Наративні моделі у прозі Валер’яна Підмогильного

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 821.161.2-3.09

Наративні моделі у прозі Валер'яна Підмогильного

10.01.06 - теорія літератури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Деркач Лариса Миколаївна

Київ 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії літератури, зарубіжної літератури та журналістики Волинського національного університету імені Лесі Українки.

Захист відбудеться 27 листопада 2008 р. о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, бульв. Шевченка, 14).

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01017, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 25.10.2008

АНОТАЦІЯ

Деркач Л.М. Наративні моделі у прозі В. Підмогильного. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.06 - теорія літератури. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2008.

Дисертацію присвячено дослідженню наративних моделей, визначенню їх складових на матеріалі прози В. Підмогильного, аналізу авторської наративної техніки. У дисертації запропоновано новий аспект дослідження творів В. Підмогильного - наратологічний аналіз іманентних структур організації наративного дискурсу як форми художньої комунікації між наратором та реципієнтом. Згідно з таким підходом, в основі якого - дослідження трансформації циклічного міфологічного часу в лінійне розгортання дії лімінального сюжету, формулюємо складові наративних моделей прози В. Підмогильного, визначаємо їх типи на основі дистанціювання наратора від персонажів. У дисертації досліджено також різні типи дискурсів недієгетичного наратора у текстах як індекси абстрактного автора, а також філософський зміст ітеративних висловлювань В. Підмогильного.

Запропонований новий підхід дослідження визначає основні наративні стратегії автора у компонуванні подієвої та оповідної сторін тексту.

Основні результати роботи апробовані в публікаціях, можуть використовуватися в освітній практиці, в наукових дослідженнях творчості В. Підмогильного і теорії літератури.

Ключові слова: наративна модель, мономіф, герой, лімінальний сюжет, наратор, абстрактний автор, наративні стратегії, інтроспекція.

АННОТАЦИЯ

Деркач Л.М. Нарративные модели в прозе В. Пидмогильного. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.06 - теория литературы. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2008.

Диссертация посвящена исследованию нарративных моделей, их составных, анализу авторской нарративной техники. Предложен новый аспект исследования произведений В. Пидмогильного - нарратологический анализ имманентных структур организации нарративного дискурса как формы художественной коммуникации между нарратором и реципиентом. В основе такого подхода - исследование трансформации циклического мифологического времени в линейное действие лиминального сюжета.

Прежде всего, определяется такая существенная особенность нарратива, как двойственная событийность: собственно история и повествование о ней. В связи с этим обосновываются черты нарративных моделей в двух планах: относительно разворачивания действия; относительно повествования, которое предусматривает воспроизведение речи персонажей, ракурс видения того, о чём рассказывается, темп повествования. Согласно с пониманием коммуникативной природы художественных произведений исследуется функционирование в текстах коммуникативных уровней и инстанций, за посредничеством которых происходит коммуникация между автором и читателем.

Исследовано также проявление мифологизма в литературе: трансформация циклического мифологического времени в линейное время художественного повествования и обусловленные этим изменения. Анализируется лиминальный тип сюжета как такой, что трансформирует фольклорно-мифологический комплекс смерть - воскресение, его составные и специфика функционирования в литературных произведениях. Прослеживается взаимосвязь между мифологической целостностью миропорядка и фабульной нарративностью художественного текста, что сопровождается сохранением мифа как глубинного принципа построения художественной модели действительности. В частности, анализируется лиминальное построение сюжетов текстов В. Пидмогильного. Обосновывается взаимосвязь нарративной модели и модели мономифа Дж. Кемпбелла в плане разворачивания действия в текстах. Отмечено, что этапы мономифа символизируют этапы психического становления и самоосознания личности.

В диссертации нарративная модель определена как система принципов конституирования текста на глубинном уровне его формирования относительно понимания нарратива как единства разворачивания действия и собственно повествования. Нарративная модель предусматривает разворачивание наррации, что фиксируется в таких составных: 1) особенности организации действия (минимальные единицы повествования); 2) способ представления истории (нарративный темп), порядок представления событий; 3) фокализация (точка зрения) как узел условий, которые воздействуют на восприятие и воспроизведение событий; 4) тип представления высказываний и мыслей персонажей, нарратора, авторских знаков в тексте.

Эти составные нарративных моделей разрешают исследовать специфику нарративов, в частности нарративов В. Пидмогильного.

Анализ произведений В. Пидмогильного в отношении организации событий свидетельствует о лиминальном сюжетостроении, для которого характерным есть преодоление протагонистом некоторых границ, порогов, смена определенных качеств героя. Преодоление препятствий в прозе В. Пидмогильного происходит как испытание или этап психического становления личности. В рассказах автора лиминальное построение сюжета проявляется в отображении одного испытания в жизни героя. Текстуальний анализ романов и повестей свидетельствует о изображении нескольких этапов испытания, которые демонстрируют связь с этапами мономифа Дж. Кемпбелла. Таким образом, лиминальное сюжетостроение произведений В. Пидмогилного в аспекте организации событий как общая черта нарративных моделей модифицируется в конкретных моделях. На глубинном уровне организации текстов прослеживается трансформация мономифа Дж. Кемпбелла (полная или неполная) или изображение одного важного испытания героя.

Сформировано два типа нарративных моделей - с приближенным к психике героя нарратором, а также с отдаленным от изображаемого нарратором. К первому типу относятся две разновидности в аспекте организации событий: а) модель с трансформацией мономифа (полной); б) модель с лиминальным сюжетостроением. Ко второму типу относятся модели: а) с неполной трансформацией мономифа; б) с лиминальным строением сюжета. Особенностью моделей первого типа есть приближение нарратора к психике героя, отображений его чувств, мыслей. Доминирует персонажная фокализация, в частности в перцептивном, речевом плане, интерференция дискурса героя и нарратора. Особенностью второго типа моделей есть то, что нарратор видит и слышит персонажей издалека, не обобщает их мыслей, поступков. Нарраториальная фокализация в плане перцепции, пространства, времени, полифония идеологических точек зрения персонажей сводит позицию нарратора к определению аспектов, относительно которых предусматриваются читательские обобщения. Эти модели характеризируются тем, что широко используется цитирование речи и мыслей персонажей.

В диссертации исследовано также разные типы дискурсов недиегетического нарратора в текстах как индексы абстрактного автора, а также философское содержание итеративных высказываний В. Пидмогильного. Основные результаты работы апробированы в публикациях, могут использоваться в преподавательской практике, в научных исследованиях творчества В. Пидмогильного и теории литературы.

Ключевые слова: нарративная модель, мономиф, герой, лиминальный сюжет, нарратор, абстрактный автор, нарративные стратегии.

RESUME

Derkach L.M. Narrative Models in V. Pidmohylnyj's Prose. ? Manuscript.

A dissertation for the Scholarly Degree of Candidate of Philology. Speciality 10.01.06. ? Theory of literature. - Kyiv National University Named after Taras Shevchenko. - Kyiv, 2008.

The thesis is devoted to the research of narrative author's strategies of V. Pidmohylnyj and structure of narrative models of author's prose. A new aspect of exploring V. Pidmohylnyj's works is suggested in the dissertation - narratological analysis of immanent structures of organization of narrative discourse as a form of literary communication between a narrator and a recipient. According to such approach, the basis of which is the research of transformation of cyclic mythological time into linear diegesis of a liminal plot, we form constituents of narrative models of V. Pidmohylnyj's prose and determine their types on the basis of distancing of a narrator from characters. In the thesis we also explore different types of discourses of undiegetic narrator in texts as indices of abstract author and also philosophical content of V. Pidmohylnyj's iterative utterances. The suggested new approach of research determines basic narrative author's strategies in arrangement of event and narrative parts of the text. Basic results of the work are approved in publications and can be used in educational practice, in scientific researches of V. Pidmohylnyj's works and theory of literature.

Key words: narrative model, monomyth, character, liminal plot, narrator, abstract author, narrative strategies, introspection.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Здобутки українського літературознавства останніх десятиліть засвідчують формування нових теоретичних підходів до вивчення літературних текстів, апробації нових методик літературознавчого аналізу. Серед таких - наратологія, ідеї якої стали активно проникати в українську науку в кінці ХХ ст.

Дедалі частіше українськими дослідниками застосовується наратологічний аналіз текстів, який передбачає комунікативне розуміння природи літератури, тобто авторську стратегію у виборі читача і текстуальних технологій. Зацікавлення дослідників стосується комунікативного аспекту породження тексту, що передбачає врахування різних інстанцій його комунікативних рівнів. Наратологія як літературознавча теорія ґрунтується на принципі поєднання у тексті подвійної подієвості: подій, про які оповідається, та події власне оповідування.

Теорія оповіді стала предметом дослідження багатьох українських літературознавців, зокрема В. Балдинюк, І. Бехти, Р. Гром'яка, Т. Гундорової, О. Капленко, М. Кодака, О. Капленко, М. Легкого, О. Лященко, І. Папуші, В. Поліщука, М. Руденко, В. Сірук, О. Ткачука та ін. Водночас актуальним на сьогодні є вивчення певних теоретико-методологічних проблем: функції оповідної перспективи, функції комунікативних інстанцій, взаємовідношення між ними та їх ідеологічна позиція, специфіка організації мовлення на різних комунікативних рівнях, дистанціювання наратора щодо автора, щодо оповідуваного, функції анахроній, використання у тексті невласне прямого мовлення.

Потреба нового висвітлення особливостей наративу в текстах української літератури є актуальною тому, що наратологічний аналіз сприяє глибшому розумінню оповідної стратегії та способу вираження нового світогляду митців модернізму. Цікавою у цьому сенсі є специфіка наративу В. Підмогильного, проза якого в аспекті комунікативної сфери продукування текстів виявляє акцентування інстанції абстрактного читача в оцінюванні проблематики, ідеологічного змісту творів. Модернізм В. Підмогильного виявляється у поєднанні різних філософських дискурсів ХХ століття на різних оповідних рівнях наративної моделі. Стара традиція побудови наративу руйнується в художній прозі автора засобами обраної ним наративної техніки, яка передбачає експеримент на комунікативному рівні абстрактний автор - абстрактний читач, що виявляється у спонуканні читача до формування ідеологічної точки зору через інтригуючі моменти дискурсу. Специфічним для наративу В. Підмогильного є виявлення ознак абстрактного автора через інтелектуалізм дискурсу. Відсутність комплексного підходу до проблеми та всебічного аналізу наративних моделей і наративної техніки зумовила актуальність теми дисертаційного дослідження.

Поетико-стильові особливості українського модернізму були предметом багатьох літературознавчих досліджень, зокрема, Т. Гундорової, Т. Денисової, М. Зубрицької, М. Ільницького, М. Моклиці, С. Павличко, Я. Поліщука та інших.

Творчість В. Підмогильного цікавила багатьох критиків і дослідників. Cвої критичні зауваження та відгуки щодо його творів висловлювали М. Доленго, О. Дорошкевич, П. Єфремов, С. Єфремов, М. Зеров, Ю. Клен, Б. Коваленко, В. Коряк, П. Лакиза, М. Мотузка, А. Музичка, А. Ніковський, В. Поліщук, М. Степняк, Ф. Якубовський та інші. Проте, ці розвідки не містили комплексного і всебічного аналізу.

Значний внесок у дослідження прозової спадщини В. Підмогильного зробили дослідники української діаспори та зарубіжні літературознавці, такі як М. Ласло-Куцюк, Ю. Бойко, М. Тарнавський, Ю. Шерех та інші.

Сучасні дослідження творчого доробку письменника в українському літературознавстві стосуються творчості В. Підмогильного в ідейно-естетичному контексті доби (В. Мельник), жанрово-стильової своєрідності (О. Калініченко) та поетики прози (Л. Коломієць), аналізу концепції людини у творах письменника (С. Лущій, Г. Кудря). Досліджували прозу автора з погляду модерністських тенденцій Ю. Ганошенко, Г. Костюк, Н. Михайловська, Н. Монахова, Ю. Ганошенко, досліджуючи інтелектуальний роман 20?30-х років ХХ століття в аспекті специфіки авторського моделювання світу з позицій міфопоетики та архетипної критики, аналізує ритуально-міфологічну семантику ініціації в романі «Місто» і трансформацію архетипів в інших творах В. Підмогильного. Дослідник простежує вияв міфологічного метасюжету в текстах автора.

Необхідність текстуального опрацювання міфологічного характеру творів з виразним домінуванням дій головного героя обґрунтовує у своєму дослідженні М. Констанкевич.

Моделювання міфологічного світосприйняття митцями ХХ століття в контексті модерністичних тенденцій досліджувала М. Моклиця.

У дисертації досліджується взаємозв'язок між міфом і художнім текстом на основі текстів В. Підмогильного в аспекті порівняння складових мономіфу з етапами психічного становлення особистості - героя твору. Аналіз ґрунтується на дослідженнях літературознавців, які вивчали специфіку трансформації міфологічної структури в літературному творі: В. Агеєвої, Ю. Безхутрого, М. Бахтіна, Т. Гундорової, Н. Зборовської, С. Павличко, Я. Поліщука, Н. Фрая, Г. Хоменко та інших.

Наратив і наративну модель досліджували Й. Брокмейєр, Р. Харре. О. Лосєв визначав художній стиль як результат моделювання. Сутність моделей в аспекті репрезентації та їх роль в науці вивчав М. Вартофський. Він зазначає, що визначальним для побудови моделі є не внутрішні властивості сутностей, а уявлення про те, які саме властивості модельованого об'єкта є важливими.

Аналізові наративних моделей присвячена наукова робота В. Балдинюк, в якій авторка намагається типологічно окреслити на основі творчості В. Шевчука і П. Загребельного основні наративні моделі української історичної прози кінця ХХ століття: романтичний та готичний модуси.

Типологію наративних структур лінійних і нелінійних текстів на матеріалі новелістики 80?90-х років ХХ століття подає В. Сірук. На основі виділення мінімальних розповідних одиниць виділено дев'ять типів наративних структур.

Специфіку наративних структур в українській авангардній прозі 20-х років ХХ століття досліджує О. Капленко, яка аналізує авторську наративну структуру авангардних текстів як багаторівневу інстанцію. Дослідниця розглядає шляхи скорочення дистанції між суб'єктами художнього мовлення у напрямку наближення до конкретного автора, простежує новаторські способи оформлення подієвості у досліджуваних текстах, визначає внутрішньотекстові механізми функціонування авторської свідомості.

Дослідженню наративних моделей українського письменства присвячена книга М. Ткачука. Дослідник визначає наративні моделі на основі аналізу стосунку наратора до художнього світу, простежує типи нараторів у творах української літератури ХІХ-ХХ століть.

Актуальність теми дослідження зумовлена відсутністю наратологічного аналізу прози В. Підмогильного. Досі не розглянуто структури організації наративного дискурсу як форми художньої комунікації між наратором та реципієнтом. Хоча Г. Костюк, М. Ласло-Куцюк, В. Мельник зазначали, що головний герой роману В. Підмогильного «Місто» є образом вихідця з села, який прагне завоювати місто, однак не досліджено специфіки розгортання дії в аспекті психічного становлення особистості. Немає також досліджень формування тексту як наративу, дослідження наративних моделей на матеріалі прози автора.

Сучасне вивчення художніх текстів в аспекті аналізу наративних структур, наративних моделей засвідчує поєднання у визначенні глибинної моделі породження та функціонування тексту складових, пов'язаних зі специфікою розгортання подієвості, а також таких, що визначають характер перетворення історії у наратив і представлення наративу. З цього погляду в наратологічних дослідженнях важливим є аналіз як мінімальних одиниць дієгезису, так і особливостей розгортання нарації, зарубіжної літератури та журналістики Волинського національного університету імені Лесі Українки «Теорія модернізму і постмодернізму». Тема дисертації затверджена вченою радою Волинського національного університету імені Лесі Українки, координаційною радою Інституту літератури НАН України 2006 р. (протокол № 130).

Метою дослідження є визначення наративних моделей, їх складових та загальних особливостей (на матеріалі прози В. Підмогильного). Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

? проаналізувати тексти В. Підмогильного в аспекті функціонування в них наративних моделей;

? визначити основні складові наративних моделей;

? охарактеризувати основні риси наративних моделей творів письменника в аспекті розгортання дії та в аспекті оповідування;

? дослідити особливості наративних моделей малої (оповідання) та великої (роман «Місто», «Невеличка драма» і «Повість без назви») прози В. Підмогильного, визначити суттєві ознаки;

? визначити види наративних моделей, систему відношень між наратором і персонажами, наратором та абстрактним автором у текстах В. Підмогильного.

Об'єкт дослідження - художня проза В. Підмогильного: оповідання, повість, романи.

Предметом дослідження є наративні моделі (на матеріалі прози В. Підмогильного), їх складові та основні закономірності наративної техніки автора.

Теоретико-методологічною основою роботи є наратологічний підхід. Для здійснення наратологічного аналізу прози В. Підмогильного використовується наратологічна теорія та методологія В. Шміда, типологія розповідних текстів Ж. Женетта, методологічні напрацювання та аспекти наратологічних теорій Р. Барта, М. Бахтіна, У. Еко, І. Ільїна, Ю. Лотмана, Н. Тамарченко, Ц. Тодорова, В. Тюпи, Б. Успенського, Н. Фрідмана, Ф. Штанцеля.

Важливим теоретичним підґрунтям дослідження є праці українських літературознавців В. Агеєвої, О. Білецького, Г. Грабовича, Т. Гундорової, Г. Костюка, Ю. Лавріненка, М. Моклиці, М. Наєнка, Д. Наливайка, С. Павличко, М. Ткачука, Ю. Шереха.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше здійснено аналіз наративних моделей на матеріалі прози В. Підмогильного. На основі принципів розгортання нарації виділено складові наративних моделей: особливості формування подієвого ряду; спосіб представлення історії; фокалізація; тип представлення висловлювань і думок персонажів. За допомогою наратологічного підходу до аналізу прози письменника виявлено, що наративні моделі текстів В. Підмогильного поєднують глибинну структуру у розгортанні дії творів і наративні стратегії компонування текстів. На основі дослідження наративів як поєднання послідовності дій та способу подання подієвості з позицій діалогу автора з читачем стало можливим простежити, що основою моделювання дієгезису в текстах автора є лімінальна побудова сюжету, яка сягає глибинної структури мономіфу. Шляхом текстуального аналізу визначено наративні моделі. Досліджено, що останні базуються на основі різного дистанціювання наратора щодо оповідуваного. Це виявляється в аспектах способу презентації історії, фокалізації, типі представлення висловлювань і думок персонажів; а також у системі відношень між наратором і персонажем, наратором та абстрактним автором. Визначено модель з мінімальним наближенням наратора до психіки героя і модель із віддаленим від зображуваного наратором. Встановлено, що основні ознаки наративних моделей малої прози автора простежуються й у великих прозових творах.

Досліджено, що наративні стратегії прози В. Підмогильного, які передбачають цитування у текстах різних ідеологічних позицій персонажів, є складовими комунікативної інстанції абстрактного автора, який передбачає читацьке узагальнення щодо висловлених позицій.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані у розробці загальних і спеціальних навчальних курсів з теорії літератури та історії літератури. Матеріали і концепція роботи можуть залучатися до подальшого наукового дослідження наративної структури художніх текстів.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданні кафедри теорії літератури, зарубіжної літератури та журналістики Волинського національного університету імені Лесі Українки, викладались на міжнародній науковій конференції «Актуальні проблеми філології та перекладознавства» (Хмельницький, 2007), 11 філологічному семінарі «Теоретичні й методологічні проблеми літературознавства» (Київ, 2007).

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури (317 позицій). Загальний обсяг - 226 сторінок, із них 200 - основний текст.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність для українського літературознавства, визначено об'єкт, предмет, мету і завдання дослідження, його методологічну базу; оглянуто наукові розвідки про творчість письменника, окреслено наукову новизну дисертації, її теоретичне значення і практичну цінність, подано відомості про структуру дослідження.

У першому розділі «Теоретичні аспекти наратологічного аналізу художніх текстів» досліджуються основні аспекти наратологічного аналізу, обґрунтовується використання термінології. Дається визначення наративної моделі, аналізуються її складові, описуються рівні, характеризується співвідношення моделі комунікативних рівнів (В. Шмід) та наративної моделі.

У першому підрозділі - 1.1. «Комунікативні стратегії в наратологічному аналізі» - розглядаються етапи формування понятійної бази наратології, внесок у яку зробили всесвітньо відомі вчені Р. Барт, М. Бахтін, Л. Долежел, У. Еко, Ж. Женетт, І. Ільїн, П. Лаббок, Дж. Прінс, Ц. Тодоров, В. Тюпа, Б. Успенський, В. Шмід та ін. Пояснюється походження, сутність застосовуваних у дослідженні понять. Насамперед визначено таку суттєву особливість наративу, як подвійна подієвість: власне історія та оповідь про неї. У зв'язку з цим обґрунтовано визначення істотних рис наративних моделей у двох аспектах: щодо розгортання дії; щодо оповіді, яка передбачає відтворення мовлення персонажів, певний ракурс бачення оповідуваного, темп оповіді. Відповідно до розумінням комунікативної природи художніх творів передбачено функціонування у текстах комунікативних рівнів та інстанцій, які складають модель комунікації між конкретним автором та конкретним читачем, яка здійснюється за посередництвом комунікації на інших, внутрішніх, рівнях тексту, зокрема на рівнях абстрактний автор - абстрактний читач, фіктивний наратор - фіктивний читач, а також на рівні комунікації поміж персонажами. У цьому підрозділі аналізуються види відтворення мовлення персонажів у тексті: на рівні спілкування між персонажами використовується цитоване мовлення; недієгетичному нараторові належить непрямий дискурс, який може видозмінюватися, набуваючи персональної суб'єктивності - виникає інтерференція дискурсу наратора і персонажа (вільне непряме мовлення, невласне пряме мовлення і сприйняття). Обґрунтовується необхідність врахування в наратологічному аналізі перспективи наратора у представленні ситуацій, яка втілена у категорії точка зору (фокалізація). Визначаються її типи (нараторіальна (зовнішня) і персонажна (внутрішня), аспекти вияву: перцептивний, ідеологічний, часовий, просторовий, мовленнєвий. Аналізується категорія події, наративний темп представлення ситуацій та подій.

У підрозділі 1.2. - «Наративна модель та її складові» - на основі узагальнень різних підходів до вивчення наративних моделей сформульовано власне визначення наративної моделі як системи принципів конституювання тексту на глибинному рівні його формування, що передбачає поєднання дієгезису і власне оповідування. Визначено складові наративної моделі: 1) особливості організації подієвого ряду (мінімальні розповідні одиниці); 2) спосіб представлення історії (наративний темп), порядок представлення подій; 3) фокалізація (точка зору) як вузол умов, що впливають на сприйняття і відтворення подій; 4) тип представлення висловлювань і думок персонажів, наратора, авторських знаків у тексті. Перша складова відображає особливості розгортання історії з певних подій. Інші - передбачають перетворення цієї історії у наратив та особливості розгортання наративу. Зазначені наративні моделі як методологічні засоби пізнання художньої презентації світу дозволяють зрозуміти оповідні стратегії та способи вираження нового світогляду митців модернізму, визначити систему відношень між наратором і персонажами, наратором та абстрактним автором у текстах.

Підрозділ 1.3. - «Міфологічний код сюжетних текстів» - присвячено дослідженню проявів міфологізму текстів художньої літератури. На основі ідей Р. Барта, Дж. Кемпбелла, К. Леві-Стросса, О. Лосєва, Ю. Лотмана, М. Моклиці, В. Проппа, Н. Тамарченко, В. Топорова, В. Тюпи, Н. Фрая, О. Фрейденберг, З. Фройда, Дж. Фрезера, В. Шміда й ін. аналізується трансформація циклічного міфологічного часу в лінійний час художньої оповіді та зміни, зумовлені цією трансформацією: незворотність часу, наявність категорій початку й кінця, перешкод, які долає герой, одноразовість подій, багатоперсонажність, поділ персонажів на групи. Зміна циклічності на лінійність спричинила формування у сюжетному тексті поділу простору на внутрішню і зовнішню сфери з виділенням межі, що їх розділяє. Один із персонажів наділяється можливістю цю межу перетинати, є рухомим. У подальшому рухомий персонаж перетворюється на парадигму персонажів одного типу, а межа поділу двох світів видозмінюється у групу перешкод. Таким чином сюжетний простір наповнюється різними героями із різними зв'язками між ними. Існування у художньому тексті багатьох персонажів є виявом трансформації міфу. Трансформація міфу в лінійну оповідь зумовила можливість взаємовпливу двох видів текстів: тих, що оповідають про закономірний хід подій, і тих, що оповідають про випадкові відхилення від закономірностей. Сюжет, як і міф, є засобом осмислення життя. Із виникненням оповідних форм мистецтва людина навчилася розуміти сюжетні сторони реальності, членувати недискретний потік подій на певні дискретні одиниці, надавати їм значення, організовувати у певні впорядковані структури. Створюючи сюжетні тексти, людина навчилася бачити сюжети в житті, а відтак - тлумачити життя. Основою сюжету є виділення подій та надання їм певної часової, причинно-наслідкової впорядкованості.

Аналізується лімінальний тип сюжету як такий, що трансформує фольклорно-міфологічний комплекс смерть - воскресіння, його складові, специфіка функціонування в літературних творах. Зазначається, що основою лімінальної сюжетної оповіді є матриця ініціації.

Простежується взаємозв'язок між міфологічною цілісністю світобудови і фабульною наративністю художнього тексту, що супроводжується збереженням міфу як глибинного структуруючого принципу побудови художньої моделі дійсності.

Підрозділ 1.4. - «Лімінальне розгортання подієвості у прозі В. Підмогильного» - уточнює особливості вияву лімінального розгортання сюжетів у текстах письменника. Обґрунтовується взаємозв'язок наративної моделі та моделі мономіфу Дж. Кемпбелла в аспекті розгортання дії текстів В. Підмогильного. Зазначається, що етапи мономіфу символізують загальні етапи психічного становлення та самоусвідомлення особистості. Визначальною рисою творів В. Підмогильного є зображення життєвого шляху героя, що прагне пізнати сенс буття; розгортання внутрішнього сюжету (психічні переживання героя); відтворення перетину героєм певної межі, що призводить до його переродження. Тому розгортання подієвості досліджено в аспекті лімінального сюжетоскладання, різновидом якого є модель мономіфу Дж. Кемпбелла. Дієгезис великих прозових творів аналізується у плані вияву в тексті складових мономіфу. Обґрунтовується вибір наративних стратегій автора, які є визначальними для формування наративної моделі: фокалізація, інтерференція дискурсу наратора і героя, темп оповіді. У цьому підрозділі пояснюється доцільність використання епізоду як структурної одиниці наратологічного аналізу, що забезпечує можливість визначення наративних стратегій автора на кожному етапі конституювання тексту.

У другому розділі дослідження - «Наративні моделі (“Місто”, “Невеличка драма”, “Повість без назви”)» - визначаються особливості наративних моделей на основі прози В. Підмогильного. Досліджується дієгезис творів в аспекті розгортання лімінального сюжету, а також наративна стратегія автора. Аналізуються типи фокалізації, зміна темпу оповіді, форми передачі мовлення персонажів. На основі узагальнення визначаються типи наративних моделей щодо дистанціювання недієгетичного наратора від персонажів, вибору автором типу фокалізації, специфіки передачі мовлення й думок персонажів.

Підрозділ 2.1. - «Трансформація подорожі міфологічного героя (роман “Місто”)» - присвячений послідовному наратологічному аналізу усіх епізодів твору, в яких виділяються подієві фрагменти, кваліфікується тип наратора, виділяються такі складові нарації, як темп, фокалізація, спосіб відтворення мовлення персонажів, тип інтерференції дискурсу наратора й дискурсу персонажа. Показано, як за допомогою оповідної стратегії відтворюються етапи мономіфу: «Відхід», «Ініціація», редукований - «Повернення» та їх складові. Життєвий шлях протагоніста збігається з етапами символічної подорожі героя мономіфу Дж. Кемпбелла. Лімінальний сюжет передбачає подолання героєм перешкод та перетин певних меж. Наше дослідження виявляє, що в кількісному співвідношенні епізодів перша і друга частини роману є рівні. Крім того, межа між ними припадає на середину символічної подорожі героя - початок етапу «Примирення з батьком». Такий основний етап мономіфу, як «Повернення», простежується не в повному обсязі складових: немає етапів «Чарівна втеча», «Відмова від повернення». Але загалом трансформація міфічної моделі циклічності як кістяка лімінального сюжетоскладання простежується чітко. Якщо порівняти співвідношення епізодів кожного з етапів символічної подорожі героя, найбільшим за обсягом виявиться етап символічної ініціації. Це відповідає специфіці прози В. Підмогильного - увага до лімінального сюжетоскладання.

У підрозділі 2.2. - Знаки абстрактного автора в романі «Невеличка драма» - розглядається вияв у тексті неповної моделі мономіфу: відтворено другий і третій етапи шляху героїні, а перший постає лише фрагментарно - за посередництвом анахроній. У тексті вказано наближення героїні до символічного етапу апофеозу, що передбачає вихід героя поза власне обмеження, розуміння єдності протилежностей. Герой сам є тим, кого він покликаний шукати. Марта повинна знайти себе новою.

Наративна модель роману «Невеличка драма» є поєднанням трансформованої моделі подорожі героя мономіфу Дж. Кемпбелла, яка складає подієвий бік, і дискурсу, який супроводжує розвиток лінійної дії і в цьому творі виражає бачення абстрактним автором світоглядних проблем в контексті часу. Цей дискурс складають висловлювання персонажів і наратора, що стосуються бачення ряду актуальних проблем сучасної авторові доби та філософських проблем розуміння сутності буття: українізація, заміна індивідуальних інтересів колективними, перетворення особистості на додаток до загальнодержавних планів. Впродовж розгортання тексту виокремлюється також висвітлення філософських проблем: закономірностей життя, розвитку людства, вічної проблеми визначення пріоритету за раціональним або чуттєвим, питання циклічності-лінійності історії. Однак, світоглядна позиція автора не сформульована як чітка конструкція. На основі знаків абстрактного автора читач розуміє, що авторові ближчою є позиція заперечення раціонального пояснення світу, але це заперечення не формує якоїсь конкретної філософської позиції, а крім того, не заперечує й інших думок, створюючи своєрідне ідеологічне багатоголосся. Твір В. Підмогильного у контексті європейської літератури актуалізує загальні для початку століття проблеми захоплення людства раціоналізацією, практичним підходом до життя у фокусі їх ускладнення на тлі радянської ідеології. Паралельно з трансформацією мономіфу Дж. Кемпбелла як основи лімінального сюжету простежується заперечення складових соціалістичного світогляду як штучно міфологічного способу світорозуміння.

Особливістю наративної моделі роману є формальний вияв персональної фокалізації у перцептивному плані в тих випадках, коли персонажі висловлюються щодо вищезгаданих проблем. Загальною рисою цієї наративної моделі є відсторонення наратора від персонажів; діалог ідей, висловлених персонажами; озвучення різних позицій щодо актуальних проблем сучасної авторові доби та філософських проблем. Інтенції абстрактного автора виявляються у відсутності маркування персонажів на позитивних чи негативних, спонуканні читача до ідеологічної співпраці на основі опосередкованого висловлення суперечливих думок вустами різних персонажів, в орієнтації на інтелектуально підготовленого читача у сприйнятті філософського підтексту твору. Читацьке сприйняття та узагальнення висловлених персонажами тверджень простежується у тих випадках, коли цитоване мовлення одного персонажа чує інший, і забезпечується воно зображенням неповного розуміння сутності почутого або невідповідним реагуванням на досить критичні висловлювання.

Підрозділ 2.3. - «Відтворення лімінальної фази випробувань героя у “Повісті без назви”» - присвячений трансформації моделі мономіфу у творі, внаслідок якої формується наративна модель відтворення початку етапу ініціації. Шлях випробувань героя у «Повісті без назви» перенесено у суто психологічний план - герой шукає головного принципу самоствердження у житті. Особливістю наративної моделі «Повісті без назви» є перенесення відтворення певних етапів випробувань зі сфери дій у спогади й роздуми героя. Використовувані у тексті анахронії дають змогу зрозуміти замовчувані у лінійному наративному часі причини перебування Городовського у Києві та знайомлять з минулим протагоніста - попередніми етапами життя: вказується, що етап відокремлення (виходу) вже пройдено. Самоспоглядання і самооцінка героя дають змогу формувати уявлення про попередні етапи його життя. Досліджено специфіку і значення поєднання дієгезису тексту з анахроніями.

Крізь розгалуження дієгезису на рівні абстрактного автора, що є завершальним моментом тексту, проглядаються можливі незавершені символічні подорожі героя. Одна з них є динамічною - це символічна подорож у процесі становлення, що передбачає подолання героєм певних перешкод і пошуки нових орієнтирів у житті (сам Городовський). Дві інші - це припинення пошуку, згасання прагнення, втеча тощо (це можливі варіанти продовження життя героя, які він відкидає). З'ясовуються особливості наративу повісті - темп, фокалізація, наративні стратегії наближення абстрактного автора до психології героя. Переважання в тексті висловлювань щодо смислобуттєвих проблем порівняно із зображенням подієвої сторони пояснюється специфікою розкриття автором назви твору як макропропозиції.

У підрозділі 2.4. - «Дистанціювання недієгетичного наратора щодо персонажів» - узагальнюється аналіз великих прозових творів В. Підмогильного, здійснений у другому розділі, та обґрунтовується виділення двох наративних моделей великої прози, які базуються на мінімальності дистанціювання недієгетичного наратора від героя («Місто» і «Повість без назви») або відстороненні наратора від зображуваного («Невеличка драма»). Ці моделі розрізняються різним ступенем наближення недієгетичного наратора до персонажів та їхніх ідеологічних позицій. У першому випадку наратор здатний проникати у свідомість героя і бачити зображуване з його позицій, що досягається відтворенням інтроспекції протагоніста. В ідеологічному і перцептивному аспектах фокалізація є персонажною, водночас мовлення належить нараторові. Недієгетичний наратор у таких творах змінює дискурс героя, асимілюючи його до свого мовлення. Ознаки героя виявляються в наступних аспектах: тематичному, оцінювальному, граматичному, в аспекті вказівних систем, мовлення, лексичних ознак, в синтаксичному аспекті. Характерним для цього типу наративних моделей є зображення динамічного героя. Другим типом наративних моделей є модель з відстороненням наратора через представлення кількох ідеологічних позицій персонажів у формі цитованого мовлення. Відповідно, характерним є домінування цитованого мовлення персонажів, на якому й акцентується увага читача. У просторовому плані не простежується активної динамічності героя, навпаки, дія зосереджується в кімнаті Марти, куди приходять її знайомі і висловлюють свої смислобуттєві позиції.

У третьому розділі - «Наративні моделі у малій прозі В. Підмогильного» - аналізуються наративні моделі оповідань, на основі узагальнення визначаються їх типи. Аналіз подієвої сторони оповідань В. Підмогильного дає змогу простежити, що основою організації історії у творах є лімінальний сюжет. Герой оповідання долає певну перешкоду. У текстах боротьба протагоніста перенесена у сферу психіки. Вона завжди пов'язана із вольовими зусиллями щодо зміни героєм себе самого, передбачає перехід на новий етап психічного становлення. У малій прозі В. Підмогильного простежується поділ оповідань на два типи на основі відмінностей у таких аспектах: 1) спосіб представлення історії; 2) фокалізація; 3) відтворення думок персонажів, наратора, автора. Оповідання В. Підмогильного на основі вищеназваних аспектів діляться на два типи.

3.1. - «Інтроспективне відтворення подій» - у плані дистанціювання наратора щодо внутрішнього світу героя перший тип оповідань позначений переважанням інтроспекції, таких різновидів інтерференції дискурсів наратора й героя, як вільне непряме мовлення, невласне пряме мовлення, що передбачають включення у мовлення недієгетичного наратора певним чином трансформованого мовлення чи думок героя. У таких текстах наратор зосереджується на відображенні подій крізь призму сприйняття протагоніста («Добрий Бог», «Гайдамака», «Ваня», «Старець», «На селі», «Військовий літун», «Сонце сходить», «Комуніст»).

3.2. - «Ідеологічна поліфонія в оповіданнях» - другий тип оповідань має такі ознаки відповідно до зазначених аспектів: в аспекті способів передачі мовлення й думок персонажів широко використовується цитоване мовлення; щодо дистанціювання наратора, простежується відстороненість недієгетичного наратора, яка зумовлює поліфонію думок персонажів; є звучання різних голосів; переважає нараторіальна фокалізація; дискурси персонажів змістовно розкривають важливі суспільні проблеми, містять філософські роздуми.

У четвертому розділі - «Наративні стратегії» - описуються наративні моделі малої прози В. Підмогильного, характеризується обумовленість відсутності відтворення в дієгезисі текстів певних етапів мономіфу специфікою розгортання сюжету та наративною стратегією автора. Порівнюються моделі романів, повісті та малої прози, описується трансформація певних героїв оповідань у сюжетах великих прозових творів, трансформація неповноти символічної подорожі героїв оповідань у завершену модель мономіфу роману «Місто». Характеризуються різні типи авторської інтенції в текстах.

У підрозділі 4.1. - «Інтерференція дискурсу наратора і дискурсу героя як основа психологічної наративної стратегії» - досліджується інтерференція дискурсу наратора і дискурсу героя як поєднання відтворення тексту персонажа і власне оповіді, аналізуються ознаки текстової інтерференції у прозі В. Підмогильного. У творах автора поряд із цитованим мовленням простежується широке використання інтерференції дискурсів наратора і персонажа. Це виражає загальну тенденцію літератури початку ХХ століття до переважання цієї форми для відтворення інтроспекції персонажа, персоналізації оповіді, переміщення фокалізації з наративного полюсу на персонажний. У текстах В. Підмогильного простежується використання таких форм інтерференції дискурсів, як вільне непряме мовлення та невласне пряме мовлення (сприйняття). Помічено, що в результаті вдалого вживання інтерференції дискурсів наратора й персонажа, їх поєднання зі знаками абстрактного автора, вираженими у фразах недієгетичного наратора, відтворюється ідеологічна позиція або психологія персонажів, формується ідейна концепція творів. Письменнику вдається уникнути використання переважно аукторіального дискурсу з його коментарями та оцінками. Внаслідок цього розширюється семантична і виражальна семіосфера художнього світу текстів В. Підмогильного.

У підрозділі 4.2. - «Знаки авторської інтенції» - досліджуються різні типи дискурсу наратора стосовно оповідуваного та знаки авторської інтенції у прозі В. Підмогильного: метанаративний, комунікативний, абстрактно-узагальнюючий, пояснювальний, оцінювальний дискурси недієгетичного наратора та їх функції у текстах. У текстах В. Підмогильного нараторові належить не тільки нейтральний дискурс, який формує підбір, композицію елементів тексту, передбачає фіксацію просторової та часової локалізації дії, є власне оповіддю про події із позиції зовнішнього, наратологічного бачення. Наратор творів В. Підмогильного є недієгетичним, він не має виражених рис індивідуальної особистості. Але все ж таки тексти містять різні типи дискурсу наратора, що стосується оповідуваного. На основі оцінювального, пояснювального, абстрактно-узагальнюючого дискурсів недієгетичного наратора формується інстанція, відповідальна за підбір дискурсу саме такого змісту, - інстанція абстрактного автора. Закономірно, що у мовленнєвих проявах персонажів є індекси наратора, який піддає їхні слова нараторіальній обробці. Так само й акти, в яких виражає себе наратор (оцінювальний, пояснювальний, абстрактно-узагальнюючий дискурс), є знаками абстрактного автора. Часто відтворене мовлення чи думки персонажів містять переакцентування, іронічну інтонацію, знаки додаткової, іноді навіть протилежної оцінки. Така індексна присутність наратора відповідає задумові абстрактного автора. На основі цього можна зробити висновок, що поєднання дієгезису з чисельними абстрактно-узагальнюючими роздумами відповідає задумові абстрактного автора.

Простежується використання метанаративного дискурсу в повісті у вигляді зауважень, окремих фраз для орієнтування читача щодо змісту оповідуваного, що виявляє позицію абстрактного автора й напрям читацької орієнтації в аспекті ідеології. Комунікативний знак авторської інтенції у досліджуваній прозі використовується тільки в «Невеличкій драмі» і має на меті привернути увагу читача до сказаного. Дискурс наратора виконує в досліджуваних текстах пояснювальну функцію, коли йдеться про оцінювання вчинків, дій, слів персонажів. Часто вживаним у творах В. Підмогильного є оцінювальний дискурс недієгетичного наратора, за допомогою якого наратор дає свою оцінку оповідуваній історії та її учасникам. Найширше вживається абстрактно-узагальнюючий дискурс недієгетичного наратора, що є інтенцією абстрактного автора. Абстрактно-узагальнюючий дискурс великих прозових творів тематично можна згрупувати відповідно до тих проблем, про які говорить недієгетичний наратор: сутність буття загалом і людини зокрема; співжиття людей; дуалізм людської психіки; співіснування в людській істоті розуму й почуттів; проблема кохання; стан літературного життя і розвитку культури загалом. Досліджуються епіграфи як вияв лейтмотивних ідей чи прихованих змістів тексту. Поєднання дієгезису із чисельними абстрактно-узагальнюючими роздумами відповідає задумові абстрактного автора.

У підрозділі 4.3. - «Ітератив: філософський дискурс щодо проблем буття людини» - досліджуються ітеративні висловлювання на матеріалі текстів В. Підмогильного. Акцентується, що ітератив є дискурсом, теоретичним за риторичною модальністю, позбавленим подієвості, відображає життя, зведене до повторення категорій. Такі дискурси є генералізацією процесів або станів. Вони надають ходу внутрішньої мислительної діяльності суб'єкта зовнішніх ознак. Значний обсяг текстів В. Підмогильного складає ітеративний дискурс, який у смисловому плані є філософськими узагальненнями смислобуттєвих проблем - сенсу і доцільності життя людини, протиставлення раціонального - чуттєвого, доцільності - випадковості. Формально цей дискурс виражається двома способами: цитованим мовленням персонажів і мовленням недієгетичного наратора. Ітератив, висловлений персонажами, стосується узагальнення онтологічної сутності людини, світу, життя. Мовлення недієгетичного наратора у формі ітеративу є філософськими роздумами про життя загалом, про людину як складову процесу буття, про боротьбу між почуттями та розумом. Ітератив у текстах В. Підмогильного часто містить висловлювання, що структурно є афористичними.

ВИСНОВКИ

Творчість В. Підмогильного розвивалася у руслі модерністської поетики, що виявляється, зокрема, у відмові автора від оповіді всезнаючого наратора та актуалізації у текстах наратора експліцитного; у заглибленні у внутрішній світ людини, що виявляється у структурі наративу через внутрішню фокалізацію епізодів. Характерною рисою наративу В. Підмогильного є ускладнення наративної структури шляхом залучення читача до формулювання певних смислових позицій, шляхом введення рефлексій, коментарів, філософських узагальнень.

Наративні моделі текстів В. Підмогильного проаналізовано в аспекті трансформації у дієгезисі моделі мономіфу, запропонованої Дж. Кемпбеллом. Це обумовлено такою специфічною рисою прози автора, як зосередження на психіці одного героя, який переживає процес становлення, який хоче дізнатися про сенс людського існування загалом і свого зокрема. Оскільки Дж. Кемпбелл, формуючи мономіф на основі аналізу різних героїчних міфів, намагався узагальнити процес індивідуації, становлення особистості й досягнення нею цілісності буття, модель мономіфу використано у дослідженні подієвої сторони текстів В. Підмогильного, бо останні виявляють виразне домінування дій героя, його психічне становлення, символічне завоювання нового світу, набуття нових знань. У процесі наратологічного аналізу виявлено, що етапи життя і самоусвідомлення героя роману «Місто» відповідають етапам символічної подорожі героя мономіфу. В інших творах простежується зумовлена авторською стратегією неповнота вияву в дієгезисі складових усіх етапів загальної моделі та зосередження авторської уваги на окремих з них.

Твори В. Підмогильного досліджено як форми художньої комунікації між наратором та реципієнтом. Визначено, що наративні моделі як глибинні структури текстів В. Підмогильного формуються на рівні комунікації між абстрактним автором (який компонує артикуляцію наратора і мовлення персонажів) та абстрактним читачем.

Текст як комунікативний акт із позицій специфіки наративу є поєднанням дієгезису та події власне оповідування. Така риса наративу є основою визначення складових наративних моделей, що передбачають одночасну фіксацію розгортання сюжетної лінії та артикуляцій наратора (що проявляється у виборі фокалізації, темпу оповіді, форм и передачі мовлення персонажів), а відтак - й абстрактного автора. Узагальнення специфіки поєднання епізодів, їх послідовності вказує, що комунікативною інстанцією, на рівні якої формується і простежується наративна модель тексту, є інстанція абстрактного автора. На основі наративного аналізу епізодів визначено типи наративних моделей на матеріалі прози В. Підмогильного в аспекті дистанціювання недієгетичного наратора від персонажів у творах.

Наративні моделі прози В. Підмогильного в аспекті розгортання дії є трансформацією моделі символічної подорожі героя мономіфу Дж. Кемпбелла або окремих її складових. Епізоди дієгезису текстів досліджуються у порівнянні зі складовими мономіфу і втіленим у ньому процесом ініціації. Паралельно простежуються важливі у формуванні наративної моделі інтенції абстрактного автора. Останній відповідає як за компонування метанаративного, комунікативного, абстрактно-узагальнюючого, пояснювального, оцінювального дискурсу недієгетичного наратора, так і за вибір типу передачі ним мовлення і думок персонажів, що часто підтверджує співвідношення етапу розгортання дієгезису тексту з етапом мономіфу. Дослідження індексів абстрактного автора є важливою складовою наратологічного аналізу текстів, зокрема, В. Підмогильного.

Відсутність певних складових етапів мономіфу в наративній моделі обумовлюється специфікою розгортання сюжету й наративною стратегією автора. Визначальною рисою малої прози В. Підмогильного є наявність однієї лімінальної стадії випробувань героя, зображення його психічного становлення.

Наративну модель визначено як систему принципів конституювання тексту на глибинному рівні його формування відповідно до природи наративу. Наративна модель передбачає розгортання нарації, яке виявляється у складових, пов'язаних з особливостями організації подієвого ряду та власне оповідуванням. Складові наративної моделі дають змогу простежити специфіку наративів, зокрема, В. Підмогильного.

Узагальнення текстів В. Підмогильного вказує, що визначальним типом наратора є недієгетичний наратор. У дослідженні охарактеризовані знаки авторської інтенції у творах та специфіка вияву нараторіальної (зовнішньої щодо дієгезису) та персонажної (внутрішньої) фокалізації в різних аспектах: ідеологічному, перцептивному, мовленнєвому, часовому, просторовому. Узагальнюються визначальні ознаки наративних моделей прози В. Підмогильного у плані дистанціювання недієгетичного наратора від персонажів. Визначено два типи наративних моделей: модель з мінімальним дистанціюванням недієгетичного наратора щодо героя та модель із дистанційованим щодо зображуваного наратором. До першого типу належать два різновиди в аспекті розгортання дієгезису: а) модель із трансформацією мономіфу (повною); б) модель з лімінальним сюжетоскладанням. До другого типу належать моделі: а) з неповною трансформацією мономіфу; б) з лімінальним сюжетоскладанням.