Проза В. Винниченка 20-х років ХХ століття: утопічний та антиутопічний дискурси

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 883.3.09.-3 “19”

Проза В.Винниченка 20-х років ХХ століття: утопічний та антиутопічний дискурси

10.01.01 - українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ГОЖИК Олександр Іванович

Київ-2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі української літератури ХХ століття Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор член-кореспондент НАН України Дончик Віталій Григорович, завідувач відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Семенюк Григорій Фокович, завідувач кафедри української літератури ХХ століття Київського національного університету імені Тараса Шевченка

кандидат філологічних наук Світайло Лідія Романівна, Доцент кафедри літератури Київського національного Університету культури і мистецтв

Провідна установа: кафедра новітньої літератури та журналістики Одеського національного університету імені І.І.Мечникова Міністерства освіти і науки України, м.Одеса

Захист відбудеться “1” червня 2001р. об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, м.Київ-17 бульв.Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Автореферат розісланий “28” квітня 2001р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л.М.Копаниця

АНОТАЦІЯ

Гожик О.І. Проза В.Винниченка 20-х років ХХ століття: утопічний та антиутопічний дискурси. -- Рукопис. утопічний поліфонічність винниченко

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 -- українська література. -- Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Київ, 2001.

Головним предметом дисертаційного дослідження є визначення основних тенденцій розвитку прози В.Винниченка 20-х років, розкриття “діалогічної” природи її утопічного та антиутопічного дискурсів.

У дисертації простежуються і прагнення письменника по-новому відтворити формування стереотипів утопічної свідомості (масової та індивідуальної) перших десятиліть ХХ століття, і використання прозаїком традиційних способів трансформації вічних тем, сюжетів, мотивів; акцентується увага на світоглядно-філософській еволюції митця та жанрово-стильовій поліфонічності його творчості.

Ключові слова: дискурс, утопія, антиутопія, художня свідомість, жанр.

SUMMARY

O.I.Gozhik -- Prose of V.Vinnichenko of the XX century 20s: utopian and anti-utopian discourses. -- Manuscript.

Thesis for a candidate degree in philology by speciality 10.01.01 -- Ukrainian literature. -- The T.Schevchenko Institute of Literature, the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2001.

The dissertation investigates the peculiarities of combination of utopian and anti-utopian discourses in V.Vinnichenko's prose of the emigration period, author's analysis of utopian mentality, the concept of ambivalence of the protagonist's personality, the peculiarities of artistic depiction of scenes of national liberation struggle, the influence of Vinnichenko's theory of “self-honesty” and his “philosophical happiness” on the system of characters, character-making and genre.

Vinnichenko's prose of the 20s is a vivid artistic portrayal of a contradictory, rebellious spirit of an artist, depiction of the tragic time of the “new medieval” (N.Berdyaev) and the “epoch of a crowd” (G.Lebon), the “rebellion of masses” (Ortega-y-Gasset) and the “utopian heresy” (S.Frank), antinomy of human nature and the enigmatic childhood world, searching of the primary spiritual source and the senselessness of existence without God.

While detaching himself from popular literary tradition, Vinnichenko had widely used various types of discourse. Except for ironic (critical), psychoanalytical, existential and super-rational types of discourse which, according to researchers' conviction were defining in Vinnichenko's prose of pre-emigration period, utopian and anti-utopian types of discourses actively interact in his new creative practice.

The combination of utopian and anti-utopian ideas in the prose of the watershed period is analysed as a peculiar conceptual means of the author's cognition of the world, which enriches the European artistic tradition and literature researchers' ideas about the anti-utopian model of the XX century.

Philosophical thoughts about the “lost paradise” (the defining archetype of the utopian discourse of Vinnichenko) combined with a profound understanding of various philosophical schools (”philosophy of life” of J.-M.Guio, A.Bergson, anthropology and sociology of G.Lebon, psychology of V.-M.Vundt and others), occupy a considerable part of the author's genre spectrum, constantly draw attention of Vinnichenko -- the writer of prose, dramatist, philosopher. Connected with the worries about the fate of Ukraine, they entered the power field of his philosophy of happiness. Philosophical and psychological aspects of the depiction of the broken spiritual structure of the protagonists are in the antiutopian discourse.

In the story “To the other side” the writer managed to expose (show) disastrous ambivalence of the modernised myth, by seeking refuge in which, the protagonist attempts to protect himself from the dangers of historical cataclysms. The hero's consciousness paradoxically combines mythological and utopian worldview. V.Vinnichenko depicts the atmosphere of a tragic masquerade, in which the reincarnation of both the main and the secondary characters takes place, depersonalisation, dissolving of the unique “I” in the revolutionary “us”; points at the danger of utopian projects.

The world of childhood in the collection of stories “Necklace” is a peculiar will space in which the “masters” of today and maybe the future ones attempt to realise their “will for power”, a kind of “oasis” of childhood happiness with sunny colours of carelessness, a bridge-head for young heroes, who assert their love and freedom without parental care, power and spiritual potential of immanently kind childhood world in its opposition to the hostile and fatal world of the adults, with the whole imperfect world; one of the sources of utopian aspirations, an island of absolute freedom in the rays of the “lost Paradise”; an enormous game-world. And also -- always the beginning for those, who still believe in the divine power of the creation.

In the meta-utopian novel “The Solar Machine” the utopian and anti-utopian discourses are engaged in a contradicting dialogue, while not only demonstrating the ambivalence of utopian ideas, but also the rises and falls of the author's ideas in the process of searching for the spiritual source.

Trying to find salvation in the illusionary emigration world, the protagonists of the novel “Deposits of Gold” become players in the dangerous game with utopin expectations. In the centre of the utopian discourse are the “deposits of gold” -- the ghost -- image that troubles the ailing consciousness of the searchers. Vinnichenko describes a difficult return of the heroes to their inner totality.

Vinnichenko's aspirations to depict the formation of stereotypes of utopian mentality (mass and individual) of the first decades of the XX century in the new light can also be traced in this thesis, as well as the author's use of traditional means of transformation of eternal topics, motives; the attitudinal and philosophical evolution of the artist and the genre and stylistic polyphony of his creative work.

Observations and conclusions of this research enable us to re-evaluate Vinnichenko's prose of the XX century 20s. The thesis contributes to the scientific representation of the unity of Ukrainian and world literary processes, to the further study of the interaction of various national literatures.

Key words: discourse, utopia, anti-utopia, artistic mentality, genre.

АННОТАЦИЯ

Гожик А.И. Проза В.Винниченко 20-х годов ХХ столетия: утопический и антиутопический дискурсы. -- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 -- украинская литература. -- Институт литературы им. Т.Г.Шевченко НАН Украины, Киев, 2001.

Главным предметом диссертационного исследования является определение основных тенденций развития прозы В.К.Винниченко 20-х годов, раскрытие особенностей диалога утопического и антиутопического дискурсов.

В диссертации проанализированы и стремления писателя по-новому отобразить формирование стереотипов утопического сознания (массового и индивидуального), и использование прозаиком традиционных способов трансформации вечных тем, сюжетов, мотивов; акцентируется внимание на мировоззренческо-философской эволюции украинского художника, жанрово-стилевой полифоничности его творчества.

Ключевые слова: дискурс, утопия, антиутопия, художественное сознание, жанр.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Проза Винниченка 20-х років -- яскраве художнє виявлення суперечливого, бунтівного духу митця, віддзеркалення трагічного “нового середньовіччя” (М.Бердяєв) і національно-визвольної боротьби, “епохи юрби” (Г.Лебон) і “бунту мас” (Х.Ортега-і-Гасет), “єресі утопізму” (С.Франк) і загадкового світу дитинства, авторської “філософії щастя” і катастрофізму буття без Бога, антиномічності людської природи, таємниці роздвоєння, що мотивується страхом не тільки фізичного знищення, а й відсутності в житті духовної опори, сенсу і значущості, краси і сили.

Винниченко прагнув бути “володарем умів і сердець” і в рідній Україні, і за її межами, в період “обтрушування” політики й “поринання в літературу” (Г.Костюк), спростовуючи фальшивий пафос інтерпретаторських легенд та критичних полемік.

Актуальність теми. Прозові твори В.Винниченка еміграційного періоду, окрім роману “Сонячна машина”, були до недавнього часу предметом вивчення лише в українській діаспорі.

Еволюційний шлях художніх концепцій Винниченка був досить складним: принципи новоромантичної школи в його творчості змінювали утопічні прагнення створити homo moralis революційної доби (“чесність з собою”). Відмежовуючись од народницької літературної традиції, Винниченко широко використовує різноманітні види дискурсу. Визначальними у його творчості доеміграційного періоду, як вважає Т.Гундорова, були іронічний (критичний), психоаналітичний, екзистенціальний, суперраціональний типи дискурсу. В прозі 20-х років Винниченко, утверджуючи нове світосприйняття, намагається поєднати утопічний та антиутопічний дискурси, відтворити метаморфози утопічної свідомості (масової та індивідуальної).

Винниченкова творчість вказаного періоду підтвердила одну з проникливих характеристик утопічного ідеалу ХХ століття: “Той ідеал, що ледве мрів великому утопістові ХVI в., що зник з очей людям XVII в., що здавався хистким і туманним філософам “віку просвіти”, що був останнім кільцем в ланцюгу глибоко скептичної фантазії ХІХ в., наблизився тепер, зміцнів, виріс, з одного боку, в наукову теорію, з другого -- кристалізувався в догму, близьку до релігійної” (Леся Українка “Утопія в белетристиці”) .

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов'язане з тематикою комплексних наукових розробок, які проводяться відділом української літератури ХХ століття Інституту літератури НАН України.

Об'єктом дослідження обрано прозу В.Винниченка еміграційного періоду. Предметом дисертації є взаємозв'язок утопічного та антиутопічного дискурсів у різноманітності їх проявів і форм, що визначають специфіку та своєрідність творчості українського митця.

Мета дисертаційного дослідження -- визначення основних тенденцій розвитку прози В.Винниченка 20-х років, розкриття “діалогічної” природи її утопічного та антиутопічного дискурсів у світлі Винниченкової “філософії щастя”.

Мета роботи передбачає розв'язання ряду завдань, основними з яких є:

проаналізувати авторську концепцію амбівалентної особистості літературного героя та художні особливості картин національно-визвольної боротьби в повісті “На той бік”;

дослідити природу образності збірки В.Винниченка “Намисто”;

розкрити особливості поєднання утопічного та антиутопічного дискурсів у структурі роману “Сонячна машина”;

простежити вплив авторської “філософії щастя” на образну систему роману “Поклади золота”.

Теоретичною та методологічною основою дисертаційного дослідження є історіософські ідеї вітчизняних та зарубіжних теоретиків, зокрема, висловлені в літературно-критичних працях Лесі Українки, І.Франка, присвячених жанру утопії, дослідження з історії української літератури ХХ століття В.Агеєвої, О.Білецького, Т.Гундорової, І.Дзеверіна, І.Дзюби, В.Дончика, М.Жулинського, М.Зерова, М.Кодака, Л.Мороз, С.Павличко, В.Панченка, Г.Сиваченко, П.Федченка, наукові роботи літературознавців діаспори Д.Гусара-Струка, Г.Костюка, Є.Лащика, І.Лисяка-Рудницького, Л.Онишкевич-Залеської, М.Павлишина, С.Погорілого, В.Чапленка та ін. Теоретичні та історико-літературні праці М.Бахтіна, О.Білецького, О.Веселовського, Г.Вервеса, В.Жирмунського, Д.Затонського, Д.Наливайка, Г.Сивоконя та ін. -- основа типологічних характеристик дисертаційної роботи.

Визначаючи особливості функціонування утопічних та антиутопічних ідей в прозі В.Винниченка, автор спирається на теоретичні положення філософських та літературознавчих праць дослідників Р.Барта, Е.Баталова, Р.Гальцевої, Г.Гюнтера, О.Звєрєва, К.Кумара, М.Ласкі, К.Мангейма, Л.Мемфорда, Г.Морсона, Ф.Полака, І.Роднянської, Ю.Хабермаса, В.Чалікової, Є.Шацького, В.Шестакова та ін.

У дисертаційному дослідженні використовуються методологічні та методичні можливості історико-генетичного і типологічного методів.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першою спробою цілісного аналізу прози В.К.Винниченка 20-х років ХХ століття. Взаємозв'язок утопічних та антиутопічних ідей у прозі письменника аналізується як особливий концептуальний спосіб авторського світопізнання, що збагачує європейську художню традицію, літературознавчі уявлення про антиутопічну модель ХХ століття.

Дослідження доповнює новими спостереженнями наукову розробку питань поетики прози В.Винниченка еміграційного періоду, світоглядно-філософської еволюції митця та жанрово-стильової поліфонічності його творчості. Дисертація є певним внеском у наукове висвітлення проблем єдності українського і світового літературних процесів, питань взаємодії різних національних літератур.

Практичне значення одержаних результатів. Теоретичні положення та практичні результати дослідження можуть бути використані у вузівських курсах історії української та світової літератури ХХ століття. Спостереження і висновки дисертаційного дослідження дають підстави по-новому оцінити літературну спадщину В.К.Винниченка, стати джерелом спецкурсів та спецсемінарів, методичних рекомендацій, підручників та учбових посібників з української та світової літератури.

Апробація результатів дисертації. Основні висновки дисертаційного дослідження були представлені у виступах на всеукраїнських науково-практичних конференціях: “Златопільська гімназія: минуле, сучасне, майбутнє” (Новомиргород, 1996), “Шевченко і Поділля. До 185-річчя з дня народження” (Кам'янець-Подільський, 1999), “Творчість Андрія Платонова в культурно-художньому контексті ХХ сторіччя” (Кам'янець-Подільський, 1999). Результати дослідження апробувались в Кам'янець-Подільському державному педагогічному університеті при читанні лекційних занять, проведенні практикумів та спецсемінарів. В цілому дисертація обговорювалась на засіданні відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України. Основні результати дисертації опубліковані у 5-ти статтях, список яких подається наприкінці автореферату.

ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі розкрито сутність, стан вивчення проблеми, її значущість, підстави й вихідні дані для розробки теми, обґрунтовується необхідність проведення дослідження, актуальність роботи. Автор характеризує основні етапи розвитку сучасного винниченкознавства. Формулюються конкретні завдання, обумовлені метою наукової праці, окреслено об'єкти аналізу; визначаються основні підходи й методи, теоретична й практична цінність дисертаційної роботи.

У першому розділі “Ідейно-світоглядна еволюція Винниченка і його художні пошуки в жанрах повісті та оповідання” автор зосереджує увагу на переоцінці письменником політичних, ідеологічних поглядів, осмисленні близьких йому філософських напрямів, які могли слугувати основою для його теорії “конкордизму”. “Філософія життя” Ж.-М.Гюйо, А.Бергсона, психологія В.-М.Вундта, праці антрополога та соціолога Г.Лебона, математика та філософа Ж.А.Пуанкаре, інших мислителів містили ознаки нового світосприйняття, що поєднувалися з письменницькими роздумами про долю України, формували національно-неповторний тип художнього мислення В.Винниченка переломного періоду.

У першому підрозділі аналізується структура повісті “На той бік”, особливості хронотопу, філософська та психологічна проблематика твору.

Авторські роздуми про “втрачений рай” (визначальний архетип утопічного дискурсу Винниченка) проймають значну частину жанрового спектру митця, постійно привертають увагу Винниченка -- прозаїка, драматурга, філософа. Пов'язані з тривогами про долю України, вони увійшли в силове поле його філософії щастя. В цей час у центрі його антиутопічного дискурсу -- філософські та психологічні аспекти відтворення зруйнованої духовної структури героя. Посиливши психологічний аналіз контекстом національно-історичним, В.Винниченко зумів розкрити катастрофічну амбівалентність модернізованого міфу, рятуючись у якому, особистість намагається вберегти себе від історичних катаклізмів. Гіпертрофія особистісного начала підкреслюється готовністю головного героя повісті Верходуба до відмежування від власної біографії, від минулого. Винниченко жодного разу не назвав героя по імені. Прізвище його -- значиме і може означати і прагнення піднестися над грізним та ворожим буттям, і брак глибоких духовних основ, відрив од культурних, народних, національних коренів.

Символічно звучить назва повісті “На той бік”, вказуючи не тільки на шлях, що його обрала героїня Ольга Чорнявська -- носій української визвольної ідеї, а й на утопічний шлях повернення Верходуба до “втраченого раю”, самого себе, що пролягає наче по “той бік” свідомості, в ілюзорному світі модернізованого ним міфу про Наяду. Шлях “на той бік” веде в зону духовного очищення, визначає істинність, значимість національних, революційних, політичних, філософських та інших ідей.

Автор дотримується принципу відтворення подій, використаного у драмі “Між двох сил”. Просторові та історичні реалії проступають лише в окремих епізодах. Винниченко створює полотно, в якому значно розширюється “топографія текстуального простору” (Т.Гундорова), й окрім зображення трагічних картин національно-визвольної боротьби, розкриває приховані психологічні механізми, метаморфози утопічних сподівань героя, який намагається переконати не лише себе, а й інших в чаклунській силі вольового бажання прожити життя спочатку, загорнувши його в чарівні шати міфу, підпорядкувавши всього себе коханню-пристрасті.

Розкриваючи тему “підпільної людини”, підкреслюючи постійну орієнтацію героя на збереження келиха життєвої гармонії, що, наче коронка Зігфріда із “Сонячної машини”, повинен допомогти герою, В.Винниченко і ритм життя доктора Верходуба, і ритм сюжетної дії символічно ув'язує із наповненням краплями мудрості келиха життя. Потовчений келих і далі існує у хворобливій свідомості героя.

Спокійний ритм оповіді ускладнюється насамперед завдяки особливому сприйняттю часу. Час переломного періоду, приречений на прискорення, ущільнюється, підкреслюючи фантасмагоричність дії та авантюрність сюжету, що спонукає героя негайно здійснювати моральний вибір.

Світоглядно відмінний від глибокої релігійності Ф.Достоєвського, український митець намагається, як і його великий попередник, розкрити антиномічність людської природи. Появу “підпільної людини” герой засвідчує на порозі власного експерименту, коли від нього (а не від волі автора) залежить моральний, світоглядний та інший вибір. Верходуб прагне здобути новий досвід (можливо, саме він стане єдиним захистом від “двійників”). Герой повісті постає не як “стерилізована” модель “утопічної людини”, звільненої від конкретно-історичного буття в межах суспільного чи індивідуального утопічного проекту. Однак його намагання мати свободу лише в рамках “міфічного” кохання не менш утопічні, ніж у тих, хто хотів здійснити стрибок із “царства необхідності” в “царство свободи”.

В.Винниченко відтворює у повісті атмосферу трагічного маскараду, в якому відбувається перевтілення і головних, і другорядних героїв, знеособлення, розчинення неповторного “я” у революційному “ми”, утверджується абсолютне панування утопічної ідеї над людськими долями.

Ситуація вибору, що збіглась із ситуацією “бути чи не бути” і з “переоцінкою всіх цінностей”, надзвичайно небезпечна для пересічної особистості, якою є доктор Верходуб. Проте для Винниченка як мислителя й митця ця постать не менш, а, може й, більш важлива, ніж постать видатної чи відомої історичної особистості.

Перша краплина “мудрості”, отримана в дар “філософом” Верходубом у променях Винниченкового сонця, нагадує концепцію світобудови стоїків, згідно з якою всі елементи природи не залежать від людської оцінки, а нарікання на природу чи долю будуть марними та ворожими щодо вічних і незмінних космічних законів. Намагання не бачити глобальності змін логічно й неминуче призвело Верходуба до утопічної впевненості, що трагічна ситуація ніколи не повториться, відійде у вічність. Отже в історії Верходуба формувався утопічний тип мислення, що, тимчасово рятуючи героя від абсолютного відчуження та зневіри, готував його до перевтілень і неминучої “нової” віри.

Непевність майбутнього і жорстокість сьогодення для особистості, пораненої “єрессю утопізму”, залишають єдиний шлях -- пошуки втраченого “я”, а, отже, і втраченого сенсу життя, кохання, ідеалів та надій (“втраченого раю”) -- в минулому.

На шляху до “втраченого раю” утопічні сподівання доктора Верходуба спираються на спогади дитинства чи на несподівану появу віталістичної енергії, народженої весняним сонцем та підкріпленої стоїстичною концепцією світосприйняття. Несподіваність зустрічі з Ольгою Чорнявською, яка нагадала героєві про давнє кохання, лише підкреслює нетривкий, випадковий зв'язок Верходуба з навколишнім світом.

Рятуючись од “виклику” історії, Верходуб просувається лабіринтом перетворень, використовуючи звичні маски “філософа”, “теософа”, “картяра”, що часто накладаються одна на одну.

Розкриття механізму перевтілень протагоніста -- не новий прийом у художній практиці письменника. Аналізуючи функціонування глибинних структур буденної свідомості, підпорядкованих “романтичній пошлості” та утопічній тузі за “втраченим раєм” ще в романі В.Винниченка “Записки Кирпатого Мефістофеля”, О.Білий виділяє в експериментаторстві Кирпатого Мефістофеля маски “благодійника”, “утішника вдів”, “друга сім'ї”.

Мінливість чуттєвих вражень і використання наскрізних лейтмотивів, невмотивованість характерів і полісмисловість -- усі ці риси імпресіоністичної прози теж мають місце в повісті “На той бік”, нагадують ранній творчий досвід письменника. Зокрема, в оповіданні “Момент” (1907) герой-оповідач описує події в річищі такого ж, як і в повісті, особливого, “весняного” світосприйняття, без використання конкретних часово-просторових орієнтирів. Несподіваність зустрічі героїв, минуле яких залишається за рамками твору, небезпечний шлях на “той бік” з необхідним перевдяганням-перевтіленням -- подібні сюжетні ситуації, як і швидке перетворення героїні-“панни” в образ близької жінки, розуміння щастя як моменту, дарованого долею, автор використовує і в новелі, і в повісті.

Підтверджується слушне судження С.Погорілого, який охарактеризував повість “На той бік” як “стильовий міст між другим і третім періодом творчості письменника”. Тема “загубленого раю” -- одна із визначальних і в романі “Поклади золота”, п'єсі-антиутопії “Пророк” (1929), романі “Лепрозорій” (1938).

Винниченко акцентує увагу на формуванні стереотипів утопічної свідомості героя, який стає заручником власного утопічного проекту. “Філософ” Верходуб вибудовує шлях “втечі від свободи” (Е.Фромм), перекладаючи відповідальність за майбутнє на фатум, долю.

Тимчасовість, нестабільність внутрішніх орієнтацій героя -- не тільки результат нової катастрофічної ситуації, а й, можливо, звичне для Верходуба замасковане під “теософію” ставлення до потворного світу. Утопічне звільнення від пут сьогодення в створеному Верходубом міфі про Наяду дає йому тимчасову змогу знову “оволодіти” минулим, отримати оманливу перспективу почати життя з нового відліку й спрямувати майбутнє в нове річище. Варто підкреслити, що лише темно-сині очі Наяди нагадують про її давньогрецьке походження. У новому міфі відсутня німфа річок, джерел, озер із античної міфології. Забуваючи старозаповітне попередження про бунт і падіння сатани (Іс. 14, 12-15), Верходуб ставить на місце німфи, у центр свого міфу повстанця-ангела із армії Люцифера, що перевтілився в жінку-ідола.

Винниченко дає читачеві можливість самому оцінити прагнення “загубленої української людини” (М.Шлемкевич), довести життєвість ще одного, “верходубівського”, міфу ХХ століття, що підміняє міфічною красою все багатство стосунків особистості з Богом та людьми. В аналізованій повісті, як і в психологічній прозі Ф.Достоєвського, краса постає таємничою, мінливою, сповненою суперечностей силою.

У просторі міфу особи верходубівського типу завжди знайдуть аргументи для самовиправдання. Власні вчинки чи, навпаки, бездіяльність оцінюватимуться, з огляду на їхню підпорядкованість долі, з перекладенням на неї відповідальності за минулі, теперішні та майбутні помилки, а підпорядкованість неземним, сатанинським силам даруватиме їм ілюзію обраності. Міф допомагає сховати темну підступну істоту в душі героя, звільняючи його від боротьби із нею. Використовуються міфологічні барви і з метою заінтригувати жіночу свідомість, здійснити без особливих зусиль стрибок із “царства пристрасті” в “царство любові”.

“Великий” закон верходубівського міфу та “велика” перемога героя над собою ведуть до краху утопічних абстракцій у ситуації вибору, коли необхідна концентрація всіх внутрішніх резервів. У пороговій ситуації “бути чи не бути” зразу ж зникає “солодкий холодок”, не перетворившись ні на солодке, ні на гірке кохання. Новітній “верходубівський” міф, що вийшов із “підпілля”, не витримує ударів відповідального часу національно-визвольної боротьби. Перебуваючи в полоні у червоноармійців, доктор медицини, “філософ” роздумує про життя, забуваючи про атараксію, нірвану, кантівський імператив, відкидаючи їх як філософські іграшки. Честь, сумління оцінюються ним як мінливі поняття; зневіра, богоборчий пафос міфу змінюються мізерним страхом знеособленої істоти, а в трагічній ситуації мимоволі з'являються відтінки фарсу.

Винниченко переконливо доводить, що ненависть, як і любов, не може бути єдиним джерелом внутрішньої сили, стійкості духу. Утопічні мрії Верходуба, що ґрунтувались лише на силі міфічної пристрасті, та утопічні сподівання Ольги-Наяди, що базувались лише на фанатичній силі безмежної ненависті, у першому випадку, вели до можливої зради, у другому -- до внутрішнього зламу, духовного та фізичного знесилення.

Національна самосвідомість Ольги-Наяди не поменшала від того, що вона не зуміла реалізувати свій власний задум щодо ліквідації червоноармійського командира Машкова. Письменницький задум не передбачав створення узагальненого образу української героїні, характерного для творів з романтико-героїчним пафосом. Винниченко відтворив епоху, коли утопічні ідеї намагаються оволодіти і суспільною, і особистісною свідомістю, попереджує про їхню позачасову окупаційну здатність підпорядковувати маси, поширюватись зі швидкістю епідемічних хвороб.

Привабливі фарби “верходубівського” міфу затуманили жіночу свідомість Ольги, яка так і не дізналась про можливість зради. А тому в фіналі героїня стає свого роду Наядою навиворіт (на противагу міфічній Наяді, що вимагала самопожертви від інших, вона сама готова на самопожертву).

На переконання Винниченка, істинне почуття заперечує сліпу підпорядкованість, характерну для міфологічного сприйняття, передбачає співтворчість, що веде до єднання тілесного й духовного, до вистражданої цілісності. Повість засвідчує, що на війні, як у стихії, що протистоїть людському природному стану, відбувається не лише гартування сил особистостей, які потрапили у вир боротьби незагартованими, не лише розвиток національної, політичної свідомості в тих, хто бореться за ідеали, а насамперед, викристалізовується ціннісний комплекс особистості, що незалежно від ступеня загартованості зуміє зберегти звання людини.

Спільні переживання, що супроводжували Михайла Верходуба й Ольгу Чорнявську у небезпечній подорожі, під час перебування в полоні у більшовиків, могли стати основою для перетворення закоханості-пристрасті у справжню любов. Здавалось, у героїв з'явилась надія на оновлення справжніх людських почуттів. Однак, запевнення героя, підпорядкованого ігровій ситуації, залежність його позиції (національної, громадянської, соціальної тощо) від утопічних ілюзій не дають підстав для оптимістичного висновку. Національне почуття не з'явилось у Верходуба навіть після втечі із полону, відкинуте мріями про Наяду, що завжди пануватиме над національними чи інтернаціональними ідеями в його спотвореній утопічними сподіваннями свідомості. В фіналі повісті Верходуб знову поруч не з Ольгою, а із міфічною Наядою. Верходуб так і не зміг вийти за межі власного міфу.

Повість “На той бік” розкриває глибинні суперечності переломної епохи, що поставали в людській свідомості утопічними, ідеологічними, політичними фантомами, розривали справжні людські почуття, маргіналізуючи їх, і кидали на трагічний кін божевільної політичної драми характери, кастровані утопічними сподіваннями, політичними акціями, протистоянням національно-визвольних та імперських сил. В.Винниченко, розкривши трагедію особистості, з психологічною майстерністю застеріг від моністичного погляду на людину, кинуту в горнило боротьби. Ідейно-філософська та психологічна поліфонічність повісті вказує на небезпеку утопічних шляхів повернення до “втраченого раю”, виходить далеко за межі твору, що переносить у сьогодення “біль від роз'ятрених ран” історичної пам'яті.

У другому підрозділі аналізуються особливості відтворення світу дитинства у збірці оповідань “Намисто”.

Дитинство у Винниченковій прозі -- це особливий вольовий простір, у якому намагаються реалізувати свою дитячу “волю до влади” сьогоднішні, можливо, й майбутні “владики”, своєрідний “оазис” дитячого щастя із сонячними барвами безтурботності, плацдарм юних героїв, які утверджують свою любов і свободу без батьківської опіки, силу і духовний потенціал іманентно-доброго світу у його протистоянні з фатально-ворожим світом дорослих, з усім недосконалим світом; одне із джерел утопічних сподівань, острів абсолютної свободи у променях “втраченого раю”; величезний ігровий світ дітей, куди потай повертаються і дорослі, щоб бодай на хвилину відчути себе тим, ким уже ніколи не стануть в дійсності. А ще -- завжди початок для тих, хто ще не розчарувався у божественній силі творення.

Тема дитинства, відкрита порівняно пізно, безперечно, належить до “вічних”. У творчій спадщині В.Винниченка вона посідає особливе місце, а тому може стати предметом спеціального дослідження. Збірка “Намисто” (1922-1927) -- частина незавершеного великого задуму -- написати 100 ліричних оповідань (10 “разків”-томів по 10 оповідань). У творі “Віють вітри, віють буйні”, що відкриває збірку, Винниченко змалював лише один вечір із загадкового світу дитинства. Однак, це був вечір, коли, можливо, вперше дитина почала усвідомлювати ефемерність повноти буття, мозаїчність та калейдоскопічність недосконалого світу, необхідність чуйності, співчуття, які допоможуть подолати ізольованість та самотність. Час і місце дії локалізовано. Засобом психологічної характеристики виступає і авторська іронія. “Владика” намагається приховати свій страх перед наймичкою Санькою. Якщо герой намагається утримати владу, то Санька спішить відчути насолоду хоча б тимчасової влади. Героїня отримує радість не лише від того, що вільна обирати свій спосіб поведінки, а й від можливості заставити “владику” відчути тягар примусу, ненависного обов'язку. Юні герої відчувають перші відмінності між власним “Я” та “Іншим-Я”, парадоксальну необхідність збереження гармонії між процесами відокремлення від “іншого” та єднання з ним. Наймичка глибоко відчуває всю гостроту тимчасової самотності Гриня, адже сама має гіркий досвід постійної самотності сироти, вона творить ілюзорний світ, у якому її невродливість, сирітство, самотність та доля можуть з'являтися та щезати за її бажанням. Однак, на жаль, вона вже знає -- життя суворіше. Пісня “Віють вітри, віють буйні”, яку співає героїня у фіналі, її казки розвіюють темряву відчуження.

Малий Зінь з оповідання “Гей, хто в лісі, обізвися” дуже схожий на Гриня. Як і в попередньому творі, Винниченко зосереджує абсолютну увагу на дитячому вольовому прагненні не лише зберегти межі своєї “влади”, а й збільшити її, перевіривши силу, істинність тих образів, що уособлюють безмежну владу. Владу Зіня лише обмежує страх, навіяний образом Корчуна -- страшного “бога” кари й заборони.

Автор описує події з погляду маленького героя, з використанням його “дитячого” слова”. Поруч із Зінем матір, тато, бабуся, однак він залишається на самоті із хвилюючим прагненням підкорити собі закони таємничого світу. Одного весняного дня Зінь намагається здійснити свій власний експеримент: він спробує задобрити земного “бога”. Маленький герой наче переступає символічну межу, відходячи від свого дому.

Експеримент зупинено -- Зінь стає свідком жорстокої розправи над Корчуном. У фіналі ні Зінь, ні його батьки поки що не підозрюють, що цей весняний день зробив його дорослішим, непомітно відокремив від стану чистої дитячої наївності та безтурботності. Несподівана розв'язка не приносить очікуваної радості. Герой не відчуває себе “владикою”, вперше в житті побачивши, що ціна владарювання -- саме життя.

В оповіданні “Гей, ти, бочечко…” пастушки Семен Ґедзь та Семен Комар прагнуть піднятися над своїм сирітством, захистити осиротіле “Я” вчинками, які змусять забути їхню самотність та душевний біль. Молодший -- пастух та поводир своєї глухої бабусі, у стосунках з Ґедзем прикладає всі зусилля, щоб подолати вікову різницю, знищити або хоча б зменшити смугу відчуження між поводирем та пастухом. Поряд з мотивом самотності звучить мотив невтраченої віри у дитячі сили. Оптимістична тональність створюється, насамперед, за допомогою “ситуації перелому”, коли слова співчуття із уст бабусі Семена Комара одразу ж знаходять відгук у, здавалось би, озлобленій, зачерствілій душі Семена Ґедзя. Пісенний рефрен фіксує єднання дитячих душ.

Протиставлення дитячого та дорослого світу як іманентно-доброго та фатально-ворожого грає особливу роль у розкритті характерів юних героїв оповідання “Та немає гірш нікому”. Для Сашка та Льоні життя пастухів -- “оазис” дитячого щастя, у якому реалізується дитячий ідеал свободи. Досвід раннього сирітства -- лише перший крок до абсолютного відчуження. Шокує, насамперед, жорстокість близьких, рідних людей, яка фіксується у дитячій пам'яті назавжди. Позбавлені материнської та батьківської любові, герої втрачають віру і в родинну любов, довіру до всього дорослого світу, і це може привести до абсолютної зневіри.

Часово-просторова локалізація підкреслює трагічну самотність героїв оповідання. Один вечір із життя героїв містить стільки сирітського страждання, невимовного відчаю, що виразити такий трагічний стан можуть лише зворушливі рядки народної пісні “Та немає гірш нікому”.

В оповіданні “Ой, випила, вихилила…” Винниченко намагається психологізувати пейзажну деталь, яка певною мірою є відображенням авторського ціннісного ставлення до своїх маленьких героїв.

Автор змальовує дитинство sub specie ludi, акцентуючи увагу, насамперед, на визначальній ознаці гри -- лише вона дарує свободу. Гра об'єднує дітей з багатих і бідних сімей, її закони формують усталені форми, в яких кристалізуються етичні цінності, однаково значимі для всіх.

Близнята Івашко та Любка -- герої двох оповідань -- “Гей, не спиться” та “Гей, чи пан, чи пропав…” зміцнюють свої характери не лише у змаганні зі своїми ровесниками. Вони роблять перші спроби зрозуміти причини розколотості “дорослого” світу, визначити свої власні орієнтири в соціальному протистоянні, намагаються випробувати свої сили, підтримуючи прагнення батьків та рідних змінити недосконалий світ.

Винниченко посилює психологічну роль пейзажу, персоніфікує його. Весняний пейзаж набуває символічного звучання, відтворює святковий настрій героїв, світлі надії. Уривки із народної пісні підкреслюють вузлові моменти становлення дитячого характеру. Чергування під час таємних зібрань робітників, участь у визволенні арештованих засвідчили готовність маленьких героїв до нових недитячих випробувань.

Михася та Гаврика з оповідання “За Сибіром сонце сходить…” теж манить загадкова далечінь. Герої мріють стати “благородними розбійниками”, схожими на Кармелюка з народної пісні, утверджують дитячі ідеали свободи. Вони створюють і намагаються реалізувати, можливо, перший в житті утопічний проект. Їх приваблює безмежна свобода. Засобом психологічної характеристики виступає авторська іронія, зафіксована в портретних характеристиках героїв, які самим вольовим зусиллям намагаються виправити світ. Події, описані в оповіданні, відбуваються напередодні Великодня, однак передсвятковий настрій щезає у химерних барвах утопічних мрій. Маленькі утопісти не підозрюють, що поступово стають заручниками ідеї, приховують один від одного тугу за рідними, рішуче поривають із минулим, як того і вимагає утопічний проект.

Експеримент приносить несподівані результати. Реальний час, на відміну від утопічного, невблаганний, і вечір підганяє майбутніх “розбійників”. Розвіюється утопічний простір. Юні герої, прощаючись з мріями дитинства, поставлені перед необхідністю нових пошуків свободи, духовної цілісності.

У збірці “Намисто” В.Винниченко відтворив яскраві картини непростої дитячої долі, що проходила випробування разом із долею України, а його “дитяча” проза стала невід'ємною частиною жанрового спектру творчості митця.

Другий розділ “Особливості діалогу утопічного та антиутопічного дискурсів у романній структурі”.

У першому підрозділі дисертант прагне довести, що утопічний та антиутопічний дискурси часто виходять за межі жанру, визначеного автором, тут діють не лише закони жанрової еволюції, а й активний перегук з ідеями переломних історичних періодів. Саме цим пояснюється жанровий феномен роману-метаутопії, в межах якого утопія та антиутопія ведуть суперечливий діалог, демонструючи не лише амбівалентність утопічних ідей, а й авторські ідейні злети та поразки в процесі пошуків духовної першооснови.

В антиутопічних романах Є.Замятіна, О.Хакслі, дистопії Д.Оруела утопічні моделі “Єдиної Держави”, “Світової Держави”, “Океанії” вже з самого початку є незаперечним фактом реалізованої утопії. В романі-метаутопії В.Винниченка поява в кінці першої частини Сонячної машини могла лише вказувати на можливість створення подібної утопічної моделі, яку, напевно, назвали б “Сонячна Держава”. Керуючись принципами “реалістичного символізму” (авторське визначення обраного напряму в “Одвертому листі Дрібного Буржуа”), Винниченко концентрує увагу насамперед на розмаїтті чи протистоянні утопічних проектів, які переповнили Німеччину і всю планету, і лише потім -- на сатиричному зображенні результатів реалізації утопічних ідей. До появи “сонячної” утопії Рудольфа Штора, що посідає центральне місце в романі, автор знайомить нас з “аристократичною” утопією, в якій поєднуються ідеали старої аристократії (князь Альбрехт -- нащадок німецьких монархів, його син Отто, старий граф Елленберг) та нової (принцеса Ельза -- спадкоємиця “коронки Зігфріда”, Адольф Елленберг, принц Георг). Утопія нової аристократії стає фактично варіантом “монархічної”, мета якої -- створення “єдиної республіки землі” з єдиним Королем-Президентом. Президент Об'єднаного Банку Мертенс намагається стати Королем Землі, а ставши екс-президентом та адептом сонцеїзму, підпорядковує всього себе новим ідеям, що мають не менш утопічний та планетарний характер. Теорія Вічного Порядку, яку проповідує Ганс Штор (за словами Винниченка, цей герой -- виразник “дрібнобуржуазної класи”) -- “дрібнобуржуазна” утопія “вічного” слуги, що не підноситься до точки зору ніцшеанського гіперборейця, однак, у своєму ставленні до Бога, в розумінні особистості, яка повинна підкоритись шторівському утопічному ідолу -- Вічному Порядку, вона стає одною із теорій, що посягають на закони всесвіту. Дослідники антиутопії Р.Гальцева, І.Роднянська акцентують увагу не лише на ігноруванні, а й знищенні батьківського принципу в жорстоких світах “раціоналізованих” утопічних суспільств, які формують систему “принципиальной безотцовщины”. Найбільш послідовно принципове сирітство утверджується в “анархічній” утопії Інтернаціонального Авангарду Революційної Акції. І параграф 9 статуту, що утверджує вторинність родинних відносин перед організаційним обов'язком та дисципліною, і параграф 25, що унеможливлює добровільний вихід з Інараку (вихід -- смерть) -- достатньо змістовні, щоб уявити демонічну спрямованість програми, яка здатна постійно живити отруйною енергією утопічний фанатизм Макса Штора, Тіле, Шпіндлера, Клари, Гоферта, Бравна Паровоза, Кестенбавма, посилюючи їхню сектантську самотність. Варто підкреслити, що утопічні проекти -- вічні та послідовні антагоністи. Адепти “монархічної” утопії оцінюють соціалізм як “віру в чорну магію”. Сонячне світло -- в основі утопічних сподівань прибічників “сонцеїзму”, а для адептів “монархічної” утопії воно -- сентиментальність”, “електрика -- певніша, ділова, надійна сила”.

Винниченко відтворює не лише особливості утопічного мислення майбутньої Німеччини, а й процеси ідеологічного, політичного, духовного протистояння в межах однієї сім'ї. Крах сімейних, родинних традицій -- небезпечний симптом грізних подій, що невблаганно наближаються.

Планетарні зазіхання властиві не лише інаракістам, а й більшості героїв Винниченкового твору. У третій частині роману Ганс Штор іронічно називає сина-винахідника Рудольфа “спасителем світу”, “новим Христом”, говорить про готовність другого сина Макса летіти з сонячним хлібом на інші планети… В жанрову структуру роману-метаутопії “Сонячна машина”, окрім антиутопічних елементів, входить утопія космічного масштабу. Утопічна програма сонцеїстів Винниченка ще раз підкреслює вічну й непереборну властивість будь-яких утопічних учень -- намагання створити не лише земну, а й космічну гармонію. А тому адепти утопій приречені виконувати неодмінне завдання -- вихід за земні межі, нав'язування своєї справедливості, свого добра, своєї гармонії всьому Всесвіту.

Антиутопічний дискурс роману-метаутопії пов'язаний не лише з наслідками негайного впровадження в життя ідей “сонячної” утопії Рудольфа, як це може здатись на перший погляд. Протистояння Союзу Східних Держав та Європи -- результат утопічних прагнень реалізувати “монархічну” утопію нової аристократії, згодом керується прагненням політиків розв'язати силовими методами геополітичний конфлікт. Ще до повідомлення про Сонячну машину, борючись за щастя всього людства, інаракісти висадили в повітря лондонську біржу. У центрі Винниченкового роману -- амбівалентна особистість, що не лише увібрала в себе трагічні риси свого часу чи авторські суперечності у процесі пошуків духовної гармонії, а й відтворила “вічну” розколотість внутрішнього світу архітекторів “земного раю”. У всіх частинах роману ми бачимо незмінну абівалентну природу аскетичного й небезпечного фантазера.

Сонцеїсти Винниченка не вирішують архаїчну для них -- представників кінця ХХ століття -- проблему протистояння “хліба небесного” та “хліба земного”, вони сконцентровані на забезпеченні всіх сонячним хлібом, що в очах утопістів виглядає як фантастично-вигідне їх поєднання. Однак, “сонячні” неофіти в істеричному захваті забувають, що, як і попередні покоління, вони підвладні віковічній людській тузі, про яку так добре пам'ятає Великий інквізитор з роману Ф.Достоєвського “Брати Карамазови”: “перед ким схилитись, кому вручити совість і яким чином з'єднатись нарешті всім у беззаперечний загальний” мурашник. “Чудо” перетворення сонячної енергії на хліб, “таємниця” творення, що ґрунтується на служінні гордині, земній славі, “авторитеті” ідола і формується складним поєднанням амбівалентних прагнень і почуттів (намагання піднятись над масами і страх перед юрбою, сплески вольової енергії і пасивне споглядання подій, участь у масових виступах і презирливе ставлення до учасників цих виступів тощо) -- ось ті джерела, що віталізують “сіру теорію” утопічного сонцеїзму.

Універсальний образ сонця у фіналі роману “Сонячна машина” заступає центральний образ антиутопічного дискурсу -- образ ідола-винахідника, що зумів підпорядкувати собі всемогутню, як здавалось раніше, енергію. Жанр роману-метаутопії ще раз підтвердив: борючись із “живою” реальністю, шукаючи нові форми, що найяскравіше відтворять нове світосприйняття, письменник “кидає нас у незбагненний Всесвіт”, примушує мати справу з предметами, з якими людські стосунки неможливі. Тому ми повинні винаходити інші, досі нечувані види взаємин. Геть відмінні від традиційних, вони повинні відповідати сприйняттю таких образів”.

В.Винниченко намагався розв'язати надзвичайно складне завдання, що завжди поставатиме перед авторами романів-метаутопій, -- зберегти привабливість утопічної мрії і водночас попередити про небезпеку процесів, спрямованих на її негайне втілення.

У другому підрозділі аналізуються особливості функціонування архетипу “втраченого раю” в структурі роману “Поклади золота” (одна з перших назв -- “Загублений рай”). У цьому творі Винниченко зосереджує особливу увагу на тому, що утопічні сподівання, підняті з глибин свідомості та підсвідомості хвилями переломного періоду 20-х років, знову й знову кидають людину в стан вічного протистояння із суспільством, історією та природою, оживляють забуті “фігури” та “маски” міфологічного світосприйняття, древні архетипи, закодовані в генетичній пам'яті людства, і серед них -- один із наймогутніших -- архетип “втраченого раю”. Підпорядкована утопічному проекту свідомість будує квазісубстанцію, що нівелює справжні особистісні ознаки, підміняє реалії буття, намагаючись розчинити їх у солодко-отруйній атмосфері безособових законів. Приймаючи “виклик” історії (А.Дж.Тойнбі) або ж, рятуючись від нього, особистість ставить експеримент над своєю власною сутністю, стверджуючись чи прирікаючи себе на численні катастрофічні перевтілення на краю безодні, що розділила міфи й реальність.

Історичні реалії роману (згадка про Лігу Націй, біженців з фашистської Італії, картини французького життя, у якому панує американська культура, уривки з газетних повідомлень про стан в СРСР, спогади про Україну, міста Полтаву, Київ, Фастів) не стають об'єктом авторської уваги. Вони -- лише просторові орієнтири трагічного переломного періоду.

Шукаючи порятунку в ілюзорному еміграційному світі, герої роману неодмінно стають гравцями в небезпечній грі з міфологічними химерами та утопічними сподіваннями. В центрі утопічного дискурсу -- “поклади золота” -- образ-привид, що до кінця твору бентежить хворобливу свідомість шукачів-перевертнів. Таємний агент більшовиків та наркоманка Соня грає роль Наталії Кузнецової, повія Леся “з устами дівчинки й тілом Венери” -- роль аристократичної пані Антонюк, дочки професора історії, актор Нестеренко із неспокійною совістю -- адвоката Кавуненка, більшовицький агент Долгополов -- пана Загайкевича, авантюрист Петренко -- пана Мазуна. Дехто з героїв відкрито демонструє цинічну пристосованість до нових умов -- Фінкель, Крук, Свистун готові служити будь-якій ідеї, що достатньо оплачується.

У пороговій ситуації автор дає героям ще одну (можливо, останню) можливість вибору (але негайного). І в цій ситуації вибір значною мірою залежить від усвідомлення того, що перевтілення є інваріантною властивістю людського світовідношення, а отже, завжди існує як небезпека недооцінки цієї “вічної” властивості, так і можливість уникнути внутрішнього катастрофічного розколу, зберегти свою сутність у найнебезпечніші часи.

Герой роману Крук мріє про переселення разом з коханою до української колонії в Бразилії, відомий в минулому адвокат Наум Фінкель -- про повернення до стану колишньої, втраченої гідності, Загайкевич -- про можливість сприймати чисто й безпосередньо світ, як у часи своєї революційної юності, Леся -- про “весняний гай” кохання, Нестеренко -- про єднання з дітьми, яких зрадив. Колишній офіцер російської армії, потім -- армії УНР, Терниченко проектує “Ательє щастя” -- своєрідний університет, що готуватиме лжепророків -- творців ілюзорного щастя, мріє створити “Комітет визволення людства”. Подібно до “філософа” Верходуба із повісті “На той бік”, Терниченко відкидає будь-які моральні принципи, намагаючись стати “по той бік добра і зла”. Як і в романі “Сонячна машина”, прагнення утопістів мають планетарний характер. Автор використовує обов'язкові елементи детективу -- переслідування, переховування, раптові зміни обставин, напружену атмосферу різноманітних очікувань. Винниченко відтворює нелегкий шлях повернення героїв до своєї внутрішньої цілісності. Фінал роману відкритий -- Леся та Нестеренко, яких об'єднало кохання, повертаються в Україну, хоча їхня майбутня доля -- досить невизначена.

ВИСНОВКИ

Проза В.Винниченка 20-х років ХХ століття засвідчила, що філософська програмність стала постійною ознакою творчості українського письменника, ще раз підтвердила: ХХ століття заперечує локальний характер європейської літературної традиції, що створювала утопічні острови в мистецтві окремих творців “земного раю”. Утопічні ідеї полишають літературні острови своїх “батьків” та їх адептів, утверджують свій тотальний характер. Утопічні архіпелаги створюються не лише у сфері мистецтва, а і в політиці, філософії, економіці, науці, деформуючи весь духовний спектр європейської культури. У річищі трагічного зіткнення правди ідей і правди життя накопичувалися арсенали антиутопічних ідей, що фіксували у жанровій пам'яті “прокляті роки” та розсіювали “попіл імперій” (Ю.Клен) в антиутопічних світах різних національних літератур.