Поетика української світської новолатинської поезії доби Пізнього Середньовіччя та Бароко

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Спеціальність 10.01.01- українська література

Поетика української світської новолатинської поезії доби Пізнього Середньовіччя та Бароко

Ситько Олена Миколаївна

Кіровоград - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Одеському національному університеті ім. І.І. Мечникова, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент Ямчук Павло Миколайович, Одеський національний університет імені І.І. Мечникова, доцент кафедри української літератури

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук Пелешенко Юрій Володимирович, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, провідний науковий співробітник

кандидат філологічних наук, доцент Таран Олег Іванович, Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, доцент кафедри української літератури

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.О. Гольник

Анотація

Ситько О.М. Поетика української світської новолатинської поезії доби пізнього Середньовіччя та Бароко. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка. - Кіровоград, 2007.

У роботі аналізовано феномен української новолатинської поезії доби Пізнього Середньовіччя та Бароко. Подано концептуальний погляд на джерела й генезу цього літературного явища, окреслено специфіку його становлення й поширення впливу європейської латиномовної словесності в українському літературному процесі. Зазначено, що феномен вітчизняної новолатинської словесності виник у загалом сприятливій культурній атмосфері доби і панорамно виявився як у духовному письменстві полемічного спрямування, так і в світській літературі ХVІ-ХVІІІ століть. На прикладі малодослідженої світської поеми І. Домбровського “Дніпрові камени” (1619) вивчено жанровий різновид української новолатинської історичної поезії. Акцентовано на міфологічній та фольклорній природі образності в поемі, розкодовано семантику символів цього жанру поезії, досліджено її синтетичну природу.

Ключові слова: новолатинська поезія, Бароко, дискурс, образ, художнє мислення.

Annotation

Sytko O.M. Poetics of ukranian newlatin poetry. Periods of late Middle Ages and Baroque.

Thesis for a Candidate of Philology degree in speciality 10.01.01 - Ukrainian literature. - Kirovograd State Pedagogical University name after Volodymyr Vynnychenko. - Kirovograd, 2007.

In thesis the phenomenon of Ukrainian newlatin poetry of the late Middle Ages and Baroque period is analysed. Conceptual view on the sources and genesis of this literary phenomenon has been represented; specific character of its development and influence increasing of European latin literature into Ukrainian one is outlined. It is proved that phenomenon of native newlatin literature appeared in general cultural atmosphere of that period and detailed reveald as in spiritual works of polemical tendency as in the world literature of 16-18 ages. On the example of not enough investigated poem by I. Dombrovskiy “The Dnieper water falls” (1619) a genre variety of Ukrainian newlatin historical poetry is investigated; intensified on mythological and folklore nature of picturesqueness in this poem. Semantics of symbols in this genre of poetry is decoded and its synthetic nature is developed.

Key words: newlatin poetry, Baroque, discurs, image, art thinking.

Аннотация

Сытько О.М. Поэтика украинской светской новолатинской поэзии эпохи позднего Средневековья и Барокко. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой ступени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Кировоградский государственный университет имени Владимира Винниченко. - Кировоград, 2007.

Проблема присутствия новолатинского дискурса в украинской словесной культуре поры Позднего Средневековья и Барокко не часто находилась в центре системного аналитического изучения в ХІХ и ХХ столетиях, а ее актуальность поддавалась сомнению как со стороны ряда ученых народническо-просветительского направления, так и в литературоведении советского периода. Причиной такого явления было концептуальное невосприятие учеными литературного наследства, которое создавалось не на украинском языке. Изменение отношения к новолатинской словесности было постепенным с появлением в пору “оттепели” значительного количества переводов из латыни, которые были сделаны ведущими знатоками античного мира в 1960-80-х годах.

Становление украинской литературы, которая создавалась на латинском языке, прошло несколько этапов. Первым, по мнению диссертанта, является этап общего усвоения достояний европейской письменности, который наступил в отечественной словесности после принятия христианства и характеризовался усиленным осмыслением и включением в национальный литературный процесс знаковых явлений литератур других христианских народов Европы. Такое структурирование генезиса украинской латиноязычной литературы представляется диссертантом впервые в отечественной медиевистике, поскольку раньше отечественная словесность, создаваемая на латинском языке, рассматривалась лишь в период ее расцвета.

Вторым этапом становления отечественной латиноязычной словесности определен историко-культурный период существенного влияния новолатинской (позднесредневековой и ренессансной) европейской духовной и светской литературы на культурный и литературный процесс в Украине.

Логически обусловленным продолжением заявленной концепции первого раздела исследования выступает и аналитический обзор работ украинских, европейских и восточнославянских исследователей, которые изучали и изучают феномен присутствия новолатинской духовной и художественной письменности в общеевропейскую пору Позднего Средневековья и Барокко.

В исследовании сосредоточено внимание на специфике украинской новолатинской исторической поэмы как определяющей саму поэтику национального барочного творчества жанровой разновидности. Отмечается, что данная жанровая разновидность имманентно является определяющей и для украинской новолатинской светской поэзии эпохи Позднего Средневековья и Барокко. Акцентируется внимание на ключевом аспекте поэтики украинской новолатинской исторической поэмы, которым является неординарное и вместе с тем органическое соединения трех доминантных украинских ментальных начал: исторического, мифологического и народно-поэтического мировоззренческо-образного дискурсов. В концепции осмысления универсума светской новолатинской поэзии указанное соединение выступает в качестве краеугольного, ведь разрешает адекватно законам поэтики осмыслить феномен украинской исторической барочной поэмы, которая была создана украинским автором на латинском языке. Указанное аналитическое осмысление представляется автором диссертации на примере анализа малоисследованной в литературоведческой науке новолатинской исторической поэмы И. Домбровского “Днепровские камены” (1619 г).

Акцентируется внимание на личностно-авторской поэтической манере И. Домбровского, которая главным образом обнаруживается при представлении поэтом панорамных образных картин, в которых, с помощью синтеза мифологического, исторического на фольклорного начал, универсализируется многоаспектная картина бытия украинского народа. В диссертации подчеркивается, что собственно дохристианское архетипно-мифологическое обрамление играет в контексте новолатинской исторической поэмы барочного периода лишь вспомогательную роль, очерчивая, как и в европейском новолатинском литературном Ренессансе, сущностную христианскую основу.

Среди концептуальных констант работы отличается также и системно структурированная литературоведческая стратегия многомерного постижения смысла поэмы и углубленной трактовки ее мировоззренческих особенностей и эстетичных достижений с помощью представления микрообразного анализа текстуальной реальности данной жанровой разновидности. Такой анализ невозможно осуществить, если не прибегать к полиизмеримому изучению каждого аспекта и знакового фрагмента украинской новолатинской исторической поэмы, практике синтеза литературоведческого, архетипно-мифологического, фольклористического и научно-исторического комментирования.

При осуществлении такого комментирования, имеющего исследовательско-интерпретационный характер, использовались как базисные диспозиции работы ведущих ученых - знатоков украинской новолатинской светской барочной поэзии, мифологии, фольклора. Отмечено, что указанный выше анализ невозможно осуществить, не опираясь на особый тип эрудиции, которая должна охватывать все ключевые сферы европейского и сугубо украинского гуманитарного знания. Этого требует самая сущность барочного (особенно новолатинского) литературно-художественного творчества, которое опиралось на имманентное ощущение автором высокого уровня читательской эрудированности, осведомленности читателя как в украинской дохристианской, так и в античной мифологии, а на мировоззренческом уровне ориентировалось на причастность к средневеково-ренессансной традиции.

Универсум национальной барочной новолатинской словесности имеет сложный и малоизученный на данное время генезис, источниковую базу и формы актуализации в отечественном литературном дискурсе. Этот генезис, в значительной мере, обусловил сам характер феномена украинской новолатинской литературы как духовного, так и светского характера, ведь без ее осмысления невозможно представить адекватное понимание жанровой палитры новолатинского наследства, его роли и места в отечественном литературном процессе.

Также представляется существенным концептуальным моментом диссертации микрообразное изучение жанровой разновидности исторической поэмы, которая является органической частью светской новолатинской поэзии.

Ключевые слова: новолатинская поэзия, Барокко, дискурс, образ, художественное мышление.

1. Загальна характеристика роботи

ново латинський поезія словесність

Актуальність теми дослідження. Тема дисертаційної роботи тісно пов'язана з усім полівимірним універсумом новітнього літературознавства, у центрі уваги якого дедалі частіше з'являються літературні явища, естетичні категорії, а також окремі персоналії митців минулих століть, які, будучи маловивченими раніше, усе ж відіграли суттєву роль у становленні неповторного українського літературно-естетичного, і поетичного зокрема, обширу художньої словесності. Доба літературознавчого постмодернізму не випадково, а цілком закономірно привертає увагу дослідників до вивчення специфіки художньої літератури минулих століть, адже у відповіді на це питання приховується багато сутнісних домінант, які з вичерпною ясністю можуть вияскравити не лише “білі плями” в тривалому процесі становлення української літератури, а й цілі terrae incognitae вітчизняного мистецтва слова, що були забутими або й умисне забороненими до вивчення тривалий період у національній культурній історії.

В окресленому вище контексті дослідження такого універсального і специфічного за характером шару української літератури, як новолатинська світська поезія, набуває особливого значення й ваги. Ідеться, передусім, не лише про його недостатню вивченість, а й про те, що новолатинська українська світська література становить окрему значущу одиницю, яка поруч з іншими семіосферами літературного творення іманентно тривалий час визначала суттєві вектори руху національної естетики словесної творчості, окреслювала її перспективи. З особливою яскравістю та потужністю цей процес виявився в добу Пізнього Середньовіччя, Ренесансу та Бароко. Одним із таких творів є поема І. Домбровського “Дніпрові камени”, яка від часу її написання (1619 рік) і дотепер не перебувала в центрі уваги літературознавчих студій, хоча й несистемно (а відтак і не завжди об'єктивно) досліджувалась в інших сферах вітчизняного гуманітарного знання.

Слід зауважити, що український митець згаданої пори творив у багатомовній художній семіосфері. Саме тому для розвитку художньої образності передусім була важливою світоглядна основа творчості, яка мала сутнісно українське ментальне походження і часто закоординовувалась у семіосферу національної міфології та історії. Українські світські поети цієї пори, рівною мірою володіючи принаймні чотирма мовами (крім рідної - ще церковнослов'янською, польською й латиною) ставили собі за мету рівноцінно відображати в образних картинах власних творів, писаних різними мовами, унікальний історичний та міфологічний шар національного світосприйняття, філософії, естетики й моралі.

Латинська мова для світських поетів доби Пізнього Середньовіччя та Бароко виступала значною мірою ще й способом ознайомлення інших європейських народів із неповторною давньою історією українців, зі своєрідністю національних звичаїв, традицій і навіть фольклору.

Новолатинські твори, що належать до світської поезії Пізнього Середньовіччя та Бароко, унаслідок тривалих заборон, які мали ідеологічний характер, належали і значною мірою належать і нині до категорії малодосліджених. Причиною таких заборон було трактування творів, писаних латиною, як ворожих, таких, що служили католицизму або іншим несхвальним у розумінні влади ідейним впливам. Насправді ж основна причина заборон полягала в патріотичній налаштованості до України новолатинських авторів. Слід зауважити, що впродовж тривалого часу здобутки новолатинської середньовічної та барокової поезії не помічались і літературознавцями так званого народницько-просвітницького спрямування. Причиною цього була ідейна засада, згідно з якою вартісними джерелами становлення національної літератури визнавалися лише твори, писані народною або, принаймні, староукраїнською мовами. Водночас у гуманітарних науках близьких до України географічно й ментально інших слов'янських країн (Польщі, Словаччини, Чехії) уже з другої половини ХІХ ст. існують самостійні наукові школи, у центрі дослідницької уваги яких перебувають як конкретні твори, так і цілі жанрові різновиди національних літератур, які створювались латинською мовою.

У вітчизняних гуманітарних науках лише у ХХ ст. українські твори, писані латинською мовою, у добу Пізнього Середньовіччя та Бароко почали здобувати адекватну оцінку, зокрема і в літературознавчих студіях ряду провідних учених. Спочатку в працях учених “Розстріляного відродження” М. Возняка, М. Зерова, С. Єфремова, О. Дорошкевича, а згодом у добу “відлиги” в працях В. Литвинова, В. Маслюка, О. Мишанича, В. Нічик, Вал. Шевчука почалося системне осмислення надбань української новолатинської словесності та її впливу на становлення вітчизняної літератури. У 1960-80-х роках вийшла друком також низка перекладів світської новолатинської поезії, що належать перу В. Литвинова, В. Маслюка, А. Содомори, Й. Кобіва. Ці переклади суттєво полегшили сучасне осмислення феномена української новолатинської поетичної спадщини, дозволили запропонувати нові концептуальні прочитання поетичних надбань доби Пізнього Середньовіччя та Бароко, нові інтерпретації її місця й ролі в літературному та загальнокультурному процесах ХVІ-ХVІІІ століть.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана як складова частина комплексного дослідження творчості українських письменників у контексті історії української літератури, над яким працює кафедра української літератури Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. Тема дисертації була затверджена на засіданні Вченої ради філологічного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова (протокол № 8 від 31.05.2005 р.), а також схвалена на засіданні Бюро Наукової Ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 1 від 19.01.2006 р.)

Мета роботи - вивчити і детально розглянути природу української світської новолатинської поезії доби Пізнього Середньовіччя та Бароко, дослідити її специфіку в історико-літературному, історичному та міфологічному контекстах указаної епохи.

Завданнями роботи, які передбачені метою дослідження, виступають:

теоретично окреслити генезу, засади та передумови появи феномена української новолатинської словесності в ХVІ-ХVІІІ століттях;

виявити провідні особливості поетичного мислення в новолатинській словесності української художньої літератури доби Пізнього Середньовіччя та Бароко;

визначити концептуальні домінанти художньої семіосфери новолатинської історичної поеми;

проаналізувати міфологічну та науково-історичну українські світоглядні домінанти в поетичному дискурсі вітчизняної новолатинської художньої літератури;

осмислити специфіку жанрової форми української новолатинської історичної поеми через подання контекстуального аналізу поетики знакового твору даного літературно-художнього спрямування - поеми І. Домбровського “Дніпрові камени”;

здійснити мікрообразне дослідження твору, яке є способом літературознавчого вивчення художньої семіосфери новолатинської світської поезії і має встановити систему рис та ключових особливостей даного жанру.

Об'єктом дослідження є особливий тип художнього мислення, проявлений у дискурсі світської новолатинської поезії Пізнього Середньовіччя та Бароко, який базується на українському міфологічно-образному та історико-культурному типах осмислення реальності.

Предметом у запропонованій роботі є вивчення специфіки української новолатинської світської поеми історичного характеру, її особливостей, а також міфопоетичних, фольклорних та історичних текстуальних структур як формуючих чинників даного жанрового різновиду.

Теоретико-методологічну основу дисертації становлять праці М. Возняка, М. Гіршмана, О. Дорошкевича, С. Єфремова, М. Зерова, Г. Клочека, В. Крекотня, В. Литвинова, В. Маслюка, О. Мишанича, В. Нічик, О. Савчук, Ю. Пелешенка, С. Подокшина, М. Сулими, І. Франка. Праці вказаних учених мають як загальногуманітарний і філософський, так і теоретико-літературний та літературно-критичний характер. Указане єднання є важливим при здійсненні поліаспектного вивчення природи новолатинської поезії окресленого періоду.

Методи дослідження. Мета і завдання зумовили комплексне застосування семіотичного, архетипно-міфологічного, історико-семантичного та структурно-типологічного методів. Їх використання зумовлено самою природою поетики та жанровими особливостями світської новолатинської поезії доби Бароко. Дана поетика базується на принципі синтетичного поєднання в художньому творі різноаспектних домінант. Застосування семіотичного методу характеризується вивченням смислового наповнення та розкодування асоціативних структур, які є домінантними в поетиці жанру та конкретного твору. Для того, щоб адекватно відтворити проявлену в образах та загальній поетиці світоглядну основу жанру світської новолатинської історичної поеми, яка має фольклорну основу, ми використовуємо архетипно-міфологічний метод. Використання історико-семантичного методу дозволяє науково обґрунтувати проявлене автором світської новолатинської історичної поеми базування на історично достовірному підході для зображення знакових явищ українського минулого. Семантика минулого подається з обов'язковим апелюванням до історичних джерел. Структурно-типологічний метод використовується в дисертації для всебічного аналізу художнього тексту поеми “Дніпрові камени” як образної структури, яка співвідноситься з іншими жанровими різновидами барокової літератури і має з ними певні типологічні поля смислового перетину.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим концептуальним дослідженням генезису, джерел та художньої природи вітчизняної історичної новолатинської поезії доби Пізнього Середньовіччя та Бароко, у якому подано системне трактування української міфології та літературної інтерпретації національної історії як світоглядних основ поетики новолатинської художньої словесності. До наукової новизни роботи також можна віднести застосування архетипно-міфологічного та мікрообразного видів системного дослідження поетики жанру української історичної новолатинської поеми. Дана робота в новому семіотичному дискурсі продовжує традиції одеської літературознавчої школи (Г. В'язовський, Г. Клочек, М. Пащенко) щодо дослідження поетики жанрових різновидів на матеріалі поглибленого вивчення окремих знакових творів певного жанру.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали роботи можуть використовуватись при читанні загальних курсів української літератури у вищих навчальних закладах, при читанні курсів латинської мови для студентів як гуманітарного, так і природничого профілів, при укладанні посібників, методичних вказівок до читання української літератури та латинської мови, при викладанні спецкурсів, написанні магістерських, дипломних та курсових робіт літературознавчого характеру, а також у майбутніх поглиблених дослідженнях творчості вітчизняних митців, які творили латиною.

Апробація результатів дисертації. Основні результати і матеріали дослідження оприлюднено на Всеукраїнській науково-практичної конференції “Слов'яни: історія, мова, культура” (Дніпродзержинськ, 2005), Всеукраїнській науковій конференції “Творчість В. Свідзінського: доба і контекст” (Кам'янець-Подільський, 2006), Другій науковій конференції “Революції в Україні у ХХ-ХХІ століттях: співзвуччя епох. До 130-ї річниці з дня народження С.О. Єфремова” (Одеса, 2006), на щорічних звітних наукових конференціях науково-викладацького складу Одеського юридичного інституту Харківського національного університету внутрішніх справ.

Публікації. Основні положення й результати дослідження викладено в 9 одноосібних публікаціях автора, із них 4 - у фахових виданнях України.

Структура дисертації складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 233 сторінки. У списку використаних джерел - 249 позицій.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження; стан наукової розробки проблеми; сформульовано головну мету і основні завдання дисертації; предмет і об'єкт; окреслено теоретико-методологічну базу роботи; визначено її новизну, теоретичне та практичне значення основних положень дослідження.

У розділі 1. “Феномен української новолатинської світської поезії: генеза, джерела, контекст” окреслено теоретичний та історико-літературний підходи до аналізу феномена новолатинської художньої словесності як органічної складової частини загальноукраїнського літературного процесу.

У підрозділі 1.1 “Загальні зауваження до постановки проблеми присутності античного дискурсу в українській словесній семіосфері. Діахронічний аспект” ідеться про наріжні підвалини вивчення історії питання, особливості його всебічного осмислення при окресленні проблеми присутності античного дискурсу як змістоутворюючого та формотворчого чинника в національному художньо-словесному універсумі.

Слід також зауважити, що генеза процесу оприсутнення новолатинського мовно-літературного феномена у вітчизняному історико-культурному контексті виводиться автором у даному підрозділі ще з перших, після прийняття християнства, впливів перекладної літератури на становлення і формування українського художнього слова, писаного рідною мовою. Становлення української літератури, що створювалась латинською мовою, пройшло декілька етапів. Першим, на думку дисертанта, є етап загального засвоєння надбань європейської писемності, що настав у вітчизняній словесності після прийняття християнства і характеризувався посиленим осмисленням та включенням у національний літературний процес знакових явищ літератур інших християнських народів Європи. Хронологічно цей етап збігається з “добою монументального стилю” (Д. Чижевський) Київської Русі. Указане засвоєння відбувалося через посередництво перекладацької діяльності плеяди національних культурних діячів, які вже в зазначену епоху цілком усвідомлювали важливість для становлення унікальної й самодостатньої національної духовної та світської літератури іншокультурних й іншомовних впливів, великою мірою їх змістоутворюючий і формотворчий характер.

Другим етапом загального становлення вітчизняної латиномовної словесності визначено історико-культурний період суттєвого впливу новолатинської (пізньосередньовічної й ренесансної) європейської духовної та світської літератури на культурний і літературний процес в Україні. Даний період окреслюється ХІV-ХVI століттями. Він визначається як доба наукових, освітніх, літературних та культурних взаємовпливів між Україною і Європою.

Наголошується, що не є випадковим і багатовимірний процес активного засвоєння, а не відторгнення українською літературою, уже починаючи з доби Київської Русі, здобутків духовного й світського слова, що створювалось південноєвропейськими та західноєвропейськими народами, включення їх до активного обігу у вітчизняному літературному процесі.

У підрозділі 1.2 “Деякі риси трансдискурсивного впливу античного та візантійського світу на формування феномена українського письменства” досліджено процес спочатку спорадичного, але дедалі більш системного засвоєння українською словесністю здобутків старогрецької та римсько-латинської мовно-культурних домінант античного світу. У добу “монументального стилю” та наступну за нею добу Ренесансу і Реформації латиномовні впливи на вітчизняну літературу ще не мали ключового значення, але їх наявність уже позначалась на рівні культурних артефактів, мовних впливів, осмислення явищ історії античності та, більшою мірою, європейського Середньовіччя. Наведено ряд прикладів, які підтверджують правомірність саме такого трактування літературного процесу історико-культурних епох Київської Русі та Ренесансу і Реформації, розгляду його як іманентної культурної підоснови для подальшої з'яви феномена вітчизняної латиномовної словесності. Слід зауважити, що саме таке структурування генезису української латиномовної літератури подається дисертантом уперше у вітчизняній медієвістиці, адже раніше вітчизняна словесність, писана латиною, розглядалась лише в період її розквіту.

Відзначається, що даний процес спочатку проходив через здійснення окремими авторами перекладів, але з плином часу та розширенням гуманітарних обріїв українського суспільства й з усвідомленням ним потреби активно інтегруватись у європейський християнський культурний простір ставав дедалі більш панорамним, а згодом охопив усі провідні освічені суспільні верстви. Слід привернути увагу до чинника, який указує на те, що в процесі національного літературного засвоєння європейських культурних надбань в українській літературно-естетичній свідомості рівною мірою актуалізувались як власне античні, так і візантійські й західноєвропейські чинники.

Уже в добу Пізнього Середньовіччя незнання латини в українському освіченому та, особливо, літературному середовищі вважалось радше вадою, аніж чеснотою. Це явище мало кілька суттєвих причин. У концепції дисертації закцентовано увагу на великій ролі освітніх процесів, а також інших явищах культурно-мистецького та духовного обміну між Україною і європейськими країнами, які мали багатоаспектний характер і, як правило, базувались на широких контактах українських та європейських митців, мислителів, державних діячів. Провідною мовою в таких культурних контактах була латина. Наголошується, що латиномовні духовно-інтелектуальні, культурні, освітньо-наукові впливи в добу Середньовіччя та Ренесансу мали обопільний характер і спрямовувались не лише з європейських країн в Україну, а й навпаки. Свідченням істинності даного припущення є громадська та літературна діяльність цілої плеяди діячів європейської культури українського походження, їх вплив на становлення західноєвропейського Ренесансу.

Основою такої культурної універсальності провідні вітчизняні митці й мислителі тієї пори вважали латиномовну словесність, яка творилась у різних видах гуманітарного знання. Окреслений аспект часто випускався з поля зору дослідників, хоча він має концептуальне значення для адекватного осмислення генези вітчизняної новолатинської літератури. Автором також наведено низку нині маловідомих, але знакових для загального розуміння українського літературного процесу доби Пізнього Середньовіччя та Бароко культурних явищ і впливів, наявність яких у вітчизняній історії зумовила появу та засвоєння літературних творів іншомовного походження. Ці твори та культурні явища тривалий час істотно впливали на сам тип українського світогляду, образного мислення, поетики художньо-літературного творення.

У всіх наведених вище аспектах міститься, на переконання дисертанта, суттєва відмінність української культурної ситуації від ставлення до латини й латиномовної культури в деяких інших слов'янських народів. Такий тип українського доброзичливого й зацікавленого ставлення до латинської світської словесності і є однією з головних причин, які стали передумовою проявлення новолатинського літературно-художнього феномена в пізньосередньовічну та барокову добу.

У підрозділі 1.3 “Новолатинські європейські впливи на становлення й розвиток національної новолатинської літератури” наголошено, що період становлення й подальшого розквіту української новолатинської художньої літератури припадає на добу Пізнього Середньовіччя та Бароко невипадково.

Розглядаються панорамні впливи на український літературний процес пізньосередньовічної і ренесансної європейської словесності, її поширення й жанроутворюючий характер в українській літературі ХVІ-ХVІІ століть. Саме під цим впливом уперше з'являються питомо українські жанри духовної й світської словесності, творення в межах яких відбувалось переважно латинською мовою. Указана обставина дає право говорити про виникнення у вітчизняному літературному процесі аналізованої доби художньо самодостатнього й особливого явища - феномена новолатинської словесності.

Починаючи з ХVІ ст. фіксується поява духовних творів полемічного характеру, які належали перу українських авторів, були написані латиною і адресувались усім освіченим верствам українського суспільства нарівні з творами, що писались українською або польською мовами. Отже, новолатинські твори були повноцінним чинником не лише загального національного літературного процесу, а й впливали на духовні засади українського громадського життя.

У підрозділі зауважується, що поява українських духовних творів, писаних латинською мовою, стала однією з вагомих причин виникнення окремого складного зі світоглядного та літературно-художнього погляду дискурсу національної полемічної словесності, який створювався в українській літературі протягом кількох століть різними мовами та в якому творили майже всі провідні національні письменники, філософи, духовні й громадські діячі ХVІІ-ХVІІІ століть. До особливостей цього дискурсу належить крім мовно-культурного рівноправності й універсальності також низка концептуальних засад, які істотно позначились на жанровій, світоглядній і літературно-естетичній основах феномена вітчизняної новолатинської поезії. До цих засад дисертантом віднесено зацікавленість українською національною історією, народнопоетичною творчістю, часто міфологією та іншими первнями національного буття. Апеляція до цих світоглядних джерел значною мірою зумовила загальний характер феномена новолатинської творчості в українському літературному процесі, що базувалась на відджерельному враховуванні ймовірної рецепції читача.

У підрозділі 1.4 “Стан вивченості новолатинської літератури в літературознавстві ХХ-ХХІ століть” актуалізовано літературознавчі надбання тривалого процесу осмислення творчої спадщини, які з різних причин тривалий час не були включеними в науковий обіг.

Багатоаспектне дослідження визначення місця, ролі й наріжних естетичних функцій українських латиномовних творів полемічного характеру здійснив на початку доби “Розстріляного відродження” М. Возняк у своїй праці “Історія української літератури” (1921 р.). Аналіз його концепції та поданого вченим “Синхроністичного перегляду релігійної полеміки”, що є додатком до згаданої праці, використовується дисертантом як концептуальна основа, що дозволяє актуалізувати в сучасному літературознавстві принципи незаангажованого осмислення феномена новолатинського полемічного й художнього слова.

До початку ХVІІ ст. належить поява різножанрової за характером української світської художньої літератури, яка створювалась латинською мовою. В її обширові чільне місце посідає поезія панегіричного, емблематичного, ліричного та історичного жанрових різновидів. З огляду на концептуальну дослідженість у сучасному літературознавстві перших трьох видів новолатинської світської поетичної творчості (праці О. Савчук, Л. Шевченко-Савчинська) ми визнали за доцільне зосередити дослідницьку увагу на феномені української новолатинської світської поеми, яка присвячена минулому українського народу, висвітлює його славетні й прикрі сторінки, героїчні постаті.

Ураховуючи викладене, розділ 2. “Поетика новолатинської історичної поезії XVII-XVIII століть” присвячено мікрообразному з погляду вивчення особливостей поетики та архетипно-міфологічному, якщо брати до уваги світоглядний аспект дослідження проблеми, аналізу жанрових особливостей новолатинської історичної поеми.

У підрозділі 2.1 “Жанр новолатинської історичної світської поеми ХVІІ ст. Загальні зауваження до постановки питання” за об'єкт дослідження обрано маловивчену досі історичну поему Івана Домбровського “Дніпрові камени”. Міркуючи над світоглядними та естетичними домінантами, які визначають характер нарації у цій поемі - репрезентанті аналізованого жанрового різновиду, ми окреслили їх концептуальну природу як органічний синтез міфологічних уявлень про світ та людину, що мають українське прадавнє походження, із науково-історичним, ренесансним за суттю, підходом автора “Дніпрових камен” до зображення вітчизняної історії в художньо-образних картинах, портретних характеристиках героїв та персонажів.

Зазначається, що в поетиці твору на рівні форми поєднуються елементи панегіричного українського новолатинського вірша (такою є природа Вступу до поеми, в якій містяться уславлення та доброзичливі побажання новому володарю Києва, що є одночасно й адресатом історичної поеми), традицій середньовічно-барокового одописання, поетики емблематичної поезії із морально-настановчими творами, генеза яких сягає повчальної літератури доби Київської Русі.

Підрозділ 2.2 “Проблема історичного підґрунтя “Дніпрових камен”: історіософське, світоглядне та морально-етичне наповнення образного світу твору”. В адресованій пресулові поемі подано в метафорично-асоціативній формі морально-етичні настанови щодо його майбутнього поводження в країні обабіч Дніпра, які становлять смислову етично навантажену домінанту розгляданого художнього твору. Їх присутність у тексті новолатинської поеми з очевидністю вказує на те, що автор по-новаторському інтерпретує канони середньовічного і ренесансного європейського панегіричного вірша та одописання, насичуючи вказані форми особливим змістом настановчого характеру.

Таке смислове наповнення повинно, як випливає з тексту поеми, уберегти пресула від неповаги до народу й країни зі славетним та сакралізованим на міфологічному рівні минулим, адже, як по-бароковому метафорично зазначає автор, така неповага до української історії не додасть шани серед інших народів тому, хто її виявлятиме.

На правильність висловленої концептуальної тези вказує, зокрема, повсякчасне акцентування І. Домбровським на тій повазі, що її в сакралізованому минулому виявляли українцям сусідні народи. Новаторство автора “Дніпрових камен” полягає й у тому, що йому вперше вдалось поєднати зазначені вище різні жанрові форми в межах універсального дискурсу історичної новолатинської поеми.

Підрозділ 2.3 “Міфологічний, метафоричний та фольклорний аспекти зображення історичної реальності”. Серед важливих рис поетики аналізованої світської новолатинської поеми відзначено також неординарне метафоричне розгорнення картин образно-художнього відтворення реальності в монолозі героя-оповідача, від імені якого ведеться розповідь про сакралізоване міфологічною традицією й підтверджене історичними джерелами українське минуле. Цим героєм-оповідачем, в образі якого персоніфікується як міфологічна, так і історична традиція розуміння України, виступає один із головних національних символів - Дніпро, найменований автором, згідно з античною традицією, Бористеном, або, часто поєднуючи українську та античну міфологічні традиції, “богатирем бористенським”.

Дніпро-Бористен невипадково виступає головним персонажем твору, адже саме в його образі зосереджується репрезентативне бачення автором історичної поеми духовно-інтелектуальних надбань усіх поколінь українців, самого універсуму національної історії. Отже, саме він вступає в діалог з адресатом поеми, прагнучи подати йому й іншим реципієнтам твору засновану на прадавній традиції міфомислення й об'єктивній історичній інтерпретації рецепцію минулого країни. У своєму монолозі, що обіймає переважну частину твору, герой-оповідач, який згідно з вітчизняною традицією середньовічно-барокової світської поезії завжди непрямо асоціюється з автором та його світоглядною позицією, подає власну концепцію історичного минулого України, яка базується на іманентно християнському началі.

Неординарним, але вже відомим із латиномовних творів інших українських світських поетів - попередників І. Домбровського, є те, що в художньому світі поеми це начало органічно поєднується з низкою архетипів, міфологем, символів та мікрообразів, які мають міфологічне питомо українське або античне походження. Таке сполучення зустрічається також в іншій світській латиномовній поемі “Про війну Острозьких під П'яткою проти низових” С. Пекаліда (кінець ХVІ ст.), присвяченій українській історії.

Указана єдність, як риса поетики аналізованого жанрового різновиду, свідчить про цілком ренесансне прагнення українських латиномовних поетів поєднувати кращі надбання античної дохристиянської міфології й мистецтва із християнським світоглядом, який становив основу їхнього поетичного світосприймання.

Міркуючи про універсум національної історії, герой-оповідач “Дніпрових камен” виводить її генезу від уславлених традицією міфологічних дохристиянських часів, органічно синтезуючи її в поданих образних картинах із часами слави Київської Русі та з архетипно-символічними вказівками на лицарсько-батальний козацький дискурс сучасної йому історичної доби. Таке поетичне єднання, на погляд дисертанта, засвідчує не лише жанрове новаторство поета в галузі творення української новолатинської історичної поеми, а й указує на неподільність у його художній рецепції української цивілізаційної одиниці героїчного минулого і сучасності народу. Також не є випадковим, що особливе місце в образному світі “Дніпрових камен” посідають фольклорні первні, які є ще однією домінантою поетики твору, становлять до певної міри його світоглядний та художньо-образний базис.

Указана константа свідчить про новаторство І. Домбровського як європейського новолатинського поета, адже відомо, що в поетиці пізньосередньовічної та ренесансної європейської світської поезії широке використання фольклорних джерел і народнопоетичних надбань було в основному несхвальним явищем. Новолатинський поет, навпаки, змальовуючи картини минулого буття українського народу, часто прямо або опосередковано використовує фольклорний тип змалювання минулого, народну образність, архетипи, міфологеми, символіку.

Схожі художні засоби, використані для змалювання історичних подій та персоналій, зустрічаються і в україномовних барокових козацьких літописах Самовидця, С. Величка, Г. Грабянки. Ця риса вкотре вказує на єдність різномовних начал у жанровій одиниці української історичної поеми доби Пізнього Середньовіччя та Бароко, на їх спільну народнопоетичну основу.

Важливою рисою української новолатинської історичної поеми є, на думку дисертанта, змалювання поруч із героїчними сторінками минулого й прикрих моментів вітчизняної історії. Європейські митці доби раннього Середньовіччя та Ренесансу, як правило, оминали нагадування про історичні випробування. У монолозі героя-оповідача поеми цим моментам приділено достатню увагу. За законами барокової поетики вони іманентно перебувають у контрастному зіставленні з образними картинами героїчного минулого українців, а отже, вказують реципієнтові на об'єктивне подання національної історії в поемі, по-новому окреслюють авторський та загальножанровий тип розуміння й образного відтворення минулого. На переконання дисертанта, такий тип має християнську основу, адже ґрунтується на принципові співчуття до скривджених, апелює до потреби їх захисту.

Істотною рисою жанрового різновиду новолатинської історичної поеми слід також уважати специфічний мовно-культурний код, який аналізується у підрозділі 2.4 “Специфіка образності “Дніпрових камен”: архетипний, символічний аспекти”. Дослідження цього коду здійснено в дисертації за допомогою синтезу мікрообразного аналізу, дослідження семіотичних полів, пов'язаних з античною та українською міфологією, архетипів та образно-номінативних одиниць сучасної авторові поеми історичної реальності, а також розкодування смислових образних асоціацій, що мають у культурному аспекті багатовимірний характер. Ці категорії наявні в усьому тексті поеми, але особливе значення вони відіграють у внутрішньо метафоричному монолозі героя-оповідача Дніпра-Бористена.

Монолог не лише становить центральну значущу одиницю твору, а й побудований за принципом перетину різних семантичних полів. Саме тому, при дослідженні смислового наповнення образів поеми “Дніпрові камени” використовувались категорії з різних сфер українського й світового гуманітарного знання. Це було продиктовано самою універсальною природою барокового твору, в якому апелювання на образному рівні до ерудиції читача було явищем цілком закономірним, а сам художній образ часто становив специфічний окремий гуманітарний дискурс, де органічно та неординарно поєднувались асоціативні й символічні одиниці з різних сфер гуманітарного знання. Застосування в процесі дослідження такого специфічного виду барокової образності звичайних традиціоналістських методик аналізу художнього твору може суттєво спотворити розуміння складної сутності літературно-художньої реальності даного періоду та ускладнити процес актуалізації здобутків новолатинської світської поезії в сучасному літературознавстві. Серед провідних ознак жанрового різновиду історичної новолатинської поеми в дисертації відзначено об'єктивний характер передання минулого. Автор, згідно з бароковою етикою, прямо не акцентує увагу читача на чинникові, який указує на необхідність правдивого й неупередженого художнього змалювання героїв і антигероїв національної історії та пов'язаної з нею історії інших народів, але така неупередженість повсякчас відзначається на всіх рівнях рецепції поеми.

У творі всі основні герої або народи названі непрямо, а окреслюються героєм-оповідачем за допомогою складних асоціативно-метафоричних рядів. На думку дисертанта, такий поетичний прийом дозволяє І. Домбровському не лише вибудовувати на основі історичної реальності особливий тип її образного відтворення, а й створює можливість об'єктивного відтворення всіх сторінок минулого. Слід також відзначити, що саме на основі окресленого вище об'єктивного підходу українська історія стає у вітчизняній світській новолатинській поезії, набагато раніше від історичних творів романтиків ХІХ ст., полем образного інтерпретування, насичення відомих і малознаних подій полівимірним з асоціативного погляду художнім та буттєвим змістом. Окреслене синтетичне єднання, відзначене автором роботи в середньовічно-бароковій поетиці аналізованого жанрового різновиду, значною мірою зумовило й виникнення, через певний період засвоєння скарбів новолатинської поезії, україномовних та російськомовних романів і поем ХІХ ст., присвячених національній історії, які іманентно базувались на багатьох відзначених дисертантом у поетиці новолатинської історичної поеми принципах. Така спадкоємність вкотре засвідчує правомірність трактування полівимірного дискурсу національної світської поезії як багатомовного явища, яке водночас є світоглядно цілісним за своєю сутністю.

У висновках дисертації узагальнено результати спостережень.

Становлення української літератури, що створювалась латинською мовою, пройшло декілька етапів, визначення яких дозволило дійти висновку, що виникнення феномена вітчизняної новолатинської словесності мало характер відкриття для української культури світоглядних та художньо-естетичних цінностей іншомовних культур і позначався незаангажованістю ставлення до здобутків як духовного, так і світського письменства.

Виявлено провідні особливості поетичного мислення в новолатинському дискурсі української художньої літератури доби Пізнього Середньовіччя та Бароко, які полягають у неординарному і водночас органічному сполученні трьох домінантних українських ментальних начал. Ними є історичний, міфологічний та народнопоетичний світоглядно-образний дискурси. Указане сполучення виступає як наріжне, адже дозволяє адекватно до законів поетики осмислити феномен української історичної барокової поеми, що була створена українським автором латинською мовою.

Виділено й системно структуровано літературознавчу стратегію багатовимірного осягнення смислу поеми та поглибленого трактування її світоглядних особливостей й естетичних здобутків за допомогою подання аналізу текстуальної реальності даного жанрового різновиду. Для полівимірного вивчення кожного аспекту і знакового фрагменту української новолатинської історичної поеми застосовано практику синтезу літературознавчого, архетипно-міфологічного (у дослідницькому дискурсі, який передбачає всебічне осмислення надбань не лише вітчизняної, а й світової міфології), фольклористичного та науково-історичного коментування.

Контекстуальний аналіз поетики знакового твору жанрової форми української новолатинської історичної поеми літературно-художнього дискурсу - поеми І. Домбровського “Дніпрові камени” - дозволив виявити панорамну образну картину авторської рецепції історичного буття українського народу від давнини і до доби Бароко. Зауважується, що цей жанр іманентно є визначальним зокрема і для української новолатинської світської поезії доби Пізнього Середньовіччя та Бароко.

У дослідженні зосереджено увагу на специфіці української новолатинської історичної поеми як визначального для поетики національної барокової творчості жанрового різновиду. Концептуально важливим є те, що в даній поемі, на відміну від інших творів цього різновиду, подано не описання конкретного історичного епізоду або характеристики історичних постатей, а розгорнено панорамну картину історичного й сучасного поетові буття українців.

Індивідуально-авторська поетична манера І. Домбровського виявляється при поданні поетом панорамних образних картин, у яких, за допомогою синтезу міфологічного, історичного та фольклорного начал, універсалізується багатоаспектна картина буття українського народу від давніх-давен і до сучасної поетові доби козацького Бароко.

Визначено концептуальну домінанту художньої семіосфери новолатинської історичної поеми, ключовою одиницею якої виступає метафоричний, побудований на широкому історико-асоціативному та архетипно-міфологічному рецептивному полі, монолог героя-оповідача Дніпра (“богатиря бористенського”), який уособлює в поемі універсум національного минулого і сучасності. Окремо досліджено істотну для розуміння художнього світу поеми поетику діалогу, що умовно розгортається між реальною історичною особою - адресатом твору - пресулом і міфологічним героєм-оповідачем.

Зауважується, що український новолатинський поет розгортає картину національного історичного буття, іманентно керуючись уявленням про славетність багатьох сторінок української минувшини, а також про славетність навіть трагічних сторінок національної історії. Проведено паралелі зі знаковими творами літератури доби Київської Русі (наприклад сакралізований образ Києва в “Повісті врем'яних літ”, образ Вітру зі “Слова про Ігорів похід”). Таке образне бачення поетом національної історії є іманентно й світоглядно християнським. Підкреслено, що власне дохристиянське архетипно-міфологічне обрамлення відіграє в контексті новолатинської історичної поеми барокового періоду лише службову роль, вияскравлюючи, як і в європейському новолатинському літературному Ренесансі, сутнісну християнську основу.

Проведені паралелі з історичними творами інших епох, які мають схожу з “Дніпровими каменами” концептуальну основу та жанрову й поетичну природу (зокрема з історичними поемами ХІХ та ХХ століть), дозволяють вести мову про знаковість “Дніпрових камен” для становлення української історичної художньої літератури, про широке й базисно системне ідейно-тематичне охоплення й образне відтворення поетом різноманітних семіосфер національного буття.

Світоглядні домінанти творів української історичної поезії і прози, створеної у ХІХ ст. класиками нової української літератури Т. Шевченком, П. Кулішем, М. Костомаровим, Д. Мордовцевим, і новолатинської світської поезії доби Пізнього Середньовіччя та Бароко переконливо засвідчують правильність припущення про певну спадкоємність літературних поколінь і тривалу закоріненість поетичних надбань новолатинського поетичного дискурсу в усьому універсумі національної літератури. Указану ж спадкоємність засвідчують і повісті на українську історичну тематику, написані російською мовою М. Гоголем. Такий приклад вкотре дає змогу переконатись у непроминальності української художньої традиції, яка надавала право авторові творити різними мовами в межах одного національного художнього дискурсу.

Для всебічного коментування й розуміння сутності даного жанрового різновиду здійснено адекватний до універсуму новолатинської історичної поеми мікроообразний аналіз. Зауважено, що такий аналіз неможливо здійснити, не спираючись на особливий тип поетичного мислення, яке має охоплювати всі ключові сфери європейського й суто українського гуманітарного знання. Цього вимагає сама сутність барокової (і новолатинської особливо) літературно-художньої творчості, яка спиралась на іманентне відчуття автором читацької ерудованості, обізнаності читача як в українській дохристиянській, так і в античній міфології, а на світоглядному рівні орієнтувалась на причетність до середньовічно-ренесансної традиції.

Основні публікації автора

1. Ситько О.М. В. Свідзинський - перекладач поезії Овідія “Сонців Палац” // Наукові записки Кам'янець-Подільського державного університету. Серія: Філологічні науки. - Кам'янець-Подільський: ПП Заріцький, 2006. - Випуск 13. - С. 254-260.