Російська мемуарно-автобіографічна проза 1990-2000-х років: жанрова специфіка

Размещено на http://www.allbest.ru

ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

10.01.02 - Російська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Російська мемуарно-автобіографічна проза 1990-2000-х років: жанрова специфіка

Клімчук Оксана Вікторівна

Херсон - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі світової літератури та культури Херсонського державного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Ільїнська Ніна Іллівна, завідувач кафедри іноземних мов та літератури

Херсонського державного університету

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Силантьєва Валентина Іванівна,

завідувач кафедри зарубіжної літератури

Одеського національного університету

ім.І.І.Мечникова

кандидат філологічних наук, доцент

Шатова Ірина Миколаївна,

кафедра зарубіжної літератури

Класичного приватного університету

(м. Запоріжжя)

Захист відбудеться «12» листопада 2008 року о 15:00 на засіданні спеціалізованої вченої ради К 67.053.02 в Херсонському державному університеті за адресою: 73000, м. Херсон, вул. 40 років Жовтня, 27.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Херсонського державного університету за адресою: 73000, м. Херсон, вул. 40 років Жовтня, 27.

Автореферат розіслано «11» листопада 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.М. Стеценко

Размещено на http://www.allbest.ru

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. У російській літературі ХХ століття мемуарно-автобіографічна проза розвивалася надзвичайно інтенсивно як у метрополії, так і за кордоном. Новою «хвилею» активності позначено межу ХХ-ХХІ століть, коли в мемуарно-автобіографічній прозі відбувається певний якісний зсув. Тепер твори охоплюють не так соціальну, як загальнофілософську проблематику, характерну для епохи постмодерну, специфічне розуміння особистості, художню картину світу-«хаосу», процес переоцінки усталених цінностей та переосмислення художніх орієнтирів, розмірковування над долею покоління, яке яскраво реалізувало свої таланти в 60-70-ті роки. Відзначимо, що більшість творів цього періоду є складними жанровими утвореннями. Вони поєднують риси безпосередньо спогадів, автобіографії, літературного портрету, есе, метапрози, а інколи філософського й психологічного романів, другий з яких узгоджується з класичною традицією, та постмодерністського гіпертексту.

Указані особливості, джерела, специфіку яких ще треба визначити, безумовно, свідчать про зміцнення позицій мемуарно-автобіографічної прози. Окрім цього, сучасна література демонструє продуктивну експансію окремих принципів мемуарно-автобіографічної прози до інших жанрів, посилення автобіографічного модусу в частині складних за жанром текстів, що, зокрема, відбилося в такому феномені, як «ліричний постмодернізм» (І. Скоропанова), який охоплює широке коло явищ (проза І. Яркевича, Є. Попова, Д. Галковського та ін.). Попри те, що більшість мемуарно-автобіографічних творів, створених на межі ХХ-ХХІ століть, викликали жваву зацікавленість та критичні дискусії, теоретичного осмислення їх новаторського характеру так і не відбулося.

Таким чином, актуальність реферованої праці зумовлюється недослідженими прогалинами у вивченні мемуарно-автобіографічної прози кінця ХХ століття, нагальною потребою дослідження її жанрової специфіки.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження проводилося відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри історії світової літератури і культури Херсонського державного університету в межах комплексної теми «Специфіка художньо-документальних жанрів: історико-літературний контекст».

Метою роботи є виявлення жанрових модифікацій та домінантних напрямів розвитку мемуарно-автобіографічної прози 1990-2000-х років на базі цілісного аналізу найбільш репрезентативних текстів.

Реалізація зазначеної мети передбачає розв'язання таких основних завдань:

вивчення художньої специфіки мемуарно-автобіографічної прози 1990-2000-х років;

визначення векторів жанрового синтезу;

дослідження особливостей синтезу жанрових форм мемуаристики;

диференціювання типологічних різновидів автобіографій у прозі 1990-2000-х років;

виділення ознак автобіографічного модусу творів «ліричного постмодернізму»; мемуарна автобіографічна проза герой

установлення традицій, на які має найбільший попит мемуарно-автобіографічна проза 1990-2000-х років, їх модифікацій;

виявлення систем символів та мотивів, загальних характеристик картини світу, що моделюється в досліджуваних текстах;

з'ясування типології автобіографічного героя;

дослідження стильового синтезу в літературі аналізованого жанру та його впливу на специфіку творів.

Об'єктом вивчення є мемуарно-автобіографічні твори А. Наймана, В. Попова, С. Юрьєнєна, О. Чудакова.

Предмет дослідження - вектори розвитку та новаторські особливості мемуарно-автобіографічної прози 1990-2000-х років.

Методологічну основу дисертації склали праці з проблем історичної поетики, присвячені жанровій та стильовій динаміці літератури (М. Бахтіна, Д. Ліхачова, С. Бройтмана), з історії розвитку та поетики мемуарно-автобіографічної прози (роботи Л. Гінзбург, Г. Єлізаветіної, Г. Гюбієвої, Ю. Манна, С. Машинського, Т. Колядич, А. Большева, П. Рікера, Т. Романової, Л. Оляндер, А. Тартаковського, О. Галича, І. Шайтанова, Н. Ніколіної та ін.), а також наукові розвідки про специфіку російської літератури ХХ століття (К. Скороспєлової, К. Гордович), сучасного літературного процесу (роботи Г. Нефагіної, І. Скоропанової, В. Куріцина, М. Ліповецького, Г. Мережинської, Н. Ільїнської).

Дослідження мемуарно-автобіографічної прози 1990-2000-х років зумовило використання таких методів наукового аналізу: описового, культурно-історичного, порівняльно-типологічного.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що:

уперше у філологічній науці висвітлено специфіку й художнє новаторство мемуарно-автобіографічних творів 1990-2000-х років у контексті сучасної літератури, у зв'язку з її загальними тенденціями до подолання культурної кризи, повернення до традицій класики та їх переосмислення, усвідомлення історичного та естетичного досвіду ХХ століття, відновлення шкали цінностей, літературоцентричності, використання й подолання постмодерністських принципів письменництва;

уперше тенденції до жанрового синтезу в сучасній мемуаристиці описано як системотворчі, виявлено його домінантні моделі та механізми;

з'ясовано ставлення авторів досліджуваних творів до традицій мемуарно-автобіографічної прози ХІХ століття, Срібного віку, літератури зарубіжжя; показано вплив художніх установок модернізму та постмодернізму на специфіку сучасних мемуарно-автобіографічних текстів;

вивчено конкретні актуалізовані особливості й вектори їх модифікації, домінантні моделі змалювання автобіографічного героя та основні критерії, архетипні основи створення авторського міфу про себе;

доведено, що твори 1990-2000-х років актуалізують виділені типи автобіографії, їх суттєво модифікують і створюють нові форми (портрет покоління, пошук «коріння» як духовної «генеалогії» тощо).

Теоретичне значення дисертації полягає у вивченні процесу жанрового синтезу, розвитку та утворення типологічних форм мемуаристики.

Практична значущість дослідження визначається тим, що матеріали та основні положення наукової роботи можуть бути використані в процесі удосконалення викладання вузівських курсів «Історії російської літератури другої половини ХХ століття», створенні спецкурсів з проблем сучасного літературного процесу, написанні курсових та випускних робіт.

Апробація результатів. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри світової літератури і культури Херсонського державного університету, її результати оприлюднювалися на ХV Міжнародній науковій конференції ім. проф. Сергія Бураго «Мова і культура» (Київ, 2006), Усеукраїнській науковій конференції V Ситніковські читання «Література в контексті культури» (Дніпропетровськ, 2007), ІІ Міжнародному театральному симпозіумі «Література - театр - суспільство» (Херсон, 2007), Усеукраїнській науковій конференції «Актуальні проблеми сучасної компаративістики» (Бердянськ, 2007).

Публікації. Проблематику роботи висвітлено в 5 статтях, опублікованих у фахових виданнях, зареєстрованих ВАК України.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, п'ятьох розділів, висновків, списку використаних джерел (232 позицій). Загальний обсяг роботи 245 сторінок, із яких 221 сторінок основного змісту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, наукову новизну; визначено мету, завдання об`єкт, предмет і методологічні засади дослідження, окреслено теоретичне та практичне значення роботи.

У першому розділі - «Актуальні проблеми вивчення мемуарно-автобіографічної прози» подано концепції теорії та історії жанру мемуаристики, закцентовано увагу на дискусійних питаннях його дослідження, глибоко обстежено праці дослідників, у яких висвітлено своєрідність творів ХХ століття.

У підрозділі 1.1. «Дослідження системотворчих особливостей мемуарно-автобіографічної прози в сучасному літературознавстві» проаналізовано наукові студії, розроблені Д. Ліхачовим, О. Михайловим, С. Бройтманом, у яких вони висувають думку необхідності вивчення цього жанру як художньої системи. Особливо ретельно проаналізовано праці літературознавців, які довели, що мемуаристика XIX-XX століть не лише послуговувалася досвідом художньої літератури, особливо лірики та роману, але й сама створювала глибокі художні узагальнення. Одним із провідних аспектів вивчення мемуаристики вважають жанровий, у межах якого виділяються дві провідні установки: взаємовідношення первинних і вторинних (складних) жанрів та дослідження художнього потенціалу «граничних» жанрів, що знаходяться на межі художнього та нехудожнього типів словесності, так званої «проміжної» (Л. Гінзбург) прози. Подібні жанри, як уважають учені (Ю. Лотман, Б. Успенський, Л. Гінзбург, О. Галич, М. Абашева), наділені особливим потенціалом розвитку і свободою експерименту та в певні епохи переносяться в центр літературного процесу. Вчені наголошують на тому, що більшість мемуарно-автобіографічних творів ХХ століття мають синтетичний характер (Н. Ніколіна, М. Абашева, К. Скороспєлова та ін.).

Огляд основних напрямів дослідження мемуарно-автобіографічної прози дозволяє зробити висновок про те, що в них розв'язується важлива проблема характеристики особливостей та змін у певні періоди жанрових форм, утворення всередині яких специфічної диференціації висуває на перше місце означення типології жанрових форм.

У підрозділі 1.2. «Проблеми вивчення історії російської мемуаристики» аналізуються роботи літературознавців, у яких окреслено ключові моменти динаміки жанру та сформульовано актуальні, досі не розв'язані питання, серед яких: період, час виникнення російської мемуарно-автобіографічної прози, визначення етапів її розвитку із характеристикою кожного з них, специфіки мемуаристики ХХ століття з урахуванням тих очевидних модифікацій, яких набув жанр у контексті різноманітних художніх поетик (реалістичної, модерністської, постмодерністської) та в умовах процесу синтезу жанрів. Проводиться зіставлення концепцій Д. Ліхачова, Г. Єлізаветіної, А. Робінсона, Г. Гюбієвої, А. Тартаковського щодо ранніх етапів розвитку російської мемуаристики, формування мемуарної традиції в ХІХ столітті (дослідження Л. Гінзбург, Г. Єлізаветіної, О. Бєлокопитової, С. Машинського, О. Мішукова, Л. Гараніна, Т. Томіліної та ін.), у межах якої твори жанру вивчаються в контексті жанрового синтезу, досягнень психологічної та філософської прози, з'ясовуються особливості нового типу героя, а також висвітлюється значення мемуаристики в процесі демократизації літератури. Особливої уваги надано вивченню способів утілення особистісного начала, принципам самоінтерпретації, створенню образу автобіографічного героя, ознакам психологічного аналізу, взаємопроникненню принципів мемуарів, автобіографії, психологічного роману та повісті, сімейної хроніки, сповіді.

У підрозділі наголошено, що стан і закономірності розвитку художньої автобіографії та мемуаристики в російській літературі ХХ століття досі не описані, хоча перші кроки на цьому шляху вже зроблено (Т. Колядич, І. Шайтанова, Н. Ніколіна, Є. Іванова, М. Чудакова та ін.). Літературознавці визнають, що саме в ХХ столітті цей жанр зазнав небаченого розквіту, хоча й мав достатньо непросту історію, яка по-різному відбилася в літературі метрополії та російського зарубіжжя; жанр набув специфіки, зумовленої комплексом внутрішньолітературних та соціокультурних чинників. Учені-філологи одночасно спостерігають і прискорений розвиток традиційних жанрових форм, і їх трансформацію, тобто виникнення нових («альбом», «словник», «телефонна книга» тощо). Твори останніх десятиліть сигналізують про формування нового етапу в розвитку жанру, тому виділення й характеристика його диференційних рис є наразі актуальним науковим завданням.

Другий розділ - «Розвиток традицій мемуарно-автобіографічної прози та новаторський характер спогадів Анатолія Наймана «Славный конец бесславных поколений» - присвячений вивченню ознак жанрового синтезу, культурної спадкоємності, ставлення до укорінених традицій мемуарно-автобіографічної прози кінця 1980-2000-х років, векторів новаторського пошуку.

У підрозділі 2.1.1. «Співвідношення мемуарної та романістичної художніх установок» з'ясовано співвідношення авторського розуміння твору («не мемуари», «пластинки») та художніх домінант тексту. Доведено, що установка на достовірність є визначальною в описі минулого, створенні літературних портретів та образу автобіографічного героя. Натомість романістичні інтерпретації виявляються в намаганні зробити глибокі узагальнення, увести конкретний матеріал до загальносвітового культурного контексту. Власна оповідь асоціюється автором з «вічними» історіями, оповідач - з Адамом, який дає імена, «багатослівне ім'я» минулому, що застигає до міцності «каменя» як символу вічності в «пластинках» - оповіданнях. Завданням оповідача в такому контексті стає відокремлення вічного від минущого (його символом є рослина - в'юн, що обплітає камені замку). Відзначається, що вибір символів у вигляді «каменя» та «слова» можна пояснити впливом художньої творчості А. Ахматової та О. Мандельштама, орієнтацією А. Наймана на поетику літератури Срібного віку та загальною тенденцією їх актуалізації в процесі осмислення культурних потрясінь ХХ століття (твори В. Маканіна, Є. Керсновської та ін.).

Установка на достовірність поєднується з відмовою від вузької фактографічності на користь широких узагальнень (не завжди беззаперечних) і максимальної суб'єктивності, навіть модерністської міфотворчості. Мемуарна строгість і хронологія поєднуються з вільним летом думки, зміною асоціацій. Тут же презентується позиція, що основним вектором жанрового синтезу стає не поєднання автобіографії з романом (як уважають критики), а злиття особливостей автобіографії, літературного портрету, проповіді, сповіді з яскраво вираженою екзистенційною спрямованістю. Розмежування мемуарів і роману постійно декларується, у творі актуалізовано опозиції «правда» / «брехня», «те, що було насправді» / «вигадка», «дійсність» / «візія». Вони структурують автоінтерпретацію й літературні портрети, зумовлюють протистояння героїв-ідеологів.

У підрозділі 2.1.2. «Синтезування особливостей різних жанрових форм мемуаристики» досліджено механізм поєднання в цілісну художню систему установок автобіографії, мемуарів, літературного портрету. Зазначено, що ознакою твору стає актуалізація літературного побуту, як і в деяких інших творах - «Трепанации черепа» С. Гандлевського, «Альбоме для марок» А. Сергеєва. Це залежить від сприйняття письменником свого покоління як «негероїчного», зосередження уваги на приватному житті й побуті на противагу знеособлювальним інтенціям держави, відображення постмодерністських світоглядних установок. Літературний побут, що виступає репрезентативним ракурсом опису культурного життя 1960-1970-х років, вивчається у складі більш загальної системи: опису культурного клімату епохи, створення портрету покоління, представленого групою ленінградської творчої молоді. Аналізується її середній ряд, дещо обділені увагою більш визначні фігури (Й. Бродський). Вибудовується творча ієрархія (як і в «Алмазном моем венце» В. Катаєва) - серед «малих геніїв» виділяється центральна фігура (у Катаєва - Маяковський, у Наймана - Бродський). Різноманітні жанрові форми - спогади, автобіографія, літературні портрети - органічно поєднуються з метою змалювання портрету покоління, яке ввійшло в літературу в 1960-ті і полемічно назване «безславним» на противагу героїчним батькам, однак має такі власні погляди, що претендують в історичній перспективі на «славу».

Часто автобіографічні завдання виходять на передній план. Серед них варто виділити відтворення процесу формування особистості, вибору культурних орієнтирів, обстоювання власної самості в боротьбі з послабленою тоталітарною системою, узагальнення особистісних досягнень. Автор відходить від традиційної побудови автобіографії за віковими періодами, автобіографічні завдання співвіднесені з іншими: описом самопочуття типового інтелігента в 1960-1970-ті роки, дослідженням специфіки та стосунків «ленінградської» і «московської» поетичної школи, обговоренням особливостей різних національних культур. Певний вплив на розуміння автобіографічної теми мають постмодерністські установки, зокрема, у творі деконструюється ідилічний дискурс дитинства, ідеалізація юності, водночас опис себе у зрілому віці позбавлений іронії та набуває пафосного тону, що порушує стилістику постмодернізму.

У підрозділі 2.1.3. «Художні установки метапрози у книзі А.Наймана» продемонстровано механізм поєднання автобіографічного начала з принципами метапрози. Наголошено на тому, що подібний синтез, який яскраво представлено творами ХХ століття (від «Охранной грамоты» Б. Пастернака та «Сумасшедшего корабля» О. Форш до книг В. Каверіна й В. Катаєва), особливо актуалізується в мемуарно-автобіографічній літературі на рубежі ХХ-ХХІ століть («Антилохер» О. Варламова, «Трепанация черепа. История болезни» С. Гандлевського та ін.). Зіставлення з названими творами визначає специфіку синтезу метапрози в «Славном конце бесславных поколений», що полягає в соціокультурному тлумаченні власної діяльності, в описі самовідчуття літературного маргінала - поета, який виштовхується системою на периферію офіційної літератури, в ту нішу, де перебувають справжні творці. Загострюється проблема центру й периферії літературного життя та зміни цих полюсів. Центральним в авторепрезентації стає мотив «відлюдництва», що сягає авторського розуміння образу Христа й авторської інтерпретації відношення «поезії» та «віри». Це пов'язано з проповідницьким пафосом твору та апеляцією до вищого суду в оцінці маргінальності чи центральності творчості кожного письменника. Зазначено, що наведені особливості зумовлені, з одного боку, постмодерністським світосприйняттям (образ «маргінала»), а з іншого, - його подоланням.

У підрозділі 2.1.4. «Елементи проповідницької літератури» встановлено зв'язок автобіографічного та мемуарного начал з проповідницькою та сповідальною літературою. Крізь призму християнського світосприйняття узагальнюється власна доля, проблема співвідношення віри та мистецтва в душах творців (власної, Й. Бродського, «М.М.»). А. Найман відходить від традиції старших сучасників (О. Солженіцина, О. Адамової-Сліозберг, О. Волкова, Є. Керсновської та ін.), які розглядають збереження свідків-творців, покликаних повідати про пережите, як замисел Господній. Відзначено, що синтез названих жанрів є традиційним, а А. Найман лише актуалізує його, наділяючи це поєднання ознаками індивідуальної своєрідності, серед яких виділяють: приглушеність сповідального пафосу, затьмареного самоствердженням оповідача, самопозиціонуванням у контексті епохи, а також домінування проповіді, пов'язане як із актуалізацією християнських цінностей у літературі кінця ХХ століття, так і з створенням образу страстотерпця-християнина в чужому безбожному середовищі.

У фіналі автобіографічна установка поступається проповідницькій, окреслюється мета - зцілювати душі людей, які розгубилися в сучасному хаосі, навчати їх «мистецтву жити». Ці установки відбиває також система символів: літак - символ висоти, вітер - скерованість та неминучість духовного перетворення, гусінь - повільна духовна праця. Посилюється прагматичний уплив твору: читачеві пропонується скористатися одним із описаних прикладів пошуку віри як зразком самоідентифікації. Відтворюються також окремі жанрові ознаки повчань: формулювання широкої духовної теми та її розвиток, наявність чудес, молитовний пафос, важливий фінальний висновок. Співвідношення автобіографічного та проповідницького начал демонструє прагнення автора довести, що саме віра «збирає» особистість та організовує долю героя, гармонізує картину світу.

Підрозділ 2.2. «Художні принципи інтерпретації та відбору мемуарного матеріалу у «Славном конце бесславных поколений» висвітлює особливості створення образу покоління засобами мемуарної літератури, а також соціокультурний аспект художнього дослідження епохи. У цій частині роботи доведено, що основними принципами відбору та тлумачення названих напрямів вивчення досліджуваних творів є прагнення до якнайширшого охоплення матеріалу й установка на створення масштабних узагальнень, виокремлення рис покоління, що сприймаються як типові та домінантні й поціновуються з погляду темпоральності. Вони аналізуються в соціальному, соціокультурному і психологічному аспектах. Вектором декодування мемуарного матеріалу виступає теза про незвичайність покоління, яке формувалося у виняткових, майже екзотичних умовах. Епоха 1960-1980-х років генерувала менш «славне» покоління, ніж попередні (у книжці його орієнтирами є А. Ахматова, Л. Чуковська, М. Петрових та ін.), спротив тоталітаризму набув форми збереження особистістю власної самості, нонконформізму (мотиви «підморгування владі», «лакованого корита» тощо). Наголошується не на смертельному протистоянні особистості та системи, а на деформації особистості в умовах «застою», коли стосунки двох сторін перейшли у сферу буденності, стали редукованими та абсурдними. Центральними символами тут виступають «обличчя» та контрастна до нього «папка» (тобто справа, заведена на людину), мотивами - страх, «зсутулювання», манія переслідування, фронда. З метою створення глибоких узагальнень залучається значне інтертекстуальне поле, у якому фігурують герої казок (бюрократичний Кащей з трьома телефонними трубками), Гамлет у поетичній інтерпретації Б. Пастернака, мотиви «Охранной грамоты» та «Доктора Живаго», абсурдні ситуації Ф. Кафки, слідчий Порфирій Петрович із «Преступления и наказания». «Відлюдники» системи вважаються виразниками «стилю життя» своєї епохи.

Соціокультурний аспект дослідження покоління реалізовано в описі визначеного зрізу суспільства - творчої інтелігенції, субкультури андеграунду з її нормами спілкування, міфологією. Аналіз демонструє наявність чіткої позиції у відборі та інтерпретації матеріалу. З одного боку, автор, змальовуючи життя богеми, відмовляється від моралізаторства та прагне зробити «розкутим» жанр мемуарів, а з іншого, - розмежовує повсякденне життя письменників та високу творчість, яка спокутує людські недоліки (портрети Й. Бродського, А. Тарковського). Відстоюється також твердження про те, що у творі поєднуються міфологізуючі та деміфологізуючі тенденції. З одного боку, автор руйнує міфи про «шістдесятників», а з іншого, - сам створює міф про покоління.

У третьому розділі - «Синтез і модифікації жанрових форм мемуарно-автобіографічної прози в «Горящем рукаве» Валерія Попова» - твір досліджується в жанровому аспекті. Висувається положення про те, що автобіографізм властивий творчості В. Попова загалом, однак новий твір є продуктивним жанровим синтезом. Центральною установкою в інтерпретації власної долі та долі інших людей у «Горящем рукаве» є творчість як природна поведінка, що виявляється спонтанно, життєтворчість як моделювання власної особистості й долі за визначеними естетичними законами та створення авторського міфу.

У підрозділі 3.1. «Розвиток традицій автобіографії як універсуму суб'єктивної свідомості» простежено відображення та модифікації у творі традицій автобіографії, що стала особливо поширеною в літературі Срібного віку, у прозі російського зарубіжжя та модерністськи орієнтованих текстах метрополії (твори А. Бєлого, І. Буніна, І. Шмельова, Б. Зайцева, В. Набокова, М. Пришвіна, Ю. Олєши, В. Катаєва та ін.). Структуроутворювальним принципом цього типу є акцентування суб'єктивної свідомості, крізь призму якої пропущено реальні події, зосередження уваги на конкретному враженні, залучення до розв'язання філософських проблем, пов'язаних із концепцією особистості, звернення до трансцендентного та спроби в буденності віднайти знаки долі.

Життєпис героя «Горящего рукава» побудовано не на зіставленні з віковою хронологією, «віком», не у зв'язку з подіями в житті родини, сімї (що властиво для класичних автобіографічних творів та сімейних хронік), а відповідно до моментів миттєвого творчого прозріння гармонійної основи буття, відтак - і з етапами самоусвідомлення та позиціонування в соціумі. Моделювання світу героя пов'язане з такими філософськими установками: з гармонійними стосунками людини та світу, визнанням особливої ролі творчості (якості, іманентної для кожного) у гармонізації цих стосунків. Реалізація цих установок забезпечила зв'язок із традиціями російської автобіографічної прози. Так, опис гармонійного спілкування особистості зі світом співвідносний із дослідженням психології дитячого та підліткового віку у творах С. Аксакова, Л. Толстого, І. Буніна, В. Набокова. Виявляється особлива близькість з бунінською традицією, зокрема, в описі ранніх вражень імпресіоністичного забарвлення з виділенням радісного сприйняття світу. Бунінська традиція модифікована В. Поповим у такий спосіб: святкове світосприйняття поєднується не лише з періодом дитинства, але й зі стоїчними позиціями зрілості, імпресіоністично барвисте сприйняття сполучається з гротеском, опис дитячого світосприйняття, яке має імпресіоністичне забарвлення, комбінується з характерною для сучасної мемуарно-автобіографічної прози фрагментарністю композиції, що моделює роботу пам'яті.

У «Горящем рукаве» використовується художній досвід «Других берегов» В. Набокова в розумінні дитинства як «загубленого раю». Мотив раю перетворюється на провідний, однак його семантика стає ширшою та модифікується, він співвідносний не лише з дитинством, «раєм» стає «слово», творчість.

В. Попов звертається до традицій автобіографічних творів Л. Толстого в описі екзистенційних прозрінь дитинства та підлітковості, однак співвідносить їх не із загальними філософськими проблемами (життя та смерті, нетривкого існування, фатуму тощо), а з процесом соціалізації героя, утвердження власного «я». Опис цього процесу є абсолютно протилежний ідеологічним установкам, запропонованим в автобіографічних творах іншого напряму цього жанру, втіленого у творах М. Горького, І. Вольнова.

У підрозділі 3.2. «Модифікації жанрової форми автобіографії - пошуку власного родоводу в мистецтві» аналізується зміна того типу автобіографії, що вплинув на ідейне спрямування низки творів початку та другої половини ХХ століття - тексти О. Мандельштама, Б. Пастернака, В. Катаєва, а в 1990-2000-ні - Р. Киреєва, А. Кіма та ін. У тексті В. Попова реалізовано такі системоформувальні риси названого типу: зосередженість на проблематиці, пов'язаній із креативністю, особистим життям письменника, світом літератури; моделювання особливого типу героя - творчої особистості з властивою лише їй психологією, субкультурним спрямуванням, стосунками з соціумом. Про стійкість принципів цієї жанрової форми свідчать результати зіставлення творів 1990-2000-х років: «Горящего рукава» В. Попова та «Моего прошлого» А. Кіма. При цьому вдається виявити своєрідність тексту В. Попова та визначити вектори модифікації автобіографій такого типу, особливо на рівні специфічної проблематики (наприклад, критеріїв істинної творчості, механізмів успіху тощо), а також у доведенні власної концепції творчості, в основі якої - взаємна гармонізація людини і світу, їх важливе значення в цьому процесі творіння, акцентування світоформувальних функцій слова, іманентність творчості кожній особистості та колективу (створення «епосів» околиці міста, що примиряють мешканців із жахливою буденністю). Відбувається актуалізація модерністського міфу про творця та магію слова, що створює гармонію. Він розуміється не лише як механізм творчості, але й має значення спротиву як у філософському (хаосу світу), так і в соціальному (тиску влади) сенсах. Ця концепція визначила систему символів: «рай», «хаос», «рукав, що горить», «рибку щастя», «промінь щастя». Моделюється своєрідний тип героя, заснований на світлому моцартіанському архетипі. Це абсолютно вільний, щасливий, хоча й вічно невлаштований бідняк, який хоч і не досягнув соціальних вершин та благ, проте зберіг молодість душі.

Пошук власного родоводу в мистецтві В. Попов подає у вигляді яскравих етапів, що мають не лише особистісне значення, але й широкий потенціал узагальнення. Це перший вияв гармонії, творча ініціація, покарання за десакралізацію слова, використання його з кар'єрною метою; перетворення хаосу світу на гармонію силою слова, усвідомлення власної приналежності до певного типу творчих особистостей.

У підрозділі 3.3. «Особливості літературного портрету в «Горящем рукаве» В. Попова» з'ясовано, що літературні портрети сучасників, хоча й оформлені як самостійні нариси, проте інтегровані до загального тексту твору як складові єдиної художньої системи. У них простежено такий же комплекс проблем, що й в автобіографічній частині твору. Спостерігаються також закономірності в принципах відбору та інтерпретації матеріалу. Серед них автор використовує перенесення більшості літературних портретів до другої частини твору, що свідчить про послаблення традиційної теми учнівства, заміни її темою творчого перекликання, діалогу з колегами-письменниками. Очевидною є літературоцентричність портретів (на відміну від творів А. Кіма, О. Чудакова). Автор концентрує увагу не на соціальній, а на філософській, творчій проблематиці. У цьому ж підпункті доводиться, що метою автора є створення типології творчих особистостей кінця ХХ століття та характеристика ознак творчої поведінки, «життєтворення». При цьому враховується декілька традицій одночасно: по-перше, створення типів письменників різних епох (мемуаристика З. Гіппіус, В. Ходасевича, В. Каверіна, В. Катаєва), по-друге, моделювання узагальненого образу творчої особистості («Алмазный мой венец» В. Катаєва). Обидві установки поєднуються, наприклад, у портреті В. Марамзіна, образ героя моделюється як поєднання вічного моцартіанського типу з рисами назрілого покоління дисидентів 1970-х років. У підрозділі аналізуються такі типи: естет, замкнутий у власному світі (Вольф), модифікація сальєричного архетипу, змальованого жертвою пристрасті до самоствердження та першості (Г. Горишин), авантюрна й героїчна особистість (В. Конецький), скромний філософ із пошматованою душею (О. Володін), трикстер, «лукавий простак» (Ю. Ритхеу), сильна особистість, яка претендує на «скіпетр» (А. Бітов), справжній лідер, «капітан», який повернув «штурвал» літератури (Ф. Абрамов) та ін. Глибина художніх узагальнень у кожному з портретів досягається переплетенням асоціацій з іншими прикладами творчої поведінки.

Продуктивність портретних описів виражається загальним колом проблем: ефективності творчих та життєвих зусиль, здатності створювати власний світ, не виходити за його межі чи входити в соціум; створення власного іміджу, конструювання авторських міфів. Портретні характеристики формують систему, у якій позначено антиподи, ієрархію. Центральним стає образ справжнього лідера та реформатора літератури Ф. Абрамова. Порівнюються проекти «життєтворення» старшого та молодшого покоління. Кожний із портретів має власну систему символів (наприклад, образ потяга з «Анны Карениной» та іграшковий паротяг А.Бітова), однак є і наскрізні - «корабель» літератури, «човни» письменників, «штурвал», «скіпетр» як знак заслуженої чи удаваної першості.

У розділі 4 - «Особливості художньої автобіографії та сімейної хроніки в «Суоми» Сергія Юрьєнєна» - досліджено жанрову специфіку твору, позначену автором як «євророман».

У підрозділі 4.1. «Семантика символу Суоми в «євроромані» з'ясовано, що Росія та Європа, яка представлена Суомі - Фінляндією, осмислюються з позицій постмодерністської реконструкції міфів про Схід і Захід та крізь призму пошуків героєм своєї культурної й національної ідентичності, а також роздумів про долю цих країн у ХХ столітті, причини й наслідки історичних потрясінь. Суомі в цьому контексті стає не об'єктом опису, а символічним орієнтиром демократизму та самодостатності, різким контрастом до агресивного радянського тоталітаризму. Вибір такого відчуженого ракурсу характерний для багатьох постмодерністських текстів. Автор творить свій міф про світлу Суомі та занурену в хаос післяреволюційну Росію, підтверджений спогадами, документальними свідченнями, деконструкцією ідеологічних текстів тієї історичної епохи. Стверджується, що метою автора є не так порівняння, як «повернення» батьківщини за допомогою пам'яті та магії слова.

У підрозділі 4.2. «Особливості втілення автобіографічного начала» доведено, що автор, який зосереджує увагу на своєму російському та шведсько-фінському корінні, розв'язує широке коло проблем крізь призму історії роду та власної долі. Автобіографічний сюжет С. Юрьєнєн пояснює з погляду традиційності творів Ю. Олєши як фантастичний, але при цьому вказує на роль трансформацій особистості, метаморфоз та одночасну цілісність «Одного Человека Целиком». Автор не ставить завданням змалювати характер героя в усій повноті й динаміці розвитку, як того вимагають установки роману, ним висвітлюються окремі епізоди, пов'язані з метаморфозами, що відповідає традиційності фрагментарно зорганізованих спогадів, сконструйованих за асоціативним принципом. При цьому характер героя моделюється цілісно завдяки окремим художнім стратегіям. До них належать: система мотивів, з них виділяється мотив спадку у розумінні духовної спадкоємності, а також міфологізація. Створенням авторського міфу письменник приєднується до традицій автобіографічних творів А. Бєлого, О. Мандельштама, Б. Пастернака, В. Набокова, у яких послідовний аналіз власного життя витісняється міфом про себе. У реферованій праці також відстоюється думка про те, що міф про блукальство, характерний для постмодерністської літератури, та міф про творчість, «посвячення» (А. Бєлий) набувають ознак центрального, твориться міф про себе (про «втікача-борця», безпритульного інтелектуала, який шукає власне «коріння»). Його основою, як і в інших текстах, стає міф про Одіссея, що зазнав специфічних модифікацій. У процесі моделювання індивідуального міфу використовується широке коло інтертекстів: традиційних образів (корабля, синонімічного до нього потяга як символу переходу), літературних («червоного колеса» історії за однойменним романом О. Солженіцина, «норд-експресу» із власного «євророману», образів «петербурзького тексту» та поезії Срібного віку). Результат блукань суперечить постмодерністському подорожуванню без мети: автобіографічний герой (як Одіссей у Й. Бродського) знову залишає змінені до невпізнаваності рідні береги, проте збагаченим (як Одіссей О. Мандельштама) «символічним капіталом» - дарованим йому розумінням власного «коріння», власної цілісності. До авторського міфу входить також уявлення про власну ідентичність як про синтез культур, модерністський міф про магію слова, що актуалізується реальними автобіографічними подіями (примусовою зміною імені діда й героя, поверненням імені, яке асоціюється з усвідомленням власної ідентичності).

У підрозділі 4.3. «Особливості втілення мемуарного начала в «Суоми» С. Юрьєнєна» вивчаються модифікації спогадів, «генеалогії», сімейної хроніки, втілення теми пошуків свого коріння засобами різноманітних жанрів і жанрових форм мемуаристики. У дослідженні з'ясовано, що тема «коріння» стає напрямом дослідження глибоких та актуальних проблем, зокрема, долі росіян у ХХ столітті. «Генеалогія» (автор уживає саме це слово) принципово неповна, саме це й відбиває трагізм долі особистостей Росії та вимушене безпам'ятство в епоху тоталітаризму. Структурно фрагментарність оформлюється у вигляді вивчення фотографій архіву, що активізують пам'ять, домисел, поєднуються зі спогадами про сімейні перекази, створюючи ефект тексту з ілюстраціями. Фрагменти хронологічно скорельовані з періодами життя країни, кожен із них докладно не описується, але представлений яскравою картиною чи деталлю, що відтворює дух часу. У традиціях жанру хроніки «дух часу» привертає увагу автора, при цьому виокремлюється трагічний пафос епохи, міфологізується минуле. Переконано доводиться положення про те, що домінантною міфологемою в описі історії сім'ї є загублений рай, асоційований із домівкою, родовим гніздом. Відправною точкою «генеалогії» обирається переїзд пари молодят, бабусі та дідуся до нової квартири, що асоціюється з перебуванням Адама і Єви в раю. Подальша історія сімї змальовується на тлі катастрофи, що зруйнувала гармонійний космос та призвела до виникнення хаосу й «пекла». У багатьох епізодах, пов'язаних із радянізмом, звучать інфернальні мотиви, присутні іронічно інтерпретовані інтертексти «Фауста» тощо. З основним міфом співвідноситься система символів та мотивів: «будинок на п'яти кутах» (географічні перехрестя асоціюються з перехрестями історії, поєднанням різноманітних культур, європейськістю Петербурга, з неприкаяністю інтелігенції, яка шукає «п'ятий кут» у пореволюційних умовах), «свій кут», «експрес історії», «червоне колесо», «пентаграма» зірки, «спадок», «повернення». З основним міфом пов'язана міфологічна модель метаморфоз та сказання про магію слова, особливо про владу імені.

Творча установка - возз'єднання загубленого «раю», домівки, батьківщини - зближує «Суоми» з традиціями автобіографічних творів російської еміграції. Очевидними є алюзії на «Другие берега» В. Набокова, на твори І. Буніна, І. Шмельова та ін.

В інтертекстуальному полі «Суоми» яскраво окреслюються цілі. Це міфологічні структури - традиційні та пов'язані з народними легендами (наприклад, недоступне в усі часи для ворога місто Крестці та ін.). Автор звертається до «петербурзького тексту» російської літератури, особливо до «Петербуржских повестей» М. Гоголя, «Преступления и наказания» Ф. Достоєвського, обігруючи образні орієнтири, нарощуючи нові значення. Загальний модус оповіді, як і в інших постмодерністських текстах, іронічний, ігровий. Але водночас автор не реконструює вічні цінності, а навпаки, прагне відтворити їх шкалу, спотворену, на його думку, десятиліттями національної катастрофи.

Художні особливості мемуарно-автобіографічного твору визначаються не лише модифікацією традиції, але й новаторським пошуком, особливо стосовно стилю. Так, «Суоми» віддзеркалює багато особливостей поетики постмодернізму: іронію, гру, інтертекстуальність, принцип подвійного кодування, а також специфічні риси літератури, створеної на межі ХХ-ХХІ століть, і позначеної стильовим синтезом: реконструювання шкали цінностей, увагу до приватного життя людини, до пошуку «коріння» та власної культурної ідентичності. Використання наведених принципів сприяє оновленню жанрів автобіографії, мемуарів, сімейної хроніки.

П'ятий розділ - «Жанрова специфіка автобіографічного роману Олександра Чудакова «Ложится мгла на старые ступени» - присвячений вивченню автобіографічності як усвідомленої інтенції автора, спрямованої на саморепрезентацію, його вплив на жанрові особливості твору. Переконливо доведена теза про те, що твір є складним продуктивним жанровим синтезом художньої автобіографії, роману, модифікованої ідилії, частково робінзонади, сімейної хроніки.

У підрозділі 5.1. «Модифікація жанрових особливостей ідилії, сімейного роману в автобіографічному романі О. Чудакова» досліджено зміни жанрових установок ідилії (на рівні тематики, типу героя, хронотопу), а також оновлення традицій «Семейной хроники» С. Аксакова та «Жизни Арсеньева» І. Бунина. Висуваються докази того, що автор виокремлює не епічну оповідь про епохальні події ХХ століття, а ліричну інтерпретацію морального та духовного досвіду сім'ї, життя звичайних людей. Провідними темами твору стають пошуки гармонії між людиною і природою, людиною та суспільством, пізнання традиційних цінностей. У романі оспівується буденний «порядок речей», гармонія душі та щоденний сімейний побут, який пов'язує твір із жанровими установками ідилії та водночас є критерієм оцінки як історичних подій, так і етапів життя автобіографічного героя; наголошується на контрасті гармонії і руйнації, природного життя й соціальних, історичних катаклізмів. Особливістю роману стає актуалізація категорії «речовість», характерної для постмодернізму загалом, вона набуває у творі ознак - замилування простими «домашніми», виготовленими власноруч предметами, що втілюють ідею культури в зруйнованому соціальними потрясіннями світі, а також протиставлення одухотвореності й індивідуальності «домашніх» речей та знеособленої масової продукції, яка засвідчує культурну деградацію сучасної людини. У межах модифікованої ідилії духовне життя виявляється більш стійким, ніж «речовий» рівень культури.

Усвідомлюючи ламкість ідилічного дискурсу в ХХ столітті, запорукою його стійкості автор проголошує повернення до вічних культурних і особливо духовних цінностей, протиставлених ідеологічному курсу. Осередком культури виступає сімя, механізмом збереження культури - спадкоємність поколінь. Прагнучи дійти широких культурних узагальнень, автор долучає автобіографічний матеріал до широкого культурного контексту, наприклад, порівнює роль сімейного й «шкільного» виховання в процесі формування особистості в пушкінську добу та пореволюційний час. Досліджуючи становлення індивідуальності та роль у цьому процесі сім'ї, О. Чудаков звертається до традицій автобіографічних творів С. Аксакова, Л. Толстого, а також до художнього досвіду літератури російської еміграції, що актуалізувала тему «коріння», сімейних традицій, національних особливостей. Новим стає опис світосприйняття та психології людини, яка зберігає культурний материк старої Росії в умовах соціальної катастрофи (образ діда) та спадкоємця традицій. Це автобіографічний герой, сформований на старих культурних здобутках, застосовує їх у нових соціальних умовах, намагається передати іншому поколінню, тобто стійкість традиційних вартостей перевіряється новими змінами, а вони, у свою чергу, розглядаються з позицій вічних цінностей. У романі актуалізовано дві оповідні інстанції (дід та онук), що дозволяє зробити опис конкретних явищ більш стереоскопічним.

О. Чудаков детально зупиняється на християнських традиціях, прищеплених сім'єю. Провідним мотивом стає тривкість досвіду поколінь. Найголовнішу ідею роману сформульовано так: людина, яка формується, отримує власну індивідуальність саме через сім'ю, а не соціум. Позиція, суттєво відмінна від автобіографічних творів М. Горького, І. Вольнова, зближує роман О. Чудакова з традиціями творів С. Аксакова, Л. Толстого, І. Буніна. Вона є відповіддю на соціальний та культурний виклики ХХ століття й пов'язана з жанровими домінантами твору, зокрема, сімейної хроніки, сімейного роману, роману про виховання, генетично спорідненими з художньою автобіографією.

Твір О.Чудакова за жанром близький до ідилії на рівні хронотопу, але водночас виходить за межі формальних ознак: до «родового гнізда» додаються інші, наприклад, просторово-часове спрямування (Москва, університет, завдяки низці асоціацій - широкий культурний простір ХІХ-ХХ століть). Збільшується кількість традиційно описуваних в ідилії подій за рахунок опису соціальних та історичних реалій, драматизму конкретного фатуму. Авторське визначення твору містить подвійне прочитання: пряме утвердження гармонії на противагу культурному хаосу та іронічне переосмислення, що зосереджує увагу на крихкості ідилічного дискурсу.

У творі ідилія починає набувати рис робінзонади: у зруйнованому соціальними потрясіннями світі заново відтворюються артефакти культури, окремий хронотоп ідилії вміщається в обсяг загальної картини надто швидкого руху часу по колу: катастрофа, загибель космосу, здичавіння та відновлення космосу. Головним структуротворчим елементом робінзонади є апологія існування особистості поза суспільством, змодельована поєднанням принципів ідилії як самодостатнє культурне існування сім'ї у ворожому післяреволюційному соціумі. Синтезу жанрових форм сприяють також постмодерністські установки письменника, його прагнення поєднати способи творення наукової літератури, художньої та документальної словесності.

У підрозділі 5.2. «Синтез рис художньої автобіографії та роману у творі «Ложится мгла на старые ступени» досліджено поєднання рис цих жанрів. У роботі презентується судження про те, що у творі, з одного боку, акцентується установка на достовірність, а з іншого, - реалізується романістичне прагнення до широких узагальнень, скасування обмежень у відборі матеріалу та домислу. Підтверджено істинність думки про поєднання романістичного та автобіографічного начал, що подвоює можливості автора щодо свободи художнього пошуку. З одного боку, звільнення від суворих вимог документалізму, що суттєво розширює тематику, об'єкт художнього дослідження, а з іншого, - дозволяє не відображати детально романістичний рух характеру, обмежившись двома оповідними позиціями - юного автобіографічного героя та близького авторові оповідача. Такій установці відповідає фрагментарна побудова твору, що відображає окремі ключові моменти історії сім'ї, долі героя, куди введено портрети сучасників, художнє та наукове дослідження повсякденної культури ХХ століття. Моделюється ефект довільності спогаду, вільного руху асоціацій. З'єднувальною ланкою, що поєднує романістичні завдання та автобіографію, стає тема «спадку», пошуку «коріння», осмислення наслідків суспільних процесів ХХ століття. Під спадком розуміється культурний досвід, що набуває нового культурного акценту, - це виживання та збереження гідності за несприятливих соціальних умов. У романі мотив «спадку» виконує сюжетоформувальну функцію, а в комплексі з іншими (смерті, віри, вибору) визначає екзистенційну спрямованість твору. Мотив спадку пов'язаний із архетипічним сюжетом повернення героя-блукальця до своїх початків.

Автор послідовно використовує низку принципів змалювання образу героя, що враховують установки автобіографії та роману. Це принцип максимальної широти охоплення матеріалу, стереоскопічності в зображенні героя, принцип іронічної дистанції між автобіографічним героєм та оповідачем, підвищеної саморефлексії, «відкритого прийому». І оповідача, і героя відчужує позиція нового покоління (правнуків), яка демонструє і спадкоємність культурного досвіду, і її розриви, що дозволяє створити картину культурного розвитку перехідної епохи, відтворену в конкретній долі та світогляді.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнено результати роботи:

1. Мемуаристика 1990-2000-х років має власні оригінальні особливості, що відрізняють її від творів попереднього етапу. Художніми орієнтирами письменників є мемуарно-автобіографічна проза Срібного віку, класичні автобіографічні тексти та сімейні хроніки ХІХ століття. Спостерігаються типологічні збіги з мемуаристикою російського зарубіжжя «першої» хвилі на рівні тематики втраченої та повернутої Росії, ціннісних орієнтирів, актуалізації типу героя-блукальця, уваги до свого «коріння». Твори зазначеного періоду об'єднують увесь спектр традицій російської мемуаристики. Стійкою тенденцією є структурування творів на основі жанрового синтезу. Мемуарно-автобіографічні тексти досліджуваної епохи поновили зв'язки з сімейною хронікою, ідилією, характерні для праць ХІХ століття та текстів російської еміграції, проте зруйновані в літературі метрополії. Ідилія постає модифікованою, іронічно переосмисленою. Сімейна хроніка включає елементи роману виховання (текст О. Чудакова), художньої «генеалогії», пошуку «коріння», власної ідентичності, характерні для сучасної постмодерністської літератури в цілому («Суоми» С. Юрьєнєна). Сім'я стає аспектом вивчення глобальних історичних катаклізмів ХХ століття.

2. Звернення до принципів метапрози - ознака всіх проаналізованих творів, що свідчить про літературоцентричність мемуаристики 1990-2000-х років і впровадження принципів модерністської та постмодерністської поетик. Специфіка метапрозаїчності обстеженої літератури полягає у виділенні особливої проблематики: описі самовідчуття письменника-маргінала (текст А. Наймана), осягненні універсальності творчості та її іманентності усім людям, відтворенні типів творчої поведінки (текст В. Попова), художньому вивченні творчого процесу.

3. Використання елементів сповіді та проповіді свідчить про актуалізацію більш давньої традиції. Найбільш яскраво на рівні структурних жанрових принципів цей показник виявив себе у творі А. Наймана, проте аналіз продемонстрував прагнення всіх письменників до відновлення духовного начала, до того ж як православного (тексти О. Чудакова й А. Наймана), буддистського (в «Суоми» С. Юрьєнєна), так і пантеїстичного («Горящий рукав» В. Попова), що вказує на розвиток єдиної тенденції в літературі на межі ХХ-ХХІ століть.