Іван Кочерга (1881—1952). Моделюючи історію

Размещено на http://www.allbest.ru/

Іван Кочерга (1881--1952). Моделюючи історію

Іван Кочерга --один із найцікавіших українських драматургів XX ст. Він залишив сценічну спадщину, багату на естетичну і філософську думку. Людинолюб-мрійник і драматург-мислитель, який завжди сповідував незалежність мистецьких принципів, він, попри несприятливість доби, творив драматичну класику, що витримала найтяжче випробування -- часом.

Життєва і творча праця початку століття. Син залізничного службовця Антона Кочерги Іван народився 6 жовтня 1881 р. у містечку Носівці неподалік од Ніжина. Після закінчення гімназії в Чернігові здобув юридичну освіту в університеті Києва (1903). Набутий фах виявився в п'єсах увагою до морально-етичних колізій, колоритними образами давніх правників і термінами. Марудна канцелярська служба в Чернігові й Житомирі не вдовольняла спраглого до краси юнака. Вдома він вибудовує інший--романтичний світ. Його атрибутами на робочому столі є фаустівські предмети: пісковий годинник і череп, гусяче перо й книжка.

Вільний час Іван віддавав театрові. З 1904 р. виступав із статтями про події театрального життя Чернігова, з рецензіями. Були вони російськомовними: молодий Кочерга не покладав надій на успішний розвиток української культури за шовіністичної політики російського уряду. Добре бачив згубні наслідки адміністративно-цензурних деформацій розвитку драматургії: "сіру безталанність малоросійської" пересічної продукції, бідність репертуару труп. І це в царині літератури для театру, яку вважав найдієвішою в духовному вихованні людини!

У 1910 р. з-під пера І. Кочерги вийшла перша п'єса -- романтична драма-казка "Песня в бокале". Річ рідкісна; одразу було віднайдено свій жанр і сценічний часопростір (давнє місто, на цей раз німецьке). Дебют відбив вплив на ранню творчість драматурга улюблених німецьких (Е. Гофман, Ф. Новаліс, Л. Тік) і французьких (А. Мюссе, Е. Ростам) а вторі в-романтиків. У першій п'єсі Кочерги зародилися мотиви та образи пізніших драм. Це--теми влади долі над людиною; невідповідності життя і мрії; невблаганності часу; пошуку щастя. Інші твори 10-х рр. за всього розмаїття прикметні тими самими романтико-символічними, умовно-метафоричними формами. Вони служать здебільшого розкриттю "тих шляхів, які проходять люди у СВОЇЙ свідомості". В етюді ж "Изгнанник Вагнер" у монологах композитора звучать потаємні думки Кочерги про єдиний об'єкт мистецтва--прекрасне, ідеальне. Про театр--не ярмарок суєти, а справжній храм, де глибокий ентузіазм потрясав би "в унисон все сердца целого народа" (Кочерга).

Наприкінці 10--20-х рр. письменник працював у Житомирі -- спершу в робсельінспекції, потім у редакції місцевої газети. На той час він, свідок краху самодержавства і діяч культури відродження, покликаного національною революцією, свідомо перейшов до творчості мовою, від якої колись відмовились його русифіковані предки. Комедія "Фея гіркого мигдалю" (1925) стала, між іншим, і доказом досконалого володіння рідним словом, започаткувавши новий етап творчості-- етап звернення до національних старожитностей (дія відбувається в Ніжині 1809 р.). Це період творення живих драматургічних характерів, уже не ускладнено-абстрак-тних. Так, герой комедії, молодий і вродливий граф Бжо-стовський, поживши в прекрасних, як казка, містах Європи, став речником почуття патріотичного: "ніде, ніде так не билося моє серце, як тут, на лівому березі Дніпра, поміж левад і садків рідної України".

За веселим варіантом "Попелюшки" (граф шукає ту, що вміє пекти печиво його дитинства, ладен із нею одружитися) стоять, як бачимо, глибші Ідеї. Зокрема, філософські -- єдність етичних та естетичних ідеалів у любові до Батьківщини, рідного народу. Також--гуманістичні: думки героїні Лесі про необхідність "дати волю та розв'язати світ" людям замість того, щоб кріпацьким "потом та сльозами безтурботне життя влаштовувати". "Фея гіркого мигдалю" показала зросле вміння передати історичний і локальний колорит, увиразнити персонажів (відчуття характеру є в мові, вчинках!, У тому числі другопланових (як студент Цвіркун, канцелярист Кряква, родина Дзюб, управитель Пшеманський).

Драматургічний набуток кінця 20-х рр. Творчим успіхом І. Кочерги стала історична драма "Алмазне жорно" (1927), заснована на подіях 1768 р. Вихідна позаетнічна ситуація -- придушення Коліївщини російським військом, коднянська розправа, під час якої щербилися польські "сокири на гайдамацьких шиях". Напружена і символічна драматична дія сконцентрована навколо пригодницького мотиву розшуків дорогоцінного алмаза. Ця родинна коштовність князів Вількомірських, названа за величину жорном, зникла у вирі бурхливих подій. Урешті алмаз відшукала дівчина Стеся, ведена бажанням урятувати в такий спосіб життя коханому--ватажкові повсталих Василю Хмарному. Та алмазне жорно відбирає в неї граф Ружинський. За напруженими перипетіями--трагічна розв'язка. Стеся божеволіє; Василь же провалює голову графові справжнім млиновим каменем, що протиставлений "неоціненному, але цілком нікчемному панському алмазу" як символ (згідно з автокоментарем із листа Кочерги до режисера В. Василька) "і праці, і помсти поневоленого народу".

Драматург композиційно вправно синтезував ліро-драматичність любовної лінії та героїку козацько-гайдамацької зневаги до смерті (мужні троїсті музики, Хмарний) із гумористикою народного дотепу та емоційних розрядок (комічний дует Лозки і Прозки); поєднав трагізм історичної народної (страждання українців у магнатському ярмі) та особистої доль . (Офелії-Стесі); навантажив найважливіші образи --Стесі, цього живого втілення самопожертви в ім'я визволення людини; милосердного, попри втрату рідних від гайдамацьких рук, єврея Цвікловіца; схильного до задуми, контрастуючого з пихатою шляхтою судді Дубровського -- шляхетною непідлеглістю злим вітрам доби. Піднісши перемогу гуманності й справедливості над помстою, Кочерга в добу сталінщини подав голос на захист благородніших засад суспільного і міжлюдського життя, міжетнічних стосунків, чим оновив класичну традицію ("Драмована трилогія" П. Куліша).

Прихильник творчого пошуку, автор драми-феєрії "Марко в пеклі" (1928) сповна використав художні можливості факту зникнення в 20-х рр. вагонів будматеріалів на залізниці Гришино -- Рівне, що його розслідував Кочерга-працівник інспекції. У пригоді при цьому стала багатюща фантазія.

Реальний план перших двох дій (у них командир Марко, схожий на героїв ранньої прози Ю. Яновського владною рішучістю та наганом, у пошуках військового майна прибуває на станцію "Плутанина", одначе злягає в тифозній гарячці! змінюється умовно-фантастичним наступних. У них розгортаються пригоди в пеклі Марка, дівчини Марусі та безпритульного Хламушки.

Певною літературною моделлю була тут українська сатирична поема XVIII ст. "Пекельний Марко" --про козарлюгу, який приструнив чорта у пеклі. Ці сцени-інтермедії мають особливу вагу, бо відтворюють без прикрас радянську дійсність у комедійно-фарсовому, гротескному й сатиричному ключах. Вигадлива компрометація негативних рис 20-х pp. стосується побуту (пияцтво, хабарництво), справ мистецьких. Це іронічні натяки на засилля п'єс-переробок (репліка Фанфаріеля, що оригінальному чортові годі на сцену пропхатися, "революційних" театральних гасел за реалізм у всіх проявах, у тому числі пародійно означений як "статичний, екзотичний, всебічний і категоричний". Вагомою бачиться в п'єсі гуманістична тема захисту людини (сцена біля пекельної брами оповита співчуттям до людей, які "спізнились на поїзд життя" через дужі лікті інших).

Щоб мати право висловлювати такі думки, вихований на світовій класиці автор мусив писати й пропагандистські "кооперативні" п'єси про колективізацію, класову боротьбу з куркулями на селі, які мали б заспокоювати партійних наглядачів.

"Ярослав Мудрий" -- творчий злет драматурга

У роки другої світової війни вже немолодий письменник редагував в Уфі газету "Література і мистецтво", працював як майстер слова. Поруч з іншими п'єсами створив у цей час п'ятиактівку "Чаша" --перше наближення до теми ранньоукраїнського середньовіччя. Дія твору концентрується навколо золотої чаші князя Ярослава, захопленої фашистами. А вже 1944 р. з'явилася друком визначна драматична поема "Ярослав Мудрий". З довгого життя володаря увагу Кочерги тут привернули 1030--1036 рр., коли князь змінив меч вояка на плідну державно-культурну працю будівничого. А втім, провідна ідея п'єси пов'язана не тільки з часом її писання, але й має універсальний--позачасовий характер, У визначенні автора цією ідеєю є "нелегке і часом болісне шукання правди і мудрості життя разом з народом на користь вітчизні". Такий шлях і проходять сам Ярослав, монах-художник Микита, каменяр Журейко.

Лінії сюжету. Взаємини князя і цих важливих персонажів укладаються в самостійні сюжетні лінії. Так, чудовий майстер книжкових мініатюр, як виявляється з І дії "Сокіл", є сином скараного Ярославом новгородського посадника Коснятина. Микита прибув до Києва в чернечому одязі, щоб помститися жорстокому зверхникові за батька, за зламані під час побудови централізованої держави вольності рідного міста. Та драматург крок за кроком підводить цього "чесного ворога" Ярослава до розуміння нехибності державницького розуму князя. До того ж лицарське серце чорноризця полонить Єлизавета Ярославівна. Врешті, після пережитих психологічних екстрем, Микита "таємним другом" гине, захищаючи Київ та єдину Русь-Україну. Підпорядкування особистого загальнодержавному в п'єсі гідно винагороджується -- така концепція прикінцевої яви. В ній Мудрий підтверджує "новгородські вольності святі" та посилає туди князювати сина замість чужоземного вояка Ульфа.

Дечим споріднена з попередньою сюжетна лінія Ярослав -- Журейко. Бо й тут пізнав князь: "Як важко це -- творити правий суд..." Драматург ставить Ярослава, що впровадив перший правничий кодекс "Руська Правда", в складну колізію. Варяга-вбивцю він згідно з ним засудив до подвійного штрафу. Кияни ж і чорнобородий Журейко, майстер на будівництві храму святої Софії, вимагають кари на горло, відповідно до давнього звичаєвого права. Загострюючи ситуацію до краю, Кочерга ставить каменяра проти князя (Журейко вбиває зухвалого Турвальда). Вивершують характеристику образу патріотичні почуття і вчинки сина працьовитого народу: навіть ховаючись від гніву Ярослава, він протистоїть варязькій змові проти князя, назирає зі степу за ордою та організовує новгородську рать на допомогу стольному Києву. драматург кочерга письменник твір

Ще одна лінія сюжету -- "варязька" (Ярослав--його дружина Інгігерда). Причини меншої її переконливості-- в частині історично-концепційній -- очевидні (не випадково ідеологи німецького фашизму використали для обгрунтування експансії на схід і теорію "норманського походження" Русі). Тому й акцентує Ярослав не свій варязький, а народ неукраїнський родовід у схвильованому й гордому монолозі ("З усіх небесних благ Найвищим благом кров я цю вважаю, Що є з народом вірний мій зв'язок..."). Тож за його конфліктом із варягами взагалі й владолюбною Інгігердою (образ виліплено на свідченнях ісландської "Еймундової саги" за браком інших джерел) зокрема стоїть акцентована Кочергою зросла самосвідомість давніх українців, здатних вирішувати власну долю за невтручання цих "ярлів без землі, які. на Русь по золото плили". Роки в монастирі та втрата доньки "знімають" конфлікт подружжя: з гордої Інгігерди у відміні "Гуслі й меч" народжується лагідна й любляча Ірина.

У центрі драматичної поеми як уособлення ідеалу прави-теля-патріота стоїть Ярослав. У вистражданих думках, послідовних вчинках І взаєминах з іншими дійовими особами, опосередкованих оцінках і щирих самохарактеристиках він постає сильним князем, який залізними полками забезпечив державі "святий мир", хай іще нетривкий. Спраглим Софії-мудро с ті книгочтителем. Меценатом культури. Володарем, який упровадженням твердого, але справедливого закону рівняє шляхи благодаті освіти, народного добробуту. Але й прихильником ідеї державної необхідності: "Як цар Давид, люблю я мирні гуслі, Як цар Саул, вражаю їх мечем".

У цьому--джерело драматизму образу, його внутрішньої конфліктності: діяч, який мріє про "тишину і мудрість благодаті", замість ведення улюбленої мирнобудівничої діяльності мусить проливати кров, щоб створити "мудрий лад". І тут до честі драматурга слід сказати: він наділив героя зболеним визнанням помилковості деяких кроків, а часом --шуканням дороги навпомацки (монолог наприкінці Р^ дії). Зробивши свого Ярослава, вірного історичним свідченням про нього як про "монументальну трагічну постать" (І. Кочерга), незламним у головному, а саме -- захистові й розбудові Київської держави, автор, проте, не поглибив образ і ще не зайвими сумнівами: чи ж можна на крові збудувати "кроткий вік"? Чомусь путньому "людей навчити страхом"? Та це був би вже тоді твір про інший час, і не романтична драматична поема, а якась реалістично-психологічна монодрама.

Йдеться про матір князя Володимира простолюдинку Малушу.

У міру того як сюжетні лінії концентруються навколо ідеї патріотичного служіння єдності наших земель, їхнього захисту й розквіту, образ Ярослава Мудрого розгортається в гідності гордощів за славну історію Батьківщини, набутки її давньої культури, а глибока доцільність його діянь визнається всіма. В уста князя вкладаються вистраждані автором філософські думки про сенс людського життя як безнастанного виборювання миру і щастя. Про джерела мудрості, що дається (коли дається) людині ой як нелегко,-- "Береться мудрість не із заповітів, А із шукань і помилок гірких". А ось ці слова --настанова-заповіт Кочерги нашим сучасникам:

...А ми, кому судилося ще жити,

Життя трудом повинні заслужити

І сили всі вітчизні присвятить.

При втіленні взаємин видатної особи і народу драматург показав і гострі зіткнення князя (дещо ідеалізованого в показі постійної турботи про народ і пишанні кровним із ним зв'язком) із киянами та новгородцями. Ці незгоди викликані конфліктами різних правових норм, централізованої та місцевих політичних правд. Але Ярослав тим і великий, згідно з поглядом письменника, що вмів здобути народну підтримку, злити воєдино поривання оборонити рідний край. Кочерга протиставив далекосяжні благородні помисли Мудрого з'єднати руські землі, запровадити спокій на землі --егоїзмові князів типу Святополка Окаянного, які за великокняжий вінець шматують отчий край полками чужих королів.

Реставрований до життя силою творчої уяви драматурга І його мистецьким великим темпераментом світ давніх пращурів сучасних українців дає вірогідне пізнання багатого жорс то костями, але й історичними звершеннями часу. Художня правда п'єси не завжди збігається з історичною (про ці факти каже сам Кочерга в "Передмові"), проте свідомі анахронізми, відлети авторської фантазії не суперечать внутрішній правді XI ст. Показово: проекції твору "минуле-сучасне" набули нової актуальності для України кінця XX ст.-- соборницьким і державотворчим пафосом, ідеалом сильного державця-патріота.

Глибинне входження в національну історію дало непересічні мистецькі результати. Гармонійна краса поетичної форми виявляється, скажімо, в майстерному розгортанні плетива конфліктів, "заякорених" у символіці назв дій і відмін (як-от "Закон і благодать", де маємо зав'язку; "Каменщик і князь" --кульмінацію всіх протистоянь; "Гуслі й меч" --напруження, підтримане нападом печенігів на Київ). Вправним і продуманим є й виведення на поверхню тієї чи тієї вплетеної нитки-мотиву. Наприклад, того ж серцевинного патріотичного--прищеплена дочкам любов до міста над Славутою зумовлює протиставлення краси Києва -- Парижу Анною Ярославною, смерть від туги за Україною в норвезькій чужині Єлизавети. Прегарно й зворушливо висловлює набуте в мандрах світами почуття патріотичної відданості Батьківщині вже "випрямлений" Свічкогас (початок IV дії): краще бути свинопасом у ярах рідного Києва, ніж "розкошувати по чужих краях" вельможним лицарем.

Привабливими є драматична форма й концентрованість зовнішніх подій, своєрідна симетрія чергування високої патетики (програмові монологи Ярослава в ритмах небуденної мужності) та комічних, ліричних і драматичних сцен (один із найсильніших епізодів --загибель морально чистої та самовідданої Милуші), пластика й афористичність вірша та взагалі висока художньо-драматична культура. Все це значною мірою спричинилося до сценічних тріумфів "Ярослава Мудрого" починаючи вже з 1946 р. Серед кращих утілень-- вистави Харківського драмтеатру ім. Т. Шевченка (Державною премією СРСР 1948 р. було відзначено режисуру М, Крушельницького, інших творців п'єси--"забули" лише Кочергу з Мар'яненком у головній ролі; Запорізького музично-драматичного (лауреатами Шевченківської премії стали С. Сміян і К. Параконьєв) і київських "франківців" із пам'ятним Ярославом у виконанні А. Гашинського.

Ця драматична поема--не просто продовження традицій української і сторично-ром античної драматургії М. Костомарова, П. Куліша, І. Франка, М. Старицького, Лесі Українки. Це продовження новаторське --духом активного пізнання і філософського збалансування суперечностей індивідуального і загального, минулого й авторової сучасності. За обставин же функціонування літератури в УРСР -- утвердженням національної самобутності давніх українців та вагомості їхнього внеску в розвій світової культури і мистецтва.

У повоєнний час І. Кочерга перекладав. Інтерпретація рідною мовою Шекспірової комедії "Приборкання непокірної" стала останньою з завершених. Багато писав про літературу-- в статтях, передмовах та листах. Створив і дві нові оригінальні п'єси-- "Істина" (1947) та "Пророк" (1948). Ця остання, драматична поема про три останні роки життя Тараса Шевченка, є значним явищем української художньої Шевченкіани. На противагу вже виробленим у ній стереотипам письменник дав глибше ліро-драматичне висвітлення складного психологічного стану героя, обійденого неласкавою долею у звичайних родинних радощах. Вийшов за рамки камерності показом суперечності між "світом радісного мистецтва" і самодержавною кріпосницькою дійсністю. Головне ж -- утілив справедливу концепцію Шевченка як національного пророка (в СРСР була забороненою), підніс значення його діяльності для самоусвідомлення українського народу.

Отже, творча спадщина Івана Кочерги ввібрала досвід західноєвропейської класики, спадкоємно продовжила велику традицію української драматургії XIX -- початку XX ст. щодо поетичного вистудіювання уроків минулого у зв'язках із сучасністю. Доробок видатного майстра художньо освоєного часопростору засвідчує: він не згубив індивідуальності й власного естетичного кредо за умов партійного насильства над культурним процесом. Мусив писати, що правом на творчість завдячує Радянській Україні, та в повну щирість цієї ритуальної формули не дає повірити знання складної його письменницької долі й потаємної глибини його п'єс, "Свіччиним весіллям" він став у першу лаву національного відродження саме в добу нечуваного етноциду голодом і найжорстокіших репресій. "Ярославом Мудрим" і "Пророком" не дався в полон догм "соціалістичного реалізму". Посприяв розвоєві українського поетичного театру О. Левадою (драматична поема "Фауст і смерть") та ін.; став певною мірою предтечею ("Марко в пеклі", "Підеш -- не вернешся": завгосп Спичаковський із його кумедною нотою) "химерної" стильової лінії нашого письменства. Вже державною Батьківщина І. Кочерги мала б, нарешті, приділити (зокрема видавництва і театри) більше уваги набуткові творця гуманістичних і патріотичних п'єс та образів, освітлених глибокосутньою філософською думкою та оздоблених поетичними коштовностями.

Размещено на Allbest.ru