Володимир Винниченко про існування людини в "прокажельному світі"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Володимир Винниченко про існування людини в «прокажельному світі» (на основі роману В. Винниченка «Лепрозорій»)

Павлишин Л.Г.

винниченко егоїзм духовний

Духовна криза суспільства, спустошення людських душ, байдужість, егоїзм - усе це, на думку В. Винниченка, є причиною втрати світової гармонії, нівеляції особистості. Такий його погляд співзвучний із поглядами представників «філософії життя», зокрема Ф. Ніцше, який також наголошував на цьому. Спостерігаючи за реаліями життя,

Винниченко зауважував, що люди хворі на проказу, яка заволоділа їхнім внутрішнім єством, а світ нагадує прокажельню, де не живуть по-справжньому, а існують індивіди, що втратили будь-які шанси стати щасливими.

Теоретичними джерелами дослідження є праці таких дослідників як М. Євшан, Єфремов, Леся Українка, С. Погорілий, В. Панченко, Г. Сиваченко, Л. Мороз, В. Гуменюк, Т. Гундорова, Г. Костюк, Ю. Тагліна та ін.

Мета дослідження - продемонструвати актуальність проблем, пов'язаних із втратою людиною духовних цінностей та виявити джерела досягнення нею щастя.

Винниченко у своєму романі «Лепрозорій» зображає контраст старого, прокажельного світу і нового, конкордистського, гармонійного. Земля нагадує планетарний лепрозорій, наповнений горішніми прокажельними, тобто багатими людьми і нижніми - бідними. Саме таку, не надто привабливу картину людського життя зобразив В. Винниченко. Автор твору вважає, що джерелом людських страждань є їхній неправильний спосіб життя, порушення рівноваги між людиною та природою.

Прокажельним, безнадійно хворим людям Винниченко протиставляє Івонну, врівноважену, сильну та вольову представницю суспільства майбутнього, яка має достатньо сили волі, терпіння, розуму, щоб протистояти спокусам прокажельного світу та вибудувати власну лінію поведінки, спрямовану на втілення конкордистських ідей як у своє життя, так і в життя інших людей. У «Лепрозорії» Винниченко знайомить своїх читачів із різноманітними місцями прокажельні та її мешканцями. Перед очима читачів виникають образи верхніх прокажельних, а саме сім'ї пані Пужероль, її прислужників та нижніх прокажельних - родина дядька П'єра.

Героїня роману Івонна є прикладом людини, що веде правильний спосіб життя, відмінний від оточуючих, вживає рослинну їжу, в зв 'язку з чим є гармонійною особистістю з гарною пам'яттю, красивою, чесною і сильною як внутрішньо, так і зовнішньо, душею і тілом. Івонна - представниця людини майбутньої доби конкордизму. Проблема щастя є наскрізною в романі. «Лепрозорій» - це розповідь від першої особи - Івонни про те, що таке щастя. Вона викладає принципи конкордизму, сподіваючись почути хоч якусь реакцію від мешканців світу-прокажельні. Її знайомий лікар Матур стверджував, що щастя - це рівновага і погодження сил, безпричинна радість. Варто зазначити, що з усіх визначень щастя, що їх отримала Івонна, жоден не співпадає з визначенням Матура. Автор роману вказує на те, що люди не лише позбавлені щастя, а навіть не задають собі запитання, в чому ж воно полягає. На запитання Івонни, що таке щастя, люди зазвичай навіть не хотіли витрачати свій час на пояснення його суті, вважаючи, очевидно, таке запитання непотрібним, зайвим. Дівчина зазначає, що багато людей не лише проганяли її від себе, не бажаючи відповідати, а й люто накидалися на неї.

Один швець, схопивши колодку, кинувся до неї, щоб побити. Деякі жінки, почувши запитання щодо щастя, починали плакати, інші з нудьгою говорили, щоб дала їм спокій з дурними запитаннями. Були й такі люди, яких вона взагалі не питала про щастя, бо хіба ж можуть думати про нього ті голодні, обідрані люди, що живуть на вулицях, під мостами. Івонна так і не змогла дізнатися, що таке щастя, навіть закінчивши анкетування. Ti відповіді, які вона все-таки змогла отримати від людей, аж ніяк не розкривали суті щастя. Івонна отримала різні визначення щастя, а саме: щастя - це добре здоров 'я, слава, задоволення потреб, гроші тощо. Інші люди дивувалися, що таке питання взагалі виникає, оскільки на Землі немає щастя, це не реально. Були відповіді, що гцастя неможливе при капіталізмі, а лише при соціалізмі та комунізмі. Можна помітити, що така відповідь співзвучна із позицією самого Винниченка, який наголошував на неможливості досягнення щастя простим народом у капіталістичному суспільстві.

Професор Матур зазначає, що люди надзвичайно хворі і недуга ця страшна, оскільки вона для простого, неозброєного ока людей непомітна. «Люди нічого не знають про неї. He знають навіть того, що вони страшно, смертельно хворі. На жаль - хвороба ця - не моя вигадка, не в моїй уяві, не символ, не алегорія, навіть, а сумна реальність, не символічна, а суто фізична реальність. Я зву цю хворобу (кажу це вам першій!) викривленням, дискордизмом сил» [1 ,с. 108]. Професор Матур з песимізмом у голосі пояснює Івонні, що, оскільки людство втратило рівновагу, погодження сил, то не лише дорослі, а й діти згодом втратять здатність відчувати безпричинну радість, втратять відчуття щастя. Професор зазначає, що й тепер воно багатьом людям здається мрією, несерйозною легендою, а через певний час вони взагалі навіть не думатимуть про нього. Людина, на думку Матура, потрапивши у планетарну яму, переповнену такими самими прокажельними, як і вона, не зможе ніколи з неї вибратися, бо не помічає, що відбувається з нею, як вона живе. Можливо, вважає професор, це й добре, що вони не помічають цього, бо що б дало їм їхнє знання. Вони лише б ще більше страждали, ненавиділи б своїх ближніх, вважаючи їх перешкодою на шляху до виходу із прока- жельні, душили б, нищили одне одного, намагаючись зайняти краще і зручніше місце у суспільстві. З цієї ситуації виходу немає, оскільки навіть революції, вважає Матур, не здатні нічого змінити. Революційні дії можуть лише багатих прокажельних перемістити на місце бідних і навпаки.

Лекції професора Матура знайомлять Івонну із прадавнім життям людства, геологічною катастрофою та змальовують занепад людини, її деградацію, виродження як внутрішніх, так і зовнішніх потенцій. Проте професор залишався лише вмілим оратором, який так переконливо викладає свої думки, але стосовно впровадження своєї теорії в життя він виявився бездіяльним, невпевненим у своїй спроможності це зробити. Він був переконаний, що людство за жодних обставин не зможе вийти із прокажельного стану, оскільки хвороба зайшла надто далеко. За цих обставин, вважав Матур, про жодне оздоровлення прокажельних не може йти мова. У цій ситуації люди повинні змиритися зі своїм станом, продовжуючи жити як раніше і на повну силу користуватися усіма благами прокажельні. Але Івонна виявилася здібною ученицею професора і зуміла знайти вихід із лепрозорію. Вона переконана, що не має права мовчки спостерігати, як дедалі більше занепадають люди. Івонна сподівається, що на пошуки виходу із прокажельні, окрім неї, знайдеться хоча б з десяток добровольців, які бажатимуть досягнути щастя, знайти інше життя, не просякнуте проказою. Дівчина сподівається, що, можливо, хоч один горішній прокажельний зацікавиться, яким чином можна без ненависті, без крові, без болю, зсадити горішніх прокажельних зі спин нижніх і всім разом покинути прокажельню.

Важливо те, що мислитель у своєму творі не лише вказував на хворобу людства, а й намагався з'ясувати, як подолати її. З цього приводу він зазначав, що людині варто перебудувати як спосіб життя, так і спосіб харчування, яке повинно складатися із різноманітних сирих рослинних компонентів. Свою позицію щодо цього Винниченко викладає за допомогою героя роману професора Матура, який пояснює Івонні, що «м'ясо чинить шкоду, а зеленина виправляє. М'ясо чинить шкоду, а фрукт виправляє» [1,с.111]. Професор веде мову про те, що тисячі років люди отримують насолоду від м'яса, не розуміючи того, що воно руйнує, вбиває їх. Куди б ми не подивилися, вважає він, ніде немає здорових людей, навіть серед молоді, оскільки отруєння і хвороби людства надзвичайно сильно вразили його, позбавили рівноваги як духовних, так і фізичних сил. Варто наголосити на тому, що закликаючи інших до вживання рослинної їжі, Володимир Кирилович та його дружина Розалія Яківна впродовж двадцяти років чинили саме так, оскільки В.Винниченко був переконаний у тому, що потрібно дотримуватися того, що проповідуєш людям.

Обдумування сюжету «Лепрозорію», його написання супроводжувалися сумнівами, розчаруваннями автора. У своєму щоденнику Винниченко зазначав, що він дуже б хотів, щоб знайшлися такі люди, які зацікавилися б його твором, щоб він був корисним для них і вони б змогли взяти для себе багато цінного, прочитавши його. Настрій Винниченка під час написання роману дуже часто змінювався: його впевненість у необхідності твору переходила у розчарування і бажання знищити його. Такі душевні переживання розривали Винниченка зсередини, змушували його застосовувати неабиякі зусилля для того, щоб продовжувати свою роботу. Він міг в один момент вважати, що взявся за корисну, необхідну справу, а в другий - картати себе, що поставив перед собою даремне завдання зацікавити людей своєю програмою правильного способу життя. Проте, як битамне було, які б сумнівине охоплювали автора «Лепрозорію», роман був завершений, став доступним для широкого кола читачів. Незважаючи на свої сумніви щодо доцільності написання твору, Винниченко покладав великі сподівання на нього, вважаючи, що його роман зможе згуртувати тих, хто ще не надто хворий навколо ідеї пошуку шляхів виходу із прокажельного світу. Винниченко вважав, що «Лепрозорій» повинен змінити життя прокажельних людей, відкрити їм очі на суспільну ситуацію, в якій вони живуть, допоможе їм повірити, що щастя можна досягнути, потрібно лише наполегливо йти до нього.

За Винниченком, людина повинна жити в гармонії з природою, а не прагнути підкорити її собі, використовувати заради власних примх. Така його думка дуже схожа з думкою Гоголя, який вважав, що у природі все йде в лад і мудро, в гармонійному законі, а люди лише метушаться. Розуміння трагізму людської долі як катастрофічного розриву з природою і як його результат поєднує Винниченка і Камю. Вони вважали, що злиття з природою - це повернення до щасливого життя.

Івонна Вольвен (фактично Володимир Винниченко) сподівається, що у майбутньому люди житимуть у гармонії як один з одним, так і з природою, багаті не використовуватимуть в своїх цілях бідних, не буде експлуатації людини людиною. Івонна Вольвен (а фактично В. Винниченко) звертається до читачів, щоб ті не кидали відразу ж рукопис у кошик зі сміттям. Може, у когось знайдеться тоді бажання (а значить, і можливість) видати його книжкою, оскільки для неї (нього) це важливою. То ж, як бачимо, надії автора збулися і сьогодні ми маємо таку приємність тримати в руках виданий книжкою роман «Лепрозорій» і подивитися очима його творця на проблеми людини і суспільства.

Винниченко вірив, що «Лепрозорій» змусить людей переглянути свої життєві позиції, а тому вважав, що варто інтенсивніше братися до написання роману. Проте його автором, стверджував він у своєму «Щоденнику», буде не Володимир Винниченко, а Івонна Вольвен. З цих слів можна зрозуміти, що устами Володимира Винниченка впродовж усього твору говорила Івонна Вольвен, що по-суті Винниченко і Вольвен - одна і таж сама особа.

Як зазначає Галина Сиваченко, у романі «яскраво виявляється талант Винниченка- мораліста. Він прагнув висловити гуманістично-пантеїстичне сприйняття життя, оголосивши вищою цінністю кожну його мить, кожний його дивний витвір. Найперший обов'язок людини, за Винниченком, - жити вільно й щасливо, відкинути будь-яку фальш, ханжество, конформізм і приписи буржуазної моралі. Тут започатковано одну із провідних тем у творчості письменника доби еміграції - самоідентифікації, пошуку власної істини, морального вибору [1 ,с.381].

У романі звучить думка про те, що людина, вважаючи себе царем Всесвіту, постає завойовником щодо природи і усіх живих організмів. Переконання Винниченка щодо необхідності жити в гармонії з природою буде актуальним завжди. На сьогоднішній день ми можемо спостерігати, як нехтування законами природи, намагання використовувати її в корисливих цілях призводить до катастрофічних наслідків. Мислитель вірив, що люди нарешті зрозуміють, що жили неправильно. Володимир Кирилович хотів, щоб людина не чекала, коли вона зможе потрапити на тому світі в рай, оскільки це можна зробиш тут, на Землі. Райське життя буде тоді, коли за його побудову візьмуться конкордисти. Можна стверджувати, що « Лепрозорій» - втілення Винниченкової концепції конкордизму. «І після мільйонів років блукання планетою в гарячці, болях, муках дискордизму, але виросле, загартоване величезними накопиченими багатствами досвіду - наукового, технічного, мистецького - людство повернеться нарешті додому, до себе, до свого раю... І тоді Земля стане планетарним райським садом, і то не в алегорії, а в реальній дійсності, бо продукти того саду будуть як і в колишньому раю, їхнім головним засобом годування» [2,с.256]. Автор роману вважає, що людина може бути сильною, здоровою, веселою лише тоді, коли буде погоджена з природою, не вивищуватиметься над нею, поважатиме її закони, приязно ставитиметься до інших людей, тварин, рослин, перебуватиме якомога більше на повітрі, на сонці, буде активною і діяльною. Лінь, на думку Винниченка, є показником нездорового стану людини. Коли людина досягне погодження з природою, то тоді вона повинна прагнути погодження з собою. Такий стан можливий, за словами Івонни Вольвен, тоді, коли кожне почуття людини буде виправдане розумом, а кожна ідея буде доведена до гарячого почуття. У суспільстві майбутнього люди повинні бути погодженими також з найближчими та колективом. Івонна робить акцент на понятті «найближчий», оскільки вона впевнена, що неможливо бути погодженим з усіма прокажельними. Дівчина стверджує, що можна бути погодженим лише з тими, хто шукав вихід із прокажельні і хоче допомагати іншим робити те саме. З цього приводу доречно згадати слова С. Погорілого, що «образ лепрозорія - гігантське багатомірне пізнавальне дзеркало: побачивши себе в ньому, людина справді кинулася б шукати стежку з прокажельні» [3,с. 182]. Тоді, коли людина побачить себе немовби збоку, усвідомить, що хвора духовно і фізично, вона прагнутиме знайти способи подолання своєї немічності. Винниченко сподівався, що, можливо, не всі прокажельні є безнадійними і захочуть змінити своє життя на краще. Закінчивши написання роману, він з приємністю зауважував, що йому на душі легко, спокійно, оскільки робота над «Лепрозорієм» була радісною та ясною.

Володимир Винниченко неодноразово наголошував на тому, що жодна революція не зможе наблизити людей до щастя, оскільки вона є джерелом деспотії і терору, поширює зло на Землі. Автор «Лепрозорію» спостерігав, як його сучасники зневірилися у можливості досягнення щасливого життя. Мислитель був переконаний, що людина не має права опускати руки, жити у стані вічної дисгармонії, нівелюючи, втрачати останні сили для боротьби за щасливе майбутнє. Він мріяв, що людина все-таки зможе відродитися, оновитися духовно і фізично для того, щоб мати змогу втілювати на практиці його конкордизм.

Список використаних джерел

1. Винниченко В. Лепрозорій: роман / В. Винниченко. - K.: Знання, 2011. - 382 с.

2. Винниченко В. Конкордизм // Хроніка 2000. - 2010. - Вип. 82. - С. 26-257.

3. Погорілий С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка. - Нью-Йорк: Українська вільна академія наук в СІЛА, 1981. -212 с.

Размещено на Allbest.ru