Образ жінки у творчості Тараса Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Шевченко - основоположник нової української літератури. Шевченко є основоположником нової української літератури і родоначальником її революційно-демократичного напряму. Саме в його творчості повно розвинулись ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини ХІХ - початку ХХ століть. Тенденції народності й реалізму були вже властиві в значній мірі і творчості попередників Шевченка. Шевченко перший в українській літературі виступив як істино народний поет, твори якого з усією повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх вічні визвольні прагнення.

Шевченко це мій улюблений письменник. Він торкається життєвих тем, життєвих проблем Українського народу. Його душа болить за Україну і він не може спокійно дивитися на страждання його рідної землі. У якості протесту він пише політичні вірші, тим самим висловлюючи думку усього народу. Народу, який сам боїться заговорити.

На мою думку, переживання Кобзаря найяскравіше втілюється у творчості, що присвячена жінці. Одразу видно, що ця тема хвилювала його дуже сильно, бо повертався він до неї не один раз: в поемах, віршах, баладах. Найтрагічніше постає в образах жінок, передусім скривджених долею в закріпаченому суспільстві: це селянки-кріпачки, і вдови, і сироти, і покритки. І коли цей найчистіший образ весь час терпить знущання, поет не може залишатися осторонь. Жіноча доля для Шевченка не просто одна з тем його творчості. Це справді незагоєна рана поетової душі. Образ жінки-кріпачки нерозривно поєднаний у нього з образом власної матері, яку «ще молодою у могилу нужда та праця положила», та рідних сестер Катрі, Ярини, Марії, які «у наймах виросли», та в яких «у наймах коси побіліли». Доля жінки у кріпосницькому суспільстві була просто нестерпною, і Шевченко був одним із перших, хто зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок і вголос заговорив про них, виступив на захист жіночих прав. Навіть назви творів, присвячених жінкам, «Сова», «Наймичка», «Відьма», «Слепая» свідчать про невеселе, трагічне їх життя.

Одним із кращих творів Шевченка, присвячених жіночій долі, можна вважати поему «Катерина». У поемі відтворено одну з характерних проблем тогочасного суспільства: долю збезчещеної дівчини. Уже з перших рядків поет звертається до дівчат:

«Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі - чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;»

Уже з перших рядків поет налаштовує читача на розповідь, що не буде мати доброго кінця. Уже у вступі він закладає основний зміст твору і задає драматичний настрій. Шевченко розповідає про трагічну долю дівчини-покритки, майбутньої матері. Катерина виросла в селянській родині, змалку звикла працювати, а тепер вона тиняється по світу і не знає, як без коханого жити далі.

Природний сором, гордість відступають перед любов'ю до дитини. Доля зводить Катерину з коханим, батьком її дитини. Вона, боса, вибігає йому назустріч, прагне викликати почуття якщо не любові, то принаймні жалю, не до себе, до сина. Вона до останньої миті плекає надію на те, що в нім переможе людяність:

«Любий мій Іване!

Серце моє коханеє!

Де ти так барився?»

Та до його… За стремена…

У відповідь на теплі слова, у яких немає й тіні докору, лунає навіть не жорстокість, а приниження й огида:

«Дура, отвяжися!

Возьмите прочь безумную!»

Катерина не витримує такого приниження, такого відторгнення, такого відношення до себе і рідного сина. Вона губить себе - топиться і до того ж прирікає на вірну смерть свого сина. В авторських інтонаціях і відступах не звучать звинувачення й докори на адресу нещасної жінки, навпаки -- Шевченко її, грішну, жаліє.

Катерина не єдиний образ покритки. Більш відданою своєму сину, більш відважною постає у поемі «Наймичка» Ганна. На мою думку, Ганна долає більш мученицький шлях, ніж Катерина, бо знаходить у собі сили жити і долати страшенні муки. Жити з таким тягарем зможе не кожна: все життя бути поруч із своєю дитиною і не мати права назвати її сином. Ганна підкоряється Божій волі і підкидає свого позашлюбного сина бездітним заможним селянам, до яких через рік проситься у найми, аби бути поруч зі своїм сином. Син - сенс її життя, і Ганна не може поступити інакше, не може залишити його. Її трагедія передусім у тому, що вона мусить приховувати свої почуття від рідного сина, а отже, наймичка позбавлена справжнього материнського щастя. Така неординарна психологічна ситуація дала можливість поетові якнайповніше розкрити образ нещасної жінки, глибину трагізму її життя, духовну велич її натури. Вершину страждань Ганни зображено в останньому розділі поеми: наймичка страшенно боїться померти, не дочекавшись сина з чумакування в далеких краях:

«Слава тобі, Христе боже!

Насилу діждала! -

І "отче наш" тихо… тихо,

Мов крізь сон, читала.»

І все ж таки довготерпелива Ганна дістає винагороду -- вона дочекалася сина Марка й розкрила йому таємницю свого життя:

«"Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті…

Прости мене, мій синочку!

Я … я твоя мати".

Та й замовкла…»

Про еволюцію образу жінки-матері так сказав Б. Лепкий: «"Наймичка" -- це ніби старша сестра "Катерини", яка свій гріх спокутує не під льодом, а в тихій, святій самопожертві. Апофеоз материнської любові, один із найгарніших малюнків української жінки, твір, писаний у євангельському настрої, без злості, злоби, без усякого людського гріха. Архітвір …» (Архі -- префікс, за допомогою якого виражають найвищий ступінь ознаки, що міститься в другій частині слова)

Ще одна доля покритки висвітлюється у поемі «Марія». На відміну від Катерини і Ганни вона була врятована коханням. Марія ближче стоїть до Всевишнього, ніж Катерина і Ганна, та долає не менш мученицьку долю.

У цьому творі на матеріалі біблійної міфології осмислено такі проблеми людського буття, як духовність людини, сенс її життя, який полягає в любові до людей, служіння всім стражденним.

Головне джерело поеми -- євангельська легенда про Марію, Йосифа та Ісуса. Тарас Шевченко уникає зображення суто релігійних сюжетів, замінюючи їх реалістичними подіями, побутом. На думку поета, саме мати -- головна вихователька й учителька добра й любові до людей -- це її життєве покликання. Так зображено Марію -- ідеальну, але стражденну матір, через те, що вона -- покритка, яку Йосип, по-батьківськи люблячи, урятував від побиття камінням, одружившись із нею. Тут варто процитувати слова І. Франка про ідеал жінки-матері: «Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би представив так високий і так щиро людський ідеал жінки-матері, як се вчинив Шевченко… Не посвячення своєї людської індивідуальності для мужчини, але найвище натуження тої індивідуальності для діл милосердя, переможення власних терпінь, забуття власних ураз, де йде о службі високій і піднеслій ідеї -- добра загалу, добра людськості -- то ідеал жінки, який полишив нам у спадщині Шевченко.

Тож не дивно, що найвищий дотеперішній здобуток людськості на полі моральнім, велику ідею любові ближнього, сю основну ідею християнства, Шевченко вважав ділом жінки, -- Марії, Матері Ісусової».

Після розп'яття Ісуса Марія в болях і скорботі знаходить сили надихнути апостолів; слабка й змучена, вона не втрачає віри й, підхопивши добро, не дає його зупинити -- сприяє порятунку людства, яке вбило її дитину, отже, покритка стає Покровою -- захисницею стражденного світу.

Образи синів у поемах символізують майбутнє: Катерина зреклася добра, довіреного їй Всевишнім, Ганна рятує й виховує свого сина, а Марія не тільки рятує своє дитя, а й виховує його і навіть підхоплює справу сина після загибелі, тобто продовжує творити духовне добро для нас і майбутніх поколінь.

Дуже поширеною темою на той час стає несправедливе «загарбання» в армію. Це ставалось тоді, коли дітей багатіїв залишали вдома, бо батьки могли відкупитись, а звичайні селяни залишались без чоловіків у хаті. Шевченко не міг пропустити цей момент у житті народу повз свою творчість. Мі можемо побачити декілька рядків у поемі «Сон»:

«…а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи…»

Але більш докладно ввесь трагізм такої проблеми описується у поемі «Сова». Шевченко показує трагічні відчуття матері-удови, у котрої забирають єдину дитину.

Тарас Григорович описує тяжку долю удови, котра тяжко працює щоб виховати сина:

«… І день і ніч працювала,

Подушне платила…

І синові за три копи

Жупанок купила.

Щоб воно, удовине,

До школи ходило.»

Удова ростить гарного парубка. Усім на заздрість. Але це ніяк не допомагає, а навіть руйнує долю сина і матері:

«…Усе дрібні, усе малі,

Все багатих діти,

Той каліка-недоріка,

Той не вміє стати,

Той горбатий, той багатий,

Тих чотири в хаті.

Усі невлад, усіх назад,

В усіх доля мати.

А у вдови один син,

Та й той якраз під аршин.»

Після розлуки з єдиним сином вона йде його шукати, не витримує тяжкої долі і втрачає розум:

«…Сидить вона, не йде в село,

Не пита й не плаче,

Одуріла!.. і цеглину

Муштрує, то лає,

То годує, як дитину,

Й сином називає…»

Ось таку драму жіночих почуттів описує Шевченко: вступ оптимістичний і радісній, бо жінка народжує очікувану дитину, викохує її, сподівається на щасливу долю. І драматичний кінець, де мати, що впала у відчай, божеволіє, тиняється під дворами і стає посміховиськом для села.

Ще одна трагічна доля висвітлюється Кобзарем у баладі «Тополя». У цьому творі використовуються містичні елементи. Поет починає твір з передмови, де розказує про долю тополі, яка стоїть сама-самісенка і гине.

«Тополя» - це історія, у якій розповідається, як молода дівчина відпускає свого коханого у військо, а той не повертається. Через це дівчина дуже побивається:

«Полюбила - не спинила:

Пішов - та загинув…

Якби знала, що покине,

Була б не любила;

Якби знала, що загине,

Була б не пустила;

Якби знала - не ходила б

Пізно за водою,

Не стояла б до півночі

З милим під вербою;

Якби знала!!…»

І тут же поет засуджує бажання знати долю наперед, бо це гріх, а серце само підкаже, що робити. Героїня «Тополі» не зважає на це, і йде до ворожки, щоб якось зарадити своєму горю. Їй не відомо, що все таки трапилось з коханим, «сохне вона, як квіточка» без кохання свого. На її смуток не зважає навіть мати, а хоче, щоб дівчина вдало вийшла заміж, хоч дівчина зовсім цього не хоче: Шевченко доля жінка

«Не хочу я пановати,

Не піду я, мамо!

Рушниками, що придбала,

Спусти мене в яму.

Нехай попи заспівають,

А дружки поплачуть:

Легше мені в труні лежать,

Ніж його побачить».

Доки мати сватає дівчину, та потайки уночі йде до ворожки, щоб спитати свою долю, про милого, як бути. Бабуся-ворожка дала дівчині зілля:

«Достала з полиці.

"Ось на тобі сего дива!

Піди до криниці;

Поки півні не співали,

Умийся водою,

Випий трошки сего зілля -

Все лихо загоїть.

Вип'єш - біжи якомога;

Що б там ні кричало,

Не оглянься, поки станеш

Аж там, де прощалась.

Одпочинеш; а як стане

Місяць серед неба,

Випий ще раз; не приїде -

Втретє випить треба.

За перший раз, як за той рік,

Будеш ти такою;

А за другий - серед степу

Тупне кінь ногою.

Коли живий козаченько,

То зараз прибуде.

А за третій… моя доню,

Не питай, що буде.

Та ще, чуєш, не хрестися,

Бо все піде в воду.

Тепер же йди, подивися

На торішню вроду"».

Два рази випила дівчина зілля, та не повернувся парубок. Втретє випила зілля - стала тополею, що стоїть біля дороги і жде свого коханого.

Ще одна доля про очікування парубка-козака змальована у баладі «Причинна».

Розвиток сюжетної лінії починається з ліричного відступу і пейзажів в романтичному дусі. Буря на Дніпрі. Горами здіймаються величезні хвилі, гнуться від вітру високі верби:

«Реве та стогне Дніпр широкий,

сердитий вітер завива…».

А на березі, біля гаю, ходить дівчина. Ворожка зробила її причинною, аби менше сумувала за молодим козаком, який пішов у похід і не повертався. Тим часом з води виринають русалки -- душі нехрещених дітей. Вони й залоскотали дівчину. Вранці з діброви виїжджає козак. Біля дуба він бачить тіло дівчини і спочатку думає, що вона заснула. А коли бачить, що кохана мертва, у відчаї «зареготавсь, розігнався -- та в дуб головою!».

Невдовзі біля дуба проходили дівчата. Побачили коня, козака з дівчиною, хотіли їх злякати, але зрозуміли, що ті мертві,-- і перелякані втекли. Козака і дівчину, як сиріт, поховали громадою. Насипали край дороги дві могили в житі, посадили над козацькою могилою явір та ялину, а над дівчиною -- червону калину. На гілках дерев співають птахи, а коли сходить місяць -- з Дніпра виходять русалки.

Ще одна тяжка доля описується у поемі «Лілея». Гарна квітка, якою всі милуються, раніше була дівчиною, вона розповідає Королевому Цвіту про свою долю. Розповідає, як померла мати, як прихистив пан, а потім кинув, і люди зганьбили її. Ніхто не помічав, як вона помирає. Та після смерті вона перероджується у квітку, Бог дає їй друге життя. Але вона зовсім цьому не радіє, бо ніяк не може забути тяжкої долі матері своєї:

«Нащо мене бог поставив

Цвітом на сім світі?

Щоб людей я веселила,

Тих самих, що вбили

Мене й матір?.. Милосердий,

Святий боже, милий!»

Тема суворої прози підневільної виснажливої праці, мовчазного відчаю та безнадії і, водночас, змалювання радісного ідеалу щасливої та вільної селянської родини висвітлена у поемі «Сон» («На панщині пшеницю жала…»)

В основі сюжету -- протилежності: воля -- неволя, дійсність -- сон героїні (мрія), реальний нелюдський життєвий лад -- омріяний народний суспільний ідеал. Отже, в образку жорстока реальність протиставляється мрії, що здійснюється лише в сні. Емоційне піднесення в зображенні сну забезпечується зростаючою емоційною лексикою, адже героїня переживає щастя:

«І уродливий, і багатий,

Не одинокий, а жонатий

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі…»

Життєствердні світлі інтонації (нагнітання однорідних членів речення -- епітетів з позитивною оцінкою: уродливий, багатий, не одинокий, а жонатий) перериває пробудження й повернення в сумну реальність:

«Проснулася -- нема нічого…

На сина глянула, взяла,

Його тихенько сповила

Та, щоб дожать до ланового,

Ще копу дожинать пішла.»

Цікаво, що автор не дає ніякої оцінки зображуваному -- вона читається в інтонаціях і тональності вірша, у контрасті дійсності й мрії.

Вірш «У нашім раї на землі…» написаний у 1849 р., у період перебування поета в засланні. У творі зображено дві типові долі матері-кріпачки: матері, яка народила дитину в шлюбі, і матері-покритки. Обидві долі трагічні. Першу матір, яка милується своєю дитиною, не може нею нарадуватися, чекає сумна й тяжка доля, адже в умовах кріпацтва годі сподіватися на добре життя: жінка втрачає дітей, які «розійшлись на заробітки, в москалі». Вона залишається сама в холодній зимовій хаті, яку нікому витопити. А як світло й урочисто починалася поезія -- з перших же рядків в уяві виникає образ Божої Матері із дитиною на руках:

«У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.»

Отже, тональність вірша змінюється: від урочистої й теплої на початку -- до сумної в середині й трагічної в кінці. У другій частині вірша в образі покритки автор зображує покріпачену, пригноблену Україну:

«І будеш щаслива.

Та не довго. Бо не дійде

До зросту дитина,

Піде собі сліпця водить,

А тебе покине

Калікою на розпутті,

Щоб собак дражнила…»

Подібні жахливі картини змальовано в поемі «Сон» («У всякого своя доля…»):

«То покритка попідтинню

3 байстрям шкандибає,

Батько й мати одцурались

И чужі не приймають!»

Про зображення знедоленої жінки в Шевченкових поезіях так писав М. Рильський: «Такого полум'яного материнства… і такої жіночої муки не знайти, мабуть, у жодного з поетів світу. Нещасливий в особистому житті, Шевченко найвищу й найчистішу красу світу бачив у жінці, у матері».

Перші героїні Т.Г. Шевченка - нещасні, сплюндровані жінки: Катерина, Оксана, Марина, Ганна. Згадаймо “Причинну”, “Тополю”, “Лялею” - це все жінки без щастя і долі. Правда, серед них пізніше з'явиться і бунтарка, яка підпалить панський маєток і помститься за свою ганьбу. Але таких було мало. Більшість дівчат Шевченкового часу ставали жертвами поміщицької розпусти, часто накладали на себе руки. Назви його творів: “Відьма”, “Сова”, “Слепая”, “Мар'яна-черниця” - не випадкові: саме наймичками, відьмами, совами, сліпими, черницями були жінки в тодішньому суспільстві. Кожна жінка-жертва для поета рідна: «моя се мати і сестра, моя се відьма, щоб ви знали…»

Шевченкові поеми кличуть до помсти тим, хто топтав жіночу честь, гідність і щастя.

Мені особливо імпонує образ Ганни із поеми “Наймичка”. Її життя заради сина, повністю принесене в жертву, - це материнський подвиг. Лише перед самою смертю вона розкриває синові правду.

Ще одна із важливих сторінок шевченківських віршів - це удовине горе, коли єдиного сина забирають у солдати.

Великий Кобзар писав і жартівливі поезії (на жаль, їх дуже мало) про веселу життєрадісну українську жінку, наприклад, “Утоптала стежечку”.

Шевченкові героїні вміють не тільки терпіти страждання, а й мститися своїм поневолювачам: Оксана, божеволіючи, підпалює палати свого кривдника; Марина вбиває ножем пана, який знівечив її молодість; відьма горить гнівом, ненавистю до розпусника-пана.

Тарас Григорович бачив у жінці передусім духовну красу, обожнював материнство, уславлював вірність і щирість, але не прощає аморальності й жорстокості.

Шевченко дуже переймався долею жінок. Він висловлювався своїми віршами замість них - знедолених, без права на голос. На сам перед його надихали мати та сестри, які, на жаль, теж переживали страхіття тих жахливих для жінок часів.

Великий Кобзар розкрив усі тонкі грані жіночої страждальної душі. За цей великий вклад особисто я йому дуже вдячна, бо він вчить більшістю своїх віршів не покладати рук, висловлювати свою думку. Незважаючи на муки, що Тарас Григорович стерпів через свою творчість за волю, за рідну землю, за Україну, він не припиняв писати. Його мужність і патріотизм надихають, а його вірші про жіночу долі дають відчути підтримку, увагу, а головне - не лишають байдужими.

Размещено на Allbest.ru