Поетика раннього Гоголя ("Вечори на хуторі біля Диканьки", "Миргород")

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут літератури імені Т.Г. Шевченка

УДК 882.09-03

Поетика раннього Гоголя

(“Вечори на хуторі біля Диканьки”, “Миргород”)

10.01.02 -- російська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Краснобаєва Оксана Дмитрівна

Київ-2001

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії зарубіжної літератури Волинського державного університету ім. Лесі Українки Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник - член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор Крутікова Ніна Євгенівна, головний науковий співробітник Інституту літератури ім.Т. Г. Шевченка НАН України.

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, професор Кулінич Андрій Васильович, тимчасово не працює

кандидат філологічних наук, доцент Кривошапова Стелла Анатоліївна, викладач гуманітарних дисциплін Київського ліцею бізнесу

Провідна установа -Прикарпатський державний університет ім. В.Стефаника Міністерства освіти і науки України, кафедра світової літератури

Захист відбудеться 30 травня 2001р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.02 при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, Київ-1, вул. М.Грушевського, 4)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

Автореферат розісланий 28 квітня 2001р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гайнічеру 0.І.



АНОТАЦІЯ

Краснобаєва О.Д. Поетика раннього Гоголя (“Вечори на хуторі біля Диканьки”, “Миргород”). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.02 - російська література. - Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. - Київ, 2001.

У дисертації різнобічно аналізуються закономірності поетики прози раннього Гоголя в контексті його літературно-естетичних поглядів. Розкриваються засоби внутрішньоструктурної взаємодії автора й розповідача, прийоми типологічної модифікації образу автора, системно аналізуються основні й другорядні розповідачі. Проведено типологічне зіставлення повістей раннього Гоголя з творчістю В.Скотта, з його романами “Пуритани” та “Едінбурзька в'язниця”, з творами В.Нарєжного.

Розкриваються системні зв'язки між реальним та фантастичним як художніми опозиціями, здійснюється класифікація ранніх гоголівських повістей відповідно до хронотопного плану використання фантастичного елементу (“про минуле”, “про сучасне”); визначено їх взаємопереходи, виконано типологічно-порівняльну характеристику фантастичних мотивів та сюжетів у поетичному світі Гоголя і Гофмана. Різнобічно досліджується зміст і характер гоголівської теорії комічного, сміхова стихія письменника, принципи його сміхотворчості у зіставленні з “Енеїдою”Котляревського; аналізуються системні, теоретичні погляди художника.

Ключові слова: автор, розповідач, комічне, трагічне, ліричне, реальне, фантастичне, поетика, стиль. гоголь поетика проза типологічний



АNNОТАТIОN

Krasnobayeva O.D. The Poetic of early Gogol's works (“Evenings in the Village near Dykanka”, “ Myrgorod” )- Manuscript.

Thesis for a candidate degree in philology by speciality 10.01.02 -Russian Literature, The Institute of Literature after T.Shevchenko, Kyiv.2001.

In the dissertation the peculiarities of the poetic manner of early Gogol's prose works are analysed from different aspects in accordance with his literary and aesthetic views.Different means of inner structural interaction of the “author” and the “narrator” and the methods of typological modification of the author's portrayal are discovered.The typological comparison of Gogol's early stories with such novels by W.Scott as“Puritans” and “Edinburgh Prison” and the works by V.Naryezhniy is carried ont.

Systemic relations between real and fantastic as artistic oppositions are shown. The classification of Gogol's early stories is given according to the chronotopic plan of the use of a fantastic element ( “about the past”, “about the present”).Sheir mutual transitions are determined. The typological and comparative description of fantastic motives and plots in the poetic world of Gogol and Goffman is given.

The content, the character and the principles of Gogol's theory of comic are investigated in comparison with “The Aeneid” by Kotlyarevskiy. The systemic and theoretical views of the author are analyzed.

Key words: author, narrator, comic, tragic, lyrical, real, fantastic, poetic, style.



АННОТАЦИЯ

Краснобаева О.Д. Поэтика раннего Гоголя (“Вечера на хуторе близ Диканьки”, “Миргород”). - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02. - русская литература. - Институт литературы им. Т.Г.Шевченко НАН Украины. - Киев, 2001.

Диссертация состоит из вступления, трех разделов, выводов и списка использованной литературы.

В реферированной работе исследована проблема автор-рассказчик, способы их внутриструктурного взаимодействия, раскрыты приемы трансформации авторской манеры - авторская маска, лирические описания природы, иронический подтекст, приемы пародирования и др., проанализирована типология рассказчика в творчестве Гоголя и Вальтера Скотта, Гоголя и Нарежного. Все это имеет важное значение для всестороннего анализа поэтического мастерства Гоголя в узком и широком смысле слова, для многоаспектной характеристики гоголевского текста, его функционирования как художественного целого.

В результате исследования характера фантастического в сборниках “Вечера на хуторе близ Диканьки” и “Миргород” подчеркнута мысль об этапности и неоднородности гоголевской фантастики: вначале Гоголь отодвинул носителя фантастического в прошлое, потом убрал его, пародируя поэтику романтической “тайны” сна; наконец, обратился к действительности, освобожденной от носителя фантастического, но сохранившей фантастичность (фантастика ушла в быт, в вещи, в поведение людей, в их способ мыслить и говорить, в стиль).

Исследована проблема функционального назначения фантастического, определены его различные видовые формы: непосредственная, фольклорно-комическая (сборник “Вечера...”) и завуалированная, скрытая, прозаически-бытовая (сборник “Миргород”); в результате сделан вывод, что изменения гоголевской фантастики происходили одновременно с другими изменениями и перестройкой всей поэтической системы художника.

Осуществлена классификация ранних гоголевских повестей соответственно с тем, в каком хронотопном плане использован в них фантастический элемент (повести “о прошедшем”, “о современном”).

Проанализированы также типологические аспекты фантастического в гоголевской повести “Вий” и гофмановских рассказах “Песочный человек” и “Фалунские рудники”, определены сходные философские принципы и фантастические приёмы, используемые писателями и осмысленные как оппозиционные пары: жизнь/смерть, сон/реальность, микрокосм/макрокосм, часть/целое.

Раскрыты переходы реального в фантастическое, проанализирована проблема романтического универсализма в ранних повестях Гоголя. Разносторонне исследованы содержание и характер теории комического у писателя. Обоснован вывод, что гоголевский смех был неоднородным и противоречивым, принимал в процессе эволюции художника различные виды и формы. “Смеховая стихия” Гоголя представлена доминантным и интегрирующим фактором художественной системы сборников “Вечера на хуторе близ Диканьки”, “Миргород”.

Исследованы пути научного поиска в решении проблемы типологической общности и природы смеха И.Котляревского и Н.Гоголя, определены источники юмора обоих художников, механизмы использования пародийных приемов в “Вечерах...” и “Энеиде”.

Впервые целостно и разносторонне проанализирована синтетическая связьгоголевского комического, трагического и лирического. Сделан вывод, что лирическое в первых гоголевских сборниках является важнейшим формообразующим компонентом поэтики повестей, который функционирует как существенная органическая часть сложного поэтического мира художника.

В разделе целостно исследованы системные теоретико-эстетические и философские взгляды Гоголя-прозаика в их неоднородности, а часто и противоречивости. Методология теоретико-эстетического анализа, разработанная Гоголем, представляет немалый интерес с точки зрения исследования его поэтики. Доказано, что теория комического Гоголя стала активной формой познания действительности посредством смеха, важнейшей составной частью гоголевской синкретической художественной системы.

В выводах обобщаются результаты исследования поэтики ранних гоголевских повестей. Проанализированы ее наиболее значимые уровни, система изобразительно-выразительных средств, используемых писателем в его ранних сборниках “Вечера на хуторе близ Диканьки”, “Миргород”.

Ключевые слова: автор, рассказчик, комическое, трагическое, лирическое, реальное, фантастическое, поэтика, стиль.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Поетика раннього М.Гоголя, самобутність естетичних поглядів і стилю письменника в сучасному літературознавстві здобули об'єктивну оцінку, але ще немає узагальнюючої роботи, в якій були б цілісно представлені ідейно-стильові пошуки митця, структурні компоненти художньої організації збірок “Вечори на хуторі біля Диканьки” (далі “Вечори…”) та “Миргород”.

Важливим етапом вивчення поетичних особливостей названих збірок стали праці 40-60-х рр. XX ст. (В.Виноградова, Г.Гуковського та ін.), в яких була розкрита майстерність гоголівського поетичного слова, проаналізовано стиль художника, проблеми мовної типізації персонажів; тривали пошуки нових джерел поетики гоголівської розповіді, її лексичних особливостей.

Гоголезнавці 70-80-х рр. (Ю.Барабаш, Б.Корман, Ю.Манн та ін.) дедалі частіше порушують питання про поєднання романтичних і реалістичних тенденцій в ранніх гоголівських повістях, характер та видові форми комічного й трагічного, реального та фантастичного. Але недостатньо досліджуються взаємопереходи реального та фантастичного як художніх опозицій, їх філософський характер. У сучасному літературатурознавстві (М.Вайскопф, Ф.Дріссен, В.Звиняцковський, О.Стромецький, Д.Фенгер та ін.) глибшим стає філософське мотивування граней художньої майстерності письменника, яка здебільшого розглядається не лише як формотворча, а й як змістовна категорія, удосконалені прийоми аналізу поетики Гоголя плідно поєднуються з культурно-історичною традицією вивчення його ранньої прози.

У процесі дослідження гоголівської поетики намітились певні тенденції, які вимагають детальнішого розкриття та аналізу. Багатий і своєрідний художній світ Гоголя є справді невичерпним і лишає широкий простір для подальших студій, зокрема в сфері поетики його ранніх збірок. Постала необхідність виробити системний, узагальнюючий, синтетичний підхід до вивчення її найбільш значущих рівнів, - зокрема, до способів внутрішньоструктурної взаємодії автора й розповідача, типологічної модифікації авторської позиції, функціонування реального та фантастичного, комічного й трагічного як бінарних опозицій, до синкретичного характеру поетичної системи ранніх повістей Гоголя, засобів художньої актуалізації тексту.

Спираючись на досвід ряду вчених, які висвітлювали проблеми поетики Гоголя (С.Аверінцева, М.Бахтіна, В.Виноградова, Ю.Манна та ін.), дисертантка ставить завдання дослідити такі її аспекти, як типологічні модифікації образу автора, специфіку фантастичного в структурі літературно-естетичного світу письменника, “сміхову стихію” як домінантний та інтегруючий фактор, що надає художній системі повістей особливої завершеності та цілісності.

Отож, актуальність дослідження визначається необхідністю узагальнити набутки вчених у сфері різнобічного осмислення гоголівської поетики: проаналізувати змістовні та формальні особливості ранніх повістей Гоголя в контексті його теоретико-естетичних поглядів, здійснити багаторівневу характеристику тексту, виокремити провідні текстові та естетичні чинники у збірках “Вечори...” та “Миргород”, розкрити внутрішню взаємозумовленість поетичних прийомів художника як стильову систему.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема реферованої роботи відповідає науковим планам кафедри історії зарубіжної літератури Волинського держуніверситету ім. Лесі Українки. Тему дисертації погоджено з Науково-координаційною радою НАН України “Класична спадщина і сучасна художня література” при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Мета і завдання дослідження полягають в розгляді, обґрунтуванні та цілісному осмисленні найбільш значущих аспектів поетики перших збірок Гоголя в контексті його художньо-естетичних поглядів, у висвітленні змістових та формальних властивостей ранніх творів письменника, визначенні закономірностей їх взаємодії.

Реалізація зазначеної мети передбачає виконання таких завдань:

- окреслити якісну та кількісну характеристику розповідачів, розкрити принципи внутрішньоструктурної взаємодії автора та розповідачів;

- дослідити способи типологічної модифікації образу автора в процесі функціонування тексту (автор-оповідач, герой-оповідач, розповідач);

- розкрити форми безпосереднього вираження авторської позиції (через авторську маску, іронічний підтекст, приховану пародійність, ліричні описи природи, вигуки);

- проаналізувати природу й специфіку фантастичного в структурі художнього світу письменника; класифікувати ранні повісті відповідно до хронотопу, в якому функціонує фантастичний компонент;

- схарактеризувати співвідношення реального та фантастичного як художніх опозицій в перших гоголівських збірках, розкрити системні зв'язки між ними;

- з'ясувати функціональне призначення фантастичного у повістях “про минуле” та “про сучасне” як структуротворчого елементу в художній системі раннього Гоголя;

- простежити взаємопереходи реального та фантастичного, визначити філософські принципи цих співвідношень;

- розкрити гоголівську “сміхову стихію” як домінантний та інтегруючий фактор художньої системи збірок “Вечори...” та “Миргород”;

- висвітлити характер комічного, трагічного та ліричного у раннього Гоголя, розкрити принципи сміхотворчості його повістей, довести взаємозумовленість комічного й трагічного в них.

Об'єктом дослідження є ранні повісті Гоголя, що ввійшли до збірок “Вечори на хуторі біля Диканьки” та “Миргород”.

Предметом дослідження є визначення особливостей поетики ранніх гоголівських повістей та їх аналіз у контексті літературно-естетичних поглядів письменника.

Методи дослідження. У роботі поєднуються комплексно-системний, історико-порівняльний, функціональний методи наукового вивчення літературного явища. Такий підхід передбачає осмислення поетичних особливостей ранньої творчості Гоголя, аналіз та синтез результатів конкретних спостережень над його творчою еволюцією.

Теоретичну й методологічну основу роботи складають принципи й підходи, сформульовані в працях таких вітчизняних та зарубіжних літературознавців, як М.Бахтін, Ю.Барабаш, М.Вайскопф, В.Звиняцковський, А.Крживон, Н.Крутікова, Ю.Лотман, Ю.Манн та ін. Осмисливши методологію, вироблену цими дослідниками, дисертантка проаналізувала структурну єдність компонентів змісту ранніх гоголівських повістей, їх функціональне навантаження в реалізації авторського задуму.

Наукова новизна одержаних результатів.З метою цілісного, концептуального аналізу художньо-естетичного світу раннього Гоголя, багаторівневої характеристики структурних особливостей його повістей, виокремлення їхніх текстових та естетичних чинників, дисертантка приділяє увагу проблемам, які ще вимагають подальшого вивчення:

- дослідженню типологічної модифікації образу автора в процесі функціонування тексту повістей (автор-оповідач, герой-оповідач, розповідач як персоніфікований суб'єкт мовлення);

- аналізу способів трансформації авторської позиції в перших збірках письменника (через авторську маску, іронічний підтекст, приховану пародійність, ліричні описи природи, схвильовані вигуки тощо );

- розкриттю принципів внутрішньоструктурної взаємодії автора й розповідача в ранніх збірках Гоголя і романах В.Скотта “Пуритани” та “Едінбурзька в'язниця”, аналізу проблеми типології розповідачів у творчості обох письменників;

- висвітленню специфіки фантастичного в структурі художнього світу раннього Гоголя, здійсненню класифікації його повістей на основі того хронотопного плану, в якому використовується фантастичний елемент;

- постановці питання про якісне співвідношення реального та фантастичного як художніх опозицій в ранніх гоголівських повістях, характеристиці системних зв'язків між ними; дослідженню прийомів композиційного оформлення фантастичних мотивів та сюжетів у поетичному світосприйнятті Гоголя та Гофмана;

- розкриттю “сміхової стихії” як домінантного та інтегруючого фактора художньої системи “Вечорів...” та “Миргорода”, характеристиці втілених у них принципів сміхотворчості в порівнянні з “Енеїдою” І.Котляревського.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження використовуються при викладанні відповідних розділів таких курсів: історія української літератури, історія російської літератури та ін., спецкурсів, спецсемінарів на факультетах слов'янської, романо-германської філології ВДУ ім. Лесі Українки. Можуть бути використані у подальших наукових дослідженнях з проблем методики аналізу поетики художніх текстів.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації були викладені в доповідях на 42-й, 43-й, 44-й, 45-й наукових конференціях професорсько-викладацького складу та студентів ВДУ (1996, 1997, 1998, 1999 рр.), на міжнародних наукових конференціях “Микола Гоголь і світова культура” (5-7 жовтня 1994, Ніжин, Гоголівський навчально-методичний центр), “Гоголь і слов'янський світ” (жовтень, 1998, Ніжин, Гоголівський навчально-методичний центр); на науково-методологічних семінарах при кафедрі теорії літератури, кафедрі історії зарубіжної літератури ВДУ ім.Лесі Українки. Робота обговорена й рекомендована до захисту на засіданні кафедри історії зарубіжної літератури Волинського держуніверситету ім. Лесі Українки.

Публікації. Основні положення дисертації викладені у 7 наукових публікаціях, з яких 4 статті - у фахових виданнях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку основних використаних джерел (193 найменування на 10 сторінках). Обсяг дисертації складає 168 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються завдання, мета, предмет, об'єкт, методи дослідження, наукова новизна одержаних результатів, їхнє практичне значення, йдеться про апробацію результатів дисертації, подаються відомості про публікації та структуру роботи.

У першому розділі - “Проблема автора і розповідача в ранніх гоголівських повістях”, що складається з 6 підрозділів, йдеться про творчу лабораторію Гоголя, авторську позицію письменника та засоби її вираження.

Проблема автор і розповідач стала об'єктом дослідження таких учених, як В.Гіппіус, Г.Гуковський, В.Звиняцковський, Ю.Ільчук, Б.Корман та ін; вони аналізували функціональне призначення розповідачів у ранніх повістях Гоголя, досліджували роль автора як генератора смислу, засоби поетичної майстерності при змалюванні образу Рудого Панька, інших розповідачів. У ряді гоголезнавчих студій не завжди здійснюється системний підхід до найбільш значущих рівнів поетики раннього Гоголя, а саме: недостатньо досліджено способи внутрішньоструктурної взаємодії автора та розповідачів, наративну структуру повістей, не створено цілісної концепції визначення типології розповідачів у перших збірках М.Гоголя “Вечори…”, “Миргород” та романах В.Скотта “Пуритани” та “Едінбурзька в'язниця”, не проаналізовано функціональне призначення образу Рудого Панька в художній структурі творів.

Образ автора становить композиційний стрижень гоголівських повістей. Дисертантка пропонує змінити деякі аспекти, які склалися в дослідженні його типологічноїмодифікації. Аналізується ряд характерних особливостей ранніх творів Гоголя, зокрема, повторюваність деяких елементів тексту (певні типи героїв, сюжетні перипетії, хронотоп, наративний час тощо); окреслення пошуків письменником манери оповіді, використання ним системи художніх поетичних засобів, які дають виразне уявлення про образ автора.

Художній поетичний світ Гоголя - це синтетична форма вираження авторської свідомості. Розповідачі представляють різну міру її об'єктивізації. В розділі йдеться про функціональне призначення гоголівських розповідачів в ранніх повістях, подано їхню якісну та кількісну характеристику, досліджуються способи внутрішньоструктурної взаємодії автора та розповідачів.

Проблема художнього втілення авторського ідеалу була розв'язана передусім в образі пасічника Рудого Панька. Висвітлюється походження героя-балагура, подається його різнобічна характеристика, аналізується оповідна форма його мовленнєвої манери, визначаються типологічні риси, що об'єднують героя з іншими розповідачами: дячком Фомою Григоровичем, його дідом, міським “паничем”, Степаном Івановичем Курочкою, безіменним поетом-українцем. Зіставивши концепцію В.Виноградова, який вважає, що в ранніх повістях найбільш рельєфно виділяються два образи розповідачів - Рудого Панька та дячка Фоми Григоровича, й концепцію Г.Гуковського, який не дає чіткого кількісного визначення гоголівських розповідачів, дисертантка дійшла висновку, що єдиного, реального розповідача як мовця тут немає.

Способи внутрішньоструктурної взаємодії автора й розповідачів зумовлюють еволюцію авторської думки - від “Вечорів...” до “Миргорода”: змінюється тон розповіді, смішне, комічне перетворюється на сумне, інколи трагічне. Наочнішою і відчутнішою стає авторська позиція, яка проявляється при розкритті образів двох Іванів (“Повість про те, як Іван Іванович посварився з Іваном Никифоровичем”(далі “Повість…”)) та старосвітських поміщиків в однойменному творі.

Гоголь спирався на краще в письменницькій лабораторії своїх попередників, творчо переосмислюючи та збагачуючи їхні здобутки.

Істотним моментом в ідейно-художній еволюції раннього Гоголя було сприйняття традицій Вальтера Скотта. Більшість дослідників, яка порушувала питання впливу В.Скотта на М.Гоголя (Р.Багрій, А.Єлістратова та ін.), відзначала, що увага М.Гоголя до цієї найзначнішої постаті в тогочасній європейській прозі була цілком природною. Відомо, що Гоголь у своїх теоретико-літературних статтях (“Шлецер, Міллер і Гердер”, “Про архітектуру нашого часу” та ін.), а також у листах висловлював захоплення Скоттом-романістом, його мистецтвом оповіді, вмінням досліджувати характери та події. Художня манера В.Скотта імпонувала Гоголю, і він, як і численні сучасники, зазнав впливу англійського романіста. Гоголь майстерно синтезував у ранніх повістях набутки В.Скотта, багато в чому і перевершивши його.

У ряді праць ( М.Бахтіна, В.Виноградова, В.Кривоноса та ін.) розглянуто концепцію розповідачів, ідейно-композиційну роль оповіді у творах М.Гоголя й В.Скотта, стилістичні функції передмов у романах англійського письменника та повістях Гоголя. Проте,необхідно ширше розкрити принципи внутрішньоструктурної взаємодії автора й розповідача в ранніх повістях Гоголя та романах В.Скотта “Пуритани” та “Едінбурзька в'язниця”, глибше проаналізувати типологію та характерологію розповідачів у цих творах. Названі проблеми й стали предметом дослідження в даному розділі.

Вплив В.Скотта позначився на гоголівській манері “провінційної” оповіді, що спостерігається в композиції, семантичних та стилістичних особливостях “Вечорів…”.

Образ Рудого Панька як видавця “Вечорів...”, його передмови, які знайомлять з розповідачами, замітки до окремих повістей, своєрідна композиція з епіграфами до розділів - все це, безперечно, пішло від романів В.Скотта “Пуритани” та “Едінбурзька в'язниця”. Взагалі, “передмови” умовного видавця поширилися в російській літературі під впливом “передмов” Вальтера Скотта, в яких основним був образ Джедедії Клейшботема-“пономаря і вчителя Гандер-Клюфської округи”. Дисертантка досліджує прийоми типологічної близькості образів гоголівського Рудого Панька та вальтер-скоттівського Джедедія Клейшботема, яких об'єднує ряд ознак: розсудливість, товариськість, схильність до спілкування, манера розповіді героїв; опис їх вигляду, зокрема деталі зовнішності. Подібні тематично й “передмови” у творах обох письменників .

Водночас важливим для розкриття оригінальності, неповторності поетичної манери Гоголя є дослідження відмінностей між Рудим Паньком та Джедедієм Клейшботемом.

Рудий Панько, як і інші гоголівські розповідачі, виробив свій погляд на навколишній світ, має особисту позицію; йому притаманна своєрідна мовленнєва манера, різні стилістичні прийоми для оцінки тих чи інших явищ. У оповідній формі, що стала основною в ранніх повістях Гоголя, синтезовано два стилі, які зазнавали індивідуально-художніх змін. Один - патріархально-сімейний, вульгарно-мовний стиль сусідської бесіди (що певною мірою йшло від романів В.Скотта). Другий був пов'язаний із впливом стилю “романтичних жахів”.Важливим для розкриття гоголівської оповідної манери стало з'ясування типологічно спільних структурних елементів жанру оповіді, визначення її специфічних ознак в аспектах художності.

Здійснена порівняльно-типологічна характеристика гоголівських повістей та романів В.Скотта дала змогу виявити риси подібності й відмінностей в типології розповідачів, загалом у прозі обох письменників. Прагнучи дати багаторівневу характеристику ігоголівського, і вальтер-скоттівського текстів у їхньому цілісному функціонуванні, дисертантка осмислює стиль обох прозаїків і робить спробу системного аналізу художньо-естетичного світу раннього Гоголя, основних змістових координат повістей з його перших збірок.

Певна близькість художнього бачення дійсності, хронотопу, звернення письменників до подібного тематичного матеріалу неминуче породжують типологічну спільність, дають змогу по-новому розкрити проблему традицій та новаторства, єдності народного та національного, романтичного та реалістичного в творчості М.Гоголя та В.Скотта. Дисертантка доходить висновку, що творчість Гоголя органічно входить у системи національної та світової літератури.

Разом з тим у дисертації дано критичну оцінку деяких надто категоричних висновків ряду дослідників (у працях В.Виноградова, Ю.Ільчука та ін.) щодо безпосередньої залежності літературно-художніх принципів Гоголя від вальтер-скоттівських. Відомо, що роман В.Скотта “Пуритани” вийшов у світ у 1824 році, коли в Росії вже існувала література, яка порушувала подібні теми та проблеми (О.Сомов, В.Нарєжний та ін), був вироблений певний оповідний стиль. Не можна також не врахувати впливу на Гоголя численних оповідачів з українського фольклору. Вплив В.Скотта на раннього Гоголя, справді, мав місце, але не був ані винятковим, ані єдиним. До того ж, традиції попередників в оригінальній художній системі автора “Вечорів...” та “Миргорода” завжди зазнавали перетворень.

У другому розділі дисертації - “Реальне” і “фантастичне” як художні опозиції”, що складається з 5 підрозділів, показано, що проблема фантастичного у Гоголя була об'єктом досліджень ряду вчених (В.Ванслова, А.Ботникової, А.Крживона, Ю.Манна, С.Машинського, Ю.Мочульського та ін). Надалі її плідному вивченню стали на заваді дві тенденції. По-перше, фантастика розглядалась як містична або суто формальна категорія; по-друге, в центрі уваги були проблеми реалізму письменника, а проблема фантастики опинилася на другому плані, оскільки не ставилося питання про той специфічний зміст, який для свого втілення потребував би саме елементів фантастичного.

У працях названих учених недостатньо, на погляд дисертантки, розкрито філософські принципи співвідношення понять фантастичне й реальне як бінарних опозицій, їх взаємопереходи, роль містичного начала в архітектоніці ранніх гоголівських повістей. Автором реферованої роботи здійснено класифікацію цих творів відповідно до хронотопу, в якому використовується фантастичний компонент (повісті “про минуле” і “про сучасне”), згруповано персонажі, які втілюють демонічне начало. Це й стало об'єктом дослідження в даному розділі дисертації.

Специфіка підходу дисертантки полягає в тому що, по-перше, аналізується саме парність категорій реальне (побутове) та фантастичне (чарівне, чудове) - як художніх опозицій, їхні взаємовідносини та взаємовідштовхування; по-друге, названі категорії розглядаються як вихідні пункти художнього світу Гоголя, як елементи поетики. Основне призначення фантастичного у “Вечорах...” - виразити домінування творчої мрії художника над навколишньою дійсністю.

Новаторським у реферованій роботі є те, що, крім аналізу проблеми взаємопереходу реального у фантастичне, в даному розділі висвітлюються й інші гоголівські бінарні опозиції: батьківщина/чужина, народження/смерть, любов/ненависть, сон/реальність та ін. Плідним у цьому плані виявилося дослідження ролі образів-домінант, які є формотвірними елементами поетики раннього Гоголя і функціонують як синтетичне ціле.

Розглядаючи проблему бінарної опозиційності реального та фантастичного, дисертантка враховує контекст розвитку західноєвропейської (німецької) літератури, зокрема ведеться розмова про своєрідність та новаторство Гоголя-митця на тлі творчості Е.-Т.-А.Гофмана.

У даному розділі здійснено порівняльно-типологічну характеристику композиційного оформлення фантастичних мотивів та сюжетів у поетичному світі обох письменників (об'єкт аналізу - ранні повісті Гоголя та оповідання Гофмана “Піщана людина”, “Фалунські копальні”), аналізуються етапи їх фантастики, художні прийоми переходу реального у фантастичне. Типологічна єдність світогляду (а саме: розрив між мрією і дійсністю, який викликав загостреність та дисгармонійність свідомості, тяжіння до високопоетичного світу ідеалу, неприйняття життєвої нікчемності в усіх її проявах, використання у творчій практиці фантастики,сатири й ґротеску) породжувала інтерес Гоголя до Гофмана. Однак залучення досвіду німецького прозаїка не було звичайним запозиченням, Гоголь використовував певні елементи, творчо трансформуючи їх.

Обом митцям властиве прагнення показати химерність у звичних явищах, розкрити їхню внутрішню потворну сутність. Безсумнівно, німецький письменник належав до тих митців, чий художній досвід романтичного освоєння дійсності імпонував Гоголю.

Разом із тим, за всієї типологічної спільності, між обома письменниками більше відчутна різниця, ніж подібність. Згодом Гоголь віддалявся від Гофмана.

Сплав реального й фантастичного спостерігається у більш зрілих повістях “Вечорів...”- “Ніч перед Різдвом”, “Вій” та ін.; фольклорні образи з українськихпісень,дум, органічно поєднуються із зображенням реального (побутового) , творчо засвоюються в художньому синтезі. Деякі гоголівські повісті аналізуються з погляду перевтілення реального у фантастичне (зокрема, повісті “Сорочинський ярмарок”, “Вій”).

Проблему взаємопереходів реального та фантастичного дисертантка розглядає, осмислюючи еволюцію авторської манери раннього Гоголя від “Вечорів...” до “Миргорода”, його ставлення до зображуваного. Помітно, що в середині 30-х рр. Гоголь чітко сприймає фантастичне, демонічне не як зло взагалі, а як алогізм, безсистемність у самій природі. Фантастичний елемент посідає певну змістову площину (зокрема, це відбилося на поетичній структурі “Вечорів...”). Для змалювання темних сил у “Миргороді” Гоголь вже не вдається до масок українського вертепу, прийомів карнавалізації, як у першій збірці. Сюжетика повістей другої збірки порівняно більше побутова, реалістична, образи - життєвіші, авторська позиція - виразніша, стильова система набуває більшої складності й неоднорідності. Відчуття глибокої аномальності навколишнього життя вимагало від автора “Вечорів ...” та “Миргорода” таких художніх форм, зокрема й використання елементів фантастичного, які б надавали творові широти, універсальності звучання. Визначальним у гоголівських повістях є панування українського колориту та широкої народносвяткової стихії, переважно комічної.

У другому розділі запропоновано класифікацію ранніх гоголівських повістей на підставі того, в якому хронотопному плані в них використовується фантастичний елемент (повісті “про минуле” та “про сучасне”). Здійснено також класифікацію тих персонажів обох збірок, які втілюють демонічне начало. Перша група - ті образи, що їх Гоголь постійно називає “бісами”:Басаврюк і лісова нечисть, чорти; мачуха, яка верховодить у сім'ї героя (героїні). Друга група - вдовий батько, якому притаманні демонічні риси, Голова в “Майській ночі”, “старий Корж” у “Вечорі на Івана Купала”, а також персонажі, що зазнали “бісівського” впливу, - Солопій Черевик, Чуб та ін. Третя група - демони-помічники, які тісно зв'язані з чортом, але не ототожнюються з ним.

Аналізуючи фантастичне в повістях “про минуле” - “Вечір на Івана Купала”, “Ніч перед Різдвом”, “Страшна помста”, “Зачароване місце”, “Зникла грамота”, “Вій”, - дисертантка визначає спільні риси, що об'єднують названі твори. По-перше, це варіювання Гоголем однієї теми - вторгнення в життя людей демонічного начала та боротьба з ним; по-друге, відверте втручання віщих сил (образів, у яких персоніфіковано ірреальність, зло) в сюжет повістей. Виокремлено наскрізні гоголівські теми, які входять до “страшної” сторони сюжетів письменника у повістях “про минуле”, відмічено, що їхнє філософське підгрунтя складають мотиви землі, руху, смерті.

Докладно розглянувши характер фантастичного в повісті “Вій”, дисертантка підсумовує, що поєднання фантастики та реальності в цьому творі, з одного боку, зумовлює трагікомічний характер його сюжету, а з другого - посилює трагічне начало всієї збірки “Миргород”. Об'єднавши такі протилежності, як трагічне, таємне та комічне, високе і низьке, веселе й сумне, такі художні опозиції, як реальне/фантастичне, життя/смерть, добро/зло, любов/ненависть, повість “Вій” виразно втілює особливості стилю та художнього методу Гоголя.

Таким чином, фантастичні картини та ситуації, створені в повістях “про минуле”, слугують письменникові засобом широкого узагальнення явищ дійсності, засобом типізації, згодом же вони стануть істотним формотвірним елементом гоголівської поетики, посилять прийоми реалістичного зображення дійсності.

Аналіз проблеми функціонального призначення фантастичного проводиться через дослідження його характеру в повістях “Сорочинський ярмарок”, “Майська ніч”.

Автором реферованої роботи зроблено висновок: повісті “про сучасне” подібні в тому, що надприродні сили відсунуті Гоголем на задній план, у минуле, а в сьогоднішньому відчутний певний залишок фантастичного - результат дивовижних подій, що відбулися колись.

Гоголівське фантастичне в повістях “про минуле” та “про сучасне” дає змогу говорити про певний спосіб пізнання дійсності, включати фантастичне в оцінку художнього методу письменника. Немаловажного значення в зв'язку з цим набуває проблема гоголівського романтичного універсалізму, тобто синтетичної єдності фантастичного та реального, народного та фольклорного, створення цілісної концепції національної дійсності у сприйнятті самого Гоголя.

Напрями стильових пошуків, жанрової формотворчості, а відтак проблема романтичного універсалізму художника також стали об'єктом дослідження у другому розділі дисертації.

Риси універсалізму в художньому мисленні Гоголя привертали увагу багатьох дослідників ( I.Карташової, Ю.Манна, Т.Маєвської, Ю.Мочульського та ін.), однак ця проблема розглядалася здебільшого периферійно.У даному розділі розглянуто її досі мало вивчені аспекти:

- романтичний універсалізм Гоголя тісно пов'язаний з його філософсько-естетичною концепцією світу;

- універсалізм Гоголя проявився в таких формах: масштабність і художня переконливість творчих узагальнень, бачення перспективи зображуваного, поетизація звичайних життєвих фактів та явищ природи тощо;

- складовими гоголівського романтичного універсалізму є також органічний синтез народного, фольклорного та національного у творах письменника;

- Гоголь створив водночас ліричний та епічний образ України, її народу.

Фантастика - складний і плідний елемент у ранніх гоголівських повістях. Аналіз художніх прийомів творення страшних, жахливих образів, з одного боку, і комічних та забавних персонажів, що втілюють зло, ірреальне начало, з другого, допомагають розкрити суперечливу світоглядну позицію Гоголя в період написання збірки “Миргород”, осмислити своєрідний творчий метод митця, його авторську манеру.

У третьому розділі “Синкретизм художньої системи раннього Гоголя”, що складається з 6 підрозділів, різнобічно досліджується характер і зміст теорії комічного у Гоголя, визначаються шляхи розв'язання проблеми типологічної спільності та природи сміху І.Котляревського та М.Гоголя, характеризуються джерела гумору обох митців, механізм використання пародійних прийомів у “Вечорах...” та “Енеїді”, роль та функції “сміхової стихії” як домінантного та інтегруючого чинника художньої системи збірок “Вечори...” та “Миргород”, синтетичний взаємозв'язок гоголівського комічного, трагічного та ліричного. Цілісно висвітлюються теоретико-естетичні та філософські погляди Гоголя-художника, що зумовлюють синкретизм його художньої системи.

Залучивши п'єсу “Театральний роз'їзд після представлення нової комедії”, дисертантка аналізує одну з істотних рис теорії комічного у Гоголя - її універсальний, всеосяжний характер. На різних рівнях текстуального аналізу (поетичному, діалогічному) розкривається майстерність Гоголя-мислителя, Гоголя-теоретика, Гоголя-художника. У формі гострого, динамічного діалогу втілено найсокровенніші ідеї письменника про принципи взаємодії автора, читача й глядача, про функціональне призначення комічного, про всесвітньо-історичний аспект проблеми сміху, його типологію та характерологію. У реферованій роботі вперше висвітлено, як читачі та глядачі названого твору по-різному ставляться до “сміхової стихії”, підкреслено, що в ньому втілено принципово важливу концепцію гоголівського сміху та комічного, яка веде до об'єктивної оцінки та розуміння художнього бачення письменника-гумориста.

У цьому ж розділі розглядається значення теорії комічного М.Бахтіна для вироблення об'єктивної оцінки гоголівського гумору; вчений накреслив шлях аналізу ранніх гоголівських повістей, виходячи, передовсім, із глибинних, внутрішніх закономірностей літератури. Використовуючи діалогічний та поетичний рівні текстуального аналізу, Бахтін детально досліджує характер сміху в ранніх повістях Гоголя, розкриває деякі аспекти його комічної стихії; він виявляє риси схожості та відмінності в подачі комічного Рабле і Гоголем, включаючи картини ярмаркування в типологічне коло міжнародної сміхової культури. Багатогранно аналізуючи гоголівську “сміхову стихію”, дослідник вказує на наявність в ній амбівалентного карнавального сміху, з чим дисертантка погоджується частково. У “Вечорах…” та “Миргороді” життя героїв зображено як веселий обман, травестії, містифікації, перевдягання тощо. У гоголівському карнавалі всі мають право одягти маску -- і автор, і персонажі. Завдяки використанню прийому авторської маски при змалюванні карнавалізації дії Гоголь легітимізував у прозі право автора на перевтілення.

У розділі викладено визначення різних видових форм гоголівського комічного -- гумору, іронії, пародії, сатири. Показано, що Гоголь був одним із найцілеспрямованіших художників-гумористів. Він наповнив комічне новим змістом, розширив традиційні рамки жанру сатири, застосував своєрідні принципи сміхотворчості. Йдеться про аналіз джерел гумору, спільних родових рис народної сміхової культури, механізмів використання гумористичних пародійних прийомів, про пошуки типологічної спільності природи “сміхової стихії” Гоголя й Котляревського, її функціонального призначення в творчості обох письменників. Автор “Енеїди” повертає сміхові його амбівалентну сутність, стихійну цілісність світосприйняття. Гоголь розвиває здобутки Котляревського: “поряд із комічним епосом українського існування він створює і патетичний. Феномен Гоголя постає, таким чином, як грандіозне доповнення до “Енеїди” навиворіт, котре доводить певні інтенції Котляревського до краю тогочасних художніх можливостей” .

У розділі досліджуються такі спільні джерела своєрідного гумору Котляревського й Гоголя, як традиції вертепу та комічних віршів: комічні порівняння, елементи пародіювання, вживання героями народної фразеології, церковнослов'янської лексики тощо. Дослідниця доходить висновку, що подібність обох художників виявилась як у змістовому аспекті, так і у формотворчому, зокрема мовленнєвому, плані. Водночас підкреслюється, що здобутки Котляревського були сприйняті Гоголем творчо й органічно ввійшли в його ранню прозу. Зокрема, це стосується створення Гоголем досконаліших поетичних засобів для визначення естетичної природи сміху, його функціонального втілення. Так, письменник “розширив тематичні межі пародіювання: пародіювання сентиментальної поетики, яке лише намітив Котляревський, посідає в нього значне місце”.

Далі за свого попередника пішов Гоголь і в створенні різноманітних комічних характерів, зокрема своєрідної мови, мовленнєвий малюнок становить важливий формотворчий елемент гоголівського тексту.

Дисертантка розкриває взаємозумовленість та бінарну опозиційність таких елементів поетики, як комічне і трагічне, гумор і сатира, які є важливими структуротворчими елементами художньої системи раннього Гоголя. Еволюціонуючи від “Вечорів...” до “Миргорода”, сміх Гоголя змінює характер. У “Миргороді” гоголівський гумор проявився у найбільш “чистому” вигляді. Звідси - дві сторони повісті “Вій”: побутова і поетично-піднесена, протиставлення в межах однієї збірки “Повісті...” й “Тараса Бульби”, подвійне звучання “Старосвітських поміщиків”: сміх крізь сльози, наявність комічного та серйозного планів. “Якщо серйозне ускладнюється комічним і набуває іноді комічного забарвлення, то, з другого боку, комічні у своїй основі образи й положення переходять у план серйозного, перевтілюються у серйозне”.

Досліджуються різні форми комічного в гоголівських повістях: фарсові, казкові, ігрові - в “Сорочинському ярмарку”, побутові, соціально зумовлені - в творах “Повість...”, “Старосвітські поміщики”, аналізуються джерела використання гоголівського гумору. У підсумку йдеться про те, що гумористичні засоби, використані письменником, стали результатом творчого осмислення та подальшого розвитку автором комічних засобів попередньої української літератури.

Гоголь майстерно підводить читача до сумного, навіть трагічного змісту сміху в повісті “Старосвітські поміщики”: комічний тон виразніший при описі “гастрономічних” звичок Пульхерії Іванівни та Афанасія Івановича; коли ж несподівано з'являється мотив смерті, посилюється трагізм ситуації.

Розгляд деяких повістей зі збірки “Миргород” дає змогу дисертантці зробити висновок про функціональне призначення комічного й трагічного як бінарних опозицій, про посилену семантичну роль образів-домінант, які їх супроводжують: життя/смерть, сон/реальність та ін., твердити про еволюцію художньої думки раннього Гоголя від “Вечорів...” до “Миргорода”. Гоголівський сміх у збірці “Миргород” втрачає веселість, стає серйозним, сумним та багатозначним. Письменник майстерно вибудував контраст між урочисто-патетичним утвердженням високих цінностей та знижено-комічним зображенням дійсності (повість “Старосвітські поміщики”).

Об'єктом дослідження у третьому розділі є також взаємодія комічного, епічного та ліричного в ранніх гоголівських повістях.

Одна з форм ліричного у Гоголя - описи природи, пейзажі, які були вагомим характеротворчим і ліризуючим аспектом у художника, сприяли осмисленню Гоголем таємниць світостворення, сутності людського життя. Узагальнено характерні особливості гоголівських пейзажів - внутрішню статичність, глибоке філософське мотивування різнопланових картин природи.

У даному розділі йдеться про системні теоретичні погляди письменника, які відображені в статтях, присвячених аналізу літератури, різних видів мистецтва, питань з філософії та історії та ін. (“Скульптура, живопис та музика”, “Про малоросійські пісні”, “Про архітектуру нашого часу”, “Останній день Помпеї” Брюллова та ін.). На емоційному та поетичному рівнях текстуального аналізу цілісно висвітлюється формування філософсько-естетичних поглядів Гоголя.

Роздуми письменника про роль пісні як жанру фольклорної творчості знайшли своє практичне втілення в його ранніх повістях, в яких є дуже багато від народнопоетичної характерології, коли душевний стан героїв найчастіше розкривається за допомогою пісенних засобів (сватання та весільні пісні у “Сорочинському ярмарку”, спів Парасею веселої танцювальної - “Зеленого барвіночка”, весільне свято у “Вечорі на Івана Купала” та ін.)

У типологічному порівнянні розглядаються статті Гоголя: “Скульптура, живопис, музика”, “Про архітектуру нашого часу”, “Останній день Помпеї” Брюллова та етюди німецького письменника Вільгельма Генріха Ваккенродера, аналізуються риси жанрової схожості та відмінностей між ними. З точки зору зрілої гоголівської поетики практичний інтерес для досліджувача представляє методологія естетичного аналізу, розроблена художником у статті про картину Брюллова, в якій синтезовано філософське, естетичне, ідейно-художнє начало, що має безпосереднє відношення до одного з найважливіших мотивів ранньої творчості письменника: контрасту зникнення індивідуально-живого на фоні того, що безперервно рухається, діалектики буття, динаміки людського характеру. Таким чином, гоголівські теоретичні статті характеризували літературно-естетичні, загальнофілософські погляди письменника, були його власним естетичним маніфестом.

Розкриваючи розуміння комічного й трагічного, реального й фантастичного, прекрасного та низького у житті, Гоголь порушує вагомі філософські проблеми: буття та сутності людини, природи та жанрових різновидів мистецтва й народнопоетичної творчості, специфіки естетичного сприйняття, взаємозв`язку одиничного та типового, індивідуального та соціального, єдності форми й змісту, аналізу й синтезу, часткового і цілого, викладає своє розуміння гротеску, сатири, контрасту тощо. Мистецтвознавчі критерії Гоголя стали важливою складовою синкретичної поетичної системи художника, а також його світоглядної концепції, яка еволюціонувала від “Вечорів...” до “Миргорода” та “Арабесок”, яким властивий універсалізм та прагнення до всеосяжного охоплювання світу через ціле.

У висновках узагальнено результати дослідження поетики раннього Гоголя. Аналіз художньо-естетичного світу раннього Гоголя, структурних особливостей повістей письменника дав можливість підсумувати характерні для його поетики риси.

Автор є смисловим і композиційним стрижнем збірок “Вечори…” та “Миргород”. Дисертанткою здійснено спробу дослідити типологічні модифікації образу автора, які виявляються на мовно-композиційному рівні повістей: автор-оповідач, який має певне сюжетне оформлення; герой-оповідач, головний учасник подій, які він сам змальовує; розповідач як персоніфікований суб'єкт мовлення. Проаналізовано також способи трансформації авторської позиції в процесі функціонування гоголівського тексту: авторська маска, іронічний підтекст, прийоми прихованої пародійності, ліричні описи природи, схвильовані вигуки тощо.

У дисертації подано різнобічну характеристику основного розповідача - Рудого Панька, визначено спільні риси, що об'єднують його з іншими розповідачами: дячком Фомою Григоровичем, сільським мудрецем Степаном Івановичем Курочкою, міським паничем, безіменним українським співцем-кобзарем та ін.

Аналіз текстів перших збірок “Вечори на хуторі біля Диканьки” та “Миргород” проведений із залученням усієї сукупності основних зумовлюючих факторів - внутрішньотекстових та зовнішньотекстових; при цьому враховано контекст розвитку якросійської (В.Нарєжний, О.Сомов) та української (І.Котляревський), так і західноєвропейської літератури (В.Скотт, Е.-Т.-А.Гофман).

Автором реферованої роботи досліджено природу та специфіку фантастичного в структурі художнього світу раннього Гоголя: розкрито етапність та функціональне призначення його фантастики, визначено різні видові форми гоголівського фантастичного: безпосередня, фольклорно-комічна (збірка “Вечори…”), завуальована, прозаїчно-побутова (збірка “Миргород”). Здійснено класифікацію повістей відповідно до хронотопного плану використання фантастичного елементу в них (“про минуле”, “про сучасне”); згруповано персонажі, які втілюють демонічне начало в ранніх гоголівських збірках ( перша група- біси, чорти, мачуха; друга- вдовий батько, якому притаманні демонічні риси; третя- демони-помічники). Здійснено порівняльно-типологічну характеристику композиційного оформлення фантастичних мотивів та сюжетів у поетичному світі Гоголя та Гофмана, проаналізовано художні прийоми взаємопереходів реального та фантастичного у їхніх творах, які дисертантка розглядає, осмислюючи еволюцію авторської манери художника від “Вечорів…” до “Миргорода”, його ставлення до зображеного.

Здійснено спробу розкрити суттєві аспекти “сміхової стихії” письменника, його принципи сміхотворчості як домінантні та інтегруючі чинники художньої системи “Вечорів...” та “Миргорода”. Дану проблему розглянуто через розкриття принципів ідейно-естетичної подібності творчості Гоголя та Котляревського, аналіз джерел гумору, природи сміху у “Вечорах…” та “Енеїді”, механізмів використання спільних гумористичних пародійних прийомів (традицій вертепу та комічних віршів- системи комічних порівнянь, синтезу елементів пародіювання та героїки, засобів лексичної синонімії тощо). Разом з тим зроблено висновок, що використовуючи традиції Котляревського, Гоголь пішов далі свого попередника у плані створення комічних характерів-типів, їх неоднакового у стилістичному плані мовного малюнка.

Аналіз поетичної майстерності художника, здійснений на різних рівнях (емоційному, діалогічному, поетичному), розглянуті бінарні опозиції (реальне/фантастичне, комічне/трагічне тощо), схарактеризовані образи-домінанти дали змогу показати в усій цілісності формотворчі й змістові елементи поетики раннього Гоголя.

Спираючись на одержані результати дослідження текстових та естетичних чинників ранніх гоголівських повістей, залучивши літературно-критичні, філософсько-естетичні судження письменника, дисертантка схарактеризувала гоголівську теорію комічного як активну форму пізнання дійсності засобами сміху, що свідчило про синкретизм художньої системи митця. Гоголівська проза постає у своїй завершеності, єдності та цілісності як поетично-філософський феномен.