Києво-Печерський патерик

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Києво-Печерський патерик

«Києво-Печерський патерик» являє собою збірку творів, написаних різними авторами і в різний час. Дослідники вважають, що спочатку до його складу входили два твори єпископа Суздальського і Володимирського Симона (1214-1226 рр..): «Послання» до києво-печерських ченців Полікарпа і «Слово» про створення Успенської церкви в Києво-Печерському монастирі, доповнені «Посланням» згаданого Полікарпа до печерського ігумена Акіндіна. Пізніше до книги було включено ряд інших творів: «Сказання про чорноризцям печерських» з «Повісті временних літ» (1074 р.), «Житіє» преподобного Феодосія Печерського і присвячене йому «Схвальне слово». Саме в такому складі «Патерик» представлений самій ранній рукописом, яка була створена в 1406 р. з ініціативи тверського єпископа Арсенія. Відповідно, списки «Патерика» з аналогічним набором і порядком текстів прийнято відносити до «Арсеніевской» редакції. У XV столітті створені були й інші рукописні редакції «Патерика» - «Феодосіївського» і «Кассіановская». У XVII столітті з'являється кілька друкованих версій книги.

Про передісторії «Києво-Печерського патерика» можна судити з послань єпископа Симона та ченця Полікарпа. Ймовірно, останньому не давали спокою честолюбство і кар'єристські устремління. Він двічі залишав Києво-Печерський монастир і при підтримку світської влади ставав ігуменом спочатку Козьмодем'янськ, а потім Дмитровського монастирів. Потім Полікарп раптом повернувся під початок Акіндін, зрозумівши, що життя простого ченця привабливішими. Однак багато що в монастирі - і порядки, і відносини з братією - його не задовольняло, він почав скаржитися на Симона, мабуть, своєму духовному наставнику, і більше того, за допомогою княгині Верхуславу-Анастасії, дочки великого князя Всеволода Юрійовича («Велике гніздо») став добиватися для себе єпископського сану. Стурбований станом і вчинками Полікарпа, Симон написав йому викривально-навчально послання. У ньому він називає Полікарпа «санолюбцем», звинувачує його в «малодушності і високомисліі», закликає його засоромитися, покаятися, полюбити тихе і безтурботне монастирське житіє і навіть погрожує йому прокляттям: «Аще ми преслушаешься, - якою небудь влади восхощеші, або єпископства або ігуменство подвінешіся, буди ти клятва, а не благословення, і до того не внідеші в святе і чесне місце, в ньому ж єси обстригла. Яко посудину непотребу будеши, вирвані будеши он і плакатися имаше послежде багато без успіху ». Разом з тим Симон, підкреслюючи особливе положення архієрея в суспільстві, і своє зокрема, пише про незаперечних переваги життя в монастирі: «Поправді кажу ти, бо всю цю славу і честь незабаром яко кал поставив Бих, і аще би ми ся зметемо пометену бити в Печерському монастирі і зневажає люди, або єдиним бити від убогих перед браму честния тоя лаври і сотворити прохачеві, - то краще б ми тимчасовий сіючи честі. Єдін день в дому Божого Матері паче тисяща років, і в ньому зволив Бих пребиваті паче, ніж жити ми в Селех грешнічіх ».

В підтвердження своїх слів Симон згадує як про приклад справжньої чернечого житті про колишніх «чорноризцям печерських», які «засяяв» подібно до «променям сонячним». У зв'язку з цим він викладає дев'ять оповідань: 1) Про Онисифора пресвітера і негідну мних, 2) Про Євстратій Постніков, 3) Про Никон многотерпелівом і сухому, 4) Про священномученика Кукша і Пимон Постніков, 5) Про Опанаса самітник, 6) Про преподобного Святоші, князеві Чернігівському, 7) Про чорноризців Еразма, 8) Про чорноризців Ареф і 9) Про Тита священика і Ефагріі диякона. Всі вони повідомляють про печерських насельника XI початку XII століття і засновані в значній мірі на усній переказі про події вікової давнини. Кожне оповідання ілюструє той чи інший зразок подвижництва і чесноти і кожен закінчується коротким настановою «До Полікарпа». Розповіді ці цікаві не тільки тим, що зберігають сліди справжнього монастирського побуту в Стародавній Русі і характеризують відносини ченців між собою і зі світом, вони цікаві, перш за все, тому, що в них засвідчено те, який духовної висоти і святості можна досягти, долаючи зовнішні та внутрішні перепони і самі витончені спокуси силою молитви, стриманості, співпраця, а головне -- чистою і непохитної віри в Спасителя.

Ймовірно, слідом за «Посланням до Полікарпа» Симон написав ще «Слово про створення Печерської церкви ». Цей розділ «Києво-Печерського патерика» також структурно складний. «Слово» складають п'ять оповідань, які свідчать про те, що побудова Успенського храму в монастирі було чудово пов'язане з промислом Божим: 1) про Шимона, князя варязького, 2) про майстрів церковних з Греції, 3) про грецьких писаря церковних, 4) про мирськими Івана і Сергія і чуді перед іконою Богоматері, 5) про святої трапези, або про освячення церкви. Всі п'ять оповідань взаємопов'язані загальною ідеєю прославлення Києво-Печерського монастиря як російської релігійної святині, що перебуває під благодатним заступництвом пресвятої Богородиці. Це - Містичний, історіософської аспект ідейного змісту оповідань. Але в їх смисловому полі розрізняється і політичний, реальний аспект, а саме образне утвердження міжнародного значення обителі та Київської Русі в цілому як нового духовного центру, куди спрямовуються кращі сили християнської Європи: воїни, зодчі, живописці, щоб послужити йому своїми знаннями та майстерністю.

Ймовірно, патріотичний і повчальний пафос адресованих до Полікарпа оповідань «Послання» і «Слова» справив на нього сильне враження. Його бунтівні думки і почуття заспокоїлися. Більше того, він вирішив продовжити роботу Симона і доповнити його розповіді, виклавши «дивних і блаженних чоловік житія, діяння і ознаки, що були в святому цьому монастирі печерській », про які знав особисто. Так народилось його власне «Послання», адресований вже до ігумена Акіндіна. У ньому Полікарп відтворив ще одинадцять оповідань про знаменитих насельників обителі періоду її розквіту: 1) Про Микити затворника, згодом єпископа новгородському, 2) Про Лаврентія затворника, 3) Про святого Агапіта, безмездньіе лікаря, 4) Про Григорія чудотворця, 5) Про Івана самітник, 6) Про Мойсей Угрин, 7) Про Прохор лебедніке, чудотворця, 8) Про преподобного Марка печерніке, 9) Про Феодорі і Василя, 10) Про Спиридона просфорніке і Алімпія живописця і 11) Про Пимон багатостраждальному.

Полікарп зізнається, що й колись любив розповідати про минуле монастиря, але незважаючи на прохання АКіндін не наважувався записати свої розповіді «від страху», що багато чого забув і «сповідь нерозумно». Проте тепер, отримавши приклад, він сам захотів «Писанням ізвестіті» про старовинні чудеса і подвижників, «так і сущи по нас чорноризці заграбована благодать Божу, що була в святому місці цьому і прославлять Отця небесного, який показав таковия святільніки в Рустем землі, в Печерському святому монастирі ». Разом з тим, за скромності, Полікарп стверджує, що писав тільки про особисто їм чути, уникаючи при цьому «докласти що-небудь до повісті для оздоби, як це у звичаї у хітрословесніков ». Подібно до Симона, Полікарп розповідає переважно про аскетичних працях печерських насельників, про творених ними чудеса, про пов'язані з ними дивних подіях.

Така первісна оповідна основа «Києво-Печерського патерика». Всі складові її окремі оповідання в ідейно-тематичному відношенні і незалежно від їх авторства і сюжетних особливостей можна розподілити по групах.

Перш за все, виділяються розповіді, в яких осмислено містичне і реальне значення Києво-Печерського монастиря як одного з оплотів християнства. До таких, як вже говорилося, відносяться п'ять оповідань, що склали «Слово про створення Печерської церкви »і обгрунтовують, принаймні, три найважливіших для російської суспільства ідеї: 1) про Божественне заступництво над монастирем, 2) о міжнародне визнання монастиря і 3) про його духовне вплив в межах Руської землі.

В цього особливо цікавий розповідь про варяг Шимон, бо в ньому знайшла вираз тема західних контактів Стародавньої Русі, досить рідкісна в давньоруському літературі. «В землі варязького» у якогось князя Африкана було два сини - Фріанд та Шимон. Після смерті Африкана його брат Якун, колись допомагав Ярославу Мудрому в його боротьбі проти Святополка Окаянного, позбавив своїх племінників їх вотчинних володінь. Шимон прийшов до Ярослава, який прийняв його з честю і визначив його на службу до свого сина Всеволода. І отримав Шимон «велику владу від Всеволода ». Живучи на Русі, Шимон перейнявся особливою любов'ю до Києво-Печерському монастирю. І ось з якої причини. Ще під час князювання у Києві Ізяслава, на Русь з'явилися половці. Ізяслав виступив проти них разом з братами Святославом і Всеволодом (1066 р.). Перед виступом Ярославичі прийшли до святого Антонія «Молитви ради і благословення». Старець однак передрік їм поразки, а Шимону, що був з ними, пророкував: «Про чадо ... ти ж, врятований бувши, зде имаше покладено бити, у хоча заснувати церкви ». Передбачення Антонія про результат битви збулося: на річці Альті «гнівом Божим побежені биша християни». Тяжко поранений, Шимон лежав серед трупів на полі битви. Тут йому було видіння: він у небі «вигляді церкву превелику, якоже преже вигляді на мори, і згадаю дієслова Спасова і рече: Господи, борони мене від горкиа Сеа смерті молитвами пречістиа твоє Матері і преподобного отця Антонія і Феодосія ». Негайно ж «якоюсь силою» Шимон був вирвано «з-поміж мертвих, і абіе зцілив від ран, і вся СОА знайшовши цілі і здорові». Він прийшов до Антонія і розповів йому «дивну річ». Виявляється, ще коли він жив на батьківщині, його батько Африкан зробив велике розп'яття за латинським звичаєм. Віддаючи честь Спасителю, Африкан поклав на нього золоті пояс і вінець. Коли ж Шимон йшов у вигнання, то забрав із собою ці пояс і вінець і при цьому йому був чудовий «голос від образа»: «Ніяких же цього поклади, чоловіче, на голову свою! Неси ж, приготовану місце, идеже грунтується церква Матері моєї від преподобнаго Феодосія, і тому в руці вдаждь, та забезпе над жертовником моїм! » Коли після того вигнанець плив на кораблі, почалася страшна буря, так що він, аж поки не помремо, «начах волає:" Господи, прости мене, бо цього ради пояса днесь погибаю, понеже взях від Чесного свого, і человеколюбіваго ти образу! »Того ж момент Шимон побачив «церква горі» і почув «голос»: «Іже хощет заснувати від преподобнаго в ім'я Божіа Матері, в ній же і ти имаше бити! »Шимон при це встиг виміряти «поясом тим Злата» величину явленої церкви: завширшки вона була 20 поясів, в довжину 30, у висоту 30, а «з верхом 50». Потім море заспокоїлося, Шимон врятувався і прибув на Русь. Але він так і не міг дізнатися, де ж створюється церква, чудове бачення ним під час бурі. І лише коли вона привиділася йому другий раз над полем бою, Шимон згадав пророкування Антонія про те, що похований буде в «Хоча заснувати церкви», тоді-то він і зрозумів, що мова йшла про печерській монастирі. Закінчивши свою розповідь, Шимон віддав преподобного Антонія той «пояс злато, глаголя: Се міра і підстава! Сій ж вінець обешан буде над святою трапезою ». Антоній, хвалитиму Господа, нарік Шимона Симоном і передав, в свою чергу, святі реліквії преподобному Феодосію для зведення храму. З тих пір Симон «велику любов маєток до святому Феодосію, подаючи йому маєтки многа на возгражденіе монастирю ». Далі в оповіданні повідомляється, що цей варяг-благодійник вимолив у Феодосія «писання» з благословенням всьому його роду. Крім того, тут же міститься чудове свідчення: за нього виходить, що саме від Симона почалася на Русі традиція впроваджувати померлим у руку благословенну молитву - за зразком тієї, яка була йому дана преподобним Феодосієм: «В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа! Пом'яни мене, Господи, егда прийдеш у царстві Сі та воздати хоча комуждо за справою його, тоді убо, Владико, і раба свого Симона та Георгія сподоби одесную тебе стати у славі твоїй, і чують благий твій голос: прийде, благословенні Отця мого, посядьте уготоване вам царство споконвіку світу! »Завершується розповідь про Шимон свідоцтво, що він нарешті залишив «латинську буесть», поправді увірував і справді був «перший призначений» в Успенській церкві. Так що предсказания преподобного Антонія повністю збулися.

Другу групу патерікових оповідань становлять оповіді, загальний зміст і мета яких полягали в тому, щоб прославити суспільне значення Києво-Печерського монастиря. У них мова йде, головним чином, про взаємини братії зі світом, перш за все, зі світською владою. Згідно з ними, печерські ченці духовно протистояли недосконалому, які перебувають в гріху світу, сміливо викривали поширене в ньому зло, твердо відстоювали істини Христового вчення і в кінцевому рахунку перетворює світ. Такі, наприклад, святий Кукша, просвітити в'ятичів на Оці; або Євстратій Постник, витерпить за свою віру мученицьку смерть на хресті від іудея і прославився потім чудесами, під впливом яких багато «окаанніі жидів» «крестішася». Однак печерські ченці не тільки боролися зі світом, але добро йому, подавали світові не тільки духовну, але й матеріальну допомогу. Так, Прохор Лебеднік під час голоду іспекал для киян солодкий хліб з гіркої лободи, а коли у них закінчилася сіль, він роздавав їм попіл, чудово перетворювалися на сіль. Зрозуміло, при цьому доброчинність світу сполучалося з преобореніем світу. Так, коли спечений Прохором хліб крадуть, то з'ясовується що є його не можна, бо він гіркий. Подібне ж відбувається і з сіллю: викрадені у Прохора князем Святополком Ізяславовичем, вона знову перетворюється на попіл. Чудеса такого роду, природно, приводять згрішили, до розкаяння і, відповідно, свідчать про реальну перемогу святості над гріхом.

До числу оповідань, що підкреслюють значення Києво-Печерського монастиря на Русі, можна віднести, наприклад, оповідання Полікарпа про іконописців Алімпія, хоча смислова структура цієї розповіді, звичайно ж, не так однозначна. Якийсь «Хрістолюбец» з Києва, побудувавши собі церква, захотів прикрасити її п'ятьма іконами деісусного чину і двома «наместнимі». З цією метою він дав «дошка іконниа »і гроші двом ченцям Печерського монастиря, просячи їх домовитися про роботі з Алімпієм і заплатити йому за неї, скільки той захоче. Але ченці привласнили гроші собі, нічого не сказавши про них іконописцю, і в цьому полягав їх перший обман. Через деякий час «хрістолюбец» захотів забрати ікони, так як думав, що вони вже написані. Однак ченці сказали йому, нібито Алімпій «Ще злата вимагаєте», і знову залишили гроші в себе, у другий раз обманув замовника. Потім ченці, зводь наклепу на Алімпія, зажадали ще грошей. «Хрістолюбец» ж «з радістю» дав їм, і так був обманутий в третій раз. Нарешті, коли ченці знову попросили у нього грошей, він смиренно сказав їм, маючи на увазі святого подвижника: «Аще і десятіжди в'просіть, то дамь, тільки благословення його хощу, і молитви, і справи його руку ». Алімпій же нічого про відбувається не знав. Однак послідувала нова наклеп: бажаючи виправдатися перед «христолюбці», намірився все-таки побачити свої ікони, ченці сказали йому, що Алімпій взяв гроші «з лихвою», а ікон писати не хоче. Тоді «хрістолюбец» поскаржився ігумена Никона. Алімпій ж будучи спитали про вино, дуже здивувався, не розуміючи, про що йде мова. Знаменним при цьому є пояснення, вимовлене Никоном: «Три ціни взяв єси від семи ікон». Прагнучи викрити іконописця, ігумен наказав покликати ченців, що брали гроші, і принести ікони. І тут виявилося, що вони готові і «написані зело хитрі» - на загальне подив. Але обманщики-ченці не знали про це і тому продовжували звинувачувати Алімпія буквально словами Никона: «Три ціни взяв єси, ікон не пишеш». Тоді їм показали ікони, стверджуючи, що такі «Богом написані суть», викрив їх у наклеп і вигнали з монастиря. Проте ченці, як і раніше чинили лихе в своєї брехні і говорили всім, ніби ці ікони написані ними, а не Бог, так що багатьох змусили вірити собі. Нарешті, «з волі Божої» і за допомогою чуда обман був повністю розкритий: під час великої пожежі на Поділлі церква, «в ній же бяху ікони тиа », згоріла, але« за пожежу обретошася сьомий ікон тих цілі ». Завершується даний розповідь цікавим свідченням його автора - Полікарпа: один з тих семи ікон - образ Богородиці - за велінням князя Володимира була відправлена в Ростов і поміщена там у збудованій ним церкві. Вже при Полікарп остання зруйнувалася, але «та ікона без шкоди пребисть»; її перенесли в дерев'ян?? ю церква, яка незабаром згоріла, ікона ж знову залишилася неушкоджена. Таким чином, з нею пов'язані три випадки чудесного збереження. Для невеликого розповіді це дуже знаменна відповідність описаної тут же триразової спробі оббрехати Алімпія і обдурити христолюбивого киянина. Очевидно, що числова структура цієї розповіді свідомо організована і наділена символічною семантикою.

Нарешті, третю групу оповідань «Києво-Печерського патерика» складають описи внутрішнього життя ченців. Розповіді ці характеризують різні види подвижництва: трудніческій, молитовно-аскетичний і духовний. У них відзначаються і позитивний і негативні сторони чернечого життя, її злети і падіння. Основною темою при цьому є тема боріння монахів з дияволом, тема подолання ними різних спокус, спокус, страхування і досягнення через таку боротьбу святості і здатності до чуд. Багато уваги тут приділена опису і характеристиці демонів: вони можуть з'являтися, випробовуючи ченця, то у вигляді ангелів, то у вигляді людини, то у вигляді чудовиськ. У цьому відношенні найбільш яскравими є розповіді про чорноризців Еразма, про Микиту затворника, про Феодора і Василина.

Чудовий, наприклад, оповідання Полікарпа про Мойсея Угрин. Цей Мойсей був братом того самого отрока Георгія, який своїм тілом закрив святого Бориса від копій найманців Святополка. Мойсей єдиний з оточення Бориса залишився в живих. Під час війни Ярослава з Святополком Мойсей був заграбована до Польщі як полонений. Там його побачила одна вдова, «красна сущи та юна, імущих богатьство багато і влада велію», і «вразливий в серце в'жделеніем, еже в'схотеті сему преподобному». Спочатку вона намагалася «утішними словес» залучити його до себе, обіцяючи йому й свою любов і своє багатство. Але «Блаженний» збагнув «в'жделеніе ея погане і рече до неї: То кий чоловік, напуваємо дружину і покорівся їй, виправився є? Адам коли пр'возданний дружині покорівся, з раа вигнаний бисть. Самсон, силою паче всіх Преспа і ратним здолавши, Подальші ж жінкою відданий бисть чужинцями. І Соломон премудрості глибину збагнув, дружин повінувся, ідолом поклонися. І Ірод многьі перемоги с'творів, Подальші ж, поработівся, Предтечу Іоанна усекну. Те како азъ, свобод сий, раб ся с'творю дружині, ея ж від народження не позна?» Ці слова однак жінку не заспокоїли. «Вона ж рече:« Аз тя викуплю і слав'на с'творю тя, і пана всьому дому мою устрою, і чоловіка тя мати собе хощу, тільки ти волю мою с'творі і в'жделеніе душі моєї втішив і подай же ми твоєї доброти насладітіся. Доволна бо є твоєї похоті, не можу бо терпіти краси твоєї, без розуму погубляеми, та й серцевий полум'я зламається, пожігая ми. Аз ж відраду прийму помислу свого, та й почію від пристрасті, і ти убо насолодиться моеа доброти, і пан всьому набуток моєму будеши, і спадкоємець моєї влади, і провідник боляри ». Але Мойсей від усього відмовляється. Тоді вдова викуповує його у господаря, щоб самій стати його повноправною господинею і в такий спосіб домогтися свого. Вона багато його одягає, годує «солодкими Брашна», намагаючись схилити його «на свою хіть». Всі марно. «Цей же преподобний, відев' неістовьство дружини тоя, молитві та посту прілежаше паче, їж в недосипанні, і зволив Ти паче Сухий хліб бога ради і воду съ чистотою, ніж шанований став Брашна і вино съ погано ... ». Слуги пані вмовляють Мойсея, дивуючись його небажання жити в достатку. При цьому вони посилаються на новозавітні вислови. Мойсей непохитний. Вдова намагається звабити його своїм багатством і тим, що всьому господарем стане він. Однак «Блаженний» тільки посміявся «божевілля дружини, і рече їй: В'суе тружаешіся, не можеш бо мене прельстіті Очима чесними вещьмі світу цього, ні окрасті ми духовний богатьства. Розумій і не працює в'суе ». Справа поступово доходить до погроз на розправу. Мойсей же, щоб зміцнити свої сили, таємно приймає постриг. Тоді вдова, прийшовши у відчай, дійсно починає катувати Мойсея. Його б'ють «Палиці», одночасно умовляючи підкоритися «пані свою». Але він говорить їм: «Братія, наказане вам творити - робіть, ніяк ж медляще. Мені ж ніяк ж потужно є еже отрещіся мнішества і любові божіа. Ніяке ж ловлення, ні вогонь, ні меч, ні рани не можуть мене разлучіті від бога і цього Великого аггельскаго образу. І СІА бестуднаа і помраченнаа дружина показу своє бестудіе, не тільки убоявшіся бога, а й человечьский сором преобідевші, без сорому нудящі на осквернення і прелюбодеаніе. Ні їй підкорився, ні тоа окаанниа волю с'творю »! Після багатьох невдалих спроб підпорядкувати собі Мойсея вдова «вземші на ньому владу більшу, бестудно влечаше його на гріх. Єдиної ж повели його нужею положити на одрі своєму з собою, лобизающі і обьімающі, але не може ні сію принади на своє бажання прівлещі його ». Але вона не в силах зламати його волю. Тоді вона «накажу по сту ран' даяті на всяк' день, Подальші ж накажу тайныа Уди урезаті, що мовив: не прощу цього доброти, та не наситяться ініі його краси ». Кінець цієї історії по-християнськи закономірний: за повстання та вдова була убита, а Мойсей, «в'змог' від ран', Прийди Кь Святої Богородиці в Печерьска святий манастир', носячи на собе мученічьскиа рани і вінець сповідання, яко переможець храбор Христовий », бо за свідченням оповідача Господь «дарова йому силу» лікувати недугу тілесної пристрасті в інших.

Широка популярність «Києво-Печерського патерика» протягом кількох століть обумовлювалася тим, що цей твір в умовах що наступив на Русі татаро-монгольського ярма, яке «не тільки гнітило, а й ображало і висушувало саму душу народу, який став його жертвою ", нагадувало своїм численним читачам про минулу славу давньоруської держави, пропагувало в художньої, а отже, в зрозумілій і доступній формі найбільш важливу і прогресивну ідею російської, середньовічної літератури - ідею єдності всієї Руської землі як основу її незалежності, процвітання і могутності. Ось чому «Києво-Печерський патерик» багато разів переписувався, а в XIX столітті отримав високу оцінку найбільшого національного поета Росії А.С. Пушкіна, визначив «Патерик» як «чарівність простоти й вигадки».

києвський печерський патерик

Размещено на Allbest.ru