Етикетна латиномовна поезія в українській літературі XVI–XVIII ст.

Размещено на http://allbest.ru

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

10.01.01 - українська література

ЕТИКЕТНА ЛАТИНОМОВНА ПОЕЗІЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ XVI-XVIII ст.

Виконала Шевченко-Савчинська Людмила Григорівна

Київ - 2005

АНОТАЦІЯ

Шевченко-Савчинська Л.Г. Етикетна латиномовна поезія в українській літературі XVI-XVIII ст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.01 - українська література. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Київ, 2005.

У дисертації розглядаються етикетні латиномовні твори української літератури, написані протягом XVI-XVIII ст. Ідеться передусім про різноманітні види етикетної поезії: панегірики (енкомії), епіталами, генетліакони, епіцедії, патетичні вірші, парамітетику тощо, які оспівували людину, її земне життя і здобутки.

Уведення в науковий обіг текстів української латиномовної етикетної поезії XVI-XVIII ст., здійснене у дисертації належне їх опрацювання, а також детальне вивчення цього феномена у європейському контексті дало змогу реконструювати цілісну картину поступу українського письменства та простежити його особливо тісний у цей період зв'язок із суспільними процесами. Водночас вичерпне дослідження латиномовної творчості як наднаціонального явища європейської літератури не було б можливим без вивчення її української складової.

етикетний латиномовний поезія художній

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Давня українська література - надзвичайно складна система стилів, жанрів, тем та ідей. Нині цілком очевидно, що осягнути характер і суть літературної генези можна лише шляхом детального аналізу важливих культуротворчих чинників кожної історичної епохи. За таких обставин значний інтерес викликає художнє надбання XVI-XVIII ст., яскравим виразником духовного контексту доби в якому є забезпечена глибоким історичним корінням полімовність. Саме на цей час в Україні припадає створення основного масиву новолатинської літератури (термін європейського літературознавства, який охоплює твори різних жанрів, написані латинською мовою, починаючи з епохи Відродження). Літературна латиномовна спадщина європейських народів, попри низку спільних ознак, володіє виразними національними рисами. Тісна взаємодія із польсько-литовськими складовими західного світу в коді літератур результувала вироблення українськими митцями прийнятного способу духовно-культурного синтезу власної та перейнятої традицій.

Актуальність дисертаційного дослідження пов'язана із назрілою необхідністю створити повну й об'єктивну картину розвитку української літератури, що неможливо без уведення в культурний обіг (шляхом перекладу та вивчення) латиномовних творів українських поетів XVI-XVIII ст. Водночас вичерпне дослідження латиномовної творчості як європейського наднаціонального явища потребує неодмінного вивчення її української складової. Посилення уваги українських учених до новолатинської поезії, створеної у відповідному середовищі та, зазвичай, на потребу знаті, закономірно збігається із пробудженням інтересу до історичних коренів власної національної еліти. Аналіз потужного пласту етикетних творів здатний допомогти фахівцям з історії української літератури не лише відновити загальну атмосферу суспільного життя тих часів, а й збагатити жанрово-тематичну та образну сферу цієї літератури, з'ясувати родовід, деякі біографічні подробиці історичних осіб, маловідомі факти з життя авторів похвальних віршів тощо. Модернізація методологічного апарату українського літературознавства дає змогу заглибитися у психологічну природу явища, яке в сучасній науці отримало назву панегіризму, і таким чином наблизитися до його суті, уникаючи категоричності й поверховості суджень.

Донедавна роль античної спадщини у формуванні давньої української літератури розглядалася переважно в аспекті греко-візантійських впливів, однак нині спостерігаємо тенденцію до встановлення рівноваги шляхом дослідження другого, не менш важливого аспекту цієї проблеми, яким є рецепція латиномовної культури. Це відкриває можливість через наукове визначення характеру взаємодії античних традицій, введення до наукового обігу і всебічне міждисциплінарне вивчення латиномовних літературних пам'яток виробити сучасну концепцію історії української літератури як багатомовного, синтетичного за своєю суттю явища.

Зв'язок роботи з науковими темами. Дисертацію виконано у межах наукової теми кафедри історії української літератури і шевченкознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка - “Інтерпретаційний і текстологічний системний аналіз історико-літературного поступу давньої та нової епох української літератури”.

Мета дисертаційного дослідження - аналіз значення етикетного жанру у розвитку української літератури XVI-XVIII ст. та окреслення літературно-художніх особливостей латиномовних віршів, написаних в Україні, - зумовила низку конкретних завдань:

1) з'ясувати характер взаємодії традицій новолатинського віршування в українській поезії;

2) визначити місце етикетної поезії у системі жанрів української літератури XVI-XVIII ст.;

3) охарактеризувати співвідношення індивідуального і типового у стильовій манері давніх авторів;

4) окреслити образно-тематичний ареал латиномовної етикетної поезії;

5) визначити ознаки та міру належності аналізованих творів до певного художнього стилю;

6) здійснити художній переклад українською опрацьованих латиномовних віршів.

Потужний пласт української літературної спадщини XVI-XVIII ст., що характеризується значною мовною і жанровою різноманітністю та цілою низкою нез'ясованих питань, є об'єктом нашого вивчення. Його предмет - вірші епічного та ліро-епічного жанру, написані латиною з нагоди визначної події у родинному чи суспільному житті і спрямовані на вшанування певної шляхетної особи та її діянь - латиномовна етикетна поезія XVI-XVIII ст.

Матеріалом для дослідження становлення жанру і стилів, процесів образотворення та міжмовних контактів української літератури тих часів слугують латиномовні етикетні вірші (нерідко - анонімні), написані у різних освітніх закладах та культурних осередках України (Київ, Львів, Кременець, Станіслав та ін.). Аналіз етикетного жанру новолатинської літератури в Україні провадиться на широкому порівняльному тлі, оскільки “ізольоване вивчення української літератури в наші дні взагалі неможливе”, - це сприяє кращому осягненню через принципи побудови твору специфіки художнього мислення епохи. Тому основними методами дослідження поряд із герменевтичним є порівняльно-історичний (із залученням елементів описового та історико-функціонального методів).

Наукова новизна дисертації зумовлена тим, що у ній період розвитку української літератури, в який творення текстів відбувалося латиною (XVI-XVIII ст.), аналізується на прикладі етикетного виду поезії, тобто такого виду, котрому в українському літературознавстві досі ще не присвячувалося окреме ґрунтовне дослідження.

Уперше здійснено комплексне вивчення всього спектру етикетних творів: їхня літературно-художня специфіка (стильові ознаки, образно-тематичний ареал, особливості тематики та побудови сюжету, художні засоби, риторичні прийоми образо творення) та історико-культурні обставини XVI-XVIII ст., які визначальним чином впливали на перебіг літературного процесу в Україні (роль латини у розвитку європейської літератури, зона пограниччя культур, естетико-моральні норми тогочасного поетичного мистецтва).

Новизна роботи полягає у визначенні місця етикетної поезії у системі жанрів української літератури XVI-XVIII ст., а також у конкретизації внутрішнього жанрового поділу етикетних латиномовних віршів. Ми уточнюємо значення опорних термінів і понять дослідження (панегіризм, сервілізм, похвальні вірші), даємо власне визначення новолатинської етикетної поезії, тим самим пропонуючи усунути деякі неточності у термінологічному апараті українського літературознавства.

Джерельну базу дослідження становлять тексти мовою оригіналу, переважна більшість яких з тих чи інших причин досі не перебували в науково-літературному обігу. Опрацьовані нами оригінальні тексти зберігаються у відділі стародруків Національної бібліотекм України ім. В.І. Вернадського та у відділі рідкісних видань Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. До роботи була залучена також незначна частина поезій у перекладі відомих дослідників давньої української літератури - В. Маслюка, А. Содомори, В. Литвинова (етикетні вірші Павла Русина із Кросна, Георгія Тичинського Рутенця, Івана Нарольського, Гната Бузановського, Митрофана Довгалевського). Нами зроблено художній переклад з латини окремих етикетних віршів (вперше - не лише українською, а й будь-якою із сучасних європейських мов).

Теоретична значущість роботи полягає в уточненні місця етикетної поезії у системі жанрів української літератури XVI-XVIII ст. та внутрішнього її поділу на підвиди; окресленні образно-тематичного ареалу та стильового феномену української похвальної поезії; визначенні впливу тематики на побудову сюжету, ролі тропів і риторичних прийомів у творенні образу; прослідкуванні динаміки образів як результату змін ціннісної системи координат в українському суспільстві. Робота може слугувати основою для узагальнюючих праць і проблемно-типологічних студій. Переклад та аналіз латиномовних текстів означеного жанру допоможе з'ясувати літературознавцям низку проблем, головні з яких - вироблення спільних критеріїв оцінки творчості латиномовних авторів, вияв впливу традицій латиномовного віршування на розвиток української літератури.

Практична цінність дисертаційної роботи зумовлена тим, що її результати можуть бути використані у курсах давньої української літератури у вищій та загальноосвітній школах; у ході пошуку та аналізу латиномовних текстів нами уточнені деякі відомості, заявлені у каталозі стародруків, виданих в Україні у XVII-XVIII ст., що стосуються місця перебування окремих похвальних віршів.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

І розділ. Історико-культурні обставини XVI-XVIII ст. як чинник впливу на перебіг літературного процесу в Україні. Значна частина мистецьких тенденцій і напрямів в Україні, зокрема, досліджуване нами літературне явище - етикетна латиномовна поезія, зародившись у другій половині XVI ст., досягла найбільшого розвитку в XVII ст. і занепала у XVIII-ому. Це не здасться випадковим, якщо враховувати, що історія національної культури загалом чи окремого її явища невіддільна від історії народу та всесвітньої культури.

Чіткого виначення етикетної поезії, переконуємося, сьогодні годі шукати у словниках літературознавчих термінів чи підручниках з літературознавства, де це поняття звичайно цілком замінюється іншим - панегірична поезія. Така заміна - наслідок втрати терміном “панегірик” первісного значення підвиду етикетної поезії. Усунення термінологічної неточності панегірична - етикетна поезія ускладнюється тим, що сьогодні в літературознавстві функціонує низка спільнокореневих термінів і понять: “панегіризм” “панегірична література”, “панегіричний тон / мотиви”, “панегіричне приписування якостей” - ці вирази та аналіз їхнього контексту свідчать про те, що діапазон значень прикметника “панегіричний” останнім часом розширився і нині міститься у межах від “підлабузницький” до “похвальний”. Ми пропонуємо остаточно усунути негативну коннотацію терміну “панегіризм”, який, хоч і є неточним, проте давно усталився в українському літературознавстві; у тому разі, коли автором втрачене почуття міри та людської гідності (існують позалітературні факти на підтвердження цього), користуватися іншим - “сервілізм”; також замінити означення “панегірична поезія” на “етикетна”, якщо йдеться про вірші епічного та ліро-епічного жанру, написані з нагоди визначної події у родинному чи суспільному житті, спрямовані на вшанування певної шляхетної особи та її діянь. Сюди ж відносимо і твори протилежного спрямування - віршовані звинувачення.

Традиційно від перших спроб створення більш-менш повної картини історичного розвитку вітчизняної літератури й упродовж довгих років в українському літературознавстві ставлення до латиномовного періоду та одного з яскраво репрезентованих у ньому жанрів - етикетної поезії - було стійко негативним: у XIX ст. похвальну латиномовну поезію гостро критикували (О. Левицький, М. Сумцов, П. Пекарський, М. Костомаров). Побіжно предмет нашого дослідження згадується у статтях та розвідках нинішніх українських знавців давньої української літератури - Д. Наливайка, В. Яременка, Ю. Микитенка, Б. Криси; прагнення об'єктивно оцінити означене мистецьке явище вбачаємо у роботі М. Андрущенко; на чи не найповніше дотепер висвітлення у нашій науці етикетна латиномовна поезія здобувається у дисертації О. Савчук; дослідницький інтерес - не завжди доброзичливий (Т. Беньковський, Л. Гейгер) - за кордоном привертали загальні причини масовості похвальної літератури (А. Гричова) та окремі її види (епіталами - С. Скіміна) тощо. Але те, наскільки міцно вкорінилися ці літературні традиції, примушує літературознавців згодом замислитися над глибинними причинами цього явища, результатом чого стає поступова зміна у його сприйнятті.

Культурна інтеграція України в Європу - процес, який має багатовікову історію. Українсько-західноєвропейські контакти якісно нового характеру починаються з середини XIV ст.: у 1353 р.: за документальними свідченнями, у Сорбонні навчаються декілька студентів з Рутенії (України); в університетах Італії (Падуанському, Болонському та ін.) протягом XIV-XVIII cт. отримали освіту бл. 600 юнаків з України. Викладання у цих освітніх закладах, як і в решті європейських університетів, провадилося латиною.

На українських землях, де здавна проживали представники різних народів, окрім церковнослов'янської та латинської, у вжитку перебували деякі інші мови, що мали писемну форму: польська, німецька, гебрайська, грабар - залежно від регіону. Зі зростанням етнічної свідомості у східних слов'ян (XVI-XVII ст.) посилюються пошуки “власної античності” - це виявляється у зверненні до мовної архаїки. Церковнослов'янська як сакральна мова набуває особливого престижу; тогочасні українські книжники вважають, що багатством виразових засобів вона не поступається латинській та грецькій. Утім не досить обґрунтованим вважаємо твердження, що вже у першій половині XVII ст. паралельно зі становленням барокової концепції людини і світобудови в українській поезії відбувається відкидання ренесансної концепції та латинської і польської мов її вияву.

Упродовж останніх десятиліть увагу дослідників дедалі частіше привертає творчість поетів українсько-польського культурного пограниччя (коректний термін, що стосується передусім митців, які писали латиною та польською або ж українською, якщо йдеться про поляків за походженням, мовами). В українському літературознавстві вивчення українсько-польських контактів ведеться вже багато років і має значні набутки, однак за радянських часів існування цих контактів у давній період розвитку літератур ігнорувалося.

Доцільність включення до давньої української літератури письменників українсько-польської, польсько-української, українсько-білорусько-литовсько-польської (у різних вараціях) літературних спільнот, підкреслював ще І. Франко. Проте віднесеність митця до різних літератур не викликатиме подиву, якщо буде враховано культурний контекст доби. Як наголошує О. Савчук, ренесансну поезію XVI ст., що була створена вихідцями з України або на її землях, можна назвати українською лише умовно. Водночас, попри наднаціональність новолатинської літератури, її історія пишеться з обов'язковим урахуванням специфіки розвитку літератур в окремих країнах.

Перебільшенням вважаємо беззастережну глорифікацію ролі латинської мови у розвитку української культури XVI-XVI ст. Процеси полонізації та окатоличення українців тоді не без підстав тісно пов'язувалися з поширенням латинської мови, чому певною мірою сприяли навчальні заклади Товариства Ісуса Христа. Водночас прищеплення учням єзуїтських колегіумів пан'європейських культурних стереотипів, релігійної толерантності забезпечувало безумовно позитивний чинник для збагачення латиномовної культури в українському суспільстві того часу.

Наявність позитивної динаміки у сприйнятті латиномовної культури православними українцями спостерігається вже наприкінці XVI ст. Згодом цей процес підкріплюється переорієнтацією національної освіти на західноєвропейські зразки. Зацікавлення дослідників якістю та мовними особливостями латини, яка перебувала в українському культурному вжитку XVI-XVIII ст. цілком виправдане. Практична цінність такого дослідження (українська парость латинської мови часто становить труднощі при перекладі, водночас вона не описана у традиційних граматиках) поєднується із загальнотеоретичним значенням: так, М. Безбородько вважає хибною думку про те, що в ході процесу взаємодії мов зазнавала змін лише власна мова народу, оскільки цей процес є двостороннім.

Кінець XVI- пер. пол. XVII ст. в Україні прийнято вважати початком національного піднесення: пожвавлюється духовно-культурний розвиток у різних її регіонах, відбувається формування національної еліти. За нашими спостереженнями, творці й об'єкти етикетної латиномовної поезії XVI-XVIII ст. - люди не лише заможні, а й здебільшого титулована знать, родовиті вельможі. Вказівка на власне русинство багатьох із авторів етикетної латиномовної поезії є виявом розвитку національної свідомості. Дуже часто автор похвального твору з певних міркувань не оприявнював свого імені - саме тому сьогодні не так легко встановити справжні межі поетичного спадку талановитих письменників того часу, чия творчість здіймається над “суцільним валом масової поезії, що творилася в рамках, регламентованих бароковою естетикою образів і поетично-стильових структур”.

ІІ розділ. Етикетна поезія та жанрова система української літератури XVI-XVIII ст. Літературний матеріал XVI-XVIII cт. різноманітний за жанрами, темами, формами і піддається доволі чіткому категоріюванню: релігійно-філософська лірика, полемічно-публіцистична, духовна, історична, похвальна, гумористично-сатирична, бурлескно-травестійна поезія. Тому твердження на зразок: “Панегіризм став чи не основною причиною безплідності української літератури другої половини XVII i XVIII ст.” - можна пояснити двома причинами: насамперед, задовільним станом збереження значної кількості величальних текстів і, по-друге, недостатньою обізнаністю з тогочасними давньоукраїнськими творами інших жанрів.

Етикетна латиномовна поезія постає замість величальних, урочистих промов: з нагоди уродин, шлюбу, зустрічі, розставання тощо. Відбувається значна риторизація поезії, скажімо, у трактаті Ф. Прокоповича риторичні фігури не винесені в окремий розділ, а розглядаються разом з теоретичними питаннями поезії. Автору, який складає епідектичну (похвальну) промову чи віршоване величання, звернене до особи, поетики та риторики вказують на спільні джерела винайдення думки:

а) природа людини, її тілесні і духовні якості;

б) славетність роду, його близькість до керівної верхівки;

в) здобування досвіду і знань;

г) діяльність, вчинки особи - найважливіша підстава;

д) той чи інший збіг обставин, що може зробити оповідь цікавішою.

Аналіз класифікації видів поезії, по-різному представлених у двох поширених на той час поетиках (Hortus poeticus (1736) М. Довгалевського та De arte poetica (сер. XVIII ст.) Ф. Прокоповича), підтверджує, що етикетні твори належали до двох поетичних видів

1) епічного (поезія з нагоди дня народження (genethliaca), весільна поезія (epithalamica), енкомії-панегірики - похвальні віршовані промови (encomiastiсa, panegyrici), прокляття (dirae), привітальні твори (paramithetica), поезія вдячності (eucharistica), патетична (pathetica) та поховальна (epicedia);

2) ліричного (ода, дифірамб, гімн). Усі різновиди, про що свідчить уже їхня назва, зародилися у давній Греції. Однак вказані два види поезії походять від різних видів мистецтва: ліричний - з хорових народних співів, епічний - з риторики. Цим зумовлені їхні основні відмінності: у формі (лірика - це вірші, епіка - поеми), віршовому розмірі, обсягу поетичного твору тощо.

Цілком очевидно, що хід розвитку кожного окремого виду похвальної поезії у національних літературах значною мірою відрізняється. Скажімо, ода у XVI-XVII ст. набула великої популярності у французькій, у XVIII ст. - російській літературах. В українській літературі у XVII-XVIII ст. значним успіхом користувалися панегірики, що пригнітило розвиток оди та дифірамбу.

Межі та наповнення образно-тематичного ареалу (ОТА), тематичні особливості, арсенал художніх засобів та прийомів образотворення вирішальною мірою зумовлені, переконуємося, художнім стилем, у руслі якого творилися зазвичай етикетні вірші. Із відходом доби Відродження, на зміну якому приходить Бароко, спостерігається тенденція до перетворення античності на джерело образів, сюжетів, стилістичних моделей, жанрів та форм, а також сприйняття людини в літературі цього часу як домінуючого предмета уваги, її життя і смерть стають гідними оспівування. Наприкінці XVІІ ст. барокові тенденції (пристрасть до пишної метафоричності, прагнення розхвилювати, осліпити, вразити) починають згортатися, розбурхана художня уява входить у береги, далі прямуючи руслом, прокладеним античністю; це цілком логічно, якщо зважити на потужність імпульсу ренесансних ідей, - відбувається перехід до класицизму.

ІІІ розділ. Образно-тематичний ареал української етикетної латиномовної поезії XVI-XVIII ст. Аналіз латиномовних текстів та певної кількості україномовних перекладів віршів XVI-XVIII ст., написаних у визначних культурних центрах України, дає змогу стверджувати, що образно-тематичний ареал етикетної поезії поділяється на три основні зони:

1) персонажі античної міфології, історії, знаки античних реалій;

2) образи природи;

3) уособлені якості, почуття, абстрактні поняття. Велика насиченість античними міфологічними іменами та реаліями спричинена прагненням наслідувати класичні зразки, що відбувалося на ґрунті прекрасної обізнаності освічених верств суспільства з античною міфологією та історією. Беручись до створення вірша, автор мав перед собою вироблену схему кожного виду похвали. Змістовою опорою твору слугували компоненти ОТА - міфологічні, історичні чи персоніфіковані образи.

Значна частина опрацьованої нами латиномовної поезії тяжіє до провідного у класицизмі драматичного жанру - це виявляється у поділі тексту на репліки дійових осіб (іноді численних), зі слів яких читач дізнається про те, кому і з якої нагоди написано вірш, доволі динамічному сюжеті і дотриманні вимоги триєдності, у відсутності описів навіть за наявності розгорнутої фабули. При всьому багатоманітті української етикетної латиномовної поезії XVI-XVIII ст. найцікавішим матеріалом для дослідження нам видається тематика творів, що формує основні її жанрові підвиди - епіталами, епіцедії, енкомії, генетліакони, евхаристика.

Епіталами. Провідним мотивом шлюбних віншувань було висловлення причетними до дійства захвату з приводу поєднання доль двох щонайдостойніших людей, які звичайно виступали у вірші в образах богів (“Дім головних небесних світил”), благородних звірів (“Мисливець Кохання”), птахів (“Орел Радзивільський”) тощо.

Епіцедії. З огляду на суть події, яка слугувала приводом для написання епіцедіїв (кончина світського чи духовного можновладця), тут усіляко підкреслювалася значимість суспільної діяльності померлого, акцент із особистих чеснот дещо зміщувався на життєві здобутки, смерть людини зображувалася як непоправне горе для всієї країни (“Плачі великі”, “Останній спадкоємець великого імені”, “Серце, перше серед живучих” та ін.).

Енкомії (панегірики). Якщо первісно твори цього підвиду етикетної поезії присвячувалися окремому подвигу звитяжця, тобто причиною написання ставала конкретна нагода, то у досліджувані нами часи поет, вихваляючи особу, не обмежував себе ні в часі, ні в просторі, ані в матеріалі (Г. Самборитянин “До Пилипа Паднієвського”, Г. Бузановський, “Вірш про Богдана Хмельницького”). Панегірики другої половини XVIІ- початку XVIIІ ст. остаточно переходять у царину елітарної словесності.

Генетліакони. Вірші з нагоди дня народження, а частіше - іменин, надто, коли йшлося про особу духовного сану, звичайно розпочиналися з історії імені, далі - зіставлення діянь патрона та іменника. Автор часто зашифровував ім'я свого героя у рядках твору, як це робить М. Довгалевський у звеличувальному творі для митрополита Іларіона Заборовського.

Не варто цілком ототожнювати етикетну поезію з похвальною, оскільки темою окремих її підвидів не було прославлення чи улещення - передусім ідеться про прокляття та вірші на втіху. У перших, звичайно значно менших за розміром, ніж похвали та віншування, автор вдавався до численних риторичних запитань та вигуків, узагальнених описів злодіянь суб'єкта, обов'язково провіщав йому всілякі нещастя (Г. Тичинський, “На Зоїла”). Вірші на втіху присвячувалися рідним і друзям, засмученим кончиною близької людини (Ф. Прокопович “До Теофіла Зігфріда Байєра, зажуреного смертю сина”).

Українські митці й теоретики поетичного мистецтва здавна визнавали, що доречне вживання тропів та риторичних фігур сприяє глибшому розкриттю і засвоєнню змісту поетичного твору. Зокрема, за їхніми уявленнями, художні засоби поділялися на тропи і стилістичні фігури; ті й інші були двох видів - словесні (тропи, фігури думок) та смислові (тропи, фігури речень). Серед прикладів використання словесних тропів у досліджуваних нами творах української етикетної латиномовної поезії XVI-XVIII ст. найчастіше трапляються метафора, синекдоха, метонімія, серед смислових - гіпербола, алегорія, перифраз. Стилістичні засоби представлені словесними фігурами додавання (анафора, анадиплозис, синонімія, градація), подібності (антитеза, парономазія), пропуску (асиндетон, полісиндетон) та смисловими - фігурами речень (інверсія, еліпсис, риторичні запитання, ствердження, заперечення, вигуки, окличні речення).

Значна риторизація поезії XVI-XVIIІ ст. виявлялася, зокрема, у використанні “загальних місць” - топосів. Серед типових мотивів у латиномовних етикетних віршах можна назвати: звеличення предків та їх діянь, викриття мінливості Фортуни, поєднання доль в одну Гордієвим вузлом; швидкоплинність життя; заклик до веселощів; любов - п'янкий трунок; стріла, що влучає в серце; довголіття Нестора чи Пріама і под.

Упродовж XVI-XVIII ст. динаміка використання античних образів як інтелектуального коду відзначається помітною уповільненістю. Простежити ці зміни можливо лише зі значної часової відстані. Переважна більшість образів античної міфології перетворилася на символи: їх вживання сприяє збагаченню сенсового плану коштом економії мовних зусиль. У досліджувану нами епоху номенклатура богів та героїв істотно змінюється, проте не у часовому проміжку: друга пол. XVI-XVIII ст., а залежно від підвиду етикетної поезії. Так, автори епіталам, епіцедіїв, призначених для широкої аудиторії, рідко виходять за межі використання загальновідомих міфологічних персонажів (Гіменей, Діана, Юпітер, Аполлон, Марс). Водночас енкомії, надто ті, що писалися поетами-ерудитами для своїх не менш обізнаних адресатів і не були приурочені до конкретних дат і подій, переповнені вишуканими, рідкісними міфологемами, абстракціями та античною екзотикою.

Автори етикетних латиномовних віршів вдавалися також до використання згадок про історичні постаті стародавнього світу (Александр Македонський, Траян, Помпей, Піндар, Лавінія, Лівія), - причини цього полягали у тому, що а) поет, зуживши теоніми, зрештою починав відчувати брак високоморальних образів серед небожителів, а також б) у гуманістичному прагненні олюднити ідеальне, довести можливість його існування на землі.

Лексико-семантичне поле (ЛСП) античних реалій у латиномовній етикетній поезії XVI-XVIII ст., переконуємося, насичене знаками греко-латинської історії та культури:

Приклади демонструють приналежність до певного ЛСП слів на позначення речей, понять і звичаїв, що характеризували не лише добу античності, - вони, хоч й у видозміненому вигляді, еволюційним шляхом перейшли до євпропейської культури, а отже, володіли більш відповідними своєму часу назвами (навіть латинськими - завдяки існуванню синонімів). Аналіз контексту латиномовних творів упевнює у тому, що вживання латинізмів і грецизмів авторами поезії умотивоване стилістично.

Оскільки головною метою переважної більшості аналізованих нами творів є звеличення та прославляння людських чеснот, ми отримали можливість спробувати з'ясувати обриси тогочасного ідеалу

а) громадсько-політичного діяча,

б) вченого мужа,

в) воїна,

г) подружжя.

Громадсько-політичним діячам того часу присвячена особливо велика кількість етикетної латиномовної поезії, переважно це енкомії, перманентно існуючим приводом для написання та оприлюднення яких служили суспільна діяльність, визначна особистість (для кон'юктурного автора - передусім посада) звеличуваного. Неодмінною характеристикою громадсько-політичного діяча вважалося поєднання звитяги на війні та розсудливості у мирі - вірний шлях досягнення успіху і слави.

Зростання престижу і практична потреба освіченості відбувається паралельно з осмисленням функції накопичення знань у розвитку окремої особистості та усвідомленням ролі освіченої верстви у житті суспільства. Cеред визначних якостей звеличуваних вчених мужів передусім акцентується висока моральність (І. Нарольський, М. Довгалевський). У звертанні до мудрого основне значення має розум, однак не у практично-утилітарному значенні, а йдеться про здатність до вищого типу мислення - аналітичного. Керуючись розумом, поєднаним із досвідом та чуйністю, людина завжди чинитиме праведно (Г. Самборитянин).

В етикетних віршах, присвячених тим, хто виявив себе удатним воїном, поясненням і підтвердженням наявності у людини здібностей, що сприяють здобуттю слави “у військовому плащі,” і засвідчують її “довершеність в тозі” (“Львівський гіменей”), слугує родовитість. Для тих, “у війську хто служить”, війна - насамперед можливість досягнути “блага найвищого,” тобто забезпечити щасливу долю рідному краю, а не просто нагода “явити себе героєм”. Вважаємо за необхідне говорити окремо про образ ідеального воїна, що проступає зі сторінок українських латиномовних величальних творів й у віршах поетів українсько-польського пограниччя та про категорію героїчності у творах цього таки жанру.

Ідеальним автори цих творів уявляють таке подружжя, до якого належали люди, гідні один одного, рівні за походженням, суспільним статусом, звичаями, освіченістю, сповна наділені кращими відповідно чоловічими та жіночими якостями; між ними довіку панує взаємна любов, повага і злагода, що засновано на визнанні рівних прав та розподілу обов'язків чоловіка і дружини.

Невід'ємною складовою образно-тематичного ареалу у творах будь-якого літературного жанру поряд з антропогенними є образи живої та неживої природи. Спостереження засвідчують, що в українських латиномовних етикетних віршах можна виділити чотири групи природних образів - астральні, вегетативні, зооморфні та орнітальні. Астральні образи представлені на всіх трьох рівнях: солярному, лунарному та зоряному. Всі вони проявляються опосередковано через міфологію, активізуючи у пам'яті читача легенди, пов'язані зі світилами. Вегетативні образи у досліджуваних творах етикетної поезії жодного разу не виступають частиною зіставлення з людиною. Ще однією прикметною рисою цієї групи образів в аналізованому матеріалі є майже повна відсутність вживання назв дерев та рослин у прямому значенні або ж таких, які не є міфологемами, символами (греко-римської чи тогочасної європейської культури). Група зооморфних образів у досліджуваних латиномовних етикетних віршах не вирізняється багатоманітністю: персонажі виступають в образах лева, вепра, коня - що залежало, швидше, не від вдачі, а від соціального статусу звеличуваних та фабули вірша, (більш чи менш упізнанно відтворючи реальні обставини). Серед орнітальних образів найпоширенішими є орел, яструб, взагалі птах (у поєднанні з непрямим означенням). Аналізовані нами етикетні твори насичені також транстемпоральними образами природи - йдеться про активні на всіх етапах існування словесного мистецтва в Європі знаки реальності, якими представлені чотири природні стихії: вогонь, вода, земля і повітря.

Персоніфікація якостей, почуттів, абстрактних понять витворює одну із трьох основних зон образно-тематичного ареалу етикетної поезії. Персоніфіковані образи не надто виразні, оскільки увага до певної якості чи почуття фіксується у вірші, зазвичай, не більше одного разу. Однак в епіцедії “Плачі великі” розповіді про чесноти померлого від імені сестер Миру та Святощів відведено дві третини тексту.

ВИСНОВКИ

Комплексний аналіз культурно-історичних умов XVI-XVIII століть - в Україні періоду, що ознаменувався завершенням важливого етапу у формуванні національної самосвідомості та знайшов своєрідну реалізацію у мистецьких творах того часу, дає змогу констатувати загальне гуманістичне спрямування (у плані змісту) літератури доби, підвищену, якщо оцінювати із сучасної точки зору, її експресивність, пишну образність, та водночас тяжіння до увиразнюючих художніх засобів і наслідування античних літературних зразків (план вираження).

Ренесансна концепція антропоцентризму повернула до широкого вжитку численні призабуті поетичні жанри: беручи початок в античності, вони сприяли утвердженню людського первня в літературі пізніших часів - ідеться передусім про різноманітні види етикетної поезії - вірші епічного та ліро-епічного жанру, написані з нагоди визначної події у родинному чи суспільному житті, спрямовані на вшанування певної шляхетної особи та її діянь. (Сюди ж відносимо і твори протилежного спрямування - віршовані звинувачення - dirae). В українській літературі XVI-XVIII ст., як підтверджує матеріал дослідження, з різною інтенсивністю культивувалися всі можливі підвиди поетичної похвали. Велика популярність похвальних віршів пов'язана як із загальною гуманістичною орієнтацією європейського мистецтва того часу, так і з історичними реаліями окресленої доби: поетів часто надихав не лише особистий інтерес, а й усвідомлення того значення, що його мала діяльність меценатів у політичній та культурній сферах життя країни.

Значна частина творів української латиномовної поезії безумовно позначена впливом бароко, однак у низці творів бароковість відтіняє ознаки класицизму. Послідовники цього напряму у своїй творчості тяжіють до чіткості, пластичної довершеності форм, урівноваженості та ясності, визначальною є орієнтація на художній спадок стародавньої Греції та Риму. Чимало етикетних поетичних творів XVI-XVIII ст. виявляють виразні ознаки бароковості та класицистичності водночас, що нерідко викликає дискусії літературознавців, проте суперечки частіше точаться щодо етикетних віршів національною мовою, оскільки новолатинська поезія, яка в усі часи прагнула дорівнятися до своїх античних взірців, є класицистичною за суттю.

Образно-тематичний ареал аналізованих етикетних творів поділяється на три основні зони:

1) персонажі античної міфології, історії, знаки античних реалій;

2) образи природи (транстемпоральні символи європейської культури);

3) уособлені якості, почуття, абстрактні поняття. Компоненти ОТА - міфологічні, історичні чи персоніфіковані образи - слугували змістовою опорою твору.

На підставі текстуального аналізу виявлено, що серед словесних тропів у досліджуваних творах української етикетної латиномовної поезії XVI-XVIII ст. найчастіше трапляються метафора, синекдоха, метонімія, серед смислових - гіпербола, алегорія, перифраз. Стилістичні засоби представлені словесними фігурами додавання (анафора, анадиплозис, синонімія, градація), подібності (антитеза, парономазія), пропуску (асиндетон, полісиндетон) та смисловими - фігурами речень (інверсія, еліпсис, риторичні запитання, ствердження, заперечення, вигуки, окличні речення).

Завдяки детальному вивченню творів, головною метою більшості яких є звеличення та прославлення людських чеснот, з'ясовано обриси тогочасного ідеалу

а) громадсько-політичного діяча,

б) вченого мужа,

в) воїна,

г) подружжя.

Латиномовна творчість - один із важливих доказів включеності українських митців у європейський літературний процес. Недооцінювання мистецької вартості латиномовних творів XVI-XVIII ст. було, вважаємо, прямим наслідком значних розбіжностей у тогочасному і нинішньому сприйнятті художньої літератури. Сьогодні зрозуміло, що, досліджуючи українську етикетну латиномовну поезію XVI-XVIII століття, обов'язково слід враховувати і загальноєвропейський контекст, і національні особливості розвитку літератури.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Явище латиномовної поезії в історії української літератури. // Дивослово. - № 5. - 2004. С. 41-44.

2. Міра віддзеркалення літературної епохи в окремому творі (на прикладі української латиномовної епіталами XVII ст.). // Літературознавчі студії. Збірник наукових праць - К., 2004. - Вип. 7. - С. 347-351.

3. Латиномовна поезія - у шкільному курсі української літератури? // Дивослово. - № 8. - 2004. С. 13-17.

4. Панегіричність української латиномовно їпоезії XVI-XVIII ст. - причини і наслідки. // Збірник наукових праць “Історична ретроспектива в українській літературі”. - КНУ імені Тараса Шевченка. - 2003. - C. 30-34.

Размещено на Allbest.ru