Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

ПРОБЛЕМИ ХУДОЖНЬОГО ПЕРЕКЛАДУ ЯК ПРЕДМЕТ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОЇ РЕФЛЕКСІЇ

10.01.06 - теорія літератури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

ЛАНОВИК МАР'ЯНА БОГДАНІВНА

КИЇВ - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії літератури та порівняльного літературознавства Тернопільського національного педуніверситету імені Володимира Гнатюка Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор

ГРОМ'ЯК Роман Теодорович,

Тернопільський національний педуніверситет

імені Володимира Гнатюка, завідувач кафедри

теорії літератури та порівняльного літературознавства.

Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук, професор

ПОЛІЩУК Ярослав Олексійович,

Ягеллонський унівеситет, м. Краків, Польща,

професор кафедри україністики;

доктор філологічних наук, професор

СОЛОВЕЙ Елеонора Степанівна,

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України,

провідний науковий співробітник відділу

компаративістики;

доктор філологічних наук, професор

БУНЧУК Борис Іванович,

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича,

професор кафедри української літератури і журналістики.

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

кафедра теорії літератури та порівняльного літературознавства, м. Київ.

Захист відбудеться "26" лютого 2007 р. о 10-00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий "18" січня 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Г.М. Нога

Загальна характеристика роботи

В українській науці про літературу серед нових розвідок, пов'язаних з проблемами літературного перекладознавства вважаємо за необхідне відзначити кандидатську дисертаційну роботу Тетеріної О.Б. "Переклад як наукова проблема в українській літературно-критичній думці ХІХ - початку ХХ ст. (компаративний дискурс) ". (К., 2004. - 206 с.) та монографію Коломієць Л.В. "Концептуально-методологічні засади сучасного українського поетичного перекладу" (К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2004. - 522 с.). Активно у цьому річищі працює кафедра теорії літератури та порівняльного літературознавства Київського національного університету імені Т. Шевченка. Варто також виокремити роботу "Перекладацької Майстерні" львівських дослідників, зокрема видані за останні роки результати їхніх наукових пошуків (Записки "Перекладацької майстерні 2000-2003". Т.1., Т.2., Т.3. / упорядник М. Прокопович. - Львів: Львівський національний університет ім.І. Франка - Центр гуманітарних досліджень), де поряд з проблемами перекладознавчої лінгвостилістики розглядаються питання історії та теорії літературного перекладу.

Однак, більшою чи меншою мірою заторкуючи аспекти літературного перекладознавства, ці дослідження оминають увагою проблему інтеґральної теорії художнього перекладу. Тому ми спробували багатоформатно окреслити саме літературознавчий аспект перекладознавчого феномена, у тому числі й з огляду процесів творчості, якомога повніше враховуючи теоретико-літературні напрацювання закордонних та українських дослідників у цій сфері.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Дисертаційна робота виконана в руслі комплексної теми кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка - "Проблеми рецептивної поетики, наратології і транслаторики в українсько-зарубіжних літературних зв'язках" (№ державної реєстрації 0105U000748). Тема дисертації погоджена з Науково-координаційною Радою НАН України "Класична спадщина і новітня дітература" при Інституті літератури ім. Т. Шевченка.

Мета роботи - увиразнити літературознавчі засади перекладознавства, дослідити якнайширший спектр підходів до перекладознавчих проблем у системах різних літературознавчих шкіл та напрямків, переосмислити перекладознавчі проблеми крізь призму рефлексії основних літературознавчих підходів до аналізу художнього тексту. При цьому ми враховували, як паралельні зміни парадигм у літературознавстві зміщують акценти та спричиняють зсуви у підходах в перекладознавчій науці. Зокрема ставили перед собою такі завдання:

проаналізувати перекладознавчі підходи в основних школах та напрямках зарубіжного літературознавства XIX - XX ст.;

окреслити можливі перекладознавчі аспекти у тих літературознавчих напрямках, представники яких у своїх дослідженнях безпосередньо не торкалися проблем, пов'язаних з феноменом художнього перекладу;

потрактувати художній переклад з точки зору його діалогізму (діалогу мистецьких особистостей, творів, історичних епох та національних культур), відтак - як засобу міжлітературної та міжкультурної/міжнаціональної комунікації;

розглянути проблеми перекладу в річищі літературознавчої імаґології (питання функціонування художніх образів, мистецьких та національних світів в ориґіналах та іншомовних відповідниках / у різних літературних системах);

дослідити проблему співвідношення тексту та твору в перекладознавчій перспективі; а також аспекти дискурсу, контексту, підтексту, інтертекстуальності;

простежити існуючі та можливі ірраціональні підходи до перекладацького феномена, прогнозувати їхній ймовірний вплив на розвиток перекладознавства.

Оскільки "на авансцену сьогоднішньої пізнавальної ситуації виступає постулат поліфонічності мислення, який щодалі набирає більшого значення і ширшого резонансу. і у певному значенні можна говорити про ймовірне знання як істинне, яке існує у множині варіантів" Лук'янець В.С., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. Сучасний науковий дискурс: Оновлення методологічної культури. - К., 2000. - С. 120. , то ми намагалися фіксувати поліфонізм ґетероґенних поглядів і підходів до проблем художнього перекладу, які, хоча й не рівноцінні у своїй продуктивності для сучасної науки, однак разом виявляють системну картину досліджуваного явища, репрезентують різні його грані. Зважаючи на ситуацію в новітній науці, позначену протистоянням між раціоналізмом та ірраціоналізмом, не вважаємо, що раціональні підходи мають більше право на існування, аніж ірраціональні. Розгляд їх як рівноправних уявляється можливістю переходу від частково системного до цілісно системного аналізу у сфері сучасного теоретико-літературного перекладознавства. Такий підхід до феномена перекладу дає змогу простежити взаємозв'язок та перегуки суголосних ідей та явищ у різних літературознавчих парадигмах.

Теоретико-методологічну основу дослідження становлять засадничі праці основних літературознавчих шкіл та напрямків: герменевтики (Ф.Д.Е. Шляєрмахер, В. Дільтей, Г. - Ґ. Ґадамер, Е.Д. Гірш), психолінґвістики (О. Потебня, Е. Сепір, Б. Уорф), психоаналізу (З. Фройд, К. - Ґ. Юнґ, Е. Нойманн, Н. Зборовська, Ю. Сорокін), формалізму (В. Шкловський, Ю. Тинянов, Р. Якобсон, Я. Мукаржовський), структуралізму та семіотики (К. Леві-Стросс, Ч. Пірс, Ю. Лотман, Дж. Ділі, У. Еко), наратології (В. Шмід), рецептивної естетики (В. Ізер, Г.Р. Яусс, О.В. Червінська), феноменології (Е. Гуссерль, М. Гайдеґґер, Р. Інґарден, Г. Башляр, П. Рікер), постструктуралізму та деконструктивізму (Р. Барт, М. Фуко, П. де Ман, Ю. Крістева, Ж. Дерріда). При цьому у роботі послуговуємось аналітичним, герменевтичним, системним, структуральним, компаративним та хронологічним методами наукового дослідження з використанням імаґологічного, інтертекстуального, дискурсного аналізу, аналізу історичних практик.

Наукова новизна роботи

Дослідити, як саме теорія художнього перекладу виглядає крізь призму різних літературознавчих підходів, як перекладознавчі феномени заломлюються під різними кутами зору, запропонованими різними літературознавчими напрямками, та які тенденції у кожному випадку виявляються найпродуктивнішими, було метою наших пошуків. Необхідність вироблення полісистемного різноманітного в методах та рівнях підходу до феномена художнього перекладу давно назріла. На сучасному етапі розвитку цієї галузі має бути вироблена нова літературознавча теорія перекладу - концептуальна та універсальна, яку б можна було застосовувати в різних контекстах при літературному аналізі та у компаративних студіях.

Ми мали намір окреслити нову парадигму літературного перекладознавства. В цьому полягає новизна дослідження, - адже подібна спроба інтеґрального метакритичного дослідження літературознавчого перекладознавства є новою і для української, і для зарубіжної науки про літературу. Необхідність наукової розвідки такого формату очевидна: теорія художнього перекладу в її літературознавчому вияві є базовою для вирішення багатьох проблем теоретичних, компаративних та історико-літературних досліджень, тому вважаємо, що теорія літератури має забезпечити належне підґрунтя для подальшого розвитку цих сфер, розширення горизонтів вивчення та виходу їх на якісно новий теоретико-методологічний рівень.

Практичне значення

Теоретичні результати дисертації можуть бути використані в дослідженнях проблем теорії літератури, літературознавчого перекладознавства, компаративістики та при підготовці спецкурсів із вказаних дисциплін. Водночас дисертаційна робота окреслює можливі перспективи у вивченні проблем специфіки рецепції іншомовних та перекладних творів, творчості окремих митців, рис окремих напрямків та епох, їх функціонування в іншомовному середовищі. Усвідомлюючи складну ситуацію в сучасному літературознавстві, спричинену неокресленим семантичним статусом термінів, необхідністю їх систематизації та узгодженості з іншомовними відповідниками, вважаємо, що наша робота окреслює можливі шляхи вирішення літературознавчого термінологічного апарату в рамках кожної окремої літературознавчої школи та напрямку.

Апробація роботи

Викладені у дисертаційному дослідженні концепції були апробовані на наукових конференціях: "Літературознавча компаративістика: уроки історії, сучасні проблеми" (Тернопіль, 11-14 травня 2001 р.), "Класична поетика та естетика постмодерної доби: заперечення чи трансформація? " (Львів, 14-15 травня 2003 р.), "Проблеми жанру, стилю, літературного напрямку" (Запоріжжя, 16-17 жовтня 2003), "Семантика мови і тексту" (Івано-Франківськ, 22-24 жовтня 2003 р.), "Література та літературознавство: історія і сучасність" (Житомир, 20-21 квітня 2004 р.), "Українська література: духовність і ментальність" (Кривий Ріг, 5-6 листопада 2004 р.), "Актуальні проблеми філології та перекладознавства" (Хмельницький, 12-13 травня 2005 р.), "Актуальні проблеми історії і теорії української літератури" (Львів, 7-8 червня 2005 р.), "Українська література: духовність і ментальність" (Кривий Ріг, 14-15 жовтня 2005 р.), "Література в контексті кризової доби" (Чернівці, 19-20 жовтня 2005 р.); "Володимир Гнатюк у контексті розвитку сучасної культури України" (Тернопіль, 12-13 травня 2006 р.); "Контактна зона як феномен культури" (Миколаїв, 18 травня 2006 р.); та на наукових семінарах: "Загальнолюдські цінності та національний менталітет у дзеркалі слов'янських літератур" (Луцьк, 24-25 травня 2004 р.), "Терміносистема слов'янського літературознавства" (Перший етап - Житомир, 22-23 березня 2005 р.; Другий етап - Луцьк, 26-27 квітня 2005 р.; Третій етап - Тернопіль, 30 вересня - 1 жовтня 2005 р.), на щорічних науково-методичних конференціях Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка, на науково-методичних семінарах кафедри та міжкафедральної наукової лабораторії.

За результатами дисертаційного дослідження у фахових виданнях з літературознавства опубліковано 38 наукових праць, загальний обсяг яких сягає 72 друковані аркуші у тому числі монографія "Теорія відносності художнього перекладу: літературознавчі проекції" обсягом 32 друковані аркуші.

Дисертаційне дослідження обговорене та рекомендоване до захисту на засіданні кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (Протокол № 11 від 8 червня 2006 року).

Структура і зміст роботи

Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації - 410 сторінок, 372 з яких займає основний текст. Список використаних джерел налічує 730 позицій.

літературознавча рефлексія художній переклад

Основний зміст дисертації

У другому параграфі 1.1.2 "Перекладознавчі ідеї та концепції епохи Романтизму як джерело новітніх та сучасних теорій художнього перекладу" окреслюються пошуки епохи Романтизму у сфері перекладознавства, які здійснювалися кількома шляхами. Один з них полягав у намаганні осмислити поняття мова - особистість - нація - естетична система у взаємозумовленості (Й.В. Ґете, Й. Ґ. Гердер, В. Гумбольдт,). Дещо іншим шляхом ішов Ф.В. Шеллінґ у пошуках відповідей, поставлених його попередниками. Він розглядав переклад під іншим кутом зору, вбачаючи проблему не стільки в нерозумінні інших національних культур, скільки в нерозумінні глибини мистецтва та душі генія. Послуговуючись категоріями ідеального та реального, суб'єктивного та об'єктивного, безконечного та конечного, свободи та необхідності, він намагався розробити метод конструювання, за допомогою якого можна було б виробити ідеальну модель світу мистецтва, ефективно чинну у будь-якому виді творчої діяльності. Інтерес до внутрішнього, духовного, трансцендентного, інтуїтивного в психології митця та мистецтва привів романтиків до того, що сама мова виявилася недостатньою для висловлення власних устремлінь не лише у творчості, а й у філософських дослідженнях мистецтва. Мовою вічності стала для них мова символів та алегорій, де художня образність поставала законом безконечного світу, глибинним виявом світового духу, вічністю, "закодованою" у творі. Щодо проблем перекладу, то найцікавішими тут виявилися вчення К. Брентано, А. Шлеґеля та Новаліса.

Мистецькі пошуки "пізніх" романтиків здійснювалися у сфері інтуїції, фантазії як засобу пізнавання світу та образного мислення як невід'ємної ознаки мистецтва. Все частіше раціональні пошуки перепліталися з ірраціональними, з ідеями двійництва, мозаїчності, множинності, гри. Вичерпавши старі підходи до мови, культури, історії, епоха Романтизму накреслила перспективну програму розуміння мистецтва. Це дало підстави дослідникам ХХ ст. трактувати Романтизм як велику епоху в історії художнього перекладу та становлення його теоретичних основ, яка виробила діаметрально протилежні - стосовно епохи Класицизму - підходи до проблем мистецької діяльності. Епоха Романтизму розробила міцні основи для подальших пошуків у цій царині художнього слова, і, мабуть, не існує жодної школи чи напряму літературознавства, де б не простежувався вплив ідей тогочасних мислителів, у тому числі й у сфері перекладознавства.

Підрозділ 1.2 "Психолінґвістичні теорії у розвитку перекладознавства" складається із трьох параграфів. Перший - 1.2.1 "Західноєвропейські джерела виникнення психолінґвістичного підходу в перекладознавстві" окреслює перекладознавчі підходи на підставі основних джерел виникнення психолінґвістичних теорій у літературознавстві ХIX - XX ст. - синхронних у часі філософії мови В. Гумбольдта та суб'єктивного ідеалізму Й.Г. Фіхте та їх вплив на формування перекладознавчої думки в Європі. У другому - 1.2.2 "Розвиток психолінґвістичної теорії на українському ґрунті" йдеться про те, що в українській науці XIX ст. розробка ідей німецьких учених набула цілісної форми у вченні О. Потебні, центральною віссю якого є вивчення зв'язку думки (мислення) та мови (зокрема художнього слова) як нероздільних сфер. Услід за В. Гумбольдтом, який вважав, що навіть окреме слово в іншій мові має зовсім інше значення, О. Потебня заперечував саму можливість точного відтворення ориґіналу мовою іншого народу, передачу окремих деталей, поетичних нюансів, мікроелементів, які в сукупності становлять ієрархічну структуру художнього твору. Зважаючи на те, що всі мови занурені у народну свідомість, він твердив, що переклад з однієї мови на іншу є не передачею тої самої думки, а ґенеруванням іншої, відмінної. Художній твір - це в першу чергу лінґвістична даність, дві площини якої - вираження й зміст - є асиметричними. Ґрунтуючись на філософії мови В. Гумбольдта, "Філософії мови і слова" Ф. Шлеґеля та вченні Г. Штейнталя про зв'язок мови з духом народу, національною культурою та звичаями, О. Потебня розробив власний інтеґральний підхід до мови як явища, що пов'язує реальність з духовним досвідом, минуле - з теперішнім та майбутнім. Робота перекладача - подвійне завданням: він повинен не лише перекласти художній твір, а й перекласти у ньому одну національну мову як мистецьку систему іншою. Без успішного здійснення останнього, неможливе досягнення успіху в першому завданні, адже мова як засіб формування думки та стійких традицій не лише впливає на літературні матриці жанрів і стилів, а й безпосередньо включається у процес "відливання" цих матриць. У такому висвітленні переклад постає як "марґінальний твір, який стоїть "на межі" двох світів в аспекті інтерференції різних картин світу" Кісь Р. Мова, думка і культурна реальність (від О. Потебні до гіпотези мовного релятивізму). - Львів: Літопис, 2002. - С. 103. .

У третьому параграфі цього підрозділу 1.2.3 "Відлуння психолінґвістичних ідей у перекладознавстві ХХ ст." йдеться про те, що психолінґвістичні дослідження у сфері художнього слова відіграли важливу роль для подальших пошуків, стали підґрунтям для багатьох ідей кінця ХIХ - ХХ ст. Ними були позначені ідеї про мовну закоріненість культурної та соціальної антропології, про взаємозв'язок мислення, мови та образів у психоаналізі З. Фройда та Ж. Лакана, про владу мови над людиною у вченні екзистенціалістів (зокрема, Ж. - П. Сартра), а також концепції мови Е. Сепіра, Дж. Сірля, М. Фуко, теорія мовленнєвої дії Дж.Л. Остіна, теорії дискурсів та ін. Результати спостережень у сфері психолінґвістики впливали й на розвиток перекладознавчої науки. Найбільш плідними були результати у розвитку герменевтичного вектора. Таким чином, проблема художнього перекладу була переведена у русло інтерпретації та національного контексту.

Третій підрозділ першого розділу 1.3 "Психоаналіз та ґендерні студії в перекладознавстві" присвячений перекладознавчим пошукам, які під впливом ідей раціоналізму та матеріалізму йшли в іншому руслі. Перший параграф цього розділу - 1.3.1 "Перекладознавчі проблеми в психоаналітичному контексті" торкається тих аспектів художньої інтерпретації, які пов'язують цей процес зі сферою підсвідомого/позасвідомого. Головна вісь проблем стосується дихотомії автор/перекладач та пов'язана з аспектами особистісної психіки. Тут творчий процес сприймається як вияв позасвідомого, пропущеного крізь призму свідомості автора. Тому кожен мистецький твір розглядається як компроміс між свідомим та позасвідомим, як спільний знаменник для свідомих та підсвідомих чинників, зовнішнього та внутрішнього, реальності та мрії. Мистецтво своєрідним чином досягає примирення цих суперечностей. Попри вживання психоаналітиками терміна "переклад" у різнобічних значеннях (як переклад з мови снів, переклад асоціацій на мову раціонального мислення тощо), розуміння перекладу як художнього явища також випливає із вчення З. Фройда про підсвідоме. Так само, як осягнення реального світу чи мистецтва не мислиться лише на рівні свідомості, підсвідоме відіграє важливу роль у процесі перекладу. Невід'ємними чинниками у процесі перекладу, як і в кожній мистецькій діяльності, виступають уява та фантазія.

Аналіз психоаналітичних аспектів інтерпретації крізь призму проблеми мови та мовлення, виражальних можливостей слова пропонується у другому параграфі цього підрозділу - 1.3.2 "Проблема мови у психоаналізі та виражальні можливості перекладу". Тут головна увага зосереджена на тому, що проблема мови та мовлення актуалізується ще й як вияв індивідуальної психіки. Ключовим моментом є те, що позасвідоме артикулюється в мові (Ж. Лакан). На думку Е. Сепіра, внутрішня структура мови повністю пов'язана з підсвідомими психічними процесами і "реальний світ" підсвідомо будується на основі мовних норм особистості чи певної групи. Перед перекладачем постає проблема пошуку індивідуального мовлення, вміння відчитувати у тексті свідомі та позасвідомі інтенції автора. Певною мірою можна говорити про необхідність перекладу з мови позасвідомості (невербальної) на мову свідомості (вербальну). Це також пов'язано з проблемою відчитування та перекладу "німих" елементів тексту: неусвідомлюваних його автором, невимовних порухів душі; або ж усього замовчуваного, табуйованого, підтексту. Постає проблема можливості відтворення цих аспектів засобами іншої мови. "Німі", "невимовні" елементи тексту часто криються за метафорами, метоніміями, символами, іншими фігурами художньої мови, які є універсаліями несвідомого. Тому психоаналітики відстоюють думку, що інтерпретація повинна виходити з таких ознак, як незрозумілість, незвичність, екзотичність, незнайомість, неточність, а то й помилковість чужого мовлення.

У третьому параграфі - 1.3.3 "Художній переклад у психолого-типологічному аспекті" йдеться про відмінності в інтерпретативних підходах, спричинені відмінностями у концепціях психоаналізу З. Фройда та К-Ґ. Юнґа; аналізуються проблеми художньої інтерпретації на підставі концепції вченого із Цюріха. У системі Юнґа знову з'являється більш рафінований індивідуальний підхід до кожного митця, твору чи творчої ситуації. Однією з проблем, які заторкує Юнґ, є взаємозв'язок митця та його твору. У перекладознавчому аспекті нас насамперед цікавить, наскільки ця єдність порушується (і чи зберігається взагалі), коли в неї втручається перекладач; як і те, наскільки можна говорити про взаємозв'язок між автором і його твором у перекладі, і чи не доцільніше цю єдність перемістити на другий план, поставивши на перше місце єдність між перекладом та перекладачем.

Ще однією домінантною темою досліджень К.-Ґ. Юнґа була постать митця - його внутрішній світ, фактори, що спонукають його до творчості та водночас скеровують цей процес. На відміну від З. Фройда, який пояснював мистецькі прояви особистості крізь призму сексуальних потягів та комплексів, Юнґ шукав джерела творчих поривів у психології особистості, у чуттєвій природі людського характеру. Він приділив багато уваги вивченню психологічних типів людей, вважаючи специфіку психологічних рис різних людей підставою для виникнення різноманітних творчих процесів та художніх творів різного характеру. На основі концепції Шіллера про наївний та сентиментальний типи творчості (яка в системі Шлеґеля трансформувалася у завершений і незавершений; у системі Геґеля - у класичний та романтичний; у Шляєрмахера - у порівняльний та дівінаційний, а в Ніцше - у аполонійський та діонісійський типи творчості), Юнґ виокремив інтровертний та екстравертний типи творчої позиції митця. На думку вченого, якщо в першому випадку свідомість переважає над підсвідомістю, то у другому творчий процес знаходиться повністю під владою позасвідомості. Говорячи про психологію творчості (у тому числі й перекладацької), доцільно завжди мати на увазі існування двох зазначених різновидів. Передусім, необхідно враховувати, внаслідок якого типу мистецької діяльності з'явився ориґінал. Про це свідчить і його форма, і авторський стиль, і його вплив на читача у процесі сприймання. Очевидно, іншомовна версія повинна втілюватись у тій психологічній позиції, в якій створювався ориґінал. Саме в цьому разі переклад буде наближатися до власного першоджерела - і за формою, і за стилем викладу, і за способом взаємозв'язку між компонентами, і за силою естетичного впливу.

Переосмислюючи багатовіковий досвід психологічних пошуків - від гностиків, античних і середньовічних учених і до поглядів Шіллера, Джордана, Джемса та ін. - Юнґ запропонував інтеґральну схему особистості. При цьому він окреслював основні ключові моменти психологічних типів, акцентуючи їх протилежності: раціоналізм/емпіризм, інтелектуалізм/сенсуалізм, ідеалізм/матеріалізм, оптимізм/ песимізм, релігійність/нерелігійність, індетермінізм/детермінізм, монізм/плюралізм, догматизм/скептицизм. У кожній людині один елемент із 8 пар (відтак набір компонентів) є до певної міри неповторним. Юнґ запровадив поняття "матриця" (емоційна, психологічна тощо), вважаючи, що саме на основі матриці особистості ґрунтується будь-яке мислення. На думку вченого, всі непорозуміння спричинені розбіжностями позицій у деяких ключових моментах психологічних типів.

З точки зору психоаналізу, усі невідповідності чи відхилення в іншомовних версіях художніх творів можуть бути пояснені сексуальними (З. Фройд) чи психологічними (К. Юнґ) відмінностями автора та перекладача, індивідуальними особливостями психіки, комплексами, "темними плямами" підсвідомого. Адже у процесі своєї праці перекладач не стільки заглиблений у текст ориґіналу, скільки крізь цей текст заглиблений у самого себе, своє минуле та власну творчу ситуацію, що і диктує йому його власне бачення кожного твору. Розгляд психоаналітичних підходів до феноменів перекладацтва вимагає внесення до цієї концепції суттєвого доповнення. Воно стосується можливості для вирішення певних теоретичних, компаративних та суто перекладознавчих проблем ставити в центр категорію перекладача. Саме такий підхід відкриє нові перспективи для подальших пошуків.

У четвертому параграфі цього підрозділу - 1.3.4 "Феміністичні тенденції та ґендерні питання теорії художнього перекладу" осмислюється вивчення ґендерної проблематики художнього перекладу від епохи Романтизму (в якій було представлено чимало зразків жіночої творчості - і автентичної, і перекладної); крізь ідеї протиставлення чоловічого та жіночого начал в історичному осмисленні в західноєвропейській філософії (особливо у дослідженнях О. Шпенґлера, Ф. Ніцше, К. - Ґ. Юнґа), аж до новітніх ґендерних студій та феміністичних тенденцій ХХ ст. Дослідниці-феміністки поставили перед собою нелегку мету дослідити унікальність жіночого письма і прагнули виявити, у чому саме криється різниця, - у стилі, у жанрі, у відмінностях досвіду чи особливостях прочитання. На сьогодні феміністична теорія активно відпрацьовує типи відмінностей у категоріях "жіночого" та "чоловічого", розвиваючи ці дослідження у кількох основних напрямках. Елейн Шовалтер, окреслюючи стан розвитку сучасної теорії жіночого письма, визначає чотири основні диференційні моделі, що формуються на основі біологічної, лінґвістичної, психоаналітичної та культурної різниці статей. Усі з означених зрізів вище вказаної парадигми певною мірою стосуються проблем художнього перекладу. Так, постає низка перекладознавчих питань, пов'язаних, по-перше, з сумісністю/несумісністю психолого-емоційних матриць автора та перекладача; по-друге, з тим, на яку аудиторію в ґендерному сенсі орієнтований ориґінал та його іншомовна версія. Цікавим видається компаративне дослідження зміни читацької аудиторії (та орієнтації на неї), пов'язане з тим, що перекладачем чоловічого тексту була жінка і навпаки, як і відмінність аудиторії одномовних перекладів, здійснених представниками різних статей.

Водночас постають суміжні питання - про особливості змалювання митцями, що належать до відмінних ґендерів, жіночих та чоловічих персонажів, образів, мікроелементів художньої структури твору. Адже представники різних статей не лише по-різному розуміють поведінку та прояви характерів дійових осіб, а й по-іншому націлені на співвідношення у творі цілого та його окремих частин, не однакову увагу приділяють деталям. Чоловіча ментальність спрямована на цілісність осягнення, на те, щоби найбільше уваги відводилося центральним компонентам твору. Тому, коли переклади здійснюються чоловіками, то основні зусилля витрачаються саме на їх відтворення. Розпорошеність жіночої логіки зміщує акценти на образні деталі, художні нюанси.

При такому підході художній переклад постає як процес самоаналізу на шляху утвердження індивідуальної Еґо-свідомості (на зразок феміністичного психоаналізу Карен Хорні). Безумовно, це дає багатий матеріал для подальшого вивчення проблем відтворення структур чоловічого/жіночого психічного письма, траєкторій слідів чоловічого/жіночого мислення та тенденцій їх стирання; психодинаміки чоловічої/жіночої автентичної та перекладацької творчості. Позаяк цілісність Еґо митця передбачає не лише індивідуальні компоненти, а й колективні структурні матриці, то ґендерну проблематику неможливо розглядати поза національним, культурним, політичним, суспільним контекстами. Таким чином, феміністична та ґендерна теорії долучають новий спектр підходів до перекладу. У першу чергу це стосується випадків, коли автори першотвору та іншомовної версії є представниками різних статей. Такий компаративний аналіз також уможливлює простеження особливостей стилю, збереження мови/мовлення, вибору творів та їх тематики перекладачами. Цікавим з цього огляду є також питання ідентифікації інтерпретатора з автором чи персонажем; порівняльні студії над іншомовними версіями одного твору, здійснених у рамках однієї мови перекладачами різних статей. Відповідно, можна ставити питання про деформацію стилю, художньо-образної структури, виражально-експресивних засобів та ін., пов'язаних із психосексуальною ідентичністю автора першотвору та його перекладача. Недослідженими досі також залишаються ґендерна проблема вибору перекладачем творів (авторів); особливості сприймання маскулінних/фемінних текстів чоловіком/ жінкою перекладачем у різних комбінаціях, відтак, - феміністичної критики у різних інтерпретаціях. По-новому в теоретичному плані постає проблема збереження/стирання психічних текстових слідів пам'яті в окремих мистецьких проявах та у різних національних і культурних середовищах.

Проблемі зв'язку національної специфіки та колективного підсвідомого у процесі художньої інтерпретації присвячений четвертий підрозділ першого розділу 1.4 "Культура та роль колективного підсвідомого в перекладі". У його трьох параграфах розглядаються різні аспекти цієї проблеми. Перший параграф - 1.4.1 "Категорія національного та роль колективної пам'яті в перекладі" заторкує ідею національної специфіки, що була розгорнута у вченні про колективне підсвідоме К. - Ґ. Юнґа. На думку вченого, творчість як спонтанне вираження психічних станів виявляє божественну присутність у людській психіці, тому є явищем позачасовим та позаособистісним. Література, як і інші види мистецтва, є "самореалізацією неусвідомленого", яке промовляє через "несвідому мову" кожного народу. Проблеми індивідуальної психіки, що їх аналізував З. Фройд, К. - Ґ. Юнґ переніс у сферу надособистісного, на вищий рівень - на народ у цілому, вважаючи, що, як й індивідуальна особистість, нація переживає подібні життєві фази, досвід проходження крізь які формує її колективне підсвідоме. У кожному творі за індивідуальним криється колективне (національне) підсвідоме, що виливається у загальнолюдське підсвідоме (досвід, минуле людства). Прийнявши аксіому Юнґа про вроджений характер колективного мислення, погляд на культуру як проекцію однієї особистості на екран історії, теоретики мистецтва почали розглядати категорію колективного підсвідомого у творі як голос предків та попередніх поколінь, які говорять через автора. Сфера слова (фольклор, література) постала у цьому світлі акумулятором неусвідомлюваного досвіду, що несе на собі відбиток минулих епох, передається від покоління до покоління та успадковується окремими особистостями і націями як культурна традиція.

На сьогодні значно розширилось не тільки Юнґівське поняття колективного підсвідомого в його загальному первинному сенсі, а й запропоноване значно пізніше М. Фуко поняття історичного підсвідомого, позаяк воно почало включати усі паралельні структури та нашарування кожної епохи (культурні, соціальні, релігійні, естетичні, філософські, ґендерні тощо). З погляду перекладознавства у колі окреслених питань доцільно робити поправку на національно-історичну систему понять та цінностей. Тут постає проблема рецепції мистецьких явищ у системі інших історичних реалій. При цьому вагомим фактом є те, в яку епоху був здійснений переклад: чи в епоху, коли виник ориґінал, чи в іншу історичну епоху. Якщо ж твір освоює події ще більш віддаленої епохи, то в цьому разі відбувається зіткнення трьох культурно-історичних систем. Важливо мати на увазі, що колективна пам'ять, яка постійно поповнюється мовними, суспільними та іншими стереотипами, підтримує попередні значення текстів лише на певний період. Це дає можливість кожному поколінню (соціальному класу, верстві) вибирати з них потрібні за значенням. У контексті вище сказаного переклад постає як дуже складний процес. По-перше, докладне вивчення історичних зсувів навіть у межах однієї країни дає підставу говорити про необхідність перекладу творів давнини на мову сучасності. По-друге, відкривається простір для аналізу та вивчення перекладів одного твору, здійсненого в різні епохи. Це передбачає проникнення в психіку народу, в його ментальність як складні та багатошарові структури.

Вивчення спектра проблем, пов'язаних зі сферою національної, історичної пам'яті, дискурсивних практик, дає змогу по-новому розглядати перекладні феномени, залучаючи до їх вивчення дискурсний аналіз. Такий підхід буде найпродуктивнішим, якщо його застосовувати при компаративному дослідженні різночасових, різнокультурних та різнонаціональних верифікацій.

У другому параграфі цього підрозділу 1.4.2 "Переклад та міфопоетика. Вплив архетипного мислення на процес художньої інтерпретації" проблема перекладу літературних творів окреслюється крізь призму ідей та концепцій представників школи архетипної критики. Феномен розуміння символічної природи мови пов'язаний з проникненням у багатомірність духовного світу, що іманентно виявляється в модальностях міфу, мови, світобачення. У мистецтві осягнення художнього світу воно передбачає застосування різних спектрів світорозуміння, які дозволяють виявити багатство внутрішніх проявів кожного його явища.

Проблема трансісторизму архетипів, піднята Юнґом, була детально опрацьована його послідовником Е. Нойманном, зокрема у книзі "Походження та історія людської свідомості".Е. Нойманн вважав, що свідомість може розвиватися лише там, де вона зберігає живий зв'язок із творчими силами підсвідомості. Архетипні установки як усталені канони мистецтва були детально осмислені в другій половині ХХ ст. у науковій спадщині Н. Фрая. Враховуючи напрацювання Дж. Фрезера, К. Леві-Стросса та К. - Ґ. Юнґа, канадський вчений розглянув архетипи не лише як "первісні формули" окремих образів, а й як усталені моделі ідей, тем, мотивів, ритмів, наративів, літературних форм, жанрів. Він дотримувався думки, що існує загальна тенденція мистецтва до відтворення цих формул. Вважаючи природні міфи центральними міфами, що лежать в основі літератури та мистецтва в цілому, Н. Фрай визначив ключові архетипні моделі художніх систем. Вони будуються на основі чотирьох міфів: міфу весни - комедія, міфу літа - романістика, міфу осені - трагедія, міфу зими - іронія та сатира. У такому ракурсі мистецтво постало як наслідування не самої природи, а її міфологічної сутності. Водночас він виділив чотири основні ритми літературних творів, що узгоджуються з міфологічними матрицями підсвідомої рефлексії:

1) ритм повернення/повторення (reccurance) в епосі;

2) ритм безперервності/цілісності/послідовності (continuity) у прозі;

3) ритм зовнішньої пристойності/величності (decorum) у драмі;

4) ритм асоціації/зв'язку/ взаємодії (association) у ліриці. Кожному з цих архетипних ритмів притаманні специфічні архетипні тематичні форми, мотиви, образи; а кожен сюжет можна співвіднести з архетипною матрицею певного ритуалу, що забезпечує кожному творові єдиний порядок слів. Таким чином, як вказував Н. Фрай у праці "Архетипи літератури", архетипні моделі структурують знання та вербальний універсум мистецтва, стають символами, що репрезентують життя і літературу з точки зору універсальної перспективи. Вони заглиблені у міфологію, яка виробляє власний тип реальності. Міф, що діахронно організовує літературні твори, постає формою історичного наративу. Саме тому кожній епосі властиві свої сюжети та форми.

Дослідження та напрацювання у сфері міфопоетики та архетипної критики відкрили значні перспективи для нових теорій художнього перекладу. Вони пов'язані з розумінням тотальності та універсальності мови мистецтва, зокрема літератури, що промовляє водночас мовою свідомості та позасвідомості, розуму та емоцій, слів та образів, де за кожною літерою криється символ, а за кожним вербальним контекстом - універсальна єдність, що ним репрезентована. Щоб зрозуміти твір і його інтерпретувати, необхідно прочитати його з міфологічної перспективи, проникнути в його міфопоетичну сутність, що є маніфестацією універсального духу творчості і формує цілісний порядок твору. Якщо в іншомовній версії з огляду на її іншокультурне середовище та іншу національну пам'ять архетип певною мірою змінює свій контекст, то його сутність завжди залишається незмінною. Точкою відліку при цьому слід вважати той факт, що мова символів та архетипів розглядається як універсальна метамова природи, міфології та мистецтва.

Саме таким для представників архетипної критики бачиться універсальний "об'єктивний" шлях до розуміння та перекладу мистецтва у всіх його виявах - не у "суб'єктивності" власних комплексів митця (як це розглядав З. Фройд), а в архетипному мисленні, заземленому в національну та універсальну міфологію, колективне підсвідоме, праісторію, живу та діяльну пам'ять поколінь.

Третій параграф цього підрозділу - 1.4.3 "Теоретичне осмислення парадигми Захід - Схід та проблеми "багатокультурності" в царині перекладознавчих студій" пропонує пошуки відповідей на ряд ключових питань інтерпретації, пов'язаних зі сферою міжнаціональних взаємин. Ці аспекти в першу чергу пов'язані із відмінностями у західному та східному типах мисленні та конкретизації світу. Однак, через те, що і Захід, і Схід не є однорідними (з огляду на різні релігійні, національні, суспільні традиції), ця проблема переходить у проблему багатокультурності та її подолання у процесі художнього перекладу.

В сучасній науці на першому плані постає проблема взаємозв'язку національних дискурсів та національних образів світу. Окреслюючи національні образи світу, Г. Гачев у своєму дослідженні осмислює відмінності національних культур як органічне явище, зумовлене глибокими матеріальними і духовними причинами. З-поміж цих причин чітко виділяються три основні:

1) природа (Космос), в яку поміщений народ;

2) душа народу (Психея);

3) логіка його розуму (Логос). При передачі тої чи іншої ідеї чи художнього твору в цілому неминуче буде відбуватися деформація. У такому випадку, за словами Г. Гачева, відбувається, так би мовити, інтерференція, накладання національних образів світу".Г. Гачев вважає, що дослідникові перекладу слід виходити із "презумпції нерозуміння" як робочої гіпотези, але приходить до висновку, що зіткнення національних образів світу призводить до їх взаємопроникнення та взаємопізнання.

Внаслідок уже приближеного погляду на національні культури була піднята проблема багатокультурності (англ. multiculturalism); та міжнаціонального простору. Водночас - проблеми співвідношення єдності/подібності/відмінності в культурі, релевантності пізнання, переосмислення національної традиції та канону, кризи національної, особистісної та культурної ідентифікації, культурної множинності та багатоманітності. Такий підхід у літературознавстві вивів на перший план відцентрові та ґетероґенні тенденції, викликав підвищений інтерес до проблеми "Іншого". У поле зору дослідників потрапили ті національні літератури, які в міжнаціональному вимірі тривалий час залишалися на марґінесі націєпростору, твори яких написані автохтонними мовами колишніх колоній. Разом з тим виникла необхідність їх перекладу. У другій половині ХХ ст. все більшої чинності набували закони мистецького та культурного синтезу, що реалізують себе за умов постійного культурного обміну між народами та їх мистецькими системами.

Другий розділ дисертації - "ФОРМАЛЬНО-СТРУКТУРАЛЬНІ ПІДХОДИ ДО ХУДОЖНЬОГО ПЕРЕКЛАДУ". Підрозділ 2.1 "Художній переклад у системі формалізму" складається із двох параграфів. У першому параграфі - 2.1.1 "Роль концепцій російських та чеських формалістів у розвитку літературознавчого перекладознавства" пропонується огляд проблем художньої інтерпретації крізь призму вказаних шкіл формалізму. Сформувавшись у середовищі московських філологів (Р. Якобсон, Г. Вінокур, Ю. Тинянов та ін.) та петербурзькому лінґвістичному гуртку ОПОЯЗ (В. Шкловський, Б. Ейхенбаум та ін.), цей метод значно вплинув на літературознавчі та перекладознавчі пошуки ХХ ст. Формалісти активно вивчали формальну конфіґурацію літератури, яку означили власним терміном "літературність", розуміючи під ним "відчутність форми". Чітко розмежувавши та протиставивши практичну та поетичну мови, вони активно опрацьовували питання, пов'язані з цілісною системою літературних творів та з їх окремими компонентами. У центрі їхньої уваги постали проблеми поетичної мови та теорії віршування - від використання звуків у поезії (теорія звукового ладу), мелодики та архітектоніки вірша, проблем ритму і його співвідношення з інтонацією, проблем артикуляції (Р. Якобсон, В. Шкловський), до аналізу синтаксису і семантики, стилю, зв'язку і взаємозалежності різних елементів поетичного тексту (Ю. Тинянов). Щодо прози, також опрацьовувались складові елементи творів, особливо сюжет, композиція, мотив, персонаж та система побудови текстів у цілому. Конструктивний принцип проголошувався домінуючим художнім методом.

Згодом, з переосмисленням вихідних ідей, погляди російських формалістів дещо змінилися. Цьому сприяла розроблена Ю. Тиняновим концепція літературної форми, яку він запропонував розглядати не як статичний феномен, а як динамічну структуру. На думку російського вченого, динамічна форма ґенерується не шляхом поєднання та комбінування, а за допомогою взаємодії та єдності усіх компонентів твору. Окрім того, у кожному художньому творі відбувається постійна боротьба між його складовими елементами. Той компонент, який "перемагає", постає "конструктивним фактором" - центральним та домінуючим у всій ієрархії твору, і йому підпорядковуються всі інші елементи системи. Саме від цієї домінанти залежить основний конструктивний принцип кожного твору.

У контексті цієї концепції Ю. Тинянова чітко окреслюється перекладознавча система російського формалізму. Її специфіка зумовлена націленістю формалістів на теоретичність та внутрішню системність мистецьких творів. Таким чином, з одного боку, перекладознавча система формалізму обмежується "відстороненим" поглядом на літературні феномени, а це передбачало розгляд художніх творів як герметично замкнутих, відірваних від будь-яких позатекстових контекстів. З іншого, - усяка варіативність тексту, у тому числі й у формі художнього перекладу, залежала від домінантних функцій твору, конструктивних формант та визначалася ними.

Можливість розглядати літературний твір та літературу в цілому як динамічну структуру у взаємодії з екстралітературними феноменами, відтак - перехід від статики твору до динаміки, від синхронного аналізу до діахронного, вивели напрацьовану систему наукових підходів на шлях структуралізму. Водночас це забезпечило істотно інше розуміння явищ художнього перекладу. При такому висвітленні вище окреслених питань стало зрозумілим, що будь-яка творчість, у тому числі й перекладацька, не може далі зводитися до простого конструювання, і розглядатись як сума готових, наперед заданих прийомів. У контексті вивчення літературної еволюції метою перекладання стало не відтворення формальних одиниць у їх ієрархічній співвіднесеності, а збагачення літератури новими формами, що існують в інших національних системах. Це вивело перекладознавство на якісно вищий рівень, бо відводило художньому перекладу вирішальну роль у процесі збагачення мистецьких систем та загалом у літературному розвитку. У такому річищі поставали й інші розвідки окремих представників російського формалізму та їхніх послідовників у Празькому лінґвістичному колі (Я. Мукаржовський).