Література народовецтва і чину на українському підкарпатті в першій половині ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Література народовецтва і чину на українському підкарпатті в першій половині ХХ століття

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження зумовлена необхідністю ґрунтовного й об'єктивного вивчення літератури українського Підкарпаття першої половини ХХ ст., аналізу її витоків, становлення і розвитку. Літературний процес означеного періоду як явище є цікавим і багатогранним. Його кращі представники - Августин Волошин (1874-1945), Ірина Невицька (1886-1965), Юрій Станинець (1906-1994), Зореслав (о. Севастіян-Степан Сабол, 1909-2003), Іван Ірлявський (Іван Рошко, 1919-1942) - письменники виразного мистецького обдарування, сила таланту яких органічно і яскраво відтворювала дійсність, втілюючи національно-патріотичні ідеї та гуманістичні ідеали у прозових, поетичних, драматичних творах, літературознавчих статтях і проповідях. послідовна й активна їхня громадсько-політична діяльність. Свого часу письменницьку творчість А. Волошина, І. Невицької, Ю. Станинця, Зореслава та Івана Ірлявського належно, але далеко не повно, оцінено літературною критикою та поодинокими аналітичними публікаціями (В. Бірчак, Є. Пеленський, А. Гарасевич, А. Гартл, М. Мухин, Є. Маланюк, М. Лелекач та ін.). Радянське літературознавство, в силу ідеологічних обставин, взагалі не публікувало досліджень діяльності перерахованих митців слова, обмежуючись загальною негативною оцінкою. За останні десятиліття інтерес до цього періоду в літературі зріс: з'явилися окремі наукові статті та розвідки Л. Баботи, О. Мишанича, М. Мушинки, Л. Голомб, Н. Ференц, М. Козак, в яких основна увага концентрується на підходах до розкриття світу і громадської діяльності названих письменників, хоч і домінує бібліографічний підхід. проте їхні дослідження не охоплюють всього спектру літературного процесу на українському Підкарпатті в першій половині ХХ ст. назріла нагальна потреба всебічно представити спадщину А. Волошина, І. Невицької, Ю. Станинця, Зореслава та Івана Ірлявського в їхній цілісності, еволюційних змінах, загальноукраїнському літературному та соціальному контекстах.

У центрі дослідницьких стратегій - особа автора та його художній твір, що дає можливість подати літературний процес українського Підкарпаття і як історію текстів та літературні портрети.

Значимість дисертації продиктована також недослідженістю проблем всеукраїнського читацького сприйняття художніх творів А. Волошина «Маруся Верховинка», «Князь Лаборець», І. Невицької «Пригоди Матія Куколки», Ю. Станинця «Сусіди», поетичних збірок Зореслава й Івана Ірлявського.

Об'єктом дослідження є літературне життя на українському Підкарпатті в першій половині ХХ ст., тобто періоду, що характеризується змінами політичного статусу краю в чотирьох державних утвореннях: входження до Австро-Угорщини (до 1919 р.), Чехословаччини (1919-1939 рр.), Карпатської України (березень 1939 р.) та Угорщини (1939-1944 рр.).

Предметом дослідження є процеси формування, утвердження й розвитку ідейно-естетичних принципів літератури народовецтва та чину на основі літературного доробку і творчих біографій найпрезентабельніших представників народовецтва Августина Волошина, Ірини Невицької, Юрія Станинця, та великого чину Зореслава й Івана Ірлявського. З метою упорядкування терміно-понятійного апарату зауважимо, що на означення окремого сегменту літератури українського Підкарпаття 10-40 рр. ХХ ст. використовуємо термін «народовецька». Визначальним аргументом на його користь є історичний факт власне такої самоназви суспільно-політичного та культурно-просвітницького руху в краї, провід якого витворював і утверджував ідеологію поступового виборювання національних прав для свого народу в умовах панування чужих держав. Народовецький рух упродовж кількох десятиліть подолав шлях від перших публічних виступів, дискусій, офіційних звернень в урядові інституції до широких національно-освідомлюючих акцій, багатотисячних маніфестацій, масових народовецьких, просвітянських, молодіжних, жіночих з'їздів, конгресів, свят, що у висліді знайшло вияв у фактичній інституалізації політичного, національного та культурного життя українців Підкарпаття вже на початку 30-х рр. ХХ ст. Безпосередня участь у цьому русі письменників (А. Волошина, І. Невицької, Ю. Станинця), їхні програмні виступи на чисельних народовецьких акціях з одного боку творили ґрунт для розвитку нової української літератури, а з іншого - виконували роль літературно-мистецького проводу. Таким чином, у відносно короткому історичному проміжку на теренах українського Підкарпаття з'явився відчутний масив різножанрової лектури. Це на перших порах забезпечувало елементарні потреби громадськості, спраглої до живого народного слова, й уможливлювало швидку з'яву цілої генерації національно-свідомої шкільної, гімназійної та студентської молоді, із середовища якої визріли чільні мистецькі одиниці з уже зрослими ідейними та естетичними поглядами й вимогами. Закономірним є вихід на літературну арену початку 30-х рр. письменницьких сил (Зореслав, Іван Ірлявський), які витворили якісно нову мистецьку естетику - естетику чину. У ній ідея відданості народові визріває до ідеї творення, виборювання й захисту української соборної держави, служіння якій має найвищий сенс, аж до самозречення. Цей сегмент літератури українського Підкарпаття означаємо терміном-метафорою «література чину» чи «література великого чину», що є абсолютними синонімами. Народовецька література та література чину не охоплюють всього спектру мистецького життя краю окресленого періоду, але є його найвиразнішим, а в національному сенсі - найважливішим виявом, чому й стали предметом нашого дослідження.

Мета дослідження вивчення умов формування, становлення і розвитку літератури народовецтва та чину українського Підкарпаття в першій половині ХХ ст. на прикладі громадської діяльності й літературної творчості визначних та малодосліджених письменників цього періоду Августина Волошина, Ірини Невицької, Юрія Станинця, Зореслава, Івана Ірлявського.

Завдання дослідження:

аналіз історичних умов формування літератури народовецтва та чину на українському Підкарпатті в першій половині ХХ ст.;

визначення основних напрямків розвитку літератури українського Підкарпаття в першій половині ХХ ст.;

окреслення специфічних домінантних особливостей ідейно-естетичних принципів літературного процесу на українському Підкарпатті;

аналіз життя і літературної творчості Августина Волошина як ідеолога і провідника народовецького напряму в літературі Закарпаття;

відстеження морально-етичної домінанти творчості Ірини Невицької;

утвердження нового погляду на тему служіння рідному народу в житті, священицькій та літературній діяльності Юрія Станинця;

аналіз великого чину як поетичної формули національно-державницької домінанти у творчості Зореслава та Івана Ірлявського.

Науково-теоретичною основою дисертаційного дослідження слугують положення, сформульовані в історико-літературних та літературно-критичних працях вітчизняних і зарубіжних учених, дослідників літератури Закарпаття, а саме: В. Бірчака, Л. Баботи, Ю. Балеги, Т. Беднаржової, А. Гартла, Л. Голомб, М. Козак, М. Лелекача, В. Микитася, О. Мишанича, Є. Недзельського, В. Попа, О. Рудловчак, Д. Федаки, Н. Ференц, П. Ходанича та інших; також праці, присвячені психології мистецтва, його сприйманню та впливові на духовний світ особистості, твори, що розглядають митця в контексті свого часу (наприклад, «Пророк у своїй вітчизні: Франко та його спільнота» Я. Грицака і под.).

Методологічним опертям дисертації також є дослідження художнього коду «літератури чину», викладених у роботах М. Ільницького, Ю. Коваліва, О. Климентової, М. Коцюбинської, Є. Маланюка, Т. Салиги, Л. Сеника.

Методи дослідження. У дисертаційній роботі використано культурно-історичний, порівняльно-історичний, біографічний, типологічний методи дослідження. Надається перевага аналізу тематики та стилістики художніх текстів.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в тому, що вперше комплексно досліджується література народовецтва та чину на українському Підкарпатті в першій половині ХХ ст. на прикладі найяскравіших представників - А. Волошина, І. Невицької, Ю. Станинця, Зореслава та Івана Ірлявського. вперше досліджені в повному обсязі їх життєві й творчі біографії, аналізуються основні тематичні мотиви та образи, комплекс художньо-естетичних чинників, що сформували їх творчий світ і визначили роль та місце в закарпатоукраїнському літературному процесі.

Науково-практичне значення. Матеріали і висновки дослідження мають важливе значення для подальшого осмислення творчої спадщини представників літератури народовецтва та чину українського Підкарпаття в першій половині ХХ ст., зокрема, А. Волошина, І. невицької, Ю. Станинця, Зореслава та Івана Ірлявського, їхніх індивідуальних художніх стилів, внеску в закарпатоукраїнський літературний процес.

Практичне значення результатів дослідження визначається можливістю їх використання в курсі «Українська література першої половини ХХ ст.», при написанні наукових праць з історії та теорії літератури, курсових, дипломних і магістерських робіт та навчальних посібників із проблем ідейно-естетичних літературних пошуків першої половини ХХ ст., при розробці спецкурсів і спецсемінарів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка, узгоджена з її планами та тематикою.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження були апробовані у викладацькій діяльності автора та в доповідях на міжнародних, міжвузівських науково-практичних, педагогічних, літературознавчих конференціях і семінарах: «Активізація пізнавальної діяльності учнів на уроках літературного краєзнавства» (Івано-Франківськ, Прикарпатський ПУ, 1999); «Позакласне національно-патріотичне виховання старшокласників» (Ужгород, ЗІППО, 1998); «Розробка тематичних уроків з літературного краєзнавства» (Ужгород, ЗІППО, 1998); «Аналіз поетичних текстів як засіб виховання старшокласників» (Київ, 1999); «Національно-патріотичне виховання старшокласників на уроках літературного краєзнавства» (Миколаїв, Миколаївський ІППО, 2005), «Поетична рецепція митців та їх полотен: закарпатська парадигма» (Ужгород, ЗХІ, 2006), «Література українського Підкарпаття ХХ ст.» (Ужгород, НДІ україністики імені Михайла Мольнара УжНу, 2007).

Публікації. Всього за темою дисертації оприлюднено 18 наукових праць: 1 - монографію, 4 статті - у фахових наукових виданнях, включених у перелік ВАК України, 13 публікацій в інших виданнях.

Структура та обсяг дисертації обумовлена задумом викладу, метою і завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (316 позицій). Загальний обсяг дисертації - 220 сторінок, з яких 199 - основного тексту.

Основний зміст дисертації

література народовецький ідейний

У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність і зв'язок з провідними напрямами наукових досліджень, визначено специфіку об'єктно-предметної сфери, сформульовано мету і завдання дисертаційного дослідження, уточнено терміно-понятійний апарат, окреслено хронологічні й територіальні межі дослідження, охарактеризовано ступінь наукової новизни одержаних результатів та їх практичну значимість. Автор акцентує увагу на стані вивчення літератури українського Підкарпаття першої половини ХХ ст., дає характеристику історичних умов формування ідейно-естетичних принципів літератури народовецтва та літератури чину.

Дисертант наголошує на особливій ролі Першого народовецького з'їзду молоді 1929 р. та Всепросвітянського з'їзду 1937 р. щодо формування української культурно-мистецької еліти краю, на значному впливі товариства «Уніо», журналу «Пробоєм» та української еміграції на розвиток літературного життя краю.

У першому розділі дисертації «Народовецька традиція як підґрунтя формування літератури чину» на основі аналізу історичних умов формування ідейно-естетичних принципів літератури українського Підкарпаття в першій половині ХХ ст. наголошується на наявності чітких ознак принаймні двох літературних течій - літератури народовецького напряму й літератури чину.

Література народовецька, слідуючи будительській/просвітницькій традиції особливого інтересу до життя простого народу, характеризується тяжінням до рустикальної тематики, творенням позитивного образу сільського лідера, з християнською мораллю в душі, чесного й відданого громаді. Пройшовши важкий шлях від політичної боротьби за право на кириличну літургію до утвердження рідної, української мови в публічному житті та літературі, представники цього напряму ліквідували гостру нестачу лектури рідною мовою та сформували широку читацьку аудиторію. Народовецька ідеологія витворювалась авторитетними в середовищі інтелігенції діячами, зокрема греко-католицькими священиками або особами, близькими до церкви, що сприяло зростанню популярності народовецтва серед вірників. Важливим був їх соціальний статус і в плані забезпечення можливості розвитку літератури шляхом прямих та опосередкованих фінансових і матеріальних інвестицій. Йдеться про о. Августина Волошина, ідеолога народовецтва, та його близьке оточення. Заснування й утримування часописів, друкарень, активна участь у діяльності національних товариств, творчих колективів ставила літературу українського Підкарпаття в якісно вигідні умови. Створення мережі навчальних закладів й надання можливості працювати в них чисельній молодій місцевій інтелігенції та українським емігрантам з радянської України, серед яких було чимало письменників й літературознавців, стало підґрунтям приходу молодої ґенерації митців, які власне й вивели літературу на новий, якісно відмінний рівень.

Спадщина А. Волошина складає більше 50 окремих книг підручників з мови, педагогіки, логіки, дидактики, арифметики, фізики, статей у науковій пресі, політичних і публіцистичних виступів, художніх творів. Бібліографія його друкованих праць налічує понад 200 позицій. До середини 1990-х рр. значний творчий набуток А. Волошина був під забороною, його не систематизували, не вивчали, не залучали в науковий обіг. Ім'я вченого, політика, педагога й письменника всіляко дискримінувалося, піддавалося огульній критиці. Його звинувачували в українському буржуазному націоналізмі, називали німецьким прислужником, політичним авантюристом, попом-патером і под.

Аналізуючи віхи життя і діяльності А. Волошина як священика, громадсько-політичного лідера, організатора шкільництва й освіти, педагога, мовознавця, приходимо до висновку, що майже вся історія Закарпаття першої половини ХХ ст. найбезпосередніше пов'язана з його іменем. З іменем А. Волошина колишні національно відсталі й упосліджені підкарпатські русини інтегрувалися у загальноукраїнський визвольний рух, заявили перед усім світом про своє існування і свої державотворчі змагання.

Найповніше талант А. Волошина-письменника проявився на сторінках редагованої ним газети «Наука» і в додатку до неї «Село». Це нариси, кореспонденції, замальовки, невеличкі оповідання, що у легкій художній формі вчили селян добру, взаємодопомозі, як давати собі раду, застерігали їх від пияцтва. Написані в живій дохідливій формі простою зрозумілою мовою.

Звернення А. Волошина до драматургії пояснюється значною активністю аматорського театру на Закарпатті в цей час. Крім професійного просвітянського театру, тут у 20-30-і роки працювали десятки аматорських театрів, що ставили п'єси місцевих авторів, які прихильно сприймалися невибагливим глядачем з кону шкільних, сільських і містечкових сцен. А. Волошин скористався цим народним масовим театром для пропаганди своїх педагогічних, морально-повчальних і просвітительських цілей.

Народний театр у розумінні А. Волошина був театром для народу, який «благородно має впливати на маси, приводити думки духовного цивілізованого життя, котрий раз сміхом, другий раз слезами примушує людей розсуджувати над їх вчинками». Розуміння ролі народного театру було властиве багатьом літераторам Європи, які бачили своє завдання у просвітництві простого народу.

П'єса «Маруся Верховинка» (1931) відобразила не лише просвітницькі ідеї та намагання показати користь освіти, але й передала фактичні тенденції стрімкого розвитку національної освіти, характерного для початку ХХ ст. в світі. Цю тенденцію спостеріг у своїй праці «Бунт мас» сучасник А. Волошина, іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гасет.

Ще один прояв людської взаємодопомоги на селі - тодішня кооперативна організація. На нашу думку, Волошин показав через п'єсу політичні та просвітницькі ідеї, які бажав донести до народу. Вдало і довершено висвітлив моральні цінності так, щоб будь-яка пересічна людина могла зрозуміти всю їхню важливість і необхідність. При цьому передані у репліках дійових осіб ідеї не надто перевантажують п'єсу, яка і сьогодні зацікавлює читача. А. Волошин повністю витримав основні принципи такого виду сценічного мистецтва, як народний театр.

П'єса «Князь Лаборець» (1936) свідчить про те, що автор вирішив подивитися на історичні події з абсолютно нової точки зору, підкреслити ту грань легендарних часів, яка в попередніх творах або не згадується зовсім, або згадується буквально одним рядком. Саме дійство, за задумом письменника, починається хоровою піснею «Буди ім'я Господнє», оскільки тема християнства є тут не просто супровідною до історичних подій (підготовки до війни і боротьби з завойовниками), а виходить на перший план: історичні події подаються не як боротьба слов'ян з нападниками, а як протистояння християнської і поганської моралей.

Уся багатогранна діяльність А. Волошина освячена національно-патріотичною ідеєю і спрямована на підняття національної свідомості закарпатців, їхнього освітнього рівня, на поширення християнської моралі. Втім, дуже важко визначити межу між Волошином-священиком, Волошином-просвітянином, Волошином-політиком і Волошином-письменником.

Безпосередньо від художньої творчості Августина Волошина, зокрема від його драматичних творів, починається серйозне творення соціально значущої літератури Підкарпаття, української літератури, покликаної формувати національно свідоме покоління, готове служити рідній державі, соборній Україні, великому чину.

Апологетом народництва в літературі українського Підкарпаття була й Ірина Невицька, небуденна постать журналістки й агронома, піонерки жіночого руху, редакторки й видавця, авторки багатьох дитячих віршів, казок, п'єс, байок, оповідань, першого історичного роману та свого часу надзвичайно популярної повісті «Пригоди Матія Куколки» (друга половина 20-х рр. ХХ ст.), діячка, подібних якій мало можна знайти в нашій історії. Вона - натхненний народолюбець, письменниця, відважна, самовіддана та чесна патріотка, багатостраждальна жінка-мати.

За літературними стремліннями й пошуками власної тональності Ірина Невицька близька Олені Кисилівській, Христі Алчевській, Надії Кибальчич, Галині Журбі, Іванні Блажкевич, Марійці Підгірянці, Уляні Кравченко, Ользі Кобилянській, Лесі Українці. Та, попри всі ці порівняння, вона торувала свій шлях в українське письменство, робила це свідомо й уперто.

Лебединою піснею Ірини Невицької є повість «Пригоди Матія Куколки». Вона створила образ хлопчика-сироти, що став близьким і рідним не одному поколінню карпатських дітей. Невичерпна фантазія, сердечна доброта, гострий розум, кмітливість і винахідливість, вміння співіснувати з чужими йому людьми, викликати в них співчуття та милосердя, прагнення розбити стіну відчуженості та безсердечності викликають не тільки позитивні емоції, а й бажання творити добрі справи. Він схожий на Тома Сойєра, коли бешкетує, на Франкового Гриця, коли ходить до школи, на героїв Божени Нємцової з «Бабусі», коли помагав старшим, на Тютюнникового Климка, коли вчиться у майстра Шкробайла, на хлопчиків Алкотової, коли розходжував ярмарком.

У другому розділі дисертаційного дослідження «Новий погляд на проблему служіння народу у творчості Юрія Станинця» йдеться про яскравого представника соціально-психологічної літератури народовецького спрямування 30-40-х рр. на українському Підкарпатті. Доля сипнула йому щедрою рукою неабиякого літературного таланту, та не дала можливості вповні зреалізувати себе, хоч у міжвоєнний період письменницький голос Юрія Станинця звучав впевнено й багатообіцяюче. Та, власне, й критика називала його твори «новим вкладом в скарбницю нашої літератури», «скарбом, що дався новому Підкарпаттю», а книги «небуденним» літературним явищем, тексти якого читаються «з великим інтересом і правдивим задоволенням»; пророкувала, що ще «много протече води, доки сучасникам якоюсь новою збіркою удасться догнати оповідання Юрія Станчука». Води справді протекло «много». Але і сучасникам, і нащадкам важко перевершити красу Станинцевого слова.

На час державотворчих змагань Карпатської України Ю. Станинець був уже зрілим письменником. Певно, посприяло цьому і знайомство та спілкування з Уласом Самчуком. Новела Ю. Станинця «У вагоні», колізія якої має за основу національні категорії «своє» і «чуже», захопила Самчука, й він наполіг негайно ж відіслати її до Львова у «Вісник». Вона була там надрукована, і звідти, з подачі того ж Уласа Самчука, потрапила в антологію української прози, що вийшла італійською мовою в Римі 1938 року, в якій Закарпаття було представлене єдиним Ю. Станинцем.

Роман Ю. Станинця «Сусіди» (1935-1941) - перший соціально-побутовий роман у літературі українського Підкарпаття, який свого часу не був надрукований, і тільки сьогодні, коли твір прийшов до читача, можемо говорити про нього як про помітний внесок в не таку вже й багату художню прозу Закарпаття 30-40-х рр. ХХ ст., український дискурс якої окреслений іменами Ірини Невицької, Василя Ґренджі-Донського, Олександра Маркуша, Луки Дем'яна, Федора Потушняка, Петра Міговка, Андрія Ворона.

За жанром «Сусіди» - це реалістичний соціально-побутовий роман з елементами етнографізму, моралізаторства та психологізму. Твір місткий за обсягом, складний за будовою, в якому досить широко охоплено життєві події, розкрито історію формування характерів багатьох персонажів, зображено приватне життя людини в нерозривному зв'язку з суспільним розвитком, відтворено конфлікт між людиною і обставинами реального життя. У тексті чимало описів народних звичаїв і обрядів, ліричних і власне авторських відступів про роль і значення християнської віри й церкви в житті людини, а також монологів-роздумів про добро і зло, про честь і підлість, своє і чуже, життя і смерть. Роман характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. В основу роману лягли справжні події із життя закарпатського села 10-20 рр. ХХ ст., його побут, звичаї, соціально-економічні й національні суперечності. Це - реалістичні картини історії Боржавської долини.

У третьому розділі дисертаційного дослідження «Великий чин як поетична формула національно-державницької домінанти творчості» дисертант розглядає зародження й утвердження в літературі українського Підкарпаття ідеї великого чину. Автор пов'язує цей процес, у першу чергу, з іменем Степана-Севастіяна Сабола-Зореслава.

Перша збірка Зореслава «Зі серцем у руках» (1933) для літератури українського Підкарпаття стала подією. Поряд із творами Василя Ґренджі-Донського, Юлія Боршоша-Кум'ятського, Костя Вагилевича, Івана Ірлявського, Федора Потушняка, Федора Моґіша, Івана Колоса та ін. вона є новаторською є новим словом і щодо змісту, і щодо форми поезій. Збірка тематично надзвичайно багата. Основну групу доробку складають вірші патріотичного спрямування: «Присвята», «На шляху», «Поете, знай…», «Месії ми чекали…», «Співцям», «Молитва» (первісна назва «Молитва нації»), «До пісні!» та ін. У них автор закликає виховувати нове покоління мужніх, хоробрих і готових до праці й боротьби патріотів, відкинути зневіру, сльози, журбу і страх, кидає заклик до всіх поетів зневірених і занімілих сколихнути своїми піснями все Підкарпаття.

Збірка «Сонце і блакить» (1936) теж показова щодо змісту і форми. Книжка містить програмові патріотичні поезії «Іду невідомий», «Не знаю й сам…», «Юнак», «Нове покоління», «Борці», «Ідемо». Оскільки світогляд Зореслава динамічний, західноєвропейський, то він «не покладає надій на Схід чи Захід Європи, а вірить у власні сили народу, які збудить велика ідея». У автора безмежний оптимізм і завзяття до бою, його вірші «відсвіжують атмосферу, будять приспані сили, підносять людям голови відроджують душевно».

Змужніла й поглибшала релігійна лірика Зореслава. Бог і Україна є і будуть для кожного порядного українця нерозривними й святими. Невипадкові й особливі вони і для Зореслава. Дві великі ідеї Бог і Україна стали смислом його життя: духовного, творчого, мирського. «Бог і Україна!» було написано на кожному з семи зшитків щоденникових записів вражень, переживань, спостережень з Рима, Венеції, Неаполя, Флоренції, Ужгорода, Хуста, на сімох зошитах, що згоріли у вирі великого лихоліття. Бог і Україна плекали його сили, коли лише виходив на життєві крутозлами, і надихали до останнього подиху, коли стільки пережитого й здобутого. Молитва, звернена до Господа, і слово, спрямоване до людського серця у цьому невичерпна енергія мистецтва, у цьому сила поетичного слова. Крізь «розспівані хвилі і замріяні фйорди» митець вчуває ходу «східньодиких орд», і в монастирських мурах поет-чернець створює вірш-візію майбутньої апокаліптичної доби, що вражає синтезом наукової прозірливості, по-максималістськи «матеріалістичного пориву». Передбачуваний Зореславом прихід «східньодиких орд», «Червоний Смок», що пронісся над Європою, змусили його емігрувати й продовжити свою священичу, наукову й літературну місію пропові-дуванням Слова Божого, прославленням Творця Вселенної уже за кордоном, продовжити з любов'ю в серці до рідного Закарпаття, до тої сонцем і блакиттю осяяної землі, де починався його шлях.

Офіційна радянська критика 50-80 рр. ХХ ст. називала Зореслава «типовим представником українського буржуазного націоналістичного напрямку в літературі Закарпаття, який з ненавистю і презирством говорив про свій народ, називаючи його «п'яними у ярмі рабами», і, як той справжній фашист, мріяв про ті часи, коли з цих «п'яних рабів» повстане нація твереза…»

Із приходом Зореслава можна впевнено пов'язувати набуток карпатоукраїнською літературою якісно вищого рівня. Його поезії явили читачеві потужну почуттєву та естетичну наснагу в органічній цілості. По суті, доробок Зореслава міжвоєнних років в історико-літературознавчих вимірах своєю значущістю ми прирівняли б до класичних латиномовних поезій Василя Довговича, філософа й письменника, під знаком якого сприймаємо Закарпаття ХІХ ст.

Ставши новатором у галузі форми поезії, він наполегливо шукав нові шляхи вираження своїх почуттів і думок. Його класичні сонети й артистичні верлібри, почуттєві експресії й філософські етюди, врешті роздуми та переклади оригінальні за будовою, своєрідні й самобутні. Це поезія яскравої образності, рясної метафоричності.

Сьогодні логічні акценти розставляються по-іншому, ми оцінюємо літературний доробок Зореслава так, як він того вартий. Поезія Зореслава глибоко чуттєва лірика, філософські імпресії, грізні, закличні, заклинальні вірші це, по суті, ті твори, в яких звучить саме та правда, до якої ми потроху наближалися і прийшли.

Уродженець Пряшева, а ширше Пряшівщини, того краю, де руський дух і в минулі віки, і в міжвоєнні роки та й нині, перебував і перебуває під цілеспрямованим, ініційованим, а часто й закономірним наступом національного нівелювання наймодернішими шляхами, як то зараз маємо в ідеї русинства-не-українства, уродженець прекрасного престольного карпатського краю є без найменшого перебільшення феноменом нашого національно-культурного життя.

Поетична національно-державницька домінанта виразно відтворена в поезії Івана Ірлявського. Своє коротке життя він поклав на вівтар Української держави, самовіддано служачи ідеї великого чину, а його лірика одна з найяскравіших сторінок української поезії Закарпаття ХХ ст.

Представник «празької школи» української поезії кінця 30-х початку 40-х рр., за словами критиків - «Голос Срібної Землі», поет неспокійних буднів і великого чину, соратник Ольжича й Теліги, розстріляний за національну ідею в Бабиному Яру, це далеко не все, що зринає в памяті при згадці імені майже невідомого, але вперто замовчуваного донедавна українського поета-закарпатця Івана Рошка-Ірлявського. Його творчість повільно, але впевнено сьогодні тільки знаходить свого читача й дослідника. твори поета з'явилися під час державотворчих процесів у Карпатській Україні та буремних подій Другої світової війни, й тому не встигли отримати широкого розголосу ні в читачів, ні в критики, а згодом поет як «український буржуазний націоналіст» був вилучений із літературного процесу.

Доробок Івана Ірлявського - це справжня висока, елітна, шляхетна поезія. І хоч якою спокусливою не була б нагода потрактувати двадцятитрьохрічного Ірлявського тільки як поета національного гніву й боротьби, поета-трибуна, пророка доби, національного страждальця й героя, як би не кортіло пришпилити його до того чи іншого партійного знамена, він першочергово Митець, Божа іскра таланту якого так потужно освітила поетичний небосхил українського Підкарпаття.

Іван Ірлявський належав до покоління закарпатських літераторів і митців, які знайшли міцне опертя в духовних надбаннях рідного народу, його народному мовленні, його пісні, казці, легенді, переказі, святі, обряді, звичаєвості, сакральній та народній архітектурі, витворах народних митців.

Літературна творчість Івана Ірлявського починається з 1932 р.: його поезії регулярно друкуються на сторінках журналу «Пробоєм», що виходив у Празі. Тут вміщені його поетичні твори. «Перші зорі» і «На рідній ріллі» - перші рукописні книги поета, нещодавно віднайдені О. Пагірею в архівах, мають важливу історико-літературну значимість як у контексті творчості самого автора, так і в плані розвитку літератури Закарпаття у ХХ столітті. Листування та спілкування з Степаном Росохою та Олегом Ольжичем, на нашу думку, вплинули на еволюцію поета, вдосконалення версифікаційної майстерності, вироблення естетичних смаків.

У першій книжці поета «Голос Срібної Землі» (1938) відтворені радісні, хвилюючі, а водночас тривожні настрої державотворення. Вступаючи в світ поезії Івана Ірлявського, редакція «Пробоєм» писала: «Закликаємо всіх українців, які люблять письменство своєї Батьківщини, замовити собі цю збірку, бо тільки таким чином українське громадянство зможе оцінити морально і матеріально саможертву такого молодого поета для України».

У першій збірці Івана Ірлявського чітко проступають шевченківські державотворчі ідеї, які залишили свій яскравий відгомін у творчості закарпатських поетів Василя Ґренджі-Донського, Зореслава, Федора Моґіша, Івана Колоса. У вірші «Шевченко» Іван Ірлявський називає поета «творцем нових ідей», «Бояном», «Пророком», «вождем палкого покоління». Лаконічно, з допомогою місткого афоризму передана роль Т. Шевченка в історії української нації: «Він воскресив дух на руїні». Знаковим є вірш «Великий Чин», в якому поет вітає рідну карпатську землю, що стала першою відправною точкою на шляху соборності України. Як після холодної зими приходить «весни цілющий подих», так і люд Срібної Землі пробуджується для боротьби за українську державу. Голос народу, покликаного до національно-культурної праці, голос пробудженої землі дзвенить на всю Україну: «Від Татер до далекого Кавказу сурміть про міць карпатського борця». Автор вірить, що покоління лицарів, захоплене героїкою Базару, Львова, Крут, піде незнищимо до мети.

Друга збірка поета «Моя весна» (1940) - настільки цікавий твір, що стає шкода, що молодий автор-емігрант мав таку малу аудиторію читачів, якою була еміграція українців у Німеччині. Кожний вірш цієї збірки заслуговує на увагу. Багато з них викликають цікаві думки. У цій збірці Іван Ірлявський наскрізь націоналістичний поет, захоплений поглядом у майбутнє рідної України. Ліричні тексти є щирою сповіддю автора з любові до природи, до своєї весни, своєї осені, до прийдешнього. Кидається у вічі символічність образів збірки.

Третю поетичну книжку Івана Ірлявського «Вересень» (1941) прихильно зустріла критика. «Вересень» можна вважати однією з найпомітніших збірок, тоді випущених на українському Заході. І справді, його поезія має свою особливість, свою трохи може й одноманітну, зате непідроблену, в нікого не запозичену музику. Десять розділів поеми і невеликий пролог - це спогади, спогади, спогади… Ліричний герой знов переживає свої минулі радощі й болі, будні й свята, дитинство і юність. І відтворено це у формі своєрідної сповіді перед коханою.

Це вічне селянське коло: від урожаю - до урожаю, від осені - до осені, від вересня - до вересня. Цим закарпатське село жило колись, цим живе і сьогодні. З осінню починається наука в школі. Ліричний герой згадує, як щоранку біг із «Букварем» берегом річки Старої, збиваючи босі ноги об каміння. Маючи охоту до знань, з часом відчув, що далекий незнаний світ вабив його, хотілося пізнати інакше життя, то й вирішив не лишатися більше між цими нивами. Плакала бабуся, проводжаючи з села, пастухи довго махали капелюхами, схлипував дощ, заводнені зливами ріки шуміли в берегах, а люди з мотиками йшли до нив. Іван проходив повз них, залишав село з надією, що обов'язково повернеться.

Як своєрідне ідейне й художнє обрамлення сприймається Х розділ поеми. Знову старі мури міста. Ліричний герой зустрічає свій десятий вересень у розлуці з рідною хатою. Вересень сумний і зажурений, та все ж дуже цінний для автора, бо покликав у закурену даль споминів, пригадав рідні діброви й милі оселі, молодий і віщий шлях. І тут лірика відступає на другий план, а наперед виступає ідея: виявляється тих, хто покинув село, було чимало. Усі вони хотіли зломити злиденне життя тривалими змаганнями. Усі вони ще на дорозі. У всіх за плечима свої вересні, що горять незбагнутим ясним сяйвом і кличуть у безкрайній простір, і всі вони теж люблять вересень палаючою, довічною любов'ю, що не згасає ні в січні, ні в серпні. Отже, любов до вересня (читай: любов до рідного краю) об'єднала їх і зробила «цих гір синами», а земля їхня - українська, за яку зложили молоді голови в березні 1939 р., за яку, якщо того треба буде, повстануть нові покоління. Отже, як сказали б колись: образ ліричного героя «Вересня» - це образ завзятого юнака-закарпатця - типового представника закарпатської молоді 30-40-х рр. ХХ ст., в якому втілені найкращі поривання неспокійної доби, показані думки і мрії, якими жили молоді люди на Закарпатті, відтворено найблагородніші і найпатріотичніші їхні вчинки. Або, як сказали б ми тепер: у Ірлявського «найінтимніша лірика вагітна болями часу».

Як член Культурної Референтури ОУН у кінці літа 1941 р. Іван Ірлявський від'їжджає до Києва, де бере активну участь у розбудові українського національного життя: стає одним із засновників тижневика літератури і мистецтва «Литаври», виконує функцію секретаря Спілки письменників.

У відповідь на те, що українські патріоти прагнули налагодити громадсько-культурне життя в Києві і відродити українську державність, німці уже з грудня 1941 р. почали арешти свідомої української інтелігенції, була закрита газета «Українське слово», а її редактора Івана Рогача та співробітників заарештувало гестапо. Безпосередня загроза нависла і над головами працівників «Литаврів» та членів Спілки українських письменників. Як згадують очевидці тих трагічних подій, Олена Теліга та її друзі знали, що відбудуться арешти, але продовжували працювати. Зі спогадів О. Ждановича ясно, що про арешти знав і Іван Ірлявський. У лютому 1942 р. поет разом із іншими патріотами був розстріляний у Бабиному Яру. Як і ліричний герой його поезій, Іван Ірлявський своїм героїчним життям довів, що назавжди залишається вірним обраному шляху, омріяній меті, великому чину.

Остання й посмертна збірка Івана Ірлявського - «Брості» (1942). У ній так само, як і в попередніх, знаходимо спогади про рідне село, маму, що провела сина в далеку дорогу і молила Пречисту «умужнити його гін, щоб не хитнувся його змаг, щоб погірдливість і лукавість він пережив і переміг». Безмірна любов до Батьківщини, юнацький максималізм у душі, бажання розіп'яти важку блакить покликали тої осені з села багато дітей. Їх юнацька дорога простелилась бетоном і піском, та на заклик обороняти місто вони віддали життя, усвідомлюючи, що є лише бростями, цвітом, з якого зродиться обов'язково зелень. Звичайно, мова про «лицарів абсурду» (Зореслав) Карпатської України, що загинули, обороняючи тодішню столицю Хуст. Оскільки «Брості» Ірлявський упорядковував у Києві, то зрозумілою є поява тут циклу «Столиця». Не забуваймо: йде війна, недавній радянський замінив фашистський режим. А столиця «горда і ясна, з усіх столиць найкраща і велична» має стати для ворога нескореною фортецею, а для світу таємницею. Разом із тими, хто горів Україною й чиї сліди не запорошено, бо, кров'ю у борні зарошені, в міт проросли, Ірлявський ви-йшов назустріч майбутнім дням, склавши у жертву «життя в полумінні». Є якась символічність у тому, що останній вірш в останній збірці «Пам'ятник». Це як надгрібок, покладений самому собі. Усе своє коротке життя Іван Ірлявський свій поетичний талант офірував ідеї Української держави, ідеї Великого чину, а його лірика одна з найяскравіших сторінок української поезії Підкарпаття 30-40-х рр. ХХ ст.

У Висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження літератури українського Підкарпаття в першій половині ХХ ст.:

1. Аналіз історичних умов формування ідейно-естетичних принципів літератури українського Підкарпаття в першій половині ХХ ст. дає достатні підстави робити висновок про наявність чітких ознак двох літературних течій - літератури народовецького напряму й літератури чину.

2. Літературу народовецьку характеризує слідування будительській/просвітницькій традиції особливого інтересу до життя простого народу, домінування рустикальної тематики, творення позитивного образу сільського лідера, наділеного відповідними морально-етичними чеснотами й баченням перспективи дій, виключно в інтересах громади. А. Волошин, ідеолог народовецтва, та його близьке оточення заснували та утримували часописи, друкарні, брали активну участь у діяльності національних товариств, творчих колективів, створили мережу навчальних закладів й надали можливість працювати в них чисельній молодій місцевій інтелігенції та українській еміграції, серед яких було чимало письменників і літературознавців, що стало підґрунтям приходу молодої ґенерації митців, які вивели літературу на новий, якісно відмінний рівень.

3. Утвердившись у народовецьких переконаннях ще наприкінці ХІХ ст., А. Волошин упродовж усього подальшого життя прагнув надати їм більшого динамізму, наповнити реальними зрушеннями в царині освіти, культури, мистецтва, громадського життя, що закономірно привело до вироблення цілісної програмної настанови, власне до утвердження народовецької ідеології в усіх сферах суспільного життя на українському Підкарпатті. До цього, звичайно, прислужився досвід будительства минулого століття, який саме в перші десятиліття ХХ ст. актуалізується як стиль й міфологізується як явище культури. Відкинуто було використання російської мови, чим явно грішили будителі, й натомість особливий акцент робився на мові народній, якою почали виходити періодичні видання, назви яких часто відтворювали спрямованість: «Наука», «Село», «Слово народа» і т.д. Нагальним залишалося подолання гострого дефіциту в лектурі рідною мовою, що спонукало автуру працювати майже в усіх жанрах та стилях одночасно: в поезії, прозі, драматургії, публіцистиці, науці.

5. А. Волошин, вводячи в контекст літератури українського Підкарпаття ідеї та героїв нового часу, виступає новатором насамперед у тому, що вибудовує колізію перемоги. Героїзація поразки, яку зустрічаємо в його творчості, поступається героїці перемог. Морально-етична та ідейна вищість утверджуються в реальних житейських ситуаціях. Подібне художнє вирішення зустрічаємо згодом і в інших авторів, що дає підстави судити про життєздатність концепції А. Волошина.

6. І. Невицька, засновниця культурно-освітнього товариства «Просвіта» в Пряшеві, редактор народовецького часопису «Слово народа», друкованого українським фонетичним правописом, спричинилася до радикального поступу українців Підкарпаття в національному самоусвідомленні. Її незаперечною заслугою є утвердження високих морально-етичних цінностей засобами розважального жанру, досягнення популярності україномовної лектури в середовищі шкільної та студентської молоді.

7. Ю. Станинець, слідуючи започаткованій в літературі українського Підкарпаття А. Волошином концепції перемоги, не тільки розкрив проблеми вселюдського змісту, показав життя селян у всіх його суперечностях, у боротьбі людських антиномій, але й дав вичерпну характеристику тяглості соціального й національного самоусвідомлення, показав морально-етичну і духовну складові настроїв і побуту села, відтворив зародження нового, прогресивного, чесного способу господарювання, переконав, що світ шахрайства і зла можна побороти непорушним народним кодексом честі, доброти і благородства.

8. З іменем Степана-Севастіяна Сабола-Зореслава пов'язане зародження й утвердження ідеї великого чину в літературі українського Підкарпаття. Творчість Зореслава має ті вершинні регістри звучання, які дають підставу говорити про неї як про явище цілісне й унікальне в національній культурі, витоки якого - у багатовіковій історії, у неперервності традицій, у стремлінні до національного поступу. Покоління, що було свідоме високого покликання служити Україні, яка «конала в муці під рукою ката», отримало свого трибуна, невичерпну енергію мистецтва якого, силу його поетичного слова було взято на прапор цілою плеядою письменників.

9. Поетична національно-державницька домінанта виразно відтворена в поезії Івана Ірлявського. Своє коротке життя, непересічний талант поет офірував ідеї Української держави, ідеї великого чину, а його лірика одна з найяскравіших сторінок української поезії Закарпаття 30-40-х рр. ХХ ст. Поезія Івана Ірлявського співвідноситься із настроями і почуваннями національно свідомої молоді і є документом своєї доби. Він - поет «чину, завзяття, боротьби і молодості» - належав до покоління закарпатських літераторів кінця 30-х - початку 40-х рр., які знайшли міцне опертя в духовних надбаннях рідного народу, його пісні, казці, легенді, переказі, святі, обряді, звичаєвості, сакральній та народній архітектурі, витворах народних митців. Його творчість якісно увиразнила мистецьку палітру української поезії 30-40-х рр. і внесла в літературний процес свіжий гірський струмінь, позначений мотивами любови до рідної землі та мужніми поривами до героїчного чину.

10. Народовецька ідеологія на українському Підкарпатті виконала одне з найважливіших та найскладніших суспільних завдань - привела об'єктивно опізнених у національному розвитку підкарпатських русинів до усвідомлення себе частиною великого українського народу, стала тим чинником, який мобілізував громадянство до активного національного чину. Хоч масове зрушення під гаслами національного самоутвердження та стремління до злуки під керівництвом Руських народних рад і не досягло повного успіху в 1918-1919 рр., та воно створило прецедент у контексті національно-державницьких домагань і стало доброю школою для подальших державотворчих змагань з апогеєм у 1938-1939 рр. Національна ідея, а почасти націоналістична ідеологія, в середовищі студенства, а насамперед - творчої молоді, мали достатньо симпатиків й апологетів. Національний/націоналістичний рух набирає обрисів професійної, послідовної й цілеспрямованої ідеологічної роботи з належним інституційним структуруванням. Діяльність «Пласту», молодіжних та літературних часописів, орієнтованих першочергово на молодь, мали у висліді генерацію національно свідомих, соціально й політично активних громадян.

Ідея служіння великому чину глибоко вкорінюється у свідомості творчої молоді, яка гуртувалася навколо часопису «Пробоєм». На сторінках цього видання проходило літературний та ідейний вишкіл покоління, народжене в перші десятиліття ХХ ст. Патронат з боку українських письменників-емігрантів так званої «празької школи» був ненав'язливим, а з огляду на фахове ведення літературних і літературознавчих справ, вироблення в редакції часопису високих ідейно-естетичних вимог до публікованих текстів - вкрай корисним. Це середовище дало Україні Августина Волошина, Ірину Невицьку, Юрія Станинця, Степана-Севастіяна Сабола-Зореслава, Івана Ірлявського-Рошка, Івана Колоса-Кошана, Федора Моґіша, Миколу Лелекача і т.д.

11. Матеріали і висновки наукової роботи мають важливе значення для подальшого осмислення творчої спадщини представників літератури народовецтва та чину на українському Підкарпатті в першій половині ХХ ст., зокрема, Августина Волошина, Ірини невицької, Юрія Станинця, Зореслава та Івана Ірлявського, їх індивідуальних художніх стилів, внеску в закарпатоукраїнський літературний процес. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані в курсі «Українська література першої половини ХХ ст.», при написанні наукових праць з історії та теорії літератури, курсових, дипломних і магістерських робіт та навчальних посібників із проблем ідейно-естетичних літературних пошуків першої половини ХХ ст., при розробці спецкурсів і спецсемінарів, а також для вдосконалення шкільних програм та підручників з української літератури.

Основні положення дисертації викладені автором у таких публікаціях

1. Ребрик Н.Й. Література народовецтва і чину на українському Підкарпатті в першій половині ХХ століття. - Ужгород: НДІ україністики імені Михайла Мольнара УжНУ. - Ужгород: Ґражда, 2007. - 220 с.

2. Ребрик Н. Аналіз поетичних текстів як засіб виховання старшокласників // Теоретико-методичні проблеми виховання дітей та учнівської молоді. К., 1999. С. 216-221.

3. Ребрик Н. Виховання національної самосвідомості студентів коледжу засобом художнього аналізу поетичних текстів // Українська література в загальноосвітній школі [Київ]. №3. - 2001. С. 30-33.

4. Ребрик Н. Формування національної самосвідомості на уроках літературного краєзнавства // Вересень [Миколаїв]. - №1-2. - 2005. С. 25-29.

5. Ребрик Н. Бог і Україна в поетичних збірках «Встань, Україно!» Гавриїла Костельника та «Зі серцем у руках» Зореслава // Гавриїл Костельник на тлі доби: пошук істини: Зб. наук. праць. - Львів-Ужгород: Ґражда, 2007. - С. 52-59.

6. Ребрик Н. Люби своє. Літературознавчі статті. - Ужгород: Ґражда, 2006. - 132 с.

7. Ребрик Н. Поетична рецепція митців та їх полотен: закарпатська парадигма // Вісник Львівської академії мистецтв. Спецвипуск ІІ. Ерделівські читання / Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, присвячені 60-річчю створення першого художнього навчального закладу на Закарпатті. - Ужгород: Ґражда, 2007. - С. 299-309.

8. Ребрик Н. Іван Рошко-Ірлявський. «…Ірлявські дзвони в моїм серці чути…». Життєвий і творчий шлях поета. - Ужгород: Ґражда, 2000. 136 с.

9. Ребрик Н. Степан-Севастіян Сабол (Зореслав). - Ужгород, 1998. - Випуск 3 (шкільна серія). 87 с.

10. Ребрик Н. Творчість Зореслава в системі літературного краєзнавства // Освіта Закарпаття. Науково-методичний журнал [Ужгород]. - 2005. - №2. - С. 97-100.

11. Ребрик Н., Мандриченко Л. Ірина Невицька. - Письменники Срібної Землі: До 60-річчя Закарпатської організації Національної спілки письменників України. Ужгород: КП «Ужгородська міська друкарня», 2006. С. 149-154. - Частка дисертанта 90%.

12. Ребрик Н., Мандриченко Л. Ірина павлівна Невицька: До 120-річчя з дня народження письменниці (1886-1965). - Календар краєзнавчих пам'ятних дат на 2006 рік. - Ужгород: Вид. В. Падяка, 2005. - С. 362-369. - Частка дисертанта 90%.

13. Ребрик Н. Зореслав. Письменники Срібної Землі: До 60-річчя Закарпатської організації Національної спілки письменників України. Ужгород: КП «Ужгородська міська друкарня», 2006. С. 255-262.

14. Ребрик Н. Юрій Іванович Станинець: До 100-річчя з дня народження прозаїка, депутата Сойму Карпатської України (1906-1994). - Календар краєзнавчих пам'ятних дат на 2006 рік. - Ужгород: Видавництво В. Падяка, 2005. - С. 252-263.

15. Ребрик Н. Велика правда життя і творчості Юрія Станинця // Станинець Ю. Сусіди. Роман. - Ужгород: Ґражда, 2006. - С. 3-29.

16. Ребрик Н. Вільний Дух і дешевенька слава // Екзиль. Науково-мистецький часопис [Ужгород]. - 2007. - №4. - С. 2-3.

17. Ребрик Н. Народовецтво й чин у закарпатській літературі ХХ століття. // Екзиль. Науково-мистецький часопис [Ужгород]. - 2007. - №4. - С. 32-36.

18. Ребрик Н. Письменницька діяльність Августина Волошина // Освіта Закарпаття. Науково-методичний журнал [Ужгород]. - 2007. - №5. - С. 81-91.