Українська тема в російській літературі першої половини ХІХ століття (проблеми еволюції, міфологізації, інтертекстуальності)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність дослідження. Українська тема -- своєрідний художній феномен у розвитку російської літератури першої половини ХІХ століття. Вона посіла важливе місце в творчості багатьох письменників і користувалася особливою популярністю серед романтиків. Тож не дивно, що ця тема привертала увагу багатьох літературознавців (О.І. Білецького, Н.Є. Крутікової, І.Я. Заславського, З.В. Кирилюк, П.В. Михеда, Н.М. Жаркевич, В.Я. Звиняцковського, Г. Грабовича та інших), які зверталися, в першу чергу, до спадщини провідних російських класиків, розглядаючи українську тему в контексті російсько-українських літературних взаємин. Проте спроба дослідити цю тему у повному її обсязі так і залишилась нереалізованою.

Актуальність дисертаційного дослідження обумовлена не тільки зростаючим у наш час інтересом до проблем національної своєрідності. Сьогодні назріла необхідність системного, багатоаспектного вивчення української тематики в російській літературі, з'явилась можливість по-новому подивитися на особливості художнього втілення образу України у творчості російських письменників.

Мета дослідження полягає у комплексному аналізі художніх явищ, пов'язаних з українським дискурсом в російській літературі першої половини ХІХ століття, та визначенні своєрідності міфу про Україну, створеного представниками різних художніх систем, зокрема предромантизму і романтизму.

Завдання дослідження:

- простежити еволюцію української теми в російській літературі першої половини ХІХ століття, зосередивши основну увагу на ролі цієї теми в розвитку російського романтизму;

- установити характерні особливості міфологізації образу України та української історії (міф про Аркадію, козацький міф, міф про Богдана Хмельницького, Мазепу, полтавський міф) у художніх творах російських авторів;

- виявити спільне й відмінне в художній інтерпретації образів відомих діячів української історії;

- визначити специфіку відтворення українського національного характеру, звичаїв, вірувань, побуту українського народу у творчості російських письменників;

- висвітлити роль українських письменників, які писали твори не тільки рідною, а також російською мовою, у розвитку української теми в російській літературі;

- розглянути інтертекстуальні зв'язки між художніми творами, присвяченими Україні, та фольклорними й історичними джерелами.

1. Основні напрямки вивчення української теми в російській літературі першої половини ХІХ століття

Містить історіографію питання. Тут визначаються провідні тенденції, проблеми дослідження української теми у творчості російських письменників.

У працях літературознавців нагромаджений значний фактичний матеріал, що стосується її висвітлення. В.В. Сиповський у бібліографічному довіднику “Україна в російському письменстві” (1928) систематизував велику кількість джерел (біля 500 найменувань), які охоплюють період з 1800 по 1850 роки і свідчать про те, що шляхи російської та української культур весь час перетиналися.

У дослідження української теми в радянський і пострадянський період зробили внесок О.І. Білецький, Н.Є. Крутікова, І.Я. Заславський, Є.П. Кирилюк, З.В. Кирилюк, П.В. Михед, Н.М. Жаркевич, В.Я. Звиняцковський, І.Я.Лосієвський, С.О. Курўянов, І.В. Чорний та інші. Проте більшість учених зосереджувала увагу на творчості одного-двох, у кращому випадку трьох авторів, а також на питаннях російсько-українських літературних взаємин.

Особливої уваги заслуговують праці американського славіста Г. Грабовича, який здійснив одну з перших спроб аналізу козацького міфу у творчості російських письменників, зокрема у творах Гоголя. Праці вітчизняних та зарубіжних дослідників можуть слугувати фундаментом для подальших пошуків у висвітленні питань, що стосуються осмислення значення української теми в розвитку російського романтизму.

У цьому розділі розглядаються також роботи вітчизняних та зарубіжних дослідників, присвячені проблемам міфологізації, літературного міфотворення та інтертекстуальності.

Сучасний стан літературознавства потребує не тільки систематизації результатів попередніх досліджень, а й розширення кола питань, пов'язаних з вивченням української тематики в російській літературі, застосування нових методологічних підходів до її висвітлення, звільнення від ідеологічних штампів і акцентів в інтерпретації художніх текстів.

2. Витоки української теми у творчості предромантиків

Простежуються українські мотиви, сюжети і образи в російській літературі початку ХІХ століття.

Міф про “Малоросію” в жанрі “подорожі (1800-1810).

Підкреслюється думка про те, що автори багаточисельних “подорожей” та подорожніх нарисів (В. Ізмайлов, П. Шаліков, П. Сумароков, І. Долгорукий, А. Льовшин, І. Вернет), знаходячись під впливом сентиментальних творів Карамзіна та Стерна, в значній мірі міфологізували українську дійсність, створюючи привабливі поетичні образи Аркадії та Авзонії, краю, де людям весело і щасливо живеться. Міф про Україну чи не вперше в російській літературі зўявляється в жанрі саме літературної подорожі, і у його розвитку простежуються дві тенденції: з одного боку, ідеалізація патріархального побуту, національного характеру, природного середовища, з іншого -- намагання втілити окремі риси реального образу “Малоросії”, відійти від домінуючої тенденції ідеалізації.

Українська тема в драматургії О. Шаховського (“Казак-стихотворец”).

Аналізується популярний у свій час водевіль, у художній структурі якого велику роль відіграє українська пісня “Їхав козак за Дунай” та постать її творця Семена Климовського. О. Шаховськой намагається передати особливості українського колориту, хоча його спроби не завжди вдалі. Свідченням цього є порівняння “Казака-стихотворца” з п'єсою І. Котляревського “Наталка Полтавка”, у якій повторюються сюжетна ситуація та деякі особливості побудови відомого водевілю, і висловлюються критичні зауваження щодо фактичних та мовних помилок у його тексті. Котляревський урахував досвід відомого на той час драматурга, зокрема у використанні двомовності. Інтертекстуальний аналіз “Казака-стихотворца” і “Наталки Полтавки” дає підстави для висновку: без знання російського водевіля неможливо до кінця зрозуміти й текст української п'єси, особливо 7 яву її другої дії. Незважаючи на окремі недоліки у використанні українського матеріалу у п'єсі О. Шаховського, вона все ж таки сприяла популяризації української теми та подальшим пошукам у цьому напрямку.

Міфологізація образу Хмельницького в романі Ф. Глинки “Зиновий Богдан Хмельницкий, или Освобожденная Малороссия”.

Приділяється значна увага аналізу передмови та авторських коментарів до роману, а також інтерпретації образу українського гетьмана. Хмельницький представлений тут як герой високого плану, український Мойсей, основною метою життя якого є визволення свого народу. Стильовий еклектизм, застарілі підходи до зображення головного персонажа, велика кількість анахронізмів та вигаданих епізодів розглядаються як причини того, чому автор відмовився від продовження роману. Проте і в незавершеному вигляді він залишився в історії літератури як одна з перших спроб висвітлення образу українського гетьмана в жанрі історичного роману в російській літературі першої половини ХІХ століття. Автор роману свідомо міфологізував події й факти, створюючи власний міф про Богдана Хмельницького.

Еволюція української теми у творчості В. Нарєжного.

Спадщина письменника не хронологічно, а за своєю специфікою вписується в рамки предромантичного періоду, оскільки в ній поєднуються риси сентименталізму, класицизму та просвітительського реалізму. Інтерес Нарєжного до українського матеріалу мав усталений характер -- він є фоном і невідўємним компонентом майже всіх його творів.

У творчості письменника спостерігається поступове збільшення ролі українських елементів. У циклі “Славянские вечера” Нарєжний обмежується використанням української міфології, переказів, легенд, топосів. У романі “Российский Жилблаз” (в окремих розділах пўятої книги) відчувається спроба відтворити образ українського філософа, який відіграє в художній структурі твору епізодичну роль, проте цікавий тим, що нагадує Сковороду. “Малоросійські” локуси і типи в романах і повістях Нарєжного “Аристион”, “Богатый бедняк”, “Мария” -- перші кроки на шляху до освоєння української теми, яка знаходить ширше і конкретніше виявлення в повісті “Запорожец” та романах “Бурсак”, “Гаркуша”, “Два Ивана, или Страсть к тяжбам”. У повісті “Запорожец” велику роль відіграють описи Запорозької Січі, що виконують функцію композиційної рамки, у яку вставлений сюжет про пригоди головного героя. Нарєжний одним із перших у літературі звертається до панорамного зображення картин Січі і робить це з епічним розмахом. Не дотримуючись точної хронології, письменник створює свій міф про Запорозьку Січ. У романі “Бурсак” українські мотиви набувають ще більшого значення, але говорити про його історичний характер можна лише з певною долею умовності. Зберігаючи структуру крутійського роману з образом авантюриста в центрі, письменник використовує велику кількість побутових, історичних, географічних деталей, що стосуються життя “Малоросії” козацьких часів. Чітка хронологія в тексті твору також відсутня, художній час у ньому -- міфічний. Автор роману не претендує на точність у відтворенні фактів української історії. Персонаж твору гетьман Никодим сприймається як казково-міфічний образ, що лише віддалено нагадує Богдана Хмельницького. Проте, незважаючи на вузькі рамки пригодницького роману, письменникові вдалося дати уявлення про Україну ХVІІ століття як самостійну державу зі своїм “повелителем” -- гетьманом, з військовим захистом (Запорозька Січ), з власною грошовою одиницею (гривня), зі своєрідними звичаями, законами тощо. Особливостям українського побуту приділено значну увагу в романі Нарєжного “Два Ивана, или Страсть к тяжбам”. Спільність окремих мотивів цього твору й гоголівської “Повести о том, как поссорились Иван Иванович с Иваном Никифоровичем” ще не є свідченням факту запозичення чи наслідування. Обидва тексти розглядаються як різні варіації на задану тему. Нарєжний був попередником Гоголя в зображенні українського побуту, звичаїв, характерів. У романі “Гаркуша, Малороссийский разбойник” письменник одним із перших в російській літературі звернувся до постаті відомого розбійника і поклав початок міфологізації його образу.

У порівнянні з попередньою літературною традицією творчість Нарєжного була кроком уперед у розробці української теми в російській літературі. Створені ним типи українського філософа, українського гетьмана, розбійника, бурсака, українських панків, а також узагальнений образ Запорозької Січі не мали аналогів в російській літературі перших двох десятиліть девўятнадцятого сторіччя.

3. Українська тема в поезії російських романтиків (1820-1830)

Аналізуються українські мотиви у творчості К. Рилєєва, Ф. Глинки, О. Пушкіна, М. Маркевича, розглядаються явища інтертекстуальності, міфи про Хмельницького й Мазепу.

Зроблено акцент на героїзації українського минулого у творах письменника. Під таким кутом зору розглядаються думи “Богдан Хмельницкий”, “Петр Великий в Острогожске”, поема “Войнаровский” та незавершені твори -- драма “Богдан Хмельницкий”, трагедія “Мазепа”, поема “Наливайко”. Дума Рилєєва “Богдан Хмельницкий” порівнюється з фрагментами роману Ф. Глинки “Зиновий Богдан Хмельницкий, или Освобожденная Малороссия” та іншими творами. Хмельницький в інтерпретації Рилєєва -- типовий романтичний герой, позначений рисами байронізму, котрий виступає рупором декабристських ідей. Текст прологу до трагедії “Богдан Хмельницкий” порівнюється з “Історією русів” та трагедією Пушкіна “Борис Годунов”, підкреслюється звўязок українського гетьмана з народом. В аналізі думи “Петр Великий в Острогожске” наводяться аргументи, які свідчать про неоднозначність авторського ставлення до образу Мазепи. Така позиція автора мотивується впливом на нього “Истории Малой России” Д. Бантиша-Каменського. У трагедії “Мазепа”, яка дійшла до нас у планах і фрагментах, головний герой представлений більш однобоко. Рилєєв поєднує в цьому творі історичний факт і вигадку. Торкнувшись сюжетної лінії “Матрьона -- Мазепа”, епізоду страти Кочубея, зустрічі його божевільної дочки з гетьманом, він, як і Пушкін у поемі “Полтава”, іде шляхом міфотворення.

В аналізі особливостей художньої структури поеми “Войнаровский”, підкреслюється роль історичних довідок про Мазепу й Войнаровського, підготовлених О. Корніловичем та О. Бестужевим. Це “тексти в тексті”, за допомогою яких Рилєєв намагався висвітлити історичні події з різних точок зору. Багатоплановість підходів до зображення гетьмана запрограмована не тільки в маргінальному, а й в основному тексті. У сприйнятті племінника він поборник свободи, розумний політик, але разом з тим автор примушує героя сумніватися в істинних цілях і планах Мазепи, про що свідчить, зокрема, його монолог “Не знаю я, хотел ли он Спасти от бед народ Украйны...”. У монологах гетьман постає як патріот, котрий керується у своїх учинках передусім інтересами батьківщини, але його заяви та декларації коригуються сумнівами Войнаровського та словами полоненого українця -- “Тебя ж, Мазепа, как Иуду, клянут украинцы повсюду”. Основний текст поеми “Войнаровский” та окремі фрагменти, що зберігаються у списках, свідчать про новаторський підхід Рилєєва до зображення Мазепи. Поетові вдалося, незважаючи на цензурні обмеження, уникнути одноплановості у відтворенні образу цієї надзвичайно складної історичної постаті. Мазепа в його інтерпретації -- і український патріот, борець за свободу України, і водночас -- хитрий політик, котрий прагне зміцнення своєї влади.

Окремі фрагменти незавершеної поеми “Наливайко” говорять про новаторський характер задуму Рилєєва, який збирався зобразити героя на широкому епічному тлі. Сцена єдиноборства Наливайка з поляками є однією з кращих у творі поряд з його монологом і сповіддю. Рилєєв змальовує Наливайка глибоко релігійною людиною, яка усвідомлює гріховність прийнятого ним рішення “губить врагов Украйны”. Разом з тим Наливайко виправдовує свій учинок, умотивовуючи його тим, що підняв свій меч “за край родной”. Любов до батьківщини об'єднує у творчості Рилєєва таких героїв, як Хмельницький, Мазепа, Наливайко. Вони типологічно близькі й помітно авторизовані. Рилєєв звертається до яскравих сторінок української історії, намагаючись осмислити їх з позицій декабристської ідеології, а тому створені ним характери (Хмельницького, Войнаровського, Наливайка, Палія) є прикладом авторського міфотворення.

Малоросійський” цикл у поезії Ф. Глинки.

Основна увага приділяється аналізу віршів “Достопамятное сватовство”, “Набег запорожских козаков из Сечи на Волынь”, “Переговоры в Белой Церкви”, “Хата, песни, вечерница…”, які є свідченням інтересу поета до України, її минулого, природи, звичаїв. Вірші “Достопамятное сватовство” та “Переговоры в Белой Церкви” близькі за тематикою, схожі за особливостями художньої структури. Спроби Ф. Глинки втілити основні риси характеру Хмельницького, його рішучість, упевненість, наполегливість виявилися успішними. Основний зміст віршів, особливості інтонації, ритмомелодики та художньої побудови взаємообумовлені. Простежуються інтертекстуальні звўязки вказаних творів з історичними джерелами, зокрема з “Історією Малої Росії” Бантиша-Каменського. У вірші “Набег запорожских козаков из Сечи на Волынь” поет надає історичним подіям та фактам романтичного забарвлення. Він удало використовує динамічний напружений ритм, звукову інструментовку, полонізми, особливості поетичного синтаксису, щоб передати несподіваний характер гайдамацького нападу. Вірш “Хата, песни, вечерница…” -- своєрідна “енциклопедія” українського життя. Його авторові вдалося передати атмосферу вечорниць, підкреслити гостинність “малоросіян”. Окрім згадок про відомі страви, напої, історичні сюжети, Ф. Глинка включає до тексту вірша переспіви українських пісень, створює власну варіацію на сюжет відомої української пісні “Ой не ходи, Грицю...”.

Особливості художнього втілення української теми у творчості О. Пушкіна.

У спадщині поета є ціла низка творів, у яких українські мотиви й образи відіграють епізодичну роль (“Козак”, “Песнь о Вещем Олеге”, замітки “О русской истории ХVIII века”, анекдоти з циклу “Table-Talk”). У плані й незавершеному нарисі “Истории Украины”, у поемі “Полтава” та вірші “Гусар” їх роль значно вагоміша. Українізми надають особливого забарвлення баладі “Гусар”. Сюжетна основа цього твору тісно повўязана з народними казками про відьму та Лису гору. “Гусар” аналізується в контексті російської літератури того часу, порівнюється з “Киевскими ведьмами” О. Сомова та українськими повістями Гоголя (“Майская ночь”, “Ночь перед Рождеством”, “Вий”).

“Полтава” -- своєрідний підсумок творчих пошуків поета у висвітленні української теми. В інтерпретації цієї поеми довгий час переважали заідеологізовані підходи. Пушкінській “Полтаві” належить особливе місце в літературній мазепіані. Новаторський характер поеми був відмічений ще сучасниками поета, але вона завжди (і за життя, і після його смерті) була предметом гострих суперечок. У цій поемі Пушкін підійшов до розв'язання дуже важливого для подальшого розвитку літератури питання: як відтворювати історичні події у художньому творі. “Полтава” -- новий жанровий різновид поеми, у якому поєднані історичний факт, історичне тло, драматичний конфлікт та романтичний любовний сюжет, переплетені ліричне, епічне та драматичне начала. Романна сюжетна лінія, пов'язана з зображенням приватного життя (Мазепа -- Марія), “вплітається” в розповідь про історичні події, у яких вирішуються долі націй і народів, пов'язується з задумом по-справжньому епопейним. Антитеза Кочубей -- Мазепа змінюється протиставленням Мазепа -- Петро І. Але в центрі уваги автора весь час залишається образ українського гетьмана. Саме йому присвячена більша частина тексту твору, цей образ об'єднує різні його фрагменти. Інтерпретація “Полтави” як поеми в першу чергу про Петра І і його перемогу (а саме така традиція тлумачення цього твору домінувала в дореволюційні та радянські часи) є помилковою, продиктованою ідеологічними міркуваннями.

Порівняння пушкінської поеми з іншими творами (з поемами Байрона “Мазепа”, К. Рилєєва “Войнаровский”, О. Мерзлякова “Полтава”, з повістю Є. Аладьїна “Кочубей”) дає можливість глибше зрозуміти специфіку задуму автора. Зосередивши увагу на психологічному портреті Мазепи, відштовхуючись від рис його характеру, поет показав закономірність учинків цього політичного діяча. Відтворити події української історії йому допомогла “Історія Малої Росії” Д. Бантиша-Каменського, де негативні характеристики Мазепи поєднуються з таким підбором фактів і документів, який є свідченням того, що гетьмана хвилювала доля України: він думав про її свободу. Ідеться, зокрема, про думу Мазепи “Все покою щиро прагнут...”, надруковану у третьому томі книги Бантиша-Каменського. Висловлюється припущення, що протиріччя, запрограмовані в тексті “Історії Малої Росії”, уплинули на поета, слугували основою створення суперечливого образу українського гетьмана, який не є одномірним і однозначним. У ліро-епічній поемі з елементами драматизації поет часто використовує “відображені” характеристики, висловлює точку зору своїх героїв. Мазепа постає в негативному висвітленні у сприйнятті Кочубея та його дружини; Марія вбачає в ньому політичного вождя (“Ты будешь царь земли родной”). Монологи Мазепи свідчать про його патріотичні настрої (“Но независимой державой Украйне быть уже пора...”). Велику роль у художній структурі поеми відіграють авторські примітки, більшість із яких стосується української історії та реалій українського побуту. Зокрема, у примітках поет згадує про “патріотичну думу”, складену Мазепою, і відзначає, що вона “замечательна не в одном историческом отношении”. Для образу Мазепи в поемі “Полтава” характерні, з одного боку, романтична міфологізація, з іншого -- намагання відтворити події “точь-в-точь, как в истории”. Створюючи власний міф про Мазепу, Пушкін продовжив існуючу традицію: негативне маркування образу в різних його варіаціях трапляється в поемі часто. Разом з тим порівняльний аналіз сторінок “Історії Малої Росії” Д. Бантиша-Каменського і пушкінської “Полтави” підказує висновок про неоднозначність позиції історика й поета в оцінці українського гетьмана.

М. Маркевич як автор “Украинских мелодий”.

Аналізуються вірші, що утворюють поетичний цикл завдяки ключовим образам -- образу України та образу Бандуриста, відзначається новаторство поета в художньому втіленні цих та інших образів, сприйнятих через призму народної поезії та героїчної історії. Значення образу України в поетичному циклі підкреслюється самим поетом у назвах творів (“Украина”, “Украинские девы”, “Украинские ночи”, “Днепр”, “Удай”, “Сула”, “Степ”). Автор намагається надати образу України цілісного характеру, охопити її минуле і сучасне, показати красу її природи. М. Маркевич пише про Україну як людина, не байдужа до її долі, вона для нього -- це свобода й широкі степи, героїчне минуле. У вірші “Украина” батьківщина поета не випадково названа “святою”. Цей узагальнений образ поетизується й сакралізується. Імена козацьких вождів, якими насичено твір, сприймаються як символи героїчного минулого. В “Українських мелодіях” відчутний вплив “Історії русів” псевдо-Кониського, про що свідчить, зокрема, вірш “Медный бык”. Туга за минулим належить до домінуючих настроїв збірки. Антитеза “минуле -- сучасне” покладена в основу багатьох творів поета: “Гетманство”, “Чигирин”, “Федор Богдан”, “Платки на казачьих крестах” та інші. Поезія М. Маркевича пройнята романтичною символікою. Древнє місто Чигирин постає у сприйнятті автора як символ славетного минулого, а “платки на казачьих крестах” -- як символ жалоби. Під пером М. Маркевича поетизується минуле України та її природа. Змальовуючи українські степи, поет послідовно вживає українізм “степ”. Його знахідки у відображенні цього узагальненого образу мають багато спільного з гоголівськими описами степу в повісті “Тарас Бульба”. “Українські мелодії” М. Маркевича були кроком уперед у висвітленні образу України в російській поезії кінця 1820 -- початку 1830-х років.

4. Міфологізація образу України в російській романтичній прозі 1820 - 1830-х років

Розпочинається з аналізу “былей и небылиц” О. Сомова. Українська тема була наскрізною у творчості письменника і з розквітом його таланту зазнала змін. Перші його вірші (“Прости”, “Тоска по родине”, “Песнь о Богдане Хмельницком, освободителе Малороссии”) позначені сентиментальними мотивами. З часом народні перекази, слов'янська міфологія, українська історія, етнографія набувають домінуючого значення в романтичній творчості Сомова. У повісті “Гайдамак” важливу роль відіграє опис ярмарку, який надає оповіді національного забарвлення. Тут починає звучати ярмарковий сміх, який невдовзі з'явиться у творах Гоголя. Кожен із невеликих розділів повісті не випадково відкривається епіграфом із Котляревського або з українських пісень. У повісті “Гайдамак” маємо одну з перших спроб зображення сліпого співця-бандуриста, який пізніше стане символом минулого в романтичній літературі. Включивши до тексту твору “Думу про похід Хмельницького в Молдавію”, О. Сомов відверто висловлює тугу за часами Хмельницького. В аналізі незавершеної повісті “Гайдамак” зосереджується увага на елементах етноконкретики, на примітках, які характеризуються етнографічною точністю, на типах гульвіси (Лесько) та гайдамаки. Постать Гаркуші ідеалізується автором, який іде шляхом міфотворчості, змальовуючи епізоди з життя “малоросійського” розбійника. Розбудовуючи сюжетну лінію, О. Сомов, як типовий романтик, надає перевагу вигадці.

Повість О. Сомова “Сказки о кладах”, що тісно пов'язана з народними повірўями та переказами, порівнюється з повістю Гоголя “Вечер накануне Ивана Купала”. Обидва письменники поєднують у своїх творах побутові та фантастичні елементи, використовують перекази про те, що в ніч на Івана Купала розквітає папороть, але кожен із них інтерпретує цей сюжетний мотив по-своєму. Герої повісті Сомова, відчувши небезпеку, зупиняються на півдорозі, тоді як гоголівський Петрусь Безродний іде до кінця в реалізації своєї мрії, незважаючи на те, що шлях цей -- пліч-о-пліч з Басаврюком. “Сказки о кладах” цікаві не тільки художньою обробкою відомих переказів, а й намаганням автора передати характерні особливості національного характеру. Між описом купальської ночі в “Сказках о кладах”, в оповіданні “Купалов вечер” Сомова та “Вечере накануне Ивана Купала” Гоголя існують інтертекстуальні зв'язки. Сомов і в повісті, і в оповіданні намагається досягти етнографічної точності, зберегти купальську символіку та атмосферу свята. В обох творах письменник відзначає риси народного світосприйняття, християнського у своїй основі, якому властиві також риси язичництва.

Оповідання Сомова “Купалов вечер”, “Бродящий огонь”, “Недобрый глаз” розглядаються як зразки художньої обробки народних легенд, порівнюються з книгою Меріме “Гюзла”. До особливостей творчої манери Сомова належить синтез фольклорних, фантастичних та побутових елементів. В одних творах на перший план виступають містичні і фантастичні мотиви (“Купалов вечер”, “Бродящий огонь”, “Недобрый глаз”), в інших --історичне, побутове і фантастичне набувають однакової ваги, прикладом чого можуть слугувати повісті “Русалка”, “Киевские ведьмы”, “Сказки о кладах”. Фольклорні, етнографічні елементи, а також мотив чаклунства відіграють велику роль у художній структурі “Русалки”.

У повісті “Киевские ведьмы” великого значення набувають перекази про Лису гору та відьом. Автор “занурює” містичний сюжет в історичний контекст. Згадки історичних імен у тексті повісті та посилання на літописця наштовхують на думку про її звўязок з “Історією русів”, а опис відьомського шабашу асоціюється з відповідними фрагментами в “Украинских мелодиях” М. Маркевича. “Киевские ведьмы” -- одна з кращих повістей Сомова, твір з підтекстом, у якому міститься натяк на те, що зло існує не тільки в ірреальному світі, а й у повсякденному житті.

“Сватовство” Сомова є прикладом побутової повісті, яка своїм підкреслено прозаїчним характером, побутовими замальовками, а також елементами реалізму в зображенні життя провінційного дворянства викликає асоціацію з повістю Гоголя “Иван Федорович Шпонька и его тетушка”.

У творчості Сомова українська тема має не периферійне значення: вона є основною. Письменник дав їй нове звучання, збагатив новими мотивами. Він сміливо включав до текстів художніх творів українізми, уривки з народних пісень та “Енеїди” Котляревського. Сомов цікавий не тільки як попередник Гоголя в інтерпретації української теми, а й сам по собі, як талановитий письменник, котрий зробив дуже багато для її художнього втілення й розвитку в російській літературі.

Розглядається повість М. Погодіна “Петрусь” та її зв'язок з п'єсою І. Котляревського “Наталка Полтавка”. Перша публікація повісті не випадково мала підзаголовок “малоросійський анекдот” і була присвячена Котляревському. Місцем її дії є Полтава, імена головних героїв (Наталки і Петруся) пов'язані з п'єсою українського письменника. Характеристика Наталки в повісті Погодіна також нагадує про п'єсу Котляревського. Схожість сюжетних мотивів та ситуацій у вказаних творах -- своєрідний художній прийом. Автор свідомо інтригує читача сюжетними перегуками. Письменник наділяє розповідача знанням українського життя. Довіривши оповідь “малороссу”, він адресує свій твір у першу чергу російському читачеві. Як і в п'єсі Котляревського, герой повісті “Петрусь” повертається після заробітків додому, щоб побачити свою Наталку. Але цими мотивами сюжетна та тематична близькість зазначених творів обмежується. Відштовхуючись від готової сюжетної схеми, Погодін пише побутову повість, позначену рисами психологізму. Якщо в “Наталці Полтавці” на першому плані образ української дівчини, то в повісті “Петрусь” -- українського хлопця, який живе за законами свого серця. Відрізняються вказані твори й фіналами: замість щасливої розв'язки у повісті Погодіна спостерігаємо трагедію розпачу і розорення. “Присутність” “Наталки Полтавки” Котляревського в повісті Погодіна “Петрусь” на рівні сюжетних мотивів та ремінісценцій є прикладом “діалогу” текстів (М. Бахтін) і “діалогу” культур.

Третій підрозділ “Специфіка образу України в ранній творчості Гоголя” присвячений аналізу повістей, що ввійшли до збірок “Вечера” та “Миргород”. Підрозділ розпочинається з пункту “Міфопоетичний образ України в гоголівських “Вечерах”. Успіх “українських” повістей Гоголя був зумовлений, окрім інших причин, новаторським підходом до висвітлення образу України. У збірці “Вечера”, як справедливо зауважив Ю.В. Манн, була художньо реалізована нова “концепція України, як цілого материка на карті всесвіту, з Диканькою як своєрідним центром”. У працях сучасних гоголезнавців, як вітчизняних, так і зарубіжних (Н. Крутікової, М. Поповича, В. Звиняцковського, О. Ковальчука, Ю. Луцького, Г. Грабовича та інших), помітні спроби переосмислення ранньої творчості письменника. У радянські часи домінувала думка про синтез романтичних та реалістичних начал у перших гоголівських повістях (реалістичність, як правило, убачалась в зображенні побуту і в комізмі). Сьогодні очевидно, що Гоголь, як справжній романтик, умів перетворювати реальність у міф. Ще сучасники письменника помітили, що створений ним образ “Малоросії” характеризується свіжістю й оригінальністю. Полеміка навколо “Вечеров”, розпочата у свій час М. Полєвим, який назвав Гоголя “самозванцем-пасічником”, “москалем”, віддзеркалювала одну з важливих тенденцій у сприйнятті збірки: її оцінювали, у першу чергу, з точки зору того, наскільки вірно письменникові вдалося передати риси української дійсності. М. Надєждін убачав заслугу Гоголя у тому, що від повістей “пышет Украйною”, “они расцвечены украинскими красками, освещены украинским светом”. Критик відмітив, що Україна представлена як колиска словўянства, і назвав її “словўянською Авзонією”. Суперечки навколо першої збірки гоголівських повістей відродилися в кінці 1850-х -- на початку 1860-х років. П. Куліш, оцінюючи її у контексті творчості Т. Шевченка і Г. Квітки, відзначив неправдоподібність багатьох епізодів і фрагментів, невідповідність їх українській дійсності. М. Максимович висловлював з цього приводу протилежну думку, уважаючи, що в кожному з персонажів, зображених письменником, живе “щирый украинец”, угаданий і представлений так, як малювала своїх героїв народна поетична муза. Але, незважаючи на різні підходи до оцінки перших гоголівських повістей, учасників полеміки об'єднувало те, що майже всі вони підкреслювали міфічний, а також міфопоетичний характер створеного письменником образу, хоча саме слово “міф” при цьому і не вживалось. Міфологізація української дійсності в “українських” повістях Гоголя підкреслювалася в працях А. Бєлого, В. Розанова, В. Гіппіуса.

Текст першої гоголівської збірки свідчить про те, що схильність до гіперболізації є однією з характерних особливостей художнього мислення письменника: небо у нього -- “голубой неизмеримый океан”, ярмарок -- “огромное чудовище” й т.д. У цій особливості Гоголя -- бачити всі предмети і явища не в їх дійсності, а в їх граничному, гіпертрофованому вираженні -- полягала, як уважав В.В. Розанов, поезія його українських повістей, зовсім не схожа на просту дійсність “Малоросії”.

Думка про те, що Гоголь у “Вечерах” створив власний міф про Україну, утвердилась у сучасному гоголезнавстві, про що свідчать праці Г. Грабовича, Ю. Луцького, В. Звиняцковського та інших. Зокрема, Г. Грабович доводить, що міф є одним із провідних елементів естетичної поліфонії творчості Гоголя, і з цим висновком важко не погодитись.

Міфопоетичний образ України слід віднести до структуроутворюючих у першій збірці “українських” повістей Гоголя. Він відіграє важливу роль у їх об'єднанні в єдиний цикл поряд з такими циклоутворюючими ознаками, як композиційна рамка, єдність місця й часу, наявність оповідачів, оповідна манера та інші. Починаючи з передмови, автор постійно підкреслює українські елементи, якими пронизаний увесь текст збірки; вони на першому плані у протиставленнях Диканька -- Петербург, “наші” хутори, “вечорниці” -- “ваші” хороми й бали. У кожній із повістей Гоголь зумів сказати власне, нове слово про Україну, про її звичаї, повір'я, легенди, пісні, пейзажі, побут, героїчне минуле, особливості національного характеру. Створений ним узагальнений образ пройнятий веселістю та легким сумом, козацьким колоритом. Україна в Гоголя не просто екзотична місцевість, якою милується подорожуючий спостерігач, представник іншої національності. Письменник зобразив її “зсередини”, спробував виразити душу народу, до якого належав, показати зв'язок сучасного з досить невизначеним (у плані точних часових вимірів) історичним минулим, що є характерною ознакою міфологічних структур.

У дисертації робиться спроба переглянути питання про співвідношення язичницьких і християнських мотивів у ранній творчості Гоголя і довести, що в його художній системі вони подані в синтезі і разом з тим різко протиставлені. Дохристиянські вірування й уявлення, образи демонологічних істот відіграють важливу роль у “Вечерах”. Створюючи власну міфічну “реальність”, письменник використовує зразки слов'янської міфології. “Нечистий” протиставляється християнській душі, зокрема душі козака-запорожця. Цю антитезу спостерігаємо в “Заколдованном месте”, “Страшной мести” та інших творах. Народна сміхова культура, як справедливо зауважив Ю. Манн, виробила традицію дедемонізації, одомашнювання сил зла. В “Ночи перед Рождеством” чорт постає в комічному вигляді, а письменник вимальовує такі деталі його портрета, які говорять про те, що це свій, український чорт. Уточнення типу “мордочка оканчивалась, как у наших свиней, кругленьким пятачком” надає йому рис домашньості. Аналогія бісівського і людського спостерігається в зображенні нечистої сили, прикладом чого може слугувати образ чорта-“франта” та чорта-гуляки в “Ночи перед Рождеством”, “Сорочинской ярмарке”, “Вечере накануне Ивана Купала”. В гоголівських повістях і люди, і міфологічні істоти знаходяться в одному просторі й часі. Письменник змальовує різні типи відьми, як розповсюдженого в українській демонології персонажа: відьма-мачуха (“Майская ночь”), відьма-чаклунка (“Вечер накануне Ивана Купала”), відьма -- коханка чорта (“Ночь перед Рождеством”) і т.д. В інтерпретації письменника русалки -- символ краси водної стихії. Їх зображення в повісті “Майская ночь” має міфопоетичний характер. У повісті “Страшная месть” легенда про русалок, не маючи самостійного значення, підсилює містичний колорит твору. Значення християнських мотивів у першій гоголівській збірці не можна недооцінювати. Вони тісно переплітаються з язичницькими у багатьох повістях. Гоголь постійно підкреслює роль християнських святинь і символів (хреста, молитви, кропила, святої води) у боротьбі з нечистою силою. Тема подолання чорта знаходить яскраве втілення в повісті “Ночь перед Рождеством”, де чортові протистоїть набожний коваль Вакула. У повісті “Страшная месть” важливе значення має мотив праведного Божого суду. Християнський світогляд -- невідўємна складова образів автора та героїв твору. Язичницькі і християнські мотиви й символи в “Вечерах” різко протиставлені і разом з тим подані в синтезі, як протилежні полюси, що характеризують народне світосприйняття.

Вплив української літературної традиції на ранню творчість Гоголя. Порівняльний аналіз п'єси Гоголя-батька “Простак” та окремих розділів “Сорочинской ярмарки” і “Ночи перед Рождеством” засвідчує тісні міжтекстові зв'язки цих творів. “Простак” В.О. Гоголя, тісно пов'язаний із традиціями українського вертепного театру, інтерлюдій, а також із п'єсою І. Котляревського “Москаль-чарівник”, продовжує “жити” в тексті Гоголя-сина, нагадуючи про себе дрібними деталями, узагальненими типами дяка, чоловіка-дурня та його хитрої дружини. М. Гоголь урізноманітнює характерні для української літературної традиції типи простака, винахідливої баби та смішного дяка, надаючи традиційним сюжетам і образам своєрідного колориту, модифікуючи комічні ситуації й водевільні моменти.

До творів, що залишили “слід” у першій збірці письменника, варто віднести також “Малороссийскую деревню” І. Кулжинського, яка могла вплинути на Гоголя, котрий шукав свій шлях у літературі, за принципом відштовхування -- притягнення. З одного боку, цей твір слугував прикладом того, як не треба писати, з іншого -- привертав увагу до фольклорного й етнографічного матеріалу, до проблем народного і національного. Між зображенням календарних циклів, описами вечорниць в етнографічних нарисах І. Кулжинського та в гоголівській збірці “Вечера” існує певний зв'язок, про що свідчать конкретні зіставлення. Проте в Гоголя той же предмет зображення зазнає набагато ретельнішої художньої обробки. Письменник змальовує сільські вечорниці детальніше, насичує етнографічні описи звуками і барвами, підсилює протиставлення “вечорниці” -- “бали”, яке тільки позначене у творі Кулжинського, розставляє свої акценти в розумінні суті вечорниць: це особливий час і місце, де розповідають цікаві історії. Уже в першій збірці Гоголь заявляє про себе як майстер сюжету, портрета, пейзажної замальовки, мовленнєвої характеристики і т.д.

Пейзажі -- невід'ємна складова художньої системи письменника. Вони виконують різні функції у його творах, зокрема функцію художнього тла, на якому розгортається дія, та засобу розкриття характеру, якщо картини природи даються у сприйнятті героя. Природа й люди для Гоголя -- нерозривне ціле. У повісті “Майская ночь” українські елементи (“украинское небо”, “украинская ночь”, “украинский соловей”) акцентуються автором як такі, що надають предмету або явищу чогось особливого. В аналізі пейзажних замальовок підкреслюється їх поетичність, емоційна насиченість, своєрідний ліризм та особливості ритмомелодики. Поетичний характер гоголівських пейзажів полягає передусім в особливостях авторського світосприйняття. Природа в Гоголя одухотворена; його пейзажі максимально метафоризовані і викликають багато асоціацій. У повісті “Майская ночь” вони узагальнені і разом з тим конкретизовані. Опис села, зображеного в місячному сяйві, нагадує про те, що йдеться про населені пункти середньої та південної України. Гоголівський пейзаж порівнюється з шевченківським та пушкінським. Лаконічний пушкінський фрагмент “Тиха украинская ночь” міг наштовхнути Гоголя на думку про продовження та розвиток цієї мікротеми. Описи української ночі, чарівного ставка, русалок -- важливі компоненти художньої структури гоголівського тексту. Вони мають набагато більше значення, ніж просто фон для розвитку дії. Це один із основних об'єктів пильного спостереження для художника-романтика. Численні пейзажі в повістях Гоголя використовуються автором для того, щоб підкреслити національну своєрідність зображуваної місцевості.

“Ночь перед Рождеством” -- один із ранніх зразків різдвяної повісті. По-перше, свято Різдва є центральною “подією” повісті, першопричиною всіх чудес і пригод, які в ній відбуваються; по-друге, веселий і урочистий різдвяний настрій пронизує весь текст твору; по-третє, у повісті багато різдвяних символів, згадок про обряди, повўязані з цим святом, які тісно переплетені з дохристиянськими віруваннями і звичаями. У контексті повісті різдвяна ніч та свято Різдва набувають символічного змісту, стають символами боротьби світла і пітьми, перемоги Святого духа над злим духом. Гоголівський сміх над чортом та іншою нечистою силою ясний і прозорий. Проте є в цьому творі епізоди, що стосуються української історії, у підтексті яких звучить гірка іронія. Ідеться про сцену зустрічі представників запорозького війська з Катериною ІІ. Письменник невипадково пов'язує появу запорожців у царському палаці з мотивом різдвяної ночі. Козаки, очевидно, надіються на чудо, на повернення своїх прав і свобод, але чуда не сталося. Використовуючи прийоми гри, умовчання, перебивки планів, Гоголь “перемикає” увагу читача на питання про “черевички”, натякаючи на те, що в цьому випадку не обійшлося без втручання злої, нечистої сили. Намальовані Вакулою на дверях хати козаки сприймаються як символи героїчного минулого. Важливу роль у фіналі твору відіграє мотив каяття, згадка про те, що Вакула “выдержал церковное покаяние”, не є випадковою і має свій підтекст.

Надзвичайно важливу роль у художній структурі “Вечеров” відіграє повість “Страшная месть”. Магічний зміст твору, уміння автора передати атмосферу страху, містичні настрої не були оцінені належним чином сучасниками письменника, які звикли сприймати його як майстра сміху. Думку про те, що “Страшная месть” має особливе значення у творчості письменника, підкреслювали В.Бєлінський, В. Шенрок, А. Бєлий, В. Гіппіус та інші. До особливостей внутрішньої побудови твору слід віднести поділ на дві нерівномірні частини, між якими відчутна часова дистанція, та наявність різних оповідачів. Розповідь про козацькі часи становить основу більшої частини тексту. Оповідач першої частини симпатизує козакам, зокрема Данилові Бурульбашу. В останньому, шістнадцятому розділі у його розповідь “вклинюється” дума сліпого кобзаря про одне давнє діло, яка є тією другою частиною повісті, без якої неможливо зрозуміти першу. Важливу роль у ній відіграють мотиви побратимства, заздрості, помсти, Божого суду. Гоголь майстерно використовує прийоми інверсії, тексту в тексті. Повість є прикладом оберненої перспективи, повчальної легенди, наближеної до міфу. Спочатку письменник змальовує сповнене трагізму зіткнення героїв з надприродною силою, а потім роз'яснює події і явища. “Розкодувати” зміст першої частини можна тільки за допомогою другої, в основі якої лежить міфологема. Фінал повісті нагадує про те, що порушення законів побратимства є гріх, який карається Богом. У думі сліпого бандуриста доісторичні міфічні часи характеризуються дородовою свідомістю, в епізодах про Данила Бурульбаша час має підкреслено історичний характер. Данило Бурульбаш розглядається як герой з типовим козацьким світосприйняттям. У повісті “Страшная месть” яскравіше, ніж у інших творах циклу, відчутне прагнення Гоголя передати історичний колорит та деталі старовинного побуту. Якщо часова вертикаль представлена в ній міфічним та історичним часом, то горизонтальна вісь охоплює майже всю Україну. Письменник майстерно використовує прийоми дзеркального відображення, гіперболізації, ритмічні засоби, творчо підходить до використання джерел, які вразили його творчу уяву.

“Синтез язичницьких і християнських мотивів у збірці “Миргород” -- основна увага приділяється християнському підтексту в повістях “Старосветские помещики”, “Тарас Бульба”, “Вий”. У повісті “Вий” тема гріха повўязана з образом не тільки панночки-відьми, але й Хоми, віра якого була поверховою. Хома Брут зображений як людина приземлена, котра не може встояти перед диявольською спокусою і не усвідомлює свого призначення.

Фінальна сцена “Повести о том, как поссорились Иван Иванович с Иваном Никифоровичем” невипадково відбувається в церкві, але між героями, які зосередилися на побутовому і дрібўязковому, панує атмосфера розўєднаності. Дихотомія дружби й ворогування, плинного й вічного -- структурна вісь твору. Образ церкви наявний у всіх повістях, що увійшли до збірки “Миргород”, а християнські мотиви знаходять тут більш яскраве виявлення, ніж у циклі “Вечера”.

“”Тарас Бульба” і статті із збірки “Арабески”: інтертекстуальні зв'язки” -- аналізуються гоголівські статті “Взгляд на составление Малороссии” і “О малороссийских песнях”, які порівнюються з окремими фрагментами “Тараса Бульбы”. Обўєктом інтертекстуального аналізу при цьому стають описи степу, роздуми про запорожців, Січ, українську пісню та їх художнє втілення в повісті. Зіставлення текстів, що ввійшли до збірки “Арабески”, з гоголівською повістю “Тарас Бульба” свідчить про тісний звўязок між ними як на рівні проблематики, так і на рівні окремих асоціацій. Публіцистичні статті письменника продовжують “жити” у його художньому тексті. Деякі з них, передусім “Взгляд на составление Малороссии” і “О малороссийских песнях”, можна розглядати як важливу складову гоголівського міфу про Україну.

Досліджуються особливості міфологізації козацького життя в повісті “Тарас Бульба”. Обўєктом аналізу є перша та друга редакції твору. Козацька тема знайшла в ньому найяскравіше втілення і не тільки у творчості Гоголя, але й у всій російській літературі першої половини ХІХ ст. Розглядаються жанрова специфіка твору, особливості гоголівського історизму. Перші біографи письменника (П. Куліш, В. Шенрок) висловлювали сумніви щодо історичності “Тараса Бульби”. У літературознавстві останніх десятиліть, зокрема у працях Г. Грабовича, Р. Багрій, В. Звиняцковського підкреслюється думка про міфологічність історизму Гоголя.

Козацький міф у повісті Гоголя створювався на основі джерел, у яких історичне минуле України теж міфологізувалось, як, наприклад, в “Історії русів” псевдо-Кониського та народних піснях і думах. “Тарас Бульба” в редакції 1835 р. -- органічна частина збірки “Миргород”, тісно пов'язана з іншими творами циклу перш за все українською тематикою. До порівняльного аналізу двох редакцій твору зверталися В. Гуминський, В. Казарін, В. Звиняцковський, Г. Грабович, В. Сірський та інші, проте подібні спроби не є вичерпними і залишають поле для подальших спостережень. Дві версії “Тараса Бульби” порівнюються в дисертації з точки зору особливостей втілення в них козацького міфу. Гоголь уникає чіткої хронології, яка є однією з ознак історичної романістики, даючи лише приблизне уявлення про час дії та імена історичних осіб (наприклад, Остряниці). Окремі фрагменти гоголівської повісті порівнюються з історичними, фольклорними текстами, підкреслюється вплив на автора “Тараса Бульби” гомерівського епосу та “Слова о полку Ігоревім”.

В редакції 1842 р. майже зникає слово “Украйна”, а козацтво інтерпретується як “замашка русской природы”, “явление русской силы”, “русский характер”. З одного боку, ці зміни можна пояснити впливом “Історії русів”, де слово “русский” уживається як синонім слів “український”, “малоросійський”. З іншого -- деяка “русифікація” редакції 1842 р. пояснюється впливом на Гоголя слов'янофільських ідей та російського оточення. Переписуючи “Тараса Бульбу” в 1842 р., письменник прагнув створити широку епічну картину, узагальнений образ Запорозької Січі. Створений ним романтичний міф про минуле українського козацтва виявився таким переконливим, що й сьогодні сприймається як символ козацької доби. У другій редакції твору знайшли більш яскраве виявлення тенденції розширення описів, драматизації тексту, намагання автора надати розповіді епічного розмаху, індивідуалізувати характери, умотивувати вчинки героїв. У цілому минуле у творі героїзується й ідеалізується, хоча деякі епізоди повісті інтерпретуються автором не однозначно, зокрема сцени масових кровопролить. Редакція “Тараса Бульби” 1842 року -- текст, генетично повўязаний з “миргородською” версією. Завдяки властивим їй епопейним рисам, вона ближча до іншої гоголівської епопеї -- “Мертві душі”, у той час як варіант 1835 року, більш лаконічний, “вписується” у збірку “Миргород”, виступаючи як частина циклу.

“Історичне минуле “Малоросії” в інтерпретації Ф. Булгаріна (“Димитрий Самозванец”, “Мазепа”)” -- розглядається внесок письменника в розвиток української теми. Наприкінці 1820-х -- на початку 1830-х років Ф. Булгарін був одним із “першопроходців” у висвітленні цієї теми в історичній романістиці. У романі “Димитрий Самозванец” дається один із перших в російській літературі 1830-х років описів Запорозької Січі, що характеризується географічною точністю. У ньому відчувається вплив книги Г.Л. де Боплана “Опис України”. Письменник дає різні оцінки Запорозької Січі. У сприйнятті старого запорожця вона постає як символ козацької волі. Булгарін змальовує привабливий романтичний образ, підкреслюючи оптимізм козаків, їх зневажливе ставлення до смерті і т.д. У сприйнятті поляка життя запорожців дається у зниженому плані, він засуджує звичаї, що панували на Січі. Негативні оцінки, які звучать з уст єзуїта, коригуються роздумами священика, у яких підкреслюється стратегічна роль Запорозької Січі, що захищає Україну (і не тільки Україну) від набігів татар. Булгарін намагається дати уявлення про Січ як унікальне явище європейської історії, використовує прийоми панорамного зображення, поєднання загального плану та деталізації. Булгарінський досвід зображення Січі був використаний іншими письменниками, зокрема Гоголем.

Міфологізація узагальненого образу Запорозької Січі знаходить продовження в історичному романі Булгаріна “Мазепа”. Ф. Булгарін розвиває тенденцію зображення українського гетьмана як сильної особистості, що знайшла втілення у творах Байрона, Гюго, Пушкіна та ін. У підрозділі аналізується композиція твору, особливості авторського підходу до зображення Мазепи, окремі епізоди роману порівнюються з фрагментами пушкінської поеми “Полтава”, із творами Рилєєва і Гоголя, розглядається роль опозицій “Петро -- Мазепа”, “Мазепа -- Палій” у побудові твору. Письменник різко розмежовує політичне та особисте життя гетьмана. Мазепа-політик у його інтерпретації -- герой, рівний Петру І і Карлу ХІІ. Головна його мета -- свобода України. Автор роману цитує думу Мазепи “Все покою шире прагнут”, що додає образу гетьмана рис благородства і привабливості, оскільки в думі змальовано Україну, що страждає й потребує захисту. Проте, як істинний послідовник учення Макіавеллі, Мазепа часто вдається до непопулярних методів, зокрема усуває Палія як перешкоду на шляху до здійснення плану переходу на бік шведів. В історичному романі Булгаріна велику роль відіграють екскурси в минуле, історичні довідки, етнографічні замальовки, система перехресних характеристик. Хоча самого Булгаріна важко однозначно віднести до якогось певного літературного напряму, все ж таки у його романі “Мазепа” чітко простежуються риси романтизму, а також тісний зв'язок з романтичними творами, у яких висвітлюється образ українського гетьмана.

В останньому підрозділі розглядається міф про Марусю Чурай у повісті О.Шаховського “Маруся, Малороссийская Сафо”, яка була опублікована лише один раз за життя письменника у збірці “Сто русских литераторов” (1839) і належить до творів рідкісних і забутих. Повість О. Шаховського по-своєму унікальна, оскільки в ній здійснена одна з перших спроб інтерпретації образу Марусі Чурай, який став традиційним в українській літературі більш пізнього часу. Історичний характер повісті підкреслюється автором у примітках, життєпис героїні дається на тлі історичних подій. Важливим структурним компонентом твору є пісні Марусі Чурай, розміщені автором таким чином, що сприймаються як поетичний цикл. У підрозділі простежується відповідність пісень героїні окремим сюжетним епізодам та їх зв'язок з фольклорними текстами, опублікованими М. Максимовичем у збірці “Малороссийских песен”. Повість О. Шаховського про Марусю Чурай, яка стала символом української пісні, є прикладом авторської міфотворчості.