Метафізична українська поезія другої половини ХVІІ століття: семантико-художня парадигма

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 82.96

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Метафізична українська поезія другої половини ХVІІ століття:

семантико-художня парадигма

10.01.06 - теорія літератури

ЯКОВИНА Оксана Петрівна

Київ-2001

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії літератури та компаративістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор Костенко Наталя Василівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри теорії літератури та компаративістики.

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, професор Гром'як Роман Теодорович, Тернопільський державний педагогічний університет імені В. Гнатюка, завідувач кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства;

кандидат філологічних наук, Ткаченко Олена Петрівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, асистент кафедри української літератури ХХ століття.

Провідна установа - Національний університет "Києво-Могилянська Академія", кафедра української філології, м. Київ.

Захист дисертації відбудеться "02" жовтня 2001 року об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017 Київ-17, бульвар Тараса Шевченка, 14.

Із дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці ім. М.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, Київ-17, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано "1" вересня 2001 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Л. М. Копаниця

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Поняття "метафізична поезія" як літературознавчий термін утвердилося в західноєвропейській науці завдяки Т.С.Еліотові. Мистецтво, й поезія зокрема, завжди були формами діяльності людського духу на межі поміж логічним та понадлогічним. Провідні філософи ХХ ст. намагалися осягнути цю проблему у зв'язку із трансцендентним через слово та інші мистецькі форми. А. Берґсон у "Вступі до метафізики" говорив про необхідність заміни сталості понять на інтуїтивний рух думки при пізнанні сутності речей. М. Гайдеґґер і Г.-Ґ. Ґадамер вважали, що така заміна можлива завдяки поезії. Справді, поезія, що її називаємо метафізичною, витворює перцептивну реальність, яку логічно важко, а то й неможливо пояснити. Втіленням такої реальності поезія була в усі епохи - від Гомера до Апулея, і далі до Данте, Шекспіра, Шіллера, Ґете, Рільке; від Сковороди до Стуса. Метафізичність текстів цих поетів-мислителів не викликає сумніву.

Філософ-метафізик М.Кромпєц вважає, що літературний текст набуває метафізичних характеристик тільки за умови вираження авторського прагнення пізнати не сенс життя, а сенс буття, тобто дію духовних законів у матеріальному світі, які мають місце незалежно від міркувань людини, подібно до дії фізичних законів. Літературний текст може виражати цю пізнавальну жагу, стаючи відтак текстом метафізичним.

Думка в метафізичному тексті відбиває онтологічну сутність життя й передусім принцип ієрархічної залежності світобудови. Митець-метафізик, не обмежуючись однобічною внутрішньою екзистенцією, спрямовує як інтуїцію, так і символічно-поняттєву думку через посередництво відчуттів та пам'яті до пізнання Першоджерела, того вищого світу (Платон називав його світом ідей), віддзеркаленням якого є світ земного існування.

Завдяки осягненню цілісності барокової думки в сучасному західноєвропейському та українському літературознавстві дедалі частіше з'являються праці, які вказують на глибину та багаторівневість барокової проблематики. Тепер, у часі світоглядних змін у науці й суспільстві взагалі, постає можливість врахувати методологічні позиції, недоступні або замовчувані раніше. Передусім це стосується структури особи, яку у всій повноті відображено у метафізичних текстах.

Актуальність теми зумовлена необхідністю теоретичного дослідження літературного, зокрема поетичного, бароко в його метафізичному аспекті, що є, на наш погляд, нагальною проблемою загальнокультурного, суспільного й духовного значення.

Метафізична проблематика в літературі досі була предметом дослідження виключно західноєвропейських учених. В українському ж літературознавстві з огляду на ідеологічну орієнтацію наукових досліджень та традицію вивчення передусім україномовних текстів проблема метафізичного дискурсу в художній літературі, й зокрема в поезії, ніколи не розглядалася. Метафізична ж поезія в українській літературі ХVІІ ст. найбільш яскраво представлена полономовними або полімовними текстами (поєднанням у межах твору польської, латинської, української мов). В українському літературознавстві зазвичай досліджувалася філософська й "духовна" (тобто релігійна) поезія зазначеної доби. Відсутність досліджень української поезії бароко на власне метафізичному художньому матеріалі зумовлює потребу, а отже, й актуальність тематичного плану дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалася протягом 1997-2001 років на кафедрі теорії літератури та компаративістики Київського університету імені Тараса Шевченка в межах наукової теми кафедри і факультету.

Мета дослідження - поглибити теоретичне розуміння метафізичних смислів у поезії, визначити зміст і особливості української метафізичної поезії другої половини ХVІІ ст. Для її досягнення ставилися такі завдання:

- з'ясувати логічні й теоретичні підстави для відокремлення власне метафізичних смислів барокової поезії від філософських та релігійних (духовних);

- розкрити історично-культурне тло доби, яке формувало появу та особливості українського метафізичного поетичного дискурсу;

- простежити розвиток метафізичних ідей та їх актуалізацію в поетичній творчості українських митців другої половини ХVІІ ст.;

- простежити ідейно-тематичні, світоглядні та художні впливи на метафізично-поетичне мислення українських митців;

- виявити національну відмінність української метафізичної поезії від інших європейських варіантів метафізичного бароко, яка проявилася передусім на рівні смислів, сформованих світоглядно-психологічними орієнтирами авторів;

- розкрити складність та багаторівневість лінґвістичного поля, в якому творилася українська метафізична поезія другої половини ХVІІ ст.;

- простежити розмаїття версифікаційних засобів, якими користувалися українські автори даного періоду для відтворення метафізичного змісту.

Предметом дослідження є метафізична поезія в українській літературі бароко другої половини ХVІІ ст., історико-літературні та теоретичні (філософський, компаративний, версифікаційний тощо) аспекти вираження метафізичного світовідчуття на різних рівнях художнього тексту.

Об'єктом дослідження є поетичні метафізичні тексти українських барокових авторів другої половини ХVІІ ст.: "Зе?арu цhлuй и полузе?арикu", "Млек[о],... або трудu поетицкіє..." та [Вірші до Лазаря Барановича] І. Величковського; "Bogaty Wirydarz...", "Niebieski Merkuriusz...", "Bogata drogich kamienij speza..." І. Орновського; "Виноградu, домовитомu благимu насажденный..." С. Мокриєвича; збірка епіграм "Swiat po czкњci przeyrzany" ?.Братковського. Проводиться систематична аналогія з метафізичними текстами творів "Hippomenes sarmacki..." П. Орлика, "Pelnia nieubywai№cey chwaіy ..." ?.Яворського, з філософськими та релігійними віршами Л. Барановича, з анонімним твором "Zabawa chrzeњcijaсska". заводиться порівняльна характеристика польської метафізичної поезії зазначеного періоду.

Як основні методи дослідження використано компаративний, генетично-історичний, психологічний та комплексно-системний методи. При осмисленні метафізичного плану поезій використовуємо метод томістичного реалізму, що переважав у світоглядно-пошуковому досвіді українських мислителів ХVІІ ст. Названі методи допомагають виявити культурно-духовні особливості, що вплинули на формування творчих і мислительних інтенцій досліджуваних авторів. Оскільки творчість українських метафізичних поетів другої половини ХVІІ ст. була під впливом культурної традиції могилянської доби, в центрі якої - прагнення до універсального світогляду (гілеморфізм Арістотеля й реалізм високої схоластики) з урахуванням гуманістичних ідеалів Нового часу, то при аналізі враховуються праці Томи Аквінського (ХІІІ ст.), професорів Києво-Могилянської академії (ХVIІ ст.), відомих європейських дослідників томізму ХХ ст. Етьєна Жільсона та Стефана Свєжавського, філософа-метафізика Мечислава Кромпєца; в історико-літературному аналізі теоретико-методичним орієнтиром служать праці Чеслава Гернаса, Ростислава Радишевського, Антоні Чижа та інших дослідників бароко; в аналізі версифікаційної системи поетичних творів автор використовує праці Миколи Сулими, Галини Сидоренко, Люцилли Пшчоловської та ін.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше в українському літературознавстві досліджується феномен власне метафізичної поезії; творчість українських поетів високого бароко розглядається в контексті загальноєвропейської культурної спадщини, при цьому з'ясовуються національні особливості української метафізичної поезії; зосереджується увага на українських полономовних текстах другої половини ХVІІ ст. (для підтвердження національної належності авторів наводиться компаративний аналіз польської метафізичної поезії); досліджуються версифікаційні особливості поезії, писаної старопольською та староукраїнською мовами; ставиться питання про метафізику форми, тобто вираження інтуїтивно-світоглядних орієнтирів не лише у змісті, а й через структуру та поетичну форму твору; уперше перекладаються автором зі старопольської і транслітеруються зі староукраїнської мов деякі поетичні тексти. поезія українська метафізична

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані в дослідженні метафізичних творів різних літературних епох, зокрема ХХ ст.; при подальшому осмисленні метафізичного феномену в різних жанрах художньої творчості. Дослідження української полономовної спадщини може служити допоміжним матеріалом при написанні вузівських курсів з історії української літератури доби Бароко, створенні спецкурсів; при розробці проблем психології літературної творчості та питань компаративістики.

Особистий внесок здобувача полягає в загальному обґрунтуванні метафізичної поезії як особливого поетичного жанру барокової доби, відмінного від філософської та релігійної (духовної) поезії. В українському літературознавстві це лише початок роботи в зазначеному напрямі. Художнє осягнення метафізичних категорій сутнього, сутності, буття, динаміки буття, субстанції, акциденції, трансцендентності тощо ще очікують свого дослідження в контексті літературознавчого дискурсу в Україні. Необхідність такої диференціації загальнофілософської проблематики в літературі назріла історично у зв'язку із сучасним етапом гуманізації науки, в центрі якого стоїть антропологічна проблематика та її зацікавленість комунікативною природою духовності людини. Дослідження провідних тенденцій у метафізичній спадщині високого бароко, особливостей світовідчуття та естетичних орієнтирів представників української еліти другої половини ХVІІ ст. поглиблює усвідомлення природного місця української культури в західноєвропейському контексті.

Основні положення дисертації апробовано на щорічних наукових конференціях філологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка протягом 1997-2001 років, Всеукраїнській міжвузівській науковій конференції "Творчість І.Котляревського в культурологічному контексті доби" (Київ, 1998); Філологічних семінарах у межах загальної теми "Наука про літературу на межі століть: тема вільна" (Київ, 1999); Міжнародній науковій конференції "Україна - Польща. Історія культурних взаємин" (Вроцлав, 2000).

Основні положення дисертації відображено у семи публікаціях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел, який нараховує 281 позицію. Загальний обсяг тексту роботи - 195 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі окреслено основні проблеми, джерела, напрями, предмет і теоретико-методологічні засади дослідження.

Перший розділ - "Культурологічні передумови створення метафізичної поезії в Україні" - складається з трьох підрозділів, де простежується взаємовизначеність свідомості, філософії та світоглядних опозицій доби Бароко в Україні.

У підрозділі 1.1 "Свідомість" ідеться про складність світосприйняття барокової людини як носія західноєвропейської, так і української культури ХVІІ ст. Наслідком розвитку емпіричних наук була поява різних концепцій життя. Загострився конфлікт між ренесансними гаслами щодо людини, більшість із яких успадкувало Бароко, та відновленими середньовічними ідеалами. Формується особливий, бароковий, тип людини роздвоєної, кинутої в жертву морально-релігійним сумнівам, що керується засадою "подвійного життя": сполучає крайню аскезу із життєвими втіхами. Містицизм і намагання заглибитись у таємниці Всесвіту - те, з чим увіходить Бароко у ХVII ст. Шанувало й багато черпало це століття з античної спадщини, хоча застосовувало до неї інші, ніж Ренесанс, критерії. Приймало ренесансні авторитети, проте більше схилялося до філософських традицій Середньовіччя. Змінюють карту світу географічні відкриття, широкого розмаху набувають дослідження у галузях математики, астрономії, історії. З одного боку, пишуться десятки томів з наукової дипломатії, а з другого - агіографи працюють над "житіями святих".

Велика увага в тогочасних працях та дискусіях приділялася людській долі. Розв'язана ще в добу Реформації кальвіністською наукою суперечка про предестинацію тривала дедалі в ХVII ст., а її альтернативою стала дилема: або фаталізм, або ж цілковита свобода волі. Розуміння абсолютного характеру християнської моральності, яке існувало доти, було істотно розхитане. З'являється ідея множинності рівноправних культур. Постає деїстичний напрям. У людській свідомості Бог перестає відігравати головну роль, а послідовність явищ пояснюється "людською природою". Гуманізація суспільного життя спричинила політичні та релігійні протистояння. Набирає сили загальна секуляризація, відчутний опір якій чинить лише культура високого бароко.

Розквітом цієї форми бароко в Європі вважають другу половину ХVII ст. - час, на який припадає також розквіт української національної барокової культури. Саме на кінець ХVII ст. виразно постає цілісний образ цієї культури зі сформованою шкалою вартостей та визначаються прикметні риси українського культурного типу нових часів.

Друга половина XV?Й ст. (так званий період Руїни) для українських земель стала ще й початком руйнації культурно-релігійних та політично-федеративних планів національної еліти.

Саме в зазначених особливостях історичних і духовно-культурних реалій слід шукати джерела того "місцевого колориту", який характеризує українське бароко взагалі та метафізичну поезію зокрема. Шукаючи в метафізичній поезії трансцендентність людської душі й феноменальний вияв позафеноменального, сутнісного світу, маємо всі підстави вважати барокову химерність, певну строкатість, декоративність відображенням внутрішнього буття тогочасного українця. У творчій думці високого бароко така химерність брала участь у синтезі схоластично-філософського світогляду з фольклорно-національним світовідчуттям. Творчість акумулювала в живому процесі метафізику й культуру українського бароко, поєднання яких уводило українську культуру в лоно західноєвропейської. Особливо це простежується в елітарних формах поезії та мистецтва. Тут підкресленої вишуканості набуває процес національної самоідентифікації, в якому спостерігаємо драматичний шлях свідомого підпорядкування загальнохристиянським духовним цінностям. З одного боку, це давало відносну моральну рівновагу, а з другого - посилювало поліфонічний момент української культури, який природньо єднався з традиційною відкритістю етнічної психології на духовне життя інших народів.

У підрозділі 1.2 "Філософія" з'ясовується роль схоластичного світогляду українських митців барокової доби. Основна увага приділяється освіті та формуванню поліфонізму (відкритості) української культури.

Найважливішим елементом становлення філософської освіти в Україні ХVІІ ст. була схоластика. У вищій школі могилянської доби саме вона стала фундаментом і основним методом філософської традиції, на яку вплинули також емпіризм, раціоналізм, фізикалізм, ідеї просвітництва, гуманізму та інших течій філософської парадигми Нового часу. Відповідно до схоластичної традиції, філософія викладалася "за образом Арістотеля", тобто метафізика вважалася вершиною системи філософських знань, "божественною наукою" (scientia divina), яка мала підготувати розум до вивчення теології. Вона мала в основі своїй томістичний модуль, хоча й була скориґована відповідно до пізньоренесансного світогляду (почуття загубленості людини в Космосі) та враховувала методологію західноєвропейської пізньої схоластики (Суарес). Церква й освіта безпосередньо впливали на розвиток барокової духовності. Античний космоцентризм поєднався з середньовічним теоцентризмом. У тих митців та державних діячів, які вчилися в Києво-Могилянській академії, формувалося переважно схоластичне й натурфілософське світосприйняття, але з платонічними додатками апофатичного богослів'я.

У добу, коли наука дедалі більше звільнялася від теологічного контролю, мислителі могилянської школи особливо відчували історичний практицизм католицької свідомості (який походить ще від Тертулліана, ІІ ст.), теоретично закладений в емпіричних можливостях класичного томізму. Оскільки ж сила емпіризму завжди полягала в увазі до конкретних потреб людини в її культурному контексті, то реформи Петра Могили відкривали широкі можливості для формування української культурної еліти в загальноєвропейському контексті без відриву від власних традицій.

У підрозділі 1.3 "Єдність та опозиція як феномени українського бароко" з'ясовується, як могилянська реформа освіти уможливила поєднання схоластики з пробудженням національної свідомості. Йдеться про прагнення барокової людини зберегти середньовічний цілісний світогляд, який іноді називають теоцентричним. Проте під впливом пізньоренесансного гуманізму цілісність людської особи порушується індивідуалістичним світовідчуттям, що штовхає барокову людину до опозиційних крайнощів, у яких формується новочасний антропоцентризм. Теоцентризм і антропоцентризм є провідною опозицією барокової доби.

На українському культурному ґрунті зазначена опозиція актуалізувалася передусім як протистояння в єдності схоластичного й національного. Реалії конфронтаційного зовнішнього життя в окремі кризові періоди історії істотно переважали мрійливість і споглядальність. Мислячий українець свідомо шукав світоглядної позиції, що допомогла б йому збалансувати душевну роздвоєність. І схоластична система св. Томи Аквінського з її союзом vita activa et vita contemplativа, модернізована новочасною теологією, стала доконечно на часі й перевела самосвідомість українців на вищий онтологічний рівень. У цьому процесі можна вбачати джерело посилення національної свідомості українців у XVII ст.

Ориґінальність метафізичної поетичної творчості українських барокових авторів спостерігаємо передусім на рівні поетичної "емоції", сформованої в контексті певних світоглядних систем. Насамперед ідеться про впливи томізму і схоластичної школи через єзуїтські колеґіуми та Києво-Могилянську академію; неоплатонізму й Авґустина - через греко-слов'янську традицію; новочасної філософії подекартової доби - через західноєвропейську освіту українських професорів. Синтез цих систем і став інтелектуально-духовною основою, на якій "емоція" освіченого українця набула неповторного характеру. А оскільки емоція є провідним моментом поетичної творчості, то саме вона стала творчим синтезуючим фактором, що збуджував думку до пошуку буттєвих універсалій. Тобто пізнавався понадчуттєвий світ та його проекція на світ земний через синтез поетичної думки й поетичної емоції. Отже, йдеться про образ світу, створений авторами української метафізичної поезії бароко.

Другий розділ - "Українська метафізична поезія другої половини ХVІІ ст. Проблема смислів"- складається з двох підрозділів, де висвітлюється зумовленість ориґінальності метафізичних поетичних смислів, з одного боку, статусом категоріальності метафізичної поезії, а, з другого - культурним контекстом доби.

У підрозділі 2.1 "Категоріальність метафізичної поезії" порушено теоретичну проблему розмежування філософського, метафізичного та релігійного планів поетичної свідомості, обґрунтовано категоріальний статус поняття "метафізична поезія". Зазначається, що релігійна поезія має у своїй основі роздуми над тим чи іншим догматом Церкви або ж теологічною істиною (в бароковій літературі це істини зі Святого Письма). Такі вірші часто мають моралізаторський характер і безпосередньо пов'язані з жанром проповіді або позначені адораційним пафосом. Філософська поезія покликана до життя конкретним фізичним та інтелектуальним досвідом. У ній чітко ставляться екзистенційні питання: чому життя недосконале? В чому його сенс? Вони розкриваються здебільшого в межах раціонального пояснення існування людини в часі та просторі. Метафізична ж поезія цікавиться передусім дією духовних законів у земному житті, пізнанням законів світобудови. Оскільки ж основним методом теології є аналогія, то в метафізичній поезії використовуються інтелектуальні аналогійні образи, які допомагають через спостереження світу зрозуміти (пасивне, рецептивне пізнання) способи та форми такої дії.

На якісний (парадигматичний) фактор української духовності одночасно впливало кілька традицій: схоластика, східний платонізм, ренесансні ідеї гуманізму та просвітництва (останнє об'єднало раціоналізм та емпіризм раннього ренесансу). Така світоглядна еклектика (рівень синтагматики) за відсутності власної держави та єдиної Церкви затримувала рух угору на парадигматичній осі української духовності. Якісний момент духовної напруги українця не отримав єдиної форми для самовираження. І своєрідність нашої метафізичної барокової поезії мусимо шукати саме тут, посеред борні різних традицій в українській свідомості при двох названих вище спільних знаменниках - прагнення ієрархічної єдності внутрішнього буття й пошукові спільного характеру творчої емоції.

У підрозділі 2.2 "Характеристика української метафізичної поезії в культурному контексті доби (на матеріалі творчості І.Величковського, І.Орновського, С.Мокриєвича, Д.Братковського та ін.)" основну увагу приділено аналізу метафізичних смислів кожного з названих авторів у контексті культурних впливів доби.

В есхатологічній поемі Івана Величковського "Зе?арu Зполuзе?аркомu" вперше на українському ґрунті зображено повноту відчуття й розуміння універсуму в його структурній збалансованості поміж духовним та матеріальним світами і послідовно простежено християнську концепцію людини в етичному й гносеологічному планах її буття. Під етикою розуміється ієрархія цінностей, а під гносеологією - пізнання цієї ієрархії. Момент ієрархії виказує істотні впливи схоластики на творчість православного священика І.Величковського (котрий виніс таку свідомість із Києво-Могилянської школи). Своєрідність схоластичного розуміння ієрархії цінностей (етики) полягає в тому, що всі рівні й елементи універсуму є однаково важливими, оскільки створені Богом. Нижчі елементи природи не є гіршими чи менш важливими, а лише є послідовно підпорядкованими ієрархічно вищим елементам буття, оскільки a priori їм надано різної функціональності. Функціональна єдність усіх рівнів полягає в самому принципі ієрархії, що був основою класичного томізму і зберігався в ренесансному, пізньому томізмі могилянської доби. Художньо-образна модель "вічного потоку", який через образи Христа й Марії поєднує духовне з матеріальним, є творчим вираженням цього принципу, що надає поемі особливого статусу в історії української літератури. Метафізичну поетичну творчість І.Величковського можна було б кваліфікувати як зразок східноукраїнської православної поетикальної ментальності. Традиційні риси такої поетики - епічність, риторичність, моралізаторство - у випадку І.Величковського доповнені антропологічним спрямуванням творчої думки, яке прийшло із Заходу, що й сформувало український православний персоналізм. Отже, можемо говорити про православно-католицький світоглядний синтез І. Величковського. Художнє втілення цього синтезу показує відкритість української еліти на західноєвропейську культуру.

Крайнім виявом українського барокового персоналізму постає метафізика Івана Орновського. Це тендітний зв'язок, взаємозумовленість земної історії, душі поета й духовної вічності, в чому вгадуються передромантичні мотиви. Адже Орновський пише про себе. В ході аналізу основних його метафізичних смислів виокремлюються "метафізика серця" та "метафізика часу". Відсутність теологічних інтенцій, характерних для метафізичної творчості Величковського, є визначальною рисою поетики Орновського, яка вводить її в контекст західноєвропейської ренесансної поетичної культури на загальноментальному рівні. Його творчість, за спорідненості метафізичного плану з західноєвропейською свідомістю, постає вже не так синтезом східного й західного, як модулем західноєвропейського світогляду.

Преромантичний волюнтаризм Орновського відтінюється алегоричним змістом та біблійними метафорами твору Самуїла Мокриєвича "Виноградъ...", які передають духовний стан цілого народу історичного періоду Руїни. Бароковий образ винограду осмислюється в потоці метафізичного часу. Тут теологічні терміни - тільки шифр, тоді як у Величковського це духовні реалії поза волею людини, які їй лишається прийняти чи відкинути. У Мокриєвича немає альтернативи, бо теологічна реальність уже творить буття людини. Можна обирати не "що", а тільки "як". І поет відповідає на це онтологічне питання: усвідомити себе "виноградиною", яка живиться соками від "Лози" й дозріває задля людей, свого народу. Вбачаємо в цьому релігійний месіанізм Мокриєвича, що було актуальним для громадського життя того часу. Найхарактернішою ознакою творчості поета є зображення динамізму волі людини. Душа несе в собі драматичну напругу відповідальності за долі інших душ. Інтерсуб'єктивна трансцендентність індивідуалізму Орновського та месіанізму Мокриєвича - їх важливий спільний момент.

Натомість поезія Данила Братковського більш раціоналістична. Його метафізичне знання про світ і місце людини постає у збірці епіграм "Swiat po czкњci przejrzany". ?ї персонажі - це типи людини, пов'язаної численними залежностями з громадою, станом, суспільством. Такі вірші витворюють світоглядну систему, в якій найменша життєва подія виростає до універсального узагальнення. У центрі метафізики Братковського - образ ночі як символ сакраментальної реальності земного життя. Власне, ніч вказує на межу протистояння світлих і темних сил "по цей бік" вічності. Знайомі всім психічні стани стають збудниками есхатологічних реалій.

Тонка, інтелектуалізована іронія, насичена світлим і глибоким сумом за людську долю, впевненість у відсутності меж для самовдосконалення, що свідомо накладається на містичну релігійність, віра в можливість абсолютного блага для людини за умови навернення та синівського смирення перед Творцем, зрештою, пошук "спорідненої праці" - все це й багато іншого пов'язує поетичні смисли Братковського і Григорія Сковороди. З тією різницею, що у першого мова про все це - у підтексті, натомість Сковорода розгортає ці питання безпосередньо у філософському дискурсі.

На основі аналізу поетичних символів, характеру образів, структури метафізичних смислів автор доводить приналежність поетичної спадщини Братковського до української літератури. Така необхідність постає з огляду на те, що українська метафізична поезія ХVІІ ст. творилася в межах культурної традиції Речі Посполитої і переважно польською мовою. Тому польські дослідники схильні розглядати творчість деяких українських поетів зазначеної доби в межах польської культури (як то у випадку з поетичною постаттю Д. Братковського). До того ж метафізична барокова поезія в Україні ніколи цілеспрямовано не досліджувалася й розуміння метафізичних особливостей поетики в українському літературознавстві не є сталим і доконечно визначеним. Тому в дисертації розмежовуються сутнісні характеристики метафізики в українській та польській бароковій поезії пізнього (сформованого) періоду.

У ході аналізу констатується можливість формування шкіл метафізичної української поезії. Висловлюється припущення, що школотворчими витоками для метафізичної поезії могли б бути насамперед переживання власного "я" кожним поетом. Метафізичне світовідчуття барокових поетів не викликає сумніву. Проте рівні осмислення й усвідомлення власного поетичного "я" різняться. Поети з більш розвиненою intelligentia (духовним розумом) тяжіють до теологічно забарвленої інтенціональності (І. Величковський, С. Мокриєвич). Поети з інтелектуальними перевагами заглиблюються у власний психічний стан і рефлексують стан людської душі взагалі (І. Орновський, Д. Братковський). При цьому intelligentia та intellectus можуть брати або не брати участі у трансцендентальному переході на інших осіб чи суспільні процеси. Проте трансценденція "Я - Бог" зберігається в усіх випадках. Тому є можливість двох школоформуючих джерел: одне для Величковського та Мокриєвича, інше - для Орновського та Братковського. Динаміка "моральності" перших, спрямовуючи свій вектор до драматичної напруги особистого переживання Бога дру?гих, дає загальну картину метафізичної української поезії пізнього бароко. Впевненість у потребі пошуку школоформуючих джерел підтверджується існуванням інших яскравих українських поетів бароко, у метафізичній творчості яких можна простежити ті самі закономірності. Серед них передусім слід назвати С. Яворського, П. Орлика, І. Максимовича.

Третій розділ - "Метафізика поетичної форми" - складається з трьох підрозділів, де осмислюється метафізична алегорія як засіб категоріальності метафізичної поезії в багатомовному контексті поетичної форми та певних версифікаційних алгоритмів.

У підрозділі 3.1 "Метафізична алегорія" розглядається явище метафізичної алегорії як такої, де є два асоціативні плани, зустріч яких породжує метафізичний понадприродній пафос пізнання через переосмислення суті феноменальності.

З огляду на християнський контекст барокової думки наголошується, що тільки аналогічно усвідомлене і трансцендентально пережите буття може відкрити метафізичний сенс поетичного тексту. Особливість метафізичної алегорії як основної характеристики метафізичної поезії - в тому, що вона народжується завдяки аналогійно-пропорційному мисленню. Аналогія ж пропорційності, як будь-яка пропорція, передбачає "межу". Для Братковського, скажімо, такою образною "межею" поміж духовним і матеріальним світами в їх боротьбі є ніч як алегорія сакраментальної реальності земного життя. Інтенціональний рух (духовний неспокій) через парадигматичні мовно-семантичні форми має своїм завданням вжитися в образ ночі так, аби внаслідок партиципації з нею як двофокусним центром буттєвості людини досягти якісної зміни духовних характеристик особи.

У Величковського ми спостерігали двофокусний центр буттєвості людини в образі смерті. Саме на межі, якою є смерть, зустрічається сутність людського життя - хліборобство й та вища сила, що безкінечно множить кинуте в землю зерно. Проте зерну й силі життя неможливо з'єднатися поза реальністю смерті, яка набуває метафізичної алегоричності, стаючи центром, межею, полем боротьби, що народжує універсальні пропорції світу й веде до примирення людини з Абсолютом. Орновський в образі ланцюга осягає можливість альтернативи суб'єктивного та об'єктивного, через яку буттєвість особи набирає повноти (інтеґральності). Ніч Братковського, смерть Величковського, ланцюг Орновського - це метафізичні алегорії, що мають два фокуси різного парадигматичного рівня абстракції. Характерно, що в метафізичній алегорії, на відміну від звичайної (атрибутивної), обидва фокуси є абстраґованими реаліями, що вступають у духовно-парадигматичні зв'язки.

Метафізична алегорія отримує певні додаткові акценти в межах лінґвістичного поля поезії. Тому в підрозділі 3.2 "Лінґвістичне поле" порушується питання мовного поетичного середовища, витвореного метафізичною поезією, що є відмінною рисою саме української барокової поезії, яка формувалася на перетині традиційних латинської та грецької релігійних культур. Культурно-політична реальність України ХVI-XVII століть актуалізувалася в межах чотирьох близько-споріднених мов - церковнослов'янської, української книжної, української народної, польської, - а також через латину як спільну мову середньовічної науки, літератури та релігійного культу. Особливу роль у східному християнському обряді відігравали також грецька й старослов'янська мови. Така мовна палітра в межах українського ареалу була наслідком середньовічної політичної історії й відбивала живий процес формування нової синтетичної культури.

Окрім семантичного джерела метафізичної алегорії, що є прихованим і потребує герменевтичного аналізу, є джерело лінґвістичне (формально-сигніфікативне). Це використання поетами високого бароко різних мов, різних сигніфікативних рівнів слова чи висловлювання, а також певних фонетичних та метро-ритмічних засобів для передачі сакрального й профанного в межах одного твору. Сакральні мови (латинська, грецька і старослов'янська) творили відповідно поетичний sacrum, який у спосіб, досконало продуманий автором, "вживався" у profanum мови української чи польської. В цьому творчому акті народжувалася ідеальна пропорція між мовними сигніфікатами - означниками (фонетична оболонка слова) та означуваними (лексичне значення слова), з одного боку, та ідіоматизованими поняттями - з другого. За останні здебільшого правлять античні образи, які, крім первинного значення, набувають ще й додаткового, конкретно-національного. Так антична ідіоматика, зберігаючи свій джерельний алегоризм, стає засобом поєднання, примирення і взаємозбагачення християнського sacrum із книжним чи простомовним profanum.

Динамізм форми такого світовідчуттєвого поєднання sacrum та profanum аналізується в підрозділі 3.2 "Версифікаційні особливості вираження метафізичної думки в українській поезії другої половини ХVІІ ст.". Формальні, як і змістові, пошуки українських поетів високого бароко зумовлено загальною філософсько-теологічною думкою доби та класичною освітою пізнього ренесансу. Особливий інтерес до античного світогляду приводив до цікавих експериментів як у змісті, так і в поетичній формі. Думка Платона про те, що геометрія є земним віддзеркаленням метафізичного світу "вічних ідей", стала приводом для цікавих барокових фантазій на рівні зовнішньої, мовно-просторової організації поетичного тексту (вірші-трикутники, ромби, квадрати, хрести тощо). У метафізичних віршах такі форми символізували довершеність і досконалість світу. Адже ще у школі Піфагора замкнений простір, що асоціювався з парним числом, вважався прикладом буттєвої досконалості. Відтак метафізичні принципи буттєвості людини та світу, покладені в основу творів, можуть виражатися не лише через зміст (як, скажімо, у "Віршах до Лазаря Барановича" І.Величковського, поемі С.Мокриєвича, творах І.Орновського чи епіграмах Д.Братковського), а й через власне форму. Неперевершені зразки фіґурної поезії, у формальній організації яких закладено яскравий метафізичний зміст, представлені у книжці І.Величковського "Млеко", що являє собою ніби частину поетики, присвяченої теорії carmina curiosa. Окрім глибокої метафізичної наповненості, поетична спадщина Івана Величковського, з погляду форми, являє собою безцінні надбання українського аванґардизму.

Метафізичний світ поезії С. Мокриєвича - це поезія духовності, яка дається людині Богом. Автор бачить свою творчість як віршовану модель єдиного шляху людства (від створення Адама до воскресіння Христового). "Виноградu, домовитомu благимu насажденный…" у своїй цілісності розкриває задум Бога щодо конкретної людини та людства взагалі. Вихід на метафізичний рівень у творі пов'язується із законом Духа, який діє в історії. Оскільки ж закон Духа передусім означає сталість, незмінність, немінливість, то вибір ізосилабічного (13-складового) розміру для написання твору є цілком виправданим. Зауважимо, що й інші поети, наприклад І. Величковський, також зверталися до 13-складовика в тій поезії, яка торкалася не світу людини, а світу вищої досконалості чи божественного Провидіння.

На творчості Мокриєвича позначилася послідовна православна позиція, що має за своє джерело містичну теологію Григорія Палами (XIV ст.). Натомість Орновський та Братковський більше стоять на антропологічних позиціях, властивих томістичній метафізиці й теології. Антропологічне світовідчуття на рівні змісту виявилося в акцентуванні проблем людського життя та в емоційному сприйнятті релігійності. А на рівні форми - у розгалуженості й складності поетичного вислову, певній свободі у володінні словом, образом, ритмом.

У центрі метафізики поетичних текстів І. Орновського стоїть людське серце. Звідси мінливість, несталість, багатоаспектність як основні властивості виміру людини, що передбачають можливість вибору. Ті ж самі ознаки характеризують і форму вираження метафізичної думки Орновського. Його поетична спадщина представлена широким спектром метричних засобів. Можна говорити про використання прийому контамінації, тобто поєднання елементів різних видів віршованих розмірів (чи навіть строф), завдяки чому утворюється нова віршоформа. Ламання канонів та створення нових завжди було ознакою особливого Божого обдарування. За всієї барокової скрупульозності й вірності традиції, творча індивідуальність Орновського вирізняється неспокоєм і несталістю, необхідними для постійних пошуків і новаторства. Домінуючими лишаються силабічні розміри з особливою симпатією автора до леоніна та сапфічної строфи. Проте на рівні вторинного ритму спостерігаються виразні тенденції до творення силабо-тоніки, що проявилось у формі римування (перехресне замість парного) та в особливостях метрики (поява хореїчних і ямбічних розмірів). Поетична майстерність Орновського витворила неповторні зразки новочасної європейської поезії.

Д. Братковський, як і С.Мокриєвич, пише збірку "Swiat po czкњci pszeyrzany" ?зосилабічним віршем, власне, 11-складовиком (5+6). Говорячи про метричний вибір Братковського, торкаємося історії та місця 11-складовика в польській бароковій літературі з огляду на те, що, як і більшість представників української шляхти другої половини ХVІІ ст., автор орієнтувався на елементи польської поетики, найбільш природні для тогочасного читача та керівної еліти Речі Посполитої, якій (в особі короля) присвячена його книжка. Можна думати, що постійне перебування Братковського безпосередньо в контексті польської культури не могло не вплинути на авторські інтенції в доборі поетичних засобів.

Загалом же метрику української метафізичної поезії характеризує широкий спектр різновидів силабічного віршування. Це й поліметричний вірш, найбільш майстерно (з погляду формозмістової єдності) відтворений у "МинUтахu" Величковського, й ізосилабічний вірш, послідовно репрезентований 13-складовиком 7+6 у поемі Мокриєвича та 11-складовиком 5+6 у збірці епіграм Братковського. Зокрема 13-складовик є одним із найуживаніших. Досить активно використовуються сапфічна строфа й леонін. Особливу увагу до цих форм виявляли Величковський та Орновський. Окреме місце в дослідженні приділяється аналізу фіґурних віршів Величковського, які чи не найяскравіше демонструють метафізику форми поетичних текстів.

У висновках підсумовуються результати дослідження.

На основі трьох напрямів аналізу - культурологічного контексту доби, метафізичних смислів та метафізики форми української поезії високого бароко - виявлено та сформульовано самоцінність метафізичної поезії як окремої категоріальної одиниці, що дало можливість зробити її предметом літературознавчого аналізу. Як категоріальна одиниця, метафізична поезія має властиві їй засоби. Такими засобами передусім постають інтелектуальні образи за аналогією, через які відбувається процес метафізичного осягнення світу. Завдяки цьому метафізична поезія стає посередником між раціональним (філософським) і релігійним (морально пов'язуючим) у творчій свідомості людини, відповідно між філософською та релігійною (духовною) поезією.

Аби з'ясувати національну самобутність української барокової метафізичної поезії, в дослідженні ведеться пошук її основних орієнтирів у культурно-історичному контексті ХVІІ ст. Для цього простежується взаємозумовленість свідомості, філософії та світоглядних опозицій доби Бароко в Україні. Висвітлюється особлива складність світосприйняття барокової людини як носія синтезу західноєвропейсько-української культури. Такий синтез додатково ускладнюється формуванням особливого типу людини, котра демонструє надзвичайну чутливість до містицизму й полюбляє заглиблюватися в таємниці Всесвіту; з другого боку, творить нові науки й методології. Поступово в її свідомості середньовічний теоцентризм поступається перед ренесансним антропоцентризмом. Набирає сили секулярне світобачення, якому чинить опір хіба що культура високого бароко, де сформувався тимчасовий баланс схоластичного антропоцентризму (Тома Аквінський і Суарес) та національного світовідчуття новочасної людини. Останні два елементи готували світоглядні умови самобутності української барокової метафізичної поезії.

Завдяки вказаним орієнтирам української метафізичної поезії стало можливим проаналізувати культурну спільність і водночас ориґінальність творчості шерегу поетів другої половини ХVІІ ст. як доби історичної Руїни й водночас періоду розквіту поезії високого бароко. Передусім це творчість І. Величковського, І. Орновського, С. Мокриєвича і Д. Братковського. Структура метафізичних смислів у творах цих авторів допомогла сформулювати поняття метафізичної алегорії як засобу забезпечення категоріальності метафізичної поезії в багатомовному контексті поетичної форми на тлі певних версифікаційних алгоритмів. При цьому наголошується відмінність метафізичної алегорії від традиційної (атрибутивної) та розкривається її аналогійно-пропорційний характер. Єдність sacrum i profanum досягається через посилення метафізичної алегорії елементами із сакральних мов у контексті мов національних (української та польської).

Вираження метафізичних інтенцій авторів через версифікаційні особливості поетичних текстів поглиблює та конкретизує загальну картину самобутності української метафізичної поезії бароко. Картину, в якій помітні навіть обриси потенційних шкіл метафізичної поезії.

Основні положення дисертації викладені в публікаціях:

1. Метафізика серця й часу (аспекти поезії Івана Орновського) // Слово і час. - 2000. - № 2. - С. 49-52 [0,4 друк. арк.].

2. Метафізика в поезії Данила Братковського // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. - Чернівці: ЧНУ, 2001. - Вип. 106. Слов'янська філологія. - С. 98-105 [0,5 друк. арк.].

3. Метафізична алегорія як основний засіб творення образності в метафізичній поезії (на прикладах текстів Д.Братковського та І.Орновського) // Вісник (Літературознавчі студії). - К.: Міжнародний інститут лінгвістики і права, 2001. - Вип. 3. - С. 246-252 [0,7 друк. арк.].

4. Метафізичні принципи в поезії як критерій цілісності автора і тексту (спроба перспективи) // Філологічні семінари. - К.: "Київ. університет", 2000. - Вип.3: Наука про літературу на межі століть: тема вільна. - С. 99-105 [0,5 друк. арк.].

5. Метафізична поезія українського бароко в контексті культурно-історичних реалій доби // Колеґія. Альманах християнської традиції. - 2000. - №1. - С. 30-55 [0,4 друк. арк.].

6. Онтологічні риси літературного бароко в Україні (проблема духовного і тілесного) // Молода нація : Альманах. - К.: Смолоскип, 1999. - Вип. 10. - С. 161-171 [0,8 друк. арк.].

7. Риси бароко в "Енеїді" Івана Котляревського // Творчість І. Котляревського в культурологічному контексті доби : Зб. праць всеукр. міжвуз. наук. конфер. - К.: "Київ. університет", 1998. - С. 116-120 [0,3 друк. арк.].

АНОТАЦІЯ

Яковина О.П. Метафізична українська поезія другої половини ХVII століття: семантико-художня парадигма. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.06 - теорія літератури. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2001.

Досліджується теоретико-літературний спектр проблем метафізичних смислів у поезії, що розкривається через зміст і особливості форми української метафізичної поезії другої половини ХVІІ ст. на матеріалі творчості І. Величковського, І. Орновського, Д. Братковського, С. Мокриєвича та інших поетів означеного періоду. Розгляд культурологічного тла ХVІІ ст. на території Речі Посполитої, до складу якої входила Україна, зумовлений необхідністю осягнути риси психології, свідомості та філософсько-теологічні інтенції, що визначають саме український бароковий колорит (стиль) другої половини ХVІІ ст. як зламного періоду в історії українського народу. Простежується розвиток метафізичних ідей у Європі та їх актуалізація в поетичній творчості українських авторів. Особлива увага приділяється українським польськомовним текстам даного періоду.

Висвітлюється складність і багаторівневість лінґвістичного поля, в межах якого творилася українська метафізична поезія другої половини ХVІІ ст. Простежується розмаїття версифікаційних засобів, якими користувалися українські автори для відтворення метафізичного змісту.

Результати дисертації можуть бути використані при розробці курсів теорії й історії літератури та компаративістики.

Ключові слова: категоріальність, метафізична поезія, філософська поезія, релігійна (духовна) поезія, метафізичні смисли, метафізика поетичної форми, метафізична алегорія, православно-схоластичний світогляд.

АННОТАЦИЯ

Яковына О.П. Метафизическая украинская поэзия второй половины ХVII века: семантико-художественная парадигма. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.06 - теория литературы. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2001.

Исследуется теоретико-литературный спектр проблем метафизических смыслов в поэзии, который раскрывается через содержание и особенности формы метафизической украинской поэзии второй половины ХVII в. на материале творчества И.Величковского, И.Орновского, Д.Братковского, С.Мокриевича и других поэтов указанного периода. Выясняются логические и теоретические основания для разграничения собственно метафизических смыслов барокковой поэзии от философских и религиозных (духовных). Прослеживается развитие метафизических идей в Европе и их актуализация в поэтическом творчестве украинских авторов второй половины ХVII в. Особенное внимание уделяется украинским польскоязычным текстам.

Раскрывается сложность и многоуровневость лингвистического поля, в пределах которого создавалась украинская барочная метафизическая поэзия второй половины ХVII в. Исследуются версификационные особенности этой поэзии.

Результаты диссертации могут быть использованы при подготовке курсов теории и истории литературы, компаративистики.

Ключевые слова: категориальность, метафизическая поэзия, философская поэзия, религиозная поэзия, метафизические смыслы, метафизика поэтической формы, метафизическая аллегория, православно-схоластическое мировоззрение.

ANNOTATION

Jakovyna O. P. Metaphysical Ukrainian Poetry of the Second Half of the XVIIth Century: Semantic and Artistic Paradigma. - Manuscript.

Dissertation for a candidate degree in Philology, speciality 10.01.06 - Theory of Li-terature. - Taras Shevchenko Kyiv National University. - Kyiv, 2001.

The Dissertation is devoted to the search of problems of metaphysical meanings in poetry as categorical meanings, that are opened by the contents as well as form features of Ukrainian metaphysical verses of the second half of the XVIIth century. This search is based on the verses of I. Velychkovski, I. Ornovski, D. Bratkovski, S. Mokryjevych and other poets of this period. The work shows logical and theoretical fundaments to separate metaphysical meanings of the barocco poetry from philosophical and religious (spiritual) ones.

The author understands that it is a beginning of the work in this direction in Ukraine. Metaphysical categories - essence, dinamics of ens, substance, accidence, transcendentalism etc. are still to be investigated in the discourse of the Theory of Literature in Ukraine. The necessity of the differentiation of the problems of the General Philosophy has been set up due to the humanization of the Science at the modern stage. There is traditionally anthropological problem in the center of this stage, and it corresponds to the communicative nature of the human spirit. We cannot understand this nature without understanding its ethic and religious aspects. But metaphysics as "theological philosophy" (S. Svierzavsky) is present in the works of all the classics of Humanitaries not considering outlook, because metaphysics helps to find logically the reliable sources and explain the human desire to be happy.

And therefore, given the new problems of the investigation, the dissertation includes maximum of the noticed subjects: from the characteristics and mentality of the certain historical period to the concrete semantic and formal verse of forms metaphysic poetic texts.

The author had to analyze the culturelogical ground of the XVIIth century in Rich Pospolyta territory, the political part of which Ukraine was, features of psychology, mentality, philosophical and theological intentions. They define Ukrainian barocco stile in the metaphysical poetry of the second half of the noticed century. This stile is formed step by step in the context of political, religious and scientific confrontations of this period, in particular under influence of Berestejska Unia (1596), catholic counterreformation, Kyiv metropolyt Petro Mohyla reforms and foundation of Ukrainian kossacs as the important political force.