Біблійна герменевтика: становлення, методологія (символіко-алегоричний аспект літературознавчого дискурсу)

Одним з найскладніших завдань біблійної герменевтики дисертантка вважає аналіз пророчих наративів, якому присвячено параграф 3.2.3. “Пророчі наративи: жанротвірні чинники, художньо-образні особливості”. Провіщення майбутнього під впливом Божественної дівінації набувало в Біблії різних форм вираження - профетичної промови, видіння, сну, притчі, фігуративної дії. Кожна з цих форм набувала своєрідного вираження у записаному тексті, відповідно, пророчі тексти виробили власну, не подібну до інших жанрів, природу оповіді та передачі імпліцитної інформації. Провіщаючи від Імені Бога Його суверенну волю щодо історії людства, пророки залучали у власні тексти епізоди минулої історії як моделі можливого розвитку подій в майбутньому. Тому пророчі наративи, містячи елементи історичної прози, значно складніші від неї. Зміщення часових пластів минулого, сучасного і майбутнього творить у пророчих текстах особливий метачасовий хронотоп. Більше того, долучаючи у свої тексти уривки попередніх книг, пророки здійснювали й своєрідну інтерпретацію історії і Закону. Проте ця інтерпретація значно відрізнялася від простого морально-настановчого тлумачення - коментуючи сучасні суспільні і духовні проблеми народу, вона сягала меж есхатологічного об'явлення позаемпіричного буття.

Здійснивши історико-літературний огляд, підсумовується, що пророча література є найскладнішою складовою текстів Писання. Зображаючи минулу і майбутню історію з теологічної перспективи, профетичні тексти творять особливий тематичний і художньо-образний дискурс. Вони вирізняються й надзвичайною психологічною напругою викладу. Основні теми опису духовної ситуації, в якій опинилася нація через соціальну несправедливість, гріховність священства, відступництво народу передаються у різних формах викладу. Можна назвати не один десяток жанрів, частина з яких належить лише до цього типу літератури (пророче проголошення, видіння, параболічна аналогія), а частина - адаптовані більш традиційні жанри, зокрема проповідь, історіографія, художні прозові жанри (притча, алегорія, біографія, автобіографія), поетичні жанри (пісня, псалом, гімн, поема, молитва, плач, приповість, загадка). Вони по-різному співвідносяться з єврейською генологічною традицією (агада, машал, німшал, мідраш).

Прикметною ознакою стилю стає надзвичайна візуалізація оповіді. Навіть у тексті нерідко з'являються вислови типу „Слово, яке Амос (Ісая, Михей, Авакум) бачив...”. Розгорнуті видіння чи апокаліптична картина стають окремим самостійним жанром, про який можна говорити і як про візійну драму, в якій змінюються дійові особи на основі логіки алегоричного символізму. „Аудіовізуальна гра” синтезу візії і слова набуває кульмінації в окремих пророків, у яких візійність пророчої літератури сягає рівня есхатологічності (Єремія, Даниїл, Захарія). Ланцюги образів творяться за законом вербальних і візійних асоціації. Для цих текстів характерний високий рівень інтертекстуальності, жанрової дифузії, стильової гетерогенності. У цитуваннях, образних алюзіях проглядаються початки равіністичної екзегези, в якій законодавчі постанови й есхатологічні візії пронизуються месіанською риторикою. У пророчій літературі найбільше виразилися філософський метаісторизм, імагінативна сила юдейської культурно-релігійної традиції, тому її аналіз доцільно здійснювати у контексті усіх перерахованих вище екстратекстуальних парадигм, текстових і позатекстових дискурсів.

Переходячи до аналізу жанрової парадигми Нового Заповіту, дисертантка передусім наголошує, що проблема жанру не була другорядною для його авторів і редакторів. Це підтверджує структура другої частини Біблії: вона укладена симетрично до першої саме за жанровою ознакою. Розміщення книг Нового Заповіту повторює жанрову послідовність єврейського Канону. Першим специфічним жанром Нового Заповіту є Євангелія - гр. еэбггЭлйпн (мuaggмlion - буквально „добра новина”), який детально досліджується у параграфі 3.2.4. Здійснюючи жанровий аналіз канонічних Євангелій, дослідниця акцентує, що це особливий жанр Нового Заповіту, який виявляє спорідненість з іншими жанрами юдейської та еллінської культур, і при цьому демонструє наближення до єврейської національної традиції. Для Євангелій характерний певний жанровий еклектизм. Із грецькими текстами їх споріднює глибока філософічність, морально-етична домінанта змісту, з юдейськими - релігійне настановлення, містичність.

Євангелія як особливий біблійний текст синтезує в собі багато різних жанрів. Передусім, дві Євангелії (Матвія і Луки) відкриваються генеалогією родоводу Христа. Ідея збереження передання родоводів у традиції Сходу була важливим моментом утвердження ідеї „єдності людства”, а в Новому Заповіті вона доводила спадкоємність месіанства Ісуса Христа. Історіографічний стрижень оповіді наявний у всіх євангелістів: сюжет розгортається навколо подій життя Ісуса Христа. Євангельська історіографія тяжіє до агіографії. Події з життя Ісуса зображуються з точки зору здійснення месіанських пророцтв Старого Заповіту. Другий специфічний жанр, що виокремлюється з тексту, - жанр проповіді. Оповідаючи про служіння Христа, значну частину якого займало поширення релігійної доктрини, автори Євангелій включають до своїх книг уривки проповідей, виголошених Учителем. З-поміж прозових жанрів важливим значенням виокремлюється також повчання. Найбільш поширеним супровідним жанром, включеним у тексти Євангелій, є притчі. Усі вони стосуються вчення Христа й інтерпретуються як утаємничені одкровення істини. Вони також містять коментар месіанських пророцтв, наближаючи тексти Євангелій до традиції юдейського мідрашу. Притчевість і алегоричність найбільше зближують тексти Євангелій з текстами Старого Заповіту. Використовуючи спільну образність, ті ж алегоричні аналогії, вони засвідчують, що продовжують давню релігійну традицію в її оновленому статусі. Головна відмінність цього жанру від інших - не у формальних вимірах, а у виході за межі історичного дискурсу: наративи набувають рис метаісторичності, Ісус зображується не як філософ чи новий учитель моралі, а як Месія, в житті Якого втілилися усі проголошені давніми пророками провіщення. Зв'язок із Старозавітнім корпусом сакральних текстів творить в Євангеліях особливий рівень інтертекстуальності, що робить Біблію унікальним за своєю природою текстом світової культури.

Продовжує новозавітну жанрову парадигму параграф 3.2.5. - “Літературний аналіз новозавітних епістолярій”. З 27 книг Нового Заповіту 21 становлять Послання. Ще одна Книга - Апокаліпсис - містить 7 Послань до малоазійських церков. Тому, безсумнівно, епістолярний жанр є одним з провідних у Новому Заповіті, і не дивно, що він викликає найбільше наукових дискусій. Новозавітні послання (гр. ЭрйуфплЮ - мpistolз) - це відкриті листи, звернені до цілих общин віруючих і містять віросповідні та моральні настанови. Навіть ті випадки, коли вони звернені до окремих людей (Тимофія, Тита, Филимона), - вони майже позбавлені особистісного характеру, торкаються філософсько-релігійних проблем, а тому виходять поза розряд звичайних листів і долучаються до реґістру епістол - літературних документів у формі листа, де спонтанність замінена продуманою композицією, і стиль характеризується вживанням мовно-риторичних фігур, художньо-поетичних засобів та ін. Епістоли Нового Заповіту написані за різних історичних умов різними авторами у різному стилі, проте в них є ряд спільних ознак, які дають підстави говорити про жанрову специфіку біблійних епістолярій.

Перша дискусійна проблема - співвідношення юдейських та грецьких елементів в апостольських листах. Багато дослідників наполягають на грецькому походженні цього жанру і переважанні грецьких елементів, особливо в листах Апостола Павла. Тут йдеться про жанр грецької діатриби (diatriba) - філософської дискусії поміж учителем і учнями. Традиційно грецька діатриба передбачала діалогічну форму викладу морально-етичних питань, а тому характеризувалася драматизацією висловлювання, агресивністю щодо потенційних опонентів, використанням риторичних запитань, інших риторичних засобів завбачення реакції аудиторії, а також використанням елементів сатири. Грецький дидактичний дискурс наявний в епістолярних текстах Павла. Але, як видно з текстів Старого Заповіту та супутніх історіографічних документів, жанр послання був відомий юдеям задовго до грецького впливу. Оскільки велика частина юдеїв жила в розсіянні, то листи були основною формою підтримування релігійного духу в діаспорі. Вони також виконували функцію повідомлення про нові релігійні настанови і розпорядження духовних лідерів. Вказівки на подібне листування є в різних книгах Біблії.

Послання Нового Заповіту є першими зразками апостольської екзегези, у них закладені всі принципи текстової інтерпретації. Автори послань, виявляючи знання єврейських текстів, коментують їх з позицій християнського віровчення, використовують чи не усі відомі на сьогодні принципи текстової інтерпретації. Літературний стиль послань викликав посилений інтерес до тлумачення філологічного кола проблем, що сприяло розвитку літературно-граматичної складової герменевтики. Жанрові особливості Новозавітних Послань засвідчують їхній зв'язок і з юдейською, і з еллінською епістолярними традиціями: грецькі компоненти переважають у формальних проявах побудови і структурування текстового матеріалу, але цілковито підпорядковуються єврейсько-орієнтальному типу мислення в тематичному вимірі, художній логіці викладу матеріалу, використанню алегоричних структур, риторичних прийомів та поетичних засобів. Поєднуючи елементи релігійної традиції Близького Сходу, філософсько-етичних традицій грецько-римської культури, вони творять самостійний ориґінальний жанр, який потребує подальшого ретельного дослідження.

Огляд жанрів Нового Заповіту, як і Біблії загалом, логічно завершується поглядом на Апокаліпсис, яким закривається біблійний Канон, у параграфі 3.2.6. “Жанрова природа апокаліптичної літератури: специфіка художньої організації тексту”. „Апокаліпсис” (гр. брпкблхшйт - об'явлення) - остання книга Біблії, яка співвідноситься з пророчою літературою Старого Заповіту, продовжуючи ряд її форм і традицій. Починаючи зі Старого Заповіту уже можна виділяти окремий жанровий різновид апокаліптичної літератури. До неї дисертантка зараховує уривки багатьох пророчих книг (Ісаї, Наума, Єремії), а також цілі книги. Власне апокаліптичними названі книги Даниїла та Єзекіїля, частково - Йоіла та Захарія. Апокаліптична есхатологія чи жанр апокаліпсису - це, як визнається більшістю дослідників, внесок юдаїзму в християнську літературу. Жанр виник кілька століть до Христа, і бере початок з релігійної традиції пояснення сучасних авторам подій як „ознак часу”.

Основною прикметою апокаліптики є дуалістичність у відтворенні картини світу. Це передається і концептуально (добро - зло; спокій - війна; духовна чистота-аморальність і т. п.), і формально (наприклад, у кольористиці протиставлення білого - чорного чи білого - червоного). Юдейський мідраш-дискурс зберігається у мотиві, який через представлені образи-символи, алегоричні картини видінь і пророцтв розкриває духовні таємниці буття віруючим, і водночас ці форми вираження невисловлюваних понять є способом „утаємничення” цих ідей для непосвячених. Амбівалентність зберігається і в космогонічному символізмі історії. Висловлені символіко-алегоричні ідеї, які допускають буквальне і фігуративне тлумачення, творять текст, зміст якого універсальний для усіх часів, але щоразу по-новому актуалізується в контексті тих чи інших історичних обставин.

З художньо-естетичного погляду апокаліптична література є різновидом пророчої літератури, у якій аспект біблійної профетії набуває особливого драматизму у світлі доктрини футуристичного мілінеарного Царства. В Апокаліпсисі вивершуються всі теми і мотиви Біблії: світ і людська історія доходять свого кінця, емпіричне буття замінюється феноменологічним; людство з матеріального виміру переходить в есхатологічний; усі проблеми людства вирішуються з точки зору вселенської справедливості, закону Суду і винагороди праведним. В оповіді Івана переважає жанровий різновид видіння: у ньому найкраще передається есхатологічність не тільки кінця, а й буття загалом. Апокаліптична література вирізняється й специфічною образністю, не властивою іншим книгам. Такими, зокрема, є образи тератоморфних істот, ангелів, серафимів, херувимів. Окремо відзначається наявність елементів есхатологічного хронотопу (есхатологічне місто, Храм, Храмове джерело, Престол Божий, скляне озеро, геєна огненна.). З художньо-поетичних засобів, окрім традиційних, важливу роль відіграють ономатопічні ефекти руйнації землі, рушення стихій, апокаліптичної битви. Особливе навантаження несе символіка чисел і кольорів.

Дисертантка констатує, що Книга Об'явлення, як і вся есхатологічна література, є найскладнішим для інтерпретації текстом Біблії, який вимагає від інтерпретатора знання історичних, культурологічних, релігійних реалій часу написання тексту, а також найширших текстуального, інтертекстуального та екстратекстуального контекстів. І навіть при цьому значна частина текстів залишається неоднозначною для інтерпретації, а передбачає дівінаційний, конґеніальний, містичний та інші нераціональні методи текстової інтерпретації. Найважливішою для розуміння духовного смислу Писання виявляється ідея повноти (pleroma) значення. Вона реалізується лише з усвідомленням єдності Заповітів. У цьому сенсі Апокаліпсис є не тільки завершенням усієї Біблії, а й завершенням кожної окремо взятої її Книги. Він є ключем (кодом, шифром) до розуміння всіх символічних образів, втілює Інґарденівську ідею моделі інтерпретації тексту у світлі його завершення. Апокаліпсис як жанр концентровано виявяє жанрову природу Біблії. Жанровий синкретизм і дифузія постають тут найповніше, це кульмінація загальної жанрової природи біблійних текстів, де неможливо розмежувати прозові, поетичні і драматичні тексти, визначити „чисті” жанрові матриці, чітко вказати особливості того чи іншого жанру. Це ще раз підтверджує, що Біблія, будучи текстовим утворенням, виходить за межі художньої літератури і будь-якого іншого текстового означення. Синтезуючи риси юридичної літератури, історіографії, філософії релігії, художньої творчості, літератури мудрості, а також поєднуючи елементи різних культур та історичних епох, текст Святого Письма - цілком відмінний за своєю природою і характеристиками витвір людства, що вимагає особливих підходів до його інтерпретації. Залучення при цьому літературознавчих процедур уможливлює розуміння окремих формальних рис його змістового навантаження та художньо-образної природи.

Проблема авторства і визначення функції і ролі автора в процесі інтерпретації Біблії досліджується у підрозділі 3.3. “Авторська парадигма і психологічний метод інтерпретації”. Ця проблема була центральною упродовж розвитку біблійної герменевтики. Ще у перші століття нової ери у патристиці велися дискусії стосовно авторства окремих книг Біблії, що було визначальним у процесі канонізації. Авторська парадигма біблійних книг тісно пов'язана з історико-культурологічним контекстом. Дільтей наголошував, що вивчення особи автора можливе тільки при розгляді його унікальної індивідуальності на фоні „духу епохи”. Услід за Дільтеєм представники так званої духовно-історичної школи закликали до реконструкції усіх духовних зв'язків, в яких автор себе усвідомлював, вважаючи, що інтерпретатор повинен вжитися в особу автора, осягнути його стан на фоні усіх „життєвих проявів” його доби.

Попри те, що Біблія переважно не асоціюється з конкретними авторами (це століттями фіксувалося в ортодоксальному погляді на Божественне Авторство Книги Книг), все ж не варто іґнорувати факту, що земними авторами усіх книг Біблії були люди, які жили у різних історичних, соціальних, політичних, релігійних обставинах і мали власні погляди стосовно описуваних явищ, виявляли свої розуміння і ставлення до подій та осіб біблійного універсуму. Виявлення авторської інтенції - першорядне завдання інтерпретатора будь-якого тексту. Цю частину аналізу Шляєрмахер називав психологічною інтерпретацією і відносив до спеціальної герменевтики. Така інтерпретація є першим важливим проникненням у глибини тексту, у мотиви його написання, тому дає можливість оцінювати його не поверхово, а вникати у внутрішні пласти складної текстової структури.

Дисертантка аналізує ряд біблійних книг, який може вважатися прикладом психологічного аналізу (з урахуванням усіх аспектів часу, мотивів, умов написання). Хронологічно-хронометричний принцип тут доповнюється біографічним. Роль біографії автора є не другорядним елементом аналізу кожного біблійного тексту. Навіть у випадку анонімності тексту чи неодностайності щодо його авторства інтерпретатор визначає якомога чіткіше час та мотиви його написання та можливу аудиторію. В іншому випадку смислові акценти можуть зміщатися або взагалі зміст послання буде хибно потрактовано. Це ж саме стосується і текстів, авторство яких незаперечне. Детальний аналіз авторської парадигми передбачає проникнення в психологічні аспекти творчості, що проливає світло на особливості змісту та стилю тексту. Додаткову інформацію дають знання про особисті якості та умови життя авторів, історичні обставини. Тоді увиразнюється цілісне сприймання Біблії з точки зору її історичної хронометричності та прояснюється роль кожного окремого автора у формуванні цілісності художньо-образної структури Писання. Цікавими з цього огляду є приклади, коли різні Книги писалися одним автором у різні періоди його життя (наприклад, Соломон Пісню Пісень написав у відносно молодому віці, Книгу Приповістей - у доволі зрілому, а Екклезіаста - у старості). Звичайно, цей фактор позначається і на манері письма, на філософсько-смислових домінантах, і на вираженні авторської позиції стосовно описуваних явищ буття. Тут також постає проблема аналізу текстів відповідно до зміни їх жанрів. Залежно від жанру та мети автора змінюється й стиль книг Біблії, на який також впливає освіта, соціальний статус, духовний стан авторів, історико-політична ситуація, в якій твориться та чи інша книга визначає розуміння її змісту, виявлення основних мотивів та тем. Інтерпретатор враховує не тільки психологічний стан авторів текстів, а і його ймовірних адресатів.

Важливою складовою частиною описової герменевтики за Шляєрмахером є граматична інтерпретація, пов'язана з тлумаченням лексико-синтаксичних особливостей тексту. Саме цей розділ герменевтики має найдовшу історію розвитку в європейській науці, бо інтерпретація Біблії в першу чергу була зумовлена потребою її перекладу європейськими мовами. Він проаналізований у підрозділі 3.4. “Мовна парадигма і граматичний метод інтерпретації”. Аналіз мови в герменевтиці - завдання дещо відмінне від простого лінґвістичного аналізу. Як відомо, Біблія написана трьома мовами (давньоєврейською, халдейською та грецькою койне), жодна з яких уже тривалий час не є мовою щоденного вжитку, а тому часто нелегко визначити особливості слововживання, граматики, а тим більше - фразеології чи фігуративного значення слів, що становлять основу для багатьох поетичних прийомів та засобів. Тому у визначенні етимології слів основним став компаративний метод. Граматична екзегеза упродовж століть вивчає етимологію слів у їх компаративному аспекті з лексичними шарами інших мов, у їх культурологічних особливостях, історичному розвитку, щоб виявити денотації та конотації, метафоричні значення, явища підтексту та ін. Граматичний аспект ускладнюється значними відмінностями у структурі вказаних мов, а, отже, і в особливостях їх поетики. Староєврейська мова - аналітична, образно-метафорична, емоційна, мова серця. Грецька - синтетична, інтелектуальна, мова розуму. Це у першу чергу впливає на літературний стиль та мовно-поетичні фігури. Біблія значною частиною написана у формі поезії, тому переважну більшість тексту можна аналізувати з точки зору використання тропів та художньо-стильових засобів.

Не зупиняючись на лінґвістичних проблемах аналізу та інтерпретації Біблії, у дисертації окреслюються ті аспекти, які мають безпосереднє значення у процесі її літературного аналізу та перекладу. Першорядне значення для аналізу, розуміння та інтерпретації тексту має лексичний аналіз. Не розуміючи лексико-семантичних особливостей кожного окремого слова, не можна говорити про розуміння тексту в цілому. Неправильне розуміння навіть одного слова призводить до значних деформацій змісту. Для літератора основний інтерес становить лексикологія з точки зору визначення денотативного і конотативного значення слів, виявлення імпліцитної інформації, - коли йдеться не про лексеми як мовні одиниці, а коли вони стають художніми образами. Другим типом граматичної інтерпретації, що має стосунок до розуміння образної структури тексту є етимологічний аналіз. Етимологія дозволяє не тільки глибше зрозуміти лексичне значення слова, а і його художньо-образне наповнення. Особливо важливо розуміти етимологію концептуальних слів, які є стрижневими в образній структурі тексту. Пильної уваги вимагає етимологічне значення власних імен у Біблії (чим займається біблійна антропоніміка). Третім типом аналізу, дотичним до літературного є власне граматичний аналіз. Біблеїст має справу з різними за природою і структурою мовами. Граматичний аналіз передусім покликаний допомагати зрозумінню структури речень, особливості поєднання слів і знаходити словесні конструкції для передачі їх у перекладі. Але граматичні особливості (категорії роду, специфіка відмінювання, утворення форм множини, переходу слів з однієї частини мови в іншу і т. п.) нерідко стають перешкодою для відтворення цілісного художнього образу ориґіналу.

Ще один аспект аналізу тексту - інтерпретація мовних фігур, які, будучи й літературними прийомами і тропами, є основою для творення художніх образів. Кожна мовна фігура містить імпліцитну інформацію, яка може не виявлятися із контексту, а вимагає знання мови і розуміння близькосхідних реалій. Починаючи зі сталих фразеологізмів і завершуючи складними метафоричними утвореннями, текст Біблії наповнений різними художньо-образними прийомами, без розуміння яких неможливо осягнути суті тексту. Основний прийом, на якому будується усе біблійне мислення, - метафора. Поряд з метафорою не менш вживаними є порівняння, паралелізми, гіперболи, літоти, евфемізми, використання іронії, сарказму, алегорії, персоніфікації. Усі ці явища потребують відповідного підходу інтерпретатора. Особливо важливо виявляти, чи аналізована фраза вжита у прямому чи переносному значенні, досліджувати семантику біблійних фразеологізмів, особливості біблійної поетичної мови, тощо.

Підрозділ 3.5. “Контекстуальні та інтертекстуальні принципи герменевтичного аналізу” акцентує увагу на принципах інтерпретації тексту. Стосовно Біблії проблема контекстуальної та інтертекстуальної інтерпретації набуває особливого вияву, що зумовлено складною жанровою структурою її цілісного тексту. Утверджений в біблійній герменевтиці принцип авторитету Писання („Писання тлумачить Писання”) визнає за сакральним текстом здатність самоінтерпретації. Суть контекстуального методу полягає у тому, що жодна частина тексту не може бути зрозуміла без розуміння цілісності тексту, тоді як цілісне розуміння неможливе без повного знання усіх його частин. Цей герменевтичний парадокс, утверджений Астом і Шляєрмахером, проймає теорію герменевтичного кола, і є ядром процесу інтерпретації. Коли мова йде про тлумачення Біблії, то цей процес значно ускладнюється, оскільки йдеться про унікальну текстову структуру - цілісність, що твориться з окремих змістово завершених книг, кожна з яких може розглядатися як самостійне текстове утворення. Герменевт має бути свідомий того, що поняття частин і цілого у Біблії ускладнюються: помножуючись, водночас диференціюються категорії різних рівнів.

Дисертантка охарактеризувала ряд принципів герменевтичного аналізу тексту. Принцип першопочатковості вживання, який акцентує ідею основного смислового навантаження на кожній знаковій особі чи події, яка в подальшому може виступати в ролі архетипу чи символу. Принцип смислової прогресії, продуктивний в аналізі багатьох біблійних образів і мотивів. Розкидані у різних книгах Біблії вказівки стосовно якогось явища чи теми настільки важливі для розуміння цілісності ідеї, що цей принцип переходить у принцип повноти смислових значень. Мається на увазі цілісна вичерпна характеристика тих місць з Писання, де згадується певні явище чи образ. У процесі виявлення повноти значень інтерпретатор стикається з багатозначністю образів чи формулювань. У такому випадку говорять про принцип багатозначності.

Уся Біблія - надскладне інтертекстуальне утворення. Тому інтертекстуальний метод був і залишається одним із найпродуктивніших. Немає жодного вірша Біблії, який би не мав хоча б одного інтертекстуального зіткнення у межах Писання. В біблійній герменевтиці це явище називається паралельними віршами чи перехресним цитуванням. Метод паралельних міць (Parallelstellenmethode) є одним з найдавніших у герменевтиці. Він орієнтує на використання зрозумілого місця Писання для пояснення менш зрозумілого. Цей метод, неодноразово обґрунтований в середньовічній екзегезі, своїм корінням сягає глибше - ще юдейської інтертекстуальної інтерпретації мідрашу. Метод паралельних місць будується на визначенні ключових слів кожного вірша чи смислового уривку, зіставленні чи протиставленні основних контекстів на їх основі. Перенесений з біблійної екзегези, він став одним з центральних методів сучасного літературознавства Компаньон А. Метод параллельных мест // Компаньон А.Демон теории. - М.: Изд-во им.Сабашниковых, 2001. - С.80-81.. Важливим є принцип єдності Заповітів, який визнає безпідставними всі спроби відмежувати Новий Заповіт від Старого. Деякі уривки Нового Заповіту взагалі неможливо зрозуміти поза старозавітним контекстом. Саме тому інтертекстуальний метод набуває статусу пріоритетного у процесі інтерпретації. Інтертекстуальним за своєю суттю є також порівняльний принцип аналізу. Ефективність цих принципів дисертанка підтверджує численними прикладами аналізу біблійних текстів.

У підсумку зазначено, що контекстуальний та інтертекстуальний методи аналізу є осердям герменевтичного аналізу біблійних текстів, які разом з екстратекстуальним аналізом основних біблійних парадигм творять основу описово-історичної та описово-лінґвістичної екзегези. Вони плідно використовуються упродовж віків як основна умова герменевтичного аналізу. Контекст у найширшому значенні та полівалентності терміну стає домінантою герменевтики як науки. Вказані прийоми інтерпретації при їх гармонійному врахуванні не допускають псевдотлумачень, унеможливлюють привнесення в текст не закладених у ньому значень. Такий утверджений біблійною герменевтикою стрижень творить, за переконанням дисертантки, виважену модель інтерпретації будь-якого тексту.

Завершується герменевтичний аналіз біблійних текстів окресленням метатекстуальних парадигм Біблії та принципів їх інтерпретації (підрозділ 3.6.). Всеохопним метатекстуальним контекстом Біблії є архетипна парадигма (3.6.1.). Такий її формат визначається тим, що вона охоплює не тільки біблійні тексти - 66 книг - а й усю повноту літературних і сакральних текстів - культово-ритуального досвіду людства. Спільність архетипного мислення - основа, на якій ґрунтується можливість взаєморозуміння між представниками різних культур, епох та індивідуальних світів. Архетипні матриці є тими константами, що утримують систему координат для аналізу кожного художньо-образного явища. За Фраєм, Біблія розглядається як основа для архетипного аналізу Frye N. Archetypal Criticism: Theory of Myths // Anatomy of Criticism. - Princeton University Press, 1990. - P.141.. Центральний стрижень її образної системи - протиставлення апокаліптичного та демонічного світів. Унікального характеру набуває архетипна образність Біблії тоді, коли йдеться не стільки про аналогію духовних значень і людських уявлень, скільки про анагогічні сенси, апокаліптичне наповнення реальних матеріальних чи абстрактних образів, всезагальність їх смислів. Фрай, пробуючи звести усі архетипи в єдину образну систему, зумів звести їх до основних асоціативних полів. Найбільш усталеними архетипами людської свідомості виокремлюються архетипи світових стихій. Вони пронизують усю Біблію та є центральними для інтерпретації її образної структури.

Архетипна парадигма є одною з основних метатекстуальних парадигм, яка протистоїть аналізу окремо взятої книги, а тим більше її окремого уривка. Вона вимагає знання всеохопного контексту та інтертексту усієї Біблії і тільки на його основі визначення сенсу кожного окремого образу та символу у смислових межах того чи іншого архетипу. Водночас її не можна розглядати відокремлено від інших метатекстуальних парадигм, особливо символічної та алегоричної. Це продемонстровано у наступному параграфі - 3.6.2. “Символічна парадигма”.

Сьогодні в літературознавстві та й культурології загалом існує тенденція підпорядковувати буквальне значення символічній логіці і семантиці. Принцип багатоскладовості (полісемії) значення літературного чи іншого твору залишається незаперечним фактом. І хоча упродовж віків були спроби заперечувати символіко-алегоричне тлумачення біблійних текстів, однак символіко-алегоричний метод залишається одним з найпродуктивніших. Висвітлюючи концепції символізму - від середньовічної доктрини багатозначності до найсучасніших теорій символізму у феноменологічній герменевтиці - авторка наполягає на тому, що символ залишається найпростішим засобом подвійного плану вираження, образом з двоскладовим значенням (пряме-символічне). При цьому вона послуговується класифікацією Кевіна Коннера Conner Kevin J. Interpreting the Symbols and Types. - Portland: Bible Temple Publishing, 1992., який виокремлює 8 груп біблійних символів: 1) символічні об'єкти (природні, надприродні, матеріальні предмети та ін.); 2) символічні істоти (тварини, птахи, надприродні створіння); 3) символічні дії; 4) символічні числа; 5) символічні імена; 6) символічні кольори; 7) символічні напрямки; 8) символічні місця, - і почергово розглядає специфіку кожної із цих груп, підсилюючи теоретичні судження конкретними прикладами.

На основі проведеного аналізу констатується, що символічна парадигма є однією з найголовніших у художньо-образних шарах біблійної імаґології, сягає меж метатекстуального дискурсу. Біблійна символіка може вважатися певним шифром чи алфавітом розуміння природи біблійної образності: вона уможливлює духовне прочитання історичних картин чи буденних реалій життя. Символ надзвичайно стійкий, елемент трансформації у ньому мінімальний, і, навіть якщо відбувається якась трансформація, то вона строго регламентована і повинна відповідати вимогам символічної логіки. Тому століттями складена традиція не залишає жодної можливості трактувати символи самовільно. Існують ряди моделей, за якими можна пояснювати шляхи формування ланцюгів символічних значень. Утворюючи смислові грона, біблійна символіка пов'язує повноту значень біблійних образів у єдину анагогічну концепцію паралельності природного і апокаліптичного світів, даючи можливість для прочитання Біблії як екзистенційного коду буття.

Водночас стверджується, що символічну парадигму не можна інтерпретувати відособлено від алегоричної парадигми (першопочатково ці дві художньо-образні структури Писання взагалі не розмежовувались, а піддавалися єдиному алегоричному тлумаченню). Тому аналіз продовжується у параграфі 3.6.3. “Алегорична пардигма”. На основі теоретичних праць Ґадамера, Лосєва, Фрая та ін. дисертантка розмежовує поняття символізму й алегоризму, вказуючи, що алегорія як форма вираження є синтезом двох планів - зовнішнього очевидного і внутрішнього, що прихований у підтексті. Але в ньому не відбувається активного самоперетворення внутрішнього у зовнішнє, а зовнішнє зображення переважає над внутрішнім, зовнішній образ переважає над невисловленою ідеєю, яку він ілюструє. Символ, який також є формою двопланового зображення, на противагу алегорії виявляє повну рівновагу між внутрішнім і зовнішнім, ідеєю й образом, ідеальним і реальним. Тут два плани зображення тотожні за своєю значимістю: „Символ є самостійна дійсність. Хоча це і є зіткненням двох планів буття, та вони подані у повній абсолютній нерозрізненості, так що вже не можна вказати, де „ідея”, а де „річ”. Це, звичайно, не означає, що у символі зовсім не відрізняються „образ” та „ідея”. Вони обов'язково відрізняються, інакше б символ не був вираженням. Однак вони відрізняються так, що видно точку їх абсолютного ототожнення” Лосев А.Ф. Диалектика мифа // Лосев А.Ф. Миф. Число. Сущность. - М.: Мысль, 1994. - С.40.. Отже, в обох випадках маємо справу з двома сферами буття, які співвідносяться як смисл і явище і вони зазнають ототожнення і синтезу. При такому ототожненні можливі синтези кожного окремого елемента одного шару з відповідним елементом іншого. Однак символічний і алегоричний шари в Біблії - надто складні і багатогранні, нерідко дослідник стикається з явищем відносності образотворення, коли „одна і та ж виражальна форма залежно від способу співвідношення з іншими смисловими виражальними чи речовими формами може бути і символом, і схемою, і алегорією одночасно” Там само. - С.44.. Водночас в алегоричній парадигмі спостерігається явище, коли одна і та ж річ допускає безконечну кількість різноманітних інтерпретацій, при чому жоден інтерпретативний підхід не вичерпує її розуміння в цілому.

Алегорична парадигма як і символічна творять єдиний метатекстуальний рівень біблійної образності, який виводить інтерпретацію Писання з вузького текстуального контексту і вимагає від інтерпретатора не тільки вміння аналітично мислити для зіставлення різних уривків з метою виявлення їх духовного наповнення (за Шляєрмахером - компаративний метод), а й здатності проникати в духовну сутність явищ, описаних у тексті, з метою осягнення їх метатекстуального сенсу (відповідно - конґеніальний метод). Саме тому алегорична інтерпретація була і залишається найбільш суперечливою в історії герменевтики з крайніми проявами ставлення до її доцільності та леґітимності. Жодна з існуючих герменевтичних шкіл не дала досі остаточної відповіді щодо законів такого підходу в тлумаченні Святого Письма. Неможливість вирішити цю проблему породжена взаємним упередженим ставленням протилежних шкіл. Увесь розвиток біблійної екзегези, власне, і демонструє протиставлення алегоризму Александрійської школи буквалізмові Антіохійської; ця ж розбіжність була серед причин розколу церкви; заперечення алегоризму Середньовіччя призвело до Реформації у контексті зміни наукової парадигми в добу Модерну. Такий історичний розвиток зі збереженням обох протилежних підходів, - на думку дисертантки, - є свідченням їх рівнозначної правомірності, тим більше, що саме Писання спонукає читачів і до буквального, і до алегоричного розуміння тексту і буття. Для сучасного інтерпретатора видається очевидною можливість поєднання цих методів у методології, яка б розглядала їх не як антагоністичні, а як дуальні підходи взаємодоповнення.

Типологічна парадигма Біблії - один з центральних концептів інтерпретації Писання - аналізується у параграфі 3.6.4. “Типологічна парадигма”. На відміну від символіко-алегоричної інтерпретації, типологічна була стрижнем біблійної герменевтики усіх історичних епох, починаючи від апостольської екзегези Нового Заповіту. Навіть реформатори, які агресивно заперечували алегоричну інтерпретацію Середньовіччя і відкидали символічний метод, не змогли відкинути можливість тлумачити Біблію типологічно. Типологічна інтерпретація є центральною віссю будь-якої іншої інтерпретації, навіть і віссю, на якій тримається уся структура Біблії як сукупність різних за жанровими ознаками та історичними реаліями книг. Така думка висловлювалась неодноразово Frye N. The Great Code. The Bible and Literature. - New York - London: Harcourt Brace Jovanovich Publishers, 1982. - P.xii.. Найпростішою ознакою об'єднуючого принципу є наявність наскрізних образів, що умовно становлять каркас образної структури. Але, очевидно, наявність спільних образів ще не є надійною підставою для утвердження принципу єдності біблійних книг. Поетичною та тематичною єдністю Біблії керує принцип взаємного узгодження елементів: „Ця поетика базується на відповідності Старого і Нового Заповітів: усе в Старому Заповіті є іносказанням Нового. Таке типологічне прочитання Писання веде до сполучення (чи співвіднесення) певних фігур і атрибутів, дійових осіб і епізодів в обох Заповітах” Эко У. Эволюция средневековой эстетики. - СПб.: Азбука-классика, 2004. - С.135.. Отже, перший і основний загальновизнаний принцип інтерпретації Біблії традиційно зводиться до принципу єдності Заповітів.

Типологічна інтерпретація - це інтерпретація реалій Старого Заповіту з точки зору їх праобразності щодо Нового або ж інтерпретація описаних у Біблії об'єктів, подій, образів як праобразів реалій духовного світу: „Традиційно у християнстві розглядається Старий Заповіт прототипом Нового, і типи є символами антитипів і реалій. Необхідно зрозуміти, що ці прототипно-антитипні зв'язки є прямою паралеллю у формі міфічно-кариґматичних відносин. Але не можна сказати, що Старий Заповіт є виключно прототипом Нового, і поза межами Нового Старий Заповіт з нічим не співвідноситься як прототипно-антитипні відповідності. Новий Заповіт такий же міфічний, як і Старий, і є прототипом свого власного духовного значення; міфічні елементи в обох Заповітах тісно пов'язані з міфічними аналогіями у всьому світі” Frye N. Words with Power. Being a Second Study of the Bible and Literature. - First Harvest/HBJ edition, 1992. - P.139.. Але все-таки основний акцент ставиться на відображенні Нового Заповіту в Старому (пророче) чи Старого Заповіту в Новому (історично). Таким чином, „Біблія стає подвійним дзеркалом, яке відображається саме в собі” Frye N. The Double Mirror // Myth and Metaphor. -University Press of Virginia, 1996. - P.231..

Дисертантка розмежовує типологію та інші метатекстуальні парадигми і, відповідно, типологічну інтерпретацію від інших типів тлумачення. Основною ознакою розмежування є усвідомлення того, що типологія стосується конкретних історичних подій чи постатей тоді як алегорія - загальнолюдських життєвих явищ та реалій. Так само навіть у розгорнутих картинах чи описах пророчі символи не слід ототожнювати з типологічними праобразами. Типологія завжди будується на основі аналогії, а символ може бути доволі віддаленим від означуваного явища, або й зовсім умовним. Типологія також часово обумовлена: вона стосується провіщення подій, майбутніх щодо часу написання тексту, де вона вжита як художній, історичний чи пророчий образ.

З-поміж біблійних праобразів виділяються окремі групи: типологічні події, типологічні об'єкти, типологічні постаті. У контексті типологічної парадигми утверджується Христоцентричний принцип типологічної інтерпретації: постать Ісуса Христа єднальна ланка двох Заповітів, осердя всякої інтерпретації і розуміння Біблії (особливо він реалізується в інтерпретації ключових постатей Старого Заповіту). Типологічна структура, побудована за принципом історизму, утверджує в Біблії діахронічний принцип розуміння тексту. Саме він, як виразне розуміння синхронізації історії, цілковито протиставляє Біблію усім іншим релігійним та культовим системам, які побудовані за принципом міфологічної синхронії Frye N. The Great Code. The Bible and Literature. - New York - London: Harcourt Brace Jovanovich Publishers, 1982. - P.84.. Як відомо, усі історичні постаті Біблії історично, текстуально, археологічно підтверджуються, в більшості випадків з точною вказівкою дат і наявністю інших письмових джерел, які підсилюють достовірність поданої в Писанні інформації. Тому не дивно, що типологічна інтерпретація завжди залишається ядром біблійної герменевтики. Вона підтверджує унікальність Писання, його інспірації та анагогічності, коли сакральний текст Старого Заповіту є прототипом екзистенційної реальності Нового Заповіту, а Новий Заповіт - прототипом духовних реалій апокаліптичного світу. Окрім типологічних постатей паралельно утверджуються праобрази есхатологічних сутностей і апокаліптичних подій. Така праобразна інтерпретація стала надбанням християнської герменевтики і тільки в інтерпретації Біблії цей принцип може бути реалізованим у такому обсязі і повній гармонізації текстових та історичних паралелей. Сама Біблія створила основу для його застосування.

Підсумовуючи окреслення метатекстуальних парадигм, дисертантка наголошує, що жодна з них - архетипна, символічна, алегорична, типологічна - не може розглядатися відокремлено одна від одної. Текст Писання настільки складна образна структура, що часто навіть важко точно віднести той чи інший образ до певної групи образів чи класифікувати ту чи іншу фігуру до певної групи тропів. Особливо це стосується пророчих картин, де взаємопоєднання образів емпіричного світу з картинами апокаліптичного світу вимагає особливого герменевтичного підходу та синтезу усіх існуючих принципів аналізу.

ВИСНОВКИ

Біблія займає центральне місце в герменевтичному універсумі світової літератури і культури в цілому. Уся західноєвропейська культура і частково культура Сходу розвивалися під впливом Книги Книг, яка стала основним „депозитом” (К. Ясперс) релігійного, філософського, естетичного, історичного, морально-етичного мислення світової цивілізації. В періоди духовних криз суспільства спостерігався особливий інтерес до вивчення Святого Письма як константи людського гуманітарного досвіду. Подібне зацікавлення спостерігається і сьогодні на пострадянському просторі. Тому особливо актуальною постала проблема методологічних підходів та наукових стратегій дослідження Біблії. На цьому тлі виокремилось коло проблем, пов'язаних з аналізом біблійних текстів у річищі герменевтичних практик минулих епох, актуалізації давніх концептів у світлі сучасних досягнень науки. Герменевтизація коґнітивних практик і потужний філологічний зворот ХХ століття дали можливість по-новому поглянути на роль і місце біблійної герменевтики у системі гуманітаристики.

Перший основний висновок біблійної герменевтики полягає у підході до Біблії як до феномена словесної структури, що за своєю сутністю відрізняється від усіх інших текстових явищ. Біблія - металітературний текст, складне словесне ціле, в якому зреалізована складна і багатопланова система відносин, і філолог, який вивчає цей текст, має справу з відмінним від художньої літератури типом мислення: в літературі - імагінативним, художньо-образним мисленням; у сакральних текстах - з трансцендентним апокаліптичним мисленням. Тому вивчення літератури спрямоване на розуміння художнього світу уяви у безмежній кількості проявів людської думки, пропущеної через творчий процес, є хоч і творчою, можливо, дуже індивідуальною, але все-таки рефлексією реального світу. Сакральні тексти, хоч їх також можна розглядати з точки зору їхньої художньо-образної природи, мають іншу природу, де образи чи художні фігури є лише зовнішнім оформленням внутрішньої структури апокаліптично-трансцендентного змісту, а тому їх вивчення має передбачати в першу чергу осягнення їх анагогічного значення.

Біблійна герменевтика виконує функцію такого коментаря сакральних текстів. Маючи свою історію і виробивши власну методику, вона є складним і неоднорідним феноменом людської думки, який не вдається обмежити якимись рамками, оскільки предмет її дослідження - Святе Письмо - є проміжною ланкою між матеріальним і трансцендентним світом. Тому біблійна герменевтика посідає проміжне місце у системі наук - знаходиться на межі між секулярними дисциплінами текстології, філології, історико-літературної критики та теологічними дисциплінами екзегетики, апологетики та власне теології.

Процес становлення і розвитку біблійної герменевтики триває понад три тисячоліття, оскільки у Біблії поняття інтерпретації з'являється значно раніше від грецької традиції і розгортається з першої старозавітної Книги Буття (1445 р. до Р. Х.). У Біблії представлена найдавніша герменевтична традиція, закорінена в інтерпретацію усіх видів спілкування Бога з людиною - снів, видінь, ангельських повідомлень, знаків, таємниць, пророцтв, притч, писаного слова, - вона набуває форми сакрального мистецтва. Різні підходи до інтерпретації Священних Писань в юдаїзмі стали відправними точками для різних методів інтерпретації в майбутньому. Таких методів викристалізувалося чотири: алегоричний, інтертекстуальний, буквалістський і харизматичний. Існують підстави визнавати, що давня юдейська екзегеза загалом є своєрідною моделлю можливих підходів до інтерпретації Біблії. Першими герменевтичними текстами нової доби стали книги Нового Заповіту. Будучи коментарями книг Єврейського Канону, вони утвердили відомі герменевтичні принципи: контекстуальний, історичний, хронометричний, компаративний, смислової прогресії, алегоричний, символічний, типологічний та ін., які лежали в основі апостольської герменевтики, бо інтенсивно розроблялися апостолами. Александрійська школа патристики продовжила юдейську Александрійську традицію Філона та Йосифа Флавія. Утвердження неоплатонізму було підґрунтям для розвитку алегоричного методу, який став центральним у патристичній екзегезі. Антіохійська школа (Діодор Тарсійський, Теодор Мопсуестійський, Іоан Христостом), яка протистояла алегоризму Александрійської, наголошуючи на буквальному та історичному методах, замінила алегоричний підхід типологічним і, намагаючись уникати догматизму, започаткувала ідеї лібералізму в розвитку світової думки. Західна латинська екзегеза (Тертуліан, Ієронім) переважно притримувалася позиції першої, продовжуючи і її алегоричні підходи, і теоретичну розробку філологічних аспектів. Вершиною цих пошуків стала діяльність Августина, який, розглядаючи мистецтво і науку як необхідні складники біблійної герменевтики, інтеґрував граматику, риторику, логіку і природничі науки в єдину інтерпретаційну доктрину. Визнаючи і буквальний, і фігуративний сенси Писання, він поєднав Александрійський і Антіохійський підходи, при чому в граматико-історичному аналізі пріоритетну роль відвів авторській інтенції, якій підпорядкував усі інші концепти. Найсуттєвішою в герменевтичній моделі Августина стала розроблена ним теорія чотирьох значень, що ґрунтується на філософському розумінні множинності словесного значення чи відношення „зовнішнього слова” стосовно „внутрішнього слова”. Вона і стала основою сучасної наукової семіотики.

Надалі вся середньовічна герменевтика, розвиваючись у лоні теології, інтерпретувала Біблію з позицій полісемантичності значень. Під впливом платонізму вона трактувала видимий світ як типологію метафізичної реальності. П'єр Абеляр теорією концептуалізму та започаткованою ним дискусією щодо словесного значення, яка активно розробляла філологічну термінологію та коло теоретичних філологічних проблем, скеровуючи герменевтику в раціоналістичне річище. Християнську теологію (віру) та Аристотелеву філософію (раціоналізм) примирив у своїх працях Тома Аквінський. Філологічний зворот доби гуманізму окреслив нове коло гуманітарного знання. Комплекс лінґвістично-літературних досліджень, викликаний інтересом до класичної літератури, сприяв розвитку риторики, літературної науки, текстуальної критики, вивченню античних мов і став початком інтенсивного розвитку герменевтики. Християнські гуманісти, синтезувавши екзегезу Августина з методом Оккама, виробили новий шлях (via moderna), поєднавши дедуктивний раціоналізм з принципами віри. Теологія протестантизму, сформульована Мартіном Лютером, активізувала поширення і дослідження біблійних текстів на новій, науковій основі, ініціювала нові версії Писання національними мовами, відкривала нові можливості їх тлумачення у світлі різнонаціональних традицій.

У період преромантизму почали з'являтися заклики аналізувати Біблію з культурологічних позицій, віддаючи належне тексту як літературному витвору в системі розвитку культури загалом і літератури зокрема. Тоді зародилися сучасні підходи до вирішення герменевтичних проблем. Найпродуктивнішою виявилася філософія тотожності Фрідріха Аста, на основі якої базувалась його теорія відтворюючого конструювання. Біблійна герменевтика першої половини ХХ ст., формуючись у лоні лібералізму, перейняла ірраціоналістичні тенденції епохи і вилилась в екзистенціалістську теорію інтерпретації, де основний акцент ставився не на прагматичних методах дослідження тексту, а на „екзистенційному переживанні”, самозаглибленні, самоусвідомленні, емоційному досвіді. Такий підхід призвів до виникнення нових тенденцій у герменевтичній науці, що переорієнтувалась з проблеми аналізу тексту на проблему читацького сприймання. Екзистенційна гременевтика вперше поставила питання про те, що означає текст для кожного окремого читача, і таким чином скерувала подальші дослідження в річище рецептивної естетики та теорії читацького відгуку. Ґадамер, виступаючи послідовником Гайдеґґера, Дільтея, Гуссерля, узагальнивши весь досвід попередників, спрямував науку про інтерпретацію у феноменологічну сферу з основним наголосом на філософії мови як сакральної сутності буття.

Спроби структуралістів та розхитування методологічних засад з боку деконструктивістів породили явище протидії таким підходам. Починаючи з праць Е. Д. Гірша, в літературознавчій науці прозвучав заклик повернутися до витоків „чистої герменевтики”. Гірш підняв свій голос „на захист автора”. Прихильниками і продовжувачами таких підходів стали Френк Кермоуд, який першим в епоху деконструктивістської ідеології здійснив спробу повернути сучасне літературознавство у більш традиційне річище зі значним акцентом на біблійних студіях та застосуванні екзегетичних методологій у процесі текстової інтерпретації; та Вольфганг Ізер, який услід за попередником продемонстрував актуальність та продуктивність залучення до сучасних літературознавчих студій методів біблійної герменевтики, аж до доцільності використання в процесі текстової інтерпретації давньоєврейської методології мідрашу. Вони виступали проти спрощеного ставлення до Слова Божого, закликали повернутися до основоположних доктрин Писання.

Пройшовши тривалий шлях становлення і розвитку, герменевтика виробила складну систему теоретичних концепцій. Кожна інтерпретативна система віддзеркалює певну історичну епоху, базується на конкретному історичному і соціальному досвіді, зумовлена усталеними традиціями розуміння та науковими досягненнями епохи. Загалом герменевтика розвивалася, послідовно виробляючи єдину концепцію інтерпретації тексту та явищ буття, формуючи методологічну систему, термінологічний апарат, виявляючи загальні закономірності процесу розуміння та інтерпретації.