Размещено на http://www.allbest.ru/

Кіровоградський державний педагогічний

університет імені Володимира Винниченка

УДК 883. 09- 2

ТВОРЧІСТЬ ФЕОДОСІЯ РОГОВОГО. ПРОБЛЕМАТИКА І СТИЛЬ

10.01.01- українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ЗУБАК ЛЮБОВ ОЛЕКСІЇВНА

Кіровоград -2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор, академік АВШ України Клочек Григорій Дмитрович, Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, кафедра української літератури, завідувач кафедри;

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, професор Панченко Володимир Євгенович, Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, кафедра зарубіжної літератури

та компаративістики, завідувач кафедри;

кандидат філологічних наук, доцент Пахаренко Василь Іванович, Черкаський державний університет імені Богдана Хмельницького, кафедра української літератури, доцент.

Провідна установа: Одеський державний університет імені І.І.Мечникова, кафедра української літератури, Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться “ 22 ” червня2000 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 23.053.01 в Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка за адресою: 25006м.Кіровоград, вул.Шевченка ,1; зал засідань.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеціКіровоградського державного педа-гогічного університету імені Володимира Винниченка (25006м.Кіровоград, вул.Шевченка ,1).

Автореферат розісланий“20”травня2000 року

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради ЗадорожнаН.О.

Зубак Л.О. Творчість Феодосія Рогового. Проблематика і стиль. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка. - Кіровоград, 2000. шістдесятник роговий проза домінанта

У роботі досліджується творчість видатного українського прозаїка, лауреата Державної премії ім. Т.Г.Шевченка (1992) Феодосія Рогового. Простежуються основні віхи життєвого шляху письменника, визначаються ідейно-естетичні джерела творчості. Розглядаються тематично-смислові домінанти прози Рогового в контексті української літератури 70-80-х років. Досліджуються витоки його своєрідної поетики, аналізується становлення творчої манери під впливом естетичних пошуків шістдесятників, деяких зарубіжних майстрів слова. Висвітлюються основні художні принципи, які визначають жанрово-стильові особливості творів, розглядаються характеротворчі та мовностилістичні художні прийоми. Творчість Рогового осмислюється як системно організована цілісність, обґрунтовується роль і місце прозаїка в літературному процесі другої половини ХХ століття.

Ключові слова: художній світ, художнє мислення, літературний процес, поетика, шістдесятники, лірична проза, авангардизм, духовність, внутрішній монолог, потік почуття.

Zuback L.O. Feodosiy Rohovy's Creative Work. Problems and Style.- Manuscript.

Thesis for a candidate degree in philology by speciality10.01.01- the Ukrainian Literature, Kirovohrad State Pedagogical University named after Volodymyr Vynnychenko, Kirovohrad, 2000.

The dissertation investigates creative work of the prominent Ukrainian prose-writer Feodosiy Rohovy, the State Taras Shevchenko Prize winner (1992). The main periods of the writer's life are viewed; conceptual and aesthetic sources of his creative activity are determined. The thematic dominants of Rohovy's prose are analysed within the context of the Ukrainian Literature of the 1970s-1980s.

The sources of the writer's original poetics are investigated; the formation of his creative style under the influence of the aesthetic search of the sixties' movement, and some foreign writers is viewed. The main artistic principles determining genre and style peculiarities are established; the author's expressive means, his stylistic devices, and character drawing peculiarities are analysed.

F. Rohovy's creative work is regarded as an integral phenomenon; the role and place of this prose-writer in the literary process of the second half of the 20^th century are substantiated.

Key words: artistic world, artistic thinking, literary process, poetics, “the sixties movement”, lyrical prose, avant-garde, spirituality, inner monologue, stream of feeling.

Зубак Л.А. Творчество Феодосия Рогового. Проблематика и стиль. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Кировоградский государственный педагогический институт имени Владимира Винниченко, Кировоград, 2000.

В диссертации исследуется творчество известного украинского прозаика, лауреата Государственной премии им. Т.Г. Шевченко Феодосия Рогового. Его романы “Праздник последнего помола”, “Поручительство для отца”, “Большие Поминки” получили высокую оценку современной литературной критики - Б.Харчука, М.Наенко, В.Брюховецкого, М.Шевченко, И.Кошеливца, Е.Пашковского и др. Но несмотря на значительный вклад писателя в развитие украинской романистики, признание его таланта, художественное наследие прозаика остается фактически неизученным.

Творчество Ф. Рогового - интересное и своеобразное явление в истории украинской литературы второй половины ХХ столетия. В своих произведениях писатель применил новейшие художественные технологии мирового образца, тем самым введя в нашу литературу новый тип лиро-эпического романа - “субъективную эпопею”. Его проза демонстрирует неповторимый синтез выразительно национальных и общеевропейских стилевых тенденций. Воспользовавшись передовыми достижениями зарубежной литературы, Роговой сумел на родном, близком его мироощущению материале создать собственный художественный мир, свою оригинальную поэтику.

Полноценное воспроизведение истории украинской литературы 70-80 годов невозможно без изучения творчества этого самобытного писателя. Нельзя также обойтись без учета художественных достижений Рогового при исследовании связей украинской литературы с мировой.

Цель данной диссертационной работы состоит в создании научного литературного портрета Феодосия Рогового. Целостное осмысление творчества писателя вызвало необходимость обратиться к системным методам анализа.

Диссертация состоит из вступительной части, трех разделов, выводов, библиографии.

В первой главе освещаются основные факты жизни Феодосия Рогового. При этом воссоздается совокупность всех тех обстоятельств, которые сформировали его как творческую личность, определили тематические, смысловые доминанты творчества, художественный почерк. Называется главный системообразующий фактор поэтики Рогового - стремление сберечь в художественном слове память о своем родном крае Посулье, который в 1959 году был затоплен водами Кременчуцкого водохранилища. Обращение к теме уничтожения этого уникального уголка нашей земли дало автору возможность поднять важнейшие проблемы современности, связанные с назначением Человека на этой Земле, и осветить их не на социальном, а на онтологическом уровне.

Во второй главе изучаются наиболее выразительные тематические и смысловые константы прозы Рогового - любовь к “малой” родине, вопросы генетической и исторической памяти, нравственные аспекты экологической проблемы.

Третья глава посвящена определению основных художественных принципов, которые раскрывают стилистические особенности творчества писателя - жанровые, характерообразующие, речевые.

В выводах названы основные результаты исследования. Село Мокловоды (художественно обобщенный образ Посулья в произведениях писателя) - это удивительный микромир, который стал аналогом национального мира и одновременно сосредоточением многих проблем всего человечества. Действительность в романах изображается не в прямом авторском изложении, а в “преломленном”, пропущенном сквозь человеческое сознание виде. Композиционное пространство заполняют многочисленные монологи. Изображение особенностей характера достигается путем воссоздания устно-разговорной речи героев.

Творчество Рогового представляет собой системно-организованную целостность с тесными внутренними взаимосвязями.

Ключевые слова: художественный мир, художественное мышление, литературный процесс, поэтика, шестидесятники, лирическая проза, авангардизм, духовность, внутренний монолог, поток чувств.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження визначається самим його об'єктом - творчістю відомого українського прозаїка, лауреата Державної премії імені Тараса Шевченка (1992 ) Феодосія Рогового.

Творчість Ф.Рогового- цікаве і своєрідне явище в історії української літератури другої половини ХХ століття. Його проза явила нашій літературі неповторний синтез виразно національних і загальноєвропейських стильових тенденцій. Незважаючи на “периферійність” проживання (далеке полтавське село Устимівка), певну відірваність від літературного середовища, письменник своїми творами розширив “змістові” горизонти української прози, застосував найновіші художні технології світового зразка.

Одночасно Феодосій Роговий продемонстрував можливості творця в умовах жорстких обмежень віднаходити шляхи і форми для вільного самовираження, для збереження індивідуальної суверенності. Уже перший роман “Свято останнього млива” (1982) засвідчив прагнення письменника вирватися за рамки загальноприйнятих стилістичних норм, показав авторську нехіть до традиційного сюжетного письма. Наступні романи “Поруки для батька” (1987) та “Великі Поминки” (1990) представили українській літературі новий тип ліро-епічного роману - “суб'єктивну епопею”. Творчість Рогового привертає увагу і своєю авангардистською сутністю. Щоправда, його літературний авангардизм був породжений не свідомим бажанням творити “модерну” прозу, а прагненням найбільш адекватно виразити себе, свій багатий зміст.

Відтворення повноцінної історії українського письменства 70-80-х років неможливе без уважного вивчення творчості цього самобутнього прозаїка. Не можна також оминути творчість Ф.Рогового при дослідженні зв'язків вітчизняної літератури зі світовою, набутки якої художньо трансформувалися в його романах. Спираючись на досягнення сучасної науки, дисертант прагне об'єктивно відобразити постать цього непересічного письменника на тлі літературного процесу 70-80-х років.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі української літератури Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, до наукових і науково-методичних планів якої входить проблема нового прочитання класичної та сучасної української літератури. Методологічні й методичні принципи, на яких ґрунтується наше дослідження, також входять у плани наукової роботи кафедри.

Об'єктом дисертаційного дослідження є прозова творчість Феодосія Рогового, представлена збіркою оповідань “Провідини”, романами “Свято останнього млива”, “Поруки для батька”, “Великі Поминки”, “Гріх без прощення”, художньо-документальними новелами, присвяченими Григору Тютюннику, художньо-публіцистичними статтями письменника.

Матеріал дослідження, окрім творчої спадщини прозаїка, містить тексти, що мали безпосередній вплив на формування його художнього мислення, зокрема твори німецького прозаїка Германа Гессе. Дослідження життєвого шляху проводилось на основі вивчення анкет, інтерв'ю, епістолярію Ф.Рогового, спогадів про нього рідних і друзів. У роботі широко використані матеріали домашнього архіву письменника.

Головна мета нашого дослідження полягає у створенні наукового літературного портрета Феодосія Рогового.

Виходячи з особливостей цього жанру, сформульовано такі завдання:

дослідити життєвий шлях Феодосія Рогового, виявивши при цьому мотивацію його творчої діяльності та витоки мистецької самобутності;

виокремити і проаналізувати тематично-смислові домінанти художньої прози письменника, зіставити їх з головними тематично-смисловими тенденціями літературного процесу 70-80-х років;

визначити жанрову специфіку романів, охарактеризувати їх основні мовностилістичні особливості;

осмислити творчість Ф.Рогового як системно-організовану цілісність;

обґрунтувати роль і місце письменника в історії новітньої української літератури.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що творчість Феодосія Рогового вперше піддається цілісному вивченню в літературно-історичному контексті 70-80-х років. Уперше здійснено монографічний аналіз змістової сфери творчості письменника, досліджено особливості його художнього стилю.

Методологічні та методичні принципи дослідження обумовлені вимогами наукового жанру літературного портрета, а саме: необхідністю цілісно осмислити творчість письменника, об'єктивно охарактеризувати та оцінити його як митця, визначити його роль і місце у відповідному етапі літературного процесу. Це вимагає вдатися до системних методів аналізу. У дисертації ми звернулись саме до такого підходу, ґрунтуючись на принципах, розроблених Г.Клочеком. Залежно від потреби і наукової доцільності використані елементи біографічного та історико-порівняльного методів.

Теоретичну основу роботи складають літературознавчі праці М.Бахтіна, В.Виноградова, М.Гіршмана, Л.Тимофеєва, В.Фащенка, Г.Клочека, М.Наєнка, а також дослідження з історії українського літературного процесу 60-80-х років В.Дончика, М.Жулинського, Г.Сивоконя, Г.Штоня.

Ступінь наукового осмислення проблеми. Творча постать Рогового, одного з найглибших письменників 70-80-х років, залишається фактично неосмисленою. На сьогодні нараховується до десятка статей, здебільшого рецензійного плану, про його творчість, основна частина яких присвячена “Святу останнього млива”. Це статті Б.Харчука, М.Наєнка, В.Брюховецького, М.Шевченка, що з'явилися одразу після виходу роману в1982-83-у роках. Наявна одна рецензія на роман “Поруки для батька” - В.Воловця, а також дві статті-монорозвідки про творчість Рогового, авторами яких є відомий український поет М.Шевченко (у минулому “літературний учень” Рогового) і доцент Полтавського педінституту П.Загайко. Кілька окремих згадок про письменника міститься в “Історії української літератури ХХ століття. Книга друга. Частина друга”. Нещодавно зусиллями сина Юрія видано книгу спогадів про Феодосія Кириловича “Моє життя - то творення любові”.

Практичне значення дослідження визначається можливістю використання його результатів при написанні історії української літератури ХХстоліття, створенні підручників та посібників, у процесі вузівського викладання історії української літератури, при організації спецкурсів та спецсемінарів. Матеріали дисертації можуть бути застосовані при вивченні особливостей української романістики другої половини ХХ століття. Інтерпретація художніх текстів Рогового створює певні можливості для узагальнень у плані розв'язання складної проблеми системного аналізу змістової сфери та поетики художнього твору. Окрім того, дослідження тематично-смислових домінант прози Рогового має важливе суспільне значення, адже дає змогу вносити у свідомість сучасної людини актуальні смисли, пов'язані з історичною пам'яттю, моральністю, екологічним виживанням людства.

Апробація роботи. Окремі розділи та дисертація в цілому обговорювались на засіданнях кафедри української літератури Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Окремі положення були виголошені у формі доповідей на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Українська література в контексті світової: теоретичний, історичний, і методичний аспекти” (Черкаси, 1998) та на звітних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу КДПУ ім.В.Винниченка.

Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (166 найменувань). Робота викладена на 172 сторінках машинопису основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми, викладається стан дослідження творчості Феодосія Рогового, формулюється мета і завдання, визначаються методи дослідження, вказується наукова новизна роботи, її практичне значення, а також наводяться відомості щодо апробації отриманих результатів та їхнього впровадження.

У першому розділі дисертації “Життєвий і творчий шлях Феодосія Рогового” висвітлюються основні факти життя і творчості Феодосія Рогового, відтворюється сукупність усіх тих обставин, які сформували його як творчу особистість, визначили тематично-смислові домінанти творчості, художньо-стильову манеру.

Поштовхом до літературної праці для Ф.Рогового стало затоплення у 1959році водами Кременчуцького водосховища Посулля - його “малої” батьківщини, одного з унікальних куточків України. Потреба розповісти про втрачений назавжди край, зафіксувати в художньому слові дух, досвід, сподівання свого народу стали основним мотивом творчості Рогового і визначили його письменницьку спрямованість.

Народився Феодосій Кирилович Роговий 27 серпня 1925 року на хуторі Пугачівка, що розкинувся на березі лівої притоки Дніпра Сулі, в селянській родині. Цієї назви ми не знайдемо у творах, але саме Пугачівка явиться нам у “Святі…” і наступних романах з характерним порічанським іменем Мокловоди. Конкретний населений пункт буде настільки художньо узагальнений Роговим, що підніметься до рівня символу однієї з найхарактерніших часток “великої” Батьківщини, на якій по-своєму відбилася доля України. Першими і основними вихователями його високої естетики стали пишна посульська природа, древні звичаї порічковиків і виплекане у великій шанобі рідне слово. Згодом нелегкі випробовування, що випали на його долю, - напівголодне “колгоспне” дитинство, фашистська неволя, перебування в радянських таборах для інтернованих, загибель на фронті батька, втрата “малої” батьківщини - відшліфували характер, загартували волю й одночасно загострили до крайньої межі трагедійність світовідчуття, притаманного йому, як і більшості справжніх талантів.

1950-й рік був початком педагогічної роботи Ф.Рогового (він закінчив заочно Харківський інститут іноземних мов). На той час припадають і перші проби пера. Були це художні нариси, які друкувалися не тільки в обласній, але й республіканській пресі. Уже тоді в них яскраво виявився мистецький талант автора.

У 1966 році Рогового, сількора з полтавської глибинки, запрошують до редакції обласної молодіжної газети “Комсомолець Полтавщини”. Дуже скоро він стає одним з провідних нарисовців на Полтавщині. Формування Рогового як письменника відбувалося в яскраво вираженому шістдесятницькому середовищі: в газеті працювали самобутні полтавські поети А.Островерхий і М.Булах, частими гостями тут були Гр.Тютюнник, Б.Олійник, І.Драч. У стінах редакції відбулося його знайомство з Григором Тютюнником, яке згодом переросло в міцну чоловічу дружбу.

Проте у 1970 році Ф.Роговий повертається в Устимівку, де після затоплення Пугачівки жила його сім'я: мати, дружина, син. Як принциповий і чесний журналіст, людина нонконформістської вдачі, він не зміг пристосуватися до фальшивих газетних стандартів тієї пори. Окрім того, Роговий, корінний селянин, що зріс і душевно сформувався серед розкішної сулянської природи, не здатен був прижитися в місті з його вічною суєтою і розпареним асфальтом.

У 1973 році була завершена робота над романом “Свято останнього млива”. Роговий подає його до видавництва “Молодь”. Звідси і почалися митарства з виданням твору. Автора звинуватили в ідейних нечіткостях, надмірній суб'єктивності оцінок, сумних і сумнівних тонах тощо. Не менше претензій виставлялося до авторського стилю. Проте Роговий не зупинявся, намагаючись довести своє право на вільне самовираження. Його відповідь видавництву “Молодь” (ішов 1974 рік!) можна вважати громадянським подвигом: “Очевидно, марні мої потуги: вам не заболить ні загублена (без толку) земля, ні поруйновані десятки тисяч людських осель. Повторюю: це злочин віку. Його не простять нащадки, бо творений він, коли вже була відома атомна енергія, бо творений він на догоду. Бо - і це основне - можна було зробити ГЕС втричі дешевше, затопивши принаймні втричі менше плодючої землі, з енергією якої не зрівняється ніяка і ніколи”.

Протягом усього часу боротися за роман допомагав Гр.Тютюнник. Звертався з проханнями допомогти видрукувати твір у Спілку письменників, до її тодішнього голови В.Козаченка. Готовий був узятися за роман як редактор. Автора підтримували й такі відомі письменники, як В.Близнець, М.Рудь, П.Загребельний, В.Яворівський, але всі їхні намагання розбивалися об глухі мури тоталітарної системи. Роман відлякував видавців як своєю проблематикою, так і гостротою та відкритістю її постановки. Показуючи, як разом з древніми Мокловодами відходить під воду цілий материк селянської культури, письменник наголошував, скільки втрачає від цього народ, нація, і ніяка суперсучасна споруда (а такою тоді вважалася КремГЕС) не компенсує цих втрат.

“Свято…” побувало ще у видавництві “Радянський письменник” і в редакції журналу “Прапор”, але й тут отримало відмову у виданні. І тільки після шестирічних блукань, у 1979 році, роман був уважно вивчений і оцінений належним чином. Гостру, але доброзичливу рецензію написав А.Дімаров, а блискучий редвисновок - Б.Харчук. У 1982 році твір нарешті побачив світ.

Нелегка доля судилася й наступному роману “Поруки для батька”, що торкався найболючішої сторінки нашої історії - реабілітації репресованих. І хоча твір було подано до друку в 1985 році, наші запопадливі видавці (аби чого не вийшло) старанно його правили, змушуючи автора викидати цілі розділи. На цей раз боротися за роман допомагав Борис Харчук. У кінці 1987 року, перероблений і з багатьма вилученими сторінками, він з'явився в журналі “Вітчизна”, а через рік вийшов окремою книгою. З болем сприйняв автор його появу. У листі до В.Яворівського писав: “Приїхав оце додому, розгорнув папку, перечитав і… гірко заплакав, що я сам себе ошукав, що я сам собі зрадив, давши згоду публікувати “пошматовану свою душу”. Всі оці два дні така на душі печина: що я зробив? Що станеться з тими… осиротілими сторінками, що потрапили у невідоме з мого благословення?” (Копія листа зберігається в домашньому архіві письменника). У цих словах був не просто жаль за написаним і ненадрукованим, це було безмежне почуття відповідальності за своє слово перед майбутнім. У тому ж листі читаємо: “В момент, коли пишу тобі цього листа, я зовсім не знаю, як мені зробити, щоб мої діти і внуки не назвали батька і діда праведним дурнем - для мене це в сто разів вище, ніж не мого духу публікації”.

У 1990 році у “Вітчизні” було опубліковано третій роман “Великі Поминки”. Критика на нього не відреагувала, хоч порушені в ньому проблеми знайшли досить оригінальне мистецьке вирішення: дійсність у романі постає пропущеною через людську свідомість, а широкі картини життя вимальовуються за рахунок схрещення багатьох точок зору, кількох поглядів на одне і те ж явище. Четвертий роман “Гріх без прощення” залишився незакінченим і був видрукуваний за сприяння сина Юрія в журналі “Київ” у 1995 році.

Не стало Феодосія Рогового 4 травня 1992 року, через два місяці після того, як йому було вручено Шевченківську премію.

Письменник жив і працював далеко від столиці, від літературного оточення, залишаючись при цьому чудовим прозаїком, одним із найкращих стилістів сучасного письменства. Жив болями рідного народу, проблемами простих людей і намагався донести до них свої думки. Ф.Рогового мало цікавили різні політичні дискусії. Він ніколи не був членом ніяких партій, вважаючи, що “будь-яка партійність не додає таланту письменникові”. Ніколи не кричав про свободу, не просив, не чекав її - робив свою справу, і виявлялось, що її можна було робити навіть тоді, коли інші вважали це неможливим. На все мав власну точку зору і не вмів поступатись принципами. Знав ціну своїм писанням. І хоча часто діймали сумніви, все ж не збирався йти за юрбою - шукав свій шлях у літературі. Був максималістом у всьому: у дружбі, в житті й особливо у творчості. Докладав усіх зусиль, щоб підняти українську прозу на вищий щабель, наблизити її до вершин світового письменства. В умовах, коли наша література поволі никла, пристосовуючись до “вимог часу”, голос Ф.Рогового прозвучав як голос вільної творчості серед усезагальної скутості й заангажованості. То була спроба творчого бунту проти усталених стереотипів у формах, намагання продемонструвати розкутість власної манери, висловити своє ідейно-естетичне кредо, забезпечене високим рівнем художнього відтворення дійсності.

У другому розділі “Тематично-смислові домінанти” досліджуються тематичні та смислові домінанти творчості Рогового. Проблемі їх співвіднесеності з тенденціями літературного процесу 70-80-х років присвячено перший підрозділ (2.1). У наступних підрозділах (2.2; 2.3; 2.4) почергово аналізуються найбільш виразні тематично-смислові парадигми художнього світу письменника - любов до “малої” батьківщини, питання історичної та ґенетичної пам'яті, морально-етичні аспекти екологічної проблеми, взаємозалежність між духовною наповненістю особистості та її ставленням до природи. Останній підрозділ (2.5) присвячений проблемі людської “зрушеності”, що тлумачиться автором як результат понищення найважливіших основ духовного буття.

Твори Ф.Рогового побудовані за принципом саги. Маючи у своїй основі різну подієву канву, вони водночас є продовженням і доповненням один одного. Об'єднані єдиним фабульним часом і спільними героями, романи порушують одні й ті ж проблеми, які лише поглиблюються із твору в твір або набувають нових відтінків і значень. Тому вони розглядаються нами в сукупності, як єдиний, цілісний художній текст.

Письменницька позиція Ф.Рогового ґрунтується на засадах шістдесятництва з характерним для нього зверненням до національних святинь - мови, історії, культури, інших занедбаних сфер національного життя. Він пройнявся духом цього часу. Думав і почував у руслі тогочасних художніх шукань, хоча розвивався за власними законами, довго і наполегливо вибираючи свою “нішу” в літературному процесі.

У кінці шістдесятих років активно заговорили про науково-технічну революцію, яка охопила весь цивілізований світ, у т.ч. і СРСР. Абревіатура НТР стала чи не найбільш уживаною в радянській пресі ті в суспільно-політичній літературі. Проте з позицій сьогодення видно, що в нашій країні науково-технічна революція мала відносний і одночасно вульгаризований характер.

Керівні вказівки “зверху” вимагали від “партійної” та “соцреалістичної” літератури “глибокого відображення процесів НТР” і особливо старанно працювали над створенням образу “ділової людини”. Для багатьох письменників виявилась принадною ідея утвердити нового героя - “героя НТР”, хоча часто це поняття служило евфемізмом на той час уже скомпрометованого терміна “ідеальний герой”. Однак намагання пов'язати всі конфлікти з НТР не надавало творам істотної художньої значимості, бо основні конфлікти часу все ж були породжені не “переможною ходою науково-технічного прогресу”, а глибокими соціальними, духовними протиріччями в суспільстві. Через те більшість творів “ентеерівського” спрямування, де істинні життєві проблеми підмінялися скороспілим тріумфом, відійшли у небуття.

І все ж, незважаючи на несприятливу соціально-духовну атмосферу, ідеологічні настанови і заборони, існувала література, що по-іншому тлумачила зміни, які відбувалися у суспільстві й людській природі. Вона не приховувала свого несприйняття ідеального героя, стереотипних “виробничих”, “колгоспних” конфліктів з обов'язковою перемогою “новатора”, а прагнула відобразити весь драматизм сучасного життя, висловити свою тривогу за духовний стан суспільства. Літературу, що була звернена до моральних, духовних засад людського буття, прийнято іменувати “сільською”. Зрозуміло, цей термін дещо штучний і занадто звужений для окреслення такого об'ємного й різнопланового прозового масиву, але ми скористалися ним як умовною назвою на позначення літератури, що ґрунтувалася на морально-етичних, філософсько-естетичних засадах і була протилежною “виробничій” прозі.

“Сільська” проза звертається до таких тем, як тема пам'яті, тема “малої” батьківщини та спектра проблем, пов'язаних із взаємостосунками людини і природи. Їх розробка була позначена певною опозиційністю до існуючого режиму і тому користувалася досить широким успіхом у тогочасного читача.

Тематично-смислові домінанти творчості Феодосія Рогового головним чином збігаються з основними домінантами літературного процесу 70-80-х років. Проте існують різні глибини осягнення однієї й тієї ж проблеми. В осмисленні зазначених тем письменникові належать пріоритетні позиції в українській літературі.

Провідною у творчості письменника, своєрідним цементуючим началом його художньої системи стала ідея утвердження любові до “малої” батьківщини. Хоч ця тема й не нова для української літератури, Ф.Роговому вдалося віднайти нові точки її бачення і вираження, відкрити в ній ще не осягнуті філософські пласти. Суть їх зводиться до того, що тільки маючи свою “точку” на Землі, можна стати повноціннім членом людської спільноти. Любов до первородних витоків - це той фундамент, на якому тримається любов до всього сущого на світі.

Любов до батьківщини, на думку автора, становить невід'ємну частку людського єства. Вона дається людині від природи, Вічного Духу, приходить разом із життям і існує невіддільно від нього. Звідси постає ще одна проблема - проблема органічності любові до рідної землі. Особливий її варіант представлений у відтворенні самого способу мокловодівського існування (“Свято останнього млива”), однією з найхарактерніших ознак якого була могутня і одночасно непоказна залюбленість у рідний край. Тут ніхто нікого не вчив, не примушував, не заохочував любити, про це взагалі не велося мови, але ця любов жила в кожному, була органічною часткою його самого, необхідною умовою повноцінного існування. Любов до рідного сповнювала людину особливим відчуттям власного світу в собі, а це породжувало внутрішню силу опору, прагнення свободи, духовної незалежності. Такими постають більшість героїв Ф.Рогового. Проте волею долі їм дано було пізнати, чим обертається для людини втрата рідного куточка землі: разом з Мокловодами зникло для них головне джерело духовної енергії, точка опори в житті.

Наслідки знецінення цієї любові бачимо в романі “Великі Поминки”. Автора бентежить поява бродячого люду, якого так побільшало по наших селах. Зникає любов до рідного - порожніє людська душа, втрачає вона те основне, що робить її свідомою свого обов'язку і свого призначення на землі.

Тема любові до Батьківщини тісно переплітається з темою пам'яті. Проблема пам'яті у творчості Ф.Рогового виявилась закономірною і органічною. Вона просто не могла не з'явитись у нього як письменника, що поставив перед собою завдання зберегти від небуття край, який Україна втрачала назавжди. Власне, його художнє слово - то вже і є сама пам'ять, яка закарбувала в собі життя не існуючого нині краю. Увага автора зосереджується на пам'яті народу як такій, що повинна збагатити культуру всього людства. Він розумів, що Мокловоди повернути не можна, як не можна ошукати смерть, але пам'ять про них не повинна загинути, не повинне розчинитися в часі все те найкраще, що було в традиціях його народу.

Феодосій Роговий не тільки “пише” пам'ять, він приділяє багато уваги сутності самого цього поняття. Пам'ять дозволяє народу зберегти свій духовний потенціал, не втратити своєї сили. А тільки така - духовно потужна - нація, стверджує письменник, “на користь спільності всього слов'янства і людям всіх язиків”. Пам'ять наділена здатністю берегти в собі все без винятку, незалежно від того, було воно правильним чи хибним, праведним чи грішним, аби згодом дати людині (народу) можливість самій розібратися в усьому, що відбулося, відібрати з нього те, що б допомогло в житті. Письменник доводить, що, притлумлюючи пам'ять, принижуємо самих себе. Саме тому він намагається вписати у свої “книги-пам'ятники” все, що було з нами за останні десятиліття, - достойне пам'яті й те, від чого сьогодні воліли б відмовитися. Опоетизовуючи загалом спосіб мокловодівського існування, Роговий не може допустити, щоб ідеалізація взяла гору над художньою правдою. Він не відводить погляду від того, що не робить честі ні мокловодівцям, ні всій нації. Особливо гірчить йому “плазувате раболіпство”. Однак, незважаючи на те, що наша історія має мало веселого та забавного, як каже один з його героїв, “все більше обман та насильство”, вона все ж наша Велика Пам'ять, без якої ми народ без майбутнього.

Розгортаючи у “Святі останнього млива” картину життя Мокловодів, письменник створює високу морально-філософську модель, у яку втілює власне розуміння світу й призначення в ньому людини. Це був ніби прорив до першооснов народного, національного духу, викликаний бажанням дослідити й зафіксувати його перед тим, як він разом з Мокловодами зникне, немов величезна селянська Атлантида.

Звертаючись до проблеми знищення Посулля, Феодосій Роговий впритул підходить до питання збереження і розумного використання природних багатств. Штучне водосховище для нього - це ніяке не перетворення природи задля “народного блага”, а наруга над нею, руйнація, що обертається трагедією для людини. У його художній інтерпретації подібне реконструювання природного середовища виглядає як звичайнісінький погром.

Поряд із цим письменник показує всі принади й переваги життя людини серед природи. В образі Мокловодів він закарбував ідеально досконалу для людини модель життєустрою, яка вироблялася в Україні протягом віків. Селянська культура, за Роговим, - це принципово космоцентричний світ, де людина і природа перебувають у стані постійної рівноваги, коли навіть житло - мікрокосм - у мініатюрі повторює образ упорядкованого світу, макрокосму. У рамках такого світу людське життя постає як природний, закономірний процес, де все - від матеріальних, духовних потреб до пізнання самого себе - знаходить повну збалансованість, взаємоузгодженість.

Чітко простежується у творах взаємозалежність між духовним світом людини і її наближеністю до природи. Природа для письменника не просто об'єкт для спостережень, аналізу чи роздумів і не психологічний інструмент для дослідження людської душі. Він розкриває внутрішню сутність природного світу, його влаштованість: цілісність, організованість, здатність до постійної оновлюваності і сувору доцільність. Природа виступає у творах Рогового як незмінна основа всього існуючого, протилежна мінливому і випадковому. Одночасно вона не тільки фізична субстанція, але й своєрідний “суверенний суб'єкт” (В.Брюховецький), джерело духовної енергії. Автор відчуває її єство, її синтезуючу сутнісну силу щодо краси, добра, любові. Таким відчуттям він наділяє і своїх персонажів.

Героям Ф.Рогового дуже близькі мотиви єднання з живою природою. Виявляються вони насамперед у розумінні свого місця у світобудові не над нею, а як органічної частки цілого, де все взаємопов'язане і має свій сенс. Природа для них - це насамперед гармонія і повна злагода, а не лише краса й досконалість. А основне - “усе тут суголосне людині, її натурі”. Наголошуючи на тому, що людина й природа внутрішньо влаштовані однаково, існують за одними й тими ж законами, письменник закликає керуватися в житті законами природи, а не намагатися переступити через них. Однак у дослідженні “природних” основ буття у Ф.Рогового не треба вбачати “відхід” у природу або спробу вибудувати модель “природної” людини. Це намагання розв'язати проблему органічного розвитку людини й суспільства. Порушуючи ці проблеми, автор висловлює свій протест проти волюнтаристського розуміння людської психології, демонструє підвищений художній інтерес до внутрішніх, специфічних законів розвитку людини, закладених у самій її природі.

Думка про те, що “все штучне, не в узгоді з природою творене - то наша хвороба, то наша загибель, наше вмирання в ілюзіях, в гонитвах за примарами “царства небесного”, є наскрізною у творчості письменника. Вона лише набуває в романах різного художнього втілення, то реалізуючись в образно-чуттєвому варіанті (“Свято останнього млива”), то піднімаючись до рівня біблійної притчевості (“Поруки для батька”), а то набуваючи гострої публіцистичної відкритості у “Великих Поминках”.

Беззастережний наступ НТР у її звульгаризованому варіанті виявився особливо руйнівним для людини, її сутності. Ламався усталений спосіб життя, рвалися зв'язки з землею, нищилися моральні засади людського співжиття, що закладало незворотні зміни в людському єстві. У порушенні внутрішнього контакту людини і природи бачить Роговий витоки драми сучасної людини, яка що далі, то все більше втрачає в собі й поза собою стійкі опорні точки, тим самим позбавляючи себе можливості органічного розвитку. У “Поруках для батька” та “Великих Поминках” із болем говорить він про суєту теперішнього життя, у якій людина губить і мету, і сам смисл свого поспіху. Добре відчувають порожнечу цієї метушні його герої, характеризуючи сьогочасся по-народному просто і точно: “спіши, греби, падай, спотикайся”.

Поряд із цим мокловодівці, продовжуючи жити старим порядком, уже своєю присутністю врівноважують, умиротворюють наше нинішнє, надміру швидке життя. Їхня поміркованість, природна розважливість, що є знаком нелегкого, але мудрого усвідомлення своєї скромної ролі на землі, - це те, чого так не вистачає сучасній людині. Переповнені бажанням послужитися цьому “скаламученому”, “з усього зрушеному” світові, віддати йому все найкраще, що взяли з собою із Мокловодів, герої Ф.Рогового часто не знають, як це зробити. Їхня доброта, відкритість серця серед всезагального хаосу й лицемірства нерідко сприймаються як наївна безпосередність, своєрідна дивакуватість. Насправді ж у цих “дивацтвах”, позначених високою гуманністю, прихована істинна сутність людини з її ізначальним потягом до любові, краси і справедливості, що разом із древніми Мокловодами зникає в мороці часу.

Головною об'єднуючою силою всіх компонентів художньої системи Ф.Рогового стала громадянськість як органічна властивість його світобачення. Це зробило творчість письменника такою цілеспрямованою, зосередженою на найважливіших проблемах часу, в якому довелося жити. Не менш важливим формотворчим чинником поетики виявилася й установка на ліричне самовираження, безпосередній вияв власних думок, почуттів і настроїв, викликаних обставинами життя. Письменник прагнув не тільки відтворити об'єктивну дійсність, але й зобразити “життєвий шлях власної душі” (вислів, узятий Роговим у Г.Гессе), створивши тим самим такий художній світ, який би міг викликати відчуття і розуміння авторових ідеалів і прагнень.

У третьому розділі “Стильові особливості” висвітлюються основні художні принципи, які визначають стильові особливості прози Рогового. У першому підрозділі (3.1) через звернення до літературних витоків показується становлення художнього мислення письменника, а звідси - і його стилю. Другий підрозділ (3.2) присвячений вивченню жанрово-стильових особливостей прози. У третьому і четвертому (3.3; 3.4) розглядаються відповідно характеротворчі та мовностилістичні художні прийоми.

На основі аналізу журналістських робіт та перших оповідань визначаються вихідні пункти розвитку художньої системи Рогового - тяжіння до творення характерів, посилена увага до внутрішнього світу людини, настанова на аналітичне зображення дійсності, намагання проникати в суть явища через ліричне “я”.

Як художник слова Ф.Роговий формувався на кращих зразках світової літератури. Регулярно і з великим захопленням читав книги із серії “Вершини світового письменства” та “Зарубіжна новела”, часто надавав їм переваги над творами вітчизняних авторів. Розкутість художньої думки, відсутність фальші, розмаїтість форм викладу - усім цим “притягувало” його зарубіжне письменство. Від нього йшов дух експериментаторства, творчої невимушеності, що наштовхувало на власні відкриття, давало основи для власних розумінь художнього слова. Добре обізнаний з авангардними відкриттями західноєвропейської поетики, митець пройнявся духом часу, коли в літературі домінують художні структури ліричного, суб'єктивного характеру, а на передній план виходить особа, що розповідає, або ж та, про яку йдеться.

Проза Феодосія Рогового не має чітких виявів запозичень із зарубіжної літератури, хоча її впливи, безумовно, були. Але вони настільки опосередкувались могутньою авторською індивідуальністю, що їх прямий, конкретний вияв практично не відчутний.

Вирішальну роль у формуванні поетики Рогового відіграв роман Г.Гессе “Гра в бісер”, точніше, він підтвердив творчі задуми, які вже давно визрівали в ньому, вселив переконаність у правильності намірів. “В пошуках я перечитав десятки, сотні книжок, - згадуватиме письменник, - переважно із серій “Зарубіжна новела” і “Вершини світового письменства”, в яких знаходив - мовби по краплі знаходив самого себе, свій голос, свій потік почуття, свій темп розвиватися в думці, свою форму казати, свій час і простір. І вже коли перечитав, ще двічі перечитав роман Германа Гессе “Гра в бісер”, я остаточно визначився, як буду писати, безоглядно повіривши думці геніального Гессе…”.

Світ у творах Рогового не зображується, а розповідається. Люди, час, події тощо постають перед читачем не такими, якими їх бачить автор, а такими, якими вони сприймаються його героями. Так, у “Святі останнього млива” про мокловодівців розповідається від імені журналіста Валерія Копила, що приїхав попрощатися з рідним селом перед самим затопленням і тепер востаннє зустрічається тут зі своїми земляками. Така форма побудови художнього світу, як переповідання одним героєм життя іншого (інших), добре відома в західноєвропейській літературі (взяти хоча б “Доктора Фаустуса” Т.Манна або “Гру в бісер” Г.Гессе).

Оповідну канву твору складає розповідь від імені авторського “я”, в яку вплітаються цілком самостійні, композиційно викінчені новели, де розповідається від особи третьої. Проте авторський голос і голос героя-оповідача тісно переплітаються, а завдяки потужному ліричному струменю часто зливаються воєдино, і тоді вже важко розрізнити, де голос героя, а де самого автора. Проте відчути власне авторове “я” дає змогу отой, за словами самого письменника, “духовний образ”, який він “веде через увесь твір”, - згусток авторових почуттів, думок, переживань, на який, немов на стержень, нанизуються оповіді.

У романі “Поруки для батька” ця форма ускладнюється. Збираючи від односельців поруки на користь свого репресованого батька, вчитель Теодосій Окраїнець зустрічається з людьми, слухає їхні розповіді, а все почуте передає у формі дослівних, некоментованих переказів - у формі прямих цитат, кожна з яких береться в лапки. Більш як наполовину роман і складається з таких монологів-оповідок, монологів-сповідей героїв. У такий спосіб перед нами постає життя батька - Корнія Окраїнця, але про нього ми дізнаємося не з авторської оповіді, а з оповідок персонажів. Розповідаючи про репресованого Окраїнця, люди водночас розказують і про той час, коли він жив, а заразом і самі розкриваються у своїх оповідях.

Подібним чином образ дійсності будується і в романі “Великі Поминки”.

Композиційний простір у творах Ф.Рогового пронизаний суб'єктивністю. Світ у його романах подається не в прямому авторському викладі, а в “переломленому”, пропущеному через людську свідомість вигляді. Письменника цікавить сприйняття світу людиною - суб'єктивність, що існує реально, а отже, становить нашу об'єктивну дійсність. Такій “об'єктивній суб'єктивності” й підпорядкована його проза. Аналогічне знаходимо у В.Фолкнера (“Святилище”, “Галас і шаленство”), Е.Носсака (“Справа д'Артеза”), Т.Бернхарда (“Мороз”). Останній - найближчий до роману Ф.Рогового “Поруки для батька”.

Водночас кожен із персонажів для автора є своєрідним символом, “міфічною постаттю” (Г.Гессе), яка дає змогу йому самовиявитися. Сконструйовані у відповідності з його досвідом, наділені його емоціями і почуттями, вони стають носіями авторових думок і почуттів. Це й давало підстави письменникові називати свої романи “душевними монологами”, а форму оповіді кваліфікувати як “потік почуття”. Висока художня майстерність Ф.Рогового полягала в умінні вслухатися в людину, відчути її стан через висловлене й увести ці почуття в такий потік, який уподібнюється потоку почуття самого автора.

Феодосій Роговий віднайшов таку жанрову форму роману, яка давала йому змогу одночасно передати критичну, екстремальну ситуацію в житті людини, спричинену переселенням, і дати їй емоційно-суб'єктивну авторську оцінку. Звідси - своєрідне поєднання епічного та ліричного у творах письменника.

Епічну суть прози Рогового становить історія, яка для нього є живою ниткою, що зв'язує людину з батьківщиною, землею, комплексом вірувань і традицій. Однак більш як півстолітня історія Посулля подається автором не в битвах чи епохальних звершеннях, а в портретах, життєписах реально існуючих людей. Вона нагадує собою “живу” тканину, зіткану з людських доль. Тому й історія ця своєрідна: вона й об'єктивно реальна і одночасно екзистенційна, спільна для всього народу і разом з тим ніби особистісна, належна тільки цій людині.

Поряд з цим об'єктивна дійсність розглядається через призму відчуттів, оцінок самого автора та його “рупорів” - персонажів. Тому явища зовнішнього світу втрачають особливості об'єктів епічної розповіді, перетворюючись натомість у предмети ліричного зображення свідомості людини. Таким чином, письменник створює свій варіант ліро-епічної розповіді, де в єдине ціле поєднані хроніка й вимисел, реально існуюча дійсність і емоційно-чуттєва сфера людського буття, драматично-напружена сповідь та авторська “відстороненість”.

Різного роду життєві історії цікавлять автора не самі по собі, а тим, як за певних обставин розкривається особистість, виявляються її моральні якості. Якщо у “Святі…” відчувається намагання творити характер, то в “Поруках для батька” і “Великих Поминках” його увага зосереджена на передачі внутрішнього стану людини, що опинилася в тяжкій ситуації зіткнення з реальністю, яку не в змозі подолати. Очевидно, це давало підстави І.Кошелівцю порівнювати нашого прозаїка з представницею французького “нового” роману Наталі Саррот.

Зображення особливостей характеру досягається через відтворення усно-розмовного мовлення персонажів. У романах домінує слово героя: композиційний простір заповнений численними монологами, що за своєю формою є “зовнішніми” і являють собою власне пряму мову з відповідним стилістичним і граматичним оформленням. У висловлюваннях героїв відображаються особливості бачення ними світу, спосіб міркування, логіка поведінки й аргументація вчинків, що дозволяє збагнути особистісні риси, а емоційний тон оповіді передає психічний стан того, хто говорить. При монологічній формі побудови художнього світу основними засобами характеротворення стають самохарактеристики та характеристики одних персонажів іншими. У такий спосіб образ того чи іншого героя набуває багатогранності, тієї неоднозначності, яка не дозволяє судити про нього з раз і назавжди визначеної позиції.

Мовленнєвий розвиток у творах Ф.Рогового цілком відповідає руху подієвому. Подібно до того, як спокійно і мудро йде життя в Мокловодах, непоспішливо й плавно рухається мовленнєвий потік. З іншого боку, “зрушений” з життя мокловодівський світ несе на собі знак часу - стрімкого руху, перемін, різкої ломки загальноприйнятих норм життя. Динаміку цих змін передає складна структура фрази: інверсійність, розчленованість, виділеність окремих ритмічних одиниць, їхня відносна інтонаційна самостійність.

У прозі Рогового відсутні складні тропи, абстрактна, асоціативна лексика. Автор уміє надати вислову яскравої образності, глибинного смислу завдяки зверненню до загальновживаної лексики, “живого”, розмовного мовлення. Мовленнєво-словесний матеріал береться ніби наздогад із життя, аби відтворити природу не тільки людської думки, але й самого слова.

Художнє мовлення Ф.Рогового відзначається своїм лексичним багатством. Письменник звертається до слів, несправедливо забутих, а також тих, що були вилучені з ужитку як “націоналістичні” або “ідеологічно шкідливі”, надаючи їм нового, неповторного звучання. Наділені великими потенційними смисловими можливостями рідковживані приключка, осердя, втямки, ремствувати, оригінальні авторські словотвори із збереженням первинної семантикимногість, нащаддя, власне посульські шелюг, ходовик, чистак збагачують мовну палітру твору, надаючи їй неповторного народного аромату.

Важливою ознакою художнього мовлення Рогового є його афористичність. Крім того, що персонажі вживають безліч різних примовок, приказок, прислів'їв, значна частина їхніх суджень набуває самостійного паремійного значення. У “добірних простовиразах” на зразок “Не звикай жоване їсти”, “І річ не в тім, наскільки гарна мова, а річ у тім, наскільки не брехня”, “Жить є де, так дихать не хочеться: лізе в печінки атомна енергія”, “Люди живуть тепер тісно, хоч і понаїдані до ожиріння” міститься величезна життєва філософія посульського селянина.

Звертає на себе увагу ще одна мовностилістична особливість прози Рогового: його тексти рясніють цитатними вкрапленнями, взятими з народних уст, фольклору, творів зарубіжних і українських письменників, відомих істориків, філософів. Кожен із таких висловів береться в лапки, аби підкреслити, що він належить не автору, а є першоджерельним. Аплікації виконують у творі різні функції: доповнюють, уточнюють, підсумовують сказане, служать коментарем, підсилюють переконливість авторських оцінок.

Проза Феодосія Рогового не належить до легкої лектури, вона потребує серйозної інтелектуальної напруги. Тільки за такої умови можна проникнути в художній світ письменника, відчути його естетичну принадність.

У висновках підсумовані результати дослідження. Художнє письмо Ф.Рогового, поєднавши в собі традицію і модерн, суворий реалізм і осмислення дійсності через ліричне “я”, заявило про себе як про якісно нове явище в нашій прозі.

Життя письменника з його відмовою від “престижної” роботи в обласній газеті, журналістської, а згодом письменницької кар'єри, проживанням у далекому полтавському селі, де він займав посаду вчителя німецької мови, можна вважати своєрідним дисидентством, доказом його нонконформістської позиції як людини і як митця.

Звернення до теми понищення рідного краю давало Роговому можливість порушити найважливіші проблеми сучасності, пов'язані з призначенням Людини на цій Землі, і висвітлити їх не в соціальному, а в буттєвому аспекті. Його Мокловоди (художньо-узагальнений образ Посулля), цей дивовижний мікросвіт, що увібрав у себе найхарактерніші риси нашого буття, став аналогом українського національного світу й одночасно зосередженням багатьох проблем усього людства. Він, подібно до Йокнапатофи В.Фолкнера, Макондо Г.Маркеса, Матьори В.Распутіна, австрійського, киргизького чи вірменського села відповідно Т.Бернхарда, Ч.Айтматова, Г.Матевосяна, виступає як вселенська модель - модель неперебутності, незламності людського духу. Для Ф.Рогового, як і всіх згаданих письменників, характерною є замкненість художнього світу. Цей художній принцип дозволяв йому розв'язувати проблеми національного характеру на онтологічному рівні.