Російська поезія ХХ століття в контексті діалогу художніх парадигм: типологічна проекція бароко в авангарді та постмодернізмі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Російська поезія ХХ століття в контексті діалогу художніх парадигм: типологічна проекція бароко в авангарді та постмодернізмі

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження.

Прикметна особливість розвитку російської поезії ХХ ст. полягає в періодичній відтворюваності як в окремих її напрямах і течіях, так і в ідіостилях видатних майстрів слова діахронічно віддалених форм мистецтва, у тому числі й типологічно близьких до барокових. Ця тенденція є характерною в цілому для культури ХХ ст. і не раз констатувалася багатьма сучасними теоретиками мистецтва, культурологами, літературознавцями і письменниками. Зокрема, відомий італійський медієвіст, філософ і письменник У. Еко наводить паралелі між «упорядкованою» раціоналістичною думкою середньовіччя і Нового часу та сучасною семіотикою, потрактовує мистецтво бароко як «першу яскраву маніфестацію сучасної культури і сучасної чуттєвості».

Мистецтво бароко, яке явило оригінальну цілісну систему філософських, етичних уявлень про світ і людину в ньому, що дало яскраві романні, драматургічні й поетичні форми в європейській літературі XVII ст., виявилося могутнім стимулюючим чинником для подальшого розвитку словесності. Вплив його естетики позначився, зокрема, на поступі російської літератури XIX-XX ст.

За умов досить вичерпного стану вивчення самого історичного явища бароко в українській та російській літературах (Д. Чижевський, І.Іваньо, В. Крекотень, Д. Наливайко, О. Мишанич, А. Макаров, Л. Ушкалов, Б. Криса; І.Єрьомін, О. Морозов, Д. Лихачов, С. Матхаузерова, О. Панченко, І. Чернов, J. Bucsela, Л. Сазонова, Л. Софронова, Г.Єлеонська) природно постає питання щодо проекції цього продуктивного типу культури в подальших художніх системах, індивідуальних стилях, щодо його літературної долі й традиції.

Відображення філософських ідей та образних мотивів, стильових рис, жанрових форм, типологічно споріднених із поетичним бароко, властиве для художніх парадигм авангардної поезії початку ХХ ст., а також поезії, позначеної рисами постмодерністської естетики. Сформовані в рубіжні періоди розвитку суспільства, коли відбувалася зміна епістем, вони увібрали характерні риси кризової свідомості перехідних епох. За типом світовідчуття, провідними творчими стратегіями і способами художнього моделювання світу представники авангарду і постмодернізму виявилися близькими до барокової естетики. Комплекс домінантних ознак, споріднених з поетичним бароко, можна виявити в нових історико-літературних контекстах - у поезії футуризму, імажинізму, в творчості оберіутів, у поезії відомих митців ХХ ст. - Б. Пастернака, В. Маяковського, М. Заболоцького, особливо в періоди їх концептуального тяжіння до авангардних течій. Ближче до кінця ХХ ст. комплекс філософських та стильових рис, суголосний поетичному бароко, виявляється у творчості Й. Бродського, О. Шварц, «метаметафористів» - І. Жданова, О.Єременка, О. Парщикова, в поезії Д. Бобишева, В. Кальпіді, Г. Сапгіра, Д. Поліщука та ін.

Незважаючи на численність фактів, що стверджують наявність даної літературної проекції, проблема функціонування і модифікації традицій бароко в російській поезії ХХ ст. не отримала комплексного висвітлення в літературознавстві.

Пропоноване дослідження продиктовано необхідністю вивчення конкретних механізмів формування типологічних зв'язків у поступі літератури, процесів актуалізації в сучасних художніх текстах попередніх пластів і мов культури, що зберігаються в літературній свідомості.

Актуальність теми випливає також з необхідності виявити естетичну природу і генезис багатьох явищ авангардної поетики та естетики постмодернізму, простежити функціонування і трансформацію певних сталих форм у поезії. Знайдено можливість у новому ракурсі розглянути особливості творчих стратегій і виявити своєрідність ідіостилів поетів ХХ ст.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах тематики науково-дослідної роботи Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка: «Актуальні проблеми філології» (№02БФ044 - 01).

Мета роботи полягає в комплексному висвітленні особливостей російської поезії ХХ ст. (її авангардної та постмодерністської художніх парадигм) у зв'язку з типологічною проекцією в ній досвіду поетичної культури бароко. Реалізація цієї мети передбачає розв'язання таких завдань:

виявити критерії визначення типологічної проекції бароко в поезії ХХ ст. - комплекс філософських, світоглядних, мотивно-образних, жанрових, стильових домінант, які свідчать про типологічну близькість поезії авангарду і постмодерністської поезії до поетичного бароко;

з'ясувати значущість і ступінь безпосередньої актуалізації (контактні зв'язки) літературної спадщини XVII-XVIII ст. у творчості поетів ХХ ст.;

визначити специфіку асиміляції та модифікації художньої мови минулої епохи в нових літературних контекстах у межах авангардних і постмодерністських поетичних течій і в рамках ідіостилів окремих митців;

схарактеризувати особливості актуалізації риторичного дискурсу як часткового вияву типологічної проекції риторичної культури бароко;

вивчити стилістичну проекцію парадигми барокової «дотепності» в поетичних текстах ХХ ст.;

виявити інтертексти поезії XVII-XVIII ст. у творах новітнього часу.

Об'єкт дослідження - типологічні процеси в літературі, циклічна відтворюваність стильових течій, художніх форм, сталих формул і топосів, характерних для бароко, в російській поезії ХХ ст., вивчені на матеріалі поезії В. Хлєбникова, О. Кручоних, В. Каменського, В. Маяковського, Б. Пастернака, С. Боброва, В. Шершеневича, І. Аксьонова, Б.Лівшиця, Д. Хармса, О. Введенського, М. Заболоцького, М. Олейникова; Й. Бродського, О. Шварц, І. Жданова, О. Парщикова, О. Седакової, Г. Сапгіра, С. Кекової, Д. Бобишева, М. Амеліна, Д. Поліщука та ін. За потреби як матеріал для зіставлення залучається творчість письменників XVII-XVIII ст. - Симеона Полоцького, Каріона Істоміна, Сильвестра Медведєва, А.Бєлобоцького, І. Величковського, Дж. Донна, Дж. Герберта, Е. Марвелла, А. Кантемира, В. Тредіаковського, Г. Сковороди, М. Ломоносова, Г. Державіна.

Предмет дослідження - закономірності формування типологічних зв'язків у літературі, механізми здійснення діалогу художніх парадигм поезії авангарду і постмодернізму з поетичною спадщиною доби бароко.

Теоретико-методологічне підґрунтя дисертації становлять праці з історичної поетики, вивчення літературної еволюції та стадіальності розвитку мистецтва (О. Веселовського, Г. Вьольфліна, М. Бахтіна, Ю. Тинянова, Е. Курціуса, Д. Лихачова, О. Михайлова, І. Смирнова, С. Аверінцева, С. Бройтмана), роботи з порівняльного літературознавства (Д. Чижевського, В. Жирмунського, Д. Наливайка, Д. Дюришина, М. Пруцкова), історико-літературні дослідження бароко в російській літературі (Д. Чижевського, О. Морозова, О. Панченка, О. Дьоміна, Л. Сазонової, Л. Софронової), семіотичні, культурологічні, структуралістські роботи (Ю. Лотмана, М. Фуко, Ж. Женетта, У. Еко, А. Ханзен-Льове), а також історико-літературні й теоретичні праці, присвячені російській поезії ХХ ст. (Л.Гінзбург, В.Іванова, Є. Еткінда, М. Гаспарова, В. Григор'єва, А. Кулінича, М. Епштейна, В. Альфонсова та ін.), дослідження інтертекстуальності (Р. Барта, Ю. Крістевої, Н. Фатєєвої).

Методи дослідження.

У дисертації застосовано типологічний, порівняльно-історичний, історико-літературний методи дослідження, які дають змогу виявити історико-генетичні зв'язки і типологічні відповідності між художніми явищами двох віддалених епох - поезії ХХ ст. і поетичного бароко. Для системного висвітлення феноменів циклічної повторюваності художніх форм і смислів залучено методологію семіотики, структуралізму та постструктуралізму, використано окремі положення теорії літературної герменевтики. Методика інтертекстуального аналізу застосовується у вивченні конкретних текстових зближень за наявності виразних алюзивно-ремінісцентного і цитатного шарів.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що:

вперше системно висвітлено типологічну проекцію віддаленої за часом поетичної культури бароко в російській поезії ХХ ст. (у її авангардній і постмодерністській парадигмах) на матеріалі широкого масиву поетичних текстів. У попередніх дослідженнях означена проблема комплексно не вивчалася, а розглядалася лише в межах окремої течії (І. Смирнов) або творчості одного автора (D. MacFadyen, І. Шайтанов), почасти мала переважно постановочний характер;

доведено спорідненість багатьох явищ поетики авангарду і постмодерністської естетики з генетично вкоріненими в попередній, хронологічно віддаленій стадії розвитку російської поезії моделями відображення світу, органічну присутність елементів культури «готового слова» в сучасній літературній свідомості. Творчість російських поетів ХХ ст. аналізується в контексті традицій слов'янського і західноєвропейського бароко;

вперше визначено параметри актуалізації риторичного дискурсу в поетології та художній практиці російського авангарду і постмодернізму, які кваліфікуються як істотний вияв типологічних зв'язків з віддаленою культурою. Окреслено специфіку риторичних методів структурування поетичної мови в принципово нових умовах і ситуаціях розгортання ліричного тексту;

розкрито особливості рефлексії і трансформації культури бароко в поезії авангарду в цілому та в індивідуальних художніх системах окремих поетів (В. Хлєбникова, Б. Пастернака, В. Каменського, Б.Лівшиця);

здійснено спробу цілісної характеристики феномена необароко в поезії другої половини ХХ ст. В орбіту дослідження включені поетичні тексти сучасних авторів (О. Шварц, І. Жданова, Д. Бобишева, Д. Поліщука, М. Амеліна, С. Кекової, Г. Кружкова, В. Коллегорського та ін.), які досі були поза увагою літературознавців та критиків;

виявлено жанрову проекцію в сучасній поезії «знакових» для поетичного бароко емблематики, геральдики, релігійної медитації, віршованого підпису;

посилення християнського вектора саморефлексії ліричного суб'єкта в поезії другої половини ХХ ст. і поширення алегоричних способів біблійної герменевтики в поетичних текстах кваліфікується як часткове відображення філософсько-художнього контексту бароко.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати можуть бути використані в історико-літературному і теоретичному вивченні типологічних процесів у літературі, в компаративістських дослідженнях. Матеріали дисертації можуть бути застосовані у вузівських курсах з історії російської літератури, теорії літератури, в спецкурсах, у яких розглядаються проблеми розвитку поезії та специфіки поетичної творчості, функціонування традицій у літературі, у вивченні інтертекстів російської поезії.

Особистий внесок автора.

Дисертація є самостійним дослідженням. Отримані результати, теоретичні положення і висновки сформульовані безпосередньо автором.

Апробація роботи.

Дисертацію обговорено і схвалено на засіданні кафедри історії російської літератури Інституту філології Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Основну концепцію, теоретичні положення і результати дисертації було виголошено на міжнародних конференціях: «Гоголь і сучасність» (Київ, 1994); «Російська література на межі третього тисячоліття. Підсумки розвитку і перспективи вивчення» (Київ, 2000); Міжнародній науковій конференції «ХХ століття у дзеркалі літератури та культури» (Херсон, 2001); наукових читаннях «Постмодернізм як проблема в історії художньої літератури» (Київ, 2002); XI Міжнародній науковій конференції «Мова і культура» ім. проф. С. Бураго» (Київ, 2002); науково-практичному семінарі «Поезія в дзеркалі ХХІ століття» (Київ, 2002); Міжнародній науковій конференції «Срібний вік: Діалог культур», присвяченій пам'яті професора С.П.Ільйова (Одеса, 2002); Міжнародній науковій конференції «Мовно-культурна комунікація: напрямки і перспективи дослідження» (Київ, 2003); Міжнародній науковій конференції «Проблеми розвитку філології в Україні у контексті світової культури» (Київ, 2003); Міжнародній науково-практичній конференції «Російська мова і література: проблеми вивчення і викладання в Україні» (Київ, 2003); Міжнародній науковій конференції «Семіотика культури / тексту в етнонаціональних картинах світу» (Київ, 2004); «Література в контексті культури» (Дніпропетровськ, 2004); Всеукраїнському науково-дослідному семінарі «Загальнолюдські цінності та національний менталітет у дзеркалі слов'янських літератур» (Луцьк, 2004); Міжнародній науковій конференції «Традиції Харківської лінгвістичної школи у світлі актуальних проблем сучасної філології. До 200-річчя Харківського університету і філологічного факультету» (Харків, 2004); Міжнародній науковій конференції «Філологія в Київському університеті: історія та сучасність», присвяченій 200-річчю від дня народження М.О. Максимовича (Київ, 2004); філологічному семінарі «Теоретичні та методологічні проблеми літературознавства» (Київ, 2004).

Публікації. Основні положення дисертації відбито в монографії, а також в опублікованих статтях (понад 20).

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури (395 найменувань). Загальний обсяг дисертації - 426 сторінок, із яких 396 - основного тексту.

Основний зміст дисертації

асиміляція інтертекст художній авангардний

У «Вступі» обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено його наукову новизну, теоретичну та методологічну основи, методи аналізу літературного матеріалу. Окреслено теоретичне й практичне значення роботи, етапи апробації результатів дослідження.

У першому розділі - «Проблеми типологічної проекції бароко в наступному літературному русі» - розглянуто стан вивчення бароко як історичного явища в російській культурі, узагальнено різні концепції щодо специфіки цього художнього напряму в літературі та хронологічних меж бароко в Росії. Акцентується, що протягом останніх десятиліть склалися певні галузі спеціалізації в барокознавстві, які вивчають різні види літературної творчості. Показовим є факт виходу монографій, де досліджені драматургія цього періоду в слов'янських країнах (Л. Софронова), російська ораторська проза (Г.Єлеонська), російська барокова поезія (Л. Сазонова).

За всієї відмінності підходів до матеріалу, неоднозначності думок щодо хронологічних меж цього явища в концепціях бароко в Росії є кілька істотних спільних тез. Так, дослідники єдині в думці щодо «помірного» характеру бароко в Росії (Д. Лихачов, О. Панченко), його просвітницького значення й особливого становища з огляду на відсутню ренесансну стадію в поступі російської культури (Д. Лихачов), а також у питанні про запозичене походження цього явища (через посередництво українського і польського впливів). Разом з тим у Росії існували внутрішні генетичні, соціально-культурні та психологічні передумови для формування даного типу культури, що аргументовано в роботах О. Панченка, О. Дьоміна.

У дослідженні типологічної проекції віддаленої в часі культури в російській поезії ХХ ст. ми виходимо з таких принципових засад барокознавства: 1) про єдність і загальноєвропейський характер цієї культури; 2) про національні варіанти і специфічність їх розвитку в різних країнах. Це дозволяє простежити два напрями типологічної проекції бароко в російській поезії ХХ ст. - західноєвропейський і східнослов'янський.

У підрозділах першого розділу роботи особлива увага приділяється вивченню різних концепцій функціонування традицій бароко і його подальшого типологічного відлуння в різних історико-культурних контекстах. Мистецтво бароко вже з початкових етапів його осмислення розглядалося у проекції на наступні літературні епохи. Так, на межі XIX-XX ст. унаслідок інтересу до бароко у філософській та естетичній думці складаються дуальні моделі чергування типів класики і бароко (Г. Вьольфлін), «аполлонівського» і «діонісійского» (Ф.Ніцше), «аполлонічного» і «фаустівського» (О. Шпенглер) типів творчості. При цьому бароко кваліфікується в них як найбільш продуктивний спосіб художнього узагальнення, з його основоположними ознаками співвідносяться окремі риси естетики модернізму (Ф.Ніцше, Г. Вьольфлін, К. Гурліт, Х. Ортега-і-Гассет, О. Шпенглер).

У дисертації проаналізовано різні варіанти циклічних теорій руху мистецтва (Е. Курціус, Д. Чижевський, Д. Лихачов), з'ясовано значення, якого надавали дослідники подальшій проекції бароко. Показова щодо цього полеміка Д.С. Лихачова з попередниками О. Вальцелем, Е. Курціусом, В. Воррінгером, які абсолютизували роль бароко та маньєризму в розвитку європейської культури. Дисертант наголошує, що циклічні теорії, попри безперечну долю суб'єктивності, певну умовність і схематизм, стали важливим імпульсом для розвитку типологічних досліджень, для вироблення узагальнених критеріїв вивчення наступної трансформації літературних форм. У роботі показано, що вони також сприяли утвердженню поняття діахронії в літературознавстві. Основною вадою циклічних побудов було виняткове опертя тільки на формально-стильові чинники, навколо яких виокремлювалися ряди чергувань і повторів у загальному стадіальному русі.

У реферованій дисертації зроблено спробу на конкретному літературному матеріалі простежити рух художніх форм за низкою критеріїв, виявити особливості асиміляції і трансформації «чужого» (в даному випадку діахронічно віддаленого) культурного коду в нових контекстах, способи його взаємодії з іншими традиціями. Доведено існування в російській поезії локального циклічного ряду: бароко - модернізм (авангард) - постмодернізм, включеного в загальноєвропейські процеси розвитку літератури. При цьому переконуємося, що спадщина далекої риторичної культури виявляє себе на глибинному генетичному, часом підсвідомому рівні, що й становить один із парадоксів новаторської російської поезії ХХ ст.

У роботі враховано здобутки структуралістських і семіотичних досліджень (У. Еко, Ж. Женетта, М. Фуко, Ю. Лотмана, Д. Затонського, І. Смирнова), у яких розглядалися певні стадії, процеси (стани) в літературі, у тому числі бароко, як перманентні. Взято до уваги також методологію новітніх наукових досліджень перехідних станів у літературі (Л. Чорної, Г. Мережинської, В. Силантьєвої), які кореспондують із концепціями циклічної еволюції стилів, але дають змогу подивитися на проблему типологічної близькості й повторюваності явищ ширше, не лише через стильовий рух, а й з урахуванням культурно-історичної ситуативності, філософських, етико-психологічних вимірів, притаманних кожній добі.

Літературознавство й компаративістика створили теоретичне підґрунтя і виробили широке коло концептуальних понять для з'ясування феномена повторюваності (суголосності) певних художніх явищ і форм у різні періоди розвитку літератури. Варто тут згадати теорії архетипів К.-Г. Юнга, літературних архетипів Н. Фрая, теорію «вічних» сюжетів і образів (Т. Бенфей, О. Веселовський, Є. Мелетинський), успішно розвинену в пізніших дослідженнях (А. Волков, А. Нямцу), теорію топосів, констант культури (Е. Курціус, О. Панченко, Ю. Степанов).

Значна заслуга належить російській школі історико-типологічних і порівняльно-історичних досліджень, починаючи від основоположних праць О. Веселовського, В. Жирмунського, Ю. Тинянова, М. Бахтіна, Г. Гуковського, Л. Пумпянського - до сучасних, позначених впливом семіотики і структуралізму досліджень Ю. Лотмана, О. Михайлова, І. Смирнова, С. Аверінцева, О. Панченка, чиї наукові надбання становлять теоретичне підґрунтя даного дослідження. Визначення специфіки формування і вивчення типологічних зв'язків неможливе без опертя на теоретичні поняття діахронії в літературних процесах, на визначення діалогу культур і «пам'яті жанру» М. Бахтіна, на поняття «семіосфери», «пам'яті культури» Ю. Лотмана, без урахування новітніх теорій інтертекстуальності. В дисертації зібрано воєдино і систематизовано близькі за суттю методології різних літературознавчих шкіл, які дають змогу вивчати діахронічні зв'язки, пояснювати причини сходжень, типологічної відтворюваності художніх явищ у літературах, роз'єднаних значним історичним інтервалом.

Особливу увагу приділено історико-літературним дослідженням рефлексії бароко наступними напрямами та індивідуальними творчими системами. Як з'ясувалося, лише окремі праці цілком присвячені даній проблематиці. Серед них - дослідження взаємодії романтизму і бароко в межах локального художнього матеріалу (І. Тертерян, О. Михайлов, В. Соколов), зокрема - гоголівського бароко (Ю. Барабаш, П. Михед), проекції даної культури в мистецтві модернізму (G. Hocke). За методологічний орієнтир, де визначено основні параметри діахронічного зіставлення футуризму і бароко, править згадана ґрунтовна праця І. Смирнова. Її автор розкриває внутрішню сутність типологічних сходжень, мотивацію аналогій між поетикою футуризму і бароко він простежує в семіотичній організації, притаманній цим системам. І. Смирнов проводить зіставлення віддалених у часі літератур за сутнісними семантичними і стилістичними параметрами - співвідношення знака/речі, уявлення про просторово-часовий континуум, внутрішня антиномічність світосприйняття, ідея синтезу мистецтв, ансамблева побудова текстів.

Важливим кроком уперед у становленні цілісного погляду на співвідношення з бароко авангардного мистецтва ХХ ст. стало видання збірника тез і матеріалів конференції «Бароко в авангарді - авангард у бароко» (М., 1993), яка вкотре підтвердила актуальність даного напряму досліджень. Однак проблема рефлексії бароко в авангардному мистецтві ХХ ст. розглядається тут у площині вивчення локальних прийомів, окремих мотивів і образів, які маркують дану традицію.

Численні типологічні вияви бароко в культурі ХХ ст. стимулювали появу терміну «необароко», який увійшов до літературознавчого обігу приблизно з середини 70-х років, однак не завжди адекватно відповідає у своєму вжитку проекції конкретного історичного явища. Визначення «необароко» застосовується переважно до мистецтва кінця ХХ ст. (О. Calabrese, Н. Лейдерман, М. Липовецький) і, попри відчутну розмитість поняття й неоднорідність матеріалу, означеного цим терміном, є симптоматичним фактом сучасної наукової свідомості.

Стосовно вивчення процесів типологічних сходжень постмодернізму і бароко виділяємо два основні напрями наукових пошуків. З одного боку - узагальнене зіставлення домінантних ознак постмодернізму і бароко (маньєризму) в працях Д. Затонського, О. Calabrese, P. Barnhofen. З другого боку, в 90-ті роки з'являються дослідження рецепції й трансформації барокових рис у поезії окремих авторів. Переважно ці спостереження зустрічаються в критичних статтях про сучасну поезію і не одержали розгорненого й системного висвітлення. Як виняток тут можна розглядати дослідження бароко в поетичному світі Й. Бродського.

Відзначаючи безперечну наукову цінність монографії канадського вченого Д. Макфадієна «Йосип Бродський і бароко», дисертант полемізує з деякими її положеннями, що стосуються питання рефлексії культурної спадщини бароко в творчості поета. Зокрема, достатньо суб'єктивним видається співвідношення етапів індивідуальної творчої еволюції Й. Бродського з історичним рухом естетики й філософії англійського літературного бароко. Дисертант вважає, що у розгляді цієї проекції слід враховувати досвід російської силабічної поезії, до реконструкції якої Й. Бродський вдається у своєму поетичному діалозі з А. Кантемиром, а також традицію пізнього ломоносовського і державінського бароко.

Загалом констатуємо брак цілісного, системного висвітлення в літературознавстві проблеми проекції бароко в російській поезії ХХ ст., фрагментарність спостережень, які перебувають у багатьох випадках на рівні констатації фактів. Зазначимо, що узагальнюючого дослідження бароко - авангард - постмодернізм на сьогодні в літературознавстві також не створено. Тим часом саме такий ракурс аналізу руху та періодичного повернення поетичних форм дає змогу тлумачити певні феномени найбільш дискусійного постмодерністського мистецтва, прояснює генетичну природу окремих його явищ і текстів.

Другий розділ - «Типологічні паралелі поетичних світів авангарду та бароко» - присвячений вивченню типологічних сходжень і генетичних зв'язків поезії російського авангарду з поетичним бароко. Насамперед висвітлено ступінь обізнаності представників авангарду зі спадщиною культури XVII-XVIII ст., її значущості для них, що уможливлює визначення безпосереднього типу рецепції. У дисертації показано, що віддалена в часі культура, яка на перший погляд здається чужою художній свідомості російського авангарду, насправді сприймалася його представниками через найрізноманітніші канали зв'язку. Багато важила в цьому процесі активізація інтересу до бароко в західноєвропейському мистецтві модернізму, філософських та культурологічних теоріях рубежу XIX-XX ст. та 10-30-х років ХХ ст. (праці Г. Вьольфліна, Ф.Ніцше, О. Шпенглера, О. Вальцеля, Х. Ортеги-і-Гассета, Е. д'Орса), що знаходили безпосередній відгук у середовищі російських формалістів. Представники авангарду відчували близькість, подібність свого часу і його мистецтва далекій добі. Найбільш виразно це висловив І. Аксьонов у мистецтвознавчій роботі «Пікассо й околиці», де він співвідносить катастрофічність свого часу з епохою бароко, визначеною ним як доба катастроф. Подібні думки висловлювалися в нарисах В. Шкловського («Пошуки оптимізму»), у статтях Р. Якобсона, С. Боброва, М. Бурлюка.

Попри непрямий вплив загальноестетичних ідей часу, відбувалося безпосереднє осмислення представниками авангарду художньої, філософської, літературної спадщини даної епохи, яка так чи інакше інтегрувалася в їхній власній творчості. Показовими в цьому плані є звернення В. Хлєбникова, Б.Лівшиця, С. Боброва, Б. Пастернака, Д. Хармса, М. Заболоцького до раціоналістичної і містичної філософії XVII ст., їхня увага до західноєвропейської літератури XVII ст. і до російського XVIII століття. В поетичних творах цих авторів глибинний код культури бароко знайшов безпосередній відгомін.

У дисертації простежено як загальні прояви типологічної рефлексії бароко в філософсько-естетичній системі творчості представників авангарду (футуристів та оберіутів), так і функціонування й переосмислення окремих рис традиції в індивідуальних поетиках.

Справжнім спадкоємцем культури XVII-XVIII ст. можна назвати В. Хлєбникова - з огляду як на його безпосередній інтерес до філософії цього періоду, так і на домінування в його творчості синтезу раціоналістичного, логічного пізнання дійсності з ірраціональним, прагнення поєднати наукові досягнення і віру в надприродне, виявити парадоксальне, приховане в буденному, в структурі мови, слова. Дослідження саме цього культурного коду в творчості поета дає змогу глибше осмислити і сам феномен творчості В. Хлєбникова, й органічність в літературному процесі багатьох його теоретичних і художніх новацій.

В. Хлєбников цікавився філософією XVII ст., вивчав праці Г. Лейбніца, Б. Спінози, Р. Декарта. Іншим джерелом непрямого впливу традиції бароко могло слугувати його звернення до історії Росії цього періоду, а також постійна увага до української культури, міфології, мови.

У роботі показано суголосність погляду на всесвіт російського поета ХХ ст. і раціоналістичної філософії Б. Спінози, яка виявилася у своєрідному синтезі теології і пантеїзму, в прагненні до пошуку складних і прихованих взаємозв'язків між явищами, до розкриття парадоксальних закономірностей історичного поступу і розвитку людства. Принцип «осягнення аналогій», який герой ранньої повісті Хлєбникова «Еня Воейков» вбачав у особливостях розумового складу XVII ст., близький письменникові. Вся його поетична система побудована на пошуку аналогій, на вражаючій злитості раціонального й інтуїтивного, логічного й ірраціонального, числа і Логосу.

У цілісній художній системі поета очевидний зв'язок і з просвітницьким деїзмом як подальшим етапом розвитку раціоналістичної філософії, і відгомін ломоносовського синтезу «науки і віри» («Учитель и ученик»). Поряд із захопленням поета новітніми науковими теоріями, його екуменістичними переконаннями, яскраво виявленими в образній системі текстів, визначальним для Хлєбникова є християнський вектор саморефлексії ліричного героя. Модель традиційної християнської поведінки втілена в житті письменника - його мандрівництві, подвижництві в ім'я Слова. Очевидна паралель тут простежується з явищем номадизму як соціокультурним феноменом доби бароко, найяскравіше втіленим у постаті Г. Сковороди. Образ мандрівника, подвижника-богошукача постає в низці поетичних текстів («Усталость в нозех…», «Одинокий лицедей», «Святче божий…»).

Ліричний герой В. Хлєбникова повною мірою усвідомлює святість свого ремесла і сповідує позицію праведництва поета («Русские десять лет меня побивали каменьями…»). Концепція праведності письменницької праці подібна до тієї, що утвердилася в російській літературі XVII ст. з приходом поетів-силабіків - Симеона Полоцького, Каріона Істоміна, Сильвестра Медведєва. З цим культурним топосом пов'язаний також інший аспект самоідентифікації ліричного героя - утвердження своєї пророчої, новоапостольської місії, що в цілому було характерним для поетів різних постсимволістських течій.

Традиційне християнське світобачення виявлене в низці текстів Хлєбникова безпосередньо і визначає позицію причетності до трагічних колізій сучасності («Голод», «Трубите, кричите, несите!», «Волга! Волга!», «Ночной обыск»). На відміну від властивого авангардній художній свідомості апофатизму, Хлєбников залишається прихильником традиційної християнської символіки й атрибутики. Його поетичний космос наповнений елементами літургійності, яка пронизує природу і всесвіт у цілому.

Центр вселенської божественної благодаті міститься для поета у слові. Як і в епоху бароко, відбувається ототожнення слова з Логосом. Воно ж виступає головним інструментом пізнання світу і пошуку прихованих, зовні невмотивованих зв'язків між різнорідними явищами. Це надзавдання спрямовувало і мовотворчу роботу Хлєбникова, що полягала у зближенні різних, але близьких за звучанням слів, його семантичну фонетику. Вчення про слово відображає нові реалії ХХ століття, перебуває в епіцентрі того сплеску інтересу до мови, поетичного слова, що спостерігався у футуристів.

Водночас дисертант наголошує, що робота зі словом у В. Хлєбникова глибоко споріднена з тією, яку свого часу здійснювали Симеон Полоцький, Єпіфаній Славинецький, М. Ломоносов, Г. Сковорода. Його також цікавить внутрішня, глибинна природа слів, зв'язки між ними в мові, через які він намагається осягнути онтологічну сутність світу. В будові слова, його етимології він відкриває зв'язки першоелементів космосу і людини («Слово о Эль»). Звідси - інтерес до фоносемантики, морфології, етимології імені.

У творчості Хлєбникова знайшов яскраве відображення і трансформацію найстародавніший культурний топос ізоморфності світу і книги, його алфавітної моделі, який набув особливої поетизації в літературі бароко. Тут наявні як численні метафоричні уподібнення світу книзі, так і жанрові аналогії з популярними в XVII ст. поетичними букварями, текстами з алфавітною структурою. Переконливим свідченням такої жанрової реконструкції є «Слово о Эль», співзвучне традиції поетичного «Букваря» Каріона Істоміна. Російський віршотворець XVII ст. збирав на кожну літеру алфавіту і римував слова, що означали різнорідні поняття. Поєднані разом, вони втілювали необхідний філософський і моральний сенс, слугували мудрому повчанню. Хлєбников зберігає той самий принцип довільного добору різних імен, але в нього співвідношення вербального і невербального знаків, слова й зображення, малюнка, який відповідає поняттю (як у Каріона Істоміна), замінено поетичною етимологією, авторським тлумаченням слів.

Більш локальний принцип «збирання» слів означився у вірші Хлєбникова «В лесу. Словарь цветов». Не зберігаючи безпосередньо алфавітної структури, поет наслідує жанрово-стильову традицію словесних колекцій, глосаріїв імен і предметів. Подібну трансформацію таких поетичних форм виявляємо в поезіях О. Кручоних «Херсонская театральная энциклопедия», В. Каменського «Камень».

Показовою є властива футуристам загальна тенденція до вербалізації дійсності, що виступає своєрідною реконструкцією одного з важливих прагнень епохи бароко до створення універсальної словесної моделі світу, максимально втіленої в його мовній (алфавітній, словниково-енциклопедичній) копії. На цьому тлі універсальна «заумна мова» Хлєбникова постає як модель вербалізації онтологічних підвалин буття, спроба означити приховану суть явищ.

Серед інших чинників, що розкривають типологічну проекцію бароко у творчості поета, в дисертації проаналізовано філософські мотиви всезагального руху, круговороту і швидкоплинності життя, простежено відтворення характерних для поетичного бароко ігрових стилістичних прийомів у текстах Хлєбникова. Це дозволяє дійти висновку, що його поетика несе на собі відбиток тієї «складної» барокової семантики і стилістики, яка за видимим приховувала інше, рясніла контрастами, смисловими курйозами, визначала і тропеїчну систему стилю консептизму в поезії.

Переконливим показником проекції бароко у творчості футуристів є схожість характеристики основних модусів буття, загальної картини світу, здебільшого фрагментарної, дискретної, відображеної нелінеарно у витворах мистецтва. Близькою виявляється посилена увага до трагічних, нерозв'язних колізій і сторін життя людини, спричинених конкретним змістом часу з притаманними йому війнами і соціальними вибухами. Подібними виявляються й домінуючі форми самоідентифікації особистості стосовно свого часу, що відповідають перехідному характеру епох розквіту бароко і модернізму та його авангардних течій. Відчуття хисткості, нестійкості, примарності буття значною мірою пов'язані з кризами соціального плану, війнами, історичними катаклізмами. І. Аксьонов саме так визначає кризовість сучасного йому бачення світу («Пикассо и окрестности»). Відповідно досить поширеним у футуристів є трагічний мотив «omnia vanitas», образи загального невблаганного руху до вічності (В. Хлєбников), швидкоплинності людського буття (В. Каменський), його мізерності порівняно з вічністю. Зображення смерті розгортається на тлі живописання грандіозних подій, гігантських катаклізмів, що охоплюють планету і всесвіт (землетрусів, повеней), часто втілюється в епатуючих натуралістичних картинах («Война объявлена», «Мама и убитый немцами вечер», поема «Война и мир» В. Маяковського, «Землетрясение (Nature vivante)» В. Шершеневича, «Конец сражения» С. Боброва, «Дурной сон» Б. Пастернака). Це кореспондує з підкресленим натуралізмом вирішення відповідних тем у поезії бароко. Подібним чином домінує тут есхатологічний міф (Кручоних, Хлєбников, Маяковський, Бурлюк, Шершеневич). У поемах В. Хлєбникова «Журавль», О. Кручоних «Эф-луч» міфологема кінця світу пов'язується з новими реаліями ери техніцизму, продукуючи новий міф про самознищення цивілізації.

Пізніше творчість оберіутів, що сформувала другу хвилю авангарду в російській поезії, висвітлила подібний, споріднений із поетичним бароко, комплекс проблематики, який О. Введенський визначив: «Час - Смерть - Бог». Оберіути віддають перевагу філософському осмисленню цієї «тріади», прагнуть на вербальному рівні осягнути трансцендентальний характер колізій, їх вияв у спільній долі людей і конкретної особи.

Серед подібних для бароко і футуризму топологічних моделей у мистецтві ХХ ст. особливо актуальною є «людина - світ малий». У поетиці футуризму цей метафоричний архетип переростає в образний мотив, гіперболізується, розгалужується. У нових реаліях культури він досягає максимальної виразності й водночас зберігає риси риторичної побудови. У поезії Маяковського, Хлєбникова, Кручоних варіант мотиву постає в образі рівновеликості космосу і людини. Серед безлічі «тілесних» метафор неабиякого образного поширення і поетизації набуває процес зорового сприйняття світу. У багатьох випадках зір у поезії футуристів, як і у представників бароко, ідентифікується з внутрішнім, духовним поглядом («Одинокий лицедей» В. Хлєбникова, «Осталось мне отнять у Бога…» М. Бурлюка).

У творчості «будетлян» відбито й інший характерний аспект, пов'язаний з поширеною в XVII ст. поетизацією основних органів сприйняття. Цей топос у свій час набув широкого образного вжитку в творах Симеона Полоцького, Каріона Істоміна, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Григорія Сковороди.

Алегоричні персонажі п'єси Хлєбникова «Госпожа Ленин» - Голос Зору, Голос Слуху, Голос Дотику, Голос Розуму - типологічно споріднені з алегоріями барокового шкільного театру і поезії, що максимально умовно представляли людську Натуру. Таке діахронічне зіставлення дає змогу виявити генетичний код культури XVII ст. у тексті ХХ ст., поглянути на його проблематику під інакшим кутом зору, ніж це зроблено в попередніх дослідженнях (зокрема, в монографії Б. Льоннквіст, де п'єсу співвіднесено з явищами синхронного зрізу, з дадаїстською драмою Т. Тцара «Газове серце»). Принципове положення, що випливає з даного порівняльного аналізу, полягає в тому, що алегорична, узагальнена постать людини в риторичній системі культури бароко виявляється парадоксально схожою з метонімічно конкретним і водночас максимально умовним, абстрактним її баченням у мистецтві авангарду. Типологічно близькими виявляються не лише прийоми і способи художнього одивнення, а й семантика тієї самої образної моделі. Однак подібність ця має різні засади. В епоху бароко переважало риторично зумовлене прагнення універсальної образної моделі. А в мистецтві авангарду відбувається рух до відновлення архетипів на тлі загальної для літератури цього періоду тенденції до редукції психологічного аналітизму.

Подібність внутрішніх процесів у мистецтві бароко і футуризму полягає і в тій діяльній просвітницькій функції, яку покладала на себе література цих періодів та її творці. Типи соціальної поведінки, що передбачала активну пропаганду нового мистецтва, залучення до нього широких верств населення, культурна «життєбудова» і поширення театру були властиві рубежу XVII-XVIII ст. (міграція вчених, письменників, проповідників з України до Росії, створення широкої мережі шкільного театру) і початку ХХ ст. (виступи, гастрольні поїздки футуристів, спроба негайного впровадження мистецтва в життя).

Безумовно, можна лише певною мірою і в окремих випадках (твори В. Хлєбникова, Б. Пастернака, Б.Лівшиця, С. Боброва, Д. Хармса, М. Заболоцького) говорити про безпосередній вплив літератури і мистецтва епохи бароко на поезію авангарду. В цілому, тут радше простежуються типологічні вияви суголосності внутрішніх процесів літературної еволюції, зумовлені конкретним сенсом історичного буття й особливостями художньої ментальності означених періодів. Їх комбінація створює подібні культурні ситуації, призводить до повторюваності в чергуванні культурних циклів. Повторюваність ця значною мірою умовна, вона супроводжується безперечною модернізацією, зумовленою національними та індивідуальними особливостями творчих систем, рухом і змінами в масштабі культури в цілому.

Окремо в розрізі проблематики дисертації розглядається творчість Б. Пастернака з огляду на те, що лише нетривала частина його творчої біографії пов'язана з футуризмом (безпосередня участь у групі «Центрифуга» - 1914-1918), хоч багато прийомів авангардної поетики перейшли і в подальшу його творчість. Ураховується яскравість, індивідуальна неповторність його художньої системи. Разом з тим вона принципово відкрита для діалогу (полілогу) з іншими культурами, вочевидь пов'язана з російською поетичною класикою - Пушкіним, Фетом, Блоком. Ідіостиль Пастернака демонструє складний процес породження нових смислів з окремих ланок, розрізнено і хаотично присутніх концептів, образів і стильових рис минулих художніх систем, у тому числі й бароко. В роботі простежено різноманітні джерела долучення поета до цієї традиції - переклади з У. Релі, Б. Джонсона, П. Кальдерона, детальне вивчення філософських систем раціоналістів і містиків XVII ст. - Б. Спінози, Б. Паскаля, Я. Бьоме. Знаком актуалізації для поета традиції маньєризму, що передує бароко, можна вважати його студії творчості Шекспіра. У статтях, нотатках і листах Пастернак акцентує увагу на тих рисах його стилю, які притаманні й бароковому типу творчості - на інтенсивному метафоризмі, тяжінні до смислових і стильових контрастів, об'єднанні «далеких стилістичних крайнощів». Означені властивості поетики Шекспіра близькі самому письменникові, він вбачає глибокий спадкоємний зв'язок саме з цією традицією в поетичних текстах сучасників (зокрема, В. Маяковського).

В ідіостилі Б. Пастернака простежуються основоположні якості метафізичної поезії - синтез філософії і лірики, інтелектуального й емоційного начал. Його поетичному баченню суголосне завдання, яке Т.С. Еліот визначив як головне для поетів-метафізиків ХVII ст.: «воєдино злити ерудицію і чуттєвість», знайти «еквівалент змалювання стану розуму і почуття». Такий еквівалент знайдений у низці поезій Пастернака ранньої пори («Заплети этот ливень, как волны холодных локтей…», «Весна», «Счастье», «Сон», «Душа»). Індивідуальні особливості художнього сприйняття поета ХХ ст. - драматизм і висока екстатичність переживання цілого світу і кожної окремої миті - виявляються також близькими образному баченню метафізиків XVII ст., які щедро висловлювали почуття радості й скорботи (поезії Дж. Донна «Про сльози при розлуці», «Твікнамський сад», «Екстаз», Е. Марвелла «Очі й сльози»).

Поетичні твори Пастернака демонструють подібний до барокового надмір стилю - посилений метафоризм, численність порівнянь, перифразів. Структура пастернаківського метафоричного образу актуалізує притаманну бароковому консептизму ідею «прихованого смислу», внутрішньої, а не зовнішньої подібності. У його образах злиті воєдино графічна точність і водночас абстрактність, довільність асоціацій.

На відміну від загальнотеоретичної настанови футуристів, які декларували смислові порушення, «несподіваність», «первісну грубість» як основу всіх відомих тропів, що на практиці найяскравіше втілилося в текстах В. Маяковського, О. Кручоних, В. Шершеневича, а пізніше перейшло й у творчість поетів-імажиністів, Б. Пастернак частіше співвідносить своє слово зі стародавньою риторичною традицією, орієнтованою на усталені фігури мови. Водночас їхнє далеке походження практично не усвідомлюється ні авторським суб'єктом, ні читачем.

У творчості Пастернака виявлено функціональну типологію у використанні топосів «світ-книга», «світ-театр», «життя - шахова партія», «Едем мислений». Вагому роль відіграє мотив ізоморфності світу і слова, адекватності створення світу словесній творчості. Символічна основа образної трансформації цих мотивів прочитується в поезіях ранньої і пізньої пори «Давай ронять слова…», «Нескучный», «Во всем мне хочется дойти…».

Виявлено безпосереднє співвідношення окремих поезій із творами епохи бароко. Так, символічне значення скороминущості земної краси, яку персоніфікує квітка троянди в поезії бароко (зокрема, в сонеті П. Кальдерона «Las rosas», перекладеному Б. Пастернаком), розгорнуто в його творі «На Грузии не счесть…».

У роботі простежено співзвучність філософсько-етичної позиції поета, що розкривається в його пізній ліриці, окремим положенням етики Б. Паскаля, сформульованим в афористичних висловах філософа. Б. Пастернак по-своєму інтерпретує паскалівську безкінечність. У листі до О. Фрейденберг він порівнює свій погляд на світ із думками про нього філософа епохи бароко. Зауваження щодо цього, побіжно висловлене в приватному листуванні, принципово важливе і як свідчення близькості Пастернакові даної традиції, і як протиставлене їй усвідомлення власного філософського та художнього дискурсу. Поет «одомашнює» природу і так само наближує до людини безкінечність, прагне «привлечь к себе любовь пространства», відтак долаючи паскалівський жах і благоговіння перед безоднею.

Вагома присутність інтелектуального начала в ліриці Б. Пастернака, поетизація краси думки і найрізноманітніших процесів мислення («музыки мысли», «углов рассудка», «обвала сознанья») співзвучна концепціям епохи раціоналізму і містики XVII ст. Показово, що стан сучасної йому наукової, філософської та художньої свідомості Пастернак порівнює з характером мислення епохи бароко (у листуванні з С. Бобровим).

Ще одна типологічна паралель із художньою системою бароко простежується в поетизації ірраціонального. У ряді текстів алогічне естетизується і набуває самодостатнього характеру (цикл «Болезнь»). Письменник створює химерний світ, деформований свідомістю хворого, який зазнає метаморфоз і фантастичних перевтілень. Він вишукано умовний і сповнений видінь (церква, яка згортається «лялечкою тутовою», «волос вербовий», що тягнеться до місяця, «хаос віків» у лося). Нерідко поет звертається до метафори ілюзорності життя - сну. У вигляді сновійного простору постають реальність, незвичайні явища природи. Так, згадка про побачений у дитинстві ураган трансформується в поезії «Бабочка - буря» як спогад-сон у низку складних асоціацій, метафор. Образ бурі несподівано поєднується з ремінісценцією зі світу живопису - славнозвісною «Інфантою» пензля Веласкеса. У віршах 30-х років у незвичному словесному образі постають гірські пейзажі Грузії.

Отже, особливість рецепції традиції бароко у філософсько-поетичній системі Б. Пастернака полягає в тому, що її органічно експліковано поряд з іншими культурними контекстами і ремінісценціями. Елементи метафізичного стилю - інтелектуалізм і чуттєвість, семантична ускладненість, «далекість» асоціацій, довільність і химерність метафоричних зближень - парадоксально накладаються на класичну структуру вірша і максимальну ліричну саморефлексію. Попередній літературний досвід розчинений і найчастіше невідчутний, оскільки постає часткою свідомості та буття поета.

Творчість оберіутів своєрідно виявляє цілий ряд типологічних відповідностей семантико-стилістичним аспектам культури бароко. Крім названого комплексу філософської проблематики («Час - Смерть - Бог»), освоєного практично всіма представниками об'єднання, їхня поезія найяскравіше репрезентує абсурдистську модель перевернутого світу, яка має виразну проекцію в «низовому» бароко, російській «демократичній сатирі» XVII ст. Система викривлень, яким у текстах оберіутів підлягають буквально всі модуси буття - просторово-часові лінійні зв'язки, логіка мовно-розумових процесів та структурування літературного твору, - може розглядатися в історико-літературній ретроспективі і як відповідна бароковому принципові перевернутості світу. Зокрема, відтворюється модель деформованого світу, типологічно споріднена з абсурдистським його баченням у сатиричній літературі XVII ст. з її навмисним нагромадженням безглуздості та «небувальщини», порушенням просторово-часових координат, логіки оповіді. Схожі мотиви та образи сповнюють поезію Д. Хармса, М. Заболоцького, О. Введенського.

Показовим видається й оновлення окремих жанрів, що були популярними в літературі бароко. Так, Д. Хармс відроджує містеріальну моралізаторську п'єсу в «дидаскалії» «Грехопадение или познание добра и зла», трансформуючи високий жанр і помітно знижуючи повчальний пафос, властивий подібним творам доби бароко. Письменник реконструює також форму інтермедії та поетичний жанр молитви. Поезії Д. Хармса «Страшная смерть» і М. Олейникова «Чревоугодие» являють пародійне освоєння дидактико-філософської традиції поетичного бароко.

В узагальнено-абстрактному зображенні людини оберіути йдуть значно далі від своїх попередників доби бароко, в центрі уваги яких була «натура людська», людина взагалі. У поезії «чинарів» імперсональність стає формою поетичної рефлексії. Навмисна відмова від психологізації, авторефлексії (часткова заміна її автопародією) прокладає шляхи до гранично умовної літератури абсурду, але й певною мірою є кроком назад до тих форм художнього мислення, коли подібні категорії не були достатньо розвиненими, перебували в літературі в зародковому стані.

Оригінальність рефлексії діахронічно віддаленої культури у творчості оберіутів полягає в одночасному використанні близьких до барокових і протилежних одна одній форм - високої та низької. Світ, побачений наново і відображений нетрадиційними способами в поетиці оберіутів, виявляється напрочуд схожим зі старовинною, на свій кшталт парадоксальною моделлю його бачення.

У третьому розділі - «Проекція бароко в постмодерному дискурсі поезії 70-90-х років ХХ ст.» - досліджені особливості типологічної трансформації барокової культури в сучасній поетичній творчості. Аналіз значної кількості текстів доводить, що російська поезія кінця ХХ ст. надає яскраві й переконливі свідчення процесу типологічного зближення, циклічного повернення художніх форм у ході літературної еволюції. У роботі вперше виокремлено масив поетичного необароко, який включає тексти Й. Бродського, О. Шварц, І. Жданова, О. Парщикова, О.Єременка, Д. Бобишева, С. Кекової, Д. Поліщука, Г. Сапгіра та інших авторів (їхня творчість зазвичай пов'язується з постмодерністською естетикою) на підставі наступних ознак: 1) особлива значущість бароко серед інших культурних, міфологічних і літературних контекстів; 2) розгортання близьких до барокових методів художнього осягнення світу, принципів структурування поетичної мови; 3) активне інтегрування барокового інтертексту в простір сучасної лірики.

Залежно від творчих завдань письменників виявлені як відкритий діалог, свідома орієнтація на дану традицію, так і внутрішні, зумовлені динамікою стильового розвитку процеси відтворення форм, близьких до барокових. Це мотивовано почасти властивим 70 - 90-м рокам процесом широкого входження віддаленої культури в інтелектуальну атмосферу суспільства - публікацією поетичних творів, науковим освоєнням спадщини XVII ст. у літературознавстві, естетиці та суміжних галузях гуманітарного знання. Важливу роль у рецепції культури західноєвропейського бароко відіграла перекладацька діяльність Й. Бродського, О. Седакової, А. Штейнберга, Г. Кружкова, що відкрила можливість широкого входження текстів англійського, італійського бароко в російськомовний поетичний простір ХХ ст.