Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

УДК 821.161.2-2.09

10.01.01 - українська література

АВТОРЕФЕРАТ

кандидата філологічних наук

ДРАМАТУРГІЯ ІВАНА ДНІПРОВСЬКОГО:

СТИЛЬ, ПРОБЛЕМА ХАРАКТЕРУ.

СОЦІАЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ

СкоринаЛюдмила Вікторівна

Київ - 2002

Робота виконана у відділі української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Науковий керівник - кандидат філологічних наук МОВЧАН РАЇСА ВАЛЕНТИНІВНА, старший науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Офіційні опоненти

доктор філологічних наук, професор СЕМЕНЮК ГРИГОРІЙ ФОКОВИЧ, в.о. директора Інституту філології при Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка

кандидат філологічних наук, доцент КРАВЧЕНКО АНДРІЙ ЄВГЕНОВИЧ, Національний університет "Києво-Могилянська академія", кафедра філології

Провідна установа - Ніжинський державний педагогічний університет ім. М.В. Гоголя, кафедра української літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Ніжин

Захист відбудеться " 10 " квітня 2002 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради

Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України за адресою: 01001, м. Київ - 1, вул. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Автореферат розісланий " 2 " березня 2002 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради М.М. Сулима

Анотації

Скорина Л.В. Драматургія І. Дніпровського: стиль, проблема характеру. Соціально-історичний контекст. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - історія літератури. - Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. - Київ,2002.

У дисертації аналізується драматургія І. Дніпровського на тлі розвитку української літератури 20-х - початку 30-х років ХХ століття. В процесі дослідження з'ясовуються проблеми стильової своєрідності, особливості характеротворення в п'єсах митця. Аналіз проводиться із застосуванням естетичного, компаративного, біографічного, психоаналітичного методів. До наукового обігу залучаються невідомі архівні матеріали (щоденники, записники, листи І. Дніпровського, текст драми "Останній главковерх").

Ключові слова: стиль доби, експресіонізм, неоромантизм, індивідуальний стиль, характер, прийоми і засоби характеротворення, соціально-історичний контекст.

Скорина Л.В. Драматургия И. Днепровского: стиль, проблема характера. Социально-исторический контекст. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Институт литературы им. Т.Г. Шевченко НАН Украины. - Киев,2002.

Робота посвящена изучению драм И. Днепровского. Предметом непосредственного исследования являются завершенные (опубликованные и неопубликованные) пьесы писателя: "Любовь и дым", "Яблоневый плен", "Шахта "Мария", "Последний главковерх". Диссертант особое внимание уделяет стилевым исканиям И. Днепровского, рассматривая его творчество в контексте развития украинской литературы 20-30-х годов ХХ века. Проводится типологическое сопоставление драм И. Днепровского с произведениями М. Кулиша, Я. Мамонтова и М. Хвылевого.

В процессе исследования сделан вывод о том, что стилевой доминантой драматургии И. Днепровского является экспрессионизм в сочетании с идеологией "пролетарской литературы" (драма "Любовь и дым") или с неоромантизмом ("Яблоневый плен"). Драма "Последний главковерх" рассматривается как предтеча брехтовской теории "эпического театра".

Второе магистральное направление исследования - проблема характера. Литературный характер в диссертации трактуется как явление, имеющее двойственную природу: психологическую и эстетическую. На уровне психологическом понятие "характер" сопряжено с понятием "художественная концепция личности".

В произведениях И. Днепровского доминирует художественное исследование психологии "нового героя". Эта драматическая фигура рассматривается, во-первых, как порождение городской техногенной цивилизации, во-вторых, ее появление вызвано реалиями гражданской войны и революции. "Новому герою" присущи волюнтаризм, "милитаристские" черты - решительность, бездушность, самоотверженность, фанатизм. Культивирование подобных характеристик вызывает тревогу писателя, поскольку оно сопровождается искоренением собственно "человеческих" черт (мягкости, интеллигентности, добродушия).

В произведениях И. Днепровского человек, как правило, изображен в рамках замкнутого хронотопа, в чрезвычайных ситуациях, перед угрозой гибели. В таком состоянии персонажи мобилизуют все внутренние силы. Драма "Яблоневый плен" отображает судьбу большевика Зиновия, который в условиях гражданской войны реализует свое право на счастье. Драматург исследует психологию "двоедушного" персонажа в ситуации выбора.

В драме "Последний главковерх" И. Днепровский сосредотачивается на перипетиях судьбы "публичной" личности, анализирует проблему "человек в истории". Речь идет не о традиционном реалистическом характере, а о "характерологической условности", когда персонаж озвучивает авторское мировоззрение, философские размышления о смысле истории.

Параллельно с отображением всей сложности внутреннего мира человека, И. Днепровский исследует проблемы массовой психологии и этнопсихологии.

Эстетический подход предусматривает изучение используемых драматургом приемов и способов создания литературного характера. На основе проведенных исследований сделан вывод о доминирующем значении поведения, речевой характеристики действующих лиц, подбора выразительных литературно-художественных антропонимов. С меньшей интенсивностью используются взаимооценки персонажей, характеризующая бутафория.

Анализ проводится с использованием эстетического, компаративного, биографического, психоаналитического методов. Вводятся в научный оборот ранее неизвестные архивные материалы (дневники, записки, письма И. Днепровского, текст драмы "Последний главковерх").

Ключевые слова: стиль эпохи, экспрессионизм, неоромантизм, индивидуальный стиль, приемы и способы создания литературного характера, социально-исторический контекст.

Skoryna L.V. "Ivan Driprvosky's Dramas: style, problem of a character. Social and historical context". - Manuscript.

Dissertation submittel for Candidate of Sciences Philological Degree. Speciality 10.01.01 - Ukrainian Literature - Shevchenko Institute of Literature of the National Academy of Sciences of Ukraine. - Kiev, 2002.

The dissertation analyzes Ivan Dniprovsky's dramas on the background of the development of Ukrainian literature in the period of 20-30's of the XXth century. The research reveals the problems of stylistic originality and peculiarities of character-forming techniques in the master's dramas. The analysis makes use of psychoanalytical, biographical and comparative methods. Scientific review includes the unknown archive materials (diaries, notebooks, I. Dniprovsky's letters, manuscript of the drama "The Last Commander-in-Chief").

Key words: style of age, expressionism, neoromantism, individual writer's style, character, artistic concept of a personality, social and historical context.

Актуальність дослідження

Одним із важливих завдань, що стоїть нині перед українським літературознавством, є створення цілісної концепції української літератури ХХ століття. Зробити це можна лише за умови подолання усталеного в ортодоксальному соцреалістичному літературознавстві вибірково-хрестоматійного підходу до аналізу літературного процесу. Зауважені В.Дончиком на початку 90-х років "доконечна необхідність вивчення всіх ланок літературного процесу, безплідність "клаптикового", дозувально-цензурного підходу", потреба "відновлення єдності і цілісності національного організму нашої культури" й сьогодні залишаються актуальними. Особливо, коли йдеться про творчість письменників, яких завжди обминали увагою, зараховуючи до категорії "другорядних" (у їх переліку називаємо й І. Дніпровського).

Традиційно історія культури (й літератури) розглядається як історія створення шедеврів. Проте літературний процес складається не лише з вершинних досягнень. Письменники гнучко реагують на запити та смаки всіх соціальних прошарків. Поруч з талановитими творами співіснують такі, що покликані задовольняти потреби буденної свідомості. Якщо літературознавець спиратиметься не лише на естетичні критерії, але й сприйматиме текст як феномен соціальної психології свого часу, жоден твір у цьому випадку не буде випадковим чи незначним. Зважаючи на це, можемо стверджувати, що вивчення літературного процесу 20-30-х років ХХ століття буде неповним без дослідження творчості Івана Дніпровського - одного з фундаторів ВАПЛІТЕ, популярного свого часу прозаїка та драматурга. Митець устиг зробити небагато, але ж вагомість художньої творчості визначається не кількістю написаного. Невиліковна хвороба, несприятливі суспільні обставини не дали йому можливості реалізувати всі творчі задуми, розвинути літературний хист на повну силу, але й те, що він устиг опублікувати, є помітною сторінкою в контексті т.зв. "розстріляного відродження". драматургія український література п'єса

Значення творчості І.Дніпровського в процесі становлення української драматургії ХХ століття потрібно належно оцінити. В умовах театральної та драматургічної кризи початку 20-х років ХХ ст. п'єси "Любов і дим" та "Яблуневий полон" були вагомим досягненням, що накреслювало нові шляхи розвитку української драматургії. Вбачаємо також нагальну потребу в спростуванні штампів на зразок "співець-служитель правлячої ідеології" та безапеляційних тверджень про повну відсутність у І.Дніпровського літературного хисту. На нашу думку, доцільніше вести мову про трагедію потенційно талановитого митця, що змушений був піти кон'юнктурним шляхом.

Важливість вивчення драматичного доробку І.Дніпровського не обмежується потребою створення цілісної концепції розвитку української літератури ХХ століття, а й має певну самоцінність з огляду на важливість висвітлюваних проблем та мистецький рівень творів. Перші кроки драматурга в пошуку нових засобів художньої образності пов'язані з експресіонізмом, згодом він еволюціонував від "ліричної драми" (О.Білецький) до т.зв. "параболічної" драматургії. У творах І.Дніпровського розробляються актуальні для свого часу проблеми "революційного гуманізму" та ідейного фанатизму борців за нові соціальні цінності. Звернення до вище зазначеної проблематики зумовлене не поверхневими віяннями бурхливого часу. Не зважаючи на тиск ортодоксальної критики, І.Дніпровський вибудовував свою морально-етичну концепцію на визнанні пріоритету загальнолюдських цінностей. Драматург зосереджував увагу на психології конкретної людини, її внутрішніх суперечностях, душевній роздвоєності, поневоленні особистості в тоталітарному суспільстві.

Враховуючи ці особливості, маємо можливість всебічно проаналізувати драми І.Дніпровського в контексті української літератури 20-30-х років ХХ століття, визначити їх стильову домінанту. Крім того, вивчення поетики характеротворення на прикладі творчості окремого письменника дозволяє осмислювати способи та прийоми зображення людини в їх цілісності, нерозривному зв'язку з авторською концепцією особистості, а також робити узагальнення стосовно внутрішніх процесів розвитку літератури.

Нині зацікавлені читачі можуть скористатися незначною кількістю праць, присвячених вивченню творчості І.Дніпровського, що в свою чергу обумовлює актуальність даного дисертаційного дослідження. Наявні матеріали, автори яких здебільшого послуговувалися соціологічним підходом до поцінування літературних явищ, містять лише загальний огляд творчості драматурга. Найчастіше предметом наукової обсервації в них ставала жанрова своєрідність п'єс. Проблеми стилю та характеротворення здебільшого перебували поза увагою дослідників. Літературознавці охочіше зосереджувалися на драмах І.Дніпровського "Любов і дим" та "Яблуневий полон", ігноруючи інші твори, що, на нашу думку, заслуговують на докладніше вивчення ("Шахта "Марія", "Останній главковерх").

У 20-30-х роках про драматургію письменника часто висловлювали судження або й присуди переважно в зв'язку з конкретними виставами, тобто на підставі різноманітних режисерських чи акторських інтерпретацій. Драми І. Дніпровського побіжно згадуються в статтях Я. Савченка, Ю. Смолича, І. Шевченка. Після смерті письменника його твори були вилучені з бібліотек і потрапили до спецсховищ.

У 60-70-х роках творчість І. Дніпровського стала предметом побіжного розгляду в працях О. Килимника, Й. Кисельова, Н. Кузякіної. Наявність неадекватних інтерпретацій у перелічених дослідженнях зумовлена кон'юнктурними чинниками, подекуди - свідомою настановою літературознавців, які намагалися віднайти в аналізованих творах "крамольні" чи суголосні своєму часові ідеї.

За останнє десятиліття з'явилися нові підходи до аналізу літературних творів, пов'язані з процесом демократизації суспільних відносин в Україні. Це стало стимулом для дослідження творчості репресованих та призабутих письменників (у тому числі й І. Дніпровського). Вагомий внесок у вивчення творчості І. Дніпровського зробив М. Наєнко. Він ініціював видання книжки вибраних творів письменника, опублікував низку статей. Принагідно драматургія І. Дніпровського стала предметом дослідження в монографіях М. Кудрявцева, І. Михайлина, Г. Семенюка, дисертаційному дослідженні А. Матющенко. Опрацьовано частину архівних матеріалів (публікації Р. Мовчан). Попри загалом об'єктивну оцінку в сучасному літературознавстві, висловлені дослідниками слушні міркування про самобутність стилю І.Дніпровського, на сьогодні немає узагальнюючої роботи, в якій були б докладно проаналізовані особливості поетики, висвітлені художньо-стильові пошуки драматурга. Й нині лишається актуальною потреба знайти "ключ розуміння", без якого твори І. Дніпровського сприйматимуться площинно-примітивно, без якого постійно існує ризик одновимірного, спрощувального підходу до багатогранної спадщини митця.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження здійснювалося в межах планової тематики відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Тема й план-проспект дисертації затверджені на засіданні бюро Науково-координаційної ради з проблеми "Класична спадщина і сучасна художня література" при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Метою дослідження, таким чином, є заповнення певного вакууму, що має місце в дослідженні української драматургії 20-30-х років ХХ століття. Авторка прагне показати ступінь активності І. Дніпровського в пошуку своєрідних образів та колізій, визначити новизну проблем, що висвітлюються, їхню актуальність, пояснити причини слабкості п'єс, що не витримали іспиту часом.

Поставлена мета передбачає розв'язання таких дослідницьких завдань:

визначити стильові особливості драматургії І.Дніпровського;

окреслити літературне та соціально-історичне тло творчості митця;

з'ясувати джерела та складники авторської концепції особистості, особливості інтерпретування митцем поняття "нова людина";

дослідити використовувані письменником засоби та прийоми розкриття внутрішнього світу людини в драматичному творі;

визначити місце творчості І.Дніпровського в українській драматургії 20-30-х років ХХ століття.

Наукова новизна дисертації визначається, з одного боку, тим, що в ній здійснюється спроба з позицій сьогодення осмислити складний, сповнений протиріч період розвитку української драматургії і творчості І. Дніпровського як невід'ємної її частини; з іншого боку, тим, що в роботі використовується сучасний методологічний інструментарій. Авторка використовує мемуарно-біографічну літературу, демонструє взаємозв'язок драматургії, прози та ліро-епосу. До наукового обігу залучається низка невідомих архівних матеріалів (щоденники, записники, листи І. Дніпровського, тексти драми "Останній главковерх").

Об'єктом дослідження постають усі завершені (друковані й ті, що зберігаються в архівних фондах) драматичні твори І. Дніпровського ("Любов і дим", "Яблуневий полон", "Шахта "Марія", "Останній главковерх").

Предметом безпосереднього вивчення обрано стиль та особливості характеротворення в перерахованих творах.

Теоретико-методологічною основою дисертації є праці з загальних проблем історії та теорії літератури, зокрема з проблем художньої характерології (Аристотеля, Г.В. Гегеля, Д. Дідро, Г.Е. Лессінга, сучасних літературознавців А. Анікста, С. Бочарова, Б. Буряка, В. Волькенштейна, Л. Гінзбург, М. Жулинського, Б. Зінгермана З. Кирилюк, В. Фащенка, В. Халізєва та ін.), дослідження з психології (Г. Лебона, Е. Ноймана, Н. Фрая, З. Фройда, К.Г. Юнга), філософії (Ф. Ніцше, О. Шпенглера) тощо.

Основоположним у дисертації визнається принцип історизму: всі художні твори досліджуються в зв'язку з часом їх написання, в контексті літературного процесу означеного періоду. В роботі використані естетичний, компаративний, психоаналітичний та біографічний методи дослідження.

Практичне значення роботи. Тези й висновки дисертації можуть знайти застосування при створенні праць з історії української літератури ХХ століття, при читанні курсу "Історія української літератури 20-30-их років ХХ століття" на філологічних факультетах університетів та педагогічних інститутів, при проведенні спецкурсів з української драматургії та історії театру. Матеріали дисертації допоможуть учителям при викладанні в школі літературного процесу цього періоду безпосередньо в програмному курсі української літератури, а також на факультативних заняттях.

Основний зміст дисертації

У Вступі характеризується стан наукової проблеми, розкривається її значущість і обґрунтовується актуальність теми; формулюється мета й основні завдання роботи; окреслюються теоретико-методологічні засади дослідження; вказуються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів; подаються відомості про апробацію положень дисертації, міститься опис її структури.

У першому розділі - "Пошуки "нового героя": знахідки й втрати" предметом дослідження стають драми "виробничого циклу" ("Любов і дим", "Шахта "Марія").

Дебют І. Дніпровського-драматурга припадає на 1925 рік. Саме тоді з'явилася п'єса "Любов і дим". Цей період Я. Мамонтов влучно назвав добою "театрального розпаду". На тлі жвавого (принаймні кількісно) розвитку української драматургії театральні режисери одностайно констатували недостатність сучасного українського репертуару, зумовлену низькою художньою вартістю та однотипністю пропонованих до постановки п'єс. Першим твором, що поклав край епосі "драматичного паперопсувательства", стала драма "97" М.Куліша. В літературній долі І.Дніпровського цей твір відіграв роль "каталізатора", змусивши відомого на той час поета спробувати свої сили в драматургії. І. Дніпровський загалом високо оцінив "97" за актуальність тематики, правдивість зображених картин сільського життя й достовірність характерів. Разом із тим твір М. Куліша було піддано різкій критиці за культивування реалістичної традиції, що, на думку І. Дніпровського, заведе українську драматургію в глухий кут. "Традиціоналістському" твору М. Куліша він протиставив "модерну" драму, намагаючись актуальний зміст втілити в найбільш відповідній художній формі.

П'єса І. Дніпровського розглядається в контексті української "виробничої драми", проводиться типологічна паралель із творами Я. Мамонтова ("Його власність") та М.Куліша ("Вічний бунт").

На рівні змісту драма "Любов і дим" може бути прочитана як текст, побудований за принципом нагромадження "штампів" т.зв. "пролетарської літератури". Конфлікт твору окреслюється як протистояння старого, віджилого й нового - революційного укладів життя, що відповідно виявляється в протистоянні "відбудовників" заводу (інженери Корній та Радецький, Шура, Петро, інші робітники) та "руйнівників" (Іра, інженер Віктор Вронський, колишній робітник Кувадло).

Свідченням впливу пролетарської ідеології є виразна класова приналежність персонажів (як основа для їх групування) та визнання пріоритету класових цінностей на противагу загальнолюдським. Драматург використовує розповсюджену в українській літературі 20-х років особистісну колізію - кохання ідейних суперників. Причому комуніст обов'язково змушує кохану змінити свої переконання й приєднатися до табору "будівників нового життя". Зацікавлення драматурга робітничою тематикою, хоч і не суперечить експресіоністським канонам, вочевидь продиктоване "пролетарською" установкою на уславлення робітника - "героя революції", "творця реальних цінностей". На дотримання ідейних настанов указує також чітко виявлена орієнтація на героїзацію персонажів, що є носіями "правильної соціальної ідеї". З цього погляду драму "Любов і дим" можна вважати дотичною до "мистецтва" соцреалізму.

Спроба драматурга змалювати "нового героя" доби втілилася в образі інженера Корнія. Це новий тип персонажа в українській драматургії, що репрезентує покоління української технічної інтелігенції, покликане до життя суспільно-історичними реаліями початку 20-х років. Корній виступає речником більшовицької політичної програми. Головними її складниками є: пророкування занепаду села, заперечення історичного минулого України, візії нової України - "залізного світу, керованого десятками тисяч інженерів".

Ідейним осердям драми є тема заліза (перший варіант драми мав назву "Псалом залізу"). Інтерпретація символічного образу "заліза" передбачає виявлення двох структурних компонентів: 1 - "залізо-як-річ", 2 - "залізність-як-властивість" - комплекс рис, що характеризують "нову людину". "Залізо-як-річ" - у найширшому тлумаченні - це техніка, завод, машини, уособлення індустріалізації, технічного прогресу, наступу цивілізації. Визнання "заліза" найвищою цінністю формує технократичний світогляд. "Любов до заліза" означає заперечення вітальності, дегуманізацію суспільства, прагнення "озалізнити" природу. Під впливом "заліза" формується комплекс характерних рис, що їх можемо кваліфікувати як "залізність" (жорстокість, рішучість, бездушність, готовність пожертвувати почуттями, поєднання фанатичної віри й незламності). Подібні персонажі наявні також у творах М. Івченка, В. Підмогильного, М. Хвильового та інших українських письменників.

Ще один персонаж, що репрезентує драматичну фігуру "нової людини" в драмі "Любов і дим", - Шура. Драматург художньо осмислює проблему "жінка й війна" або ширше - "людина й зброя ". Його героїня за своїми психологічними характеристиками близька до типу "кіт в чоботях" М.Хвильового, вона не боїться вбивати, не виявляє особливої поваги до людського життя, тож і в мирний час стає "караючим мечем революції".

Паралельно з відтворенням особливостей внутрішнього світу окремих персонажів драматург художньо осмислює проблему психології мас, зокрема, натовпу. В драмі "Любов і дим" є чимало епізодів, де діє маса, охоплена єдиним поривом, що являє собою єдину особу ("людина-маса") - маса робітників. І. Дніпровський переконливо, з психологічною достовірністю демонструє причини формування натовпу (невдоволення новою економічною політикою більшовиків), механізм його функціонування (виникнення чуток, закон емоційного "зараження") та властивості (агресія, схильність до колективних галюцинацій тощо).

На рівні поетики відзначаємо зацікавлення І. Дніпровського експресіонізмом, на що вказує наявність вперше заявлених експресіоністами проблем ("людина-техніка", "людина-маса"), кадрована побудова дії, уривчаста, часом стилізована лаконічна мова (т.зв. "телеграфний стиль"), декларативність, своєрідний пафос, хаотичність у розгортанні сюжету тощо.

Відсутність чітко окреслених характерів у драмі І. Дніпровського "Любов і дим", "одновимірне" зображення дійових осіб, їх статичність та заідеологізованість пояснюємо впливами експресіонізму та пролетарської ідеології. Ще яскравішим прикладом цього стала третя драма письменника "Шахта "Марія", близька до "Любові і диму" за тематикою та основними сюжетними вирішеннями.

Підсумовуючи, зазначаємо, що не варто ставитися до аналізованих творів різко критично. Адже "Любов і дим" - це учнівська (експериментальна) п'єса, а драма "Шахта "Марія" - кон'юнктурна, з'ява її зумовлена позаестетичними чинниками. Однак ігнорування цих творів у доробку митця було б помилкою, оскільки вони дають уявлення про еволюцію майстерності Дніпровського-драматурга, коло проблем, що перебували в центрі його уваги.

Другий розділ - "Поетика характеротворення в "Яблуневому полоні" І. Дніпровського".

"Яблуневий полон" (1926) - драма про громадянську війну та долю "приватної людини", що опинилася у вирі історичних подій. Колізія твору - любов і революція, породжена неспівмірністю цих понять боротьба почуття та обов'язку має вагомі традиції в світовій та вітчизняній літературах. У 20-30-х рр. як головна чи супровідна вона фігурує в творах М. Куліша (зокрема, в "Патетичній сонаті"), М. Ірчана ("Бунтар", "Родина щіткарів", "Підземна Галичина"), Л. Первомайського ("Невідомі солдати", "Ваграмова ніч"), М. Зарудного ("Ніч і полум'я", "Сині роси"), Я.Галана ("Вантаж", "Любов на світанні", "Під золотим орлом") та ін. В соцреалістичній літературі ця колізія швидко трансформувалася в стереотипно-традиційну. Культивувався тенденційний підхід: нещадність до ворога, непохитність у виборі, засудження людяності, абстрактного гуманізму. В більшості перерахованих творів персонажі одностайно віддають перевагу обов'язку, цілковито зрікаються почуттів, заперечуючи можливість самовияву людини в особистісній сфері.

Продовжуючи дослідження творчих взаємин І. Дніпровського та М. Куліша, вказуємо на типологічну подібність "Яблуневого полону" та "Патетичної сонати", зумовлену близькістю життєвого досвіду авторів. Ми визначили такі рівні зіставлення названих драм:

- рівень проблематики: обидва митці розробляють проблему "кохання і революція" (щоправда, кожен опрацьовує її по-своєму, доповнюючи іншими, не менш важливими проблемами: співвідношення соціального й національного, проблема ідейного фанатизму, етики боротьби за ідею, вибір та свобода волі, пошуки справжніх цінностей, дегуманізація суспільства);

- рівень формального втілення вказаних проблем: подібність конфлікту та жанрових характеристик; принцип побудови творів як "драми одного героя", що стоїть у центрі уваги й своєю присутністю об'єднує різноманітні сцени життя в єдине ціле; масштабність зображуваних подій, соціальних, політичних протистоянь, що виступають тлом розгортання особистісної колізії персонажів; орієнтація на романтичний тип творчості (на противагу реалістичному "відтворенню життя в формах самого життя");

- рівень втілення художньої концепції особистості, на якому можуть бути проведені аналогії та визначені пари персонажів, близьких за своїми психологічними характеристиками: Ілько Юга - Зіновій, Марина Ступай - Ярославна, Лука - Сатана та ін.

Порівняно з М. Кулішем, який творив у руслі означеної літературної традиції, І. Дніпровський запропонував оригінальне розв'язання проблеми "кохання та революція". Драматург першим відступив від канону, уникаючи необхідного ідейного зіткнення закоханих, наголосив на силі "людського, надто людського" в людині, що виявляється незалежно від її соціального статусу чи переконань.

Світ "Яблуневого полону" сповнений протиріч. Користуючись психоаналітичною термінологією, визначаємо його як демонічний (інфернальний). Людська спільнота як складова частина інфернального світу існує за рахунок пригноблення особистості, що породжує ланку трагічних дилем (ситуація Зіновія). Вкажемо на окремі архетипні образи, наявні в "Яблуневому полоні". Це передусім жертва або жертвопринесення. Цей образ, будучи одним із найпоширеніших в українській літературі 20-х років, варто розглядати в двох аспектах вияву. По-перше, жертва може бути представлена як аскетичне самообмеження індивіда в ім'я певних суспільних ідеалів (відмова від особистого щастя або й повне підпорядкування себе чужій волі). Прикладом такої ситуації може бути історія Артема-Сатани, який цілковито розчинився в революційній масі. Самопожертва в цьому випадку засвідчує суспільну значимість, цінність ідеї. Аскетизм, здатність до самопожертви пропагуються в тоталітарному суспільстві як найвищі чесноти. Так твориться нова віра, релігія садо-мазохістського ґатунку, "соціалістичне підсвідоме" (за визначенням М. Сулими).

По-друге, йдеться про принесення в жертву інших людей, що сприймається українськими письменниками як один з обрядів "революційних ініціацій". Варіанти: матеревбивство ("Я (Романтика)" М. Хвильового), братовбивство ("Вершники" Ю. Яновського, "Яблуневий полон" І. Дніпровського). Проте не завжди письменники підкреслюють факт родинної близькості "героя" та його жертви ("Смерть" Б. Антоненка-Давидовича). З'ясовується, що формування "нового героя" супроводжується радикальною реформою моралі: вбивство перестає мислитися як злочин. Так заявляє про себе ще один архетипний образ - смерті. Це загибель без можливості відродження чи ново-народження. Сатана вбиває Зіновія, гине від випадкової кулі Іва, вмирає ненароджений син закоханих - зникає надія на майбутнє. Новітні господарі життя (більшовики) постають перед нами "як професійні злодії, заражені маніакальним прагненням вбивства" (І. Михайлин).

Зіновій - неоромантичний персонаж, сутність вчинку котрого можемо кваліфікувати як бунт проти негуманного суспільства, нелюдських умов існування. В його душі відбувається боротьба двох начал: один полюс - маска вольового командира, безумовно відданого революції; другий - романтична, чутлива душа персонажа, схильного до краси та мрійництва. Увага до психології "роздвоєної особистості" засвідчує близькість драматурга до романтичної традиції, на противагу модерністам, які констатували багаторівневу структуру людської психіки.

Характерною рисою творчості І.Дніпровського є інтерес до психології маргіналів. У переліку таких персонажів - особистість із роздвоєною свідомістю (Зіновій, Тетяна з драми "Останній главковерх"), патологічно жорстокі, соціально заангажовані особи (наприклад, Анатема з однойменного оповідання чи комісар Сатана з "Яблуневого полону"). Це й солдат, у психіці якого під впливом смертельної небезпеки актуалізується несвідоме чи точніше - досвідоме (як у Григорія Люшні з повісті "Ацельдама"). Також персонаж оповідання "Елегія", що повністю "усунувся" від реального життя й має єдину близьку істоту - кішку. Витоки подібного зацікавлення можемо віднайти в біографії письменника. Підкреслювана І. Дніпровським у щоденнику спадкова психологічна двоїстість поглиблювалася суспільними чинниками, а саме принциповою неможливістю розв'язати конфлікт між характером доби та особистістю письменника. Йдеться про "одержавлення" таланту митця в тоталітарному суспільстві.

В "Яблуневому полоні" І. Дніпровський продовжує досліджувати психологію "нового героя". Носієм "залізності" стає комісар Сатана. Чому саме такий тип особистості запанував в українській літературі як взірцевий? Драматична фігура "нової людини" є історично та соціально зумовленою. Формуванню "homo novas" передували глобальні зрушення в свідомості людства. Сутність цих зрушень з'ясовуємо за працею О. Шпенглера "Занепад Європи". В основу концепції німецького філософа покладено поняття культури та цивілізації. Розвиток культури пов'язують з появою землеробства, а отже - селянина. Розвиток цивілізації як завершального етапу існування будь-якої культури пов'язаний з появою міст (у першу чергу міст-гігантів). Цивілізована (міська) людина - це інтелектуальний кочівник, самодостатній мікрокосм, вона безрідна й духовно вільна. Формування "цивілізованої" людини відбувається за визначального впливу техніки. Людина створила ідею машини як малого космосу, що залежить виключно від її волі. Однак, сама того не усвідомлюючи, вона стала не повелителем, а рабом свого витвору. Із засобу для досягнення конкретної виробничої мети техніка перетворилася на абсолютно непередбачуваний, некерований анархічний фактор. Відповідно, поява в українській літературі "нової людини" - раціоналістично спрямованої, "залізної" - зумовлена, по-перше, наступом раціоналістичної міської цивілізації, "машинізованого" суспільства, по-друге, сама епоха глобальних історичних зрушень потребувала людей діяльних, рішучих, "залізних", що взяли б на себе тягар побудови "нового світу". І. Дніпровський акцентує увагу передусім на суспільно небезпечних чинниках: "мілітаризований", "озалізнений" новий герой поступово втрачає людські риси, перетворюється на слухняне знаряддя пролетарської диктатури.

В "Яблуневому полоні" І. Дніпровському вдалося подолати вплив пролетарської ідеології, зокрема в царині характеристики дійових осіб. Провідні персонажі драми наділені цікаво виписаними характерами, а другорядні та епізодичні виступають носіями сюжетного начала, втілюють провідні суспільні сили зображуваного історичного періоду. Зосереджуючись на проблемах масової та особистої психології персонажів, драматург не обминає увагою й інші характерологічні аспекти, йдеться, зокрема, про етнопсихологію. Низка персонажів драми "Яблуневий полон" може бути потрактована як репрезентанти українського національного характеру (Зіновій, Ярославна, Отаман Молот, Повстанець 6-й та ін.).

"Яблуневий полон" засвідчує не лише майстерність І.Дніпровського в царині характеротворення, а й його напружені стильові пошуки. Драматург прагнув знайти нові барви, нові форми для відтворення подій, свідком яких йому довелося стати. Експресіоністські впливи зберігаються на рівні використання окремих прийомів, натомість неоромантизм визначає проблематику драм, все активніше впливає на становлення авторської концепції особистості. Важливу роль у цій стильовій еволюції відіграв вплив М. Хвильового, який був "культовою" постаттю для багатьох українських митців. "Романтичність" "Яблуневого полону" виявилася в створенні незвичайної, але цілком ймовірної вихідної ситуації. У драмі наявні "романтичні атрибути", йдеться про концептуальний символічний образ яблуневого цвіту, що істотно впливає на емоційну атмосферу твору, надаючи їй глибокого ліризму. "Яблуневий полон" символізує фатальну силу кохання, що заполонило єство червоного командира. Колізія твору - боротьба почуття та обов'язку на тлі складних суспільних зрушень - теж має своє коріння в романтичній традиції, як і тип "роздвоєної особистості", що "постав з учення романтиків про дуалізм художнього пізнання, трагічну роздвоєність творчості митця в умовах відчуження" (Т. Гундорова). Додамо також, що в окремих сюжетних ходах драми явно відчувається романтичний струмінь (це, зокрема, підкреслена роль фатальної випадковості). На романтичну стильову домінанту вказував і сам драматург, назвавши твір "Яблуневий полон (Романтика)". При цьому важко не погодитися з твердженням Р.Мовчан, про "вимученість і вимушеність" романтизму І.Дніпровського. Саме так він виглядає на тлі трагічної долі автора та загострення суспільно-політичної ситуації в Україні, зумовленого поступовим розгортанням сталінських репресій.

Тонкий ліризм, майстерність характеротворення, струнка композиція - ці риси зумовили популярність "Яблуневого полону", визнаного найрепертуарнішою драмою кінця 20 - початку 30-х років.

Третій розділ - "Художня концепція особистості в експериментальній драмі" - присвячений аналізові п'єси "Останній главковерх".

Тематичною домінантою творів І.Дніпровського, написаних наприкінці 20-х - на початку 30-х років, є художнє осмислення подій першої світової війни. Характерно, що письменник опрацьовував "мілітаристсько-революційну" тему паралельно в прозі та драматургії (романі "Фаланга", повісті "Ацельдама", оповіданнях "Долина угрів", "Анабазис", названій драмі). Найважливішим об'єднавчим чинником цього циклу творів є ідея негуманності війни, що споріднює українського письменника з Е.М. Ремарком, Р. Олдінгтоном, Е. Ґемінґвеєм. Можливо, поштовхом до активнішого осмислення цих подій стала для І.Дніпровського з'ява роману Е.М. Ремарка "На Західному фронті без змін". Разом із тим, варто відзначити, що названі твори українського автора не були прямим наслідуванням "першотвору" німецького прозаїка, але творилися в руслі спільної "течії" (т.зв. "літератури втраченого покоління"). В цьому випадку видається доцільним вести мову про суспільно-типологічні сходження, породжені загальними закономірностями розвитку суспільства і суспільної свідомості.

П'єса "Останній главковерх" (1931-1934 рр.) стала твором, що узагальнив роздуми письменника про події першої світової війни, показав її переростання в громадянську. До цього часу драма лишалася невідомою широкому читацькому загалу. Варіанти тексту зберігаються в фондах Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України та відділу рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Предметом художнього осмислення письменника в драмі був період двовладдя - 1917 рік від Лютневої буржуазної революції до Жовтневого перевороту. Просторові координати твору чітко визначені. Місце дії почергово переноситься в Петроград, Могилів (ставку верховного головнокомандувача), Фінляндію. "Останній главковерх" не став агіткою, написаною з нагоди чергової річниці революції, хоч для цього були всі підстави. Драматург намагався створити не ілюстрацію історичних подій, а узагальнюючий художній документ епохи.

"Умовний" характер твору забезпечується номінативною "зашифрованістю" персонажів, представлених як: Прем'єр-міністр, Бабуся революції, Командвійськ, Главковерх, Мати, Наштаверх, Ординарверх тощо. Деякі характеристичні прикмети, а також архівні матеріали, в яких відображені основні етапи роботи драматурга над твором, дозволяють ідентифікувати їх. Дійові особи драми репрезентують основні політичні сили, що в умовах 1917 року включилися в боротьбу за владу. Главковерх (Л. Корнілов) підтримує монархістів, Прем'єр-міністр (О. Керенський) репрезентує ліберальну буржуазію, Матір (О. Коллонтай) належить до "лівого" (найбільш радикального) крила більшовиків. Ми встановили реальних історичних осіб, що стали прототипами інших персонажів драми "Останній главковерх": Монархіст - П. Мілюков; Наштаверх ("генерал-історик") - І. Лукомський; Главкосєв - А. Денікін; Комкор кавкорпуса - П. Краснов. Щоправда, не варто беззастережно ототожнювати персонажів драми з реальними особами. І.Дніпровський творчо опрацьовує історичні факти, деталі біографії, трансформує їх у відповідності до загальної концепції драми, домислює, в результаті зв'язок між образом та його прототипом стає прихованим, менш очевидним.

Поруч з "історичними" діють "умовні", "сконструйовані" авторською уявою персонажі-носії сюжетної динаміки, представники різних соціально-політичних сил: Бабуся революції, Командвійськ, Аташе, Начпостач вогню, Князь Дарданелл, Агітатор, Матрос Балтфлоту, Матрос Чорнофлоту, Син Матері, Член Інтернаціоналу. З-поміж групи "умовних" персонажів виокремлюється постать Тетяни. Історія героїні віддзеркалює долю людини в умовах, коли традиційні цінності втратили пріоритет у суспільстві. Донька Главковерха та Матері намагається побороти в собі трагічну роздвоєність - відданість революції, що асоціюється з образом Матері, та любов до батька. Проте це виявляється неможливим: героїня опиняється на межі двох світів, в епіцентрі боротьби двох ворожих ідеологій.

Аналізуючи драму "Останній главковерх", приходимо до висновку, що в цьому випадку слід вести мову не про традиційне реалістичне характеротворення, а про так звану "характерологічну умовність", нежиттєподібність характерів. Персонаж, крім власне психологічного, має ще й інший вимір - філософський (чи історіософський).

Специфічною є жанрово-стильова природа твору. Здавалося б, для якнайповнішого відображення історичних подій найбільш придатним є жанр історичної драми-хроніки з її реалістичною настановою. Натомість маємо твір цілком неканонічний, написаний на стику традицій західноєвропейського романтизму (Е. Гофман) та новітніх шукань у царині драматичної техніки. Жанрова природа твору близька до характеристик параболи з її відкритою повчальністю та антипсихологізмом.

Драма І. Дніпровського відзначається новаторським підходом до вирішення проблеми стилю. Письменник органічно засвоює здобутки експресіонізму, вибудовуючи на цій основі власний стиль. Для розуміння його специфіки необхідно звернутися до характеристики літературно-естетичної думки означеного періоду. Типологічну подібність стильової манери І. Дніпровського й теорії епічного театру Б. Брехта відзначав М. Наєнко. На перший погляд, подібна часова інверсія видається позбавленою сенсу. Проте при докладнішому аналізі ми переконуємося в плідності подібного підходу. Б. Брехт не був єдиним, хто розумів необхідність "епізації" драми (зокрема необхідність подолання драматичної обмеженості в передачі почуттів, загалом - внутрішнього світу людини). В українській драматургії, театральному та кіномистецтві цей процес розпочався наприкінці 20-х - на початку 30-х років ХХ ст. В цьому контексті насамперед слід згадати імена М. Куліша, І. Дніпровського, Л. Курбаса, О. Довженка. Йдеться про "однонаправленість" мистецьких пошуків представників різних літератур.

Близькість стильової манери Б. Брехта та І. Дніпровського зумовлюється увагою до виражальних можливостей різних форм умовності, подекуди - фантастичності. В іншому український письменник цілком оригінальний, він знаходить принципово відмінні від брехтівських прийоми відчуження. Вкажемо хоча б на "зашифрованість" персонажів. Читацьке сприйняття ускладнюється, необхідно докласти певні інтелектуальні зусилля, аби збагнути, хто є хто в драмі. І. Дніпровський навмисне звертається до широко відомих історичних подій. Це позбавляє необхідності пильно стежити за розвитком сюжету (роль спостерігача), співпереживати персонажам, натомість інтенсифікує мислення - роздуми над долею людини в круговерті історичних подій, аргументами ідейних супротивників.

Для індивідуального стилю І. Дніпровського прикметне використання прийому антономазії. Це дозволяє драматургові, використовуючи мінімальну кількість засобів, накреслити окремими різкими штрихами "характер" персонажа, вказати на його домінанту.

Привертає увагу прагнення І. Дніпровського до новаторської побудови дії, залучення додаткових ефектів сценічного оформлення. Композиція драми відзначається стрімким розгортанням дії, яка переноситься з одного місця в інше, адже драматург прагне охопити всі найважливіші події. Часто один пласт зображення накладається на інший, картина стає ускладненою.

Підсумовуючи, зазначимо, що драма "Останній главковерх" наприкінці 20-х - на початку 30-х років була справді новаторським явищем, накреслювала нові шляхи розвитку української драматургії.

У Висновках синтезовано подаються узагальнення щодо основних напрямків вивчення драматургії І. Дніпровського.

Дослідження показало, що пошуки митцем індивідуального стилю відбувалися в силовому полі українського модернізму. Антиреалістична спрямованість послідовно виявлялася в усіх творах драматурга, стимулюючи зацікавлення експресіонізмом. Перегуки між європейською експресіоністською драматургією та твором І. Дніпровського очевидні (пошуки "нового героя", зацікавлення проблемами "людина-техніка", "людина-маса", "телеграфне мовлення" тощо). Разом з тим відзначаємо, що на творчість митця суттєво впливали ідеологічні чинники. Йдеться про диктат пролетарської ідеології, що його письменник так і не зміг повністю подолати. Стильова палітра "Яблуневого полону" віддзеркалює наявність двох типологічно близьких компонентів - експресіонізму та неоромантики. Драма "Останній главковерх" відзначається новаторським підходом до вирішення проблеми стилю. Пошуки І.Дніпровського близькі до брехтівської теорії епічного театру.

З-поміж чинників, що визначають особливості індивідуального стилю письменника, основна роль належить характеротворенню. Ідейним осердям авторської концепції особистості є пошуки "нового героя". Психологічна домінанта його характеристики - "залізність" (ситуативно її інтерпретують як рішучість, бездушність, непоступливість, жорстокість, саможертовність, фанатизм).

Драматична фігура "нової людини" є історично та соціально зумовленою. Цей антропологічний тип виникає, по-перше, під впливом міської техногенної цивілізації. В драмі "Любов і дим" І.Дніпровський намагався з'ясувати небезпечний вплив технократичного світогляду на розвиток суспільства. По-друге, з'ява "нової людини" пов'язана зі специфікою суспільно-історичного розвитку України - подіями першої світової та громадянської воєн, революції, що зумовило домінування "мілітарних рис". Поруч із названою драматичною фігурою в "Яблуневому полоні" діють персонажі, що є носіями загальнолюдських цінностей. І. Дніпровський розкриває трагедію "приватною людини", що опинилася у вирі ідейних змагань. Екзистенційний простір "Яблуневого полону" - інфернальний світ, в якому заперечується можливість самовияву особистості, її життєдіяльність обмежується виконанням суспільно корисних функцій. У центрі твору опиняється інша драматична фігура - "роздвоєна особистість". Характерною прикметою індивідуальної манери І.Дніпровського є увага до психології маргінальних персонажів. У цьому випадку корисним видається звернення до психоаналітичного інструментарію, що дозволяє виявити джерела авторської концепції особистості (життєвий досвід письменника, закоріненість окремих архетипних образів у колективному підсвідомому, вплив суспільних чинників та літературного оточення - М. Куліша, Л. Курбаса, М. Хвильового та ін.).

Багато уваги І. Дніпровський приділяє творенню різнопланових колоритних жіночих образів. Це - "кіт у чоботях" - "нежіночна жінка", беззастережно віддана ідеї. У своєму запереченні "жіночності" вона перетворюється на істоту без статі (Шура в драмі "Любов і дим", Таня в "Яблуневому полоні"); "фатальна жінка" (до такого типу тяжіють Ярославна в "Яблуневому полоні", Рита й Лариса Львівна в драмі "Шахта "Марія"); "ідеальна" жінка, романтична героїня, втілення авторського ідеалу. Окремі риси цього драматичного амплуа наявні в образі Іви. Це "краща жінка", хранителька й продовжувачка життя, уособлення "радості", "щастя".

Шлях від "Любові і диму" до "Яблуневого полону" - це еволюція від твору, де діяли "схеми", "абстрактні постаті, що складаються з самих молекул ентузіазму", до драми з цікаво схарактеризованими, психологічно переконливими персонажами. Паралельно з дослідженням внутрішнього світу конкретної людини І. Дніпровський осмислює проблеми масової психології (зокрема, психології натовпу в драмі "Любов і дим") та етнопсихології (в "Яблуневому полоні").

В "Останньому главковерху" авторська увага зосереджується на перипетіях долі "публічної особистості". Ідейно-естетичним осердям драми є проблема "людина в історії". Персонажі драми близькі до конкретних історичних осіб, проте не слід їх беззастережно ототожнювати. Адже драма І. Дніпровського - не історична хроніка, а художній, значною мірою узагальнений "документ епохи". В цьому випадку ми ведемо мову не про традиційне реалістичне характеротворення, а про т.зв. "характерологічну умовність".

Літературний характер трактується в дисертації як явище, що має подвійну природу - психологічну та власне естетичну, це передбачає аналіз конкретних засобів та прийоми характеротворення. На основі проведеного дослідження, робимо висновок про те, що найчастіше драматург застосовує т.зв. "непряму характеристику". Ніби відсторонюючись від свого персонажа, автор віддає перевагу в творенні образів таким прийомам, як розкриття психології персонажів через дії та вчинки, зв'язок з соціальним, національним, історичним контекстом. Важливим засобом характеристики стає індивідуалізація мовлення дійових осіб. Думки й почуття персонажів розкриваються переважно в їхніх діалогах, в інтонуванні розмов, будові речень, підборі відповідної (стилістично маркованої) лексики.

Значне навантаження має використання засобу "видимої мови душі". Драматург точно відтворює міміку та пантоміміку дійових осіб, варіюючи її залежно від психологічного контексту, особливостей характеру конкретного персонажа. Доречно використано прийом взаємохарактеристики. Помітне тяжіння драматурга до лаконічності, подекуди - афористичності характеристик, використання ампліфікації.

Доволі часто для "попередньої" характеристики персонажів І. Дніпровський добирає промовисті літературно-художні антропоніми (ймення, що вказують на національну приналежність персонажа, ставлення до нього інших дійових осіб, "характеристичні" антропоніми, що відображають особливості внутрішнього світу). Інколи при цьому застосовується прийом "самоназивання", коли персонаж самостійно добирає собі відповідне прізвисько (Сатана, Анатема).