Про це свідчать і перенесення подій у далеке майбутнє - тринадцяте тисячоліття, і фантастична Галактична Імперія, і вигадане джерело виникаючого конфліктного напруження - учений Гарі Селдон з його психоісторією. Рушійною пружиною сюжету є заданий автором масштабний конфлікт, позачасовий за своєю суттю, в даному разі екстрапольований у фантастичне майбутнє. Це вічний конфлікт між старим та новим, між тим, що відмирає і тим, що народжується, конфлікт між силами розпаду і силами творення.

У трилогії він втілений у формі боротьби між дивовижною за своїми розмірами та силами спрямованою до занепаду Галактичною Імперією та зовсім малесенькою за галактичними вимірами групою прихильників вчення Гарі Селдона, що прагнуть забезпечити прискорене подолання людством найглибшої цивілізаційної кризи і вихід його до стійкого і тривалого гуманістичного майбутнього. Саме цей наскрізний конфлікт, доповнений своєрідними локальними конфліктами, що виникають і вирішуються у відповідному часі й просторі, скріплює воєдино численні події, сприяє розгортанню і прояві персонажного ряду, життєвості і правдивості протиріч створюваного художнього світу.

До скороминучих конфліктів, кожен з яких тісно пов'язаний з вирішенням основного конфлікту, можна віднести конфлікти, що виникають у процесі становлення Академії: зіткнення учених-енциклопедистів з реальними політиками - мерами, протиріччя і боротьба за владу серед торговців, боротьба з сусіднімим планетами-державами, що висуває талановитих вождів Академії і сприяє її розвитку; боротьба Академії з генералами і фаворитами Імперії - Бель Ріозом і Бродрігом, а також з авантюристом Мулом і, нарешті, Академії проти Другої Академії. Серед усталених прийомів відтворення дійових осіб, які використовує автор, слід назвати лаконічні зовнішні, найчастіше портретні характеристики, що супроводжують кожного персонажа і мають певну типологічну схожість: зазначаються такі характерні риси, як тип обличчя, колір волосся, очі, статура персонажу, хода і який-небудь особливо помітний штрих. При відтворенні негативних персонажів об'єктивована і лише трохи емоційно забарвлена стилістика поступається місцем комедійно-сатиричному пафосу. Характер авторського ставлення до зображуваних героїв є, як відомо, засобом кодифікації ціннісних настанов письменника і засобом орієнтації симпатій і антипатій читачів. Розвиваючи цю думку, можна сказати, що система персонажів (характерологічний рівень твору) виступає носієм ідейно-смислового концепту твору.

У п'ятому підрозділі розглядаються стилістичні особливості дискурсу А.Азімова. Зважаючи на визначення стилю як “індивідуальної мовної системи твору чи групи творів” або, іншими словами, мовної майстерності письменника, зазначається, що у трилогії “Академія” насамперед слід виділити органічне поєднання оповідно-описового й зображувального начал.

Кожна глава, кожен епізод трилогії являє собою своєрідний сплав епічних принципів розповіді з принципами драматургічними, визначальною ознакою яких є діалогізована структура. Кожен роман трилогії починається з епічного зачину, тобто певного повідомлення з “Галактичної енциклопедії” - своєрідного оператора билинно-історичної вірогідності. Повідомлення у свою чергу є способом уведення (представлення) актанта (персонажа), з яким пов'язане подальше розгортання подій. Подійна низка, що і є відмітною рисою манери Азімова, з'являється переважно не в описі, а в діалогах персонажів, що складають більшу частину тексту. До інших особливостей мовної майстерності письменника у трилогії належать широкі використання вигаданих реалій і неологізмів, що сприяють створенню вірогідності фіктивного фантастичного світу. Це вже такі згадувані реалії, як “Галактична Імперія” зі своєю сорокаміліардною столицею Трантор; “Галактична енциклопедія”; Планети-держави Калган, Анакреон, Асконь, Термінус; Темпоральний бункер, в якому в період криз з аналізом подій з'являється Гарі Селдон; Головна Радіанта - прилад, що укладав у собі план Селдона в повному обсязі.

Неологізми: трансмутаційний апарат - прилад для перетворення заліза в золото; психоісторія - винайдена Селдоном наука про закони оптимального розвитку людського суспільства; депресор енергії - прилад, що виводить з ладу всі механізми; візісонор, стереовізор, фільмокнига, гіпербачення, транскрайбер - пишуча з голосу машинка та інші. Значне місце посідають також афоризми, дотепні слова, іронічні зауваження, комічні портрети-характеристики, комічні ситуації, мовні відхилення.

У шостому підрозділі “Ідейно-смисловий (анагогічний) рівень” та висновках до розділу завершується розгляд трилогії про Академію та пригодницьких повістей про Лакі Старра. Обґрунтовується думка про те, що в основі задуму трилогії лежить універсальна подійна модель, в якій перипетійний сюжет переплітається і доповнюється субстанціональним, що сприяє осмисленню першооснов буття і його протиріч. Звідси - ідея психоісторії як грандіозної і глибокогуманної спроби створити науково обґрунтовану парадигму розвитку людського співтовариства на багато тисячоліть уперед. Перенесення актуальних проблем свого історичного часу у сферу космічного простору і часу додало їм масштабності і гостроти, що й зумовило непередбачений успіх твору, який можна віднести до жанру соціальної утопії.

Робиться висновок, що характерними рисами азімовського дискурсу на рівні великих оповідальних форм 50-х років є тяжіння до серіальності художнього мислення, органічне поєднання оповідально-описового та зображувального начал, діалогізованість, драматичне напруження та динаміка розвитку сюжету. З мовно-лексичного боку - це широке використання вигаданих реалій і неологізмів, які створюють достовірність фантастичного світу; залучення великої кількості науково-популярних відомостей про Космос, планети і міжпланетні та міжзоряні відстані, що подаються як елемент діалогу між персонажами або мають характер авторських описів, які набувають іноді форму популярної лекції.

До характерних особливостей азімовського дискурсу відноситься також поділ тексту на невеличкі поіменовані глави, назви яких підтримують динаміку сюжету і стимулюють інтерес читача.

Третій розділ має назву “Романи 80-х років”. У ньому аналізуються романи-продовження про Академію, а також інші романи, створені письменником у 80-і роки. У першому підрозділі розглядаються структурно-композиційні особливості романів 80-х років. На початку вісімдесятих років, змушений поступится під тиском читачів, Азімов пише “Академію на краю загибелі”, яку читачі зустріли з захопленням, що спонукало його до подальшого розвитку багатих сюжетних можливостей, закладених у романах 50-х років. Більше того, йому спадає щаслива думка поєднати проблемно-тематичні мотиви і сюжетні лінії трилогії про Академію і дилогії про незвичайну пару детективів - людину І.Бейлі та робота Д.Оліво. У результаті протягом вісімдесятих років з інтервалом у рік-два А. Азімов створює шість нових романів у наступній хронологічній послідовності: “Академія на краю загибелі” [“Foundation's Edge” (1982)], “Роботи Зорі” [“The Robots of Dawn” (1983)], “Роботи та Імперія” [“Robots and Empire” (1985)], “Академія і Земля” [“Foundation and Earth” (1986)], “Прелюдія до Академії” [“Prelude to Foundation” (1988)] і останній з них “На шляху до Академії” [“Forward the Foundation”, виданий посмертно у 1993 році].

У структурному відношенні всі романи цього десятиліття зберігають основні композиційні принципи, властиві попередньому періоду, але деякі з них переносяться з однієї серії на іншу. Так, у першому створеному після тривалої перерви творі, що належить до серії романів про Академію, письменник використовує розбивку на поіменовані глави, характерну як для дилогії про детективів, так і для останніх томів трилогії про Академію, але без довідок із Галактичної Енциклопедії. Водночас роман доповнюється прологом і епілогом - елементами, що в інших романах раніше не зустрічалися. Епілог наявний і в останньому за часом його написання романі про Академію. Деякі романи (“Академія і Земля”, “На шляху до Академії”, “Роботи й Імперія”) крім поіменованих глав, розбитих у свою чергу на короткі підглавки, поділяються на поіменовані частини. До такого характерного для трилогії структурно-композиційного елемента, як довідки з Галактичної Енциклопедії, автор звертається лише у двох романах - “Прелюдія до Академії” та “На шляху до Академії”. Подібний принцип композиційного членування тексту, як це було відзначено на прикладі трилогії про Академію, є однією з характерних особливостей азімовського дискурсу, що забезпечує його динаміку, наглядність розвитку перипетій та мотивацію читацького інтересу.

У другому підрозділі аналізується сюжетно-подійна структура романів 80-х років. Констатується, що вона є дуже складною системою перемежованих мотивів і конфліктів, які перехрещуються і які, з одного боку, витікають із попередніх текстів 50-х років, а з другого - переходять із однієї серії в іншу, що поєднує раніше автономні сюжетні лінії в одну і дає змогу письменникові зобразити сутнісні конфлікти розвитку суспільства в найголовніших його сферах - філософській, морально-етичній, науково-технічній, соціальній, державно-політичній. Уражає масштабність задуму і філігранність його художньої реалізації, що вимагала не тільки сюжетного узгодження численних мотивів, але й приведення до логічної відповідності та вірогідності образів і характерів, спільних для романів 50-х і 80-х років.

У третьому підрозділі розглядається формування макросюжету та специфіка художньої концепції. Доводиться, що у результаті поєднання основних мотивів двох романних серій виникла оригінальна сюжетна структура, своєрідний макросюжет, органічними елементами якого стали сюжети окремих творів - детективних і епічних. Стосовно художньо-хронологічної послідовності зображених у ньому подій, романи розташовуються в такому порядку: “Сталеві печери” (1954), “Оголене сонце” (1957), “Роботи зорі” (1983), “Роботи й Імперія” (1985), “Прелюдія до Академії” (1988), “Уперед до Академії” (1993), “Академія” (1951), “Академія й Імперія” (1952), “Друга Академія” (1953), “Академія на краю загибелі” (1982) та “Академія і Земля” (1986).