Міфопоетика епіки В. Дрозда

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міфопоетика епіки В. Дрозда

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. У контексті літературних і загальнокультурних процесів, що відбуваються в наші дні в Україні, актуальним є всебічне дослідження проблеми освоєння українською прозою 60-90 рр. духовно-художнього світу міфу (язичницького, античного). Адже його прикмети виразно простежуються у творчості М. Стельмаха, О.Ільченка, В. Земляка, В. Дрозда, Вал. Шевчука, Б. Харчука та інших письменників, які належать до покоління шістдесятників. Відомо, що останні почали з відродження екзистенціальної концепції людини, орієнтованої на утвердження її самобутності, індивідуально-людського «я». Це у свою чергу продиктувало їх відхід від помпезних портретів «передовиків» і створення ними художніх образів «простої людини», в багатьох творах - селянина (В. Симоненко, Гр. Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд), що поставали як народні національні типи. У сфері офіційної культури тих пануючих вимог соціалістичного реалізму вони сприймалися як диваки, «чудики» (В. Шукшин), хоча за їхнім дивацтвом крилися істинні гуманістичні ідеали. У пошуках нових форм письменники звернулися до використання та інтерпретації мотивів, сюжетів, образів міфології, фольклору, Біблії. У художній практиці таких прозаїків як Вал. Шевчук, Б. Харчук, В. Дрозд вони стали переважаючими, зумовивши своєрідність творчої манери. Але це явище на сьогодні ще не стало предметом вивчення літературознавців, чим і продиктовано вибір у даній дисертаційній роботі об'єкту (проза В. Дрозда - повісті, романи) та аспекту його літературознавчого аналізу в ракурсі генетичних та типологічних зв'язків з міфом.

Предметом даної дисертації є твори В. Дрозда: повість «Ирій», романи «Вовкулака» («Самотній вовк»), «Злий дух. Із житієм», «Листя землі». Такий вибір зумовлений темою роботи і завданням розглянути міфопоетичні особливості прози письменника. Адже в названих творах найвиразніше виявлено зміст міфологічних рецепцій, використаних письменником, їхня стильова своєрідність.

Проза В. Дрозда, зокрема та, що не вкладалася в рамки канонізованого творчого методу - соціалістичного реалізму («Ирій», «Вовкулака», «Листя землі», як і один з останніх за часом опублікування роман «Злий дух. Із житієм»), не була предметом всебічного дослідження науковців, хоча до часткового розгляду її зверталися М. Жулинський, Г. Сивокінь, П. Майдаченко, С. Андрусів, Ю. Мушкетик, М. Павлишин, Б. Бойчук, М. Слабошпицький. Здебільшого в них питання міфопоетики не висувалося. З літературознавців згадує повість В. Дрозда «Ирій» (1974) Н. Овчаренко, зазначаючи, що їй властива «химерність», а буденні події в переказі автора твору постають як казково-фантастичні. Говорячи про своєрідність постмодернізму, Тамара Денисова в статті «Феномен постмодернізму: контури й орієнтири» теж звертає увагу на твори В. Дрозда «Ирій», «Вовкулака», в яких, на її думку, знайшов своє виявлення постмодерністський менталітет, «бо для його героя є органічною певна роздвоєність свідомості й сприйняття життя, що відбиває абсолютно оригінальне, глибоко народне, традиційне і все ж таки споріднене з постмодернізмом мислення письменника». С. Андрусів, характеризуючи твори В. Дрозда у книзі «Історія української літератури ХХ століття», зазначає, що роман «Листя землі» пронизаний міфологічністю філософського плану. Надія Колощук у статті «Про поетику роману В. Дрозда» зауважує, що письменник використовує в епосі мотиви міфу, притчі, фольклору. Зробивши спробу визначити жанрову природу роману В. Дрозда, авторка наголошує на синтетичності твору, що поєднав у собі елементи соціально-психологічного, символіко-фантастичного (міфологізованого) повістування. М. Жулинський, накресливши літературний портрет В. Дрозда в статті «Жорстока мудрість життя живого, або Євангеліє від Володимира», звернув увагу, що в романі «Вовкулака» знеособлення Андрія Шишиги, головного героя, набуває міфологічного вираження. В. Дрозд в зображенні морального і духовного нівелювання особистості знаходить оригінальні форми, використовує міфологічні, казкові образи і сюжети. Аналізуючи роман «Листя землі», М. Жулинський вказав на використання прозаїком образів, «загорнених» в алегорію, у метафору чи у міфообраз». М. Павлишин у статті «Чому не шелестить «Листя землі»?» підкреслює міфологізм роману, розглядаючи характер осмислення в ньому загальнолюдських цінностей та його філософсько-історичну проблематику. Ці риси властиві й іншим творам В. Дрозда, а в таких як «Вовкулака», «Злий дух. Із житієм», як і в «Листі землі», вони є характеристичними ознаками стилю, їхньої поетики в цілому. Саме це, як і стан вивчення в літературознавстві прози письменника взагалі і названих творів зокрема, як і необхідність осмислити специфіку їхньої поетики, зумовлюють актуальність обраної теми та визначеного в даній дисертаційній роботі завдання.

Тема даної дисертаційної роботи, як і напрямок її літературознавчого осмислення, має безпосередній зв'язок з плановою науковою темою кафедри української літератури Дніпропетровського державного університету - «Малодосліджені і недосліджені сторінки української літератури (проблема поетики тексту)» і підпорядкована галузевій програмі розвитку українського літературознавства.

Мета і завдання даної роботи: розглянути домінантні риси міфопоетики В. Дрозда, виявити їхні функціональні і естетичні особливості. Для цього в процесі цілісного аналізу повісті, романів письменника зосередити увагу на розгляді художньої своєрідності вираження концепції особистості, проблем загрози її духовної спустошеності, відчуженості, самотності, руйнування особистості і світу, що наявні в прозі письменника, показати самобутність останньої як певного явища в контексті української літератури. Для реалізації окресленої мети необхідно було виконати такі завдання:

- з'ясувати категоріально-термінологічний апарат у відповідності до вітчизняного літературознавчого досвіду і вимог сучасного дослідження літератури;

- осмислитити духовні й естетичні засади звернення В. Дрозда до мотивів і образів міфу, їхню концептуальну і функціональну сутність в його творах («Ирій», «Вовкулака», «Листя землі», «Злий дух. Із житієм»);

- проаналізувати прозу В. Дрозда у визначеному темою аспекті, виділивши для поглибленого розгляду ті твори, в яких найбільш виразно виявився інтерес письменника до міфологічних сюжетів, символів і міфологем;

- висвітлити зміст і особливості використання міфологічних рецепцій (традиційних сюжетів, образів, міфологем) у конкретних творах письменника;

- з'ясувати характер їх інтерпретації в художньому світі прозаїка, в сюжетах, образах, часопросторі його творів;

- виявити змістові й жанрово-стильові домінанти міфотворчості В. Дрозда, показати їх специфіку в контексті з типологічно близькими явищами в сучасній літературі (в межах жанру).

У розв'язанні цих завдань ми відходимо від усталених методик літературознавчого аналізу та орієнтованих на описовість стереотипів і звертаємось до активного застосування прийомів філологічної школи літературознавства, сполучених із компаративістськими підходами, необхідними для вирішення нашої наукової проблеми. Теоретичною підосновою даного дисертаційного дослідження є праці М. Бахтіна, Г. Грабовича, О.Ф. Лосєва, З. Фрейда, К. Юнга, Т. Мейзерської, О. Турган, Т. Гундорової, О. Фрейденберг, О.А. Кривцуна та висловлені в них продуктивні й фундаментальні ідеї, а також літературно-критичні розвідки з питань розвитку української літератури 60-90-х рр. (М. Жулинський, В. Дончик, Н. Зборовська, В. Марко, Н. Заверталюк, М. Наєнко, В. Нарівська, М. Павлишин, Г. Штонь).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в даній дисертації вперше проаналізовано прозу В. Дрозда («Ирій», «Вовкулака», «Злий дух. Із житієм», «Листя землі») із позицій міфопоетики у літературному контексті його часу. Вперше широко показано характер і образну специфіку використання міфу (античного, язичницького, християнського) у художньому тексті конкретного твору, інтерпретацію запозичених з нього мотивів (пошуків раю, лаконтронії, роду), концепцій добра-зла, життя-смерті, образів-міфологем (хати, матері, дерева) у відповідності до авторського світовідчуття, висунутих проблем дійсності (екзистенційного стану людини і світу, їх руйнування).

Практичне значення одержаних результатів. Прочитання творів В. Дрозда в міфологічному аспекті відкриває перспективи для поглибленого розуміння художніх досягнень письменника, що є важливим етапом для створення ґрунтовного дослідження української прози 60-90-х рр.

Результати дисертації можуть бути використані в спецкурсах і на семінарах з української літератури в гуманітарних вузах, вчителями-філологами в їхній практичній діяльності, студентами при написанні курсових та дипломних робіт, при засвоєнні знань з історії української літератури.

Особистий внесок здобувача. У сучасному літературознавстві останнім часом активно впроваджується міфопоетичний підхід до аналізу творчих набутків письменників, літературних явищ.

Дисертант вперше робить спробу дослідити художню творчість В. Дрозда в аспекті міфопоетики у її всій сукупності: змістові особливості міфологічних рецепцій у творах В. Дрозда (мотиви і образи міфу), характер їх інтерпретації.

Апробація результатів дисертації. Окремі розділи та дисертація в цілому обговорювалися на засіданнях кафедри української літератури Дніпропетровського державного університету, на кафедрі експертизи та гуманітарних дисциплін Академії митної служби України. Основні результати роботи були оприлюднені на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції «Поетика художнього тексту» (Київ-Херсон, 1995), на міжнародних наукових конференціях «Історія та культура Лівобережжя» (Ніжин, 1996), «Література й історія» (Запоріжжя, 1998), Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 80-річчю від дня народження Олеся Гончара «Олесь Гончар і шістдесятництво» (Дніпропетровськ, 1998), на щорічних звітних наукових конференціях викладачів і аспірантів Дніпропетровського державного університету (1995, 1996, 1997, 1998, 1999).

Публікації. За темою дисертації є 10 наукових публікацій, в тому числі 4 - у фахових виданнях.

Структура і зміст роботи підпорядковані її основній меті - осмисленню компонентів міфопоетики, наявних у прозі В. Дрозда.

Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг роботи - 152 сторінки. Список використаних джерел включає 136 найменувань.

Основний зміст роботи

У Вступі дисертації обґрунтовується актуальність теми дисертації, її зв'язок з науковими програмами літературознавчих досліджень, визначено мету та зумовлені нею завдання, викладено погляд на наукову новизну та практичну цінність застосування положень дисертаційного матеріалу, подані відомості про його апробацію і публікації.

У першому розділі «Співвіднесеність літератури і міфу (теоретичний аспект)» розглянуто проблему функціонування міфу в літературі та стан її наукового вивчення.

Своєрідний «вибух» міфологізму в літературі ХХ століття - явище не випадкове. Наприкінці ХІХ - початку ХХ століття в час пробудження національної свідомості культури, в тому числі й українська, широко звертаються до міфу - від первісного в його національно-народній формі, античного до християнського, східного. Реалії дійсності ХХ століття з його вкрай напруженим життям, соціальними і природними катаклізмами і разом з тим атмосферою одноманітності і банальності спрямували митців на пошук тих духовних першоджерел, що, власне, і могли дати розуміння людської сутності. Однією з причин орієнтації літератури на міф є і спроба письменників всеосяжно осмислити буття, створити загальні моделі вираження взаємостосунків між людиною та світом. Звертаючись до міфологічних сюжетів та мотивів, письменники намагаються використати як змістовно-структурні компоненти міфу, так і його жанрові парадигми.

Активізація міфологічного начала в літературі 60-90-х рр. ХХ століття, художнє відкриття міфопоетики в межах конкретного твору чи творчості письменника вимагає відповідно їх дослідження, з'ясування взаємовідносин міфології і літератури, функцій міфу в літературі.

Актуальність висунутої проблеми зумовлена й сучасною ситуацією, що характеризується зростанням національної самосвідомості народу, посиленим інтересом до витоків культури, яка відображає народний світогляд, його етичні та естетичні ідеали, що формувалися протягом тисячоліть.

Генетично література тісно пов'язана з міфологією через фольклор. Зберігаючи, особливо спочатку, змістовну спільність з міфологією, література на шляху свого розвитку спиралась на міф. На відміну від міфу архаїчного, «первісного», міф у літературі - це художній образ, в якому його міфологічний архетип присутній і як визначаючий структурний принцип, і як образ для подальших інтерпретацій. Звернення до міфології, бачення міфу як глибинної першооснови людської самосвідомості стало основною якісною ознакою творчості письменників і художників.

Більшість видатних майстрів слова ХХ століття користалися матеріалом міфу, фольклору. Фольклорні та міфологічні фактори відіграють конструктивну роль у творчості І. Франка, Лесі Українки, В'яч. Іванова, О. Блока, Велимира Хлєбникова, П. Загребельного, Вал. Шевчука, В. Дрозда та багатьох інших. Але для одних митців він був зручним і важливим для ілюстрування власних ідей; другі вбачали у зверненні до нього своє вище покликання; треті намагались шляхом його вивчення і відтворення проникнути в таємниці минулого і майбутнього; четверті творчо засвоювали його символи, метафори тощо. Міфи, які художньо інтерпретувалися в літературі, теж не однозначні, вони належать до різних структурно типологічних груп. Як відомо, дослідники виділяють дві основні групи використаних міфів або два види міфології:

а) класичну міфологію, яка зазнала певної літературної обробки та була зведена в цілісну систему сюжетів, подій, обрядів, відносин, і б) так би мовити, етнічну міфологію - фрагментарну і стихійну за своєю природою, системність якої може лише віддалено вгадуватися.

Поєднання наукових теорій міфотворчості, зв'язаних з іменами Дж. Дж. Фрезера, Б. Малиновського та ін., і літературознавчого аналізу сприяло висвітленню глибинного змісту багатьох текстів, орієнтованих на міф.

Для розуміння сутності міфопоетики вагомими є праці О.Ф. Лосєва про специфіку міфу і його роль в генезі літератури, які він розглядає на античному матеріалі. У своїй монографії «Діалектика міфу» він висвітлює питання міфологізму в літературі, аналізуючи своєрідність міфу у Вагнера, геніальну міфологічну інтуїцію Гоголя, який дав у «Вії», на думку вченого, гаму міфічних настроїв. Міф як елемент поетики цікавить і О.М. Фрейденберг, яка простежує зв'язок фольклору, літератури з міфом.

Треба зазначити, що вітчизняна наука, розглядаючи проблему «міф-література», показала виключне значення фольклору як проміжного ланцюжка між міфом і літературою (О.О. Потебня, О.М. Веселовський, О.М. Фрейденберг, М.М. Бахтін та ін.). У цьому плані особливо важливим є відкриття М. Бахтіним «народної сміхової культури». На його думку, фольклор як своєрідне словесне мистецтво, що втілює традиційну символіку, може стати і джерелом конкретних образів, і споживчим грунтом міфологічної інтуїції для письменників різних епох. Яскравим прикладом є творчість М. Гоголя та ряду інших письменників, в якій наявне закономірне перетворення міфів у метафори, поетичні символи і образи.

Література ХХ століття винайшла різні варіанти використання міфу в художньому творі. По-перше, це запозичення мотивів і цілісних сюжетів традиційних міфологій (І. Франко, Леся Українка, П. Загребельний, В. Дрозд). По-друге, це повний і цікавий варіант «неоміфологічних» творів - творче продовження, домислення добре відомих міфологічних сюжетів (М. Зеров, Вал. Шевчук). Цей варіант можна розглядати як перехідний від використання традиційних міфологічних сюжетів до так званих авторських міфів, у яких символічна модель світу створюється за аналогією до міфопоетичних уявлень або структурних рис міфу. При виборі сюжету автор не зв'язаний ніякими обмеженнями.

Міф у сучасній літературі виконує не лише сюжетоутворюючі функції: характерними її рисами є вжиті автором ритуальні міфологеми, циклічність уявлень про час, повторюваність персонажів, що надає розповіді філософського звучання. Вони виразно помітні в сучасній літературі, зокрема, в латиноамериканському романі (Г. Гарсіа Маркес, Х. Гастуріас), українському химерному романі 70-х (В. Земляк, П. Загребельний, О.Ільченко, В. Дрозд), у баладі (І. Драч, П. Мовчан, М. Воробйов, І. Калинець), у творах українських прозаїків 80-х-90-х років (Вал. Шевчук, Б. Харчук, Р. Федорів, В. Дрозд та ін.).

У дослідженні співвіднесеності літератури і міфу вагомими є методики так званого ритуально-міфологічного напрямку вивчення літератури і архетипної критики. Перша з них дає змогу спостерігати й аналізувати несподівані форми взаємодії особистості, яка творить «міф», і міфу, що творить особистість. Це зумовлює глибоке осмислення авторської творчості, спорідненості її поетики з міфологічними структурами й моделями ритуалу.

Використовуючи комплексно-системний і історико-порівняльний методи аналізу, враховуючи здобутки наукового дослідження представників міфологічної, ритуально-міфологічної шкіл та сучасної архетипної критики, ми й аналізували творчість В. Дрозда з метою виявлення в ній міфологічних універсалій, висхідних до міфу образів, понять. Це дало можливість глибше розкрити зміст творів В. Дрозда («Ирій», «Вовкулака», «Злий дух. Із житієм», «Листя землі»), характер світосприйняття та світобачення письменника, своєрідність його поетики.

У другому розділі «Мотив «Ирію» в одноіменній повісті В. Дрозда» простежується своєрідність трансформації використаних автором міфологічних мотивів, її зумовленість авторським оновленням концепцій дійсності («ирію», пошуків правди, повернення блудного сина), образів-міфологем (землі, матері, дороги).

Для літератури 60-х рр. ХХ століття притаманний великий інтерес до міфології. Письменники (О.Ільченко, В. Земляк, Р. Федорів, Вал. Шевчук, В. Дрозд) широко використовують ремінісценції з притч, легенд, міфів, поєднують реалістичне з фольклорно-фантастичним, художньо інтерпретують міфологічні мотиви, сюжети, елементи народної сміхової культури (народні звичаї, жарти, прислів'я). Такі їхні твори дослідники у своїх численних розглядах і згадках відносять до фольклорно-міфологічної (найчастіше «химерної») літератури. Термін «химерний» введений в літературознавство 1958 року з появою роману «із народних уст» О.Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і чужа Молодиця». Характерні для химерних жанрів умовність, пародійність наявні і у творах В. Дрозда. У його повісті «Ирій», зокрема, вони підпорядковані вираженню своєрідності світовідчуття автора, зумовлюють специфіку образів, ситуацій, алегоричних персонажів.

Аналіз прози В. Дрозда показав, що художня умовність у творах цього письменника цілком оригінальна, її витоки в традиційній народній «химерії» та демонології - і літературній, і фольклорній - легендах, переказах, казках, слов'янських міфах.

Повість В. Дрозда «Ирій» (1974) - яскравий зразок «химерної прози», в поетиці якого елементи міфу, фольклору своєрідно схрещуються з сатирою. Вони спрямовані на розвінчання жадоби накопичення та міщанських поглядів на життя. Назва повісті «Ирій» - етимологічно-значима, вона продиктована мотивом пошуків людиною щастя-раю, асоціативно зв'язаного із уявленнями і мріями про хлібні, теплі, сонячні землі, що знаходяться за обрієм, за синіми морями, про райську країну - вирій (ірій). У повісті В. Дрозда «Ирій» розкриття змісту цього мотиву пов'язано із розвитком сюжетної лінії Михайла Решета, героя, від імені якого ведеться оповідь у творі.

Образ Ирію, який побутує перш за все в мріях і сподіваннях Михайла, дано в плані уявлення про гармонійний світ. Вимріяний Ирій асоціативно грунтується на народній утопії. Герой намагається створити його у реальному Ирії, що за своєю суттю не відповідає вимріяному. Ця невідповідність зумовлює розвиток конфлікту, побудованого на зіткненні реального життя в Ирії (як у просторовій площині) з пануючими в ньому міщанством, несправедливістю, з Ирієм, виплеканим Михайлом з дитинства як уособленням тепла і добра.

Наприкінці повісті образ ирію набуває складного філософського узагальнення. В. Дрозд репрезентує його на систему опозицій космогонічного світу («порядок» - «хаос»), скориставшись прийомом семантичних зрушень. Несумісність зображених подій в містечку, названому Ирій, з міфологемною сутністю поняття виявляється на контрасті описів побуту родини Солом'яників, містечкових порядків і вимріяного Михайлом «ірію». Природний світ батьківщини з материнською любов'ю і рідною природою для підлітка - світ порядку, а світ Ирію, однією із просторових точок якого є дім родини Солом'яників, дрімучий ліс ирійського міщанства, - світ хаосу, в якому треба відстоювати сприйняті з дитинства ідеали. У зображенні цього зіткнення В. Дрозд вибудовує опозицію добро-зло.

Духовний світ героя-підлітка сформований за моделями «пакульського» світобачення, з властивою йому народною стихією, на поєднанні фантастичного та реального. У цьому світі панує атмосфера магічного, в якій відбуваються неймовірні речі, відомі з прадавніх часів. Наприклад, ситуації «пурхання», що є виявом казкової чудодійної дії і відіграють концептуальну роль у повісті «Ирій», виражаючи порив до волі, гармонії. Це типологічно зближує В. Дрозда з прозою латиноамериканського письменника Г. Маркеса («Сто років самотності»).

Світ Михайла Решета в зображенні В. Дрозда сповнений нісенітниць. Вони виникають на випадкових асоціаціях. Таким чином досягається комічний ефект, образи розгортаються до цілих епізодів. Прийом відомий з античності під назвою кокаланів. Його використовували свого часу Ф. Рабле, М. Гоголь («Ніс»). У В. Дрозда прийом «кокаланів» вжито для відтворення фантазій героя. З його допомогою руйнуються стереотипи в побудові художньої реальності, і виникає нова, цілком власна, оригінальна дійсність.

Фантастичне, що часом сягає грані пародії, в «Ирії» поєднано з конкретними реаліями побуту, пейзажів, спогадів дитинства. У мріях хлопця вибудовуються і два образи-реалії (бібліотека і дорога) як ознаки культури і цивілізації, які з розвитком сюжету набувають символічного змісту. Так, образ дороги в повісті прочитується не лише як просторова точка, а і як уособлення шляху до самого себе, своєї совісті, до природного в людині. Співвіднесення дороги і героя має і психологічний підтекст. Дорога Михайла на навчання до Ирію в цьому аспекті - не просто дорога до міста, а дорога пошуків свого покликання, майбутнього. Дорога повернення до рідної оселі, до Пакуля - пошук світла, чистоти, гармонії.

Мотив повернення героя до себе у В. Дрозда, як і у В. Симоненка в «Казці про Дурила», асоціативно наближений до міфу про повернення блудного сина до рідної домівки і є вираженням духовного очищення. Дорога Михайла додому, як і біблійний шлях до оновлення, йде через перепони і страждання.

Орієнтуючись на фольклорно-міфологічні традиції, В. Дрозд зобразив Ирій як мрію героя, і вона, як будь-яка утопія, суперечить реальному життю. Ирій-місто - певне суспільне середовище, якісними прикметами якого є побутове і соціальне міщанство, що розвінчується прозаїком за допомогою умовних засобів гіперболи, комічних ситуацій. Протилежний йому образ Пакуля як образ досконалості світу теж дано в уявленнях героя повісті. Тому і образ дороги до Пакуля не стільки реальний, скільки символічний - як шлях до духовного пробудження і усвідомлення свого «я». Михайло - всезнаючий оповідач, який, вбираючи авторський голос, вносить у повість виразну ліричну інтонацію. Своєрідність повістування В. Дрозда зумовлена наявністю в ній казкових елементів, алегоричних образів, химерного переплетіння фантастичного й реального.

У третьому розділі «Екзистенціальні концепції буття людини в романі В. Дрозда «Вовкулака» та специфіка їх художнього вираження» стверджується, що, художньо осмислюючи знеціненість моральних універсалій людського співжиття в суспільстві, В. Дрозд в епіцентр характеристики часу і людини в ньому виніс екзистенційні концепції буття - відчуження, самотності, жаху, спроектувавши їх на тему абсурдності світу. Зображуючи головного героя Андрія Шишигу, прозаїк виділяє деталі, дії, ситуації, які репрезентовані на образ зла, що призведе до руйнування і перетворення людини на хижака, спочатку морально, а потім і фізично. Домінуючою рисою характеру Шишиги виділено пристосуванство. Письменник логічно і психологічно вмотивовує її зв'язок із злом, у даному випадку із злом для однієї людини. Для Андрія Шишиги запозичення ідей, думок, планів Харлана стає нормою життя. Небажання заглянути у власну душу і розібратися у своїх почуттях поглиблює процес руйнації «я». Внутрішня зміна в Шишизі призводить до зміни зовнішності. Андрієве обличчя перетворюється на маску. Зміна масок - це властивість буфонади, фарсу; вона неодмінно веде до трагедії: особистість втрачає сама себе повністю, переорієнтовується на прийнятий нею «театральний» образ і з часом розриває будь-які зв'язки із світом. Роман В. Дрозда в психологічно укрупнених формах розгортає цю колізію. Театралізуючи розвиток сюжетної лінії, В. Дрозд досліджує психологію героя, в якого тяжіння до акторства набирає вкрай егоцентричних форм. У творі з'являється той тип «актора», якого психологи називають цинічним - на відміну від щирого, який грає в силу буяння в ньому патетизованої театральності.

У романі «Вовкулака» В. Дрозда до ідеї егоцентричного акторства приходить не будь-яка, не випадкова людина. У герої, Андрії Шишизі, закладене егоцентричне ядро, проявитись якому дає можливість саме театралізована форма поведінки. Письменник обирає граничний вияв егоцентризму: вовк - образ, який у новітні часи пов'язується із вираженням так званого екстремального індивідуалізму. Вовче начало є головним в характеристиці Андрія Шишиги, який спершу, здається, далекий від акторства. Проте в певний момент наступає в його житті поворот (не раптом - В. Дрозд фіксує моральну підготовленість героя до цього: його інсепарабельність із другом Харланом, особливий спосіб бачення себе у світі, егоцентричну поведінку в найскладніші періоди життя): Андрій Шишига приймає і розвиває далі вироблену його попередником Петром Харланом філософію життя і відповідну їй манеру поведінки. Розуміння світу і життєва філософія Харлана легко реставрується Шишигою із записів і окремих фраз, які він запам'ятав при спілкуванні з другом. Маска Андрія Шишиги в житті - це не вільний вибір ролі, а певне амплуа, з яким потрібно зжитись внутрішньо. У ході самої гри герой повністю деформує свої стосунки з іншими, перестає входити в емоційний контакт з останніми, бо розглядає їх не як рівноцінні суб'єкти, з якими повинні бути рівноправні стосунки, а як об'єкти, як предмети маніпулювання: відчув любов до директора, божевільне бажання їздити в його машині, «кохати» його дочку Віку. Через ряд промовистих деталей, епізодів, зображуючи дії, вчинки героя, надаючи право характеризувати його іншим персонажам, В. Дрозд акцентує увагу на моральному перетворенні людини на хижака, виділяючи такі його риси, як-от: себелюбство, заздрощі, наклепництво, користолюбство, кар'єризм.

В. Дрозд обрав незвичайну художню форму, щоб глибоко і психологічно тонко зобразити духовну кризу суспільства: «перевернення» людини, коли в неї «вселяється» душа моральної ницості, зла. Зародження, розгортання, кульмінаційна точка перетворення людини у вовка дані в романі насамперед психологічно. Зовнішні їхні вияви фіксуються лише через окремі деталі, лаконічні описи ситуацій, репліки самого героя. Прозаїк застосовує прийом фантасмагорії: перетворення людини на вовка спочатку уві сні, а потім - у дійсності.

Образ «вовкулаки» в романі В. Дрозда «Вовкулака» в певній мірі близький до героїв прози О.К. Толстого, які теж мають фольклорне і міфологічне походження, в зображенні яких виразне фантастичне начало («Упир», «Амен», «Сім'я вурдалака», «Зустріч через триста років»). В «Упирі», наприклад, таємниці і жахи відзначені в описі оточення героїв. У «Вовкулаці» - жах побутує в душі героя, він зумовлений розумінням того, що відбувається, що породжують сутінки, темрява, «чорнота». В обох романах тісно переплітаються реальність і фантастика, життєве і казкове, дійсність та сон.

Через мотив «перевертня» у творі В. Дрозда найвиразніше виявляється відчуженість героя, що має соціальний підтекст, зумовлений його бажанням дійти до вищого щабля влади. Перевтілення героя у вовкулаку є алегорією, що підпорядкована виявленню його внутрішнього стану, створенню окремого художнього типу людського характеру. Основою алегорії є зовнішня подібність дій Андрія Шишиги з хижацтвом вовка. Характеризуючи його, В. Дрозд звертається до засобів фантастики, образів демонології, що відкривають темну антилюдську сутність Андрія, заперечуючи його внутрішнє «я» і утверджуючи перемогу «чорної» енергії.

Образ вовка в романі «Вовкулака» є виявом сфери людської психіки, витісненої в підсвідоме. Використані В. Дроздом елементи морально-психологічного експериментування: роздвоєння особистості, незвичні сни, пристрасті - відомі ще з меніпової сатири. Відбитком античної меніпеї є і сон Шишиги, який руйнує цілісність образу героя і його долі. Андрій не ототожнює себе із своїм новим «я», виникає діалогічне уявлення героя про себе самого. Розповідь від першої особи перемежовується з оповіддю автора, яка шляхом непомітних переходів знову зливається із виявом сприйняття подій головним героєм, але оповідь йде вже від третьої особи: герой аналізує свої вчинки як стороння людина. Погляд героя на себе з боку актуалізує вираження ідеї самовідчуженості. Агресивне, неприховано вороже ставлення до оточуючих робить його самотнім, зумовлює конфлікт між ним і співробітниками.

За типом характеру (зосередженість на власній особі, самотність, відчуженість) герой В. Дрозда близький до героя роману «Сторонній» А. Камю, одного із яскравих представників французького екзистенціалізму. Виникнувши як філософська течія (К. Ясперс у Німеччині, М. Бердяєв у Росії, М. Мерло-Понті й Г. Марсель у Франції), він виразно проявився в літературі, насамперед у французькій (Жан-Поль Сартр і Альбер Камю). Відчуженість героїв від світу й людей народжує відчуття абсурдності самого життя, що дедалі більше поглиблює і загострює його. Самотність як домінуюча риса вовкулаки, Андрія Шишиги, є основою відчуженості. У цьому плані В. Дрозд солідаризується із автором роману «Степовий вовк» Г. Гессе. Обидва автори зображують роздвоєність особистості, набуття останньою властивостей вовчої натури, трактують самотність як наслідок ововкулачення. Асоціативну близькість назв романів - «Степовий вовк» і «Самотній вовк» (назва першої публікації) можна пояснити спільністю письменницьких засад у відображенні складного внутрішнього світу героїв, боротьби протилежностей в їхніх натурах, їхньої самотності і відчуженості від суспільства.

Акцентуючи увагу на зображенні абсурдності реальних явищ сучасного йому світу як вияву духовного виродження, В. Дрозд у романі «Вовкулака» типізує екзистенційні концепції буття людини - відчуження особистості, жаху, відчаю, самотності. Осмислюючи їх, він скористався прийомами і засобами міфопоетики (мотив лаконтронії, алегоричні сюжети і образи, символи), виділяючи внутрішні колізії екзистенційного вибору героя. Внутрішній монолог, потік підсвідомості (через сни, марення), ускладнена тропіка передають відчуття абсурдності людського існування (екзистенції) в абсурдному світі, що було своєрідним запереченням канонізованих постулатів соцреалізму. Герой роману «Вовкулака» є уособленням бездуховності, раболіпства, споживацької психології людини вовчої натури, яка тільки «бере». Її соціальна і моральна сутність спроектована на тему руйнування особистості в умовах бездуховного світу, враженого кар'єризмом, байдужістю, пристосовництвом. Це той же тип, що і образ Володьки Лободи в романі «Собор» О. Гончара. Але в останньому йому протиставлені романтично зображені творці життя. Філософське повістування О. Гончара будується на опозиціях прекрасне - потворне, творці - браконьєри, пам'ять - забуття.

У четвертому розділі дисертаційної роботи «Авторська модифікація інтертексту в романі «Злий дух. Із житієм» головний акцент зроблено на визначенні своєрідності інтерпретації міфологічної і фольклорної опозиції добро-зло в романі «Злий дух. Із житієм». У цьому творі центральну позицію посідає мотив зла, що парафразовано в образі Злого Духу - людини-демона, сатани, який вибудовується письменником у процесі осмислення теми. Як і «Вовкулака», роман «Злий дух. Із житієм» є «своєрідною розгорнутою метафорою» (скористаємось визначенням М. Жулинського), але образ Андрія Шишиги - втілення «духовної і моральної спустошеності людини, яка заплуталася в лабіринті егоїстичних інстинктів», а образ Гаркуші - духовного демонізму як вияву хаосу жадібності до наживи, що межує із злочинністю, і так само з руйнацією, духовною і фізичною. Як і в попередніх своїх романах, В. Дрозд вводить у багатоплощинну структуру цього твору традиційні міфологічні, біблійні та літературні мотиви і образи, інтерпретуючи їх відповідно до реалій зображеного часу, надаючи їм функції розвінчання духовної порожнечі, моральної кризи, розпуства не тільки як поведінки окремої людини, а й як суспільного явища.

У творі В. Дрозда наскрізним є образ «злого духу», винесений у заголовок. Його уособленням виступає головний герой Роман Гаркуша. Це - тип компрадора, дії, вчинки і помисли якого віддзеркалюють зле начало. У художньому виявленні його психології письменник орієнтується на архетипи, закорінені в слов'янську міфологію. Характер Гаркуші дано цілком сформованим. Його еволюція простежується на зіставленні Гаркуші сучасного і колишнього (останнє представлено ретроспективно). Автор, як і в інших своїх творах, виявляє майстерність співвідношення між дією і характером. Наративно виокреслено те, що було в минулому, в зображенні сучасного героя переважає художній показ його дій. Спорідненість героя із Сатаною підкреслена через окремі деталі портрету, ситуації його дій і вияв внутрішнього світу, найчастіше самовираження. У романі «Злий дух. Із житієм» В. Дрозд, як і в «Ирії» та «Вовкулаці», вдається до зіставлення людини із звіром-хижаком. Роман Гаркуша, як і Андрій Шишига, - тип людини вовчої натури.

Символом влади, багатства для Гаркуші є триповерховий будинок. Дім для героя - космос в мініатюрі. І в описі будинку, як і в характеристиці героя, неодноразово вживаються епітети «чорний», «хижий». Просторова точка (на схилі гори, оточений водою), форма будинку Гаркуші, його кольорова ознака підкреслюють символічний зміст образу дому як уособлення певної відгородженої укріпленої духовної сили, котра завжди насторожі. Характерна ознака - чорний колір, що переважає в описі будинку, - несе в собі відчуття трагічного фіналу хазяїна і його палацу. Зображуючи новий дім Гаркуші, В. Дрозд скористався біблійним мотивом «таємної вечері», трансформуючи його з метою розвінчання «гаркуш».

Герой В. Дрозда в певній мірі близький до героя О. Уайльда з роману «Портрет Доріана Грея». Спільною їхньою рисою є те, що зло вони розглядають як один із засобів досягнення «краси». Доріан Грей О. Уайльда веде подвійне життя: вдень його хвилюють справжні витвори мистецтва, музика, а вночі він веде розпутне життя. Вагомим у його характеристиці є портрет: внутрішня сутність героя проступає на прихованому від інших поглядів його портреті, намальованому художником Холлуордом. Краса і світлі кольори фарб зникають з портрету після кожного злочину Доріана Грея, а на їх місці з'являються зморшки і криваві фарби. У О. Уайльда концептуальним в характеристиці героя є образ дзеркала. Дзеркало - відображення зовнішності героя, а портрет - вираження його духовної сутності. Доріан любив свою вроду в дзеркалі, як Нарцис, а на портреті спостерігав за розкладанням своєї душі. З плином часу врода почала дратувати Доріана, і він розбив дзеркало. Цей прийом використав і В. Дрозд. Його герой Гаркуша замолоду годинами милувався своїм відображенням у дзеркалі, а з часом відображені в дзеркалі жорстокість героя В. Дрозда, внутрішня спустошеність, старіння душі і тіла теж дратують героя. Позбавитись нового дзеркального відображення Гаркуша намагається шляхом заливання дзеркала аерозолем. Дволикість героя В. Дрозда виявлена в романі через систему його антитетичних характеристик: з одного боку, благочинні дії (зафіксовані на портреті Данилейка «житійні сцени»: провідування хворих у лікарняній палаті, вручення їм ліків; рятування художника від матеріальної скрути), а з другого - аморальні, злочинні.

Розгортаючи сюжетні лінії Гаркуша і світ, Гаркуша і оточення, Гаркуша і Марійка - Єва, письменник неодноразово цитує з «Книги буття», переосмислює ряд її мотивів і образів. Мотив «житія» своїми витоками в агіографічній літературі про людей, просвітлених вірою, їхній життєвий подвиг, моральні ідеали. Роман В. Дрозда «Злий дух. Іх житієм» - антижитіє, яке творить сам герой. «Книга книг», яку Гаркуша має намір написати, визначений ним як «антибіблія», «Закон Романа Гаркуші», «Сатаніада».

Мотив «житія» у зв'язку з образом «злого духу» оригінально трансформований в романі. Заглавна позиція складових визначеної опозиції виявляє їх єдність і несумісність. «Злий дух», за біблійними віровченнями (які згадані автором у характеристиці героя), - Сатана, Диявол, Змій, уособлено в конкретному образі Романа Гаркуші. Його погляди і переконання засвідчують зле начало як основу його сутності.

У зображенні «житія» героя письменник керується українським міфопоетичним каноном: Добро всеперемагаюче, Злого духа «ковтнула земля, поставивши крапку в земному житії його». Згадка про пекло у фіналі роману - це знову натяк на Сатану як на втілення Злого духу. Даючи своє трактування цього образу, В. Дрозд розкрив моральну сутність подібних Гаркуші як явища в умовах криміналізації сучасного суспільства.

У п'ятому розділі «Міфопоетичне зображення картини світу в романі «Листя землі» В. Дрозда» розглядається схильність прозаїка до об'єктивованої міфосимволічної мови, яка є якісною ознакою аналізованих вище творів («Ирій», «Вовкулака», «Злий дух. Із житієм») і багатоаспектно використовується автором у романі-епопеї «Листя землі».

У романі «Листя землі» В. Дрозд зобразив соціальний і духовний світ кількох поколінь українського народу, яким випало жити в епоху гігантських соціальних перетворень, починаючи з вісімдесятих років ХІХ століття. Твір написаний на матеріалі свідчень багатьох реальних людей, введення яких в структуру твору в ролі оповідачів створює відчуття історичної реальності.

При всій незвичності побудови і стилю роман «Листя землі» типовий для періоду його написання, коли відбувається переосмислення цілої історичної доби. Повістування, характерне для притч і легенд, що органічно вплетені автором в контекст твору, включає в себе міфологічні мотиви, трансформацію біблійних образів (райський сад, Бог, суд, янголи, чорт, грішники, пекло, диявол), міфологічні мотиви. Самобутня і мова оповіді, що виявляє певний географічний та етнічний колорит. Так, для мови оповідачів характерна народна образність, специфічні одиниці мовлення (співуча поліська говірка, пересипана діалектизмами). Витоки поетики роману «Листя землі» В. Дрозда, як і інших його творів, - в глибинних пластах української народної культури, у фольклорі, в язичницькій і християнській міфологіях. У ньому зображені звичаї, обряди, повір'я Полісся. При цьому частину тексту надруковано звичайним шрифтом, а оповіді, з ознаками живої народної мови - курсивом, що викликає психологічний ефект діалогу з народом.

Усі події роману «Листя землі» подаються крізь призму народного світобачення. Герої й оповідачі пояснюють їх іноді не з позицій логіки, а покладаються на підсвідомий досвід віків, надаючи фактам відтінку міфічності. Це зумовило своєрідність композиції твору: назви розділів «Із книги днів», «Книга про любов і ненависть», «Казання про розор Пакуля», «Книга Кузьми, сина Семирозумового», «Житіє Христі, душею у добрі скупаній» та подібні підкреслюють зв'язок із жанром життєпису, літопису. У сюжеті «книг», що складають роман, в аспекті народних уявлень художньо осмислюються опозиції добро і зло, любов і ненависть, мотиви щастя і раю, життя і смерті, образи Бога і диявола, людської душі тощо. При цьому автор залучає в трактуванні їх ряд язичницьких, християнських, біблійних мотивів і образів. У художньому вираженні людських доль, дум, досвіду, часто трагічного, автор орієнтується на міфи про землю, життя і смерть, про рід. На тлі Краю постають трагічні долі окремих людей і руйнація цілих родів і родин. Апокаліптичність мотиву руйнування актуалізується через образ-символ «листя землі», що винесений у заголовок твору. Образ «листя землі» неоднозначний. З одного боку, в ньому сфокусовано ідею зв'язку роду із Деревом життя, міфологічним образом, що за первісним уявленням, уособлює єдність світу, його вісь, центр космосу, з другого - він знак руїни (листя в умовах стихійних зрушень осипається на землю). Домінуючою при цьому є концепція невідворотності і обов'язковості наперед визначеного.

Другий домінантний образ у художньому розкритті долі людини в романі В. Дрозда є образ землі. Земля - місце проживання роду, родини. Концептуальним у розвитку мотиву роду в книзі В. Дрозда є розділ «Слово про землю Горіхову», де знаходить своєрідне продовження той же мотив пошуків утопічної вимріяної країни, що і в повісті «Ирій».

У художньому вираженні трагедії часу (руйнування особистості, роду), доль героїв, їхніх стосунків з навколишнім світом В. Дрозд у центр катастрофічних ситуацій, йдучи за народними віруваннями, міфологічними уявленнями, ставить образ жінки, яка найбільше страждає від руйнування роду, але яка має і його порятувати. Образ пані Дарини, виписаний епічно, переростає свої структурні рамки, набуваючи рис міфологічного образу материнства - «Матері дітей людяцьких». Дарина Листопад вмирає зі смертю своїх дітей, і як міфологічний птах Фенікс, відроджується із попелу власної родини в образі Матері дітей людяцьких, яка залишається в пам'яті народу навіки. Письменник ставить на одну сходинку - Христа і жінку-матір, зображуючи останню Богорівною. Характеризуючи Дарину в її горі, романіст порівнює її з Матір'ю Божою з дитям. Таким чином автор підкреслив онтологічну рису архетипу жінки, яка втратила власне домашнє вогнище, власний рід, - захищати, обігрівати і давати притулок дітям, яких осиротили соціальні катастрофи. У такій іпостасі відроджене споконвічне призначення жінки як берегині роду. Жінка з дитям, Божа мати - такою малює Богорівну Біблія. В. Дрозд, вдаючись до вищезгаданого порівняння, стверджує: мати з дитям - завжди Богорівна у своїй красі материнства, вона є основою життя і продовження роду.

З архетипом матері пов'язаний і образ Уляни Несторки, який постає в романі в різних іпостасях: Хазяйки Зони, Чорнобильської Мадонни, Берегині всього живого на отруєній Богом смерті землі. Образ Уляни - Хазяйки зони - перегукується з аналогічними образами у творах ряду сучасних українських письменників («Чорнобильська мадонна» І. Драча, «Марія з полином у кінці століття» В. Яворівського).

В осмисленні центральної теми роману «Листя землі» - теми роду, що постає на тлі реалістично зображених подій, які руйнують світ (війн, революцій, соціальних перетворень в умовах тоталітаризму), В. Дрозд акцентує мотиви руйнування роду і світу. Їх взаємозв'язок виникає в контексті бінарних опозицій життя-смерть, добро-зло, Бог любові і Бог зла, в системі тих образів, які визначають емблематичний рівень роду - Жінка - матір - берегиня роду, хата, дерево.

У Висновках підводяться підсумки результатів роботи - аналізу прозових творів В. Дрозда «Ирій», «Вовкулака», «Злий дух. Із житієм», «Листя землі», що дають підставу говорити про таку властивість прози письменника як міфологічність. Філософськи осмислюючи дійсність, людські душі, прекрасне й потворне в житті, прозаїк спирається на фольклорно-міфологічні традиції, своєрідно їх інтерпретуючи відповідно до авторського світобачення, висунутих ним проблем і завдань творення образу сучасного письменникові світу. Використані В. Дроздом міфологічні рецепції (мотиви, образи) органічно введені в структуру сюжету творів.

Основні положення дисертації знайшли відображення в публікаціях автора

Образ «Злого Духу» в романі В. Дрозда «Злий дух. Із житієм» // Ex professo: Зб.наук. пр. молодих вчених Придніпров'я. - Д.: ДДУ, 1997. - С. 50-55.

Своєрідність вираження опозиції добро-зло у творчості В. Дрозда // Актуальні проблеми літературознавства. Наук. ред. проф. Н.І. Заверталюк: Зб. наук. пр. - Т.3. - Д.: Навчальна книга, 1998. - С. 103-108.

Своєрідність художнього осмислення мотиву роду в романі В. Дрозда «Листя землі» // Таїни художнього тексту (до проблеми поетики тексту): Зб. наук. пр. - Д.: ДДУ, 1998. - С. 73-78.

Мотив «ирію» в повісті «Ирій» В. Дрозда // Актуальні проблеми літературознавства. Наук. ред. проф. Н.І. Заверталюк: Зб. наук. пр. - Т. 4. - Д.: Навчальна книга, 1999. - С. 116-126.

Міфологема Землі в романі М. Лазорського «Степова квітка» // Нове прочитання забутих сторінок української літератури: Зб.наук. пр. - Д.: ДДУ, 1996. - С. 86-92.

Інтерпретація фольклорного мотиву в повісті В. Дрозда «Вовкулака» («Самотній вовк») // Нове прочитання забутих сторінок української літератури: Зб.наук. пр. - Д.: ДДУ, 1996. - С. 81-86.

Інтерпретація фольклорного мотиву вовкулаки у творчості В. Дрозда // Література та культура Полісся. Творча спадщина письменників Полісся (М. Гоголя, Є. Гребінки, Л. Глібова, П. Куліша, П. Тичини та інш.) та особливості мови їх творів // Упорядн. і відповід. ред. Г.В. Самойленко. - Вип. 9. - Ніжин: НДПІ, 1997. - С. 170-174.

Концепція людини у творчості О. Гончара та В. Дрозда (на матеріалі романів «Берег любові» та «Листя землі» // Олесь Гончар і шістдесятництво: Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої 80-річчю від дня народження Олеся Гончара. - Д.: Навчальна книга, 1998. - С. 81-85.

Своєрідність художнього осмислення революції в руйнуванні роду в романі В. Дрозда «Листя землі» // Література й історія: Матеріали міжнародної наукової конференції. - Запоріжжя, 1998. - С. 35-40.

Поетика «Ирію» в повісті В. Дрозда «Ирій» // Поетика художнього тексту: Матеріали доповідей і повідомлень Всеукраїнської науково-теоретичної конференції. - Вип. 1. - Київ - Херсон, 1996. - С. 100-102.

Размещено на Allbest.ru