Романи Мілана Кундери: проблематика, поетика, наративні стратегії

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 811.162.3 - 31.09

Романи Мілана Кундери: проблематика, поетика, наративні стратегії

10.01.03 - література слов'янських народів

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Палій Оксана Павлівна

Київ 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі компаративістики Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Захист відбудеться “05” грудня 2005 року о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.39 із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою 01033, м. Київ-17, бульвар Тараса Шевченка, 14, конференц-зал.

Із дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01003, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “03” листопада 2005 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Гаєвська Н.М.

АНОТАЦІЯ

Палій О.П. Романи Мілана Кундери: проблематика, поетика, наративні стратегії. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.03. - література слов'янських народів. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2005.

У дисертації вперше в українській і зарубіжній славістиці системно досліджується романна творчість Мілана Кундери (1929), всесвітньо відомого чеського письменника-емігранта. Розглядаються художні риси й типологічні особливості його прози як цілісної динамічної системи. В роботі висвітлено екзистенціальну проблематику романів, охарактеризовано ступінь включення поетики Кундери до загального культурологічного контексту, до національної і світової літературної традиції, визначено поетикальні домінанти творів у контексті постмодерністського дискурсу. Розкрито інтертекстуальний характер оповіді, особливості оповідної структури романів, ідентифіковано авторські наративні й комунікативні стратегії, виділено ознаки метапрозового дискурсу. Аналіз структурного рівня оповіді розкриває архітектоніку текстів, форми і функції авторських наративних стратегій, взаємодію різних суб'єктів оповіді та наративних модусів. Проведене дослідження свідчить про поліваріативний характер поетики романів Кундери, синкретизм поетикальних рис реалізму, модернізму та постмодернізму на всіх рівнях побудови художніх текстів.

Ключові слова: роман, поетика, проблематика, постмодерністський дискурс, інтертекстуальність, іронія, пародійність, наративні стратегії, аукторіальний наратор, авторська маска.

АННОТАЦИЯ

Палий О.П. Романы Милана Кундеры: проблематика, поэтика, нарративные стратегии. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.03. - литература славянских народов. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2005.

В диссертации впервые в украинской и зарубежной славистике системно исследуется романное творчество Милана Кундери (1929), всемирно известного чешского писателя-эмигранта. Рассматриваются художественные черты и типологические особенности его прозы как целостной динамичной системы. Прослеживается генезис творческих интенций Кундеры, направления литературно-критической рецепции его произведений на родине писателя и за ее пределами в контексте постколониальных тенденций новейшей литературы; затрагиваются проблемы литературы изгнанничества и двойной национальной идентичности. Раскрывается специфика мировоззрения Кундеры, культурологическая парадигма его творчества, в частности, концепция исторической миссии Центральной Европы и авторская теория романа. Освещается экзистенциальная проблематика романов „Шутка”, „Невыносимая легкость бытия”, „Бессмертие” и др., характеризуется степень интеграции творчества писателя в национальную и европейскую литературную традицию.

На основе системного анализа определены основные поэтологические доминанты прозы Кундеры на сюжетно-композиционном, образно-семантическом и лексико-нарративном уровнях текста. Романы характеризуются в работе как образцы постмодерной литературы нарративного типа, которому присущи культурологическая проблематика, этическая направленность, повышенный интерес к фигуративности, использование кода автора-повествователя при наличии признаков, которые заставляют воспринимать текст как постмодернистский. Особое внимание автор работы уделяет роли игрового компонента в поэтике анализированных романов. Выделены формы интертекстуальности: аллюзии, реминисценции, мифологические архетипы, пародийность как разновидность интертекстуальной игры. Проведенное исследование свидетельствует о поливариативном характере поэтики романов Кундеры, о синкретизме элементов реализма, модернизма и постмодернизма в его творческом методе.

Постмодернистские тенденции романов Кундеры наиболее выражено проявляются в особенностях архитектоники текстов и их нарративной структуре. Анализ нарратива раскрывает взаимодействие различных субъектов повествования и нарративних модусов. Исследуя художественную реализацию проблемы автора, диссертант идентифицирует авторские нарративные и коммуникативные стратегии, такие как романное эссе, авторская маска и др. Текстовый массив произведений Кундеры рассматривается как вариации одного повествования, единый метанаратив, т.е. семантический простор, который существует „за текстом”, на уровне читательской рецепции. Легитимность целостности фиктивного мира романов обеспечивает аукториальный нарратор. Параметры эволюции повествовательной структуры произведений Кундеры определяются двумя основными формами наррации: „я-повествование” в соответствующих авторских модификациях и объективная повествовательная манера, которые могут сосуществовать в одном тексте. Писатель комбинирует традиционные приемы реалистического повествования и современные повествовательные формы постмодернистского письма.

Ключевые слова: роман, поэтика, проблематика, постмодернистский дискурс, интертекстуальность, ирония, пародийность, нарративные стратегии, аукториальный нарратор, авторская маска.

SUMMARY

Paliy O.P. Novels by Milan Kundera: problems, poetic, narrative strategies. - A manuscript.

Thesis for a Candidate degree in Philology. Specialisation 10.01.03 - Literature of Slavic peoples. - Taras Shevchenko Kyiv National University, Kyiv, 2005.

The dissertation is the first in Ukrainian and foreign literary studies integrated research of the whole set of works by Milan Kundera (1929), the contemporary Czech emigrant writer. The project was worked out with the emphasis on the writer's aesthetic search including as well the study of existential problems in novels “The Joke”, “The Unbearable Lightness of Being”, “Immortality” etc. The thesis researches the genesis of Kundera's creative intentions, the directions of critical reception of his texts in connection with postmodernist tendencies in contemporary literature; illustrates the position of author's creation into modern European cultural context.

The multicultural outlook of the writer is represented in the syncretic poetic features at various levels of the analysed novels. The work systematically explores the dominant poetic characteristics of Kundera's novels as an entire dynamic system within the context of the postmodernism. The polyvariant nature of Kundera's texts is reflected in the interlacing of realistic, modernistic and postmodernistic poetic features. The analysed novels possess a dynamic structure, permanent quest for original ways of artistic actualization, transformation of the existing methods of verbal representation.

Postmodern tendencies are especially evident in the complicated narrative structure of the novels, considering the stressed subjectivity of the narrative mode and the metanarrative comments. There is combination of objective and subjective narratives, introspections, playing with the recipient's consciousness and productive intertexture.

Key words: novel, poetics, problems, postmodern discourse, intertexture, irony, parody, narrative strategy, auctorial narrator, author's mask.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Творчості Мілана Кундери належить особлива роль у чеському літературному процесі ХХ ст., вона стала своєрідною проміжною ланкою між чеською та західною культурою. Перебуваючи на еміграції від середини 70-х років, коли від'їзд творчої інтелігенції з ЧССР носив масовий характер, Кундера активно та свідомо освоював форми художнього мислення, що знаходились за межами чеської літературної традиції, і нарешті змінив мову. Художній космос письменника втілив багатовимірну свідомість слов'янського митця ХХ ст., який, майстерно опанувавши експериментальні тенденції сучасної літератури, зробив акцент на тому, що було співзвучне його індивідуальному світосприйняттю та естетичним пошукам. Творчість цього письменника представляє рецепцію постмодернізму в чеській літературі та характеризується органічним поєднанням чеських і західноєвропейських тенденцій розвитку роману; демонструє процес засвоєння чеською літературою новітньої літературної практики та велику роль, яку відіграє у цьому процесі емігрантська література. Місце Кундери в ключовому для чеської культури діалозі між „західною” та „національною” орієнтаціями непересічне. Вперше після К.Чапека він зміг органічно поєднати дві історично „ворожі” лінії чеської суспільно-філософської думки - космополітичного та націоналістичного спрямування, здійснивши цей синтез на культурологічному ґрунті ХХ століття.

Кундера був одним із перших, хто у другій половині минулого століття відкрив для чеської літератури широкі обрії світового літературного процесу і розпочав повернення чеської культури в лоно культури європейської. Разом із тим, незважаючи на світовий успіх, чесько-французький письменник Мілан Кундера все ж залишається представником “малого” слов'янського народу, для якого причетність до спільної європейської культури є суттєвою часткою самозахисту національної ідентичності, для якого література та культура - єдина загальноприйнятна легітимна форма національної репрезентації. Кундера був “нестандартним” письменником із перших творчих кроків. Його книги, як і його суспільна позиція, викликають палкі суперечки й дискусії, але вони безперечно заслуговують на уважне осмислення читачами та критиками.

Актуальність дослідження. Значення емігрантської літератури для чеської культури важко переоцінити. Саме завдяки творам екзилових авторів вона стала відомою у цілому світі та подолала межі вузького національного контексту. Нова історична ситуація вимагає відходу від поділу чеської літератури на дві течії, об'єднання її в єдиному потоці літературного розвитку. Не менш актуальною вбачається потреба в осмисленні постаті Мілана Кундери, творчий здобуток якого читачі та критики оцінюють дуже неоднозначно. Огляд критичних і монографічних праць, присвячених біографії і творчості письменника, засвідчує, що довкола цієї персоналії було створено чимало суперечливих міфів - від змалювання як борця проти тоталітарного режиму до обвинувачень у зраді з приводу відсторонення від політичного життя. Попри те, що Мілан Кундера - один із найвідоміших письменників сучасності, його твори не були достатньо досліджені на батьківщині митця спочатку через політичні обставини 60 - 80-х років у Чехії, потім через зміну ним мови. Чеські дослідження творчості Кундери відносяться переважно до 60-х рр. ХХ ст. і присвячені його раннім творам (розвідки З. Кожміна, Ї. Опеліка, М. Сухомела, В. Черного тощо); романи 70-90-х рр. розглядаються в статтях і нечисленних монографіях західних літературознавців, зокрема, представників чеської еміграції (К. Хватіка, Г. Коскової, С. Ріхтерової, Е. Ле Гранд). Незважаючи на світове визнання, Мілан Кундера залишається зовсім невивченим автором на терені вітчизняної славістики. Зацікавлення окремими аспектами творчості Кундери на Україні підтверджують наукові розвідки Т. Гундорової, А. Нямцу, С. Яковенка, Ю. Федець. Поряд із тим, при наявності значної кількості праць про поетику постмодернізму взагалі, відсутні ґрунтовні дослідження, присвячені специфіці чеського постмодернізму.

У реферованій роботі зроблена одна з перших спроб наратологічного прочитання текстів Кундери. З огляду на те, що Кундера є послідовним і цілісним автором - численні наскрізні теми й мотиви об'єднують його твори в єдиний універсум - вбачається актуальною потреба в дослідженні його творчості як цілісного метанаративу. Актуальність обраної теми зумовлена й характером методологічного підходу, оскільки в українському літературознавстві помітно зростає інтерес до аналізу оповідної структури текстів. Звернення до наратологічного підходу та спроба його комплексного застосування становлять науково-теоретичну новизну дослідження, оскільки методи наратологічного прочитання до обраного художнього матеріалу досі на вітчизняних теренах не застосовувались. Новим для української науки є й сам об'єкт наукового досліду - романний доробок М. Кундери. В роботі вперше проведено послідовний і системний поетологічний аналіз романів Кундери на всіх рівнях тексту, що може сприяти як поглибленню розуміння особливостей поетики даного автора, так і специфіки розвитку постмодерністського роману в посттоталітарних країнах Центральної Європи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження пов'язана зі стратегічним напрямом роботи кафедри слов'янської філології Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, що передбачає вивчення і реінтерпретацію широкого кола питань історії та теорії слов'янських літератур за допомогою найновішого методологічного інструментарію. Тема дисертації також узгоджена із загальним планом науково-дослідних робіт відділу компаративістики Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, затверджена Науково-координаційною Радою НАНУ при Інституті літератури.

Мета роботи - визначити основні поетикальні домінанти прози Кундери на сюжетно-композиційному, образно-семантичному, лексично-наративному рівнях тексту та розглянути їх у контексті постмодерністської парадигми; з'ясувати типологічні особливості його прози як цілісної художньої системи, на основі результатів поетологічного та наратологічного аналізу виявити зв'язок творчості письменника з процесами еволюції сучасного роману.

З цим пов'язане вирішення ряду конкретних завдань, зокрема:

окреслити творчі пошуки письменника в контексті літературної ситуації 60-90-х рр. ХХ ст. у Чехії;

виявити тип художньої свідомості письменника, стрижневі закономірності його “образу світу”, шляхи формування філософських, естетичних та етичних поглядів;

осмислити роль і місце творчості Мілана Кундери в рамках феномену чеської екзилової літератури;

охарактеризувати ступінь включення поетики Кундери до загального культурологічного контексту, до національної і світової літературної традиції;

простежити модифікації авторської художньої моделі від ранніх творів до пізнішого періоду творчості;

дослідити синкретичне поєднання елементів реалістичної, модерністської та постмодерністської поетики в романах Кундери;

у рамках постмодерністської парадигми здійснити інтертекстуальний зріз романів Кундери;

проаналізувати особливості оповідної структури романів, ідентифікувати авторські наративні й комунікативні стратегії.

Теоретична і практична цінність роботи. Теоретичне значення дисертації полягає у можливості використання її методики й результатів для подальшої розробки актуальних проблем поетики сучасного роману, літератури екзилю, наратологічних теорій. Практичне - у застосуванні матеріалів дослідження при написанні підручників і посібників для філологічних факультетів вищих навчальних закладів, для розробки навчальних курсів з історії чеської літератури. Зокрема, положення роботи були використані дисертантом для підготовки спецкурсів „Типологія чеського роману”, „Історія чеської літературної критики” та „Естетичний дискурс чеської літератури”.

Об'єктом дисертаційного аналізу є романи М. Кундери „Жарт” (1967), „Життя десь” (1970), „Вальс на прощання” (1973), „Книга сміху та забуття” (1979), „Нестерпна легкість буття” (1985), „Безсмертя” (1993); також залучалися інші твори автора, його літературна есеїстика.

Теоретична база дослідження ґрунтується на працях вітчизняних і зарубіжних учених з теорії та історії художньої творчості - О. Бандровської, Д. Затонського, М. Коваль, Н. Маньковської, С. Шерлаїмової, Л. Долежела, У. Еко, Д. Лоджа, С. Ріхтерової, М. Фуко та ін.; а також монографіях зарубіжних дослідників творчості Кундери К. Хватіка, Е. ле Гранд, Г. Коскової, Т. Кубічка. Аналіз окремих рівнів поетики романів Кундери базується на відповідних наукових розробках з теорії інтертекстуальності (Ю. Кристева, Ж. Дерріда, Р. Барт), міфопоетики (Є. Мелетінський, М. Еліаде, К.- Ґ. Юнґ), природи комічного (М. Бахтін, В. Пропп, Р. Питлік), постмодерністської поетики (Т. Денисова, І. Ільїн, Г. Мережинська, І. Скоропанова, Г. Сиваченко). Використано окремі ідеї наратологічних теорій Дж. Лінтвельта, Ф. Штанцеля, С. Четмена; праці представників празької структуралістської школи Я. Мукаржовського, Р. Якобсона, Ф. Водічки. Для з'ясування історико-культурних координат творчості Кундери залучено елементи культурологічного аналізу, враховані методи постколоніального прочитання літературного тексту.

В основі методологічної концепції роботи - намагання поєднати культурологічний, наратологічний і поетологічний підходи до текстового масиву прозової творчості Мілана Кундери. Мета й завдання роботи зумовили використання історико-літературного, теоретичного, порівняльно-типологічного, системного методів дослідження літературних явищ, залучення прийомів структурно-функціонального й семантичного аналізу художніх текстів.

Апробація результатів дослідження. Дисертацію обговорено у відділі компаративістики Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Різні аспекти дисертаційного дослідження доповідалися на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях: “Проблеми розвитку філології в Україні у контексті світової культури” (Київ, жовтень 2003 р.); “Семіотика культури/ тексту в етнонаціональних картинах світу” (Київ, квітень 2004 р.); на ІІ міжнародному з'їзді україністів у Чехії (Оломоуц, серпень 2004 р.); на конференції молодих учених України в Інституті літератури НАНУ (Київ, червень 2004 р.); конференціях “Філологія в Київському університеті: історія та сучасність” (Київ, жовтень 2004 р.); „Мови та літератури народів світу в контексті глобалізації” (Київ, квітень 2005 р.); „V міжнародні славістичні читання пам'яті академіка Леоніда Булаховського” (Київ, травень 2005р.). Результати дослідження представлено у восьми публікаціях у фахових виданнях ВАК України.

Структура дисертаційного дослідження зумовлена послідовністю розв'язання поставлених завдань і включає вступ, три розділи, висновки та список бібліографічних джерел (308 позицій). Повний обсяг основного тексту становить 192 сторінки.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність. Формулюються мета і завдання дослідження, вміщено огляд науково-критичної літератури та визначається рівень вивченості проблеми.

Перший розділ роботи „Полемічний характер творчості Кундери крізь призму чеського історико-літературного дискурсу” висвітлює особливості національного менталітету, що сформували тип культурної свідомості письменника, та ті соціально-історичні фактори, які визначають його специфіку на сучасному етапі. Підрозділ 1.1. „Чеська літературна „весна” 60-х рр. ХХ ст. і творчість Мілана Кундери” простежує генезу творчих інтенцій митця, визначає історико-літературні контури особливого статусу Кундери в чеському літературному процесі, містить короткий огляд доробку письменника.

Підрозділ 1.2. „Проблеми літератури екзилю та проза Мілана Кундери” присвячено феномену чеської екзилової літератури, його місцю в сучасному чеському і світовому літературному дискурсі. Розглядається тема конфліктних стосунків із рідним краєм, вітчизняною культурою, яка стала центральною, а подеколи й ключовою в творчості чеських письменників-емігрантів. Особливе коло проблем відкривається при ближчому погляді на тему „рідної домівки” в творчості Мілана Кундери (пункт 1.2.1.). Дисертантом проаналізовано проблему подвійної національної ідентичності; в романах “французького періоду” прослідковано спроби митця переосмислити власні літературні початки, написані під впливом захоплення комуністичною ідеєю, відкрити психологічні наслідки розпаду утопічних ілюзій і запровадити цей досвід до широкого контексту долі особистості наприкінці ХХ століття. Усе більш явне прагнення письменника звільнитися від тягаря “рідного”, підпорядкувавши проблематику та естетичне вирішення романів “всесвітньому”, тобто тому, що має, принаймні, загальноєвропейську актуальність, наштовхується, втім, на опір матеріалу, на якому лежить відбиток національного менталітету, і виникають колізії великої культурологічної складності, що навічно закарбовують реалії сучасного світу. В пункті 1.2.2. розглянуто літературно-критичну рецепцію романів Кундери на шпальтах еміграційних видань. Серед чеських письменників-емігрантів Мілан Кундера - не тільки найвідоміший та перекладений письменник, його романи отримали найбільший критичний розголос у західній критиці. Втім, на батьківщині інтерес до творів цього письменника поновився лише в середині 80-х років, коли його було вперше висунуто на здобуття Нобелівської премії. Поява роману “Нестерпна легкість буття” розбила лід мовчання, змусивши офіційну літературну критику визнати сам факт існування чеської літератури поза межами Чехії. Дисертантом проаналізовано сутність суперечки навколо згаданого роману, в якій взяли участь найвпливовіші письменники, філософи та культурологи чеської мистецької діаспори; виділено її основні моменти й подразники: нетрадиційність стилю, амбівалентність, відвертість еротичних сцен, принципова позиція відмови автора від власного ідеологічного минулого тощо.

Підрозділ 1.3. „Культурологічна парадигма творчості Кундери” висвітлює особливості світобачення письменника, до яких належить мультикультурний підхід до сприйняття світу. Ментальність слов'янського митця, як феномен культурологічний, містить у собі приховану амбівалентність: прагнення до самобутньої ізольованої замкненості та водночас - до конвергентності та безмежної широти. Вочевидь, творчість Мілана Кундери вповні реалізувала останню тенденцію. Саме ця особливість світосприйняття письменника - його виключна за інтенсивністю здатність до рецепції і засвоєння „поліетнічних” творчих імпульсів, дає підстави сприймати його творчість у сучасному мультикультурному контексті. В пункті 1.3.1. зосереджується увага на кундерівській концепції Центральної Європи, в першу чергу, історичній місії центральноєвропейської культури, та проблемі національної ідентичності „малих” європейських націй. Центральна Європа першої половини ХХ ст. постає в статтях і есе Кундери як культурний феномен, здатний інтегрувати елементи різних культур і традицій. Пункт 1.3.2. присвячено теорії роману в творчості Кундери, яка демонструє особистий погляд письменника на розвиток європейського роману, погляд, зумовлений його власною митецькою орієнтацією. Проаналізовано низку літературно-критичних есе, які репродукують варіативний характер власної кундерівської фікції тим, що випробовують різні можливості романного жанру на підставі різних точок зору та посередництвом різноманітних дискурсів.

Другий розділ - „Творчість Мілана Кундери в контексті чеського та європейського постмодернізму” - розпочинається аналізом постмодерністських тенденцій у чеській літературі 80-90-х рр. ХХ ст. Постмодерна течія сучасної чеської літератури не є однорідною: її репрезентують як автори, котрі вийшли на літературну сцену у 80-х (М. Вівег, Я. Топол, П. Шабах, М. Урбан), так і старші письменники, які в цей час досягли творчої зрілості (Б. Грабал, Ї. Кратохвіл, В. Мацура, Д. Годрова, М. Айваз). Очевидно, що молодші митці радикальніше вносили у свою прозу постмодерністські елементи, тоді як старші автори більше тяжіли до поєднання постмодерністських прийомів і власних, уже вибудованих і сформованих прозових (переважно модерністських і реалістичних) парадигм. Продовжуючи розпочате в епоху модернізму засвоєння нових прозових технік, а також інакших (порівняно з канонізованими) форм і принципів текстуальної організації, постмодерні автори все більше утверджують принцип, який виражається через спробу використання різних продуктивних літературних антитез; інтегрування уламків зруйнованих старих моделей та інноваційних домінант у нову форму, яка відповідає актуальним цивілізаційним парадигмам. Романи Кундери охарактеризовано в роботі як зразки постмодерної літератури наративного (за класифікацією І.Скоропанової), більш традиційного штибу. Висвітлено характерні риси прози такого типу: увага до культурологічної проблематики, етична спрямованість, підвищений інтерес до фігуративності, використання коду автора-оповідача при наявності ознак, що спонукають сприймати текст як постмодерністський.

Підрозділ 2.1. „Поетика компромісу: реалізм - модернізм - постмодернізм” визначає альтернативний характер художніх пошуків Мілана Кундери. Семантичний код постмодерністського письма протистоїть як семантиці модерністського тексту, так і реалістичному дискурсу. Втім, відкидаючи попередню літературну традицію, він, на думку дисертанта, включає ці художні методи в різних модифікаціях у свій код. У такий спосіб утверджується синкретична рівнозначність усіх стилістичних одиниць у межах одного тексту. В останні десятиріччя стало очевидним, що, незважаючи на різні інтенції й цілі, між реалізмом і постмодернізмом, які зазвичай сприймаються як дві несумісні естетичні парадигми, не лише можливий консенсус - перехрещення та суміщення принципів і засобів різних світоглядних систем призводить до їхнього взаємозбагачення. Завдяки елементам реалістичної поетики тотально ігрова постмодерністська мовна структура наповнюється змістом, пронизується моральним смислом, повертається до антропоцентризму. Постмодерністські прийоми та засоби (інтертекстуальність, іронічна гра, пародійність тощо), в свою чергу, оживлюють дещо анемічну реалістичну поетику. Традиційна історична модель „головних методів” або „великих стилів” уже не є актуальною. Феномени різних естетичних дискурсів поєднуються й створюють нову мозаїку, свого роду синкретичну й поліцентричну поетику, яка відкриває нові можливості та перспективи. В роботі розглянуто особливості художнього стилю Кундери, який визначається специфічним поєднанням реалістичних і модерністських тенденцій у постмодерністському дискурсі.

У підрозділі 2.2. досліджується роль ігрового чинника в поетиці Кундери. Гра розглядається як закономірна й універсальна риса постмодерністського світогляду і організуючий чинник постмодерністського мистецтва. У творчості Кундери зустрічаються такі види постмодерністської гри, як гра з поняттями справжнього та вигаданого, з пошуками персонажем власної ідентичності, подвійне кодування та пов'язаний із ним пастиш, іронічна парадоксальність, сприйняття інтертексту як ігрового поля. Функція категорії сміху в художньому перетворенні реальності висвітлюється в пункті 2.2.1. Проблемі сміху в європейській культурній традиції Кундера відводить ключову позицію - передусім з точки зору конфлікту між сміхом і владою, іронією й авторитарністю - та виражає цю думку у власних романах. Сміх у прозі Кундери є темою і принципом побудови, засобом гри та онтологічною категорією. Об'єкт гри повинен бути змодельованим настільки точно, аби без викривлення його первісних контурів поставити під сумнів їх правильність і цінність. Тим самим гра створює окремий онтологічний рівень автора, який, перебуваючи поза твором, може ним маніпулювати. Такому моделюванню об'єкта гри у Кундери сприяє архітектоніка твору, зміна первісного культурного контексту, а також прийоми подвійного кодування, епістемологічної невпевненості, пастишу та інтертекстуальності. Пункт 2.2.2. підіймає тему пошуку персонажами власної ідентичності. Зміна епох, культурних, філософських парадигм спричинювала шукання нових відповідей на одвічне питання про людину. Тоді як розв'язання проблеми „пошуку себе” в літературі більш раннього періоду полягало у зверненні до об'єктивної реальності та відстоюванні традиційних цінностей, для письменників-постмодерністів пошук власної ідентичності доводить плинність самої категорії. Експлуатуючи прийоми реалізму, постмодерністська література обігрує принцип достовірності зображення, а результатом гри стає мімікрія всередині самого твору: персонажі вдягають різноманітні маски, видають себе за когось іншого тощо. Прикладом такого маскування можуть бути персонажі всіх кундерівських оповідань, драми „Якуб та його пан”, романів „Вальс на прощання”, „Повільність”, „Ідентичність”. У пункті 2.2.3. розглядаються іронічні парадокси в романах Кундери як гра з культурними кодами, що ґрунтується на усвідомленні існування певного контексту значення та свідомому порушенні правил його функціонування. Парадокс постійно здобуває нові позиції не як прийом, а як спосіб письма, що робить можливим зображення суперечливого людського досвіду через складніше й правдивіше вираження, аніж у репрезентаційному реалізмі. В творах Кундери парадокс набуває сили філософського узагальнення, перетворюючись із засобу зображення дійсності на спосіб бачення та інтерпретації явищ життя.

Підрозділ 2.3. всебічно висвітлює екзистенціальну проблематику творчості Мілана Кундери. Розкриттю історичної моделі і художньої реальності в романі „Жарт” присвячений пункт 2.3.1. Аналіз світоглядних засад, на яких ґрунтується перший роман письменника, дає підстави означити творчість Кундери 60-х років як авторську художню свідомість, яка функціонує на межі двох епох - модерної та постмодерної. Роман засновано на принципі варіативності й розвитку певних мотивів, до яких у “Жарті” відносяться мотиви зневіри, помсти, осквернення, забуття, втрати автентичності. Відтак, домінує мотив парадоксальних стосунків поміж наміром, дією та їх наслідками, причому доба є каталізатором процесу, доведеного до абсурду. Напружені стосунки між історією та її творцем, людиною - центральна тема роману. Реалістичний за поетикою, цей роман відображає модерністське світовідчуття автора, близьке до епістемологічної невпевненості, яку характеризує відмова від історизму та детермінізму. Тема кохання в романах Кундери, як критичне дзеркало кінця минулого століття, доби масової маніпуляції людьми та ідеями, постає в пункті 2.3.2. - Еротика та політика. Теорії “самодостатньої особистості”, “глибинної психології” Фройда та Юнґа, філософські ідеї, що визначили світогляд людини кінця ХХ ст., присутні в романах Кундери як його особисті, “пропущені через себе”, світоглядні позиції. В статевих стосунках автор вбачає вияв психологічних констант особистості, тому еротична поведінка - важлива складова побудови образу героя. В такому погляді на героя відчутний вплив логіки міркувань Фройда, але якщо Фройд пояснював психологічні стани людини як вияви лібідо, то Кундера у виявах лібідо демонструє психологію людини. Динаміка кундерівського фіктивного світу, під яким розуміємо всі прозові твори письменника, виходить із лабільної коекзистенції політики й еротики, і не тільки тому, що ці дві теми здобули в ХХ столітті надзвичайну популярність, а саме тому, що Кундера конструює їх взаємостосунки в оригінальний спосіб. Він проводить аналогію між еротичною та політичною діяльністю і показує їх як квінтесенцію таких мотивів людської поведінки, як жага першості, інстинкт влади над іншими, раціонально-практичні розрахунки. Погляд митця на естетичну категорію кітчу розглянуто в пункті 2.3.3. Стереотипи масової свідомості соціалістичного суспільства Кундера називає „імперією тоталітарного кітчу”, в якій офіційна культура має симулятивний характер, що імітує неіснуючу реальність. Твір соцреалізму будувався, здебільшого, за канонами масової культури: був обмежено формалізованим, відтворював певні державні міфи, мав міцну дидактичну основу, щасливий кінець, виражав пафос соціальної перебудови світу. Тому він невідворотно вироджується в кітч через нормативність естетики, яка є надміру ідеологізованою та орієнтованою на соціальну міфологію. Радянський культурний космос письменник сприймає як тотальну знакову систему, де кожний об'єкт ідеологічно маркований, а в якості означуваного використовуються підробки, що породжують кітч. Для західного суспільства кітч, за Кундерою, став джерелом нової міфології: інфантильної, релігійної, довірливої до казкових див та перетворень. Місце соціалістичної утопії на Заході посідає гасло демократії, свободи та служіння людству. Кітч є спрощенням дійсності, а тому одночасно й іронічною насмішкою над світом, за допомогою якої автор намагається відобразити реальність у всій її багатозначності. Особливе місце в творчості Кундери посідає проблема безсмертя (пункт 2.3.4.). Від початку романної творчості письменника привертає питання, як може людина уникнути кризи сенсу існування в світі без Бога, без метафізичної гарантії після того, як антропологічний образ світу був коригований сучасною наукою та сучасною філософією. Тематичний центр структури роману „Безсмертя” підіймає теологічну проблему можливості будь-якої форми існування людини після її фізичної смерті. За іронічною медитацією про долі двох геніальних письменників (Гете та Хемінгуея) після смерті криється парадокс: безсмертя - це різновид смерті, спеціально призначений для сучасного суспільства. “Безсмертна” постать є справою інших, а повне досягнення мети означає її втрату. Суспільство замінює життя образом, і розповсюдження імені та знаку певної особи на планеті або тривалість її образу в часі вважається виграшем у смерті, безсмертям. Намагання стерти межу між життям та образом відбулося в обох протилежних варіантах розвитку європейської культури. Тоталітаризм систематично прикривав дійсність образом ліпшого справедливого майбутнього: пізнання замінила ідеологія, а місце правди посіла потреба інтенсивного емоційного ототожнення з ідеалом. Кундера дослідив цей механізм, який він визначив як “ліризм”, у романі “Життя десь”. Мас-медіальна подоба цього ж механізму в суспільстві, яке живе за ринковими законами, є однією з центральних тем роману “Нестерпна легкість буття”: політики, журналісти, актриса і подібне товариство вирушають у гротесково-трагічний похід протесту, єдиною ціллю і наслідком якого є позування перед телевізійними камерами. У мас-медіальній цивілізації образ стає ринковим товаром, цінністю і метою життя.

У підрозділі 2.4. зосереджено увагу на інтертекстуальному дискурсі прози Кундери. Постмодерно орієнтованих прозаїків єднає ідентичний глобальний концепт: література для них - це мовно-художня діяльність, яка базується на безмежних можливостях нових та незвичних комбінацій найрізноманітніших елементів, котрі самі по собі не мусять бути новими. Романи Мілана Кундери за допомогою мистецьких метафор та лейтмотивів пробуджують історичну, культурну та чуттєву пам'ять читача відгомоном античної та християнської міфології, класичної музики, гуманістичного пафосу європейської літератури. Спираючись на розуміння інтертекстуальності як діалогу між текстами різних культур і літературного прийому, що використовується для аналізу творів постмодернізму, в роботі зроблено спробу виділити форми літературної інтертекстуальності, притаманні прозі Мілана Кундери. Функції алюзій прокоментовано в пункті 2.4.1. Алюзії часто встановлюють тональність твору, відбивають естетичні пріоритети автора і слугують створенню специфічної алюзивної іронії. Традиційними є міфологічні, біблійні, історичні, літературні алюзії. Кожен із цих типів наявний у творчості Кундери. Крім того, він використовує як матеріал для алюзій відомі факти сучасної культури, що допомагає відтворити атмосферу часу. “Двоадресність” постмодерністської літератури, звернення одночасно до високоінтелектуального та масового читача, спричинює таку властивість творів, як гібридність, в основі якої лежить “подвійне кодування”, причому всі літературні коди виступають у тексті як рівноправні. Інтерпретація алюзій у прозі Кундери виявляє їх здатність функціонувати як фрагментарний, так і тематично значущий елемент, що творить сюжет. Поряд із домінантними алюзіями Кундера використовує семантичний потенціал фрагментарно значущих алюзій, які не організовують смисловий пласт романів, а сприяють його розвитку на певній ділянці тексту. Локальні й оказіональні алюзії створюють у романах нові асоціативно-семантичні мікроструктури. Іншим засобом нагадування читачеві про більш ранні літературні факти та їх текстові компоненти є інтертекстуальні ремінісценції (пункт 2.4.2.). Їх розглянуто як відчутний у літературному творі відгомін іншого твору, компонент форми, що має змістово-семантичне значення, образ „літератури в літературі”. Ремінісценція виступає дзеркалом культурного тла, відтворенням художньої атмосфери часу; нерідко вона включається в літературну полеміку та має зв'язок із пародіюванням створеного раніше. Естетичні погляди Кундери формувалися під впливом літератури Ренесансу, Просвітництва і європейського модернізму, цікавився він і поетикою французького реалістичного роману, що не могло не позначитися на його власному стилі. Це послужило спонукою для дисертанта звернутися до проблеми новаторства у постмодерністській літературі. Ю.Кристева, Р.Барт та інші теоретики постструктуралізму доводять, що література - це „мова інших”, а твір - індивідуальний набір готових елементів. Виходячи з такого розуміння, новаторство - це відкриття нових способів варіювання і комбінування безкінечної кількості елементів, успадкованих сучасниками. У цьому заявляє про себе не тільки інстинкт самозбереження культури в технізованому світі, а й необхідність воскресити культурну пам'ять людства, піддаючи минуле переосмисленню, щоб за допомогою культури стримати людство від насилля. Пункт 2.4.3. присвячено ролі міфологічних архетипів. У творчості Кундери міфопоетика слугує не стільки способом відтворення глобальної моделі світу (як у творах модерністів), скільки засобом акцентування конкретних чи навіть індивідуальних колізій за допомогою міфологічних схем і образів. З міфологічних ознак оповідної манери у романах Кундери присутні циклічність і потенційна незавершеність оповіді, використання техніки лейтмотивів і варіацій однієї теми, символізація й архетипізація образів, мотивів повернення „втраченого раю”, долучення героїв до фольклорно-історичних міфів, досвід реальної втечі чи подорожі. Останній роман Кундери „Невідання” - приклад іронічно-пародійного переосмислення відомих архетипічних моделей. Багатозначність міфу про повернення Одисея дозволила Кундері розвинути медитативну канву тексту, пов'язану з проблемами еміграції. Міфологічний дискурс виявився зручним кодом для опису реальності й порушення складних життєвих проблем завдяки властивим йому символічності та цілісності світосприйняття. Так міф, навіть літературний, виступає способом вирішення екзистенційних проблем, а у ХХ ст. забезпечує плідне поєднання давньої міфологічної спадщини із сучасною інтелектуальною думкою. У пункті 2.4.4. розглядається пародійність як інтертекстуальна гра. Стосовно сучасної прози правомірно говорити про пародію не як про жанрову одиницю, а про пародійність як жанрову властивість. Сучасна пародія пов'язана, за словами І.Ільїна, „з образом мирного співіснування стилів та ідей, з комедійною грою смислами на безкінечному полі інтертекстуальності”. Пародійність у романах Кундери виступає, на думку дисертанта, не стільки як засіб переоцінки художніх явищ, а як спосіб осмислення актуальних явищ соціальної дійсності. В цьому випадку персонажі пародіюють безпосередньо життєвий матеріал, а не його художнє втілення. Можна виділити типологію об'єктів пародіювання Кундери: певні моделі поведінки різних соціально-психологічних груп, засоби масової інформації, схоластичні міркування псевдонаукового характеру, політична фразеологія. Інтертекстуальність може виявлятися у перелицьовуванні відомих сюжетів та літературних кліше. Це один із найпоширеніших способів гри з літературою попередніх періодів (роман „Повільність” містить вставну новелу Вівана Денона „Жодного завтра”, що виконує функцію контрасту для створення нового, кундерівського художнього світу).

У третьому розділі - „Динаміка наративних стратегій у прозі Мілана Кундери” - досліджується комунікативний ланцюг “автор - текст - читач”, що передбачає аналіз формальної структури оповіді, характеру діалогу між автором і читачем у межах цієї структури, а також у контексті позатекстової реальності та літературної традиції.

У підрозділі 3.1. розглянуто поліфонічний наратив роману „Жарт”. Наративна стратегія, під якою в дисертації розуміється сукупність наративних засобів, що використовуються для досягнення певної мети у репрезентації наративу, полягає в “Жарті” у використанні фокальних персонажів, тобто персонажів точок зору, з погляду яких представлені наратовані ситуації й події. Поліфонічна структура роману дозволяє об'єднати в одному тексті кілька наративів зі змінною внутрішньою фокалізацією. Дієгезис роману передбачає можливість інтерпретації і рефлексії завжди для одного оповідача, чиє сприйняття текстової реальності читач зіставляє зі сприйняттям інших персонажів. Оповідь характеризується суб'єктивним, обмеженим знанням наратора про текстову реальність, а неприсутність всезнаючого автора є необхідною передумовою фінального зіткнення окремих суб'єктивних правд - гри в правду. Така композиція переконує читача, що реальність тексту існує не як наперед даний принцип, а як одна з його можливих подоб. Саме на „шві” різних оповідей формується текстова реальність, яка домінує над чотирма іншими і є результатом стратегії імпліцитного автора та місцем його зустрічі з імпліцитним читачем.

У підрозділі 3.2. акцентовано увагу на знаковому характері персонажів. Розглядаючи типи постатей у Кундеровій прозі, дисертант спирається на структуралістську традицію, яка визначає авторську модель персонажа як знак, тобто складно структурований код. Означником є надана читачеві інформація про персонаж (зовнішність, поведінка, мова, соціальний статус тощо). Характер означуваного в прозі Кундери набагато складніший і виконує подвійну функцію. З одного боку, це частина наративної стратегії, коли оповідач коментує та інтерпретує події згідно з авторським задумом; з іншого - означуване полягає в читацькій інтерпретації, тобто воно винесено поза текст і набуває індивідуальних рис. Пункт 3.2.1. розкриває художню семантику протагоністів у романах „Життя десь” та „Вальс на прощання”, в яких ролі нараторів відібрано у героїв роману і де з'являється всезнаючий автор. Відверта коментаторська функція автора є більш прозорим розповідним прийомом, на відміну від наративної маски, де епічний суверенітет письменника зберігається завдяки свідомості “іншого”. У сучасному літературознавстві помітна тенденція до зміщення центру уваги від літературного характеру як естетичної одиниці на культурологічні, лінгвістичні або риторичні аспекти дійових осіб у творі. Процеси деструкції персонажа як психологічно й соціально детермінованої єдності характерні для постмодерністського письма, що відбиває усвідомлення в “ситуації постмодерну” відносності будь-яких фактів, включаючи художні. Гетеродієгетичний наратив роману „Вальс на прощання” як „пастку” для читача розглянуто в пункті 3.2.2. Оповідач у “Вальсі” майже повністю “прихований” за текстом, він більше не нагадує читачеві про свою присутність і втрачає роль гегемона наративного світу, поступаючись власним суб'єктивним поглядом на користь текстової реальності. Наслідком є відчуття “правдивості” подій, про які читач дізнається здебільшого з діалогів героїв. Характери героїв, їх семантичні коди та наративні маски запропоновані реципієнту з незвичною для Кундери прямотою. Втім, складовою Кундерового романного світу (у формі окремих книжок або в просторі метаоповіді) є і постать читача - як позатекстова реалізація тексту. Під маскою об'єктивного оповідача за допомогою інтерпретаційної стратегії тексту відкривається суб'єктивність набагато вагоміша, що підтверджує орієнтацію Кундери на спосіб нарації, який залучає читача як повноправного партнера до інтерпретації текстового світу. Відкритість цього світу, характер і спосіб, в який ставляться запитання в романі, визначає феномен конотації, яка відкриває доступ до полісемії художнього тексту. Тому в творі поряд із “канонічним смислом” існують інші, вторинні смисли, які, на відміну від перших, подаються імпліцитно, у прихованій формі.

Підрозділ 3.3. присвячений художній реалізації проблеми автора в творчості Кундери. Проблема автора та комплекс пов'язаних із нею питань становить одну з найдискусійніших у літературознавстві. На сучасному етапі розвитку цивілізації літературні твори не з'являються випадково, а є інтенційними актами. Кундера-автор запроваджує коди значень відповідно до певного задуму, зважуючи та відміряючи співвідношення частини до частини, частин до цілого, що знаходиться в розвитку, проектуючи твір на очікувану відповідь гіпотетичного читача. Автор-деміург як семантичний вимір тексту постає в пункті 3.3.1. У романі „Книга сміху та забуття” з'являється нова наративна маска - аукторіальний оповідач, який виступає гарантом романної форми, що не має зв'язного сюжету. Наратор у першоособовій формі „втручається“ в кожну з історій роману, забезпечуючи спільність проблематики окремих оповідань. Явний наратор прямо чи опосередковано звертається до наратованого і пропонує дружелюбний для читача тон розповіді, використовуючи апелятивну або конототивну функцію дискурсу. В „Книзі сміху та забуття“ автор уперше у Кундери виступає деміургом романного світу. З царини фіктивної реальності тексту оповідач пересунувся на межу між фіктивним світом і позатекстовою дійсністю. Його існування повністю пов'язане з текстом, але наратор “наполовину” стоїть над фіктивним світом і може “оглядати” його в інтертекстуальних зв'язках і відкривати конотації, які реалізуються не лише в одному тексті, а можуть здійснювати зв'язок безкінечної кількості текстових світів. Поява явного наратора в романах - це вираження авторського задуму. Момент гри в романах Кундери полягає в тому, що письменник наділяє оповідача “позатекстовими” функціями, які спеціально наголошуються. Авторська маска як іронічний модус оповіді та пов'язане з цим коло питань досліджуються в пункті 3.3.2. Використання авторської маски як творчого прийому передбачає присутність автора на сторінках книги в якості власного персонажу - травестійного самоіронічного двійника. Письменник-постмодерніст мовби імітує роль автора, пародіюючи самого себе в акті пародіювання апропрійованих цитацій. Постмодернізм фіксує явище „смерті автора“, суб'єкт втрачає в творі свою колишню роль. Утім, виявляється, що ліричне самовираження можливе і на „чужій“ - деконструйованій - мові; письменник має можливість компенсувати своє “зникнення“ як автора за рахунок перетворення себе на текст, включення до твору в іпостасі власного травестійного персонажа, від особи якого здійснюється оповідь. Ще одна причина появи авторської маски полягає в тому, що при позбавлених психологічної глибини персонажах знакового характеру часто лише авторська маска може стати реальним героєм оповіді, який здатний утримувати увагу читача. Спроба встановити успішну комунікацію - нехай навіть на рівні іронії, досягти взаєморозуміння якщо не з масовим, то бодай з „культурним” читачем - уже сигналізує про побоювання „комунікативного провалу“. Інакше кажучи, автор, з'явившись у тому чи іншому вигляді на сторінках власного твору, відразу видає свою стурбованість з приводу того, що він може зіштовхнутися з „неспроможним” читачем. Важливим елементом гри з оповіддю в романах “Безсмертя” та „Повільність” є виразно експонована постать експліцитного автора, оповідача, який належить до фіктивного художнього світу і веде оповідь від власної особи та виступає як персонаж. Якщо читач сприймав текст як діалог між емпіричним автором і реципієнтом, в якому за допомогою наративних стратегій вирішальну роль відігравав оповідач як гарант текстового світу, мить невпевненості в непохибності цієї ролі породжує нову подобу взаємного діалогу. Ця мить надає читачеві рівних прав з автором на інтерпретацію твору та розширює романний простір читацької самопроекції. Романне есе як авторська комунікативна стратегія розглядається в пункті 3.3.3. До постмодерністських особливостей оповіді належать свідомий відбір незвичних мовних засобів і використання різноманітних вербальних стратегій. Такою стратегією для Кундери стало включення літературно-критичних і філософських есе до наративного простору власних романів. Імпліцитний автор та імпліцитний читач - це абстракції, у творі вони не мають голосу і засобів комунікації, а тому сприймаються невід'ємно від цілого тексту твору. Саме есе створює умови для зустрічі в тексті цих двох оповідних інстанцій, виступаючи засобом авторської комунікації. Водночас вихід за межі літератури до сфери літературознавства, що розширюється до царини культурології, покликаний розсунути часові та просторові межі твору. Кундерівський роман завдяки цьому набуває багатовимірності, надзвичайної інтелектуальної густоти та відкритості. В ньому переплетена велика кількість художніх кодів і культурних знаків, „слідів”, що відсилають до простору культури. Кундерівське есе є формою філософських роздумів, рефлексії, що проникають до світу тексту, одночасно „посилаючись” на світ реальний, в якому дані терміни або теорії насправді існують. Есе дозволяє автору відмежуватися від створеного ним художнього твору, вступити з читачем у відкритий діалог і подолати відчуження читача від тексту. Лише тоді, коли відбувається співтворчість, стає можливим, як доводить дисертант, перетворення основних значень книги на особисті ціннісні орієнтири читача.

У підрозділі 3.4. Особливості оповідної структури романів Мілана Кундери дисертант звертається до центральних категорій формальної побудови тексту. Пункт 3.4.1. досліджує бінарні опозиції як структуротворчий принцип. Біполярний поділ текстового світу, в якому реалізуються текстові можливості (теми та мотиви), є характерним засобом семантичної структури Кундерових романів. Між опозиціями простягається простір, у якому пересуваються романні постаті в пошуках власної ідентичності. Їх наближення до того чи іншого полюсу одночасно означає новий варіант теми або мотиву, втіленням якого стають герої. Цей семантичний простір реалізується не лише за допомогою традиційних опозицій на кшталт вірність - зрада, легкість - важкість, але й може виникати в рамках одного поняття - наприклад, подвійна природа сміху в романі “Книга сміху та забуття” (сміх янгольський і сміх диявольський). Така поляризація смислів означає швидше двозначність, ніж контрадикцію, а реалізація на рівні варіювання свідчить про „зняття” опозиційності, про плинність семантичних одиниць. У пункті 3.4.2. розглянуто метанаратив Мілана Кундери. Якщо розуміти оповідь у постмодерністському сенсі як легітимацію досягнутого пізнання, семантичний простір, що поєднує Кундерові твори, існує мовби поза текстом, на рівні читацької рецепції. Вирішальну роль при моделюванні романного світу відіграє постать оповідача, який виступає як суб'єкт наративу, текстове „я”, що реалізує аукторіальну оповідь як варіант самого себе. Оповідачеве „я” ідентифіковано в кожному з романів наявністю тотожних знаків. Ця тотожність прокладає шляхи між окремими романами, які, завдяки цьому, можна сприймати як варіації єдиної оповіді - метанаратив. Легітимність цілісності забезпечує також постать аукторіального наратора. Самостійні дискурси, представлені окремими творами, гетеродієгетичний аукторіальний наратив пов'язує в один метадискурс, який є частиною метанаративу. Автор роботи зазначає, що метадискурс орієнтований на читацьке сприйняття змісту, тем і мотивів, що знаходяться в центрі уваги окремих романів та реалізуються в їхніх рамках як фрагмент загальних міркувань про ці поняття, теми і мотиви. Відповідно, якщо позиція читача щодо метанаративу є значною мірою пасивною, метадискурс дозволяє йому реалізувати свою активність у вигляді інтерпретації. Метанаратив, своєю чергою, включає не лише художній світ твору, вигаданий автором, але й прийоми його конструювання та процес написання твору. Романи Кундери мають усі ознаки метанаративу, і це дає дисертантові змогу дійти висновку про те, що Кундера, який проголосив у своїх есе прихильність до модерністського роману, у власній художній практиці застосовує прийоми, властиві постмодерністській літературі.