Перервність і безперервність у російському літературному процесі кінця ХIХ - початку ХХ століття: символізм і А.П. Чехов

Размещено на http://www.allbest.ru

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 82.0:801. 6

Перервність і безперервність у російському літературному процесі кінця ХIХ - початку ХХ століття: символізм і А.П. Чехов

10.01.02 - російська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Рабовський Михайло Маркович

Дніпропетровськ 2002

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі російського літературознавства Дніпропетровського національного університету.

Захист відбудеться “23” квітня 2002 року о 13:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.08.051.12 по захисту дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при Дніпропетровському національному університеті (49050, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд.804).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул.Козакова, 8.

Автореферат розісланий “18”лютого 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Глушко О.О.

АНОТАЦІЯ

Рабовський М.М. “Перервність і безперервність у росій-ському літературному процесі кінця XIX - початку ХХ століття: символізм і А. П.Чехов”. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за фахом 10.01.02 - російська література. Дніпропетровський національний університет. Дніпропетровськ, 2001.

Дисертація присвячена вивченню літературного процесу в російській літературі кінця XIX - початку ХХ століття. Літе-ратурний процес цієї епохи досліджується з погляду взаємодії традицій, уособленням якої є творчість А. П. Чехова, і новаторства, проявом якого був символізм. У роботі запропонована й доведена гіпотеза про визначальний характер інтерпретації, яка у свою чергу відчуває на собі вплив пануючої ідеології. У зв'язку з цим символізм розглядається не тільки як естетична концепція, але й як ідеологія, що претендувала на панування і, отже, на утвердження свого погляду на процес розвитку літератури, вершиною якого повинна стати художня творчість самих символістів. Уперше процес становлення символізму розглядається як результат подолання “страху впливу”, а ідейна спрямованість “Симфоний” А. Бєлого і його повісті “Серебряный голубь” - як результат протиставлення впливу прози А. П. Чехова. Цій тенденції протистояла реалістична традиція, яку продовжував розвивати А. П. Чехов, залучаючи до неї також елементи модернізму.

Ключові слова: символізм, А. П. Чехов, “страх впливу”, літературний процес, ідеологія, інтерпретація, А. Бєлий, Х. Блум.

АННОТАЦИЯ

Рабовский М. М. “Прерывность и непрерывность в русском литературном процессе конца XIX - начала ХХ века: символизм и А. П.Чехов”. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02 - русская литература. Днепропетровский национальный университет. Дне-пропетровск, 2001.

Диссертация посвящена изучению литературного процесса в русской литературе конца XIX - начала ХХ века. Литературный процесс этой эпохи исследуется с точки зрения взаимодействия традиции, олицетворением которой является творчество А. П.Чехова, и новаторства, проявлением которого был символизм. В работе предложена и доказана гипотеза об определяющем характере интерпретации, которая в свою очередь испытывает на себе влияние господствующей идеологии. В связи с этим, символизм рассматривается не только в качестве эстетической концепции, но и в качестве идеологии, претендовавшей на господство и, следовательно, на утверждение своего взгляда на процесс развития литературы, вершиной которого должно было стать художественное творчество самих символистов. Впервые процесс становления символизма рассматривается как следствие преодоления “страха влияния”, а идейная направленность “Симфоний” А. Белого и его повести “Серебряный голубь” - результат противопоставления влиянию прозы А. П. Чехова. Этой тенденции противостояла реалистическая традиция, которую продолжал развивать А. П. Чехов, включая в неё элементы модернизма.

Ключевые слова: символизм, А. П. Чехов, “страх влияния”, литературный процесс, идеология, интерпретация, А. Белый, Х. Блум.

THE SUMMARY

Rabovsky М.М. "Non-continuity and continuity in Russian literary process of the end XIX - beginning ХХ of century: symbolism and A.P. Chehov". - A manuscript.

Thesis for candidate degree by major 10.01.02 - Russian literature. Dnepropetrovsk national university. Dnepropetrovsk, 2001.

Thesis is devoted to study of literary process in the Russian literature of the end XIX - beginning ХХ of century. The literary process of the given epoch is considered from the point of view of interaction of tradition, personificatin of which A.P. Chechov's the creativity and innovation is, which display was of symbolism. In work is offered and the hypothesis about determining character of interpretation is proved which, in turn, tests on herself influence of prevailing ideology, for perception(recognition) of the literature. In relation to this, symbolism is considered not only as the aesthetic concept, but also as ideology applying for domination and, hence, the statement of the sight but process of development of the literature, which top should become symbolists' art creativity. This tendency was resisted by realistic tradition, which Chechov continued to develop, switching in not elements of modernism. For the first time process of arising of symbolism is considered as result of overcoming “ of fear of influence ”. Also for the first time ideological orientation "of A. Beliy's “Symphonies” and his story “ the Silver pigeon ” is shown as result of an opposition to influence рroses A. P. Chechov.

Keywords: symbolism, Chechov, “fear of influence”, literary process, ideology, interpretation, A. Beliy, Harold Bloom.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Періоду кінця XIX - початку ХХ століття в історії російської літератури відведено особливе місце. Полеміка навколо нього ведеться протягом багатьох десятиліть, що зумовлено надзвичайно суперечливим характером літературного процесу цієї епохи, відсутністю в ньому домінуючого вектора літературного руху. Тривалий час під впливом ідеологічного розуміння кінець ХІХ - початок ХХ століття розглядався у вітчизняному літературознавстві крізь призму творчості А. П. Чехова. Йому присвячена значна кількість робіт, зокрема дослідження Л. Долотової, Б. Зінгермана, В. Катаєва, В. Лакшина, М. Мур'янова, З. Паперного, Е. Полоцької, В. Седегова, І.Сухіх, О. Чудакова.

Останнім часом літературознавство зосередило свої зусилля на реконструкції російського символізму і постсимволізму і на вивченні авангарду. На сьогодні написано ряд монографій, статей, у яких досліджується як символізм у цілому (його генезис, філософські, естетичні, психологічні складові), так і творчість його окремих представників. Значний внесок у розробку цієї проблеми зробили наукові розвідки М. Богомолова, Є.В. Іванова, С.П. Ільєва, Ж. Нива, В. Саричева, І. Сермана, Л. Сілард, В. Страда, О. Еткінда, і багатьох інших.

Проте в роботах про А. П. Чехова символізм розглядається тільки з позиції впливу на творчість письменника. Подібна ситуація, тільки в протилежному напрямку, простежується і в працях про символізм. Виняток становить монографія О. Толстої “Поетика подразнення”. Її існування лише підкреслює, що на сьогоднішній день співіснують нібито дві альтернативні історії російської літе-ратури кінця XIX - початку ХХ століття. Вони описують різні соціально-культурні “хронотопи”, що не перетинаються: початок дев'яностих - дев'ятисотих років А. П. Чехова, потім той ж час “декадентів”.

Актуальність обраної теми обумовлена необхідністю створення цілісної картини розвитку російської літератури кінця ХІХ - початку ХХ століття. У даному випадку йдеться не про опис якомога більшої кількості літературних фактів, а про виявлення тенденцій літературного процесу обговорюваної епохи, взаємодії і взаємовпливу тенденцій, що знайшли своє відображення в художніх творах як А. П. Чехова, так і символістів.

У зв'язку з цим важливим є виявлення специфіки літературного процесу досліджуваної епохи, оскільки саме він визначає місце в літературі нового художнього тексту. Вивчення літератури беззаперечно пов'язується з історією, оскільки аналізовані художні твори відділені від філолога певним часовим проміжком. Як і будь-яке історичне дослідження, воно стикається з проблемою добору фактів, що підтверджують ту чи іншу гіпотезу. У даній роботі фактами є художні тексти А. П. Чехова і символістів. Існування двох поглядів на літературу кінця ХІХ - початку ХХ століття: sub specie А. П. Чехова і sub specie символізму - наочно демонструє залежність картини літератури досліджуваної епохи від поглядів історика і його ідеологічних установок. Для того, щоб по можливості подолати цю суб'єктивність, необхідно завчасно попередити добір фактів аналізом ідеологій. Фактично йдеться тут про дві історії літератури. Перша - історія власне художніх текстів, метою якої є виявлення зв'язків між окремими текстами. Це означає пошук інтертекстуальних зв'язків, що дозволяють говорити про творчість різних авторів як про літературну епоху. Друга - історія ставлення до літератури на певних етапах її існування, тобто власне ідеологія, виражена у формі естетичних концепцій, що зрештою й визначає зміст поняття “література” у перспективі часу. Вивчення взаємодії двох типів історії дає можливість розуміння закономірностей літературного процесу кінця XIX - початку ХХ століття і того місця, яке посідали в ньому А. П. Чехов і символісти. У цьому і полягає актуальність роботи.

Зв'язок із науковими програмами. Дисертація виконана на кафедрі російського літературознавства Дніпропетровського наці-онального університету в рамках наукової теми “Закономірності функціонування літератури в системі культури”. Робота включена до координаційного плану НАН України “Класична спадщина і сучасна художня література” (протокол № 2 засідання бюро вченої ради НАН України від 26.06.2001 року).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є вивчення закономірностей літературного процесу в російській літературі кінця ХІХ - початку ХХ століття. Досягнення поставленої мети передбачає постановку і розв'язання трьох завдань. Перше завдання полягає у вивченні естетичних концепцій як результату послідовного і безупинного процесу самопізнання літератури і розв'язується в першому розділі дисертаційної роботи “Проблема періодизації літератури і специфіка вивчення літературного процесу”. Цим завданням передбачалося вивчення теоретичного осмислення художньої практики. Другим завданням було вивчення символізму як складової частини літературного процесу. Символізм уособлює таку його властивість, як перервність, розглядові якої присвячений розділ “Російський символізм. Подолання традиції”. Третє завдання - дослідити безперервність літературного процесу кінця XIX - початку ХХ століття на матеріалі творчості А.П. Чехова як продовжувача реалістичної традиції - розв'язується в розділі “А.П. Чехов: новаторство в рамках традиції”. У ньому розглядаються проблеми взаємодії й взаємовпливу символізму, репрезентантом якого був А. Бєлий, і реалізму у творах А. П. Чехова. Усі завдання мають, з одного боку, самостійне наукове значення, а з другого - їхня послідовна постановка в межах однієї роботи дозволяє створити не тільки цілісну картину російської літератури кінця ХІХ - початку ХХ століття, але і побачити в ній інваріант розвитку літератури.

Об'єктом дослідження є художні й літературно-критичні твори художників-символістів Д. Мережковського, В. Брюсова, В. Іванова, А. Бєлого, О. Блока, драматургія і проза А. П. Чехова, естетичні концепції і теорії в їхньому історичному розвитку.

Предметом літературознавчого аналізу є інтертекстуальні зв'язки між художніми творами символістів і творчістю А. П. Чехова, а також їхніми інтепретаціями.

Методика дослідження зумовлена концепцією так званого “нового історизму”, що була запропонована американськими вченими С. Грінблатом, Л. Е. Монтроузом та ін. Методологія нового історизму поєднує три компоненти: інтертекстуальний аналіз, що виходить за межі досліджуваного тексту, пов'язуючи його з різноманіттям інших текстів його попередників і послідовників; дискурсивний аналіз, що дозволяє виходити за межі жанру, рекон-струюючи минуле як єдиний потік текстів; і, нарешті, біографічний аналіз, що виходить за межі життя серед яких воно минає і які воно створює, з'єднуючи його із дискурсами і текстами.

Наукова новизна полягає у вивченні специфічних особливостей літературного процесу періоду кінця XIX - початку ХХ століття, у прагненні показати відносність і історичність класифікації літературних явищ. У дисертації здійснено поділ історії літератури на історію художніх текстів і історію їхніх інтерпретацій; проведено аналіз інтертекстуальних зв'язків між художніми текстами символістів, творчістю А. Бєлого й А. П. Чехова, між інтерпретаціями художньої практики, що одержала своє відобра-ження в різноманітних естетичних концепціях. Це дозволило створити модель літературного процесу і визначити місце літературної епохи кінця ХІХ - початку ХХ століття в історії російської літератури. Запропонована модель дозволяє не тільки краще розуміти минуле і теперішнє літератури, але й певною мірою спрогнозувати її майбутнє.

Практичне значення дисертації обомовлено тим, що її матеріал збагачує й доповнює існуючі уявлення про російську літературу кінця ХІХ - початку ХХ століття, про творчість А.П. Чехова, А. Бєлого, допомагає краще зрозуміти генезис і характер розвитку такого історико-літературного явища, як символізм. Матеріали роботи можуть використовуватися при викладанні спецкурсів, в лекціях, на семінарах і практичних заняттях з історії російської літератури кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Апробація роботи. Основні положення роботи були викладені в доповідях на ІІ (1995 р.), ІІІ (1996 р.), IV (1997 р.), VI (2000 р.) міжнародних конференціях: "Франція й Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур". Основні положення роботи опубліковані у 6-ти статтях, 4-х тезах.

Структура роботи обумовлена метою й завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи становить 194 сторінки (183 сторінки основного тексту). Спискок використаної літератури нараховує 145 джерел.

чехов література символізм

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовані актуальність і наукова новизна теми дисертації, визначені мета, завдання, об'єкт, предмет і методологічні принципи дослідження, зазначена її теоретична і практична значимість. Тут також наведена інформація про апробацію результатів і структуру дисертації.

Перший розділ дисертаційної роботи - “Проблема періодизації літератури і специфіка вивчення літературного процесу”. У підрозділі 1.1 “Становлення і розвиток літературознавства як результат самопізнання літератури” розглядається російська література (кінця ХІХ - початку ХХ століття) як літературна епоха, що має специфічні риси і достатньо чіткі часові межі. Сутність літературного процесу полягає в постійній появі нових текстів і їхніх інтерпретацій, тому знайти критерії для встановлення закономірностей процесу виявляється не просто. Складність проблеми посилюється ще й тим, що змін зазнають естетичні концепції, які служать “системою координат” для окремих текстів і їх сукупностей. Надання певній естетичній теорії позачасового статусу, що є досить поширеною помилкою, неминуче призводить до вироблення концепції, в якій ігноруються суперечливі факти. Відмова ж від теоретичного осмислення робить практично неможливим вивчення літератури. Виходом з такого становища буде визнання того, що та галузь гуманітарного знання, яку прийнято називати наукою про літературу, не пізнає свій об'єкт, а відтворює його характерні риси, при нагоді очищуючи його від споконвічної авторської суб'єктивності. Отже, пізнання літератури повинно включати не тільки вивчення художніх текстів, їхніх сукупностей, але й відповідних естетичних концепцій. Процес їхньої появи, ствердження, зміни тотожний власне літературному процесу. Проте на відміну від літературного процесу, кожна наступна стадія якого заперечує попередню, кожна нова естетична теорія містить у собі попередню. У такий спосіб відбувається самопізнання літератури. Тому вивчення естетичних концепцій дозволяє виявити специфічні риси конкретної літературної епохи, а також зрозуміти закономірності літературного процесу в цілому.

У пункті 1.1.1 “Самопізнання літератури періоду від античності до кінця ХVIII століття” досліджуються найбільш впливові естетичні концепції зазначеного періоду, доводиться їхній вплив на сприйняття художніх текстів відповідних епох. Античність розглядається як епоха, у якій сформувалася сукупність естетичних ідей, що дали поштовх розвитку науки про літературу і критику. Критерієм досконалості для твору мистецтва в епоху античності служив ступінь його наближеності до космічної гармонії. Античні уявлення про прекрасне мали не часовий, а абсолютний характер і не містили ідею розвитку.

Середньовіччя практично повністю включило ідеї античної естетики у свою релігійно-філософську систему. Змінилися тільки уявлення про цілі мистецтва. Якщо в часи античності прекрасне було обов'язковою умовою безсмертя, то в епоху середньовіччя мистецтво стало розглядатися як одне із свідчень божественного буття.

Епоху Відродження можна розглядати як період перенесення уваги художника з позаособистих, релігійних уявлень про прекрасне на людину-творця, матеріального носія прекрасного. Ідеї античної естетики були сполучною ланкою між античністю й середньовіччям, середньовіччям і Ренесансом, що дозволяло художнику відчувати спадкоємність між своїм мистецтвом і мистецтвом попередніх епох.

Між Відродженням, що віддало красу в руки людини, і історичним підходом пролягла епоха класицизму. Сутність цього періоду полягала в раціоналізації античних уявлень про красу. Те, що власне античність робила, апелюючи до космосу, середньовіччя - до Бога, Відродження - до людських почуттів, класицизм обґрунтував, звертаючись до розуму, до раціонального початку в людині. Загальний і обов'язковий характер існуючих естетичних уявлень виводився в цю єпоху з ідеї про природу, організовану за законами логіки, споконвічно властивій розуму. Класицизм жорстко регламентував використання художником образотворчих засобів. Це перешкоджало виконанню истецтвом своїх прямих функцій - передачі емоцій. Критика існуючого стану речей пролунала в теоретичних судженнях Г. Лесинга, Ф. Шиллера й ін. Опосередковано це призвело до виникнення історичного підходу у вивченні мистецтва й усвідомлення відносності уявлень про прекрасне.

У пункті 1.1.2 “XIX століття - епоха панування реалізму в літературі й історизму в літературознавстві” показано, що вирішальну роль у виникненні реалізму в літературі й історичному підході до її вивчення зіграла естетична концепція Гегеля.

Естетична теорія Гегеля найрадикальнішим чином змінила не тільки уявлення про мистецтво, показавши його історичність, але й саме мистецтво. Німецький філософ дав митцю свободу у формах вираження емоцій, продемонстрував історичність естетичних ідеалів. Відтепер митець переставав бути просто митцем, тобто виразником емоцій. Він бере на себе функції дослідника, філософа. На перше місце серед мистецтв виходить література. Концепція Гегеля дала сильний поштовх розвитку літератури як самостійної науки. У ХIX столітті під впливом концепції Гегеля виник ряд шкіл, які вивчали літературу в історичному аспекті, як джерела її розвитку розглядали позалітературні чинники: культуру, психологію, “основний характер” (І. Тен).

У підрозділі 1.2 “Модернізм у літературі, формалізм і структуралізм у літературознавстві - заперечення реалізму й історизму” доводиться, що справжній переворот у літературознавстві, який змінив не тільки погляд на значення змісту і форми твору, але й розуміння механізмів розвитку літератури, пов'язаний з ім'ям одного з основоположників "російської формальної школи" Ю. М.Тинянова. Ю. М. Тинянов першим став розглядати літературний твір як систему, елементами якої є сторони змісту й форми, що виділяються дослідниками в процесі вивчення. Однак у центрі уваги формалістів знаходилася не проблема історичного розвитку літератури, а проблема морфології конкретного твору. Концепція ж історичного розвитку літератури стала спробою розгортання в минуле уявлення про літературний твір як про систему, кожний елемент якої має своє історичне буття. Справжня історія літератури полягала в зміні цих елементів. Саме це посилання стало ключовим у методології, яка одержала назву "структуралізм". Структуралізм знаменував собою остаточний відхід від гегелівського історизму.

У пункті 1.2.1 “Рецептивна естетика. Спроба реабілітації історизму” показано, що прагнення очистити вивчення літератури від її змістовної сторони, а також перебороти історичний погляд на її розвиток, дало реакцію у вигляді рецептивно-естетичної теорії. Основною ідеєю цього напрямку варто вважати пізнання літератури шляхом реконструкції сприйняття текстів протягом усього їх існування. Виникнення даного методу збігається в часі з появою постмодернізму і знаменує собою остаточну втрату критеріїв естетичної цінності твору мистецтва.

У пункті 1.2.2 “Постмодернізм і інтертекстуальність. Дискретність та континуальність у літературі й її пізнанні” пропонується розглядати як сучасний етап самопізнання літератури ідею переривчастості історії, висунуту французьким істориком і філософом М. Фуко. Він увів термін “епістема”, під яким розумів структури, що історично змінюються, "історичні апріорі", які визначають умови можливого утворення свідомості і культури в конкретний історичний період. Таким чином, література у своєму історичному розвитку може бути представлена у вигляді ряду епістем, не пов'язаних між собою. Такою на сьогоднішній день є межа самопізнання літератури, що відбиває панування філософії й естетики постмодернізму. Процес зміни епістем відбувається в такий спосіб. У якийсь момент епістема стає критично перевантаженою, і суб'єкт не спроможний вибудувати ясну і психологічно комфортну модель світу. У цей час відбувається обов'язковий “скид” - миттєва (за історичними мірками) руйнація сфери культурної свідомості. Зрозуміло, що цей процес неминуче супроводжується катастрофою і розпадом цілісних соціокультурних організмів. Проте ситуація руйнації епістеми триває недовго: безупинний характер художньої творчості зумовлює перегрупування елементів зруйнованої епістеми в нову структуру. У підрозділі 1.3 цей процес розглядається на прикладі російської літератури досліджуваного періоду.

У підрозділі 1.3 “Основні риси літературного процесу в російській літературі кінця XIX - початку ХХ століття” аналізуються причини виникнення символізму, його оцінки як свідками епохи, так і нашими сучасниками. Доведено, що символізм і сьогодні є джерелом полеміки в російській літературі. Подібність між висловлюваннями письменників, критиків, літературознавців, що відносяться як до початку, так і до кінця ХХ століття, підтверджують тезу про безупинний характер літературного процесу. Його перервність виявляється в послідовному домінуванні двох традицій: реалістичної і модерністської. Сучасний стан літератури, який прийнято називати “постмодернізмом”, варто вважати відродженням модерністської традиції. Постмодернізм кінця минулого століття і символізм його початку об'єднує ідея влади митця над реальністю.

В другому розділі "Російський символізм. Подолання традиції" на прикладі становлення й розвитку символізму досліджується механізм перервності літературного процесу. Джерелом безперервності літературного процесу виступає традиція. Символізм же виступає як свідомо сконструйована художньо-філософська концепція, метою якої було змінити хід історії літератури і канонізувати її творців.

У підрозділі 2.1 “Теорія поетичного впливу Х. Блума і символізм” становлення символізму розглядається як процес подолання “страху впливу”, що є необхідною умовою творчого розвитку будь-якого “сильного поета”. Цей процес, описаний американським ученим Х. Блумом, являє собою поступове звільнення поета від впливу на його творчість творчості того поета, якого він вважає своїм попередником. Якщо уявити символізм у вигляді збірного образу “сильного поета”, то попередником, вплив якого необхідно було перебороти, виявиться реалістичний світогляд й ідеологія позитивізму. Подолання “страху впливу” складається з таких стадій: клинамен, тобто поетичне недонесення; тессера, тобто доповнення й антитезис; кеносис, тобто повторення і непослідовність; даймонізація, тобто контрпіднесене; апофрадес, тобто повернення мертвих.

У підрозділі 2.2 “Клинамен. Літературно-критична діяльність А. Волинського і М. Мінського” розглядається перша стадія становлення символізму. Клинамен виявляється у прагненні очистити пануючу ідеологію від помилкових інтерпретацій. А. Волинський у період панування натуралізму і позитивізму одним з перших виступив на захист вічних цінностей духу: філософії, релігії, естетики, радячи читачеві не задовольнятися злободенною тенденційністю і натуралістичною правдоподібністю. Як літературний редактор часопису “Северный вестник”, А. Волинський підготував грунт для “нового” мистецтва, кинувши виклик В. Бєлінському, М. Чернишевському, М. Добролюбову, Д. Писареву та їхнім послідовникам. Ще одним “відступником”, який зробив крок у напрямку до символізму, був Микола Максимович Віленкін (більш відомий під літературним псевдонімом М. Мінський). М. Мінський почав сумніватися в тому, що лірична поезія спроможна трактувати громадянські теми, які знаходяться поза досвідом поета. Він вважав, що поет повинен порушувати питання не про те, “чи корисна моя істина, а чи є вона істиною?” М. Мінський все більше схилявся до висновку, що, посіявши насіння лібертаріанського бунту, він не відчув найменшого бажання пожинати бурю соціальної революції. В ідеях, що висловлюються М. Мінським, можна відчути вплив філософії Ніцше. Правда, на відміну від нього М. Мінський бачив вихід не в появі надлюдини, а в вкладанні нового завіту з Богом, результатом якого має стати мистецтво, що сповідається як релігія.

У підрозділі 2.3 “Тессера: літературно-критична діяльність Д. Мережковського” розглядається друга стадія подолання символізму, що полягає в антитетичному доповненні пануючої ідеології. При цьому зберігається вся її термінологія, але доповнюється так, начебто їй не вдалося піти достатньо далеко. Д. Мережковського важко віднести до “сильних поетів”. Однак бажання стати таким у нього, безсумнівно, було присутнє. Нестача сили поетичного початку компенсувалася силою пафосу його критики. По суті протест Д. Мережковського проти позитивізму виглядає цілком позитивістським. Як і прихильники цього філософського вчення, він був переконаний, що наука не сумісна з релігійною вірою. Д. Мережковський і його сучасники, які поєднували матеріалізм з атеїзмом, прагнули до цілісного світогляду, того, що надавало змісту всьому, що відбувається у світі і людині. Таким світоглядом став для нього символізм.

Стадія кеносис розглядається в підрозділі 2.4. “Кеносис. Поетична і літературно-художня діяльність В. Брюсова”. Кеносис являє собою свідомий розрив з існуючою ідеологією і літературною традицією. Слово “символіст” першими узвичаїли В. Брюсов і його молоді друзі з Москви і Петербурга. Власне кажучи, це був момент самовизначення нової течії в літературі й розриву традиції. Основним мотивом діяльності В. Брюсова було прагнення стати керманичем поетичної школи. І поставленої мети він досяг. На початку 90-х років поет став визнаним фундатором нового мистецтва. Це було зумовлено не тільки його поетичною творчістю, але значною мірою його критичною і журналістською діяльністю. В. Брюсову, не зважаючи на його “декаденство”, була у вищій мірі притаманна тверезість і позитивістський дух. Він не прийняв ідеї теургії, так і залишився на стадії кеносису, імпортував у російську літературу поетичний досвід П. Верлена, А. Рембо і з'єднав його з лірикою Ф. Тютчєва й О. Фета.

Утвердження нової літературної традиції неможливе без створення відповідної ідеології. Стадія “даймонизації”, розглянута в підрозділі 2.5 “Даймонізація. Літературно-художня діяльність Д. М. Мережковського і В. Іванова”, відбиває саме цю стадію подолання традиції. Першим, хто усвідомив необхідність пошуку ідеалу, був Д.

Мережковський. Проте справжнім творцем “контрпіднесенного” в символізмі, варто вважати В'ячеслава Іванова. Він стверджував, що все попереднє мистецтво - то є лише різноманітні форми символізму. І відповідно “піднесене” його попередників виявляється частиною його власного піднесеного. Тим самим відбувається відновлення спадкоємності, перерваної на попередньому етапі. Як і будь-якому свідомо утворюваному міфу, а символістський міф, не зважаючи на декларацію ірраціоналізму, був цілком раціональним і логічним, міфові В. Іванова не судилося втілитися в реальність, але свою роль “контрпіднесеного” в межах символізму як літературного періоду він, безумовно, відіграв, перетворивши творчість окремих і абсолютно різних поетів і письменників на цілісне літературне явище, що залишило свій слід в історії.

Стадія “аскесис”, якій присвячено підрозділ 2.6 “Аскесис. Поетична і літературно-критична діяльність А. Бєлого”, являє собою найбільш інтенсивний етап боротьби за утвердження нової традиції. Вона припускає максимальне віддалення від власне попередньої традиції. Аскесис - це поетична сублімація або засіб очищення, “...спрямований на досягнення своєї найближчої мети - стану самітності”. Символізм виявився для А. Бєлого тим фундаментом, на якому він зміг звести будинок свого світу. Знаходячись усередині цього будинку, він примирив своє почуття провини, викликане прагненням порвати з минулим, із поетичною традицією, з ідеалами позитивізму, що втілювалися у фігурі батька, і почуття страху перед майбутнім, що малювалося йому в апокаліптичних тонах. Творчий шлях А. Бєлого можна розглядати як політ, під час якого він то піднімався в захмарні висі поетичної сублімації (захоплення антропософією), то падав униз, занадто наближуючись до землі (захоплення революцією, участь у літературній боротьбі: критичні статті на злобу дня). Основні творчі досягнення А. Бєлого - повість “Серебряный голубь” і роман “Петербург”, ліричні збірники “Урна” і “Пепел” - служать наочним свідченням тієї внутрішньої боротьби, що постійно відбувалася в душі поета.

У підрозділі 2.7 “Апофрадес. Поетична і літературна діяльність О. Блока” розглядається апофрадес, що, за Х. Блумом, є заключною стадією поетичної ревізії. Характерною її рисою є усвідомлення поетом своєї приналежності до традиції. У символізмі стадія “апофрадес” пов'язана з творчістю О. Блока. Це викликане тим, що Блок чітко усвідомлював закономірний характер своєї творчості, яка для нього була тотожною долі. Усвідомлення своєї творчості як частини традиції знайшло своє відображення в ряді статей О. Блока, написаних ним починаючи з 1907 року і присвячених долі символізму. У них він прагнув довести, що умовою розвитку символізму після революції 1905 року є увага мистецтва до проблем народного життя. Це був явний відхід від споконвічної абсолютизації особистих переживань поета. На поетичному рівні апофрадес віддзеркалився у творах поета. Цикл “На поле Куликовом” демонструє розуміння автором неминучості зв'язку сучасного і минулого на рівні історії країни. У поемі “Возмездие” О. Блок приходить до усвідомлення зв'язку між поколіннями; кожне таке покоління незримими нитками пов'язане з попереднім і багато в чому повторює його долю. Це справедливо і для поезії.

У третьому розділі “А.П. Чехов: новаторство в рамках традиції” досліджується творчість письменника з погляду подальшого розвитку ним реалістичної традиції. Порівняльний аналіз сприйняття прози і драматургії А. П. Чехова прихильниками позитивізму і реалізму, з одного боку, і символізму - з другого, уможливлює висновок про “відкритий” характер творчості цього письменника. А. П. Чехов був сприйнятливий до естетичних відкриттів модернізму, але не приймав його ідеології. Все це дозволяє говорити про творчість А.П. Чехова як про альтернативу символізму і про прагнення символістів, зокрема А. Бєлого, подолати вплив А. П. Чехова.

У підрозділі 3.1 “Типи літературного новаторства” порівнюються дві моделі поведінки письменника. Феномен уваги читацької аудиторії до конкретного художнього тексту має багато причин. Однією з найголовніших є ставлення автора до літературної традиції. Починаючи з епохи романтизму, художнику, щоб довести свою значимість і привернути увагу публіки, необхідно було демонструвати свою унікальність і прагнення до розриву з традицією. Але далеко не кожний художник виносить на перший план у своїй творчості прагнення до подолання існуючої літературної традиції. Письменник може керуватися й безліччю інших мотивів. Але іноді складається так, що найбільш серйозний виклик традиції кидають автори, які свідомо не прямують до цього. Тип поведінки, притаманний А. П. Чехову, характеризується використанням автором існуючих стилістичних засобів. Інший тип, властивий символістам, зокрема А. Бєлому, припускає особливий тип позалітературної поведінки з орієнтацією на епатаж і прагнення до розриву з існуючою літературною традицією.

У підрозділі 3.2 “Особливості сприйняття творчості А. П. Чехова в 80-90-ті роки ХIX століття” порівнюється сприйняття творчості відомого письменника М. К. Михайловським і Д. Мережковським. М. К. Михайловський однаково негативно ставився і до символізму в особі його основоположника Д. Мережковського, і до творчості А. П. Чехова. Неуважність символістів до соціальної проблематики, культ самоцінної краси, поєднання етики й естетики - усе це, дійсно, не могло служити суспільному прогресу в розумінні представників народництва і, зокрема, Михайловського. Але у творчості А. П. Чехова він не бачив альтернативи символізму. Для нього цей письменник був утіленням життєвої байдужості. Мережковський оцінював оповідання А. П. Чехова не в аспекті зображених ним характерів, а з погляду їхньої стилістики. У його очах достоїнством оповідань А. П. Чехова була їхня музикальність. Проте Мережковський не знаходив у творах А. П. Чехова того, що уявлялося йому найголовнішим у творчості по-справжньому визначного письменника, - віри. Замість цього він знайшов у письменника такі риси, як мрійність і безвольність. Багато в чому оцінка двох критиків, котрі дотримувалися діаметрально протилежних поглядів щодо творчості А. П. Чехова, були подібні. Отже, можливо зробити висновок про унікальність становища А. П. Чехова в російській літературі, що було наслідком його прагнення не до створення міфів, а до їхньої руйнації.

Молодше покоління символістів, на відміну від Д. Мережковського, ставилося до А. П. Чехова з більшою прихильністю. Такі дослідники, як Л. Сенелик, Р. Піс, С. Карлинський та ін., сходяться на тому, що А. П. Чехов дуже вплинув на творчість письменників Л. Андреєва і особливо А. Бєлого. Саме ці аспекти досліджено у підрозділі 3.3 "Творчість А. Бєлого як подолання впливу А. П. Чехова".

У пункті 3.3.1 "Оцінка А. Бєлим місця А. П. Чехова в літературному процесі" аналізуються критичні статті про А. Бєлого, присвячені творчості А. П.Чехова. У літературно-критичних статтях А. Бєлого А. П. Чехов згадується значно рідше, ніж, наприклад, Ф. Достоєвський, О. Блок, В. Брюсов. Зміст висловлювань А. Бєлого полягає у визнанні таланта А. П. Чехова, у характеристиці його творчості як завершення реалізму. Все викладене дозволяє зробити висновок про прагнення А. Бєлого показати приналежність прози А. П. Чехова до реалізму і довести відсутність його впливу на сучасну літературу. Бажання А. Бєлого "скинути А. П. Чехова з пароплава сучасності" якнайкраще підтверджує гіпотезу про прагнення цього письменника звільнитися від чеховського впливу як про домінанту його творчого розвитку.

У пункті 3.3.2 “Вплив А. П. Чехова на творче становлення А. Бєлого” аналізуються прийоми творчості обох авторів. Дослідники творчого доробку А. Бєлого звертали увагу насамперед на унікальні елементи стилю, що виділяли його серед російських письменників. Проте сюжет і фабула у творах обох авторів мають такі властивості, як "незавершеність" і "недомовленість". Але якщо сучасникам А. П. Чехова ці особливості його творів здавалися недоліком, то А. Бєлий, зробивши головним у творчості показ невпорядкованості, алогічності і хаосу навколишньої дійсності і душевного життя людини, створив собі тим самим репутацію генія і новатора. Усе це свідчить про творчий розвиток А. Бєлим принципів створення, відкритих А. П. Чеховим.

У пункті 3.3.3 “Северная симфония” А. Бєлого і “Чайка” А. П. Чехова - суперечка про долю митця” проводиться порівняльний аналіз двох згаданих творів. “Северная симфония” розглядається як відповідь А. Бєлого на неприйняття А. П. Чеховим “нового мистецтва”. Сюжет "Северной симфонии" являє собою варіації на теми раннього Ібсена, Метерлінка, німецьких балад. Головна тема першого літературного твору А. Бєлого - боротьба світу з тьмою, світлої вічності з темним часом. У "Северной симфонии" А. Бєлий виходив із музичних вражень (романси і балади Гріга), намагаючись насамперед передати звучання. Робив він це за допомогою мальовничих картин, сполучення котрих і мало створювати у читача ефект звучання музики, яка передає у свою чергу настрій автора. Проте той особливий стиль оповідання, що був виразною рисою творів А. Бєлого, можна знайти й у творах А. П. Чехова. Йдеться тут про його п'єсу "Чайка". Достатньо пригадати відомий монолог Ніни Зарєчної. Основні теми п'єси А. П. Чехова - мистецтво і нерозділена любов. Літературне новаторство Трєплева, що може бути прочитане в контексті епохи як декаденство або символізм, зрештою виступає як аргумент, який доводить право героя на любов. Самогубство цього персонажа підтверджує його неспроможність як художника-новатора і, отже, неспроможність нового мистецтва. Фінал п'єси характеризує ставлення А. П. Чехова до "нового мистецтва". А. Бєлий у “Северной симфонии” виступає начебто від імені одного з персонажів “Чайки” - Треплєва і доводить можливість досягнення літературного успіху шляхом позалітературної діяльності, створюючи імідж письменника-генія.

У пункті 3.3.4. “Вторая симфония” і “Огни”: діалог про сенс життя” аналізується символістське ставлення до життя. "Вторая симфония", опублікована в 1902 році, являє собою продовження полеміки між А. П. Чеховим і А. Бєлим. Характерною рисою сим-волістів було неприйняття матеріальної сторони життя. Негативне ставлення А. П. Чехова до подібного світогляду показане в повісті “Огни”, де письменник протиставив абстрактним ідеям студента фон Штенберга позицію іншого персонажа - інженера Ананьєва, який віддавав перевагу не абстрактним ідеям, а людським почуттям. А. Бєлий у “Второй симфонии” протиставляв особистому досвіду світ надособистих містичних ідей. Він намагався довести, що поведінка, в основу якої покладено світогляд, заснований на абстрактних символістських ідеях, не веде до аморалізму і нечуйності.

У пункті 3.3.5 “Повість А. П. Чехова “Дуэль” як дослідження психології “нового мистецтва” аналізується поведінка головних персонажів повісті: фон Корена і Лаєвського. Прагнення А. Бєлого до цілісного світогляду, яким став для нього символізм, є закономірним наслідком тієї ситуації в культурі, що склалася наприкінці XIX століття. У такому розумінні творчість А. П. Чехова можна розглядати як енциклопедію духовного життя російського суспільства останнього десятиріччя XIX століття. Повість "Дуэль" може бути прочитана як спроба відповіді на запитання: як співвідноситься між собою світогляд людини і його поведінка? Або, інакше кажучи, А. П. Чехов спробував знайти відповідь на запитання, чи не є ставлення людини до світу лише наслідком його здоров'я, характеру і темпераменту. На перший погляд основний конфлікт повісті виявляється у стосунках головних персонажів: фон Корена і Лаєвського. Проте, аналізуючи поведінку обох героїв, їхні погляди, можна дійти висновку про їх глибинну подібність. Розходження між фон Кореном і Лаєвським мають не якісний, а кількісний характер. Їхній конфлікт, на перший погляд ідейний, має насправді еротичну основу. Обидва персонажі є, за визначенням В. Розанова, “людьми місячного світла”. І те, що постулюється головними персонажами як ідейні розбіжності, в основі своїй має почуття ревнощів. Усіх персонажів повісті можна розділити на дві групи. До першої належать фон Корен і Лаєвський - творчі особистості; до другої - доктор Самойленко, диякон Побєдов і всі інші, які, не будучи творчими особистостями, втілюють у собі норму і традицію. Симпатії А. П. Чехова скоріше на боці другої групи. Але в той же час він усвідомлює, що творча людина не може повною мірою відповідати пануючим у суспільстві уявленням про "норми". І фон Корен, і Лаєвський є духовними попередниками символістів. Їхній конфлікт був відтворений у житті - у стосунках А. Бєлого й О. Блока.

У пункті 3.3.6 “Третья симфония” і “Черный монах”: суперечка про ціну геніальності” здійснюється порівняльний аналіз творів А. Бєлого й А. П. Чехова, які перед головним героєм ставлять проблему вибору між сірим, повсякденним існуванням і геніальністю, що виявляється синонімом божевілля. А. П. Чехов, простежуючи долю головного героя повісті Ковріна, порушує питання про ціну геніальності. А. Бєлий у “Третьей симфонии”, описуючи земне життя головного героя Хандрикова і те, що життю передувало, робить однозначний вибір на користь божевілля і смерті, що, як і в інших творах А. Бєлого, виявляється не кінцем життя, а звільненням і поверненням у стан споконвічного блаженства.

У пункті 3.3.7 "Серебряный голубь" і "Вишневый сад": суперечка про долю Росії" проводиться порівняльний аналіз п'єси А. П.Чехова “Вишневый сад” і повісті А.Бєлого “Серебряный голубь”. Обидва твори тлумачаться як спроба вгадати майбутнє Росії. Якщо розглядати п'єсу “Вишневый сад” під цим кутом зору, то в ній можна побачити три варіанти можливого майбутнього, кожний з яких пов'язаний із певним персонажем п'єси. Перший шлях - буржуазно-демократичний, його уособлює фігура Лопахіна. Цей шлях уявляється А. П. Чехову найбільше прийнятним, хоча і малоймовірним. Другий шлях - революційний. Явним революціонером у п'єсі є Петя Трофімов. Автор підкреслює комічність цього персонажу і не вірить у те, що Трофімови можуть прийти до влади в Росії. Третій шлях позначений не так явно, як два попередніх. Можливо, він не був до кінця ясний і самому А. П. Че-хову. Це шлях приходу до влади “повсталих мас”. У п'єсі репрезентантом “маси”, наділеним усіма їхніми специфічними рисами, є лакей Яша. Повість А. Бєлого написана через декілька років після революції 1905 року. Головний герой повісті Петро Дар'яльський - це той же Петя Трофімов, alter ego автора. Повість завершується загибеллю головного героя. Проте для А. Бєлого смерть Дар'яльського не трагедія, а цілком виправдане жертвування інтелігенції, що є необхідною умовою пошуку волі.

У висновках буття літератури, формою якого є літературний процес, розглядається як перехід із сакрального часу в профанний. Періодично в процесі цього переходу виникають спроби повернути літературу в первинний стан, ніби тільки в сакральному часі художні тексти знаходять справжнє безсмертя. Однією з таких спроб був символізм. Проте ця спроба змінити умови існування літератури закінчилася невдачею. Втім, така доля усіх спроб порушити безупинний характер літературного прямування. Чи випливає з цього, що література, приречена на існування в профанному часі, рано чи пізно помре? Аж ніяк. Якщо ж людство забуде імена Гомера, Данте, Шекспіра, Толстого, то це незаперечно буде свідчити про загибель цивілізації. Але, як показує історія, на зміну одним цивілізаціям приходять нові, і все починається спочатку. Отже, поки існує людина, література буде жити.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Проблема реального и имплицитного читателя в художественной системе модернизма. // Ex professo. - Дніпропетровськ., 1997. - С.17 - 20.

2. От Пети Трофимова к Петру Дарьяльскому (к вопросу о полемике между Чеховым и модернизмом). // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Серія : Літературознавство. -Харків, 1998.- Випуск 1 (12). - С. 54-60.

3. Пределы историко-литературной науки. // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Серія : Літературознавство. - Харків, 1998. - Випуск 10 (21). - С. 3-8.

Система эстетических и этических ценностей студентов-гуманитариев. // Література в контексті культури. - Дніпропетровськ, 2000. - С. 136-141.

Русский символизм: попытка преодоления традиции. // Література в контексті культури. - Дніпропетровськ, 2001. - С. 73-82.

6. Повесть А.П. Чехова "Дуэль" как исследование психологии "нового искусства". // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Серія : Літературознавство. - Харків, 2002. - Випуск 1(30). -С.72-77

7. Антропологическая проблематика в творчестве А.П. Чехова и А. Камю. // II Міжнародна конференція Франція та Україна: науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур. - Дн-ськ, 1995. - Ч.1. - С.124.

8. Картина мира и концепция личности в творчестве Ф. Сологуба и маркиза де Сада. // III Міжнародна конференція Франція та Україна: науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур. - Дн-ськ, 1996. - Т.1. - Ч.1. - С.113.

9. Типология культуры и проблема восприятия художественного произведения. // IV Міжнародна конференція Франція та Україна: науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур. - Дн-ськ, 1997. - Т.1. - Ч.2. - С.116.

10. Особенности функционирования современного литературного дискурса в современной социокультурной ситуации. // VI Міжнародна конференція Франція та Україна: науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур. - Дн-ськ, 2000. - Т.1. - С.254.

Размещено на Allbest.ru