Марко Кропивницький і українська драматургія

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ І УКРАЇНСЬКА ДРАМАТУРГІЯ

Спеціальність: Українська література

МАРУЩАК АНАТОЛІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Київ, 2007 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У добу незалежності України настала нарешті можливість більш глибокого наукового осмислення духовної спадщини українського народу. Важливим чинником цієї спадщини є драматургія, а отже, й літературна творчість одного з провідних митців другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Марка Кропивницького, кращі п'єси якого упродовж десятиліть багато в чому визначали не лише обличчя національної драматургії й українського театру, а і всієї вітчизняної культури.

Багатогранна духовна спадщина М. Кропивницького вивчалася понад сто тридцять років. Однак тривала й копітка науково-дослідницька робота залишилась незавершеною. Так, дослідники майже зовсім не торкалися ролі драматурга в боротьбі за українське національне відродження, що значною мірою знайшло відображення в його п'єсах. Серед них - “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Замулені джерела”, “Конон Блискавиченко”, “Розгардіяш”, “Скрутна доба”, “Старі сучки й молоді парості”, “Голомозий” і багато інших. Поза увагою літературознавців залишилися й такі надто важливі морально-філософські домінанти, характерні для драматургії Кропивницького, як питання духовного здоров'я нації, морально-психологічний аспект проблеми злочину й покарання, створення письменником позитивного образу заможного селянина (в сучасному розумінні фермера), інші актуальні як для тієї доби, так і для нашого часу константи. Малодослідженою є також проблема зв'язку драматургії Кропивницького з українською і світовою літературою. З поля зору літературознавців і театрознавців значною мірою випав останній період життя і творчості драматурга, коли він, живучи у своїй садибі на хуторі Затишок, продовжував створювати нові оригінальні п'єси, перекладав твори російських і світових майстрів слова (Гоголя, Некрасова, Шекспіра, Мольєра), працював над своїми мемуарами, виїздив на гастролі до багатьох українських і російських міст (Харкова, Полтави, Києва, Катеринослава, Одеси, Санкт-Петербурга, Москви, Ростова-на-Дону, Саратова), презентуючи в такий спосіб власні творчі досягнення й надбання національної драматургії загалом, разом з аматорами виставляв у провінційних містах та селах українські драми й комедії, знайомив місцеве населення з поезіями Т. Шевченка, Л. Глібова, інших письменників, відкрив у себе на хуторі початкову школу з українською мовою навчання. Крім того, є й ще одна досить важлива проблема, що потребує термінового вивчення й переосмислення. Оскільки дослідження духовної спадщини Кропивницького за радянських часів (а це більша частина наукових джерел, присвячених аналізу його творчого доробку) розглядалася зазвичай з позицій марксистсько-ленінської ідеології, це нерідко призводило до серйозних розбіжностей з життєвою правдою.

Досить яскраво подібні тенденції проявились, зокрема, при розгляді п'єс “Розгардіяш”, “Скрутна доба”, “Зерно і полова”, інших драм і комедій письменника, особливо останнього періоду, де відображуються події, пов'язані з першою російською революцією 1905 - 1907 років. Зважаючи на це, а також те, що у вітчизняному літературознавстві творчість митця в контексті драматургічного процесу його доби в повному обсязі жодного разу не розглядалась, назріла нагальна потреба дослідити тему “Марко Кропивницький і українська драматургія другої половини ХІХ - початку ХХ ст.” як окрему, самостійну проблему. Це дасть змогу глибше осмислити творчість драматурга, розвиток тогочасного літературного й театрального процесу загалом.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, його зв'язок з науковими програмами, формулюється мета і завдання, об'єкт і предмет, визначається методологічна основа і конкретні методи, наукова новизна роботи, окреслюється теоретична й практична цінність отриманих результатів.

У першому розділі “Парадигма наукових інтерпретацій спадщини М. Кропивницького” досліджується все розмаїття критичних оцінок творчості драматурга. Аналіз науково-критичних джерел, літератури мемуарного характеру свідчить про велику увагу вітчизняних критиків, літературознавців і театрознавців до артистичної, режисерської та драматургічної діяльності Кропивницького. Без коментарів не залишився практично жоден із відомих спектаклів за його участю, жодна з його оприлюднених драм і комедій. Уже в перших відзивах на вистави за п'єсами митця, в рецензіях на збірку його творів, що вийшла друком 1882 року, на шпальтах тогочасних періодичних видань (“Заря”, “Южный край”, “Одесский вестник”, “Заграничный вестник” та ін.) зазначається, що на авансцені українського літературно-мистецького життя з'явився по-справжньому великий талант. Наголос робиться, з одного боку, на правдивому зображенні Кропивницьким етнографічних картин, різноманітних народних обрядів, запозичених прямо з життя, вишуканості мови його п'єс, а з іншого - на продовженні кращих реалістичних традицій української і російської літератур (Т. Шевченка, Г. Успенського, М. Салтикова-Щедріна), на умінні створювати тонкі психологічні характери пересічних людей з чітко окресленими національними прикметами і, що особливо важливо - на зверненні до змалювання глибоких соціальних протиріч у пореформеному селі, які виникли завдяки появі новітніх визискувачів трудового люду: глитаїв і сільської старшини.

Інтерес до багатогранної творчості Кропивницького не припинявся ні за його життя, ні після смерті, свідченням чого є численні наукові дослідження і в дореволюційний період, і в радянську добу, і в часи незалежності України. До аналізу театральної і літературної діяльності драматурга зверталися найавторитетніші фахівці, притому не лише з Наддніпрянської України, а й з Росії, Галичини і діаспори.

Розгорнутий аналіз п'єс Кропивницького намагалися зробити І. Франко, М. Петров, М. Комаров, В. Горленко, М. Вороний, В. Катранов, Олена Пчілка, С. Єфремов, П. Рулін, І. Пільгук, П. Киричок, М. Йосипенко, Л. Стеценко, Л. Мороз та ін. Усі вони наголошували на великих заслугах митця перед національною драматургією зокрема і українською культурою в цілому, втім його артистичний і режисерський хист зазвичай поціновувався вище, ніж літературне обдарування. Особливо велика роль драматурга бачилася критиці (М. Вороний, В. Горленко, І. Карпенко-Карий, С. Єфремов) у справі створення національного професійного театру і вихованні артистичної молоді.

Прикметно, що в добу незалежності України з'явилися серйозні наукові дослідження, присвячені аналізу окремих аспектів літературного доробку Кропивницького. Це кандидатські дисертації С. Гаврилюк і М. Киричка. Перша націлена на висвітлення проблеми психології селянина і християнської моралі у драматургії митця, а друга на вивчення драми Кропивницького “Дай серцеві волю, заведе у неволю” в українському літературному і театральному контексті другої половини ХІХ ст.

Проте праці згаданих та інших дослідників не вповні висвітлюють порушені письменником проблеми, в тому числі й такі провідні для його творчості, як тема українського національного відродження, питання девальвації духовних цінностей у свідомості широких верств населення, генетичного зв'язку літературного доробку письменника з українською та світовою літературами, не говорячи вже про те, що й дотепер не створено жодної монографічної праці, у якій би були проаналізовані всі оригінальні п'єси митця (особливо останніх років життя), тим більше з позицій сьогодення.

У другому розділі “Іпостасі творчої діяльності митця” окреслюються основні етапи багатогранної творчості драматурга.

У підрозділі “М. Кропивницький у контексті літературно-мистецького життя 50-70-х років” акцентується увага на формуванні художньої аксіології майбутнього драматурга, починаючи з підліткового віку, висвітлюється акторська, режисерська й літературна діяльність митця до заснування ним на початку 1880-х років професійного театру.

Велике значення для формування художнього світогляду Кропивницького мало те, що члени сім'ї його бабусі У. Дубровинської, у якої він жив під час навчання в Бобринецькій повітовій школі, були музично обдарованими людьми. Його дядьки Олексій, Єгор, Микола і Федір добре грали на різних музичних інструментах, любили літературу (особливо твори Гоголя й Котляревського), разом із Марком співали народних пісень. Саме в ці роки під враженням виступу трупи Л. Млотковського, що завітала до Бобринця влітку 1854 р., хлопчина починає брати активну участь у місцевому театральному гуртку, де проявились його неабиякі акторські здібності. Згодом, у 60-ті роки, Кропивницький продовжить свою театральну діяльність у драматичному гуртку, створеному акторами Соболєвими. Саме силами цього аматорського колективу була виставлена його перша п'єса “Микита Старостенко, або Незчуєся як лихо спобіжить” (1863), яка після суттєвої переробки одержала назву “Дай серцеві волю, заведе у неволю”. А через деякий час письменник створює комедії “Помирились” (1869) та “За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання” (1871). Восени 1871 року драматург переходить працювати на професійну сцену. Перебуваючи тривалий час у російських трупах Одеси, Харкова та інших міст тодішньої країни, він використовує щонайменшу нагоду для постановок українських драматичних творів, зокрема таких, як “Не ходи, Грицю, на вечорниці” і “За Немань іду” В. Александрова, а також власної драми “Дай серцеві волю, заведе у неволю”. Значною подією в культурному житті України була гастрольна поїздка Кропивницького до Петербурга влітку 1874 року. Задля цього митцем була сформована перша в історії українського театру невеличка професійна трупа, підготовлений репертуар із п'єс тогочасної національної драматургії, а також широка концертна програма з українських пісень. Виступи українських акторів у столиці Росії тривали понад три місяці і мали великий успіх у глядачів.

У 1875 року драматург їде з шестимісячними гастролями до Галичини та Буковини, де завдяки його виступам місцеві актори і глядачі дістали змогу безпосередньо познайомитися з кращими зразками української драматургії у виконанні одного з найвидатніших тогочасних митців.

Про історію створення драматургом українського професійного театру, його важливі художні здобутки йдеться в підрозділі “Естетичні пріоритети театру М. Кропивницького”. Тут, зокрема, зазначається, що, починаючи з осені 1881 року, тобто відразу після одержання дозволу на постановку українських п'єс, митець активно починає працювати на користь національного драматичного мистецтва, на основі російського театрального колективу Г. Ашкаренка створює українську професійну трупу, з якою з великим успіхом у січні 1882 року виступає в Києві, а в жовтні засновує в Єлисаветграді (тепер Кіровоград) Театральне товариство, більш відоме під назвою першої трупи українських корифеїв. До складу трупи увійшли такі згодом відомі майстри української сцени, тоді ще учні Кропивницького, як М. Заньковецька, Н. Жаркова, А. Маркова, О. Вірина, М. Садовський, І. Загорський, Л. Манько, К. Стоян-Максимович, І. Бурлака та чимало інших талановитих акторів. З кінця 1883 року до товариства приєдналися П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, Г. Затиркевич, М. Садовська-Барілотті, В. Грицай, Л. Квітка, М. Маньківська, Ю. Касиненко і М. Старицький. Останньому Кропивницький передав адміністративне керівництво трупою, залишивши за собою режисерську й акторську роботу.

У 1885 року, відокремившись від Старицького, Кропивницький знову створює власну трупу. Разом з ним залишаються мало не всі провідні актори театру корифеїв. Із цим колективом драматург кілька років успішно гастролює по різних містах України, Росії, Закавказзя.

Надзвичайно велике значення для подальшого розвитку як національної культури, так і української державності мала гастрольна поїздка трупи Кропивницького до Петербурга взимку 1886-1887 рр., де вона була визнана фахівцями театрального мистецтва (передусім О. Суворіним) кращою серед усіх драматичних колективів тодішньої країни, де своєю славою українські актори затьмарили навіть іноземні театри, які в цей час гастролювали в північній столиці. Все це, без сумніву, сприяло більш глибокому знайомству цивілізованого світу з Україною, а отже, зрештою, й визнанню її цим світом. У цьому підрозділі також наголошується, що Кропивницький був не лише великим драматургом, а й неперевершеним актором і режисером, відомим композитором. Головною запорукою успіху його театру були акторський ансамбль (у цілковитій гармонії з роботою хористів, статистів, сценічним оформленням тощо) і неперевершена акторська техніка. Головні сценічні принципи, які застосовував митець, лягли в основу творчого методу засновників Московського Художнього академічного театру К. Станіславського і В. Немировича-Данченка.

У третьому підрозділі “Останній період життя й творчості драматурга” досліджуються маловідомі сторінки з творчого доробку Кропивницького під час його мешкання на Слобожанщині, де він активно продовжував створювати нові оригінальні п'єси, серед них і дитячі (“Івасик-Телесик” і “По щучому велінню”), якими започаткував репертуар для театру юного глядача, разом з аматорами і професійними акторами виставляв у повітових містах та селах українські п'єси, виїздив на гастролі до Харкова, Києва, Одеси, Петербурга, Саратова й інших великих міст тодішньої країни, займався просвітницькою діяльністю.

На межі ХІХ-ХХ ст. садиба митця хутір Затишок була одним із найвідоміших культурних осередків України, який постійно відвідували знані актори, письменники, художники, вчені.

Серед них - Карпенко-Карий, Садовський, Мар'яненко. Тривалий час тут жили родичі Т. Шевченка.

Крім того, в цьому підрозділі на основі маловідомих джерел висвітлюються творчі й особисті стосунки драматурга з М. Лисенком, М. Аркасом, Д. Яворницьким, І. Рєпіним, М. Сумцовим, Д. Багалієм, Б. Грінченком, І. Мар'яненком, іншими представниками української й російської еліт, звертається увага на те, що садиба письменника заживає в цю добу слави одного з кращих у Харківській губернії приватних сільських підприємств, де запроваджуються новітні технології з вирощування і збирання врожаю.

Третій розділ “М. Кропивницький - драматург” присвячений новому прочитанню літературного доробку письменника.

“Типологія конфлікту в п'єсах митця” розкривається поетика колізії в драматургії Кропивницького, наголошується, що створення конфліктів у творах письменника відбувається здебільшого у два способи, притому нерідко у межах однієї п'єси.

Йдеться про традиційний, тобто зовнішньо-подієвий конфлікт, який будується на протидії персонажа обставинам, і конфлікт нового типу, або внутрішньо-психологічний, характерний для “нової драми”.

До традиційних (зовнішньо-подієвих) належить, наприклад, конфлікт, що розвивається у драмі “Олеся” поміж орендатором Кіндратом Балтизом і сином його колишнього пана (згодом орендодавцем) Леонідом Загривою. Розгортається колізія поступово. Намагаючись будь-що зійти на вершину економічного благополуччя, Балтиз працює, не покладаючи рук, відмовляє собі в усьому, але водночас пильно стежить за тим, як молодий пан розтринькує батьківське добро, щоб улучити момент для купівлі по закладній з торгів доведене до банкрутства господарство за півціни. На прохання ж сина свого колишнього “благодітеля”, зваживши на його скрутне становище, хоч щось доплатити за землю, новоявлений поміщик ніби ножем відрізує: “Я по закону”. Кінчається цей “поєдинок” тим, що геть розорений Загрива кінчає життя самогубством. літературний драматург поетика

Паралельно з цією колізією виникає у згаданій п'єсі й інша, не менш значима, яка теж поступово переростає в конфлікт, але у якісно новий - внутрішньо-психологічний. Мається на увазі зовні малопомітне протиріччя (хоча воно поступово все більше й більше поглиблюється), що відбувається в душі Олесі. Зумовлене воно неприйняттям дівчиною батькових методів господарювання, заснованих здебільшого на нещадній експлуатації своїх робітників та ледь прикритому шахрайстві. Свідченням внутрішньої напруги героїні Кропивницького є передусім її сором'язливість власного матеріального благополуччя, а також бажання у зв'язку з цим хоч якось зарадити тяжкому становищу односельців, перед якими вона нібито відчуває свою провину. Отже, не дивно, що дівчина допомагає декому з селян по господарству: то за когось городину посапає, то комусь поняньчить дитину. “Кажуть, що діти неповинні в гріхах батьків своїх, - сповідується вона подрузі, - а от я ніби повинна - немов сором стоїть у мене за спиною, і я боюсь оглянутись”. Внутрішньо-психологічний конфлікт, який все більше наростає в душі героїні Кропивницького, ледь не призводить до її загибелі. Тільки завдяки тій конструктивній позиції, котру чи не в останні критичні години життя доньки, займає Балтиз, вдається погасити (принаймні послабити) неймовірну внутрішню напругу Олесі.

Прикладів паралельного розвитку в п'єсах Кропивницького зовнішньо-подієвих і внутрішньо-психологічних конфліктів можна віднайти чимало, в тому числі і в творах останнього десятиліття, коли в українській драматургії все більше утверджувались принципи “нової драми”.

ВИСНОВКИ

Результати дослідження дають змогу дійти висновку, що багатогранна спадщина Кропивницького (особливо літературний доробок) у багатьох своїх аспектах залишилася не вивченою. Головна причина цього полягає в тому, що у його творчості домінуючою є категорія національного.

Тому в умовах панування імперської і комуністичної ідеологій зробити об'єктивний її аналіз було неможливо. Лише нове прочитання спадщини Кропивницького, запропоноване, зокрема, автором дисертації, дає змогу зрозуміти, що це глибоко національний митець, який усе своє свідоме життя присвятив служінню українському народові.

Размещено на Allbest.ru