"Романтика вітаїзму" (активний романтизм) в українській прозі першої половини ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Романтика вітаїзму" (активний романтизм) в українській прозі першої половини ХХ століття

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Загальна характеристика роботи

Дослідження основних естетичних, філософських засад та художніх особливостей «романтики вітаїзму» (активного романтизму) як різновиду неоромантичного стилю в українській прозі першої половини ХХ століття зумовлене потребою детального перегляду процесу розвитку української літератури початку віку, становлення та функціонування різних стилів і течій на даному історичному етапі, їх взаємовпливів та відображення в творчості письменників 20-30-х років в Україні й 40-х років на еміграції.

В умовах досить складної ситуації, що склалася в українській літературі на рубежі століть, коли протистояли одне одному двоє літературних поколінь - визнані авторитети та молода генерація модерних митців, - закладались ідеї оновлення мистецтва. І значну роль у цьому процесі відіграв неоромантизм, що зміг відбити дух часу, позначений багатообіцяючими гаслами свободи, соціального й національного визволення. На жаль, неоромантичні тенденції в українській літературі того часу не завжди помічалися критикою й літературною наукою. З одного боку, вважалося, що романтизм давно зник, з іншого - давалося взнаки захоплення символізмом, футуризмом, імпресіонізмом тощо. Певна тенденція користування терміном «романтизм» для найменування літературного стилю намітилася на кінець 20-х років ХХ століття, але суперечливих думок і тверджень існувало немало: від визнання його лише на рівні форми до повного відкидання. Деяка увага приділялась активному романтизмові і в пізніші роки, але в його оцінці переважав ідеологічний аспект (М. Родько, М. Неврлий, Н. Калениченко, М. Наєнко та ін.)

У період, коли ідеологічно-кон» юнктурний підхід до аналізу літературного процесу втратив актуальність, особливо стосовно перших десятиліть ХХ століття, почалося грунтовне переосмислення уявлень про специфіку художньої творчості, принципи та способи досліджень у галузі мистецтва. В українську літературу повернулися твори багатьох письменників, літературознавчі праці, з допомогою яких повніше й об» єктивніше відтворюється процес зародження та формування модерної традиції в Україні, співіснування і взаємовпливів різних стильових течій українського модернізму. На такому загальному тлі певна увага приділяється й дослідженню феномену «романтики вітаїзму». Однак на сьогодні розробка цієї проблеми обмежена або характеристикою окремих аспектів стилю в рамках аналізу творчості того чи іншого письменника, або ж стислими згадками про активний романтизм як одну зі стильових течій українського модернізму в контексті відтворення літературного процесу 20-30-х років ХХ століття. Отже, відсутність комплексного підходу до аналізу «романтики вітаїзму» (активного романтизму) з урахуванням домінування цього стилю в період українського Відродження та його впливу на подальший розвиток літературного процесу, недостатнє науково-теоретичне опрацювання основних естетичних засад стилю обумовили вибір дисертаційного дослідження та його актуальність.

Предметом дослідження є система основних стилетворчих засобів активного романтизму на різних етапах його існування.

Джерельною базою стали відомі на сьогодні твори М. Хвильового, зібрані в двотомному виданні письменника, Ю. Яновського, зібрані в п «ятитомному виданні, та окремі видання романів І. Багряного «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою». Охоплено також широкий публіцистичний матеріал, літературно-критичні праці, матеріали, що відбивають діяльність Мистецького Українського Руху. Бралися до уваги мемуари учасників літературного процесу, листування, газетна хроніка.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі детального аналізу творчого доробку М. Хвильового, Ю. Яновського та І. Багряного простежити розвиток «романтики вітаїзму» від моменту його зародження до спроби відродити активний романтизм на базі еміграційної літератури; показати неоднорідність цього явища, шляхи пошуку стильових домінант на кожному етапі його розвитку; продемонструвати типологічну спорідненість «романтики вітаїзму» з європейським неоромантизмом першої половини ХХ століття та вказати на ті основні риси, що дають підстави виокремити активний романтизм як один з найприкметніших стилів 20-30-х років.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких конкретних завдань:

проаналізувати літературну ситуацію, що склалася в Україні на початку ХХ століття й стала поштовхом до створення «стилю доби» - «романтики вітаїзму»;

з'ясувати основні естетичні настанови стилю, окреслені М. Хвильовим у період літературної дискусії 1925-1928 рр. та його зв'язок із неоромантизмом в українській літературі початку ХХ століття;

розглянути еволюцію вітаїстичних тенденцій художньої творчості М. Хвильового - від захоплення героїкою революційних буднів, через всебічне висвітлення проблеми розбіжності мрії та дійсності, до романтики нового типу;

дослідити особливості активного романтизму ранньої новелістики Ю. Яновського, його романів «Майстер корабля», «Чотири шаблі», «Вершники»;

з'ясувати значення «романтики вітаїзму» 20-30-х років ХХ століття стосовно перспектив розвитку української літератури та вказати на причини зникнення цього стилю;

виявити вплив вітаїстичних тенденцій початку ХХ століття на еміграційну літературу 40-х років, проаналізувати їх існування в рамках літературних пошуків МУРу та вказати на своєрідність активного романтизму «другої хвилі» на прикладі творчості І. Багряного.

Наукова новизна одержаних результатів. Пропонована праця - перша спроба комплексного і систематизованого аналізу «романтики вітаїзму» як окремого стилю 20-30-х років, типологічно спорідненого з неоромантизмом першої половини ХХ століття. Авторові вдалося простежити шляхи становлення та еволюції активного романтизму, виявити стильові домінанти кожного з періодів його існування. На особливу увагу заслуговує проекція вітаїстичних тенденцій на не менш складний і суперечливий з погляду пошуків нових шляхів розвитку української літератури в еміграції період діяльності Мистецького Українського Руху. При цьому перевага надавалася не публіцистичним деклараціям, а конкретному текстуальному аналізові, тобто втіленню концепції активного романтизму в живу матерію творів найвідоміших представників стилю.

Методологічну основу дослідження становить системний підхід, елементи структуралістського аналізу.

Теоретична основа дисертації. Детальний розгляд проблеми неможливий без урахування історичного контексту літературного процесу. Як і кожне явище, «романтика вітаїзму» має свої витоки, тому в роботі певна увага приділена шляхам еволюції українського романтизму в цілому, а особливо питанню неоромантичних пошуків кінця ХІХ - початку ХХ століть, що знайшло своє відображення в працях І. Франка, Лесі Українки, М. Зерова, С.Єфремова, Д. Донцова, М. Яценка, Н. Калениченко та ін. Стосовно аналізу проблеми існування активного романтизму в українській прозі 20-30-х років та в еміграційній літературі 40-х років ХХ століття дисертанткою використані статті М. Хвильового, О.Білецького, М. Доленга, Б. Якубського, Ю. Меженка, дослідження Г. Костюка, М. Ласло-Куцюк, Ю. Шереха, Ю. Лавріненка та ін., а також дослідження сучасних літературознавців М. Наєнка, В. Агеєвої, С. Павличко, Т. Гундорової, В. Мельника, Л. Плюща, В. Панченка та ін.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що вона є певним внеском у справу об» єктивного дослідження літературного процесу 20-40-х років ХХ століття та стильових особливостей творчості найяскравіших його представників.

Практичне значення дисертації. Матеріали дисертації можуть бути використані в курсі вивчення історії української літератури ХХ століття у вищих та середніх навчальних закладах, при написанні відповідних розділів підручників, курсових та дипломних робіт.

Апробація роботи. Дисертація обговорена і схвалена на засіданнях відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури ім.Т.Г. Шевченка НАН України та кафедри української літератури Сумського державного педагогічного інституту ім.А.С. Макаренка. Матеріали дослідження відображені в чотирьох публікаціях дисертантки та лягли в основу спецсемінару «Вступ до української літератури ХХ століття», що читається у СДПІ ім.А.С. Макаренка.

Структура і зміст роботи

хвильовий неоромантизм література новелістика

Дослідження складається зі вступу, трьох розділів та висновків.

У вступі центральне місце займають питання історії та теорії проблеми. Щоб проаналізувати етапи еволюції романтизму від його витоків до ХХ століття, його численні розгалуження, яких романтизм має чи не найбільше в порівнянні з іншими художніми напрямами, потрібне окреме дослідження. Наша праця ставить за мету висвітлити проблему існування лише однієї з форм неоромантизму ХХ століття - «романтики вітаїзму», тому автор вважає за доцільне обмежитися характеристикою основних аспектів романтизму, що розвивався на національному грунті, і за відправну точку еволюційної прямої взяти класичний романтизм ХІХ століття в українській літературі.

Особливу увагу автор звертає на літературний процес рубежу ХІХ-ХХ століть, період виникнення українського модернізму, на грунті якого відродився неоромантизм як спроба гармонізації реальності й ідеалу.

Далі мова йде безпосередньо про «романтику вітаїзму» як різновид неоромантизму початку ХХ століття, репрезентований творчістю М. Хвильового, Ю. Яновського, А. Любченка та ін.

Коротко проаналізовано основні теоретичні аспекти проблеми існування неоромантизму в українській літературі 20-30-х років та в пізніші часи.

Крім того, детально обгрунтовується актуальність теми дослідження, його мета і конкретні завдання, наукова новизна, вказано на методологічну і теоретичну основу дослідження та його практичне значення.

Перший розділ «Становлення «романтики вітаїзму» та еволюція романтичного світогляду в творчості М. Хвильового» присвячений з» ясуванню проблеми виникнення активного романтизму в українській літературі 20-х років ХХ століття та варіювання його основних естетичних засад, художніх особливостей на базі аналізу творчості засновника концепції «романтики вітаїзму» М. Хвильового. В історії української літератури 20-х років за М. Хвильовим закріпилося місце сміливого новатора, схильного до цікавих художніх експериментів, основним завданням яких було протиставити архаїчному народницькому реалізмові свіжий струмінь літератури нетрадиційної, позбавленої будь-яких обмежуючих догм і канонів. Таке розуміння М. Хвильовим завдань мистецтва в поєднанні з унікальною літературною ситуацією в Україні в 20-ті роки стало основною причиною проголошення ним гасла «романтики вітаїзму» як стилю доби, що відгукнулося широким резонансом у тогочасному літературному процесі. Письменник вважав, що «пролетарське мистецтво наших днів - це «Марсельєза», яка поведе авангард світового пролетаріату на барикадні бої. Романтику вітаїзму утворюють не «енки», а комунари. Вона, як і всяке мистецтво, для розвинених інтелектів. Це сума - нового споглядання, нового світовідчування, нових складних вібрацій.» Романтика М. Хвильового могла ширяти високо, але була закорінена в національний грунт. Вона стала своєрідним викликом проникненню в літературу і мистецтво казенно-бюрократичного підходу до творчості, культурному епігонству та рабському копіюванню традиційних стилів і форм. Натомість письменник пропонує звернути свої погляди в бік Європи, побачити її як «ідеал громадської людини». Свої позиції щодо шляхів розвитку української літератури початку ХХ століття М. Хвильовий детально виклав у публіцистичних виступах періоду літературної дискусії 1925-1928 років та проілюстрував власними художніми творами.

Поява 1923 року збірки М. Хвильового «Сині етюди» стала значним явищем в українській пореволюційній літературі. Новели письменника приваблювали мистецькою самобутністю, новою манерою письма. Виступивши як неоромантик, М. Хвильовий наповнив свої новели революційною стихією, героїко-романтичним пафосом. У ранніх своїх речах, зокрема таких, як «Кіт у чоботях», «Солонський Яр», «Легенда», він оспівав творців революції в усій їх життєвій виразності й конкретності, бо на той час ще не розумів ілюзорності, неправдоподібності намріяних ідеалів, тієї нищівної сили, під владу якої потрапив і сам. Тому тут переважає патетика щоденного героїзму, безпосередність вражень, святковість настрою. Герої-революціонери постають швидше як символічні узагальнення, ніж індивідуалізовані характери. Ці риси характеризують «романтику вітаїзму» першого, нетривалого періоду творчості письменника.

М. Хвильовий був оптимістом у тому плані, що безумно любив слово, життя і людину. Але, не зрікаючись свого натхненного ідеалу, письменник одночасно бачить трагізм і приреченість життя. Палкий романтик, він уже в «Синіх етюдах» засвідчує майстерність психологічного аналізу, протиставляє романтичне піднесення революції та її будні. Зберігаючи свою неоромантичну концепцію «легкосиньої далі» і, водночас, відчуваючи трагізм і суперечність буднів, М. Хвильовий при створенні галереї образів своїх сучасників переносить смисл їхнього існування в надреальний, вимріяний світ. Таким чином, романтика М. Хвильового, з одного боку, відкриває простір для творення нового життя, а з іншого - прозірливо фіксує всі протиріччя реального існування. Отже, контраст буденщини й романтики революції поступово стає основним у творах письменника, а звідси однією з найважливіших вимальовується проблема розбіжності мрії та дійсності, що надалі стає головною в естетиці активного романтизму письменника.

Приреченість, поступова нівеляція колишніх ідеалів, втрата віри у правомірність своєї справи, що їх відчувають герої М. Хвильового, набувають усе більшої виразності. Самовіддані лицарі революції, що бачать смисл життя в піднесено-романтичному пориві, у боротьбі, виявляються неспроможними змиритися зі здрібнілістю буття, відчувають розламаність своєї душі. Це трагізм життя, але не безсилий скепсис. Герої не створюють собі ілюзій щодо дня сьогоднішнього, але здебільшого не зрікаються його, не втрачають віри в життя, у вимріяний ідеал. Вони стають творцями свого індивідуального міфу, переживають таїнство відродження віри у «синю далечінь». Ця віра дає їм статус існування в міжчассі, але водночас поглинає своїм абсолютом.

Ще однією суттєвою рисою утверджуваної письменником «романтики вітаїзму» стає боротьба проти всього несуголосного часові, проти міщанства й бездуховності. Його починає цікавити психологія людей, що не змогли стати у великій боротьбі на той чи інший бік, не знайшли в собі сили перемогти сумніви («Шляхетне гніздо», «Заулок»). Ця тема поступово поглиблюється, переростаючи в нещадне викриття всіх негативних явищ перших пореволюційних років, зокрема, міщанства. Сатира М. Хвильового була своєрідною пересторогою, вказівкою на ті перешкоди, що стають на шляху до жаданої «загірної комуни». Письменник бив на сполох, бо почував, що саме прототипи героїв його сатиричних новел перетворять «голубу Савойю» на занедбану Малоросію.

Отже, маємо свого роду програму активного романтизму М. Хвильового: зображення всіх проявів життя - від безоглядного захоплення романтикою революційної боротьби до гострого викриття всіляких покручів пореволюційних років, що неодмінно мало викликати сумніви, внутрішнє роздвоєння. Але для новеліста, як і для героїв його ранніх творів, важливою залишається настанова на подолання всього негативного, оптимістична віра в торжество жаданих ідеалів навіть під час змалювання душевного неспокою вчорашніх борців та широко представленого бюрократизму, міщанства.

Уже зазначалося, що основними завданнями письменника нової епохи М. Хвильовий вважав звільнення літератури з лабет просвітянства і невтомне шукання тих засобів, що найповніше б відобразили багатогранність епохи. Тому, підіймаючи питання про техніку письма автора «Синіх етюдів», слід наголосити, що його новели - явище таке ж оригінальне в аспекті стилю, як і в аспекті тематики. Один із основних формотворчих прийомів Хвильового-новеліста - асоціативність, яка йде з глибин розбурханої авторської фантазії, що часом заперечує логіку схожості, але з самого початку задає типовий для романтики М. Хвильового тон закоханості в далечінь, у невідомість, відірваності від буденних подій. Близьким за своїм призначенням до асоціативності в новелах М. Хвильового є засіб рефрену, що надає творам схвильованості й динамічності.

З іншого боку, асоціативність мислення, порушення стрункості оповіді різноманітними позасюжетними елементами були основними засобами, що заступали собою традиційний для прозових творів сюжет. М. Хвильового в першу чергу цікавлять люди, їхні думки й почуття на тлі революційних змін, тому він не йде шляхом опису певних подій, а створює здебільшого етюди (не оповідання!) із прихованим сюжетом або й зовсім без нього. Зменшення ролі сюжету в новелах М. Хвильового - явище не випадкове, а повністю усвідомлене автором, своєрідний протест проти традиційного відтворення думок та почуттів героїв. Щедрий ліризм, музичність творів збірки «Сині етюди», де, як у калейдоскопі, з різних штрихів, уривків, фраз, відблисків створюються цілісні образи, картини, наближають новели М. Хвильового до поетики імпресіонізму, також добре ним засвоєної.

Отже, неоромантична, лірико-імпресіоністична проза збірки «Сині етюди» є етапом становлення стилю «романтики вітаїзму». Поглиблення психологізму та інтригуюча сюжетна оповідь, що характеризують оповідання й повісті М. Хвильового 1923-1927 років, стали виразно новими його ознаками. Змінилися й світоглядні орієнтири письменника: домінуючим стає мотив повної зневіри в ідеях «загірної комуни», краху романтичних ілюзій. Романтична героїка не витримує зіткнення з дійсністю («Санаторійна зона», «Пудель», «Лілюлі», «Сентиментальна історія», «Іван Іванович»). Авторське ставлення до персонажів досить складне. З одного боку, їхні піднесено-романтичні пориви видаються неадекватними на загальному сірому тлі, тому в повістях присутні легка іронія щодо їхніх ідеалів, співчуття до повсякчасних поразок у двобої з життям. З іншого - М. Хвильовий не може (та й не хоче) позбутися почуття гордості за своїх самотніх романтиків, захоплення їхніми поривами у блакить, нехай і невдалими. Це поєднання різних емоційних регістрів, здавалось би, несумісних стильових засобів витворює особливий колорит, своєрідну оповідну манеру М. Хвильового.

Новим витком в еволюції активного романтизму М. Хвильового став його роман «Вальдшнепи». Цей твір ознаменував собою відродження романтики, але вже зовсім іншої якості - романтики, яку творять «нові невідомі люди», сильні, вільні, повні енергії та жаги життя.

Найактуальніші проблеми часу та еволюція романтичного світогляду М. Хвильового подані крізь призму протиставлення двох позицій, притаманних героям роману. Карамазов став своєрідним підсумком розвитку образів «безгрунтовних романтиків», він сконцентрував у собі всі ті риси, що їх поступово набували романтичні герої М. Хвильового. Стисло подаючи основні віхи біографії Дмитрія, письменник, по суті, втілив в одному образі всю еволюцію своїх романтичних персонажів: від фанатичного захоплення революційними ідеями, боротьбою за вимріяний ідеал, через повну самовіддачу, через жертовність до розгубленості, відчуття власної зайвості, що врешті породжує злість. У кінцевому підсумку, цей образ покликаний заперечити попередні етапи розвитку «романтики вітаїзму». Через глибокий аналіз душевного стану героя письменник розкриває основні вади цієї романтики: надмір фанатизму, сліпе захоплення революційними ілюзіями, невпевненість у собі як результат внутрішнього роздвоєння, що виникло під впливом суспільних змін, відсутність чітких орієнтирів у житті (абстрактна «загірна комуна» вже не може задовольнити письменника та його героїв). Натомість уособленням романтики нового типу, в центрі якої - покоління ніцшеанськи сильних, відважних, вольових особистостей, що гордо підіймаються над безликою масою, покоління, що живиться кипучою енергією, відчуває радість життя і творення, для М. Хвильового стала Аглая. Письменник вважає, що саме таке покоління врятує Україну, відродить «голубу Савойю».

Отже, як і кожне починання, «романтика вітаїзму» періоду становлення утверджувалася шляхом пошуку як на рівні основних стильових домінант, свідченням чого стала творчість М. Хвильового, так і на рівні індивідуальних проявів вітаїстичних настанов у творчості багатьох українських письменників, що широко підхопили естафету основоположника нового стилю. Показовою рисою першого періоду розвитку активного романтизму став конфлікт між вимріяним ідеалом і дійсністю та прагнення знайти оптимальні шляхи його вирішення.

Другий розділ «Вітаїстичні тенденції ранньої прози Ю. Яновського» присвячений дослідженню специфіки активного романтизму періоду його художньої зрілості та довершеності. Аналіз особливостей стилю подано на основі характеристики творчої манери Ю. Яновського (ранні новели, романи «Майстер корабля», «Чотири шаблі», «Вершники»).

Прагнення відштовхнутися від традиції, сказати нове, «гримуче» слово в літературі відобразилося вже у перших збірках оповідань Ю. Яновського «Мамутові бивні» та «Кров землі». Пульс життя, імпульс молодості, що обумовили найрельєфнішу рису в творчості письменника, стали домінантою, на якій базувалося його новаторство на рівні змісту. Заперечення шаблонності простежується і на рівні форми оповідань. Боячись банальностей і трафарету сильніше, ніж карколомних композицій, ошелешуючих порівнянь і метафор, химерно-загадкових сюжетних ситуацій, письменник прагне утвердити право митця на нетривіальність думки і вислову.

Неординарність героїв, пристрасність, емоційність оповіді, домінування суб» єктивного, таємничі сюжетні ходи видавали романтичну природу ранньої прози письменника. Для його творів характерний потяг до незвичайного, пошук красивого і яскравого у житті, активність авторського «я», що, безсумнівно, є прогресивним виявом неоромантичних тенденцій, які письменники 20-х років ХХ століття, в тому числі і Ю. Яновський, підхоплювали як естафету, виявляючи при цьому свою індивідуальну міру таланту.

Обраний шлях пошуку нових форм у літературі Ю. Яновський сміливо продовжив у романі «Майстер корабля», крізь призму юнацького захоплення своєю епохою оспівавши енергію творчої праці та безнастанної допитливості, довіри до життя.

Поклавши в основу «Майстра корабля» показ творчого процесу, письменник поставив перед собою завдання висвітлити його з усіх боків, надати оповіді масштабності і поліфонізму звучання, щоб у кінці твору об» єднати у гармонійне ціле людину як натуру творчу і людину як носія кращих моральних якостей і чеснот. При наявності певної фактографічності, могутній романтичний струмінь робить «Майстра корабля» далеким від звичайного літопису того часу. Роман цінний у першу чергу підтекстом, узагальнюючим смислом. Метафоричний, образний лад його підводить читача до думки, що творче натхнення, турбота про завтрашній день становлять собою сенс життя кожної людини, яка прагне перетворити свою країну на казковий край творчої праці та гармонійно розвинених особистостей. Ю. Яновський наповнив твір глибокою символікою, що в кінцевому підсумку створило атмосферу щоденного героїзму сильних особистостей. Письменник роздумує над тими шляхами, що їх обрала його держава, ставши до культурного будівництва. Висвітлення ідеї майбуття України для письменника нерозривно пов» язане із роздумами про велике покликання людини-трудівника на землі, про творчу наснагу та про націленість на боротьбу проти відсталості й патріархальщини в людській свідомості.

«Майстер корабля» - єдиний твір Ю. Яновського, щедро насичений мариністичним колоритом. Образ моря підкреслює невпокоєність поривань героїв роману, є основою екзотичності твору. Дотримуючись основних орієнтирів активного романтизму, письменник вводить у роман ряд небуденних, духовно сильних героїв (Богдан, Тайах). І все ж найголовніший герой «Майстра корабля» - творчість. Натхненні описи людської праці, щире захоплення найкращою рисою людини - вмінням творити прекрасне виливаються у схвильований ліричний відступ-гімн рукам трудівника, що для Ю. Яновського стали величним символом.

Таким чином, роман Ю. Яновського підіймає вічні питання, вдихаючи у літературу могутній струмінь молодості, кохання, завзяття, творчого зростання, що в кінцевому підсумку перетворюється в єдиний порив до прекрасного. Такий підхід письменника до художнього трактування основних засад концепції «романтики вітаїзму» чітко окреслює домінанту другого періоду розвитку стилю - показ гармонійного поєднання дійсності й ідеалу (в даному творі - у процесі творчої праці).

Попри всі ліквідаторські настрої стосовно романтизму в критиці пореволюційного періоду, мистецтво збагачувалося дедалі значнішими художніми явищами, які створювалися саме в неоромантичному ключі. У творчості Ю. Яновського таким явищем став роман «Чотири шаблі». Україна 1919-го року, стихія українського повстанства та приборкання стихійності, важке народження дисциплінованого війська - той життєвий пласт, що його тематично охоплює твір письменника. Особливість же роману полягала в тому, що Ю. Яновський, за його власним висловом, намагався опоетизувати тільки «героїзм виконання», «волю до здійснення наказів революції на окремих ділянках». Стилетворча енергія оповіді в романі «Чотири шаблі» - це захоплена патетика й ліризм. Таким духом поетизації пройнята структура твору: розділи в ньому названо піснями і кожній передує віршований заспів. Письменник щедро використовує народну символіку, фольклорні та історичні мотиви, щоб подати читачеві своєрідний екстракт героїзму. Ю. Яновський ідеалізує героїзм, але ця ідеалізація не створює атмосфери неправдоподібності. Швидше виникає враження, що герої балансують на межі можливого. Отже, письменник продовжує розробляти ідею гармонії між вимріяним і досягнутим, втілюючи її в даному випадку на основі змалювання визвольних народних рухів. Крім того, першим розділам роману «Чотири шаблі» в усій повноті притаманні й такі невід» ємні риси активного романтизму, як оптимізм, життєствердження, віра в досягнення конкретно наміченого ідеалу.

Щодо останніх розділів роману, слід відзначити, що Ю. Яновський за їх основу взяв життєвий матеріал іншої якості, перемістив своїх героїв у незвичне оточення, але прагнув розповісти про них у тому самому ключі. Внаслідок такого експерименту ті їхні риси та особливості вдачі, що органічно перепліталися зі стихією повстанського руху, виявилися дещо штучними, недоречними в період мирної праці. Звідси й мотиви песимізму, що їх запримітили критики, і певна розламаність загальної композиції твору, відсутність бажаного художнього ефекту. Таке зміщення акцентів, порушення гармонії, повернення до проблеми «втраченого покоління», яка широко розроблялась у період становлення «романтики вітаїзму», стали, по суті, провісником занепаду активного романтизму, остаточну кризу якого потвердить наступний роман Ю. Яновського «Вершники».

Після жорстоких критичних нападок на «Чотири шаблі» письменник робить спробу поєднати свою творчу манеру з офіційними вимогами. В результаті українська проза поповнилася твором, в якому за зовнішніми високомайстерними романтичними прийомами приховувалась ідейно спотворена реальність, позначена тавром відступництва автора від своїх колишніх переконань. Романтизм «Вершників» націлений перш за все на розкриття душевних станів героїв-творців революції, психологічних джерел їхньої героїки. Це завдання виконується з допомогою ряду романтичних прийомів, як то певна умовність, символічність, метафоризм, ліричні відступи, пейзажі, мовленнєва оформленість тощо. Але, за невеликим винятком, вони трансформувалися відповідно до вимог соціалістичного реалізму як домінанти твору. Тому роман Ю. Яновського «Вершники», вже певною мірою пристосований до нової ситуації, був у 30-ті роки ХХ століття чи не останньою спробою втримати всю українську літературу на тому відродженському рівні, якого сягала вона в кращих творах 20-х років.

Третій розділ «Вплив вітаїстичних тенденцій початку ХХ століття на еміграційну літературу 40-х років. Своєрідність активного романтизму І. Багряного» висвітлює основні аспекти діяльності Мистецького Українського Руху, на період існування якого припадає новий сплеск активного романтизму. Слід зауважити, що це було в першу чергу відродження полеміки щодо основних напрямів розвитку літературного процесу, спроба творення літератури нової якості. Традиції бурхливих 20-х років з самого початку наклали свій відбиток на діяльність представників МУРу. Вже з перших кроків означивши себе як чергове відродження, цей рух потвердив свою співзвучність із концепцією «вітаїзму». На першому етапі формування МУРу його засновники керувалися ідеєю вирвати таланти з мряковиння життя, створити творчу атмосферу навколо письменників, закласти підвалини для появи видатних зразків мистецтва. «Відкидаючи все мистецьки-недолуге та ідейно-вороже українському народові, українські мистці об» єднуються для того, щоб у товаристській співпраці змагати до вершин справжнього і поважного мистецтва. Це об» єднання українських мистців на еміграції відкрите для всіх діячів слова, пензля, сцени, які пишуть на своєму прапорі гасло досконалого, ідейно й формально зрілого і вічно шукаючого мистецтва», - проголошувалося в Декларації ініціативної групи МУРу. Творча інтелігенція, опинившись на чужині й усвідомлюючи неможливість повернення, прагла збудувати батьківщину у власній душі.

Основним питанням, що його вирішували діячі МУРу, було про що і як писати, щоб українська література посіла гідне місце у світі. Письменники-емігранти у своїх поглядах на літературу дотримувалися двох концепцій:

- концепція «великої літератури», запропонована Уласом Самчуком. Такою в його розумінні була творчість Шевченка, Франка, Лесі Українки, тобто йшлося про класичний стиль попереднього століття;

- концепція національно-органічного стилю, висунута Ю. Шерехом. Цей шлях із його суб» єктивною експресією, руйнуванням канонів, оптимізмом, месіанською впевненістю і був у певному сенсі продовженням активного романтизму в еміграційній літературі 40-х років.

Існували й інші позиції: Юрій Косач вдався до осмислення проблеми кризи української літератури, яка не змогла стати «великою» з причини її політизації; І. Костецький сповідував «абсолютний реалізм», позначений всеохопленістю, широтою, космополітизмом, розривом із традицією та мовною деструкцією; до своєрідного романтизму закликав журнал «Звено».

Існування в рамках однієї організації таких різних поглядів на шляхи розвитку української літератури (як, наприклад, позиції Самчука і Шереха) поступово руйнувало єдність МУРу. Всередині організації визрівав конфлікт поколінь, конфлікт естетик, що стосувався, в першу чергу, настанов національно-органічного стилю. Початковий ентузіазм зникав, поступаючись місцем розгубленості й страху перед безперспективним майбутнім. Завдання, що їх ставив перед собою МУР у 1945 році, залишаються не виконаними, а саме об» єднання розпадається. І все-таки дискусії та полеміки МУРу створили відповідний контекст для творчості авторів, що прагнули зруйнувати консервативність світогляду, знайти нові шляхи розвитку української літератури.

Для І. Багряного, що серед багатоголосся МУРівських дискусій обстоював політичну орієнтацію літератури, таким шляхом вбачався активний романтизм, пристосований до нової суспільної ситуації. Свою позицію письменник потвердив романами «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою». Вони несли в собі дух героїчної романтики. Конкретний вияв цієї героїки постає через поетизацію духовної незламності й готовності героїв віддати в боротьбі за перемогу добра, гуманності, справедливості найдорожче - життя, але не скоритися перед силою фатуму, не втратити своє людське обличчя. У зв» язку з цим герої І. Багряного стали романтичними образами-символами, в чиїх роздумах і почуваннях вловлювався їхній глибинний зв» язок з народним коренем, з історією й сучасністю України. І. Багряний втілює своє пристрасне бажання показати романтичний порив людської душі до краси й гармонії, передати той піднесений настрій, завдяки якому світ постійно вдосконалюється. Захопившись такою настановою, письменник подекуди навіть втрачає відчуття міри, послідовно переводячи героїв у категорію образів-символів чи то України, чи української нації, що яскраво відображало його теоретичну позицію повернення до літератури як політичної місії.

Щодо стильових особливостей романів І. Багряного, маємо своєрідний синкретизм у його творчості. Якщо брати до уваги оцінку І. Багряним сучасності, то тут він виступає суворим реалістом. Розглянуті твори - разючий документ радянської дійсності, де всі виразки тогочасного суспільства оголено з надзвичайною силою і правдивістю. З іншого боку, прагнення глянути за обрії сьогодення, викликане його неприйняттям, обгрунтування самоцінності людської особистості, прагнення побачити в людині душу народу, всевладний ліризм, опертий на фольклор, видають нам натхненного романтика. Свідчення цьому можна знайти в кожному з романів, що мають цілий ряд спільних рис. Отже, реалістичне й романтичне начала в романах І. Багряного вдало взаємодоповнюються. Гнітюче натуралістичне тло допомагає більш рельєфно втілити основну ідею творів - незнищенність людини і нації, підсилити життєствердний пафос. І, навпаки, комплекс романтичних, вітаїстичних рис перекреслює песимістичне сприйняття дійсності, є свідченням глибокого гуманізму автора.

Спроба відродити героїчний дух активного романтизму 20-х років з його повсякчасною вірою та оптимізмом у не менш складний період літературного процесу 40-х років ХХ століття в цілому мала позитивний характер. Але стосовно творчості І. Багряного, що відзначалася наявністю певних стереотипів, агітаційних кліше, поверховістю у вирішенні конфлікту між особистістю і суспільством, вона виявилася невдалою, бо така манера вже не відповідала духові часу.

У висновках подається основний підсумок проведеного наукового дослідження.

У роботі встановлено, що активний романтизм існував як один із провідних стилів української літератури 20-30-х років та еміграційної літератури 40-х років ХХ століття. Він виник на грунті основних естетичних засад неоромантизму з його невпинним поривом «у блакить», потягом до краси і гармонії. В основі концепції нового стилю лежала не абстракція, а конкретні ідеали, що видавалися його представникам майже втіленими.

За період свого існування активний романтизм пройшов ряд стадій, об» єднуючою рисою яких було життєствердження, порив до ідеалу. Однак кожен із періодів розвитку «романтики вітаїзму» характеризувався певними особливостями. Спираючись на текстуальний аналіз художньої спадщини найбільш авторитетних представників стилю, авторові вдалося виявити чотири основні етапи функціонування активного романтизму першої половини ХХ століття:

Період становлення «романтики вітаїзму», репрезентований творчістю М. Хвильового. На загальному тлі він видається найбільш складним і суперечливим. У ньому превалює настанова на звеличення революційної стихії, насиченої героїко-романтичним пафосом. Але досить швидко домінуючим стає конфлікт між ідеалом та дійсністю. Звідси мотиви внутрішнього роздвоєння особистості, протиставлення героя та суспільства у поєднанні з чіткою настановою на подолання негативних явищ життя, з оптимістичною вірою у торжество жаданих ідеалів. Своєрідним підсумком творчих пошуків М. Хвильового врешті стає романтика нового типу, яку творять сильні, вольові особистості.

Активний романтизм періоду зрілості й довершеності, репрезентований ранньою творчістю Ю. Яновського. Продовжуючи розвивати традиції новоствореного стилю, письменник помітно змінює акценти. Пристрасність, емоційність, екзотичність, несподівані художні прийоми, активність героїв у досягненні поставленої мети залишаються, але на зміну внутрішньому конфлікту приходить гармонійне поєднання дійсності та ідеалу чи то в процесі натхненної творчої праці (роман «Майстер корабля»), чи у визвольних народних рухах (роман «Чотири шаблі»), що й стало стилетворчою домінантою другого періоду розвитку активного романтизму.

Період занепаду активного романтизму. Його провісником стали останні розділи роману Ю. Яновського «Чотири шаблі», в яких на зміну гармонії знову приходить мотив внутрішнього роздвоєння, песимізму. Остаточно кризу «романтики вітаїзму» 20-30-х років ХХ століття, насильницьки затиснутої офіційною критикою у відповідні рамки, потвердив наступний роман письменника «Вершники», що характеризується невідповідністю між романтичною формою та заідеологізованим змістовим навантаженням.

Активний романтизм «другої хвилі», репрезентований еміграційною літературою 40-х років ХХ століття, зокрема, творчістю І. Багряного. Попри намагання відродити «романтику вітаїзму», діячам МУРу це не вдається внаслідок причин як об» єктивного, так і суб» єктивного характеру.

Кожен із аналізованих письменників - і М. Хвильовий, і Ю. Яновський, і І. Багряний - по-своєму втілював у своїх творах життєствердний пафос, порив до ідеалу - найпоказовіші риси «романтики вітаїзму». Не все з творчого доробку представників активного романтизму рівновартісне, але саме цей стиль зміг розкрити дух напруженої і неспокійної доби перших десятиліть ХХ століття.

Основні положення дисертації відбиті в таких публікаціях

Біблійно-християнські мотиви та образи в романі «Сад Гетсиманський» // Слово і час. - 1996. - №10. - С. 57-61 (0,4 др. арк.)

Активний романтизм у творчості раннього Ю. Яновського // Слово і час. - 1999. - №3. - С.

Світоглядні позиції Миколи Хвильового // Особистість письменника на уроці літератури. - Навчальний посібник. - Суми, 1997. - С. 109-119 (0,5 др. арк.)

Біблійно-християнські мотиви роману І. Багряного «Сад Гетсиманський» як один із важливих моментів виховання духовності учнів на уроці літератури // Виховання старшокласників на принципах загальнолюдської моралі. - Навчально-методичний посібник. - Суми, 1993. - С. 28-33 (0,2 др. арк.)

Размещено на Allbest.ru