Проза В.В. Набокова 20-30-х років

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

УДК 882.09-3

Проза В.В. Набокова 20-30-х років

10.01.02 - російська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Іванова Ольга Миколаївна

Київ 1999

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі світової літератури та компаративістики Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Захист відбудеться 27 жовтня 1999 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.178.02 при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (252001, м.Київ-1, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Автореферат розісланий “16 ” вересня 1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.І. Гайнічеру

АНОТАЦІЯ

Іванова О.М. Проза В.В.Набокова 20-30-х років.-Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.02. - російська література. - Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, Київ, 1999.

Захищається рукопис, в якому вперше аналізується російськомовна проза В.В.Набокова 20-30-х років як метароманна структура з наскрізною темою “мистецтво і художник”, визначаються основні етапи її еволюції. Розглядаються особливості набоковської поетики та функції найхарактерніших її прийомів. Показана роль ігрового начала у створенні оригінального художнього світу письменника.

Спеціальна увага приділяється постаті героя-митця, її модифікаціям у різних романах 20-30-х років, а також системі жіночих образів. Творчість Набокова досліджується у контексті тогочасної російської та західноєвропейської літератури, уточнюється місце письменника-новатора в художній культурі ХХ століття.

Ключові слова: метароман, контекст, структура, ігрове начало, образ гри, тема-домінанта.

хронотоп композиція поетика набоков

SUMMARY

Ivanova O.N. The prose of V.V.Nabokova at 20-30-th. A manuscript.

The dissertation is submitted for a scholar degree of Candidate of Philology in the specialization 10.01.02 - Russian Literature. - The Taras Shevchenko Institute of literature, National Academy of Sciences of Ukraine, Kiev, 1999.

The manuscript is the fist attempt to analyze a Russian prose of V.Nabokov, written in 20-30-th years, as a complete metanovel structure with the theme “art and artist” which passes through all this creative work, the main stages of his prose are determined. The work considers the peculiarities of V.Nabokov's poetic and the functions of it more typical methods.

The paper shows the role of the play's basis in foundation of an author's original world.

Special attention is paid to the figure of the hero-artist, his modifications in different novels of 20-30-th years and also to the system of woman's images.

V.Nabokov's creativity is studied in the context of the Russian and the West-Europe literature of the fist half of the XX century, the author-innovators place in culture of the XX century is defined.

Key words: metanovel, text, structure, game beginning, images of game, dominant theme.

АННОТАЦИЯ

Иванова О.Н. Проза В.В.Набокова 20-30-х годов. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.02. - русская литература. - Институт литературы им.Т.Г.Шевченко НАН Украины, Киев, 1999.

Защищается рукопись, в которой впервые анализируется русскоязычная проза В.В.Набокова 20-30-х годов как метароманная структура со сквозной темой “искусство и художник”, определяются основные этапы ее эволюции. Рассматриваются особенности набоковской поэтики и функции наиболее характерных ее приемов. Показана роль игрового начала в создании оригинального художественного мира писателя.

Специальное внимание уделяется фигуре героя-художника, ее модификациям в разных романах 20-30-х годов, а также системе женских образов. Творчество Набокова исследуется в контексте русской и западноевропейской литературы того времени, уточняется место писателя-новатора в художественной культуре ХХ века.

Анализируется проблема соотносимости искусства и реальности, разделенных, по авторскому убеждению, отчетливой границей, нарушение которой приводит к поражению в жизни и творчестве героя романа “Защита Лужина”, а персонажей “Отчаяния” и “Камера обскура” - к преступлению. В ходе исследования определяются черты сходства между психологическими типами художника и диктатора, которые проявляются, когда художник экстраполирует законы искусства на живую реальность. Отмечается тождественность и относительная синхронность такой постановки проблемы искусства и художника в творчестве В.Набокова и Т.Манна. Симптоматично, что именно в русской и немецкой литературах в условиях торжества тоталитарных режимов писатели разных поколений с такой откровенностью заявили о близости, казалось бы противоположных, типов личности, равно склонных к лицедейству и насильственному подчинению действительности своим эстетическим и социально-политическим концепциям.

В работе предложена новая интерпретация женских образов в романах “Король, дама, валет”, “Защита Лужина”, “Подвиг”, смысл которых открывается только при сопоставлении их с героинями классических произведений мировой литературы. Исследованы приемы двойничества, зеркальных отражений, образы масок и кукол в прозе В.Набокова, функциональная значимость которых, как и содержание всего произведения, удваиваются при параллельном чтении с текстами Шекспира, Пушкина, Толстого, Достоевского. Включенные в структуру каждого романа, в сознание персонажей, идеи, образы, сюжеты литературной классики понуждают и читателя включиться в поток мировой литературной традиции и служат ему коррегирующим вектором на пути к истинному смыслу набоковских текстов-загадок.

Особое внимание уделено анализу оригинальных авторских приемов, разрушающих эффект жизнеподобия художественного мира, маркирующих границу между обыденной реальностью и вымыслом искусства.

Наложение сюжетно-композиционной матрицы новеллы на романное содержание и подчинение ритму стихотворной строки чередований прошлого и настоящего героя в “Машеньке”; “шахматное” движение времени и пространства в “Защите Лужина”; комбинация персонажей и борьба логики со случайностью, присущие карточным играм и пасьянсам в “Короле, даме, валете”, прием “растворенного эпиграфа” - текста-ключа, закодированного в романах Набокова (“Анна Каренина” Л.Толстого - в “Защите Лужина”, “Гамлет” Шекспира - в “Подвиге”), позволяют говорить о намерении автора представить процесс создания и чтения художественного произведения как игру, формализованную и ограниченную во времени и пространстве (полем книги и временем чтения или создания).

“Фигурами” такой игры являются темы, идеи, персонажи всей мировой литературы, она и есть игра, повторяющаяся игроком-писателем, партнером которого всегда был и будет читатель.

Моделирование художественной структуры по принципу игры можно оценить как способ самоописания литературного текста, специфической рефлексии автора над процессом творчества, что, по определению Ю.Лотмана, является признаком метатекста, в конкретном случае - метаромана.

Анализируется также параллельное развитие тем смерти и любви, памяти и воображения, подчиненное эволюции доминирующей темы искусства и художника. Отмечается наиболее совершенное воплощение этих тем в последних русских романах В.Набокова “Приглашение на казнь” и “Дар”.

Ключевые слова: метароман, текст, структура, игровое начало, образы игры, тема-доминанта.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Творчості В.В.Набокова - прозаїка, поета, перекладача - належить особливе місце у світовому літературному процесі ХХ ст. Вже у 30-ті роки він був визнаний найталановитішим письменником молодого покоління російської еміграції, а на середину 50-х стає відомим американським літератором. У творчості цього унікального митця поступово формується новий тип художнього мислення, який своєрідно поєднує російську та західноєвропейську літературні традиції.

Тематика і поетика його творів давали критикам підстави порівнювати Набокова з М.Прустом, Д.Джойсом, А.Бєлим, Х.Борхесом, Ф.Кафкою, М.Булгаковим та з іншими видатними художниками-новаторами.

Образи масок, ляльок, мотиви гри - карточної, шахової, акторської, складні комбінації літературних цитат і пародій, алюзій та асоціацій пов'язують тексти Набокова з літературними творами різних країн та епох. Вони вводять читача у світ вишуканої інтелектуальної гри, в якому поєднуються прийоми реалізму з модерністською поетикою, простота, невимушеність і цікавість белетристичної оповіді з ускладненою філософською проблематикою. Ігрова концепція мистецтва входить у високу російську літературу саме з романами Набокова.

Конфлікт у прозових творах письменника зумовлений не стільки соціальними обставинами, скільки зіткненням різних типів мислення. Автор створює текст-загадку і сподівається на здатність читача її розгадати. Ось чому ключем до глибинного смислу більшості романів Набокова є присутнє в них ігрове начало, яке визначає особливості поетики і систему відносин “автор-читач”.

Аналіз ідейно-тематичного змісту романів Набокова без урахування принципу гри і авторської іронії приводив деяких критиків і літературознавців до висновку, що визначальною темою творчості письменника є тема смерті (Г.Адамович, В.Варшавський, Кр.Хюлен) чи тема пам'яті, “пошуків втраченого раю” (М.Кантор, С.Давидов, В.Єрофєєв).

Думку про те, що домінуючою темою набоковських творів 20-30-х років є тема творчості, вперше висловив ще у 1937-му році В.Ходасевич). Однак цілісного аналізу російських романів письменника під цим кутом зору досі не здійснено ні в західному, ні в російському літературознавстві.

Мистецтво як один із видів гри, як ідеальний світ фантазії не має безпосереднього відношення до реальності і принципово не може бути копією життя, - стверджує Набоков у своїх численних висловлюваннях про літературу. Ось чому в його оцінках класиків і сучасників переважають естетичні критерії, чітко виражене неприйняття спроб поєднати в літературі художній вимисел і філософсько-релігійні, соціально-політичні та моральні доктрини.

Таке розуміння сутності мистецтва викликало з боку багатьох критиків звинувачення Набокова в аполітичності, аморалізмі, антигуманності, втраті національних коренів і принциповій беззмістовності (Г.Адамович, В.Варшавський, Д.Урнов, З.Шаховська). Донедавна пріоритет у дослідженні набоковської спадщини належав західним літературознавцям, але і вони торкалися проблеми “мистецтво і митець” у творчості Набокова лише епізодично. Назріла необхідність всебічного вивчення даної проблеми, в ході якого можна отримати відповіді на багато невирішених питань набоковознавства.

Мета роботи - хронологічно послідовно проаналізувати російськомовну прозу В.В.Набокова, визначити окремі етапи творчої еволюції митця; розкрити своєрідність його художнього мислення в контексті російської та західноєвропейської літературних традицій; показати новаторство його інтерпретації теми “мистецтво і художник”, оригінальність його поетики, принципову роль ігрового начала в естетичній системі його творів; довести, що всі російські романи Набокова об'єднані наскрізною темою - “прафабулою” - і являють собою метароманну структуру.

Відповідно до поставленої мети в дисертації вирішуються такі завдання:

- простежується розвиток теми “мистецтво і художник” як домінуючої, метароманної;

- виявляється, які аспекти даної теми стали предметом художнього дослідження на кожному з етапів творчої еволюції письменника;

- показується зв'язок між композицією і хронотопом у російськомовних творах різних етапів;

- аналізуються найбільш специфічні особливості поетики В.Набокова: “накладання” жанрових структур, “розчинення” епіграфа у тексті роману), підпорядкування хронотопа та композиційної схеми романів віршовому ритму; визначаються функції цих прийомів у творенні художнього світу;

- простежується трансформація метафори “життя-гра” в ускладнений символ “життя-гра-мистецтво”, який пронизує різні рівні структури набоковських творів;

- герої-художники російських романів розглядаються як різні типи творчої особистості.

Об'єктом дослідження є проза В.Набокова 20-30-х років (дев'ять завершених романів і оповідання зі збірки “Повернення Чорба”), передмови письменника до англійських перекладів російських творів, літературно-критичні статті та лекції з російської літератури, прочитані Набоковим американським студентам.

Теоретико-методологічна основа дослідження. В роботі застосовуються аналітична і порівняльна методики, що дозволяє виявити суттєві особливості художнього мислення Набокова, здійснити ідейно-тематичний і структурний аналіз конкретих творів, порівняти їх із класичною літературною традицією і провідними для літератури першої половини ХХ ст. концепціями творчості.

Наукова новизна дисертаційного дослідження. Робота є першою спробою ідейно-тематичного та естетичного аналізу всіх російських романів Набокова як метароманної структури, об'єднаної спільною проблематикою, магістральною темою (“мистецтво і художник”) і філософським змістом, а також системою художніх образів та прийомів. Автор вперше розглядає еволюцію головної теми набоковської прози у зв'язку з концепцією мистецької гри. Визначається також новаторство поетики Набокова для російської літератури ХХ століття.

Практичне значення здобутих результатів. Застосована в роботі методика аналізу, одержані висновки можуть бути використані в навчальних курсах з історії російської і зарубіжної літератур у школі та вузі, для розробки спецкурсів і спецсемінарів з проблем поетики в літературі ХХ ст.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації викладені у доповідях на регіональних науково-практичних конференціях: “Національна своєрідність культур і літератур” (Ізмаїл, 1992, 1995), “Дидактичні аспекти взаємодії вузу і школи” (Ізмаїл, 1994, 1996).

На основі окремих розділів дисертації опубліковані 3 статті в збірниках “Наукові записки Харківського державного педагогічного університету” (вип. 6, 7), “Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту” (вип. 3).

Структура дисертації. Обраний аспект дослідження зумовив обсяг і структуру дисертації, яка складається із вступу, чотирьох розділів, висновків і бібліографії (286 позицій). Основний текст - 186 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовуються актуальність дослідження та його новизна, визначаються мета і завдання роботи, розкривається її теоретичне і практичне значення.

У першому розділі - “Історія вивчення творчості В.Набокова і проблеми набоковознавства” - аналізуються основні напрями і етапи дослідження художньої спадщини Набокова в російському та зарубіжному літературознавстві, окреслюється коло проблем, які потребують подальшого вивчення.

Перший етап сприйняття творів Сіріна-Набокова є безпосередньою реакцією критики на появу їх друком. Уже на цьому етапі чітко визначаються протилежні позиції читачів і літературознавців у ставленні до творчості письменника. Одна з них представлена відгуками Г.Адамовича і Г.Іванова, які звинуватили молодого автора в розриві з російською літературною традицією, в наслідуванні слабких західних зразків і віднесли його до ряду “середніх” літераторів.

Відсутність соціально-політичної спрямованості, певної доктрини у прозі Набокова були приводом для негативних оцінок.

Але в цей період з'явились і позитивні відгуки. Н.Андреєв, В.Вейдле, В.Ходасевич вбачають достоїнства цієї прози не тільки в досконалості і віртуозності її стилю, вишуканості композицій і оригінальності прийомів, але і в тому, що молодий автор знаходить власну тему, а не наслідує традиційні. Провідною у прозі Сіріна-Набокова Вейдле називає тему творчості, а Ходасевич відзначає її імманентний зв'язок з темами смерті, одержимості творчістю і злочину. Він звертає увагу читача на проблему співвідношення уявного і реального світів у художній системі Набокова.

У набоковознавстві російської еміграції 30-х років сформувалися дві провідні тенденції: перша з них - дослідження поетики письменника, друга - інтерпретація ідейно-філософського змісту його творів. Такий поділ, звичайно, є досить умовним, оскільки літературознавці, які досліджують окремі елементи поетики чи цілісну структуру окремих творів, так чи інакше приділяють увагу змісту, що закладений у формальних структурах художнього тексту. Ті ж, хто ставить своєю основною метою коментування змісту, мусять звертатися і до питань поетики.

Другий етап вивчення творчості Набокова починається після його переїзду до США, коли він набуває популярності вже як американський письменник, автор “Лоліти”. До відгуків і аналітичних статей літераторів і критиків російської еміграції (Н.Берберової, М.Слоніма, Г.Струве, П.Біціллі) додаються дослідження американських, європейських, австралійських і навіть японських філологів. Критика поступово долає власну тенденційність, розширює коло обговорюваних проблем, поглиблює аналіз творів Набокова (передусім - американських).

Найважливішим для даного періоду можна вважати дослідження життя і творчості Сіріна-Набокова, здійснене Б.Бойдом і Е.Філдом. Техніку літературних натяків, зміст асоціацій у творах Набокова аналізують К.Проффер, А.Аппель, А.Мессон.

Зв'язок американської творчості письменника і російської літературної традиції відзначає багато літературознавців, у тому числі Д.Мортон, Л.Дж.Мойнахан, Д.Фаулер. Вони відстоюють думку, що всі романи письменника об'єднані спільною концепцією, автобіографічною фабулою, а їх персонажів Д.Фаулер називає “еквівалентами авторського Я”.

Наявність у прозі В.Набокова стихії комічного (на що вказувала, зокрема, Н.Берберова), а також яскраво виражене в його естетиці ігрове начало (що почасти досліджувалося в роботах Н.Букс, Дж.Гезарі) не дозволяють погодитися з твердженнями про те, що творчість письменника трагічна, а його світогляд грунтується виключно на агностицизмі, антигуманізмі, що мистецтво його уникає проблем реальної дійсності й виявляє естетську самозакоханість. Зауважимо, що принцип гри, який визначає структуру і характер набоковської оповіді, не став об'єктом спеціального дослідження, хоча до проблеми співвідношення автора і оповідача у творах письменника зверталися такі дослідники, як Дж.Кортес, М.Кутюр'ї, Ф.Рот, С.Вандер-Клостер.

Залишалася досі невирішеною і проблема метароманної структури, тобто тематичної і фабульної єдності романів Набокова, хоча вона і була сформульована у працях Фаулера, Давидова і підхоплена наприкінці 80-х років В.Єрофєєвим.

Третій етап дослідження творчості Набокова розпочався у середині 80-х років з поверненням спадщини письменника на батьківщину. В цей час активну участь у розробці проблем набоковознавства беруть вчені з незалежних держав - республік колишнього Радянського Союзу.

Спочатку у відгуках критики на “повернені” російському читачеві твори В.Набокова повторюються деякі тенденційні оцінки, характерні для праць попередніх етапів вивчення його творчості. Пізніше, на початку 90-х рр., з'являються грунтовніші статті та монографії, проте і в них подекуди відчувається вплив колишніх уявлень про те, що проза Набокова є модерністським відображенням розпаду світу і особистості у формі антироману, характерними ознаками якого виступають заперечення будь-якого змісту і деструкція тексту (подібну думку висловив у свій час Г.Адамович). Саме таке ставлення до набоковської прози характерне для праць М.Анастасьєва, М.Линецького, Д.Урнова, хоча позиції цих авторів мають певні відмінності.

Деякі сучасні дослідники шукають шлях до розкриття змісту романів Набокова у сфері релігійно-метафізичних тлумачень посмертного, потойбічного існування героїв. Такі вчені як В.Александров, І.Паперно, І.Єсаулов, О.Сконечна витлумачують двоїстість художнього світу, створеного письменником, як вияв ідеалізму, наслідок сприйняття засад романтичної або символістської естетики.

Найпродуктивнішими, на нашу думку, є ті дослідження, в яких ретельно аналізуються художні прийоми, образи, композиція та інші елементи поетики В.Набокова. Першу спробу такого аналізу здійснив Ю.Лотман у 1979 році. Останнім часом з'явилися роботи аналогічного характеру, що відкривають нові аспекти набоковознавства (О.Долініна, О.Дарка, М.Ліповецького, О.Сконечної, Л.Прокоф'євої, І.Толстого).

У другому розділі - “Гра як спосіб захисту людської індивідуальності” - розглядаються романи Сіріна-Набокова, написані до 1930 року: “Машенька”, “Король, дама, валет” і “Захист Лужина”.

Особливості композиції роману “Машенька” зумовлені як наявністю двох просторово-часових шарів - минулого (спогади героя) і нинішнього (життя героя в берлінському пансіоні), так і намаганням автора створити ефект життєподібності подій роману - і водночас зруйнувати його, демонструючи умовність романного світу, “створеність” його.

Компонування розділів роману надає ритмічного чергування просторово-часовим шарам: спогади про юнацьке кохання до Машеньки у дореволюційній Росії (4, 6, 8, 9, 13 та 15 розділи), а також про події, що відбувалися першого квітневого тижня в Берліні, кількома роками пізніше (одинадцять інших розділів). Така організація художнього тексту створює суб'єктивне відчуття співпадання руху часу і простору з віршованим рядком, ритму якого підкоряється і читацьке сприйняття.

Епіграф до роману, ім'я героїні, прийом “накладання” жанрових компонентів новели і роману, використаний у даному тексті, викликають певні асоціації з творами Пушкіна, а образи “втрачених тіней” - з поемою Данте “Божественна комедія” та повістю “Незвичайна історія Петера Шлеміля” Шаміссо.

Автор відверто конструює імена головних персонажів, що викликають у пам'яті читача імена відомих літературних героїв і навіть письменників (Лев Ганін, Антон Сергійович тощо), демонструючи таким чином умовність, ірреальність подій. Ефект умовності посилюється, оскільки ніхто з персонажів не досягає своєї мети, а іронічний автор усе перетворює на жарт - його герої перші шість днів квітня мешкають у кімнатах, пронумерованих листками календаря, що відраховує цей же час.

Перший роман молодого письменника є спробою показати ірреальний світ, з різним ступенем умовності його елементів. Це світ гри пам'яті, асоціацій, уяви героя і автора, здатних матеріалізуватися лише на площині кіноекрана (для героя) або книжкового аркуша (для письменника), гри, що перетворює розрізнені факти дійсності у зовсім іншу художню реальність Мета цієї гри для читача полягає в тому, щоб він розгадав її правила, зрозумів, що факти - складові художньої мозаїки роману - видобуваються з реальності іншого порядку і компонуються, створюючи ілюзію життєподібності (всі вони стануть для героя матеріалом його майбутніх творів).

У романі “Король, дама, валет” розгортається традиційна метафора “життя-гра”, якій підпорядкована вся образна система роману. Тут гра є синонімом життя. Вміння сміятися, грати, ставитися до життєвих жахів з іронією і не боятися смерті робить Драйєра - головного героя роману - невразливим для замаху-пастки, яку влаштували йому дружина і племінник. Світ речей оживає під тиском життєвої енергії і веселої героїчної фантазії Драйєра, опирається статиці смерті, автоматизму ляльок і манекенів, карточних образів Марти і Франца. Механічність рухів, млявість і хворобливість цих персонажів адекватна їхньому типу мислення: єдина думка Марти - позбавитися “занадто живучого чоловіка” - не що інше, як банальний плагіат, єдина зброя проти щасливого фантазера.

Карти заміряються на життя людини, обдарованої уявою, здатної бути щасливою, людини, яка вміє бачити природну красу, відчувати гармонію комічного і серйозного, нехтувати безглуздям інших. Драйєр не помітив подібності Марти і Франца до тих злочинців, яких він бачив на фотографії в музеї криміналістики, оскільки він наділяє їх своїм власним розумом, вдачею, душею, як хотів би олюднити манекенів у своїх магазинах. Драйєр - справжній гравець у цій партії, де карта може “убити” карту, але не гравця. Очікуваної смерті Драйєра не сталося, а раптова, хоч і закономірна смерть Марти не сприймається читачем трагічно, бо усі персонажі - лише фігури багатоступеневої гри. Драйєр грає зі своїми манекенами, Марта - з Францем і Драйєром, а старий Менетекельфарес уявляє усіх їх разом ляльками власного театру.

Образи карт, ляльок, манекенів, гри надають цій детективній історії комічного забарвлення. Роль долі виконує всесильний автор, адже справжній лялькар - він.

Специфічні образи персонажів - ляльок займають особливе місце в поетичній системі Набокова. Зовнішньо подібний до Франца, але з відмінним типом мислення персонаж пізніше з'явиться на сторінках роману “Відчай”; лялька “Франц” стане персонажем і оповідання “Казка”. Разом з іншими мігруючими з твору до твору героями вони свідчать про естетичну універсальність героїв-ляльок у межах метароманного світу, створеного Набоковим.

“Захист Лужина” поєднує в собі особливості двох перших романів: напружений сюжет, переплітання ліній гри і життя в долі героя. Багатство літературних асоціацій, введених у текст як ключ до дешифрування образів і смислів, багатозначність персонажів, епізодів, деталей, що помножують потенційні варіанти розвитку подій, притаманні цьому роману ще більшою мірою, ніж попереднім.

Роман побудовано на поєднанні тих самих сюжетно-композиційних прийомів, за допомогою яких автор відтворив специфічність світосприйняття героїв у творах “Машенька” і “Король, дама, валет”: діахронного (спогади-реальність) і синхронного (гра-реальність) двосвіту.

Метафора “гра-життя” в “Захисті Лужина” стає тотальною, ігровому началу підпорядковано і розвиток сюжету, і хронотоп роману. Поведінка персонажів, композиція організовані тут за законами шахової гри.

В аналізі композиції роману і його хронотопа зроблені акценти на символічному значенні часу в ключових епізодах, шаховому чергуванні “полів” простору, комбінованому розвитку тем життя і смерті. Вперше в цьому романі мотиви гри і мистецтва, гравця і художника пов'язуються з темою злочину.

Жіночі образи твору “Захист Лужина” специфічні для метароманної структури. Створюється враження, що письменник вступає у полемічний діалог з класикою російської літератури. Так, він не просто пародіює принципово відмінні рішення проблем щастя, свободи, індивідуального вибору. Бути вільним у житті, коханні, грі (від толстовської моральної проповіді також) - значить не бути схожим на інших, а відтак не бути нещасливим. Жіночі образи у “Захисті Лужина”, як і в інших романах письменника, переконують, що Набоков вважає нероздільними кохання і творчість, життя і смерть, і це принципово для розуміння авторської концепції світу і мистецтва.

Спостереження над композиційними прийомами і художніми ідеями роману приводить до висновку про особливе значення для письменника теми злочину, скоєного генієм. Геній, втративши гармонійну єдність життя і гри, порушивши межі гри, втрачає власне “Я”. Охоплений пристрастю до гри, він руйнує себе як особистість. Помилка в “захисті” тягне за собою поразку в “грі”.

Роман “Захист Лужина”, що завершує перший етап творчих пошуків письменника періоду 20-х років, є найдосконалішим з точки зору поетики і поєднує в собі всі варіанти втілення теми гри і мистецтва у попередніх романах.

У третьому розділі - “Індивідуальна свідомість і межі мистецтва” - досліджуються образ смерті і художній прийом двоїстості як головних сюжетоутворюючих начал у творчості В.Набокова 30-х рр.

В умовному світі набоковських романів смерть - художній образ і водночас художній прийом, що створює експериментальну ситуацію граничного існування. Вихідною ситуацією в цих творах стає смерть звичайної людини в її біосоціальній ролі й “народження” оповідача, який бере на себе виконання авторської волі. Смерть є зав'язкою в романі “Споглядач”, кульмінацією і мотивом поведінки героя в романі “Відчай”, а в романі “Подвиг” - сигналом до початку і до завершення розповіді. Вона визначає часові та просторові межі існування героя, спонукає його до виконання ролі читача.

Герої романів В.Набокова тільки схожі на живих людей, насправді ж вони належать світові художнього вимислу і наслідують літературних героїв інших письменників. Пошук прототипів таких персонажів у конкретній реальності є марним, і це підтверджує переконання Набокова в тому, що не мистецтво наслідує життя, а життя повторює мистецтво.

Прийом двоїстості у даному контексті набуває додаткової функції (порівняно з відомими уже варіантами його значень), створюючи смислову антитезу романтичній концепції двосвіту. Так, герой “Споглядача” - привид, оточений фантомами власної уяви, кривими дзеркалами чужого сприйняття; він постає перед читачем жалюгідною, нещасливою, самотньою людиною. Але цей світ, як і персонажі, що наповнюють його, фіктивні. Смуров і Кашмарін, які зустрічаються в першому і останньому епізодах, - лише персоніфіковані емоції - смуток і страх. Подолавши їх, “Я” оповідача набуває цілісності й утверджує щастя і гармонію.

Істинний світ прекрасний, а людина нещаслива тому, що має неправильне уявлення про нього. Трагічне і потворне для Набокова існують лише на рівні фантазії й осмислюється як елементи створеного ним художнього світу; справжнє життя прекрасне і не підлягає впливу жодних естетичних канонів.

Аналізуючи роман “Подвиг”, дисертант відзначає особливу роль образу книги у структурі художнього твору. Становлення самостійного мислення героя проходить етапи захоплення романтичною і символістською поезією, що моделюють світосприйняття і поведінку героя. Юнацьке захоплення Мартина Едельвейса ілюзіями урівноважує іронічний реалізм його друга, письменника Дарвіна, а знайомство з класичною поезією античності, Шекспіром і Пушкіним відкриває йому еталонний вимір досконалості, утверджуючи гармонійне світосприйняття.

Шлях героя до подвигу, реалізація життєвої мети становлять сюжетну канву роману, а самий подвиг лишається таємницею для персонажів - друзів і близьких Мартина. Смисл його стає зрозумілим при паралельному читанні роману Набокова і трагедії Шекспіра “Гамлет”, що використовується автором як “розчинений у тексті епіграф”.

Зіставлення сюжетів, образів, композиційних прийомів у творах Шекспіра і Набокова дає змогу інтерпретувати набоківський “Подвиг” як роман виховання думки, звільнення її від загальних ідей і штампів. Автор вважає, що ознаками героїчної особистості мають бути свобода думки, життєлюбність, уміння зберегти в собі, відкрити в інших здатність жити і кохати, а не страждати і вмирати. Ось чому момент здійснення героєм подвигу винесений за межі сюжетної дії.

Цілісність особистості героя підкреслена як його ставленням до літературної гри, межі якої він чітко усвідомлює, на відміну від інших персонажів, так і формальним прийомом - стійкою монологічністю епічної оповіді.

Справжній читач, за словами Набокова, сприймає художній твір як поштовх для внутрішньої творчості і має здатність відчути в ньому глибинне, неповторне і водночас дивуватися дрібницям. Саме таким є герой “Подвигу” - читач Мартин Едельвейс, що виробляє власний погляд на світ, координуючи його з позицією літературних героїв, серед яких головним для нього є Гамлет. І як Гамлет, Мартин прагне бути самим собою.

Переосмислення літературних традицій, проблема творчості, екзистенціальної свободи і самотності, смерті та злочину становлять зміст роману “Відчай”. Його герой Герман Карлович, з одного боку, - творець, який компонує “сюжет” злочину, подібного мистецькому твору, з іншого, - злочинець, що створює художній твір, темою якого є вбивство. Він уявляє себе генієм, гідним щастя (як Драйєр, Лужин, Мартин). У той же час, замислюючи і здійснюючи вбивство, він виносить вирок самому собі, подібно до Марти (“Король, дама, валет”), і чинить самогубство, подібно до Смурова (“Споглядач”), убиваючи власне відображення, двійника.

У романі “Відчай” ми знову зустрічаємо героїв попередніх творів; вони виступають у різних своїх іпостасях, демонструючи і деякі нові якості. Автор продовжує розробку улюблених тем, надаючи їм нових значень і відтінків. Це дає підстави розглядати названий роман як певного роду підсумок двох перших етапів творчості й водночас початок етапу нового. В цьому творі вперше розкриваються психологія і життєве кредо героя-письменника, чиї моральні та естетичні принципи формувалися у відповідності до смаків публіки. Ототожнюючи поезію і злочин, герой ставить знак рівності між генієм і злочинством і замість свободи творчості обирає свободу від моралі. Зміщення у свідомості героя мистецтва та дійсності, реального та породженого художньою уявою стає причиною його поразки на шляху до щастя і творчого успіху.

Набоков не детермінує вчинків своїх героїв соціальними обставинами, фабула його романів - це шлях героїв до самих себе, це знаходження власного “Я”. Конфлікт у його творах завжди назріває і вирішується на рівні мислення, а не моралі, політики чи соціальних відносин. Тому проблема виховання думки і відповідальності художника перед читачами стає у творах наступного етапу російськомовної творчості В.Набокова головною і зумовлює вибір сюжетно-композиційних прийомів, типу героя і об'єктів літературних пародій.

Четвертий розділ - “Тема мистецтва і типи художників у прозі Набокова” - присвячено аналізу трьох останніх завершених романів, написаних російською мовою протягом 1933-1939 рр. Жоден з них не відтворює політичних реалій тогочасної Європи, отруєної націонал-соціалізмом. Головні герої Набокова професійно пов'язані з мистецтвом і репрезентують різні типи художнього мислення.

Дослідження розвитку теми мистецтва і художника та особливості її художньої реалізації у набоковській творчості даного періоду дає підстави зробити висновок про необгрунтованість ряду критичних зауважень на адресу автора і звинувачень його в “аполітичності, беззмістовності і естетському снобізмі”, більше того, доводить важливість порушеної ним проблеми саме в епоху становлення тоталітарних режимів у Європі.

Художник, що розглядає красу як універсальний закон буття, нав'язує її канони як модель суспільного життя. Намагання суспільства реально втілити ідеальну досконалість естетичної ілюзії дійшло б до логічного завершення, якби вдалося вилучити з цієї реальності все недосконале, неестетичне, зокрема і саму людину.

Томас Манн в есе “Брат Гітлер” виявляє подібність між диктатором і художником, показавши модифікацію духовно-психологічного типу митця в особистості Гітлера. За кілька років до появи цього твору до даної проблеми звернувся В.Набоков у романах “Камера обскура”, “Запрошення на страту” і “Дар”.

Значимість проблем, його ролі і меж мистецтва в загальнолюдській культурі, міри відповідальності художника, який претендує на роль пророка й наставника в суспільстві, підтверджується, насамперед, тим, що проблематика ця актуалізується у творчості найвидатніших письменників повоєнної Європи.

Міметична здатність, акторське хамелеонство притаманні багатьом персонажам Набокова: Смурову з роману “Споглядач”, Герману Карловичу з “Відчаю”, Горну з роману “Камера обскура”. Але між ними існують помітні відмінності. Смуров, наприклад, не нав'язує світові свого стилю, він - спостерігач. Герман Карлович і Горн - художники активного типу: один осмислює світ і організує його у формах детективного роману, інший - у формах естрадного шоу, мюзик-холу, де блазню надано директорську ложу.

Портретна характеристика карикатуриста Горна приводить до висновку про подібність обличчя персонажа до клоунської маски - шаржу на Гітлера. Безсумнівно, ця подібність суто внутрішня, а не зовнішня.

Гітлер, Горн, Магда - явища одного порядку. Це нездари-художники, вони паразитують на житті інших. Компенсуючи нереалізований потяг до влади, претендуючи на звання митця, вони здатні створити лише низькопробний маскульт. Усіх їх надихає прагнення смерті і страх перед нею, всі вони стають жертвами і один одного, і своїх хибних уявлень про мистецтво і життя.

“Камера обскура” - роман про різні типи митців, чиї принципи визначаються однобічним сприйняттям життя. Один бажає бачити тільки трагічне (Кречмар), інший - лише комічне (Горн), обидва прагнуть смерті,тягнучи за собою у небуття інших.

Тема відношення мистецтва і життя, художньої свідомості і злочину звучить і в деяких оповіданнях цього періоду (“Корольок”, “Хмара, озеро, башта”, “Знищення тиранів”), п'єсі “Винайдення Вальсу”.

Образна система, просторово-часова організація, композиція “Запрошення на страту” переконують, що цей твір може інтерпретуватися не лише як антиутопія, але і як роман, що відтворює процес становлення самостійного мислення всупереч “вихованню” бездумності, нівеляції внутрішнього світу людини. Оволодіння мистецтвом слова є для Цинцинната способом відкриття істини про світ і про себе, засобом подолання тиску інших на беззахисне “Я”.

Особлива увага у цьому розділі приділяється аналізу мотивів гри і смерті, образів іграшок, сну, які підкреслюють неправдоподібність, фантастичність світу ляльок, що запрошують Цинцинната на страту. Вони створюють ефект авторського іронічного ставлення до героя і читача.

Загальна ітертекстуальність, ігровий підхід до самого тексту і до його інтерпретатора-читача взаємообумовлені, їх доля відчутно зростає у процесі творчої еволюції Набокова.

Гра як видовище, лицедійство актуалізована у тотальному нахилі набоковських героїв до акторства, фокусів, маскарадів (Смуров, Ганін, маски з “Запрошення на страту”, Шок з оповідання “Картопляний ельф”). Усі вони підвладні автору, єдиному гравцеві, що знає правила, але деякі з них претендують на роль лялькаря, уявляючи себе творцем.

Інтелектуальна гра, запропонована читачеві, веде його тим же шляхом, яким проходить набоковський герой: з мороку сліпоти, незнання - до осмислення причин страху і страждань, до усвідомлення своєї відповідальності.

Учетвертому розділі розглядається проблема літературних традицій, що визначають розвиток тогочасної естетичної думки, вирішуються питання про вибір орієнтирів, про перевагу не лише тих чи інших прийомів і форм, а принципів життєвої та творчої філософії, вироблених попередниками Набокова. Проблема засвоєння їх читацькою свідомістю стає найважливішою для письменника у розробці теми художника і художньої творчості.

Герой роману “Дар” - письменник Федір Годунов-Чердинцев, головна ж героїня тут - Російська Література, як зазначив Набоков у передмові до автоперекладу твору англійською мовою.

Сюжетні події роману розвиваються на кількох рівнях, чим пояснюються багатошаровість простору і часу, велика кількість персонажів, використання прийому “тексту в тексті” (в романі “Дар” вміщено ліричні поезії, роман-біографія, рецензії, притчі).

Перший рівень - процес творчої еволюції героя, який має своє минуле (створення поезій про дитинство героя), нинішнє (робота над біографією батька і романом про Чернишевського) і майбутнє (народження роману “Дар” і замисли наступних творів). Паралельно розвиваються події повсякденного життя героя: переселяючись на нову квартиру, він знайомиться із Зіною, яка цінує його поетичне обдарування і кохає його самого.

Кілька місяців історії кохання становлять частину часового відрізку в кілька років, за які звершується творча еволюція героя-письменника. У свою чергу, ця історія - лише епізод у столітній історії російської літератури від початку ХІХ століття, від Пушкіна - до початку ХХ ст. Учасники цієї великої історії літератури - письменники і читачі - серед персонажів роману “Дар” представлені порівну.

“Роман” про Чернишевського вміщений у тісні рамки IV розділу, спіральні витки розвитку образних тем замикаються рядками сонета на початку і в кінці оповіді. Обидві частини сонета можуть бути як його початком, так і закінченням. Таким чином, еволюція є не чим іншим, як рухом по колу, а лінія російської літературної традиції, пов'язана з ідеями служіння літератури суспільним інтересам та утилітарної користі мистецтва, яке шукає відповіді на питання “Що робити?”, не має перспективи. Така література, власне, уже не є мистецтвом.

Звільнення читацького сприйняття від звичних, шаблонних підходів до мистецьких творів - одне з найважливіших завдань роману “Дар”. Для цього автор вдається до пародії у висвітленні того, що звичайно сприймається як серйозне і навіть трагічне. Зображуючи життя Чернишевського, він підпорядковує його не законам історичного часу, а законам композиції, балансуючи на межі трагедії і фарсу.

У висновках узагальнено результати дослідження. Російські романи В.Набокова утворюють метароманну структуру; домінантною для письменника є тема мистецтва і митця, вона вбирає в себе інші теми, що окреслені набоковознавцями як її складові моменти. Зміни образної системи, композиційних схем, ускладнення просторово-часових відношень, наростання ігрового начала у поетиці Набокова зумовлені особливостями розвитку домінантної теми на різних етапах творчої еволюції письменника.

У дисертацїі приділяється значна увага найхарактернішим особливостям поетики прозових творів В.Набокова (“накладання” структур прозових і поетичних жанрів, “розчинення” епіграфу в тексті, підпорядкування романної структури, її просторово-часових шарів віршовому ритму тощо); показана роль того чи іншого художнього прийому у створенні ефекту ірреальності й водночас гармонійності художнього світу - на противагу хаосу повсякденного реального життя. Автор дисертаційної роботи пропонує нове трактування жіночих образів набоковської прози, яке розкриває нові аспекти в інтерпретації теми творчості, а також ідейно-естетичної концепції цього оригінального митця. Особливо підкреслюється значення проблеми читача у творчості Набокова 20-30-х років; намічено перспективи подальшого дослідження проблеми “автор-герой-читач”.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО АВТОРОМ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Женские образы в прозе В.Набокова//Науковий вісник Ізмаїльського державного педагогічного інституту. - Вип. 3. - Ізмаїл. - 1998.-С. 28-37.

2. Тема смерти и прием “возвращения” в ранних рассказах В.В.Набокова// Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім.Г.С.Сковороди. - Вип. 6(17). - Харків. - 1998. - С. 87-97.

3. Роман В.Набокова “Камера обскура”, или где кончается стиль? (проблема отношений искусства и реальности)//Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім.Г.С.Сковороди. - Вип. 1(22). - Харків. - 1999. - С. 217-227.

Додаткові публікації:

4. Жанровые особенности романа В.Набокова “Лолита”//Национальное своеобразие культур и литератур: Материалы межвузовской научной конференции. - Измаил. - 1992.- С. 16-18.

5. Эстетическая функция пространства и времени в прозе В.Набокова// Дидактические аспекты взаимодействия вуза и школы. - Измаил. - 1994.- С. 24-26.

6. Игра как принцип эстетики в творчестве В.Набокова//Збірник наукових праць. - Ізмаїл. - 1995.- С. 18-20.

Размещено на Allbest.ru