Проза Івана Сенченка: проблеми міфопоетики й інтертекстуальності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Проза Івана Сенченка: проблеми міфопоетики й інтертекстуальності

Виконала:

Ротова Наталія Володимирівна

Харків - 20051. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. В історії української літератури є чимало письменників, творчість яких цілісно стала розглядатися й поціновуватися лише після отримання нашою країною незалежності. Серед них - Іван Сенченко. Традиційно його ім'я називалося серед тих, кого прийнято вважати “фундаторами” української літератури; творчість письменника перебувала в колі уваги провідних українських критиків і літературознавців: К. Волинського, Л. Новиченка, І. Дзюби, В. Брюховецького, М. Гнатюк та деяких інших. Аналізуючи стильову своєрідність творчості І. Сенченка, дослідники передусім підкреслювали спокійний плин оповіді, психологізм у творенні образу людини-трудівника, гармонійне поєднання ліричності з гумором і сатирою. Проте представники вітчизняної критики не мали можливості говорити про ті аспекти творчості І. Сенченка, які не вкладалися в канони соціалістичного реалізму, доробок письменника зазвичай розглядався під кутом зору, який не торкався глибинної її сутності - латентного змісту, підтекстового заперечення “зовнішньої” оповіді, широкого діапазону іронії та сатири, які були задіяні у творенні світомоделі, що передавала бачення письменником суспільно-політичних подій у країні. Саме неможливість розглядати творчість письменника в усіх її аспектах стала причиною того, що півсотлітній його спадок ґрунтовно досліджувався небагатьма літературознавцями.

Постійно слідкував за шляхом творчого зростання митця І. Кошелівець. У статті “Поклонник шаленіючого сонця” (1976 р.) він не лише констатує наявність у І. Сенченка творів різного мистецького рівня, але й дає цьому явищу істинне пояснення: прийшовши в літературу, радянський письменник позбавлявся права не писати, саме цим можна пояснити, що в І. Сенченка є твори, у яких “немає справжнього Сенченка”. Натомість критик дає високу оцінку тим творам, у яких митець зважувався не оглядатись на статут соцреалізму. Зауваження І. Кошелівця допомогли окреслити коло творів, що стали об'єктом нашої уваги, - це повісті й оповідання, які не є даниною радянській владі і які де-факто презентують художній світ письменника.

Цілком поділяючи точку зору щодо помітного місця творчості І. Сенченка у становленні української літератури, ми вважаємо, що його письменницький доробок досліджений не повною мірою: майже поза увагою літературознавців залишились такі площини авторської світомоделі, як міфопоетика, зокрема неоміфологізм, що засновувався на іронічному світосприйнятті, а також такі вияви інтертекстуальності, як цитування - пряме й приховане, ремінісценції та алюзії, що розширюють зміст творів, надають йому інтерпретаційного багатства та неоднозначності у потрактуванні, посилюють філософічність і химерність оповіді. Зазначені лакуни у вивченні творчості І. Сенченка зумовили актуальність теми нашої дисертаційної роботи.

Зв'язок роботи з науковим темами. Дослідження міфопоетичного та інтертекстуального аспектів прози І. Сенченка здійснювалося в рамках комплексного плану науково-дослідницької роботи кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна “Жанрово-стильові особливості та поетика української літератури ХІХ - ХХ століть”.

Мета роботи полягає в аналізі своєрідності авторської світомоделі, зокрема ролі міфопоетичного та інтертекстуального аспектів у її творенні.

Відповідно поставленій меті в дисертаційній роботі розв'язуються завдання:

- простежити особливості функції міфологем, архетипів та традиційних мотивів, а також казково-фантастичних образів в авторській світомоделі;

- окреслити місце засобів суміжних мистецтв (кольорова гама, сенсоризми, звукові ефекти) у структурі творів І. Сенченка;

- визначити роль власних назв у створенні латентного плану оповіді;

- схарактеризувати власне авторський міф як своєрідну форму художньої реальності;

- з'ясувати функцію інтертекстуальності в побудові моделі світу письменника.

Об'єктом наукового дослідження стали прозові твори І. Сенченка, які виходили як за життя письменника (памфлет “Із записок”, повісті й оповідання “Червоноградського циклу”; оповідання “Донецького циклу” й “Солом'янського циклу”; повісті “Руді вовки”, “Чорна брама”; оповідання “Діоген”, “Кінчався вересень 1941 року”, “Іван Чорногорець”, “Ой, у полі жито...”), так і після його смерті (повість “Любов і Хрещатик”, сатира “Святий Хасан”) і які у своїй сутності презентують авторську світомодель.

Предметом дослідження є своєрідність побудованої на основі міфопоетичного сприйняття навколишньої дійсності авторської світомоделі та роль у її творенні інтертекстуальності.

Методи дослідження. У роботі здійснено комплексний підхід у дослідженні міфологічного аспекту авторської світомоделі: застосовано здобутки школи міфологічної критики Дж. Фрейзера - Е. Тайлора; використано вчення психоаналітичної теорії архетипів К.-Г. Юнга; ми послуговувалися здобутками семантико-символічної критики Є. Кассірера і теорією “мономіфу” М. Еліаде, а також вченням його послідовників - представників чернівецької школи компаративістики А. Нямцу, В. Антофійчука, І. Зварича; досліджуючи іронічність та сатиричність оповіді, ми зверталися до робіт М. Бахтіна як автора теорії “карнавальної культури”; розглядаючи структуру міфу, користувалися дослідженнями представників структуралістської школи Ю. Лотмана, В. Топорова, Б. Успенського; також залучалися методи й прийоми міфопоетичного прочитання творів українських письменників, наявні у працях Г. Грабовича, Т. Мейзерської, О. Забужко, В. Пахаренка, Ю. Безхутрого. міфологема архетип сенченко

Теоретико-методологічною основою дослідження інтертекстуальних зв'язків стали роботи А.-Ж. Греймаса, Р. Барта, Ж. Лакана, М. Фуко, Ж. Дерріди, М. Ріффатера, І. Ільїна, І. Смирнова, О. Жолковського, Н. Фатєєвої, Н. Корабльової та інших.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що:

- уперше зроблено спробу дослідити міфопоетичний і інтертекстуальний аспекти творчості І. Сенченка;

- визначено роль традиційних міфологем у побудові авторської світомоделі;

- запропоновано нову інтерпретацію творів письменника, яка засвідчила наявність у значній частині творів підтекстового заперечення зовнішньої оповіді;

- продемонстровано, що інтертекстуальність, яка є складовою креатованої автором художньої світомоделі, реалізується в пародіюванні, широкому застосуванні відкритих та прихованих цитат, алюзій та ремінісценцій, що сприяє створенню неоднозначності смислу, посиленню ролі латентного змісту, прихованої сатири та комізму.

Практичне значення отриманих результатів визначається тим, що матеріали дисертації можуть бути використані у викладанні курсу історії української літератури ХХ ст. у вищих та середніх навчальних закладах, а також спецкурсів із вивчення міфопоетики та інтертекстуальності, студентами при написанні курсових та дипломних робіт, а також викладачами української літератури в гімназіях, ліцеях та середніх школах; ними можуть послуговуватися аспіранти, дослідники в подальшому вивченні історії української літератури і творчості І. Сенченка зокрема.

Апробація дослідження. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна та кафедри українознавства і політології Української інженерно-педагогічної академії, доповідалися на наукових конференціях: ІІ Міжнародна науково-практична конференція “Динаміка наукових досліджень 2003” (Дніпропетровськ - Дніпродзержинськ - Київ) , Міжнародна науково-практична конференція “Україна наукова 2003” (Дніпропетровськ - Запоріжжя), VII Міжнародна науково-практична конференція “Наука і освіта 2004” (Дніпропетровськ), V Міжнародна науково-практична конференція “Людина, культура, техніка в новому тисячолітті” 2004 р. (Харків), Науково-практична конференція науково-педагогічних працівників, науковців, аспірантів та співробітників УІПА 2005 р. (Харків).

Публікації. Результати дослідження відображені в 10 статтях, із них 3 опубліковані у фахових виданнях, ліцензованих ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Дослідження налічує 167 сторінок (загальний обсяг роботи 188 сторінок). Бібліографія містить 252 позиції.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” формулюється проблема, що досліджується в дисертації, обґрунтовується її актуальність, зв'язок із науковими програмами, визначається мета і завдання, об'єкт і предмет роботи, указуються методологічні й методичні засади, наукова новизна та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі “Проблеми і теоретичні засади вивчення прози І. Сенченка” подається огляд критичної й наукової літератури за темою дисертації, розробляються теоретичні аспекти, методичні й методологічні принципи дослідження. Розділ складається з трьох підрозділів.

У першому підрозділі “Стан дослідження творчості І. Сенченка” подано огляд літератури з означеного питання, який свідчить, що мистецький спадок письменника до сьогодні достатньою мірою не поцінований: як правило, літературознавці й критики в своїх роботах обмежувалися аналізом окремих загальновизнаних творів, точніше, їхніх відкритих сенсів, через різні причини залишаючи поза увагою підтекстове заперечення, наявне в багатьох творах митця.

Іван Сенченко дебютував у літературі як автор збірки поезій “В огнях вишневих завірюх” (1925 р.) та газетних публікацій. Радянська критика (В. Коряк, І. Лакиза, Я. Савченко, Б. Коваленко), позитивно оцінивши перші творчі спроби молодого письменника, передусім оповідання “Чорноземні сили”, невдовзі почала його переслідування. Приводом для цькування став памфлет “Із записок” (1927 р.). У статті “Плутаними стежками” Б. Коваленко висловив переконання, що сатира І. Сенченка спрямована не лише проти письменників-пристосуванців, а й комуністичної партії.

Доля вберегла письменника від фізичних катувань, проте не позбавила моральних: він не мав можливості писати те, що хотів, упереджене ставлення до нього, спровоковане чиновниками від літератури після написання памфлету “Із записок”, надовго включило його до списку “неблагонадійних”. Значна частина його творів - податок, який І. Сенченко був змушений сплачувати за звання українського письменника, проте неупереджений читач не міг не помітити в більшості творів (“Савка”, “Чорна брама”, “Інженери” тощо) латентного плану, іронічного перегравання традиційного для того часу відтворення революції та осіб, які уособлювали радянську владу.

Представники вітчизняної повоєнної критики (К. Волинський, І. Дзюба, Л. Новиченко, В. Брюховецький) визнавали окремі твори письменника окрасою української літератури (“Кінчався вересень 1941 року”, “Савка”, “Діамантовий берег”).

Увагу літературознавства й критики з діаспори передусім привертали твори, які демонстрували опозицію радянській владі. Так, Ю. Лавріненко включив памфлет “Із записок” у збірник “Українське слово” як візитівку митця, що мала презентувати україномовній громаді всього світу Івана Сенченка. міфологема архетип сенченко

Жорстку, але таку, з якою не можна не погодитися, оцінку спадщини І. Сенченка дав І. Кошелівець, зауваживши, що частина його творів - виконання держзамовлення. Натомість високу оцінку критика дістала сатира “Із записок”, що засвідчила свідому незалежну громадянську позицію автора, а також повість “Савка”, яка вирізняється гармонійністю світомоделі, представляючи високу культуру українського селянства - у побуті, почуттях, у ставленні до мистецтва в усіх його виявах - від музики до народних переказів про нечисту силу, та навіть у поблажливому ставленні до єдиного в селі “носія” марксистських ідей.

Серед досліджень творчості І. Сенченка останнього часу найбільш вагомими є праці В. Брюховецького, М. Гнатюк та Л. Пономаренко, проте і в них майже не висвітленими залишилися проблеми міфопоетики й інтертекстуальності, які стали предметом нашої дисертаційної роботи.

У другому підрозділі “Основні концепції міфу. Міф і міфопоетика. Проблема кореляції міфу й художньої літератури” визначається методика дослідження та з'ясовується сутність понять “міф”, “міфопоетика”, “міфологема” та “мотив”; розглядається проблема співвіднесеності міфу й авторської літератури, а також суттєві відмінності традиційного й сучасного міфотворення.

Сучасне літературознавство приділяє значну увагу вивченню міфологічної складової авторської світомоделі. Методологічними засадами такого вивчення є роботи Е. Тайлора, Дж. Фрезера, К.-Г. Юнга, К. Леві-Стросса, а також О. Лосєва, Ю. Лотмана, Є. Мелетинського, В. Топорова та інших дослідників.

У вітчизняному літературознавстві питання міфопоетики розглядалося у зв'язку з появою “химерної” прози, до якої були віднесені роман “Козацькому роду нема переводу...” О. Ільченка, роман-дилогія “Зелені млини” й “Лебедина зграя” В. Земляка, повісті В. Дрозда “Ирій” та “Самотній вовк”, а також твори П. Загребельного, Є. Гуцала, Р. Іваничука, Р. Федоріва, І. Чендея, С. Пушика, М. Вінграновського. Міфопоетичний аспект химерного роману перебував у колі наукових інтересів М. Жулинського, В. Дончика, А. Погрібного, М. Наєнка, М. Ільницького, А. Кравченка, О. Ковальчука, та інших дослідників. Визначальною рисою сучасного літературознавства є те, що поряд з архетипічними елементами класичних міфів, літературними і класичними міфами нового часу досліджується власне авторська неоміфологія. Так, серед українських науковців, які здійснили міфопоетичне прочитання творів найвидатніших українських письменників, - Г. Грабович, О. Забужко, Т. Мейзерська, В. Пахаренко, Ю. Безхутрий, Е. Соловей, Я. Поліщук, А. Яковець та інші. Пріоритетним напрямком роботи представників Чернівецької школи компаративістики А. Нямцу, В. Антофійчука, І. Зварича є виявлення закономірностей функціонування традиційно-сюжетного матеріалу, який зберігає свою рецисивну актуальність протягом століть і яким постійно послуговується людство для осмислення онтологічних цінностей.

У роботі ми розглядаємо міф як феномен свідомості, як спосіб збереження загальнолюдського досвіду; основним завданням міфу була й залишається адаптація індивіда до природи й соціуму. Ми дійшли висновку щодо необхідності розрізняти поняття “міфологія” (як сукупність давніх сказань про богів, героїв, походження світу, людини тощо) і “міфопоетика” (як використання в художніх творах міфологічних елементів, або міфологем).

У другому підрозділі “Інтертекстуальність як система міжтекстових стосунків” коротко окреслено ключові наукові засади інтертекстуальності, визначено термінологічний інструментарій, задіяний у роботі.

Традиційно інтертекстуальність, сутність якої полягає в тому, що текст будується з цитат і ремінісценцій до інших текстів, розглядається як основний спосіб побудови творів в мистецтві модернізму й постмодернізму. Проте запозичення де-факто існувало завжди, ознаки цього феномену виявлено вже в Старому Завіті, а “чужі” слова досить широко застосовувалися в античній літературі та в епоху Відродження.

Серед теоретиків, що стояли біля витоків методологічних засад дослідження інтертекстуальності, у першу чергу необхідно назвати М. Бахтіна. Його ідеї були використані й певною мірою переосмислені Ю. Кристєвою, яка вважається фундатором філософсько-літературознавчих засад інтертекстуальності і якій зокрема належить сам термін “інтертекстуальність” (1967р.), що визначається як взаємодія різних кодів, дискурсів чи голосів, які переплітаються в тексті.

Під впливом теоретиків структуралізму й постструктуралізму в галузі літературознавства й філософії А.-Ж. Греймаса, Р. Барта, Ж. Лакана, М. Фуко, Ж. Дерріди, М. Ріффатера свідомість людини було ототoжнено з писемним текстом як виявом його фіксації.

Теоретичні та практичні проблеми інтертекстуальності розроблені й використовуються в роботах І. Ільїна, І. Смирнова, О. Жолковського, Н. Фатєєвої, Н. Корабльової та інших.

Ми визначаємо інтертекстуальність як “перегук” текстів, що реалізується у співвідношенні цитат, ремінісценцій та алюзій. Досліджуючи особливості креатованої письменником світомоделі, розглядаємо, в який спосіб відкриті та приховані цитати, ремінісценції й алюзії слугують її побудові.

У другому розділі “Роль міфологем та архетипів у творенні авторської художньої моделі світу” визначаються основні міфологеми, казково-фантастичні елементи й авторські міфи та окреслюється їхня функціональна роль.

Наскрізною міфологемою, до якої постійно звертається письменник, творячи власний художній світ, є сім'я - рід - народ. Так, для представників племені Рудих Вовків з однойменної повісті найголовнішою умовою існування й запорукою виживання є згуртованість і єдність; спілкування з членами родини й односільчанами (зокрема в аматорському театрі, хорі чи оркестрі) - невід'ємна частина життя шахівчан (“Савка”, “До початку театру в Шахівці”, “Толстой”). Різким протиставленням є світомодель, створена автором у Донецькому та Солом'янському циклах, і особливо в повісті “Любов і Хрещатик”, що демонструє руйнування сім'ї, деградацію моральних засад робітничої молоді, утрату культурних традицій нашого народу.

Постійним гарантом збереження сім'ї - роду - народу в авторському художньому світі виступає архетип Матері (Дар'я Олександрівна, Марія з повісті “Савка”, образ матері оповідача з автобіографічних оповідань, Катерина Галактіонівна і Каміла з повісті “Любов і Хрещатик”, Любов Касянівна з оповідання “На калиновім мості” тощо).

Детальне зображення домівки (оповідання “Діоген”, повісті “Савка” та “Любов і Хрещатик”, автобіографічні оповідання “З новим роком, новим щастям”, “Толстой” та ін.) дає можливість авторові схарактеризувати персонажів, оскільки загальноприйнятою є думка, що помешкання і його господарі певною мірою ідентифікуються. Особливого значення набуває захисна функція дому, адже саме наявність власного житла забезпечує людині не лише безпеку, а й упевненість у завтрашнім дні. Для персонажів Червоноградського циклу облаштування власної домівки - це можливість виявити свої мистецькі здібності, а також реалізація бажання й уміння створити затишок для своєї родини, до того ж дім - це місце, де збираються близькі й далекі родичі, а принагідно й односільчани. Знаковими предметами художньої реальності стають книги та домашні квіти, що символізують традиційний потяг українського народу до знань і краси.

Міфологічне обґрунтування має славнозвісне помешкання Діогена (“Діоген”) - глиняна діжка: відсутність вікон та стелі символізує вилучення особи, що втратила сенс життя, з Космосу. Первісне тлумачення зберігає міфологема дому в оповіданні “Кінчався вересень 1941 року”. Люди, вивезені на риття окопів відмовляються будувати курені, виправдовуючись небажанням порушувати “священний інститут власності”. Насправді ж у такий спосіб вони опираються небажаним змінам у житті, на рівні підсвідомості ідентифікуючи їх із новим житлом. Основним сюжетоформуючим елементом виступає міфологічна схема ініціації (“Савка”, “Любов і Хрещатик”, “Денис Сірко”), яка передбачає проведення персонажа через низку випробувань, що символізують “смерть - відродження”. Міфологема смерті в одних творах (“Червоноградський цикл”, “Кінчався вересень 1941 року”) зберігає традиційну повагу українського народу до закінчення життєвого шляху людини, в інших, що моделюють події революційних часів (“Чорна брама”), стає штучною декларацією бездумної відданості матеріалістичним ідеям, а отже, втрачає апріорну сакральність. Особливу увагу приділяв І. Сенченко “називанню” своїх персонажів. Це стосується і самих імен, які здебільшого відповідають міфологічному значенню, і їхнім формам, що дають імпліцитну оцінку персонажам. Такі неоднозначні імена та прізвища як Іван Бардак (“Савка”), Іван Степанович Дуля (“Із записок”), Лізой та Елегій (“Чорна брама”), Андрій і Лазор (“У золотому закуті”) стають елементом іронічної гри, яку автор веде з читачем.

Письменник широко послуговується засобами суміжних мистецтв: передачею кольорів, звуків та запахів. Такий прийом зображення навколишнього світу, викликаючи певні асоціації, посилює емоційне сприйняття оповіді. Серед кольорів, якими послуговується митець, найпродуктивнішими є білий та червоно-чорний, причому білий зберігає амбівалентне значення: може означати святість і чистоту, але й бути символом небезпеки й смерті. Проте кольорова гама біднішає й навіть зникає у світомоделі, що зображує життя українського робітника (Донецький і Солом'янський цикли); практично не застосовуються кольори в повісті “Любов і Хрещатик”. Оригінальності моделі авторського художнього світу також сприяло широке залучення сенсоризмів і передача звуків, що значно посилювало евокативність оповіді.

Одним із проявів прийняття письменником складності світу є введення двох планів - реального й ірреального. Так, міфологема сну, використана І. Сенченком у повісті “Савка”, нагадує читачеві про існування загадкових явищ. Творячи власну художню реальність у повісті “Савка” та оповіданні “Кінчався вересень 1941 року”, автор широко залучає фольклорно-міфологічні образи - як традиційні (відьми, чорти), так і власні (“той, що з прутом у руці”, чорташ). Такий прийом створює ефект “мерехтіння” реальності, запрошуючи читача самостійно визначитися щодо правдоподібності зображуваних подій і в такий спосіб знімаючи автоматизм у сприйнятті оповіді.

У третьому розділі “Неоміфологічні мотиви у творчості І. Сенченка” досліджуються особливості авторського неоміфу, який реалізується в деміфологізації традиційних і підтекстовому спростуванні офіційних радянських міфів.

Максимальною сатиричною загостреністю відрізняється модель українського суспільства другої половини 20-х років минулого століття, виведена автором у памфлеті “Із записок”. Незважаючи на те, що цей твір завжди був у колі уваги критики, до сьогодні немає остаточної відповіді на питання: кого автор відтворив в образі Холуя - “вуспівського теоретика” Б. Якубського, новонароджену радянську бюрократію чи політичний режим країни взагалі. На нашу думку, навряд чи єдина зустріч із професором-демагогом могла “продиктувати” твір виняткової узагальнюючої сили, більш вірогідно, що вона стала лише поштовхом до реалізації виношеного задуму письменника - зображенню наступу сталінщини, яка виховувала слухняного й мовчазного виконавця волі “Пія”. Ми вважаємо можливим потрактовувати твір як авторський неоміф про становлення суспільства, в якому успіху зможуть досягти лише пристосуванці найвищого ґатунку, що не належать “... до людей з ідеалами, що все критикують і врешті дохнуть під тинами і парканами.”

Сатира “Святий Хасан” може розглядатися як спростування радянського міфу про єдність пролетарських письменників, об'єднаних керівництвом комуністичної партії. Привертає увагу час написання твору - 17 лютого 1972 року, майже одночасно (1969-1972 р.р.) були написані “Нотатки про літературне життя 20-40-х років”. Якщо в “Нотатках...” трагічні події подаються як хроніка, то сатира “Святий Хасан”, точніше її підтекст, може розглядатися як резюме літературного життя країни, а насправді як алегорія його вишуканого знищення. Незважаючи на стилізацію оповіді, підтекст був настільки очевидний, що “Святий Хасан”, як і “Нотатки про літературне життя 20-40 років”, побачили світ лише в 1988 році.

Оповідання “Інженери” тлумачиться нами як сатиричне перегравання численних творів про радянські новобудови, у яких традиційно головним персонажем виступав керівник-комуніст, для якого сенс життя полягав виключно в служінні партії та виконанні її наказів. У явно гротесковому плані, що значно перевершував радянські стандарти, зображується іноземний спеціаліст - “ ... він мав двадцять чотири ноги і тридцять шість рук”, карикатурність образу посилюється його ім'ям - Карлуша, що має виразну конотацію інфантильності; проте “найкумеднішим” є те, що інженер Карл Круніс свої рішення “... обґрунтовував на суворих висновках науки”. Загальновідомо, що подолання перешкод у країні Рад у будь-якій галузі забезпечувалося виключно керівництвом більшовиків і що ніякий науковий підхід до розв'язання проблеми не міг змагатися з вирішальною роллю партії. Отже, неупереджене око не може не помітити прихованого за маніпулюванням словами пародіювання підходу до розв'язання виробничих проблем, який підтримувався радянською системою.

Відповідно до традиційного на той час сюжету, терміни будівництва моста, яким керує Карл Круніс, зриваються, і становище врятовує Григорій Левада, з прибуттям якого всі виробничі проблеми розв'язуються миттєво; банально розгортаються й особисті стосунки персонажів: Ната, дружина Круніса, блискавично закохується в молодого комуніста. Здавалося б, маємо ще один недолугий твір про чергову новобудову, проте цю тезу спростовують окремі епізоди. З відверто цинічного внутрішнього діалогу Левади стає зрозумілим, наскільки мізерними й нікчемними видаються йому люди, що оточують його (передусім родина Крунісів), й яким морально стійким і досконалим видається він сам собі: “Левада уявив все до найменшої дрібниці... Уявив жінку, яка... за залізним законом життя обрала його... А спереду - що там? Залякана, забита маса, така ж непостійна і темна, що тільки через десятки літ здійметься на щаблі поступу... Карлуша, Ната - дрібнобуржуазна сімейка. Пара... призначена для животіння, негідна суспільна одиниця, кволий організм”.

Іронічним апофеозом удаваній більшовицькій моральності є остання сцена: Ната сама приходить до Левади, проте він побачення переносить на міст, де й “застає” їх покинутий чоловік. Отже, йдеться не про виняткову порядність комуніста: насправді Левада не поважає ні Нату, ні її чоловіка, а від близьких стосунків із нею його утримує лише почуття власної вищості.

Традиційно повість “Чорна брама”, в якій ідеться про боротьбу французької бідноти зі своїми поневолювачами, феодалами й духовенством, тлумачилася критикою як “тематична еміграція”. На перший погляд, твір цілковито відповідає соцреалістичним стандартам: чітко окреслено два класово ворожих табори - бідні ремісники (“свої”) та феодали й духовенство (“чужі”), але за більш уважного прочитання стає зрозумілим, що авторська світомодель містить підтекстове заперечення, яке спростовує загальноприйняту думку щодо месіонерської ролі пролетаріату.

Носієм революційної ідеї виступає монастирський бібліотекар Лізой, проте неоднозначність образу не викликає сумнівів. Так, підслухавши розмову єпископа й барона Радульфа і дізнавшись, хто насправді є вбивцею Васе, Лізой нічого не робить, щоб запобігти страті невинних людей. Посилює неоднозначність сприйняття образу й те, що автор постійно порівнює його з дияволом, у такий спосіб даючи імпліцитну оцінку революційним перетворенням. З убивчою іронією зображено шлях Лізоя до атеїстичного світосприйняття: виявляється, вищої істини можна було дістатися лише через осквернення ікон та інших церковних святинь.

Стверджувати, що повість “Чорна брама” може розглядатися як пародія на романтично-піднесене зображення революційних подій, дозволяє явне “перегравання” персонажів у фінальній сцені страти Лізоя та його товаришів, коли вони добровільно обирають смерть, яка повинна засвідчити їхню вірність матеріалістичному вченню. Їхня поведінка - неприродна, нелогічна й невмотивована, але саме в такий спосіб зображувалася в радянській літературі 30-х років загибель комісарів, що мало на меті виховання фанатичної відданості комуністичним ідеалам.

Отже, сутність неоміфу, який реалізовано письменником у повісті “Чорна брама” і який “проступає” на рівні підтексту, полягає в тому, що “автором” революції постає диявол. Події в країні, що відбувалися в 30-і роки, не залишали сумнівів у правильності авторської оцінки.

Дослідники творчості І. Сенченка одностайні в думці, що найвищим досягненням письменника є “Червоноградський цикл”, до якого зокрема входить повість “Савка”. Приймаючи цю оцінку, вважаємо, що такий успіх передусім можна пояснити нетрадиційним підходом до зображення українського села: автор, відмовившись від ідейних настанов, що диктувалися “народністю й партійністю”, конструює власну оригінальну світомодель.

У повісті практично відсутня опозиція “свої” / “чужі” відповідно до класового поділу суспільства, про події революції 1905 року згадується лише принагідно, отже, авторська модель не зіпсована штучною революціонізацією українського села. Персонажі повісті - це працьовиті порядні люди, які живуть за недиференційованою заповіддю - “не вкради” і які запорукою заможного життя вважають не розподіл чужого майна, а власну важку роботу. Нетрадиційним для соцреалістичних творів є зображення єдиного у творі “носія” марксистсько-ленінської ідеології: “Був він худий, чорний, з розтріпаним волоссям, повним жару темними очима, з однією ногою коротшою за другу...” Вбачаючи в такому портреті елементи карикатурності, що створюють відверто відштовхуюче враження, ми вважаємо імовірним говорити про пародіювання традиційного зображення революціонерів, а отже, про наявність авторської імпліцитної оцінки їхньої діяльності.

Автор демонструє власне бачення культурного рівня дореволюційного українського села, яке не збігається із загальноприйнятим у радянській міфології; більшість автобіографічних творів (“Савка”, “Толстой”, “Я познайомився з Йосипом” тощо) може розглядатися як спростування шаблонної думки про темність і забобонність нашого народу, якому начебто лише радянська влада відкрила дорогу до освіти й культури.

Отже, успіх повісті “Савка” забезпечила своєрідність креатованої автором моделі світу, яка полягала у відмові від штучної революціонізації; деміфологізація традиційних мотивів сприяла гумористичному забарвленню оповіді, а поєднання ліричного, сатиричного, філософського й етнографічно-фольклорних елементів дало підстави говорити про “химерність” твору.

Там же, де письменник приймав офіційні правила гри, на нього неминуче очікувала творча невдача. Так, оповідання “Донецького циклу” були визнані критиками як слабкі, сам письменник вважав таку оцінку справедливою (про це, зокрема, йдеться у листі І. Сенченка до В. Півторадні від 9 жовтня 1967 року). Зважуємося висловити припущення, що причиною творчого неуспіху стало намагання автора слідувати радянському міфу про “звільнену працю” й декларативно “щасливе” життя. Втрата міфологічного підґрунтя, відмова від архетипічних образів робить персонажі “несправжніми”, а їхню поведінку невмотивованою: втрачається сутність архетипу Батька (“Ведуть батька додому”); поводиться як дитина шахтар Іван (“Герцоговіна Флор”); міфологема подорожі спотворена відсутністю кінцевої мети (“Рідний Донецький край”). Таким чином, намагання замінити апріорні норми поведінки нежиттєздатними соціалістичними ідеями робить авторську світомодель неприродною й нелогічною.

Традиційно в рамках міфопоетики розглядається хронотоп, який в авторській художній реальності є індивідуалізованим: письменник, як правило, чітко обмежує локальний континуум, називаючи реальні населені пункти, що сприяє інтимізації оповіді; недотримання хронологічної послідовності, широке використання ретроспекцій, вільне поводження з часовими площинами, передача внутрішніх монологів, темпоральна “акордність” оповіді надають світомоделі філософічності й химерності. Натомість лінійне розгортання сюжетів виробничих оповідань збіднює їхній зміст та посилює усвідомлення банальності зображуваних подій (“Рідний Донецький край”, “Біля високої печі”, “Коваль при паровому молоті - Щербаков”).

• У четвертому розділі “Інтертекстуальність як визначальна риса прози І. Сенченка” досліджується роль цитат, ремінісценцій і алюзій у побудові авторської світомоделі.

Звернення до біблійних образів та сюжетів посилює сатирично-викривальне звучання оповіді: із Біблією корелюються заповіді, що дає Холуй (“Із записок”); мотив зради Христа учнями використовується автором у повісті “Чорна брама”, неодноразово письменник цитує Біблію, зображуючи падіння Івана Івановича Кошового - персонажа повісті “Любов і Хрещатик”; образ Марії Мигдаль співвідноситься з образом Марії Магдалини (“Я познайомився з Йосипом”).

Іншої мети - виразного гумористичного забарвлення творів - досягає автор, використовуючи античні образи й сюжети. Найпоказовішим у цьому сенсі є оповідання “Діоген”, у якому автор вдається до реміфологізації загальновідомого сюжету, але твору також притаманна етногенетична забарвленість, яка передусім виявляється у поєднанні серйозного й комічного, високого й натуралістично приниженого - рис, властивих українському бурлеску. У “Червоноградських портретах” автор, називаючи дійових осіб іменами античних персонажів-символів (Нестор, Зевс, Геракл), максимально зосереджує увагу читача на певній рисі характеру, висловлює захоплення силою чи талантом згадуваного героя.

Крім ремінсценцій з Біблії та античної літератури, автор, конструюючи власну художню реальність, залучає й інші форми реалізації інтертекстуальності: контамінацію (“Любов і Хрещатик”); автоцитацію (окремі образи: Савка, Гнатко, Іван Бардак, Нестор Степанович тощо _ присутні в більшості автобіографічних творів); “чужі” слова найчастіше створюють ефект комізму (“Савка”, “Інквізитор”), натомість у повісті “Любов і Хрещатик” та сатирі “Святий Хасан” письменник застосовує середньовічну лексику для зіставлення часів Берії - Єжова з епохою інквізиції, як найчорнішими сторінками в історії людства; імена представників світового письменства та художні тексти охоплюють безмежні темпорально-просторові виміри: від Сократа й Бояна до Дж. Лондона й М. Хвильового; імена митців представляють усі континенти: Фірдоусі, Ф. Петрарка, М. Рид, Дж. Лондон тощо.

Вагому роль у моделюванні авторського художнього світу відіграють ремінісценції з творів Т. Шевченка, які застосовуються на рівні окремих цитат та мотивів; в автобіографічних творах І. Сенченко розповідає, яке незабутнє враження справив на нього “Кобзар” (“Цвіт королевий”, “Подорож до Червонограда”, “Я познайомився з Йосипом” тощо). Надзвичайно широке коло імен українських та зарубіжних письменників, представників науки і культури, про яких згадується в творах “Червоноградського циклу”, інтегрує авторську світомодель до культурного метатексту, протилежну картину спостерігаємо в Солом'янському та Донецькому циклах.

Висновки. Проведене дослідження дозволяє стверджувати, що наскрізною в творчості І. Сенченка є міфологема сім'ї - роду - народу, яка відбиває духовний стан нації й має широке філософсько-узагальнююче значення. Саме єдність і згуртованість допомагають подолати всі перешкоди представникам племені Рудих Вовків із однойменної повісті; спілкування з членами родини й односільчанами, участь в аматорському театрі, хорі чи оркестрі - невід'ємна частина життя шахівчан. Натомість художня картина світу, створена автором у Донецькому та Солом'янському циклах і особливо в повісті “Любов і Хрещатик”, демонструє руйнування сім'ї, деградацію моральних засад робітничої молоді, втрату культурних традицій нашого народу. Розгортання сюжету творів найчастіше будується із залученням мотиву ініціації (“Савка”, “Любов і Хрещатик”), це дозволяє автору провести персонажі через різного роду випробування, що вкладаються в традиційну схему “смерть - відродження” й засвідчують перехід з дитинства в зрілість. Практично не зазнали обробки в авторській світомоделі, зберігши первинне значення, архетипи Матері, Трикстера й короля-дурня.

Велику увагу приділяє автор “називанню” власних персонажів, а також формі імені. Часто ім'я персонажа містить у собі сатиричний підтекст чи конотативне значення (Іван Бардак, Лізой, граф де Вош'є тощо); гра з формами імені додає оповіді елемент химерності. Творячи власну художню реальність, автор широко послуговується засобами суміжних мистецтв: передачею кольорів, звуків та запахів. Такий прийом зображення навколишнього світу, викликаючи певні асоціації, посилює емоційне сприйняття оповіді. Проте кольорова гама біднішає й навіть зникає у світомоделі, що зображує життя українського робітника (Донецький і Солом'янський цикли), а також розповідь про наслідки культу Сталіна в повісті “Любов і Хрещатик”. Оригінальною рисою, притаманною саме І. Сенченку, можна вважати прийом, коли запахи й звуки послуговуються створенню комічного ефекту оповіді (“Савка”).

Значне місце в авторській художній реальності посідає танатологічна проблема, що цілком виправдано, адже смерть - логічне завершення людського існування, і повага до неї є виявом культури народу. Зберігаючи моральні засади народної філософії, письменник зображує як надзвичайну трагедію загибель молодих людей (“Кінчався вересень 1941 року”, “Савка”, “На Батиєвій горі”, “Ой у полі жито”) і як закономірність кончину літніх людей (“Савка”, “Паровий млин”, “Шлях до саду”). Разючим контрастом, що спричинено втратою сакральності, виглядає зображення смерті Лізоя і його прихильників у повісті “Чорна брама”, які добровільно віддають життя за ефемерну “матеріалістичну” ідею. Вбачаємо в згаданому епізоді пародіювання зображення радянською літературою революційних подій.

Говорити про І. Сенченка як попередника химерної прози нам дозволяє присутність у його світомоделі казково-фантастичних образів (відьми, чорти, чорташ, “той, що з прутом у руці”), які створюють ефект “мерехтіння” правдоподібності і в такий спосіб знімають автоматизм у сприйнятті оповіді й посилюють її емоційний вплив; міфологема сну (повість “Савка”) презентує юнгівські архетипи колективного підсвідомого.

Авторський неоміф виявляється в деміфологізації традиційних і підтекстовому спростуванні радянських міфів. Так, оповідання “Інженери” може розглядатися як сатиричне викриття тези про непересічне значення ролі партії в будівництві об'єктів народного господарства та керівників-комуністів, для яких сенс життя полягає виключно в служінні партії та виконанні її наказів; повість “Чорна брама” - як розвінчання загальновизнаної думки про месіонерську роль пролетаріату; повість “Савка” - як заперечення твердження щодо низького культурно-освітнього рівня дореволюційного українського села. Окреме місце в творчості письменника посідають памфлет “Із записок” та сатира “Святий Хасан”, широке використання іронії та пародійності дали автору можливість досить чітко окреслити власну позицію щодо зображуваних суспільних подій.

Структурним елементом авторської художньої реальності є індивідуалізований хронотоп: письменник, як правило, чітко обмежує локальний континуум, називаючи реальні населені пункти, що сприяє інтимізації оповіді; недотримання хронологічної послідовності, широке використання ретроспекцій, вільне поводження з часовими площинами, передача внутрішніх монологів, темпоральна “акордність” оповіді надають світомоделі філософічності й химерності. Лінійне розгортання сюжетів виробничих оповідань збіднює їхній зміст і посилює усвідомлення банальності зображуваних подій (“Рідний Донецький край”, “Біля високої печі”, “Коваль при паровому молоті - Щербаков”).

Виняткову роль у креатованій автором світомоделі відіграють інтертекстуальні зв'язки, що реалізуються в цитатах, алюзіях і конотаційних значеннях, які набувають особливої ваги при творенні підтекстового заперечення зовнішньої оповіді (“Святий Хасан”, “Чорна брама”, “Червоноградський цикл”, “Савка”, “Із записок”).

Усе викладене вище дає нам право говорити про творчість І. Сенченка як визначне явище в історії української літератури. Він був представником своєї епохи: не все, написане ним, увійде в золотий фонд нашої культури, проте модель світу, створена в найкращих творах, передає його прагнення бачити українську громаду такою, що зберігає вічні моральні цінності свого народу і водночас відчуває себе частиною Всесвіту.

ЛІТЕРАТУРА

1. Особливості рецепцій античних образів та мотивів у творчості І. Сенченка // Вчені записки Харківського гуманітарного університету “Народна українська академія”. - Том ХІ. - Х.: Вид-во НУА, 2005. - С. 481-489.

2. Просторово-часова організація прози І. Сенченка // Вісник Харківського національного університету. Серія: Філологія. - 2005. - № 659. - С. 242-245.

3. Особливості ремінісценції біблійних мотивів та образів у повісті І. Сенченка “Чорна брама” // Вісник Харківського національного університету. Серія: Філологія. - 2005. - № 647. - С. 101-104.

4. Роль міфологічного та національного концептів як стилетворчих чинників у оповіданні І. Сенченка “Діоген”// Вісник Харківського національного університету. Серія: Філософія. - 2002. - № 547. - С. 151-154.

5. Найменування як вияв ставлення (за повістю І. Сенченка “Савка”) // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції “Україна наукова 2003”. - Т.8. Філологія. - Дніпропетровськ, 2003. - С. 16-17.

6. Проблема точки зору в повісті І. Сенченка “Савка” (ідеологічний план) // Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції “Динаміка наукових досліджень 2003”. - Т. 18. Філологічні науки. - Дніпропетровськ, 2003. - С. 28-29.

7. Роль інтертекстуальності у створенні іронічного підтексту в творах І. Сенченка // Загальні питання філології. Збірник наукових праць. - Т.ІІ. -Дніпропетровськ, 2004. - С. 96-100.

8. Сюжетотворча роль міфологічних мотивів у повісті І. Сенченка “Савка” // Матеріали VІІ Міжнародної науково-практичної конференції “Наука і освіта 2004” 10 - 25 лютого 2004 року. - Т. 27. Українська мова і література. - Дніпропетровськ, 2004. - С. 32-34.

9. Інтертекстуальність як один із сучасних методів дослідження літературного твору // Матеріали V Міжнародної науково-практичної конференції “Людина, культура, техніка в новому тисячолітті” 27 - 28 квітня 2004 року. - Харків., ХАІ. - 2004. - С. 130-131.

10. Мотив зради у повісті І. Сенченка “Любов і Хрещатик”// Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції “Динаміка наукових досліджень 2004” 21 - 30 червня 2004 року Т.23. Філологічні науки. - Дніпропетровськ, 2004. - С. 29-31.

АНОТАЦІЯ

Ротова Н.В. Проза Івана Сенченка: проблеми міфопоетики й інтертекстуальності. - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна. - Харків, 2005.

У дисертації здійснено дослідження міфопоетичного й інтертекстуального аспектів творів І. Сенченка. Увага приділяється особливостям авторської художньої картини світу, втілених у прозових творах, де “... розкривалася душа і не треба було оглядатися на статут соцреалізму” (І. Кошелівець).

Проаналізовано своєрідність залучення міфологем, архетипів та мотивів, а також казково-фантастичних образів; окреслено місце засобів суміжних мистецтв. Доведено вагому роль власних назв у створенні латентного плану оповіді. На підставі здійсненого аналізу запропоновано нову інтерпретацію творів письменника, яка засвідчила наявність підтекстового заперечення зовнішньої оповіді.

Продемонстровано, що інтертекстуальність, яка є складовою креатованої автором художньої світомоделі, реалізується в пародіюванні, широкому застосуванні відкритих та прихованих цитат, алюзій та ремінісценцій.

Ключові слова: міфологема, архетип, неоміфологізм, латентний план, інтертекстуальність, іронічність.

Ротова Н.В. Проза Ивана Сенченко: проблемы мифопоетики и интертекстуальности. - Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Харьковский национальний университет имени В.Н. Каразина. - Харьков, 2005.

В диссертации осуществлено исследование мифопоетического и интертекстуального аспектов произведений И. Сенченко. Объектом изучения стали прозаические произведения, издававшиеся как при жизни писателя (памфлет “Из записок”, повести и рассказы “Червоноградского цикла”, рассказы “Донецого цикла” и “Соломянского цикла”, повести “Черные врата” и “Рыжие волки”, рассказы “Заканчивался сентябрь 1941 года”, “Диоген”), так и после его смерти (“Любовь и Крещатик”, сатира “Святой Хасан”), и которые в полной мере раскрывают авторскую художественную реальность.

Анализ научно-критических работ, посвященных творчеству И. Сенченко, продемонстрировал недостаточную её изученность, что объясняется неоднозначностью значительной части его произведений, наличия в них латентного смысла, иронического переигрывания традиционного для того времени изображения революционных событий и людей, олицетворяющих советскую власть.

В соответствии с целью и задачами исследования на основе изучения теоретических работ были определены базовые понятия “мифология” и “мифопоэтика”, “миф”, “мифологема”, “архетип”, “интертекстуальность”, рассмотрен вопрос соотношения мифологии и авторской литературы, а также существенные отличия традиционного и современного мифа.

Проанализировано своеобразие использования мифологем, архетипов и традиционных мотивов, а также сказочно-фантастических образов. Продемонстрировано, что одной из ключевых в творчестве писателя является мифологема семья - род - народ, которая отражает духовное состояние нации и имеет глубокое философско-обобщающее значение; гарантом сохранения рода является архетип Матери; обоснована мифологическая схема инициации как одного из основных сюжетоформирующих элементов; изучена функция мотива смерти; определена роль в создании писателем художественной картины мира смежных видов искусства - передача цветов, звуков и запахов, которые, вызывая определенные ассоциации, значительно усиливают эмоциональное воздействие на читателя; исследовано своеобразие созданных автором двух планов: реального и ирреального - как свидетельство принятия писателем неоднозначности мира; фантастичность авторской модели мира в значительной мере обусловлена мифологемой сна, представляющей юнговские архетипы коллективного подсознательного; доказана важная функция имен собственных в создании латентного плана повествования; неоднозначность имен персонажей рассматривается как элемент игры, которую автор ведет с читателем; формы имен героев преимущественно содержат имплицитную оценку.

На основании осуществленного анализа предложена новая интерпретация произведений писателя, которая засвидетельствовала доминирующую роль подтекстового опровержения внешнего плана повествования: памфлет “Из записок” рассматривается как авторский неомиф про становление общества, в котором успеха смогут достичь только приспособленцы высшей категории; сатира “Святой Хасан” как алегорическое повествание про уничтожение советской властью украинских писателей в 20-30 годы; повесть “Черные врата” как опровержение общепризнанного мнения о мессионерской роли пролетариата; рассказ “Инженеры” как изобличение широко распространенного в советские времена тезиса про главенствующую роль коммунистической партии во всех сферах общественной жизни; повесть “Савка” как опровержение утверждения относительно низкого культурно-образовательного уровня дореволюционного украинского села.

Структурным элементом авторской художественной реальности является индивидуализированный хронотоп: автор, как правило, четко очкпчивает локальный континуум, называя конкретные населенные пункты, что способствует интимизации повествования; автор не придерживается хронологической последовательности, в отдельный произведениях действие разворачиваться в трех-четырех часовых измерениях: широко используются ретроспекции, условно-будущее время. Такая временная “аккордность” усиливает философско-фантастическое начало произведений. В то же время линейное разворачивание сюжета “рабочих” рассказов обедняет их содержание, усиливает ощущение банальности изображаемых событий.

В работе продемонстрировано, что интертекстуальность является составляющей авторской художественной модели мира и реализуется в пародировании, широком использовании явных и неявных цитат, аллюзий и реминисценций, служащих созданию смысловой неоднозначности, сатиры и комичности. Обращение к библейским мотивам и образам дало возможность автору значительно усилить сатирико-разоблачительное звучание повествования; использование античных образов, сюжетов, переосмысление и ироническое переигрывание традиционных мотивов обеспечили юмористический фон; широкий круг имен украинских и зарубежных писателей, представителей науки и культуры ввели авторскую модель мира в культурный метатекст.

Ключевые слова: мифологема, архетип, неомифологизм, латентный план, интертекстуальность, ироничность.

Rotova N.V. Prose of Ivan Senchenko: problems of mythopoetics and intertextuality. - Manuscript. - Thesis for Candidate's degree in philology by Speciality 10.01.01 - Ukrainian literature. - Kharkiv National University named after V.N. Karazin. - Kharkiv, 2005.

In this thesis the author carries out analysis of mythopoetic and intertextual aspects of literary works of I. Senchenko. Special attention is paid to peculiarities of author's artistic picture of the world implemented in prose works, in which “... the soul was opened and we did not have to look round at Socialist Realism statute” (I. Koshelivets).

Peculiarity of using mythologemes, archetypes and motives, as well as fairy and fantastic images has been analyzed; place of adjacent arts methods has been outlined. Weighty role of proper names in creating of the narration latent plan has been proved. On the basis of the analysis made, a new interpretation of the writer's works has been proposed, which proved availability of implied objections to external narration.

It has been demonstrated that intertextuality, which is a constituent part of artistic model of the world created by the author, is realized in caricature, wide application of explicit and implicit quotations, hints and reminiscences.

Key words: mythologeme, archetype, neomythologism, latent plan, intertextuality, ironics.

Размещено на Allbest.ru