Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

СТРУКТУРНІ ОСОБЛИВОСТІ ЛІТЕРАТУРНОГО ДИСКУРСУ 1990-х РР.

10.01.01 - українська література

БОНДАР-ТЕРЕЩЕНКО ІГОР ЄВГЕНОВИЧ

Київ - 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі української літератури ХХ ст. Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Науковий керівник:

доктор філологічних наук, професор, академік НАН України ЖУЛИНСЬКИЙ Микола Григорович директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор ШТОНЬ Григорій Максимович, Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри історії української літератури і шевченкознавства;

кандидат філологічних наук ЛЕБЕДИНЦЕВА Наталя Михайлівна, Миколаївський державний гуманітарний університет імені Петра Могили, доцент кафедри української філології та світової літератури.

Провідна установа:

Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра української літератури ім. М. Возняка, Міністерство освіти і науки України, м. Львів.

Захист відбудеться "14" червня 2006 р. о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, Київ-1, вул. М. Грушевського, ).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, Київ-1, вул. М. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий "12" травня 2006 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Г.М. Нога

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Одним з основних надбань періоду реформації нашого суспільства у 1990-х роках залишається значне омолодження "тіла" сучасної літератури, яке відбулося за рахунок свідомої маргіналізації соціального фактора і винесення його за дужки літературної парадигми. Можна стверджувати, що покоління "дев'ятдесятників" цілком підпадає під термін М. Бахтіна "позаіснування", яке виявилося необхідною умовою для зведення інакших контекстів у формально-естетичне ціле офіційної літератури 1990_х рр.

Вичерпаність концептології постмодернізму в літературі минулого століття відбилась у підсумкових антологійних, літературно-критичних і мемуарних виданнях учасників дев'ятдесятницького буму, що викликало проблему близької ретроспективи, осмислення текстового і акційного комплексу в літературознавчих категоріях. Таку роль на певному етапі відіграли поетичні та прозові антології "Молоде вино", "Тексти", "Іменник", Мала українська енциклопедія актуальної літератури, збірки критичних статей Є. Барана, В. Слапчука, І. Андрусяка, мемуари А. Кокотюхи і М. Розумного. Втім, "приватна колекція" авторів і рефлексій є наслідком побутово-естетичного проживання учасників літературного процесу, натомість епоха 1990_х вже сьогодні потребує аналітичного дослідження, в якому образ актуальної літератури не вичерпується іменами першорядних митців (О. Забужко, Ю. Андрухович), а включає вторинні і навіть маргінальні постаті - з огляду на їхню здатність конституювати культурні локуси.

Досвід вивчення історико-літературного підходу до структуризації новітніх явищ в культурі виявляє методологічну неспроможність творців традиційного дискурсу осмислити креативні тенденції у "дев'ятдесятницькій" парадигмі (Я. Голобородько, М. Наєнко). У свою чергу, дослідники нового покоління намагаються допасувати нонконформістські практики з терену 1990_х рр. до вже існуючих моделей інтерпретації сучасності (Н. Зборовська, В. Даниленко). При цьому робиться перший хід, передбачений стратегією деконструкції, згідно з яким діалектика перемін не призводить до змін у самій структурі системи.

Натомість комплексне дослідження альтернативних стратегій у літературному просторі 1990_х років, що сформували нову концептологію дискурсу - від комунікативного аспекту формування культурного ландшафту до методологічного аспекту інтерпретації і типологічного аспекту текстуалізації - змінює звичну парадигму інтерпретації і постає першою спробою формулювання художньо-естетичних ознак дев'ятдесятницького періоду в українській літературі.

Мета дисертаційного дослідження - виявити структурні особливості літературного дискурсу 1990-х рр., репрезентувавши основні моделі ідентифікації в контексті альтернативної парадигми і дослідивши морфологію дев'ятдесятницького тексту в умовах формування нового соціокультурного ландшафту.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

1. проаналізувати механізми децентрації літературного поля;

2. визначити художньо-естетичні параметри геопоетики 1990-х рр.;

3. охарактеризувати інтродуктивні формули дискурсу 1990-х рр.

Відтак об'єктом нашого дослідження виступають художні тексти і дискурсивні практики розглядуваного періоду, у той час як предметом роботи постає структура літературного дискурсу 1990-х років.

Теоретико-методологічною основою роботи є праці Р. Барта постструктурального періоду, Ж. Дерріди і Ж. Бодріяра, оскільки саме в них продемонстровані принципи деконструктивного аналізу, необхідного для дослідження складного комплексу дискурсивних практик 1990-х років. Продуктивність такого інтерпретаційного теоретико-методологічного підходу підтверджують розвідки вітчизняних авторів (С. Павличко, Т. Гундорової, Н. Зборовської), в яких репрезентується оновлена перспектива історії літератури.

Пріоритетними в дисертаційному дослідженні є принципи деконструктивного аналізу, які дозволяють відстежити особливості децентрації і маргіналізації літературного поля. Допоміжними методами при розгляді художнього матеріалу 1990-х є засади семіотики, елементи контекстуального і порівняльного аналізу, літературної герменевтики.

На захист винесені наступні положення:

основні особливості літературного дискурсу 1990-х рр. визначені децентрацією літературного поля, актуалізацією структурних опозицій і субкультурних інтенцій;

художньо-естетичні параметри дискурсу 1990-х рр. формуються в координатах оновленої геопоетики;

в структурі семіозису 1990-х актуалізується модус презентативної ектопії;

період 1990-х рр. характеризується типологічним переходом від семантики до прагматики тексту і появою нових інтродуктивних формул літературного дискурсу.

Наукова новизна одержаних результатів роботи полягає у спробі систематизації фактичного матеріалу, у відкритті нових горизонтів дослідження таких складних літературних явищ, як постмодернізм в українському контексті, модус жанрової ектопії, міфологізація посттоталітарного наративу та ін. У дослідженні запропоновані принципи структурування літературного дискурсу 1990_х, що дозволяють виявити "знакові" й "периферійні" складові даного кодифікованого простору в культурі.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення полягає у висвітленні механізмів функціонування, моделей інтерпретації та основних інтродуктивних формул літературного дискурсу 1990-х рр. Матеріали дисертації можуть бути використані при написанні новітньої історії літератури, у розробці лекційних курсів, спецкурсів і спецсемінарів для студентів філологічних факультетів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано у контексті загального плану наукових досліджень відділу української літератури ХХ ст. Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (тема "Академічна історія української літератури ХХ ст. ", № 0101U002081).

Апробація результатів дисертації. Результати дисертації обговорені на засіданнях відділу української літератури ХХ ст. Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Окремі її аспекти оприлюднені на V Конґресі Міжнародної асоціації україністів (Чернівці, 2002), Міжнародній конференції "Відродження та модернізація української драматургії. Українські утопії - Британські кальки" (Київ, 2002), VII Міжнародній конференції молодих учених (Київ, 2004).

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків (загальний обсяг 198 стор.) та списку використаних джерел (380 позицій).

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету й завдання роботи, теоретичне і практичне значення одержаних результатів.

Розділ 1. Літературний простір 1990-х рр.: репрезентаційні моделі ідентифікації.

Власне дослідженню передує огляд ситуації культурної експлозії, згідно з якою в Україні постколоніальної доби відбувається асиміляція західного досвіду ХХ століття як панорамної ретроспекції. Водночас паралельне перекодування соцреалістичних культурних смислів та імперської емблематики актуалізує питання структуризації або архівізації культурного досвіду.

1.1 Постмодерн і проблема національної культури в Україні.

Постмодернізм повною мірою синтезував теорію постструктуралізму, практику літературно-критичного аналізу деконструктивізму і художню практику сучасного мистецтва, намагаючись обґрунтувати цей синтез як "нове бачення" світу. Притому йдеться не про доповнення реальності, а про винайдення алюзій і ходів до задуманого, яке не могло бути репрезентованим, залишаючись "подією" і "показом" - на відміну від "репрезентації" будь-яких процесів і явищ в Україні 1990-х років.

Якщо цілком лояльний щодо своїх безперечних попередників постструктуралізм у своїх вихідних формах практично обмежувався відносно вузькою сферою філософсько-літературних інтересів, себто визначувався французькою філософською думкою (постструктуралізмом Ж. Дерріди, М. Фуко, Ж. Дельоза, Ф. Ґваттарі і Ю. Крістевої) і американською теорією літературознавства (деконструктивізмом П. де Мана, Д. Гартмана, Г. Блума і Д.Г. Міллера), то постмодернізм одразу став претендувати як на вираження загальної теорії сучасного мистецтва загалом, так і на оприлюднення особливої "постмодерністської чутливості" - специфічного постмодерністського менталітету.

Згідно з вищеподаними зауваженнями, дисертант стверджує, що як такої "філософії постмодернізму" на постколоніальних теренах України не існує - не тільки в силу відсутньої єдності поглядів між культурниками, що мислять себе постмодерністами, але через самі причини виникнення постмодернізму в історії літератури, який з'явився у ній завдяки радикальному запереченню можливості її існування у вигляді певного світоглядно-теоретичного і жанрового цілого. Тому справедливо визначувати не "філософію постмодернізму", а саме "ситуацію постмодернізму" в літературі, яку можна порівняти з ситуацією постмодернізму загалом у культурі.

Відтак, з одного боку, постмодернізм звільняє національну культуру від комплексів сакралізації дискурсу, активізуючи історико-культурний ревізіонізм. Причому подібні інтенції відповідають спробам сучасної гуманітарної думки в Україні переосмислити статус твору в контексті тієї чи іншої, як правило, антилогоцентричної галузі творчого зусилля. У такий спосіб історія літератури 1990-х рр. конституює безперервний процес розширення сфери "культурного", а також постійної легалізації маргінального, що на даному етапі стає елітарним. З іншого боку, постмодерністська теорія літератури з її антидогматичною ментальністю виявляється гарантом, що застерігає від тотального знищення і стагнації історико-культурних процесів в Україні.

1.2 Механізми інтерпретації літературного дискурсу 1990-х.

У контексті поставлених завдань дослідження дисертант стверджує, що будь-які розвідки у галузі структуризації культурних процесів 1990-х років порушують попередню картину дискурсу і через те виглядають трансгресією. Кожен з дослідників має власне уявлення про структурно-семіотичну природу сучасного простору літератури, а також бажання актуалізувати вже існуючі у ньому опорні символічні смисли. У свою чергу, рефлексійні канали цих смислів або закладені непробивними кодами тоталітарної культури, або в результаті активного впливу на масову свідомість зафіксовані в якості "імперської" емблематики. Притому не можна говорити про "антинауковість" будь-якої з сучасних методологій, адже ідеал науковості сьогодні є мобільним, і тому кожну з вищенаведених концепцій досліду слід сприймати за ідеологічну, себто таку, що залишається актуальною не в сенсі своєї об'єктивності, а через конкретну естетику моменту. Саме деконструктивізм, що припускає наявність будь-якої "травми" колективного підсвідомого, не ідеологізуючи її транскрипції, спроможний дати повну картину розглядуваного тут дискурсу 1990-х рр.

1.3 Структурні опозиції літературної ситуації 1990-х.

Зміни у політичній системі на початку 1990-х років призвели до зрушень також у соціокультурній сфері українського суспільства, і зокрема до активізації саморозвитку літератури як відкритої системи, позбавленої офіційних (ідеологічних) опозицій. Виходячи з семіотичного розуміння мови культурних процесів, можна визначити опозицію двох культур в Україні 1990_х: культури міметичної, загалом авторитарної, яка сприймала знак за вислів державотворчих тенденцій, і культури ігрової, постмодерної.

Так, постмодерна складова літературного дискурсу актуалізується у "викривальній" діяльності угруповань, котрі нівелювали ідеологічний компонент у творчості ("Бу-Ба-Бу", "Пропала грамота", "ЛуГоСад"). Неавторитарній парадигмі цих об'єднань було притаманне ігрове ставлення до мовного знаку, інтимно-особистісне сприйняття національного, а також усвідомлення парадоксальності сакрального.

У контексті постмодерної творчості розкривається інакше ставлення сакрального до художнього, що полягає у визнанні неможливості мімесису в літературі, себто безпосередньої комунікації в галузі естетики, етики та релігії. Від часів тоталітарного устрою культури автор був позбавлений прямої можливості бути провідником смислу. У цьому полягала головна установка традиції письменницьких масок, поліфонії, як відмови від авторитарності слова, анонімності автора, пародії і непрямого висловлювання, які простежуються літературознавством від М. Бахтіна до Р. Барта і актуалізуються у вітчизняному постмодернізмі 1990-х: у прозі В. Винничука, Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, Т. Прохаська, в поезії В. Цибулька, С. Жадана, В. Стах, Н. Гончара, І. Лучука, І. Андрусяка. За "нігілізмом" творчості цих авторів спостерігаємо не лише абсолютне заперечення попередніх культурних систем, але й спробу переосмислити національну літературну традицію у конфронтації і діалозі з новою культурною ситуацією, вписавши її у постмодерну епоху.

Оцінка творчості згаданих авторів виявила розподіл між механізмами інтерпретації нових конвенційних явищ у літературному процесі 1990-х. Авторитарність і монологізм офіційної критики проявились у відсутності іронії, в імперативному моралізмі й засиллі ідеологічної риторики, довівши, що санкції нормативної етики непридатні щодо літератури у демократичному суспільстві. Мова офіційної критики наслідувала стилістику влади і авторитету, а її концепція вітчизняної літератури, що відкидала можливість інтерпретації, не передбачала діалогу із власною культурною традицією, плекаючи фетишизацію форми, згідно з якою критик обов'язково виступав транслятором провладних інтенцій.

1.4 Децентрація літературного поля.

Із набуттям Україною державної незалежності у столичному Києві концентруються основні політичні, економічні, а відтак і культурні ресурси, актуалізуючи проблему локусу. З іншого боку, наростають діаметрально протилежні процеси децентралізації та регіоналізації соціокультурного комплексу. Подібну відцентрову інтенцію літературних сил у ставленні до Центру, яка асоціюється з попередньою імперською політикою, породжує конфлікт не стільки між митцем та мистецькими інституціями, як між митцем, інституціями, з одного боку, і суспільством - з іншого.

За традиційних умов централізації, літературні угруповання з культурних регіонів, засновані на початку 1990-х років, генерували з часом дискурсивні стилі та інвективні стратегії столиці-Центру. Тоді як суто регіональні, не-столичні угруповання, представляючи віддалені комунікативно-цивілізаційні маргінеси, сформували феномен позамежової, непідцензурної, а головне - відцентрової культури літературного існування.

При розгляді утвореної культурної ситуації як моделі літературного дискурсу завважуємо взаємодію між її елементами, а саме - окремими особами, котрі впливають на зміни в дискурсі, будучи продуктами і водночас продуцентами того останнього. Таким чином, у літпроцесі дев'яностих характер згаданих змін визначають як конкретні особи (В. Цибулько, С. Жадан, Р. Скиба), так і представлені ними загально-регіональні субкультури (напр., Станіславський феномен).

Осмислюючи глобальні відрухи у системі історико-культурних комунікацій відцентрового характеру, варто наголосити на тому, що вони завершились кардинальною, структурно-ідеологічною зміною офіційної парадигми в літературі, спричинившись до появи у 1997 році Асоціації українських письменників.

1.5 Субкультурні інтенції літпроцесу (техніка і трансформація ідентичності).

Молодіжні субкультури 1990-х, створивши опозиційні щодо офіційної літератури дискурсивні системи, не просто нейтралізують загальну культуру комунікації, а кидають їй виклик, активізуючи її адаптацію до нових умов. У такій системі комунікацій з'являється своєрідна парадигма 1990-х, згідно з якою культура і спілкування мусять постійно множитись і продукувати компактні групи, які відчували б власну самодостатність та універсальність. Прикладом такої парадигми можна визнати явище "тусівки", для якої характерні: момент самоорганізації, соціальна агресивність, персоналізованість, внутрішня конфронтаційність. Також у цій системі активізується диверсифікація металітературної стратегії, згідно з якою молодь 1990-х років не виконує як ролі продуцента культурних форм виразу, так і ролі контрольованих системою споживачів ідеологічного продукту.

При тому йдеться про засади номадології, себто про концепцію відмови від структурованої організованості буття, а також дискретно диференційованого простору, притаманну зокрема парадигмі 1990-х рр. Саме на цій межі закріплюються радикальні опозиційні стратегії згаданого періоду, коли митець, утверджуючи право на існування свого світосприйняття, уникає вимушеного вибору між двома крайнощами - глобалізацією і регіоналізацією. Завдяки цьому формується особливий стиль існування в літературі дев'яностих, який стає не лише виявом основної життєвої позиції посттоталітарного покоління, а й засобом відмежування від інших генерацій у письменстві. Об'єднавчим елементом у даному стилі альтернативної культури виступають вже не впорядковані системи тлумачень, задані політичними партіями, організаціями та медіа, а субкультури, які організуються самостійно, черпаючи власні ідентифікаційні шаблони значною мірою з індивідуальної мистецької поведінки.

1.6. Дискурсивні практики в літературному процесі 1990-х.

У порівнянні з історією української літератури 1970-80 рр., саме період 1990-х років слід вважати альтернативним стосовно традиційних форм побутування в культурі. Формування в рамках літературного дискурсу 1990-х рр. індивідуальних творчих стратегій, перейнятих послідовною тематизацією естетичних і соціокультурних реалій, а також табуйованих або непрезентативних художніх напрямків (соцарт, нацреалізм, квазіреалізм, кіберпанк), призвело до появи відповідних мистецьких практик: формула "персонажного автора", літературний акціонізм, перформанс, шизоаналіз, симуляціонізм.

Безумовним досягненням на згаданому етапі "маргіналізації" літератури у 1990-х роках є народження формули "персонажного автора". На противагу квазіреалізму, в якому конкретна топографія з ідентифікованими персонажами поєднана з фабулою і героями постає текстом ("Бурдик" В. Діброви, "Московіада" Ю. Андруховича, "Досвід коронації" К. Москальця), така формула позначає роздвоєння автора не щодо свого ліричного героя, від імені якого він надалі висловлюється, а щодо накинутої йому соціумом маски (В. Цибулько як "народний поет", С. Жадан як "український Рембо" тощо).

Тісно пов'язане з формулою персонажного автора явище акціонізму - як особливий жанр одиничного мистецького жесту, що зберігає актуальність для періоду 1990-х рр. На відміну від літературного перформансу, який має жорсткі сценарні межі, будучи повністю замкнутим на ролі автора-виконавця, акція, як правило, націлена на публічний простір, і передбачає "персонажні" стосунки між виконавцем і глядачами.

З явищем акціонізму споріднений літературний перформанс, завдяки якому окремі актуальні жести сублітератури 1990-х спроможні широко транслюватися: проект "Культуру не відчистиш" гурту "Червона Фіра", поезоакції Р. Скиби в межах фестивалю "ЛІР" і "Півлірня", виступи об'єднання "Жива Література".

Не менш вагомим формотворчим відкриттям у контексті 1990-х рр. постає новий етап концептуальної традиції, що можна визначити як літературний шизоаналіз. На противагу креативному ентузіазму представників жанрового офіціозу в культурі, шизоаналіз регламентує низку ігрових інтелектуальних творів, де знаходять своє відображення ті проблеми, котра в процесі структурних змін у суспільстві залишаються на маргінесі творчої уваги.

На тематизації ірраціональних горизонтів посттоталітарного світу, підвладного маніпуляціям новітніх інформаційних технологій, зосереджена діяльність учасників такого дискурсивного руху в літпроцесі 1990-х, як симуляціонізм (в межах т. зв. "нової журналістики": часописи "Числівник 500", "Четвер", "Гульвіса", "Гіґієна"). Стратегема цього напрямку актуальної літератури полягає у створенні рефлексії нової гіперреальності в колі офіційних мас-медіа, що на момент описуваного періоду в історії суспільства втрачають звичний статус і документальні гарантії факту.

1.7 Формули "успіху" в літературному дискурсі 1990-х рр.: адаптація і механізм альтернативного функціонування.

У процесі постмодерної адаптації непідцензурний механізм "саморозкрутки" митця замінений дискурсом індивідуалізму, за якого лобіювання власних іміджевих інтересів індивіда невіддільне від нівеляції традиційних ідеологічних доктрин або перекодування їх у своїй письменницькій лабораторії. Зокрема на прикладі активізації "стихійного" транспонування (тотального перероблення запозичених форм і матеріалу) в умовах постмодерністського дискурсу 1990-х рр. слід говорити про неможливість "оригінальності" висловлювання і про компенсаторний ефект інтерпасивності, що вступає в дію при використанні креативного образу Іншого. Натомість претензія на "оригінальність" авторської позиції визначена у дев'ятдесятницьких умовах такими структурними компонентами адаптації, як: екзотика постколоніальних колізій, репрезентованих у художньому наративі; абсорбція спільного для всіх адресатів контексту, що потребує узгодженості нових пропозицій з існуючим конвенційним імперативом; етимологія авторської поетики, конституйована історико-культурним архетипом поведінки. Також у літературному процесі 1990-х рр. активізується профанаційно-компліментарний підхід дев'ятдесятницької критики, вводячи в обіг жанр альтернативного рейтингу, який свідчить про те, що між суспільством, реальним літературним процесом і механізмом офіційних літературних премій існують суттєві розбіжності, які виявляють синтагматичну нефункціональність усіх перелічених компонентів дискурсу.

1.8 Апологія персоналізму 1990-х: метадискурс привласнення Історії.

Анонсований субкультурним дискурсом 1990-х "вотум недовіри" (М. Наєнко) до рудиментарних виявів організації літпроцесу конституює зміну парадигми, санкціонуючи появу інваріантного метаопису і сигналізуючи про неспроможність клішованих зразків відповідати новій епістемі. Зокрема персоналізм і бажання "привласнити" право на відцентрову корекцію та новітнє позиціонування ситуації засвідчують видані протягом 1990-х такі авторські антології сучасної літератури, як "Десять українських прозаїків. Десять українських поетів" В. Медвідя (1995); "Вісімдесятники. Нова проза" В. Габора (1997); "Дев'ятдесятники" В. Махна (1998); "Позадесятники" О. Гордона (1999); "смолоскипівські" антології "Молоде вино" (1994), "Тексти" (1995), "Іменник" (1997), "У пошуку театру" (1999), упорядковані Творчою Асоціацією "500". Підтвердженням цьому є також факт появи альтернативних спроб позиціонувати новітній літпроцес у вигляді літературно-критичних збірників "Замах на міражі" (1997), "Зоїлові трени" (1998), "Звичайний читач" Є. Барана (2000), "Політ механічної зозулі над власним гніздом" В. Слапчука (2001), "Літпроцесія" І. Андрусяка (2002).

Отже, репрезентуючи літературний простір 1990-х рр., дисертант підкреслює, що за умов системних змін і структурних катаклізмів ідентифікація дискурсу спонукає до ревізії внутрішнього метафізичного ландшафту за допомогою механізмів саморефлексії. Відповідні формотворчі уявлення про структурно-семіотичну природу згаданого простору пролонгують подальші інтенції щодо актуалізації існуючих у ньому опорних культурно-історичних і метадискурсивних смислів.

Розділ 2. Морфологія тексту 1990-х.

Розділ відкривається оглядом ситуації дев'ятдесятницького періоду, для якого характерна мультиплікація літературного дискурсу, структурне ускладнення і розпадання на самостійні геоморфологічні складові.

2.1 Геопоетика літературного ландшафту.

Логоцентристське сприйняття світу, критиковане Р. Бартом, Ж. Лаканом і Ж. Деррідою, останнім часом все більше опановує міждисциплінарний простір культури. Прикладом цього є широко експлуатовані поняття "метаісторії" та "метагеографії", запроваджені у відповідних науках. Так само літературний текст (продукт письма), як і окремий художній образ, може культивуватися дискурсом географічного простору (пейзажем, ландшафтом, топосом), надихаючись ним - але водночас і роблячи його фактом свого існування. Таку специфіку метахудожнього продукування виозначує геопоетика - міждисциплінарне поле на межі культурної (образної) географії і літератури, що продукує географічні образи як сукупність характерних, сконцентрованих знаків, символів і питомих уявлень, придатних для опису конкретного простору.

До розглядуваного тут періоду 1990-х рр. культурний ландшафт в Україні мав полімасштабну і поліритмічну структуру з характерною домінантою - універсальністю і тотальністю владно-силових стосунків у літературному дискурсі. Вертикальні, ієрархічні, владні стосунки у даному типі ландшафту домінують над горизонтальними, буденними, і презентують останні лише у вигляді аморфних комунікатів - відділень СПУ. Логіка адміністративного підкорення суперечить при цьому природній логіці територіальних зв'язків і превалює над ними. Зазначений тип ландшафту має такі риси, як гіпертрофованість загального соціокультурного середовища і будь-якого топосу, жорстку окресленість геопоетичних кордонів, сполучення хаосу та повільного процесуального ритму, передбачуваності і стандартизування. Всі місця, позиції, стосунки і зв'язки у такій структурі статусно диференційовані, а літературний процес асемантично фрагментаризований. Територіальна феноменологія тут залежить від державницької кон'юнктури, натомість в ідеологічно-символічній галузі всі визначальні концепти, на кшталт цінності, новизни чи сакральності, стають помітні лише завдяки своїй гіпертрофованості.

Геокультурні образи в контексті метагеографії конструюються в результаті взаємодії різноманітних парагеографічних понять. До таких понять належать будь_які культурологічні, історіософські, політологічні та інші уявлення, що мають у своїй структурі потужні просторовогенні компоненти. Наприклад, поняття імперської парадигматики, широко задіяні у текстовому симболяріумі 1990-х рр.В. Цибульком, С. Жаданом, Ю. Андруховичем, О. Ульяненком, Є. Пашковським, мають креативний географічний потенціал.

2.2 Регіонізм тексту 1990-х: типологічний аспект.

Історія посттоталітарного десятиліття в Україні увиразнила відчуття того, що люди і групи живуть у різних просторових координатах, будучи об'єднані лише за адміністративно-соціальним принципом інтеграції. Для багатьох спільнот, здебільшого з позакультурного поля, територіальне місцезнаходження само по собі мало суттєве і пов'язане з нелітературними реаліями. Досвід тоталітарного існування доводить, що будь-яка структура не лише ізолює місця і людей, але й змішує їх. Відтак, фізичний (територіально-географічний) і фазовий (соціально-адміністративний) простори тісно взаємодіють між собою.

Метаморфози тексту в межах посттоталітарного простору в Україні 1990-х не підпадають під питому ознаку регіоналізації в її традиційному розумінні. Оскільки регіоналізм - це ідеологія, а також практика досягнення існуючими у загальнодержавній реальності територіальними (етнокультурними та ін.) спільнотами інституційного статусу. Натомість існуючі суверенні дискурси тих самих іномовних топосів в офіційній літературі України - вже інституалізовані, будучи представлені відповідними відділеннями НСПУ, формуючи, відповідно, київський, харківський, подільський, поліський, південноукраїнський, станіславський та прикарпатський тексти (О. Хоменко). За незначним винятком, набір вербальних ознак культурного ландшафту того чи іншого регіону України не відрізняється від позаконвенційної схеми адміністративної регіоналізації. Так само за цього розподілення явище регіонального тексту реалізує всього лише метаісторичну сатисфакцію щодо імперської нівеляції культурно-історичних смислів, символізуючи протест і повернення до профанічної структурної конкретики.

2.3 Художньо-естетичні параметри геопоетики 1990-х рр.

У новітній історії геополітичних зрушень другої половини ХХ століття існують численні приклади стратифікації культурних імперативів ландшафтного підходу, що сприяли більш адекватному диференціюванню визначних процесів метаісторичної тектоніки, ніж за часів панування "інтернаціонального" та ін. підходів. Так, у 1990-х рр. виразно виокремлюється ряд дискурсивних ознак, які з геоісторичної галузі екстраполюються на вітчизняну геопоетику літературного ландшафту. Згідно першої ознаки, усі наявні геокультурні стратегії, а також типологізації наявного в Україні художньо-естетичного дискурсу, запроваджені в руслі методологічної конкуренції підходів: чи то "державних" (Київ - Москва), а чи "регіональних" (Харків - Київ), обумовлених тоталітарною традицією літературної картографії в дискурсі "прощання з імперією". Другою ознакою геопоетичних інтенцій в дискурсивному полі 1990-х слід вважати схильність методологічних стратифікацій до маргінальності. Поняття маргінальності в естетико-художньому ландшафті зафіксовує особливі місця культурного простору. Специфіка цих топосів, так само як і специфіка пов'язаних з ними культурних груп, - радикально позиційна, що зумовлено особливостями метагеографічного положення того чи іншого осередку. Третьою характерною ознакою геопоетичної словесності можемо назвати її консерватизм. Попри ідеологічні складові метакультурного структурування літературного поля 1990-х, більшість його представників сприймають геопоетичні реалії виключно крізь призму традиційних історико-топографічних установок. Також однією з типологічних ознак геопоетичної літератури 1990-х залишається свідома орієнтація на посвячених, згідно з якою формується розстановка антагоністичних сил, складання тусівкового лексикону та відповідних постулатів соціокультурного характеру, що транслюються на широкий непосвячений загал з певною часткою побутової езотерики.

2.4 Постмодерна інтерпретація геопоетики тексту 1990-х.

Інтерпретація посттоталітарного поля 1990-х представлена дисертантом не в контексті символічного (умовного) розподілу текстів у тому чи іншому культурному ландшафті, і не в іконічній (культурно-історичній) перспективі, а в індексальному (векторному) підході до знакового метапростору. Текст при цьому розглядається в якості матеріалу для символ-метафоричної форми. Наприклад, з очевидним для покоління 1990-х рр. колапсом радянської культури уможливилось використання її концептів утопічності і тотальності, з перетворенням їх з політичного методу на художній прийом, як спостерігаємо це у творчості Б. Жолдака, В. Цибулька, Л. Подерв'янського, Ю. Позаяка, Ю. Андруховича, О. Ірванця та ін.

За постмодерного підходу геопоетичні образи, завдяки яким організується текст того чи іншого культурного ландшафту, параметризують звичний історико-культурний розвиток, створюючи нові різновиди метапростору, де отримують конституційне визнання яскраві бренди в літературному мейнстрімі 1990-х: "Станіславський феномен", видавництво "Смолоскип", журнали "Український Засів", "Гіґієна" та ін. Також змінюються форми інтерпретації історії літератури, яка сприймається вже не як еволюційний процес словесної творчості, а як історія окремих особистостей, інституцій і засобів на основі глобального геопоетичного образу.

У світі дев'ятдесятницького Постмодерну неможливі утопії на кшталт нонконформістського епосу попередніх поколінь, натомість геопоетика в 1990_х рр. покликана примножувати ектопії. Геопоетичні образи в "утопічній" версії, апелюють до соціокультурного розвитку світу. Натомість художні практики 1990-х унаочнюють спроможність світу самостійно продукувати образно-метафоричні смисли, при цьому активізуються геоіконічні зрушення (ектопії), в результаті чого світ постає як поверхня анімаційних зображень, і вже не вільно говорити лише про ментально-топографічні комплекси "київського", "поліського" чи якогось іншого "тексту" як одинокі означники тієї чи іншої територіальної ойкумени. Тож геопоетичний простір Постмодерну - це семантичне поле, яке сприймається зазвичай топологічно і чия топіка образно-топографічної об'єктивності визначає семіозис художнього світу.

2.5 Інсталяція Іншого / Чужого в парадигмі посттоталітарного наративу.

Постмодерністське позиціонування, за яким визначається феномен маргінальності у дев'ятдесятницькій геопоетиці, насамперед спрямоване на опанування точки зору Іншого (національного, гендерного, культурного, соціального, колоніального). Наприклад, в "Московіаді" Ю. Андруховича "демонізація" принципово структурує розвиток романного дискурсу, оскільки архетипне Зло у цього автора конотується виключно з проімперською інвазією. Постмодерні інтенції маргінальності в організації вербально-еманаційного простору 1990-х років пов'язані також із спротивом психології Іншого у кожному з регіональних осередків культурного ландшафту постколоніальної України. По-перше, це означає постійний і провокативний підрив власної ідентифікації (метаісторичної і метакультурної) в контексті постмодерністської гри; по-друге, це засвідчує визнання автором як представником тієї чи іншої маргінальної спільноти (конституйованої явищем літературного сквотизму) того, що будь-яка ідентичність набуває епістемологічної ваги лише за рахунок демонізації Іншого.

2.6 Естетика тілесності у постколоніальному дискурсі: сублімація лібідо і гендерний аспект.

З розвитком історико-культурних комунікацій в українському суспільстві 1980-1990-х рр., які активізували феміністичні тенденції, легітимного статусу набуває концепт розрізнення між гендером (соціальний аспект) і сексом (біологічний аспект), а також структуризація політичного та історичного аспектів міжстатевих відносин. З одного боку, гендерна стратифікація дозволяє інспектувати у незвичному для тоталітарного мислення ракурсі традиційні реалії вітчизняного історико-літературного дискурсу "пригноблення". З іншого боку, ситуація феміністичної ретроспекції дискурсу 1990-х рр. виозначує монолітність контексту, зумовленого проблемою менталітету, згідно з якою дискурс еротичного сприймається за інвазію порнографії в літературі. Обумовлений національною ментальністю вибір між сакраментальними "за" і "проти" у питанні про здолання моральних стереотипів, відповідно, формує в літературі 1990-х специфіку художньої інтерпретації дискурсу тілесного: жанрову, сюжетно-композиційну, композиційно-мовленнєву та ін.

2.7 Модус ектопії в структурі семіозису 1990-х: презентативний і теоретичний аспекти.

Про актуальність стратифікаційних проявів металітературної ектопії в літературному процесі 1990-х рр. свідчать такі проблеми ідентифікації дискурсу, як: комунікативний аспект формування культурного ландшафту (ситуація "остмодерну" і феномен культуроніки); детериторизація жанрової естетики (пермутація наративу); методологічний аспект інтерпретації дискурсу (екстермінація наративу).

В умовах постмодерної ситуації "семантичних зсувів" (М. Кодак) інсталюється концепція транскультури, яка походить з досвіду тотального "керування культурою", запровадженого у тоталітарних спільнотах, і яка в дискурсі 1990-х перекодовує тотальність з політичного засобу ідеологізації наративу на творчий прийом. Відтак концептуальні практики літературних "ревізіоністів" свідчать про те, що дев'ятдесятницьке конструювання "міфологічної" моделі художньої реальності в літературі реалізувало варіант метанаративної експлікації - своєрідної соціокультурної детериторизації (непаралельної еволюції) соцреалістичного феномену, що підтверджує репродуктивний потенціал радянського топосу.

Саме тому в постмодерному просторі концептуальних інверсій актуалізується не продуктивний "міфологізм" національної утопії (в сенсі не_існуючої за глобалістських інтенцій української Ойкумени як виразного культурного ландшафту), а "прагматизм" вітчизняної ектопії (зміщення смислів у векторному і предметному пошуку "неіснуючого", т. зв. "йокнапатофізація простору", за В. Даниленком). Зокрема Ю. Андрухович, свідомо відкидаючи класичні принципи організації художнього тексту (в "Перверзії"), демонструє традиційний наративний зв'язок всередині твору, створює оповідний хаос, висловлює специфічне ставлення до будь_яких авторитетів, пропонує іронічний тон їхнього трактування (в "Рекреаціях"). Втім, не завжди за цими зовнішніми ознаками "постмодерних" текстів актуалізується сенс постмодерністської ідеї, а саме впевненість у втраті сенсу, значущості за будь-яких "естетичних" умов і "вербальних" обставин.

Деактуалізація таких ціннісних конвенцій, як історико-культурна чи художньо-естетична регіональність тексту, сприяє витворенню парадоксальної ситуації остмодерну у дев'ятдесятницього дискурсу. При цьому парасемантичність терміну "остмодерн" ідентифікує як геопоетичну ознаку дискурсу (за аналогією ost / west), конституйовану зокрема назвою донецького літугруповання "OST", так і концептуальну тенденцію розгерметизації посттоталітарного наративу, продемонстровану, наприклад, у дев'ятдесятницькому жанрі істерн (за аналогією з вестерном). Таким чином, семантичний зсув убік європеїзації вітчизняного постмодерну 1990-х рр. має ознаки профанації дискурсу, а також репрезентації його конвертованих міфологем в межах західної панорами конвенцій як геопоетичного гібриду.

2.8 Від семантики до прагматики тексту: інтродуктивні формули дискурсу 1990-х рр.

У зв'язку з непродуктивністю "націологічної інтерпретації мистецтва" (П. Іванишин), яка у постмодерному дискурсі не може замінити естетичної, ектопійні процеси, внаслідок яких змінюється структура культурного ландшафту 1990-х рр., включають семантичний зсув рецептивних емпатій офіційного літературознавчого апарату в бік прагматики простору дев'ятдесятницьких конвенцій в літературі, зумовлених відповідною прагматикою тексту. З перспективи часу можна визначити онтологічні корені поданої ектопійної проблеми, що стосується зокрема ситуації "міфотворення" в сучасному літературознавстві, опозиційної до більш прагматичного "постмодернізму" 1990_х рр. Згадана ситуація сформувалася за умов інноваційного, "ревізіоністського" підходу до статичних тем і персоналій у дослідницькому компендіумі, будучи актуалізована появою досліджень закордонних славістів (М. Павлишина, Г. Грабовича), що ініціювала подальшу появу вітчизняних розвідок (наприклад, "Шевченків міф України" О. Забужко). Натомість деконструктивістська увага конституйованого в дискурсі 1990-х рр. "постмодерного" літературознавства знімає питання "сакральності" з будь-якого тоталітарного канону завдяки зведенню як "соцреалістичного", так і "духовно-національного" до рівня побутової дотепності, реальної соціокультурної вигоди і стильової обмеженості, що зумовлені легітимністю і нонконформістського "стьобу", і масового кітчу. Виходячи з цих передумов, дисертант пропонує наступне структурування дискурсу 1990-х рр.

1. Література проектизму, яка характеризується фрагментарним характером комунікації з культурним ландшафтом (П. Вольвач, Ю. Андрухович). Реалізація такого підходу в літературі 1990-х рр. полягає у конструюванні з культурного ландшафту апріорних щодо конкретної історико-літературної території схем. Культурний ландшафт при цьому представлений як колаж вихолощених та історично мінливих схем, підкріплених символами ("церква", "мова", "Україна") і емблематами ("Ще не вмерла",". нам Україну храни"). Проективне бачення передбачає реформаційну текстуальну концентрацію недовтілених проектів і майбутніх референцій у даному метакультурному топосі.

2. Література естетизму, якій властива образно-сенсорна вербалізація ментально-психологічних комплексів, що конституюють той чи інший культурний ландшафт за допомогою ціннісних фрагментів (С. Жадан, Р. Скиба, Т. Прохасько). В літературі естетизму культурний ландшафт зредукований до маркованих фрагментів: "Перша столиця", "Будинок "Слово"", "Держпром" (харківський текст), "галицький П'ємонт", "Високий Замок" (львівський текст), або духовно-етичних емблем, на зразок "Бог і Україна", "Геть від Москви!". Відповідно до естетичної установки (культурної матриці "Розстріляного Відродження", "Нової Ґенерації", "видавництва "Смолоскип"" або "Станіславського феномену"), предметом вербальної актуалізації можуть бути заявлені будь-які авторські і / або культурно марковані елементи літературного ландшафту 1990_х, екстрапольовані у називні концепти: напр., "Динамо Харків" (С. Жадан), "Трамвайність" (С. Петров), "Телефонна буда" (Р. Скиба), "Некрополь" (Т. Прохасько).

3. Література ескапізму, якій властивий транскультурний спосіб констатації "позаіснування" щодо існуючих культур у процесі звільнення від детермінації "своєї", "уродженої" культури (Ю. Винничук, В. Єшкілєв). У дискурсі 1990-х рр. це найбільш ефективний засіб рефлексії, з яскраво вираженим комунікативним і текстовим підходом до проблеми вербалізації культурного ландшафту. У межах літератури ескапізму знецінюється звичайне, загальноприйняте розрізнення культурних ландшафтів за історико-культурним, мовним та духовно-ментальним принципами. Культурний ландшафт при цьому постає як де_регламентований простір, вербально ідеологізоване сховище, в якому групи, що гостро переживають власну маргінальність, розгортають театралізоване інобуття.

У висновках узагальнено основні положення дисертації.

У постколоніальному просторі культури актуалізується проблема категоріальної, ціннісної адаптації мистецтва щодо його статусу в суспільстві. З іншого боку, констатується потенційність формотворчих критеріїв текстуального розвитку дискурсу. Принципи аналізу, а саме напрямок розгляду дискурсії 1990-х від формальної ідентифікації до текстової концептології, дозволяють визначити наступні особливості згаданого періоду вітчизняної літератури.

Поступова вичерпаність тоталітарних культурних цінностей і відповідних комунікативних стратегій, що актуалізувалася на початку 1990-х років, сприяла активізації субкультурних інтенцій, альтернативних мистецьких практик, а також структурних опозицій в літературному процесі "незалежного" періоду. Існуючі механізми інтерпретації не відповідали процесам реструктуризації літературного поля 1990-х, з-поміж яких явище децентрації (і, відповідно, регіонізації) визначило пріоритетний напрямок розвитку соціокультурних процесів дев'ятдесятницького покоління.

Невідповідність офіційного модусу реінтеграції реальним змінам у літпроцесі актуалізувало згаданий розвиток поколіннєвого руху в бік периферійного, маргінального терену репрезентації, який адекватно структурує дискурс, визначаючи його межі. Згідно з цим, соціокультурний центр конституюється в якості альтернативного комплексу комунікації, визначуючи компактність вітчизняної культури, а також її потенційну спроможність утворювати геокультурні локуси за рахунок опозиційних компонентів дискурсу (тусівка, харизматичні фігури літпроцесу та ін.).

Дисонансом у процесах реструктуризації культури новітнього часу виступає конституювання літературного дискурсу в параметрах звичної художньо-естетичної системи регіонів з мінімальною орієнтацією на "фізичний" (територіально-географічний) і фазовий (соціально-адміністративний) простори комунікації, згідно з якою демонструються лише відповідні регіональні тексти (київський, харківський, подільський, поліський, південно-український, івано-франківський). Такі розбіжності соціокультурних дефініцій у способі організації та інтерпретації художнього світу обумовлені інерцією тоталітарного простору комунікацій, полімасштабністю як літературного ландшафту, так і інтерпретаційного підходу до нього. Натомість постмодерна інтерпретація дискурсу 1990-х рр. демонструє актуальність у посттоталітарному контексті альтернативних стратегій структурування літературного ландшафту в координатах оновленої геопоетики. Згідно з постмодерним підходом, геопоетичні образи, які формують текст того чи іншого культурного ландшафту, параметризують комплекс репрезентацій, демонструючи установку не на розвиток іконічної (культурно-історичної) перспективи, а на інтеграцію індексальної (векторної) стратегії, і номінуючи нові різновиди метапростору, відповідні сучасному періодові в літературі.

Таким чином, в структурі семіозису 1990-х рр. актуалізується модус презентативної ектопії, альтернативний утопічним інтенціям тоталітарного дискурсу. У свою чергу, методологічна диференціація дев'ятдесятницького літературного дискурсу, активізуючи новітні стратегії дослідження, які активізують не лише семантико-ландшафтну символіку того чи іншого історико-культурного регіону, але зважають також на специфіку перекомпонування традиційних парадигм вітчизняного письменства, призводить до відповідних "семантичних" зсувів інтерпретації. Актуалізація стратифікаційних проявів металітературної ектопії в літературному процесі 1990-х рр. конституювала такі проблеми дискурсу, як комунікативний аспект формування культурного ландшафту (ситуація "остмодерну"); детериторизація жанрової естетики (пермутація наративу); методологічний аспект інтерпретації дискурсу (екстермінація наративу); типологічний аспект вербалізація дискурсу (зміна художньо-естетичних ознак постмодернізму). Презентативна ектопія в межах посттоталітарного наративу характеризується типологічним переходом від семантики до прагматики тексту і появою нових інтродуктивних формул літературного дискурсу. Характерним проявом згаданої ектопії в контексті девальвації таких ціннісних конвенцій, як історико-культурна чи художньо-естетична регіональність тексту, виступає парадоксальна ситуація "остмодерну", що, у свою чергу, визначає онтологічні корені дев'ятдесятницької ектопійної проблеми методологічного і жанрового "зсуву". Останній деформує ситуацію "мифотворення" в сучасному літературознавстві, опозиційну до більш прагматичного "постмодернізму" 1990-х років.

У розгерметизації тоталітарного наративу в межах дев'ятдесятницької парадигми задіяні новопосталі формули текстуалізації дискурсу. Естетична поліморфність цих формул дозволяє структурувати такі, характерні для тоталітарної парадигми геопоетичні явища, як вербально-знакові континууми певного регіонального тексту, у вигляді інтродуктивних феноменів: літератури проектизму, естетизму, ескапізму.

літературний дискурс художній текст

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях

1. Бондар-Терещенко І. Оsтмодерн: геопоетика, психологія, влада. Монографія. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2005. - 144 с. (8,4 др. арк.).

Рец.: Біла А. Проводи постмодернізму [Рецензія на:] Бондар-Терещенко І. Оsтмодерн: геопоетика, психологія, влада. Монографія. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2005. - 144 с. // Слово і час. - 2006. - № 1. - С.92-93;

2. Бондар-Терещенко І. Тур вальсу з королевою Ю. Ж.Д. (Український постмодерн: від лібідо до постсовкізму) // Слово і час. - 1995. - №2. - С.37-41 (0,5 др. арк.);

3. Бондар-Терещенко І. Апорія постмодернізму // Слово і час. - 1999. - №3. - С.57-58 (0,2 др. арк.);

4. Бондар-Терещенко І. Проста метаісторія "Непростих". Про "белетризацію минулого" в романі Т. Прохаська // Слово і час. - 2003. - №6. - С.58-60 (0,3 др. арк.);

5. Бондар-Терещенко І. Від пафосу до скепсису: деконструкція сакрального в поезії Василя Слапчука // Слово і час. - 2004. - №7. - С.48-51 (0,4 др. арк.);

6. Бондар-Терещенко І. Функціональні механізми літературного дискурсу 1990-х рр. // Слово і час. - 2005. - №2. - С.62-71 (0,9 др. арк.);

7. Бондар-Терещенко І. Екстермінація і концептологія літературного дискурсу 1990-х рр. // Слово і час. - 2005. - №9. - С.25-34 (1 др. арк.).

Додаткові публікації:

1. Бондар-Терещенко І. Еротика в дискурсі 90-х // Кур'єр Кривбасу. - 2005. - №191. - С.188-198 (0,5 др. арк.);

2. Бондар-Терещенко І. ПМД-90: зміна оптики // Кур'єр Кривбасу. - 2005. - №186. - С.156-162 (0,4 др. арк.);

3. Бондар-Терещенко І. Куди "не пройшов постмодернізм"? // Літературна Україна. - 2005. - №40. - С.6 (0,3 др. арк.);

4. Бондар-Терещенко І. Субкультурні практики у літературному процесі 90_х років // Ї. - 2005. - №38. - С.69-76 (0,7 др. арк.).

Анотація

Бондар-Терещенко І. Є. Структурні особливості літературного дискурсу 1990-х рр. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01. - українська література. - Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. - Київ, 2006.

Дисертаційне дослідження присвячене комплексному вивченню літературного дискурсу 1990-х років в Україні. У роботі розглянуто основні структурні моделі ідентифікації літературного простору, типологію інтродуктивних форм переходу від семантики до прагматики тексту. Дискурс 1990-х рр. аналізується в контексті геопоетики літературного ландшафту, що включає розгляд альтернативних літературних угруповань, субкультурних мистецьких практик, процесу становлення структурних опозицій в системі національної культури.