Актуальність дослідження. Історія завжди була засобом національної самоідентифікації в українській літературі, яка, своєю чергою, виконувала цю функцію в контексті суспільного життя. Тож звертання до історії було і лишається постійно актуальною спробою самовираження, а також елементом певної дидактично-патріотичної програми. Проте цей аспект проблеми стосовно сучасної літератури досі не здобув належної уваги вітчизняних дослідників. Своєрідне ставлення до історії є нині важливою частиною теорії постмодернізму загалом, а сучасне мистецтво розглядає історію як базову концепцію свого світоглядного підґрунтя.

Діалог українського суспільства зі здобутками західної культури протягом останніх півтора десятиліть супроводжувався серйозними змінами у вітчизняній мистецькій практиці та її теоретичному осмисленні. Активне залучення до літературознавчих досліджень західних наукових концепцій, здебільшого філософських, зумовило появу великої кількості нових понять, суджень і теорій, оскільки західні філософи другої половини ХХ ст. для ілюстрації своїх поглядів використовували саме літературу. Кардинально змінився й сюжетно-образний матеріал художньої літератури, який потребує докладного аналізу з позицій нових методологій.

Основною ознакою сучасного українського мистецтва є наслідування постмодерних форм мистецтва західної культури із певною їх національною адаптацією, а також захоплення широким спектром нових можливостей при розробці традиційних тем. До останніх належить і історія, яка в контексті постмодернізму втрачає ознаки носія об'єктивних знань про минуле і стає цікавим (через численність потенційних напрямів опрацювання і презентації) об'єктом моделювання та перестворення. У сучасній українській прозі активно реалізуються усвідомлені нові можливості, історія в художніх творах набуває ознак штучності, параметрів ігрового простору, педальованої відмінності від історії, зафіксованої відповідними джерелами та науковими працями.

Актуальність теми зумовлена відсутністю в сучасному літературознавстві вихідних положень, теоретичного обґрунтування та детального дослідження засобів, форм творення історичного контексту, а також потребою цілісного системного аналізу моделювання історії в художніх текстах.

Мета дослідження: з'ясувати причини перестворення історії, концептуальну базу її художнього осмислення, а також форми моделювання історії в художній літературі; класифікувати основні структурні фактори і засоби моделювання, їх значеннєве підґрунтя, об'єднавчі чинники творення історичного контексту на матеріалі сучасної української прози.

Для комплексного дослідження засобів моделювання історії в українській сучасній прозі потрібно вирішити такі завдання:

- вивчити світоглядні засади літературного постмодернізму, зокрема, форми вираження новітньої концепції часу (лінійність/нелінійність, фрагментарність/цілісність), "семантики можливих світів", а також особливості сприйняття постмодерном історії;

- з'ясувати специфіку літератури на історичну тематику з огляду на особливості співвідношення дійсності і дискурсу в історичній праці (проблема її достовірності та рівень змодельованості);

- розглянути альтернативну історію як форму гри з часом і історією, критерії та умови її побудови, а також автокоментар як металітературний чинник;

- проаналізувати сучасні українські прозові твори на історичну тематику і виявити закономірності моделювання історії в літературному творі;

- розробити класифікацію засобів моделювання історії та визначити його основні структурні фактори;

постмодерна українська історична проза

- узагальнити особливості моделювання історії та творення нового історичного контексту в художній літературі.

Зв'язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано протягом 2002 - 2005 рр. на кафедрі теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка в межах наукової теми "Актуальні проблеми розвитку української філології" (02 БФ 044-01).

Теоретико-методологічна база дослідження постала в результаті осмислення праць Р. Барта, Ж. Бодріяра, О. Вайнштейн, Т. Гундорової, У. Еко, М. Епштейна, Д. Затонського, Дж. Кавелті, П. Козловські, Т. Куна, Ю. Лотмана, Н. Маньковської, І. Пригожина, В. Руднєва, Б. Успенського, І. Хассана, Л. Хатчеон та ін. Аналіз художнього матеріалу проводився за допомогою принципу системного підходу, структурного методу та контент-аналізу, застосовано також порівняльний, типологічний, описовий і метод рецептивної естетики.

Предмет дисертації - сюжетно-образний матеріал історіоцентричних художніх творів, їх композиція та основні сенсотвірні фактори.

Об'єкт дослідження - сучасні твори української літератури на історичну тематику.

Джерельна база - прозові тексти В. Кожелянка, В. Єшкілєва, О. Гуцуляка, В. Шевчука, Я. Ороса, М. Матіос, О. Ірванця, Дм. Білого, Б. Бойчука, М. Омели, В. Туркевича та ін.

Наукова новизна роботи:

- уперше комплексно досліджено засоби моделювання історії та історичного контексту в сучасній українській літературі з погляду постмодернізму;

- систематизовано теоретичні положення, класифіковано розроблені засоби моделювання історії та введено в науковий обіг недосліджений фактичний матеріал;

- історіоцентричні твори української літератури розглянуто в контексті провідних тенденцій західних теоретичних досліджень другої половини ХХ ст. і водночас як вияв національної самобутності.

Особистий внесок здобувача полягає в систематизації поглядів теоретиків літератури на функціонування історії в літературній практиці постмодернізму; у дослідженні методів, засобів моделювання історії в художній літературі, його значеннєвому обґрунтуванні, узагальненні основних структурних чинників моделювання історії.

Теоретичне значення дисертації - в узагальненні, систематизації поглядів на моделювання історичних подій у літературі, у поєднанні літературознавчого аналізу з порівняльним осмисленням історичних фактів і філософських концепцій - підвалин теорії постмодернізму. Висновки та методологічна база дисертації можуть бути використані при аналізі сучасної української літератури інших тематичних груп.

Дослідження виконано на значному фактичному матеріалі, більша частина якого вперше вводиться в науковий обіг.

Практичне значення дисертації: її результати можуть бути використані при підготовці відповідних спецкурсів, написанні підручників та посібників, на семінарських заняттях з теорії та історії літератури. Матеріал, досліджений у дисертації, можна застосовувати для поглибленого вивчення курсу сучасної української літератури.

Основні положення дисертації апробовано на міжвузівській науковій конференції "Історична ретроспектива в українській літературі: від давнини до сучасності" (Київ, Інститут філології Національного університету імені Тараса Шевченка, 2002); Міжнародній науковій конференції за участю молодих учених "Мови та літератури народів світу в контексті глобалізації" (Київ, Інститут філології Національного університету імені Тараса Шевченка, 2005); VIII Міжнародній науковій конференції молодих учених (Київ, Інститут літератури ім. Т. Шевченка Національної академії наук України, 2005).

Структура дисертації зумовлена метою, завданнями та логікою розгортання проблеми. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, а також списку використаної літератури, що налічує 194 одиниці. Загальний обсяг роботи - 199 сторінок, із них 184 сторінок основного тексту.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, її наукова новизна. Окреслюються мета і завдання, теоретично-методологічні засади та практичне використання результатів дослідження.

У першому розділі - "Проблема історії в теорії постмодернізму" - розглянуто теоретичні засади постмодернізму та причини проблематизації історії в естетиці постмодернізму (на основі концепції процесу), особливості зміни наукових орієнтирів у другій половині ХХ ст., зокрема новітню концепцію часу. Виходячи з основних особливостей співвідношення історії і дискурсу (творення історії як тексту, що призводить до додаткової і штучної організації дійсності), а також з іманентної неповноти історичних знань і неможливості осягнути загальний сенс історії з'ясовано, що текстуально організована таким чином дійсність набуває ознак змодельованості, що відображається у текстах як наукових, так і художніх (на історичну тематику).

Усвідомлення цього факту сучасною філософією призвело спочатку до уявлення про перебування у постісторії як постпроцесуальному стані історії (що в мистецькій практиці проблематизує тему часу в аспекті позачасовості, вічності, гри з основними характеристиками часу - протяжністю, спрямованістю, лінійністю, перервністю тощо, а також, відповідно, тему простору, категоріями якого описується час), а потім - до моделювання історичного середовища як науковцями, так і митцями (з більшим ступенем умовності, вигаданості, "оголення" прийомів тощо).

Художнє моделювання практично засвоює й усвідомлює процес та методи творення авторської історії і прогнозування її читацької інтерпретації (також з усвідомленням її умовності). Така література виявляє чинники, на основі яких будуються історичні конструкти: цінності, форми подачі, фактори правдоподібності, форми існування: згідно з позицією та методами постмодернізму, їх піддають критиці, але не заперечують. Крім того, штучний конструкт як продукт людської уяви і світогляду набуває самоцінності, з огляду на вагомість суб'єктивності, її потенціалу, але й відносності. Суб'єктивність підкреслює індивідуальний творчий потенціал, конструктивну функцію і потужність свідомості окремої людини з властивою їй нелінійністю, асоціативністю, фрагментарністю і неповнотою знань та синхронізацією різночасових явищ і подій, індивідуальною специфікою сприйняття і проживання часу. Таким чином, у моделюванні виражена властива постмодернізмові можливість творення нового на основі вторинності значень і знань, вторинності інтерпретації для творення нової (індивідуальної) версії реальності (не завжди реалістичної).

З огляду на те, що в художніх творах постає здебільшого національна історія, у певних ситуаціях актуалізується космологічна свідомість, яка через залучення теми пророцтв артикулює проблему національного коріння, становлення нації, її "золотої доби" і подальших напрямів розвитку. Вагому роль виконує читач, який завершує моделювання історії власною рецепцією, уявленнями, знаннями і сподіваннями. Ще одним аспектом актуалізації моделювання історії є потреба в контексті загальної глобалізації вирізнити себе з-поміж інших.

Актуалізовані ідеологічність та іронічність (основний засіб постмодернізму) руйнують усталені форми і погляди. А розуміння часу зосереджується на окремій миті як пункті вибору (біфуркації) або пункті присутності, що і є конструктивним чинником моделювання історії взагалі та літературної історії зокрема. В сучасній українській літературі це відбувається і внаслідок минулих ідеологічних перекручень, усвідомлення яких викликає потребу повторного написання, переживання та впізнавання історії. З цією метою моделюються дві форми сприйняття часу: абсолютного (час спостерігача, календарів, наукової логіки; вічність, еон) та суб'єктивного (час суб'єкта дії, подій, речей; екзистенційний, щоденний, циклічний час, хронос). Ознаки першого - статичність (одночасне існування всіх подій минулого, теперішнього і майбутнього), гомогенність (усі моменти не розрізняються між собою, хіба що розташуванням на умовній часовій осі), дискретність (усі миті розділені між собою, ізольовані одна від одної), каузальна нейтральність (рух часу не залежить від його наповнення). Ознаки другого - динамічність (реально існують лише теперішні події), гетерогенність (кожна мить має свою цінність і сенсонаповненість, нема проміжків часу між митями, цінними з огляду на уявлення суб'єкта), континуальність (динамічна неперервність досягається пам'яттю і сподіваннями, які зв'язують теперішню мить з усіма іншими у сприйнятті суб'єкта), каузальна ефективність (рух часу породжує зміни, теперішня мить змінює майбутню). Загалом постмодерним творам властиве моделювання другої форми часу, але сучасні українські письменники вдаються до обігрування обох форм і на основі цієї гри - до формування нового значення історії.

У другому розділі - "Альтернативна історія" - проаналізовано одну з форм моделювання історії в художній літературі як вид гри з історією і часом. Розглянуто критерії оцінки та умови творення альтернативних варіантів історії: критерій реальності вихідних припущень віртуальних сценаріїв (основні методи творення альтернативних сценаріїв: альтернативне моделювання - варіант історії, який справді мав шанс відбутися, контрфактичне моделювання - варіант історії, що не міг відбутися, останній має підвиди: контрфактичне моделювання високоймовірних, малоймовірних і неймовірних подій, що базується на різному співвідношенні суб'єктивного і об'єктивного факторів вірогідності); критерій внутрішньої логічності віртуальних сценаріїв та наявності адекватних причиново-наслідкових зв'язків (основні методи - аналогія й екстраполяція); критерій зіставності віртуальних сценаріїв між собою та з історичною дійсністю; критерій оптимальності віртуальних сценаріїв, що дає змогу видобувати з них уроки на майбутнє. Моделювання спирається на категорію альтернативності, проблематизує одиничність вибору в певному пункті історичної біфуркації, а також підкреслює самоцінність віртуальної конструкції. Альтернативна дійсній художня реальність підкреслює умовність меж і можливість трансформації будь-якого об'єкта, навіть такого, як історія, що здається непорушним, оскільки є реалізованим.

Альтернативна історія (АІ) спирається на нелінійний час, необов'язковість того теперішнього, яке маємо, та розробку інших траєкторій розгортання подій, відповідальність за які лежить на зробленому в певну мить часу виборі. Українські твори на АІ-тематику (романи В. Кожелянка, О. Ірванця) використовують здебільшого альтернативне (А) або контрфактичне (К_н) моделювання неймовірних подій, що засвідчує: найбільш актуальною є оцінка інших історично можливих шляхів української історії, а також ігровий до неї підхід, який визначає історію, досі відому більшості в основному в межах радянського історичного дискурсу, як поле для експериментів і пошуку, а також можливості нових відкриттів, нової інформації. З цією метою застостовується метод порівняння різних альтернативних сценаріїв та зіставлення тексту (його вихідної ідеологеми) і дійсності. Активно наголошується виключна ідеологічність текстової презентації історичних подій (що підтверджується загальним переконанням у цьому з погляду "радянської історії") за допомогою введення вставних оповідей у різних жанрах або фрагментарної побудови тексту зі зміною оповідних голосів і поглядів.

Для власне української художньої АІ властиве вживання постмодерної стилістики (фрагментарність, інтертекстуальність, іронічність, руйнування принципу суб'єктивності тощо) і творення двох типів героя: національного, котрий нібито здобуває для України те славне майбутнє, якого ми не маємо (за допомогою іронічної риторики руйнуються утопічні ідеали, твори позбавляються пафосності і набувають ігрової тональності), і навпаки - героя, котрий виконує найгірший сценарій (у романі О. Ірванця "Рівне/Ровно (стіна)").

Поява та раптова популярність АІ-творів в українській літературі знакують потребу усвідомити втрачені історичні можливості, та й узагалі їх наявність, відчути їх цінність і потенціал нації, а також уникнути тієї небезпеки, яка ще можлива. Власне український варіант АІ не оминає питання патріотизму та метафізичності вітчизняної історії, яку прагне узагальнити і знайти вирішення її трагічності, вводячи в художній текст історіософські роздуми й автокоментарі, де визначається позиція письменника стосовно своєї творчості (зокрема на альтернативну тематику), власне літератури, а також співвіднесення цієї творчості й дійсності, що супроводжується автокоментарем індивідуальним (характерним для В. Кожелянка) і колективним, коли письменник асоціює себе з певною групою (О. Ірванець). Це співвіднесення є вагомою частиною постмодерної художньої практики, але важливо, що в українській прозі воно активно презентується саме в альтернативних текстах, які намагаються дати оцінку самим собі, визначаючи зміни, що відбулися при "зсуві контексту" під час прочитання.

Ще однією формою альтернативності є розвиток квазі-біблійної і квазі-езотеричної ліній (з використанням символічних імен), які в контексті загальної інтертекстуальності АІ-текстів розширюють поле прочитання та іронічного обігрування окремих фактів і цілих концепцій. Квазі-біблійна лінія представлена у В. Кожелянка, наприклад, новим пророком (Назарієм Кравченком), обігруванням біблійних імен у сучасному контексті тощо. Квазі-езотерична лінія наявна також у В. Кожелянка: багато посилань на твори М. Реріха, О. Блаватської, Д. Андрєєва та ін. (що зринають в іменах персонажів, назвах розділів, визначають внутрітекстові цінності, вводять нових героїв, які й вирішують напрями розгортання реальної історії).

Найбільш вагомим є новітнє бачення часу й історії в АІ-текстах, які розглядають час із погляду його зворотності, нелінійності, реальності й уявності. Час є воднораз і реальним (включає ознаки реального часу: вимірюваність, спрямованість тощо), і уявним (або контрфактичним, залежним від волі автора); співіснують, взаємодоповнюючись, характеристики обох його видів. Нове значення історії вибудовується на основі такої властивості часу, як його вимірюваність (що виражає відмінність авторського конструкту історії від реальності) та специфіка руху часу і в часі: "пунктирність", властива традиційному зображенню історії в літературі (формула В. Скотта), коли наголос робиться на синхронному зрізі певної доби, де дія розгортається здебільшого у просторі й короткому відтинку часу, і процесуальність презентації, яка властива насамперед АІ-творам. В останньому випадку час моделюється у категоріях простору, чим підкреслюється можливість перебувати в ньому і поза його межами. Саме цей часовий рух, акцентуація часової тяглості, співвіденесеності подій різних часів, а також розгляд тих причиново-наслідкових зв'язків, які ці події поєднують в єдине ціле, є характерною для АІ-творів.

Отже, спосіб розгортання часу в романі не просто заперечує лінійність його руху, а підкреслює іманентну сваволю при побудові будь-яких часових послідовностей. Ця часова сваволя від людини не залежить, але в ній людина може за певних обставин мати певну свободу руху: персонажі можуть пересуватися вздовж непередбачуваних (у просторовому значенні, а не власне часовому) ліній. Характерно, що такі переміщення супроводжуються рухом у реальному просторі та обігрують співвіднесеності й розбіжності певних часопросторових пунктів перетину, наголошуючи на вагомості того чи того місця, яке, виступаючи місцем важливих дій у різні часи, відразу набуває позачасового значення.

Таке моделювання історії набуває ознак багатовекторності, необов'язковості, інваріантності тощо, але водночас наголошує на проблемі єдиної ідеї історії як на такій, що хоча й не може бути визначена, але потребує посиленої уваги при аналізі, зокрема художньому, історичних пунктів біфуркації.

У третьому розділі - "Засади моделювання історії як тексту" - досліджено форми моделювання історії в художніх текстах сучасної української літератури. В основі моделювання - схильність до конструювання сенсу, властива людській свідомості і, зокрема, авторській та читацькій (визначена розробниками рецептивної естетики). Моделювання історії в художній літературі відбувається за допомогою сукупності засобів. Насамперед автор, згідно з вихідною ідеєю та індивідуальним баченням історії, її сутності, вагомих вузлів, у яких відбулися визначні події, обирає добу (часовий період), країну (просторове розташування), що надає майбутній моделі ефекту реальності. Всупереч неповноті знань, створюється власний варіант історії, сенс якому надає сам автор, а потім - читач, на сенсотвірну діяльність, знання і зацікавленість індивідуальним прочитанням історії якого письменник розраховує, виконуючи генеративну функцію культури (через індивідуальне прочитання історії) і заповнюючи пустку, утворену ентропійністю історичного знання.

Основними методами моделювання є розглянуті у цьому розділі засоби творення історичного контексту, кожен з яких відповідає за формування певного сегменту новотворення. В основі - авторське незнання (або як реальний фактор, або як прийом, за допомогою якого в текст вводяться фальсифікації, гра із незнанням, ефект зробленості та складеності з частин тощо), яке є головною ознакою власне змодельованості історії, визначає її специфіку, відмінність від інших авторських історій і обсяг залучених знань. Різні форми штучного авторського незнання використовуються для побудови інтриги (зокрема детективного зразка), проблематизації можливості повного знання взагалі (згідно з традиційним постмодерним концептом), формулювання головного конфлікту або проблеми твору, сутність яких читач повинен визначити сам. До основних форм авторського незнання, які застосовуються в сучасній українській прозі належать: введення зумисне помилкових і хибних тверджень, які протягом розгортання сюжету виявляють свою неправдивість (інтрига вибудовується навколо здобуття знань про цього персонажа іншими (головними) учасниками подій); введення різних видів (відкритих і прихованих) фальсифікацій: відверто підроблені тексти (у В. Єшкілєва - рукопис, у В. Кожелянка - пророцтва), очевидно несправжні імена героїв, фальшиві цілі, речі (псевдореліквія у "Срібному павуці" В. Кожелянка) тощо.

Авторське незнання парадоксально доповнюється іншим видом знання - знанням літератури та можливістю доповнити твір алюзіями на інші тексти (чужі й свої), залучаючи безпосередній зв'язок з минулим. Так формуються інтертекстуальні зв'язки одного твору з іншими та включення його у загальнолітературний і навіть загальномистецький контекст, реалізується принцип відкритої історичності. За допомогою відсилання до прототекстів інтекст набуває нового значення, порушує традиційну лінійність фабули і розширює горизонт прочитання, включаючи в індивідуально авторську змодельовану історію інші тексти, суголосні чи протилежні заявленому значенню. Використання контексту темпоральності при моделюванні історії руйнує часові обмеження певного історичного періоду і включає асоціативний механізм людського мислення й уяви, тобто насправді створює нову історію з уламків традиційної, руйнує один контекст і будує інший - "вертикальний" (Н. Фатєєва).

Сучасна українська проза історіоцентричної тематики інтенсивно інтертекстуальна, традиційно використовує та обігрує літературні джерела (індивідуально-авторські, колективні або анонімні; власне українські й іноземні; художні, документальні, релігійні, езотеричні тощо), інші мистецькі об'єкти (інших видів мистецтва: кіно, живопису тощо) з метою або творення нового значення (в індивідуальному чи національному контексті), або простого заперечення того значення, яке викликається посиланням, або діалогу чи наслідування, обираючи з музеїфікованої західної культури потрібні частини. Найбільше властива інтертекстуальність В. Кожелянку (використовує всі зазначені види посилань на прототексти за допомогою іронічної риторики з метою піддати сумніву всі можливі конструкти значення), В. Єшкілєву та В. Шевчуку (застосовують здебільшого непародійні посилання на сакральні, визначні культурні тексти з метою сформувати хоч і вторинний, але також визначний текст).

Інтертекстуальність тісно пов'язана з іншим засобом моделювання художньої історії - принципом фрагментарності (який особливо актуалізувався при руйнації "великих наративів"), оскільки й сама інтертекстуальність відсиланнями подрібнює при сприйнятті текст на частини. Фрагмент перетворюється на основний засіб творення нового смислу і нового контексту без тиску традиційної впорядкованості, оскільки роль фрагментів виконують різні композиційні одиниці: окремі цитати, розділи, цілі тексти тощо. Відтак і світ, і запропонована модель історії набувають ознак розірваності, нецілісності, різноспрямованості, децентрованості. Крім того, історія в будь-якому літературному творі подається фрагментарно, і її частини вибрані письменником згідно з його волею, що й набуває великого значення.

Художня модель історії в сучасній українській прозі складається композиційно з таких фрагментів, як уривки "чужих" текстів у тексті авторському (чужих нібито колись написаних романів, інших видів тексту, які письменник визначає "несвоїми" в контексті твору); вставні оповіді різних жанрів, відмінних від загальної оповіді (листи, статті, фрагменти рукописів, листівки, щоденники, учнівські твори, протоколи, історичні документи, релігійні заповіді тощо, кожен з яких виконує власну функцію у творі). Найбільше фрагментарність властива В. Кожелянку, який вибудовує більшість творів за допомогою колажу, що складається з численних дрібних елементів.

Загалом сучасні українські прозаїки використовують фрагменти для побудови твору або за принципом неієрархічного монтажу, колекціонування дискурсів, тобто нанизування окремих частин (згідно з традицією риторичного повтору), або для "конспективного" зображення життя, світу, з історії яких для змалювання обираються лише найважливіші етапи (пункти біфуркації), що визначили подальший розвиток подій чи становлення світу, зображати який детально необов'язково, оскільки він постає зі зробленого вибору. Якщо перший тип застовується здебільшого для моделювання виразно постмодерного тексту (В. Кожелянко), то другий - для передачі психологічної чи онтологічної динаміки й руху часу взагалі (М. Матіос, Б. Бойчук, В. Єшкілєв, Дм. Білий та ін.).

Особливо популярним прийомом фрагментації є фіксація чиєїсь оповіді або тема знайденого рукопису (здебільшого фальшивого частково або повністю). Майже всі твори досліджуваної тематики ("Адепт" В. Єшкілєва та О. Гуцуляка, "ЛжеNostradamus" В. Кожелянка, "Басаврюк ХХ" Дм. Білого, "Мертва кров" М. Омели) культивують цей засіб уникнення авторської відповідальності за істинність, неповноту знань і відсутність відповідальності за текст. Створюється враження, що українській літературі не потрібні правдиві історичні тексти, вона сама спроможна продукувати твори, яких їй бракує, а бракує насамперед художніх текстів із високим рівнем містичних, історіографічних та інших узагальнень, а також цілком ігрових творів із готичним, детективним, пригодницьким та іншими видами розважальної інтриги.

Отже, українська проза історіоцентричного спрямування проблематизує власне тему літератури, створюючи наразі тексти про тексти, які спираються на інші тексти і які цитують інші тексти, а також упорядковує, організує додатково ту дійсність, що досі мала ускладнений доступ до національного художнього простору ("рукопис" дає змогу штучно охопити більше часу, ніж це реально можливо), щоразу подаючи остаточність і завершеність текстуальної "правди", а загалом просто демонструючи потребу пошуку цієї "правди" за допомогою постійних інтерпретацій відомих фактів. Особливо потужну генеративну функцію виконує "рукопис", збережений у тексті фрагментарно, лишаючи простір для співдумання і зменшуючи рівень залежності читача від автора. Крім того, власне український спосіб використання і розуміння теми рукописів доповнюється традиційним для західної літератури значенням - річ у тексті виконує онтологічну функцію передачі уявлень про будову світу, отже, світ розуміється як текст (знакове функціонування речі (наразі власне тексту) в тексті, за Ю. Лотманом, накладається на концепцію Р. Барта про світ як текст).

Обов'язковими для моделювання є справжні історичні персонажі, що виступають у різному ступені умовності: від дуже наближених до реальності (для створення історичного колориту) до виключно умовних, коли від реальної особи залишається тільки ім'я, наповнене авторською уявою, або епізодичних чи неперсоналізованих (загальні неперсоналізовані персонажі; згадка персонажів про історичних осіб, які самостійно у творі не виступають; традиційне епізодичне зображення або лише згадування; нетрадиційне епізодичне зображення, наповнене власне авторськими індивідуальними уявленнями; бурлескне заниження при зображенні; розширене зображення історичного персонажа, якому письменник вигадує нове життя; герої-"гібриди" - суміш справжніх історичних персонажів і авторської вигадки). Подібним чином презентовані у змодельованій історії й реальні історичні події.

Не менш вагомим є залучення історичних документів, які можуть бути справжніми (акти житомирського уряду у повісті В. Шевчука "Розсічене коло", нота Молотова у романі В. Кожелянка "Срібний павук") і вигаданими. Останні можуть бути реальними (виборчі політтехнології у "Плані 'Авґуст-Авґусто", "Дуже таємний Меморандум адмірала Жоржа Розґіна спеціяльно для українських братів" - езотерична програма розвитку України в романі В. Кожелянка "ЛжеNostradamus") або містифікованими (підроблені пророцтва М. Нострадамуса в тому ж романі). З іншого боку, документи тематично можуть поділятися на державні (ноти, акти, плани); комерційні (угоди); публікації та повідомлення у засобах масової інформації, книгах, агітаційних листівках; приватні (листи, учнівські твори, спогади).

Окремо стоїть проблема датування подій, яка набуває рис вагомого регулюючого або ігрового чинника при творенні історії, коли потрібно порушити дійсний порядок речей і перекомбінувати окремі елементи для створення нового контексту. Вид датування визначає спосіб прочитання; модельований період історії; авторське світобачення і його відчуття часового потоку (спрямованість, насиченість, подільність, лінійність чи нелінійність тощо), а також обігрує концепцію правдоподібності подій; тобто - формує ту систему координат, у якій рухатимуться персонажі й читацька уява.

Виділено такі особливості датування при аналізі сучасної української прози на історичну тематику:

1) наявність відносного датування (на відміну від традиційного хронологічного, яке спирається на встановлену абсолютну хронологічну шкалу), що спирається на згадування загальновідомих подій, час яких читач може визначити сам (битва у Я. Ороса, створення книги у В. Шевчука);

2) варіативність пункту відліку історії (перетин хронологічного часу (абсолютного датування) і календарного часу (відносного датування) - взаємодія принципів ex post (коли пункт відліку відноситься в минуле, але обирається сьогодні з огляду на цінність події та екстраполює теперішнє в минуле, наприклад, обігрування датувань Anno Domini і Anno mundi в романі В. Єшкілєва "Імператор Повені") і ex ante (коли відлік часу починається від сьогоднішньої події і спрямований у майбутнє, куди екстраполюється й теперішнє, наприклад, використання за пункт відліку початку правління якогось нинішнього монарха чи патріарха в романі "Адепт");

3) поділ потоку часу на хронологічно впорядковані відтинки, епохи, що розділяються певними періодично повторюваними подіями (в "Адепті" час поділяється за різними Іменами Бога, які головний герой осмислює: за їх допомогою він ділить і історію своєї країни, і власне життя; повість М. Матіос "Солодка Даруся" поділяється на три частини, в кожній з яких ведеться оповідь про одного з головних героїв);

4) вид календарного поділу часу (наприклад, "поіндиктно");

5) датування свідомо опущене (для акцентування на виключно особистісному контексті, де поділ часу і його сприйняття відбувається згідно з подіями в індивідуальному житті, наприклад, у "Солодкій Дарусі" й романі Б. Бойчука "Аліпій ІІ і його Наречена");

6) зумисна перевантаженість художнього тексту датуваннями (у цьому випадку вони перетворюються на симулякри, втрачаючи віднесеність до реальних дат; застосовується такий прийом для надання відтінку правдоподібності підкреслено неправдоподібному текстові та для маркування порядку прочитання різнодатованих уривків при вибудові послідовної історії, наприклад, у романі В. Кожелянка "Срібний павук");

7) подвійне датування (цей прийом включає в читацькій свідомості дві системи значень, згідно з якими читач прочитує події, наприклад, у романі В. Кожелянка "Конотоп").

Для досягнення багатогранності змодельованої історії та багатоголосся її озвучення, для порушення авторської суб'єктивності застосовуються прийоми, як розсіювання оповідних голосів та відверто контрольований оповідач (В. Кожелянко, "Конотоп"; Д. Білий, "Басаврюк ХХ"): так постає відчуття артикуляції потрібної інформації, чим порушується проблема відкритої ідеологічності історичних текстів. Так моделювання історії використовує традиційний для історії прийом і заперечує його зсередини, виявляючи його внутрішню суперечність. Загалом українські письменники широко застосовують прийоми руйнування суб'єктивності оповідача, підкреслюючи умовність добору матеріалу для своїх творів, оцінки їх значення і зв'язності у єдину концепцію на етапі вибору доби або історії певної країни.

Описується і вітчизняна історія (або вже знайомі за художніми творами епізоди, або незнайомі), і іноземна:

1) тієї країни, чиє минуле хоча б певним відтинком нагадує українське чи перетинається з ним;

2) історія давня, "колиска" західної або європейської цивілізації - події, висвітлені в Біблії, історія Давньої Греції, Давнього Риму тощо; тут на перше місце виходить вписування української історії у світову;

3) нівелювання національної специфіки історичного епізоду і переведення конфлікту з історично-соціального в побутово-особистісний або міфологічний. Прикладом до всіх пунктів можуть бути новели зі збірки В. Єшкілєва "Візантійська фотографія".

Традиційно в сучасній українській прозі найбільше моделюються уривки вітчизняної історії, зрідка використовуються елементи іноземної історії для побудови більш умовних творів, із загостренням психологічної або символічної проблематики, а з давньої історії, яка здебільшого притягується для пошуку коріння української нації, найбільшу увагу привертає арійська доба, в якій більшість сучасних українських письменників (хто серйозно, хто іронічно) знаходять витоки нашого народу, в чому може виражатися потреба виправдати, підтримати і міфологічно вкоренити в реальності трагічну історію України, а потім заповнити її хай і штучно змодельованими, але вагомими, подіями, що конструюють майбутнє.

Останньою формою вираження суб'єктивності письменника та розширення контексту прочитання при моделюванні історії є авторське визначення жанру, що досить активно застосовується з метою окреслити для читача контекст прочитання, згідно з яким він зможе за допомогою власної уяви і знань доповнити написане автором у потрібному для останнього напрямі, а також включити твір в інші літературні традиції, розширивши контекст прочитання за допомогою асоціацій і подолавши межі власне історичної прози. З'являються такі авторські визначення жанрових різновидів, як "роман знаків", "драма на три життя", "славень", "кощуна", "хроніка волхва" тощо.

Не менш вагомим засобом моделювання є введення символів, які відразу розширюють контекст прочитання, залучають нові значення та конденсують сенсотвірні чинники, визначаючи як авторську концепцію, так і потрібний письменникові аспект прочитання. Подібну роль відіграє і фантастика (а також містика, езотерика, готика тощо), яка виводить читача за рамки правдоподібного дискурсу і формує уявлення про межі можливого у змодельованому світі.

У Висновках підбито підсумки дослідження. З огляду на особливості творення історії як тексту та властиву історичним знанням неповноту визначено, що організована текстуально дійсність набуває ознак змодельованості. Історія, представлена в тексті художньому, характеризується ще більшим ступенем зробленості, умовності та залежності від породжуючих сенс властивостей свідомості людини, тож набуває самоцінності у зв'язку з підкресленою суб'єктивністю її перепрочитання.

У художніх творах сучасної української літератури референціюється здебільшого національна історія. Її перепрочитання вітчизняними письменниками характеризується тим, що актуалізує космологічну свідомість читача: порушення проблем національного коріння, становлення нації та її "золотої доби", подальших напрямів розвитку, зокрема в контексті глобалізації. Звертаючись до прийому пророцтва та його підробки (обігрування хронології подій, датування, авторства документів та їх соціалізації), автори експериментують з концепціями часу і простору, а також з ідеєю альтернативності.

Альтернативність як засіб моделювання історії на основі часових ігор підкреслює цінність віртуальної конструкції іншої траєкторії розгортання подій, точки біфуркації або вибору (підкреслює цінність миті, звідки починається будь-який відлік як моделювання, так і його рецепції й інтерпретації) та досліджує художні можливості розгалуженого часового виміру. В постмодерній українській прозі альтернативна проза з'явилася у 1990-х роках. В ній використовується здебільшого альтернативне моделювання дійсності, тобто таке, що спирається на реальні історичні можливості розгортання саме такої альтернативної ситуації, або контрфактичне моделювання неймовірних подій (тобто коли для реалізації змодельованої ситуації не було ні суб'єктивних, ні об'єктивних чинників). Таким чином, сучасні українські письменники розглядають інші можливі варіанти вітчизняної історії, аби відчути потенціал нації, а також сприймають історію як ігровий простір, що проявляється в умовності запропонованих ними альтернатив. У творах порівнюються різні альтернативні сценарії між собою, а також із дійсністю, що є спробою вписати змодельовану історію у відносно реальний текстуально-історичний контекст. З цією метою письменники особливо акцентують такі прийоми, як іронія, фрагментарність, інтертекстуальність і розсіювання оповідних голосів, а також виводять два типи героїв: позитивний "національний герой" (реалізує всі сподівання нації), і негативний (втілює в життя всі національні страхи). Письменники використовують постмодерну стилістику, а головним генеративним чинником моделювання ними історії є фрагментарна структура всіх внутрішніх оповідей.

З'ясовано, що саме альтернативно-історичні художні тексти найактивніше залучають до художнього простору характерний постмодерним текстам автокоментар. Таким чином перетинаються спроби дати оцінку собі та своєму тексту з оцінюванням історії власної країни, акцентуючи пошук альтернативи та об'єктивного погляду на дійсність, чи то справжню, чи то художню, в контексті експериментів з часом. Останній представлено підкреслено нелінійно, розірвано, а також у просторових категоріях і з його ознаками.

У роботі також розроблено класифікацію засобів моделювання історії та визначено його основні структурні фактори з метою виявлення закономірностей моделювання історії в літературі. Сучасній художньо змодельованій історії властиве використання прийомів історичної науки (обігрування дат, документів, хронології та ін.), як і історичній науці властивий художній підхід до аналізу фактів. У творах зі змодельованою історією письменник завжди презентує власну концепцію бачення історії. Побудова історичної моделі включає вибір доби (часу) та країни (простір), події яких буде змальовано (надано ефекту реальності).

В постмодерних українських прозових творах виділено наступні засоби моделювання художньої історії:

1. Авторське незнання (справжнє і штучне), на основі якого визначаються межі модельованого світу й історії. А також всупереч якому письменник розробляє власну модель історії, обігруючи фактор неповноти знання й абсолютної неможливості досягнення цієї повноти, з чого випливає виправданість і потрібність творення індивідуального варіанту історії для заповнення неуникної пустки знання. Формами штучного авторського незнання є фальсифікації, ігри з незнанням (зокрема елементи детективного сюжету), ефект зробленості тощо.

2. Різні види фрагментарності (інтертекст, композиційна фрагментарність, введення історичних документів та використання прийому рукопису), на основі яких розширюється заявлений авторським незнанням контекст до рівня власне читацьких можливостей породження сенсу і нових значень, частково передбачених письменником, а частково довільних і привнесених по прочитанні. Інтертекстуальна синхронізація різночасових явищ сприяє творенню унікального, індивідуального контексту (обігрування джерел авторських, загальних, анонімних; літературних та інших видів мистецтва тощо). Композиційна фрагментарність штучно сполучає непоєднувані спільним оповідним голосом частини (фрагменти чужих оповідей в авторському тексті, різножанрові вставні оповіді та ін.) з метою творення нової цілісності, склеюючи частини моделі історії в єдиний конструкт, в основі якого все одно залишається розірваність, нелінійність і децентрація, підкреслюючи діалектичну єдність протилежностей заради творення нового значення. Фрагментарність використовується для "конспективного" зображення дійсності, коли для художньої фіксації обираються лише точки біфуркації (вибору), які визначили подальший розвиток подій. Прийом рукопису (дуже популярний у сучасній українській прозі), здебільшого фальшивого частково або повністю, виконує роль захисного, виправдального фактора при виникненні будь-яких зауважень до створеної історії: коли все - текст, неможливо піддавати сумніву окрему його частину. Таке активне використання прийому рукопису говорить про дефіцит в українській літературі численних жанрових різновидів та розробок окремих тем. Сучасна література намагається ігровим способом його реалізувати і проблематизувати тему літератури за допомогою текстів про тексти, які цитують, упорядковують, переказують чужі тексти.

3. Власне історичні фактори (реальні історичні персонажі різного ступеню наближення до реальності, події, принцип датування), які виконують роль підвищення правдоподібності та її обігрування з метою перестворення відомих фактів у нових контекстах і з новим значенням, тобто визначають координати дії персонажів і напрямів інтерпретації. Вид датування формує необхідний горизонт очікування та виступає найзручнішим засобом порушення зв'язку між означеним (історичною дійсністю) і означником (історичним дискурсом), його перепрочитання, а також визначає ступінь довільності інтерпретації подальшого тексту і відчуття часового потоку письменником (спрямованість, насиченість, подільність, лінійність чи нелінійність тощо).

4. Форми авторської суб'єктивності (вибір доби, історії певної нації, авторське визначення жанру, фантастичні та символічні елементи, розсіювання оповідних голосів), які підкреслюють умовність створеного конструкту історії, конкретизують контекст, додають змодельованій історії авторської деталізації та можливість історіософського та індивідуального узагальнення; створюють ефект значущості, глибинного смислу заявленої презентації історії, більшого, ніж міг уміщувати окремий історичний період (охоплюється ширший проміжок часу, включно з узагальненнями з погляду вічності, позачасся тощо). Сучасні українські письменники найбільше цікавляться національною історією, особливо добою "колиски нації", що підтверджує їх зацікавленість пошуком коріння нації та власного історичного шляху розвитку. Їм також властиво застосовувати власні жанрові визначення та різновиди з метою розширення контексту прочитання та залучення інших літературних традицій, а також символіку та фантастичні елементи.

Сучасна література загалом співвідноситься не з колишніми історичними подіями, а з історичною наукою та її текстами, підкреслює їх первинну текстуальність, тобто таку ж умовну співвіднесеність із дійсністю, як і у художніх текстів, що зумовлюється свідомістю людини. Розпад єдиної європоцентричної історії на потік багатьох локальних історій загострив увагу до кожної, актуалізувавши єдино можливе тривання історії надалі: як глобальної єдності через діалогічну взаємодію різних культурних традицій та індивідуально змодельованих конструктів, що структурно претендують на альтернативність офіційно визнаному об'єктивним знанню.

Чимало дотичних питань лишаються відкритими, наприклад, зв'язок проблеми історії з іншими концептуальними проблемами сучасного мистецтва, зокрема презентація історії та проблема пародійності (у постмодерному розумінні) як основний моделюючий засіб постмодерного мистецтва. Поглибленого теоретичного вивчення потребують способи моделювання штучного світу й індивідуальної історії, включно з аналізом просторових його характеристик, детальнішого аналізу творів сучасної української літератури з огляду на виділені методи моделювання тощо.

Література

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях автора:

1. Шевчук З. Історія як проблема в теорії постмодернізму // Філол. семінари. - Вип.7. Літературознавчі методології: практика і теорія. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2004. - С.162-170 (0,5 арк.);

2. Шевчук З. Постмодерні візії часу та історії // Зб. наук. праць Полтавського держ. пед. ун-ту ім.В.Г. Короленка. Вип.1 (40) / Сер. Філол. науки. - Полтава, 2005. - С.145-150 (0,3 арк.);

3. Шевчук З. "Клопіт згадування", або Історія в літературі // Слово і час. - 2005. - №9. - C.14-24 (0,9 арк.).

Додаткова публікація:

4. Шевчук З. Ідея та історія: проблема взаємокореляції (на матеріалі сучасної української літератури) // Історична ретроспектива в українській літературі. - К.: ВПЦ "Київський університет", 2003. - С.8-10 (0,2 арк.).

Анотації

Шевчук З.В. Моделювання історії в сучасній українській прозі. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.06. - теорія літератури. - Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - Київ, 2005.

Дисертація присвячена дослідженню моделювання історії в сучасній українській прозі, комплексному аналізові засобів формування історичного контексту в межах художнього тексту. У роботі вивчено особливості постмодерного розуміння часу і, відповідно, історії, за допомогою чого визначено специфічні риси діалогу з історією у творах В. Кожелянка, В. Єшкілєва, О. Гуцуляка, В. Шевчука, Я. Ороса, М. Матіос, О. Ірванця, Дм. Білого, Б. Бойчука, М. Омели, В. Туркевича та ін. Окремий розділ присвячено художнім творам з альтернативної історії, особливостям і принципам її моделювання.

У роботі досліджено засоби формування історичного контексту в літературі, зокрема інтертекстуальність, авторське незнання, різні види фрагментарності, реалізацію власне історичних чинників (включення в художній текст датування, документів, реальних історичних подій і персонажів тощо), авторські визначення жанрових різновидів, символіку.

Ключові слова: постмодернізм, моделювання, фрагментарність, інтертекстуальність, історія, контекст, авторське незнання, жанровий різновид, символіка.

Шевчук З.В. Моделирование истории в современной украинской прозе. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.06. - теория литературы. - Институт филологии Киевского национального университета имени Тараса Шевченко. - Киев, 2005.

Диссертация посвящена исследованию моделирования истории в современной украинской прозе, комплексному анализу средств формирования исторического контекста в рамках художественного текста. В работе изучены особенности постмодернистского понимания времени (в частности категории линейности-нелинейности, фрагментарности-целостности и т.д., на основе которых определяются две формы восприятия времени), проблематизации истории в эстетике постмодернизма на основе концепции процесса. Изучено соотношение действительности и дискурса в историческом труде (проблема правдоподобия и уровень смоделированности), а также имманентную неполноту исторических знаний и причины невозможности постичь общий смысл истории, в связи с чем определены средства формирования исторического текста и присущей ему дополнительной (искусственной) организации действительности (с помощью привнесения логических, причинно-следственных связей, начала и конца текста, ретроспективного взгляда на события). Исходя из этого и самоценности плода человеческого воображения и мировоззрения (а также их конструктивной функции) определены специфические черты диалога с историей в художественных произведениях современной украинской литературы, в частности В. Кожелянко, В. Ешкилева, О. Гуцуляка, В. Шевчука, Я. Ороса, М. Матиос, А. Ирванца, Дм. Билого, Б. Бойчука, М. Омелы, В. Туркевича и др.