Філософізація сучасної жіночої прози

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Пояснення феміністичного дискурсу на матеріалі роману О. Забужко

Феномен жіночого авторства сьогодні найяскравіше представляє Оксана Забужко. В романах висвітлює вкрай катастрофічну кризу української свідомості, спаплюжену тоталітарною ідеологією. Від часу появи «зразкового» тексту українського постмодернізму - роману О. Забужко «Польові дослідження з українського сексу» змінилися соціально-політичні обставини, культура, спосіб мислення і нове покоління українських письменниць по-іншому обсервує дійсність. У сучасному критичному дискурсі існує ціла низка цікавих досліджень про творчість О. Забужко, зокрема Г. Грабовича, О. Карабльової, Н. Монахової, Т. Тебешевської-Качак.Якщо споглядати на сучасний літературний простір крізь призму жіночої прози, то варто підкреслити, що роман О. Забужко скандалізував «пристойне товариство», яке звикло і до літературних стереотипів. Адже твір був одразу задуманий як провокація. А тому бездоганно виконав свою місію- підірвав, зрушив, демонтував традиційні норми й поняття. Цей новаторський витвір митця ознаменував собою початок наступної ери в українській літературі. О. Забужко вийшла поза межі подвійної марґіналізації та кинула своєрідний виклик суспільству.

Фемінізм, одна з головних ідеологічних основ тексту дала початок цілій літературній школі. Один із критиків назвав «Польові дослідження…» «біблією українського фемінізму». Сама авторка в різних інтерв'ю проголошує, що це просто, можливо, доля всіх жіночих текстів- мати репутацію«феміністичних»: «Я люблю фемінізм за його культурну критику, зокрема за аналіз літератури - з точки зору ґендерних стереотипів. Дівчатка дорогенькі, не приймайте на віру все, що вам кажуть, не забувайте, що усі жіночі образи у класичних творах великої літератури написані мужчинами, які мали конкретне бачення жінки. Думайте, якими ви самі себе хочете бачити, а не про те, як сподобатися дяді - навіть якщо цей дядя - Толстой чи Франко».

Оксана Забужко звернула увагу на надзвичайно важливу проблему в літературознавстві: репрезентацію жінки у жіночій прозі. Авторка може пишатися тим, що у своїй патріархальній країні викликала цілий шлях феміністького мислення. Вона сама зізнається, що писала роман з феміністького кута зору і хотіла звернути увагу на заборонені проблеми: « Так що мій фемінізм - це абсолютно нормальна творча позиція людини, яка народжена жінкою, і яка зовсім не збирається самокаструватися для того, щоб вкластися у певні рамки, стереотипи і стандарти, виписані- так- домінатною чоловічою статтю. Я не пишу, щоб сподобатися мальчікам(чи ровесникам, чи мальчікам з покоління дідів). Я пишу для того, щоб сказати правду, а це само по собі заняття самодостатнє. Для початку спробувати сказати правду собі, що вже є тяжким вчинком, який вимагає страшно багато енергетичнх зусиль».

Оксана Забужко насправді змінює традиційні значення українського жіночого письменства, які були засновані вже у кінці ХІХ - поч. ХХ ст. творчістю Н. Кобринської, О. Пчілки, Л. Українки, О. Кобилянської чи Є. Ярошинської, перервану несприятливими соціально-політичними обставинами, зокрема, її діями у сфері культури.

Лише від появи «Польових досліджень…» в Україні знову почали розвиватися ґендерні студії, які досліджують жіночий досвід, сконцентрований у жіночій творчості. Цей культурний феномен пов'язаний із новою тематикою і проблематикою, з його особливим стилем. 90-роки показали, що сучасний світ вже перестав бути патріархальним. Жінки дедалі частіше беруть участь у соціальному, культурному та політичному житті. У літературознавстві сформувався новий тип концепції особистості жінки, про яку писали авторки жіночої прози О. Забужко, Т. Зарівна, С. Йовенко, С. Майданська, Є. Кононенко та багато інших.

Отже, зі слів дослідниці випливає, що жіночість літературного твору визначається, по-перше, усвідомленим жіночим авторством, по-друге, представленням образу жінки в якості протагоніста, по-третє, проблематизованою ґендерною ідентичністю жінки-героїні.

Також Т. Гундорова у монографії «Післячорнобильска бібліотека. Український літературний постмодерн» говорить про появу «нової героїні» у романі О. Забужко «Польові дослідження з українського сексу» - «гранично суб'єктивної, сексуальної, інтелектуальної».

На основі наявних матеріалів можемо зробити висновок, що жінка у даному романі мусить бути закоханою, проте творчою, яка прагне сама творити свою долю, зрозуміти саму себе. Одночасно вона також розмірковує про долю народу, його історію, сучасні проблеми, адже має широкий світогляд.

Авторка справді відтворює неординарно мислячу особистісь, наділену гострим критичним розумом. «Новий тип героїні жіночої прози вбирає в себе скарби людської культури, вона відкриває шлях до діалогу з нею і водночас сама творить нові культурні цінності, прагнучи реалізувати себе в якомога ширшій сфері художньої та інтелектуальної діяльноссті».

Тому для її прози є характерна феміністична заангажованість тексту, яка надає можливість для творчих виступів революційної жіночості.

На початку90-х років ХХ ст. в Україні було започатковано процес здобуття суверенітету й становлення її незалежності. Сама авторка безпосередньо займалася питаннями особливостей української ідентичності, її вираженням у міфології, культурі та історії. Одночасно Оксана Забужко доводить, що для героїні у романі власна сводоба можлива лише за умови свободи національної.

Вона розглядає фемінізм як одну із свобод демократичного посттоталітарного суспільства, яка здобувається шляхом пошуку власної національної ідентичності, руйнуванням табу і боротьбою за власне місце та простір у житті. Героїня усвідомлює собі, що справжня національна держава може існувати тільки на демократичних засадах, де на чолі влади немає однопартійної системи та де не панує поліцейський режим. А тому усю свою душу вона вкладає у боротьбу проти стереотипів комуністичної системи, яка є антинаціонально спрямована. Через те, для героїні характерне інтенсивне внутрішнє життя, засноване на синтезі авторського феміністичного зображення. Оксана Забужко детально описує почуття героїні роману, переживання, характер і мотиви її поведінки. С.О. Філоненко у статті «Тип мислячої жинки в українській жіночій прозі 90-х років ХХ століття» підтверджує, що сама писменниця в романі звертається до

Осмисленн я багатьох філософських питань: смисл життя, причини самогубства, людська (і окремо - жіноча) свобода та її межі, переживання людиною своєї конечності, взаємини людини з часом, неавтентичне буття, метафізика зла тощо.

«Роман О. Забужко «Польові дослідження з українського сексу» можна розглядати як«своєрідний варіант літературного споживання філософського тексту».

Отже, можемо сказати, що інтерпретація тексту Оксани Забужко, як філософізація сучасної жіночої прози, є невід'ємною рисою стилю прозаїка. Вона насправді створила новий образ героїні, яка поклала основу особливості жіночого світосприймання, субґєктивізму, емоційності та мислення.

2. Принцип автобіографізму як один з виразників стилю Оксани Забужко

феміністичний роман забужко секс

Проза 80-90-х рр. ХХ ст. засвідчила зміну літературних стереотипів у сферах стилю, тематики, поетики та нарації. Проза Оксани Забужко є прозою, яка відкрито демонструє особливості жіночої психології, внутрішного світу авторок. Оксана Забужко є також справжня репрезентантка жіночого стилю, жіночого письма, а також постмодерних тенденцій у художній творчості, зокрема пов'язаних із деформацією традиційних наративних структур, зміною конфігурації «автор - герої- реципієнт», використанням психоаналітичних та біографічних принципів тощо.

На думку дослідниці й авторки наукових статей Т. Тебешевська-Качак, герметизм, ідеологічна заанґажованість«слідування законам» класики жанру та характеротворення, унормована авторська позиція«життєпису» змінюється відповідно відкритістю (розтабуюванням), довільністю художніх інтерпретацій, творчою розкутістю, виразними проявами психологічних експлікацій «Я» письменниці. Співіснування в прозі двох моделей - «підсумків життя» і«моделі актуалітету», які виокремлює М. Кодак, завершується перевагою другої - «невідкладеного імпульсу, своєрідного психологічного репортажу з надр внутрішнього життя, з моменту світопереживання, культурної самоідентифікації суб'єкта свідомості, поряд з усією, за висловом

В. Медведя, фатальною «перевантаженістю нашої доби». Це яскраво ілюструє проза Оксани Забужко, в якій одне з чільних місць посідають автобіографічні компоненти. В цьому не тільки сфокусовано родовження традиції, а й закладено, як вважає Т. Тебешевська-Качак, один з основних принципів нарації і характеротворення. «Автобіографізм» - за визначенням «СловникаNet» на порталі української мови та культури - це відображення у літературному творі відомостей з життя автора; ототожнення письменником героя свого твору, його долі з власною особистістю та біографією; близькість героя твору за думками, почуттями, за характером.

Приватне життя митців слова віддзеркалюється в художніх творах, і незаперечною істиною є те, що про що б вони не писали - завжди пишуть про себе. В епоху модерну й постмодерну це ще один з принципів індивідуалізації та інтригування читача. Причина зацікавлення, яке виявляють сучасні теоретики літератури та митці до автобіографічних мотивів, лежить в активному розвитку різних напрямів літературознавства(психоаналітичного, біографічного, методу інтерпретації художньої творчості).

Проблема автобіографізму в творчості Оксани Забужко фактично не розвивалася літературознавцями, хоч була зауважена Соломією Павличко «Виклик стереотипам: нові жіночі голоси в сучасній українській літературі».

Ніною Зборовською «Про «безталання бути жінкою»: з приводу «Польових досліджень... Оксани Забужко», «Два любовних романи українського кінця століття, або Юрій Андрухович проти Оксани Забужко», «Повість Я Мілена О. Забужко у феміністичному дзеркалі», Людмилою Таран «Сад Артеміди, інтерв'ю із О. Забужко», Вірої Агеєвою, Вадимом Скуратівським у передмові до прозової книжки «Сестро, сестро» та самою авторкою «Автобіографії», написаній ще у 1997 р. Звернення до автобіографізму, як вважає Т. Тебешевська-Качак, «полягає в наповненні твору фактами з власного життя письменника», у прихологічно-аналітичній інтерпретації пережитого - зумовлені процесом т. зв. повернення й переосмислення минулого, провокованих національною свободою і демократизмом. Яскравою ілюстрацією даної концепції є твори Оксани Забужко, де автобіографічний концепт - один з базових, причому чітко пов'язаний із національним. В її творчості поєднано три сфери, які виділяв Г. Винокур, у структурі автобіографії як жанру («Биография и культура», 1927): «сфера переживання» - «сфера духовного досвіду в широкому значені слова» - «сфера особистого життя як творчості».

Письменниця безпосередьно через образне втілення власних ідеалів у світі героїв прозових творів, використання згаданих вище трьох типів автобіографічних засобів, подає синтезовану інформацію, яка стає базовим компонентом«автобіографічного синергену» - це життєво-творчий світ письменниці, завершений у певний часо-просторовий, історично визначений доленосний момент. Це все коло життєвих вражень митця слова: світосприйняття, світовідчуття та світовираження, вся розмаїтість порухів думки, імпульсів, асоціацій, логічно вирішених у його естетичній концепції світу й людини й цілісно втілених у творчості, яка і є онтологічним, вторинним світом, що його ставимо на предній план.

На основі вивченого матеріалу можемо зробити висновок, що автобіографізм авторки складаєтсья не лише з автобіографії, автобіографічних героїв та відображення суб'єктивно-біографічного в художних творах Оксани Забужко, а також об'єднує художньо-публіцистичну творчість авторки, дослідницькі студії та есеїстику, яка передкладає критичну думку про неї та інтерпретує її творчу діяльність. Своєрідним автопортретом можемо вважати і видані в серії«Інший формат» бесіди О. Забужко з Т. Прохаськом: «Для бесід характерні естетичні категорії відкритості, щирості, сповідальності, а також домінуючий суб'єктивізм, пов'язані з розкриттям головної теми - осмислення письменницею власної особистості і власної творчості в контексті культурної і літературної ситуації, і ширше - осмислення свого місця у світі».

Використання автобіографізму як принципу нарації та характеротворення в Оксани Забужко особливо вирізняється на тлі жіночої прози 80-90 ХХ ст. (Л. Пономаренко, В. Мастерової, Г. Пагутяк), в якій натомість спостерігаємо відсутність автобіографізму «герметизм» внутрішнього світу, особистого життя. У прозі Оксани Забужко відкрито демонструються особливості жіночої прози, внутрішього світу жінки. Автобіографізм авторки дає нам можливість виокремити постать цієї письменниці як найпослідовнішої репрезентантки жіночого стилю, жіночого письма, а також постмодерних тенденцій у художній творчості.

Т. Тебешевська-Качак далі констатує, що поставлені Оксаною Забужко проблеми як особистого, так і національного характеру, є її власними, наболілими. В епіцентрі її художнього світу не узагальнена чи відсторонена реальність, а конкретне буття, власні стани, пов'язані з душевними і тілесними відчуттями. Проза Оксани Забужко - приклад фрагментів письменницької біографії, в яких авторка вигадує, дописує, переписує власне життя, робить спробу подолання часу, що відходить, спробу повернутись у власне дитинство, ніби прожити життя знову. Це твори умовно автобіографічні, але індивідуальне, суб'єктивне начало у них найпотужніше.

Найбільш автобіографічним серед творів Оксани Забужко є роман «Польові дослідження з українського сексу», завдяки якому вона стала широко відомою. Дуже різною була оцінка цього роману: від запальних філологічних суперечок і дискусій - до поливання авторки«брудом» і обвинувачень у порушенні морально-етичних норм. Ж. Дусова назвала роман «купою сирого напівлітературного тіста».

Аналізуючи «Польові дослідження», Н. Зборовська також наголошує, що«інтертекстуальна концепція роману О. Забужко поглинається небувалою досі формою сповідальної відвертості». С. Павличко цей роман називає «першим твором жіночої прози, у якому автор майже не приховує того факту, що оповідає про події вланого життя. На інтимному рівні- перед нами розповідь про невдалий роман письменниці і художника, болісно пережитий письменницею, майже документ, і, як усякий документ особистого життя, читається на одному подиху».

Образ авторки часто сублімується в образ. Вона ніби перевтілюється у свою героїню, живе в її епоху, а насправді просто повертається у власне минуле. Характер Оксани - це своєрідна інтеграція життєвого принципу жінки-лідера самої Оксани Забужко та генеалогічна ідентифікація«сильних і владних жіночих характерів», які визірняються з«маминої сторони» родоводу, про що написала авторка в «Автобіографії». У «Польових дослідженнях з українського сексу» - це подвійна суперечлива сутність жінки, яка претендує на суб'єктивність, залишаючись об'єктом- «тілом з комплексами». Авторка тут здійснює діалог із собою, своїми героями, своїм часом, зазираючи всередину себе, у мікрокосм своєї душі, виступаючи одночасно в іпостасях: як об'єкт і як суб'єкт, як читач і автор. Автобіографія в Оксани Забужко матеріалізується в особистісних манерах розповіді, сповіді, спогаду, виповідання. «Польові дослідження» якогось мірою є персональним романом, де наявна певна тотожність між авторкою, оповідачкою і головною героїнею, що виявляє себе на комунікативно-наративному рівні. Проблему ототжнення автора і персонажа розробляв М. Бахтін. За свідченням М. Бахтіна автор і герой - дві принципово різні естетичні категорії, акі не можуть не дотикатись і водночас бути суттєво різними. Приміром, у прозі О. Забужко спостерігаємо однозначно дві позиції: «зовнішньознаходжуваність» авторки щодо своєї героїні та перебування їх в одному«інтернаціональному полі» авторка переймає на себе фукцію героїні, розповідаючи від свого імені, передаючи власні відчуття, звертаючись до себе.

Мовна ретрансляція у романі, здійснювана від першої особи- це реалізація авторки як суб'екта, а не тільки засіб підкреслення автобіографічності. Оксана Забужко не робить повного ототожнення і н переходить цієї межі, хоч є багато дотичних: так, героїня роману носить ім'я авторки, вона писменниця. T. Tебевська-Качак посилається на Н. Медарич, яка в свою чергу, називання персонажа власним іменем вважає «найекспліцитнішим сигналом» і з цього дослідниця робить висновок, що такі сигнали можуть бути використані по-різному (суб'єктивні погляди стосовно літератури, мистецтва, культури, нації, які до того ж аналогічно викладені у критичних філософсько-етичних та інших публікаціях авторки), та завжди вказують на емпіричну особу суб'єкта розповіді. Іншою вказівкою, на думку дослідниці, є демонстрація власного стилю життя, відповідність його своїй епосі, що у творі реалізуєтсья через підпорядкування поетичних принципів зображення мислення постмодерної доби: екзистенціалізм, епатажність та іронія, деструкція традиційних цінностей.

Авторка використовує функції автобіографічних засобів третього типу (ігрових за своєю природою), хоче зробити читача «співучасником гри», тобто уважним слухачем у О. Забужко. На цьому працюють найчастіше автометаткести - пролог і передмова. Останню письменниця і використовує в «Польових дслідженнях...». У цій передмові«Від автора» вона вказує на жанрове визначення свого тексту, попереджаючи: роман - «це жанр художньої літератури, а не розвід з особової справи автора, - відповідно від усіх можливих аналогій між описами у цій книжці, з одного боку, та реальними особами й подіями з другого, авторка наперед відмежовується».

Отже, принципи автобіографізму, як один з виразників прози Оксани Забужко, дає можливість виокремити постать письменниці, яка презентує риси авторського стилю, характерність побудови поетичних структур тексту, психологічні особливості художнього світу жінки, що стає центром роздумів і позицій самої авторки.

3. Прояв сексуальної свободи головної героїні у романі «Польові дослідження з українського сексу»

У сучасній літературі можна знайти непомітну лінію між сексуальним та еротичним. Вона визначена індивідуальним читачем, але також нормами суспільства, в якому він живе. «Советский энциклопедический словарь» (1988) визначає«еротику» як «стать; сексуальність, сукупність психічних реакцій, переживань і вчинків, пов'язаних з проявами і задоволенням статевого потягу». «Еротика (від грецькогоeros - любов, пристрасть) у широкому розумінні -- сукупність всього, що пов'язано зі статевою любов'ю, у вужчому - психологічні аспекти сексуальності, її розвитку і проявів у спілкуванні, моді, мистецтві тощо».

З настанням незалежності література перестала бути інструментом ідеології, мало того, вона стала майже аполітичною«нині література болісно набуває органічного для неї стаусу, виробленого світовою історією існування мистецтв, - бути максимально незалежною від політичної влади».

На наш погляд, перші спроби сучасного українського процесу виявляютсья в творах нинішніх авторів, які відкрили небачені досі можливості свободи слова у сфері літератури. Більшість авторів почали працювати з елементами еротики і з'явилися як «вибух» в українській літерарурі. У країні, де впродовж тривалого часу панували тоталітарні ідеологічні заборони, зароджується культуринй феномем доби, який відкриває сильний еротичний струмінь, відчутнній зокрема в творах феміністської прози. Він пов'язаний з політичними, психологічними, соціологічними питаннями, і секс визначаєтсья суспільною силою, яка ламає класичний жіночий архетип. Таким чином, жіночій прозі властиве активне розгортання сексуальної проблематики.

Отже, в художній літературі розвиваєтсья жанрове та стилістичне розмаїття, яке допомогло перебороти міф, пов'язаний із зображенням відвертих любових сцен. Сучасні письменниці часто відкривають тіло у своїх романах і описують вульгарні сцени з метою справити естетичний шок на читачів. Н. Зборовська з'ясовує, що «зокрема ідеться про артикуляцію в текстах нового покоління аґресивної сексуальності».

З другого боку, нинішні читачі мають також підвищений інтерес насамперед до сексуальності, а не до духовної цінності любові.

Притім, це явище не можна однозначно засудити як аморальне, хоча так часто практикується у літературній критиці. Своєрідною «відповіддю» на ці міркування критиків стала поява яскравого феномена жіночої прози О. Забужко. Критики кажуть, що після появи роману «Польові дослідження з українського сексу» вже не йдеться про табуйованість жіночого досвіду в культурі. Фабула«сексуальної одісеї» окреслена не дуже чітко і складається з еротичних пригод та деяких інших«перипетій». Від банального «жіночого» роману, цей роман відрізняється стрункою системою авторських емоцій та рефлексів, котрі якраз і є головним організуючим початком тексту. Тим більше, головна тема роману не жіноча, а чоловіча - почуття духовної, душевної та інтелектуальної незадоволеності від спілкування з сильнішою половиною людства. Надсвідома, майже метафізична імпотенція сучасного українського чоловіка - ось що доводить до розпачу і саму Оксану і її літературне alter ego.

Героїня «Польових досліджень», самотня і сильна, дуже часто вона байдуже ставиться до любові, стосунків, всіх цих романтичних переживань. Еротичні моменти не часто зустрічаються в тексті, проте романтики у зображені статевого акту немає - епізоди досить грубі. У плані реалізації конструктивного сексуального світопростору письменниця найчастіше схиляється до мазохістських сцен: «… шрами, порізи, опіки, навіть представлена історія дев'ятимісячної(атож дев'ятимісячної!!!) mad love, із якої вийшла- правдиваmadness, а тоді ти просто гладила його ногою по голові, переповнена ніжністю, ідіотка слинява, жорсткий мужський«йоржик» приємно поколював тебе в ступню, - і зненацька він, спритно вивернувшись, притис твою ногу до постелі: так так? тобі, значить, подобаєтсья кусатися? А якшо мені зараз сподобається тебе підпалити, що тоді? - і ти вгледіла приставлену до свого підкоління запальничку, і замість похолонути під прицілом вперше тоді перехопленого осміху з нагло випертими з-під горішньої губи іклами, спитуючого погляду, од якого звідтоді завше боронилася сміхом, тільки трохи здивувалася, не так щоб зовсім притомно- дивно, до якої міри його присутність, як ди-намітом, глушила в тобі всі, доти таки незлецьки розвинені, захисні інстинкти, що сливали, як риба горіче-рева, поки ріку й далі стрясало- вибух за вибухом».

Еротика у Забужко не призначена для зображення якихось романтичних моментів, не для зображення великої любові. Її еротика менше стосується кохання. Оголене тіло і пригоди, пов'язані з ним, використані у цьому тексті трохи з іншою метою. Як зазначає І. Бондар-Терешенко «еротичнний дискурс у романі О. Забужко можемо зауважити як те, що авторка успішно долає комплекс романтичних ілюзій, притаманний патріархальній традиції національного наративу».

Головна героїня ніколи не прагне до піднесено-патетичного зображення почуття любові. Така любов для неї - випадковість, яка є знесилююча і травмуюча. Тому любов для неї «смерть і недуга». Любов постає як покарання, небажана річ людського життя: « Оттака лобись, кобіто, - закохалася. Ще й як закохалася - вибухла наосліп, полетіла сторч головою, дзвенячи в просторі відьомським сміхом, підхоплена незриними нуртами, і біль той перепинив - а мав би, - та ні ж, вирубала в собі всі застережні табло, що жахтіли червоними лампочками на межі перегріву- достоту перед аварією АЕС, - і тільки вірші, що негайно ввімкнулися натомість і пішли суцільним, нерозчленованим потоком, пропускали недвозначні сигнали небезпеки: в них нав'язливо проблимували - ад, і смерть, і недуга».

Далі авторка поглядає на жіноче тіло і пояснює жіночі бажання. Але тут тіло не є лиш об'єктом сексуальних стосунків, воно виконує й інші функції. У сексуальному плані інтерпретується й образ вітчизни. Називаючи себе «націонал-мазохісткою», прагне водночас до подолання національних стереотипів поведінки, пов'язаних із комплексом меншовартості, що якнайцінніший подарунок і дала їй в Америку вітчизна: «божевільним страхом і собі впасти в ряд, не збутись, скапцаніти, як всі в по-передньому поколінні, і позапопередьному, і в поколінні перед позапопереднім(тим узагалі привелося - бодай не згадувати!), цілу молодість вона рвалася геть з льоху, де ядушно смерділо напіврозкладеними талантами, догниваючими в безруху життями, пріллю, і цвіллю, немитим сопухом марних зусиль».

Забужко не раз наголошує на тому, що люди в країні інфіковані страхом. Постколоніальна людина - це людина, яка боїться говорити голосно, відкриватись - це людина закрита. Головна героїня намагається здолати свій страх, вона оголюється, відкриває своє тіло. У Забужко тіло є як символ чогось існуючого, що можна відчути, побачити, є як доказ конкретний і беззаперечний. Тіло є інструментом самої героїні, воно залежить від неї, від її переживань. На ньому, як на папері фіксується історія. Текст вибудовується за принципом нарощування сексуальних можливостей: чим більше сексуальних забаганок реалізується - тим правдивішій шлях свободи: «Візьми в ротика.... Глибше візьми... Глибше, ну! - суха ложка рот дере - еге ж, оце воно- попервах і вона не пробувала якось порозумітися, розтлумачити, що їй теж би, своєю чергою, спершу дечого хотілося, і не тільки«там»: крім статевих органів, тебе в мені більше нічого не цікавить?».

«Чи можна взагалі зрозуміти світ людей, що мислять про власний статевий орган у третій особі? Коли тобі кажуть, а той чоловік лиш так і казав - «Розкрий її», «тобі взагалі треба б з двома мужиками спробувати, знаєш, як би це тебе вставило!» - цілком можливо, що й вставило б, недарма ж я любила під час кохання кусатися, впиватись вустами в палець або плече, затягуватись до запаморочення доглибним цілунком».

У тексті також можемо бачити як еротику жіночого, так чоловічого тіла: «що здоровий хлоп може там годину робити, онанує, чи що?... навіть сперма його, здавалось, не мала запаху». «Поясни мені одну штуку. Поясни, бо я щось ніяк не в'їду. Ти що ж справді вважаєш, що коли у тебе стоїть, не зразу кінчаєш, то ти вже й князь, і жінка мусить сукати ніжками й прискати окропом».

У тексті можна знайти і зображення фригідного тіла. Аналіз наслідків тоталітарного режиму чи не вперше в художній формі здіснено Оксаною Забужко саме у сфері сексуального життя. Авторка фригідністю мотивовує соціальну приниженість жінки адже для раянського періоду українського життя заборона на сексуальні стосунки стосувалась усіх. Фригідність - наслідок соціальної скутості, страху бути не таким, як усі: «Відкриття: ось так сприймають світ фригідні жінки! Був час в останніх днях співжиття і зараз по розрив і коли, забачавши по телевізору еротичну сцену, вона починала плакати. Тепер дивиться спокійно, як зоолог на злягання ящірок».

У таких умовах можемо сказати, що тілесність, зокрема жіноча, залежить від суспільних змін. У плані інтерпретації тіла Оксаною Забужко, можемо також твердити, шо для неї існує таке поняття, як «сексуальна самотність». Незреалізованість мільйонів сексуальних діалогів, зубоження поетики еросу в літературі та культурі, соціальна фригідність - усе це чинники, а водночас і наслідки людської самотності.

Можна зробити виснонок, що у сучасній жіночій прозі Оксана Забужко представляє нову концепцію сексуальності й особистості жінки, яка формувалася на основі постмодерного й феміністичного дискурсів.

У своєму творі письменниця створила новий тип «героїні-інтелектуалки», яка вирішує разом з життєво важливими проблемами, ще ґендерні питання. Крім того, жіноча нестандартність героїні підкреслена її художньою професією, яка також сприяє вмінню неперевершено передавати свої почуття іншим людям. У своїх творах вона відкриває назовні свій внутрішній світ. Це емансипована жінка, крізь образ якої зображається професійний світ як самореалізація, позначена неабияким проблематизмом.

Роман «Польові дослідження» є своєрідний щоденник особистого життя головної героїні талановитої української письменниці, що була змушена виїхати за кордон. Героїня роману Оксана є інтелектуалкою, особистістю незалежною, самодостатньою, здатною, так би мовити, до внутрішнього самостояння. Вона є передовсім жінкою, до того ж українкою- до того ж українською письменницею, яка уявляє себе справжнім геніальним творцем і усвідомлює власну приреченість - жінки, українки, поетеси. Професійна діяльність письменниці є для Оксани не просто засобом самореалізації, але й нескінченним процесом віднайдення власного місця у світі. І через творчість підтримує її і надає сенс життю. Одночасно намагається знайти компроміс між визнаними суспільними цінностями (сім'я, виховання дітей, ведення домашнього господарства) та власною реалізацією творчого потенціалу. ЇЇ професійна самореалізація переплітається з прагненням бути сильною і рівноправною партнеркою з одного боку та одночасно слабкою і жіночною; тобто жінкою, яка також прагне відчувати підтримку та опору від свого партнера-чоловіка. Особливо це стосується почуття кохання чоловіка до жінки. Оксана шукає гідного духовного та інтелектуального партнера, але всі пошуки марні- її оточують суцільні імпотенти. Нездійсненна романтична мрія про щасливе взаємне кохання обертається насправді трагедією для жінки, смертю її жіночності. Вперше вона бачить художника як «українця-переможця», вона зображена як випадок незвичайної долі на тлі вигиблої чоловічої сили і мужності: «перший готовий кого не треба було вчити української мови, тябричити йому на побачення, виключно аби розширив спільний внутрішній простір порозуміння... а то був перший мужчина з твого світу».

Своє кохання вона уявляє як спробу порозуміння з чоловіком-українцем, стати нарівні з ним, що виражається у прагненні побратимства. Але герої нездатні вийти з-під силового поля українського середовища, де має бути трагічним і вести навіть в еротиці, в сексі не до задоволення, а до страждання. Нова концепція особистості жінки, безумовно, трагічна: нездоланними є суперечності жіночого духу і жіночого тіла, жінки й чоловіка.

Отже, О. Забужко актвивно артикулювала посттоталітарний досвід жінки та змінила ставлення до сексу у новочасному письменстві. У неї домінантно звучать феміністичні ідеї, які активно спрямовані на пошук соціальної жіночої самототожності та чітко утворюють модерний конфлікт між тілом та душею.

2 рецепція новітніх теорій ґендерного аналізу, наративу, психоаналізу розширють методологічні горизонти українського літературознавства. Сучасна ситуація відзначається актуалізацією «жіночого» дискурсу в українській літературі пострадянського простору, представленого творчістю Оксани Забужко, яка декларує жіночу ідею в новій українській літературі. Можемо сказати, що вона є справжньою прихильницєю українського фемінізму і активним творцем його філософського, літературно-естетичного і художнього простору. Виступаючи в обороні жіночого письменства, О. Забужко підкреслює, що воно «з-посеред слов'янських -- вирізняється, либонь, чи не найдавнішою і найпотужнішою традицією».

Сама творчість Оксани Забужко є активним художнім освоєнням ґендерної проблематики, закономірно призводить до формування нового типу особистості жінки, проявленого в художньому образі«нової героїні» жіночої прози - жінки, представниці інтелектуальної, мистецької еліти, яка усвідомлює драматизм свого буття в патріархальному світі, вбачає у творчості шлях до звільнення з-під влади соціальних стереотипів і традиційних жіночих ролей, обстоює в добу розпаду і зневіри одвічні цінності: любов, толерантність, мудрість. Йдеться насамперед про героїню її роману «Польові дослідження з українського сексу». Його в цілому можна сприймати як феміністичний роман, але ідеалом жінки для сучасних авторок є, вочевидь, не феміністка, а «абсурдна героїня» жінка-стоїк, здатна до опору обставинам. Жінка, яка шукає гідного духовного та інтелектуального партнера, але всі пошуки марні - її оточують суцільні імпотенти(в духовному та інтелектуальному відношенні, звісно).

Головна героїня роману Оксани Забужко є поетеса, що пропускає через власну емоційну уяву радянську дійсність останніх десятиріч. Через те, вона приречена не тільки на психологічну самотність, але й на самотність екзистенційну.

Отже в результаті даного дослідження було проаналізовано специфіку українського жіночого постмодерністського дискурсу в сучасній літературі, джерелом якого можна вважати західний постмодернізм а також власне українську модерну літературу, зокрема жіночу прозу.

Аналіз вибраного роману підтверджує такий зв'язок, наприклад із жіночою прозою початку ХХ століття особливо творчість Ольги Кобилянської, де було створено новий підхід до зображення жінки-матері, жінки-інтелектуалки та жінки-партнера, її психологічні переживання і проблеми у процесі становлення у суспільстві. Але постмодерні мотиви розвитку цієї теми набирають трохи іншого спрямування, тобто жінка не хоче бути тільки сильною інтелектуалкою і рушійною силою у всьому, просто роботом, але прагне до первоначал свого призначення бути коханою, добою мамою і взагалі символом ніжності і жіночості для чоловіка. Проте постколоніальне суспільство спотворило справжнє призначення жінки і забрало у неї можливість бути бажаною для чоловіка, не тільки як партнера сексуального, але як чуттєву опору жіночності, можливість бути слабкою половиною у найкращому розумінні цього слова.

Вище сказане є головним мотивом та особливістю «вибухового» роману, де головна героїня жінка-інтелкуталка абсолютно відверто розповідає про інтимні подробиці свого життя, де їй бракує щастя та гармонії. Тим самим крізь призму своїх відчуттів наближає читача до розуміння справжньої причини цих страждань потреби змін усталених стереотипів, руйнування табу щодо місця жінки у суспільстві.

Роман написаний так званою «мовою тіла» - новим стилем письма Оксани Забужко. За характеристикою Гундарової «... проза чергується з вкрапленням поетичних строф, цитат, англомовних фраз, культурологічних відступів, курсивів...».

Героїня роману всі свої почуття передає незвичним способом через тіло, яке болить, радіє, тужить, блаженствує, прагне і т.д. Стиль написання вражає великою кількістю відверто нецензурної лексики, метафор, символів. Крім того, ще однією особливістю є автобіографізм твору, близькість до реальних подій та відчуттів. Така характеристика належним чином відносить роман до стилю постмодерну.

Размещено на Allbest.ru