Архетип у романістиці Ф. Фіцджеральда та В. Домонтовича

Розгляд особливостей художньої реалізації та функціонування архетипів першостихій у текстах романів Ф. Фіцджеральда та В. Домонтовича. Аналіз способів реалізації архетипових значень, символів та образів, що наявні в текстах досліджуваних творів.

Рубрика Литература
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 30.09.2013
Размер файла 41,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Архетип у романістиці Ф. Фіцджеральда та В. Домонтовича

художній роман архетиповий

Компаративістика є сьогодні дуже на часі, що обумовлено не лише розумінням національної літератури як живого складника системи світової літератури, а й наявністю низки загальних суспільних та культурологічних змін. Зокрема, процес глобалізації, що відбувається у всьому світі, слугуючи чинником формування нового світового порядку, вимагає від науки заглиблення в систему «Я-Інший» з метою дошукування спільних основ, що ставали би об'єднуючим началом та сприяли б формуванню толерантності спільноти.

Американо-українська компаративістика, в царині якої провадиться дане дисертаційне дослідження, являє собою одну з маловивчених галузей літературознавчої науки. Хоча компаративно романи Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича поки що не розглядалися, вони, звісно, вивчалися нарізно (J. Aldridge, M. Bewley, A. Mizener, L. Fiedler, M. Cowley, L. Trilling, W. Troy, Ю. Лідський, О. Горбунов, В. Кухалашвілі, В. Толмачов, Ю. Шерех, С. Павличко, М. Шкандрій, Ю. Загоруйко, О. Боярчук). Саме компаративне дослідження творчості цих письменників зумовлене тим, що наявні значні збіги у структурі архетипового шару їхньої романістики. Окрім того, обидва письменники протягом досить довгого часу жили за межами своєї країни. Таким чином, вони стали носіями «емігрантсько-експатріантського» комплексу, який великою мірою визначив їхнє світовідчуття та вплинув на характер їхнього творчого доробку.

Актуальність дослідження полягає в тому, що уперше в Україні романістика Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича досліджується компаративно. До того ж, аналіз творів американського та українського письменників здійснюється під кутом зору архетипової критики, яка сьогодні визнається перспективною в українському літературознавстві. З початку 90-х років посилюється цікавість вітчизняних літературознавців до цього підходу, засвідчена цілою низкою непересічних актуальних студій за авторством як знаних, так і молодих науковців. Долучення надбань світової архетипової методології до вивчення української літератури дозволяє значно розширити можливості інтерпретації як уже відомих творів, що увійшли у традиційний національний канон, так і тих, що не були в нього включені, а також зразків красного письменства, демонстрованих сьогодні.

Вартує наголосити на тому, що архетипова критика іманентно не існує без включення у свою парадигму порівняльного аналізу. Ця літературознавча традиція повсякчас розвивається, живлячись з різноманітних гуманітарних сфер, як-от: філософії, культурології, антропології, релігієзнавства, психології тощо, наслідком чого і стає витворення продуктивного критичного підходу. Природно, що і в даній дисертації ми не обійшлися без виходу на позалітературознавчі гуманітарні галузі.

Видається, що вивчення архетипового шару романістики Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича є вельми обґрунтованим, оскільки увесь літературний процес в межах ХХ століття (а не лише американська чи українська літератури) виявляє потужну тенденцію до реміфологізації. Окрім того, не можна оминати увагою і той факт, що обидва письменники відзначаються неабиякою схильністю до суто життєвого, на рівні біографічному, міфологізування та міфотворчості.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась на кафедрі зарубіжної літератури Київського національного університету ім. Тараса Шевченка в рамках комплексної науково-дослідної теми «Закономірності літературного процесу ХХ століття: підсумки і проблеми». Робота виконана з урахуванням основних положень Національної програми «Освіта» (Україна ХХІ століття) та принципів гуманітарної освіти в Україні.

Об'єктом дисертаційного аналізу стали тексти романів Ф.С. Фіцджеральда («Великий Ґетсбі» («The Great Gatsby»), 1929; «Ніч лагідна» («Tender is the Night»), 1934) та В. Домонтовича («Дівчина з ведмедиком», 1928; «Доктор Серафікус», написаний 1928 року, вийшов друком 1947 року; «Без ґрунту», 1942-1943).

Предметом дослідження є реалізації архетипових значень, символів та образів, що наявні в текстах досліджуваних творів.

Актуальність теми дослідження, як і природа художніх текстів, обумовили мету роботи. Вона, зокрема, полягає у доведенні глибинної закоріненості романів Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича в архетипові символи, образи та значення і вияві унікального охудожнення першообразів колективного несвідомого у текстах українського та американського письменників. Ми також зосереджуємося на визначенні тих культурологічних, національних, суспільних та індивідуальних чинників, що обумовлюють характер архетипового шару романістики Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича. Досягнення поставленої мети закономірно передбачає розв'язання низки наступних завдань:

- подати теоретичний обрис архетипової критики;

- виявити особливості художньої реалізації та функціонування архетипів першостихій у текстах романів Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича:

а) архетипу Землі, і зокрема архетипів Матері-Землі, Каміння, Скелі, Домівки;

б) архетипу Лабіринту;

в) архетипу Вогню через архетиповий комплекс спеки;

г ) архетипу Води, і зокрема комплексів Харона та Офелії;

- висвітлити специфіку вербалізацїі першообразів несвідомого:

а) архетипу Матері;

б) архетипів Анімусу й Аніми, і зокрема демонічної міфологеми жінки-відьми;

- дослідити прояви архетипу Самості, міфологеми героїчних пошуків, архетипу Провідника, а також архетипові прояви комплексу Homo Ludens у романістиці Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича;

- ґрунтовно систематизувати виявлені охудожнення означених архетипів;

- констатувати схожості та розбіжності у текстах на архетиповому рівні з урахуванням низки культурологічно, національно, суспільно та індивідуально маркованих чинників.

Для досягнення визначеної мети роботи та розв'язання сформульованих завдань було застосовано комплекс методів дослідження, які також обумовлені вимогами літературознавчої компаративістики. Найадекватнішими при вивченні обраного предмету дослідження виявилися наступні: порівняльно-типологічний, міфокритичний, критика першостихій (за Ґ. Башляром), архетиповий, психоаналітичний.

Методологічною базою реферованої дисертації стали розробки та ідеї таких учених як К.-Ґ. Юнґ, Ґ. Башляр, М. Еліаде, Н. Фрай, Дж. Кемпбелл, Л. Фідлер, К.-П. Естес, Р. Жірар, Ф. Уілрайт, П. Брюнель, Р. Клементс, В. Жирмунський, В. Пропп, Є. Мелетинський, В. Топоров, М. Євзлін, Д. Наливайко, С. Пригодій, А. Нямцу. Ми також застосовуємо при аналізі елементи концепції Й. Гейзінги задля пояснення комплексу Homo Ludens, який виразно зреалізовується в долях героїв досліджуваних романів, актуалізуючись через втілені архетипові символи та значення.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що дане дослідження є першою в Україні спробою архетипового компаративного вивчення романістики Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича. Новизною відзначається і методологічний аспект висвітлення об'єкта дослідження, що по-новому розкривається в межах архетипової критики різних спрямувань.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження визначається тим, що пропонований у ньому підхід є вельми нетрадиційним для сучасної української літературної науки. Аналіз архетипового шару художніх текстів Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича проводиться в роботі в рамках архетипології першостихій (Землі, Вогню, Води), першообразів несвідомого (Матері, Анімусу й Аніми), а також під кутом зору архетипіки Самості, Провідника, міфологеми героїчних пошуків і у річищі комплексу Homo Ludens в його архетипових проявах. Обрана для дослідження романістика ще не вивчалась вітчизняними літературознавцями в подібній царині. Окрім того, вперше у вітчизняній та зарубіжній літературній науці встановлено й проаналізовано низку типологічних збігів та розбіжностей у художньому доробку американського та українського письменників на архетиповому рівні.

Практичне значення отриманих результатів вбачається у можливості їхнього використання як при розробці загальних вузівських курсів (історія американської та української літератур ХХ століття, теорія літературної критики), так і спеціальних курсів з проблем сучасної американо-української компаративістики, архетипової критики чи при підготовці спецсемінарів та створенні навчальних посібників. Уможливлюється компаративне вивчення творчості письменників в межах курсу історії світової літератури, що слугуватиме запорукою формування ширшого погляду на зв'язок між американською та українською літературою початку ХХ століття.

Апробація роботи здійснювалась при її обговоренні на кафедрі зарубіжної літератури Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, а також у доповідях на наукових аспірантсько-студентських конференціях на базі Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького (2000, 2001 роки); на міжвузівській науковій конференції «Мовно-культурна комунікація: напрямки і перспективи дослідження» (Київ, 9 квітня 2003 р.); на міжнародній науковій конференції «Актуальні проблеми американознавства» (Київ, 25-26 березня 2004 р.); на міжвузівській науковій конференції «Семіотика культури/тексту в етнонаціональних культурах світу» (Київ, 14 квітня 2004 р.); на міжвузівській науковій конференції «Філологія в Київському університеті: історія та сучасність» (Київ, 12 жовтня 2004 р.); на міжвузівській науковій конференції «Мови і культури в контексті глобалізаційних процесів» (Київ, 12 квітня 2005 р.).

Результати розвідки представлені у семи публікаціях автора, п'ять з яких - у фахових виданнях ВАК України.

Структура дисертаційного дослідження визначається логікою вивчення поставленої проблеми та сформульованих завдань. Загальний обсяг роботи - 193 сторінки. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Список використаних джерел містить 259 позицій.

У вступі на основі короткого аналізу літературознавчої критики художнього доробку Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича визначається стан наукової розробки поставленої проблеми, подається обґрунтування актуальності обраної теми, наукової новизни дисертаційної роботи, її теоретичної значимості та практичної цінності. Формулюється мета роботи, визначаються основні завдання дослідження, його об'єкт та предмет, окреслюється структура дисертації, наводяться відомості щодо апробації отриманих результатів.

У першому розділі «Архетипова критика: теоретичний обрис» висвітлюються основні теоретичні засади сучасної зарубіжної та вітчизняної архетипової критики. Подається опис основних тенденцій архетипової методології через огляд програмних студій визначних дослідників, що працюють у цій царині. Відзначається, що метод архетипового аналізу художніх творів, попри свою популярність, ще не виявив усього потенціалу і має значну тенденцію до подальшого розвитку як в зарубіжному, так і у вітчизняному літературознавстві. Вивчення різних поглядів на методологічні потенції архетипової методології уможливлює виявлення ступеня їхньої продуктивності, а також вироблення й обґрунтування власних методологічних і теоретичних засад. Це також безпосередньо підводить дисертанта до аналізу архетипового шару романістики Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича.

У другому розділі «Першостихії: архетипові втілення» простежуються особливості проявів архетипових значень, символів та образів, котрі оприсутнюються у текстах романів Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича в межах базових архетипів Землі, Вогню та Води. Текст художнього твору, який народжується в авторській уяві, природно може містити також і оприявнені символи першостихій. Історія літератури взагалі стикається із частим зверненням письменників до космогонічних міфів (зазвичай, звісно, у трансформованому вигляді). Щодо власне першостихій, то вони здебільшого виявляють себе як константи світоустрою. Це великою мірою пояснює виняткову змістову та емоційну наповненість, що нею відзначаються архетипи першостихій. Безперечним, відтак, є те, що останні відіграють у художніх творах дуже важливу роль.

Однією з яскравих складових архетипового шару романістики Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича є втілення архетипу Землі та його модифікацій, як-от: архетипів Матері-Землі, Скелі, Каміння, Домівки, Хижі, Лабіринту. Архетип Землі є одним з найпродуктивніших у досліджуваній прозі, постаючи як символ повернення додому, пошуку праоснов, бажання закорінення тощо. Його базовими характеристиками є материнськість та здатність надавати захист. Утім, ці вельми загальні риси ущільнюються та специфічно опосередковуються в досліджуваній прозі.

Означений архетиповий образ відіграє всуціль знакову роль у формуванні та функціонуванні американської та української ментальності як таких. Мовиться, перш за все, про сакральність Землі у ментальній картині українця. Відомо, що одним з елементів доволі вичерпного коду «українськості» є антеїзм, що пояснюється існуванням на українському терені автохтонної землеробської культури. Українець уявляє Землю передовсім як Неньку, що виконує захисну материнську функцію. Особливістю сприйняття концепту Землі в американському національному образі світу стає її розуміння у пов'язаності з феноменами фронтиру та американського регіоналізму. У «ментальній мапі» американця (як свідомій, так і позасвідомій) міститься картина так званого «серединного ландшафту», що займає проміжну позицію між гармонією культурно-цивілізаційною та гармонією природного дикого простору. Мешканцем такої території ставала свого часу людина, що існувала воднораз і як частина природи, і як позаприродна істота. Відповідно формувалася самодостатня духовно та матеріально особистість1. Дуже важливим є сприйняття Землі як запоруки життя, і часто цей концепт буває позбавлений надмірної сакралізації. Риси регіонального міфу в межах набагато ширшого архетипового значення Землі романи Ф.С. Фіцджеральда демонструють через опозицію «Схід-Захід». Щодо В. Домонтовича, то його посутньо модерний дискурс рішуче неґує традиційний народницький міф, в якому Земля сприймається як Мати-Берегиня. Однак у такий спосіб формується ситуація «безґрунтів'я», що визначається як руйнівна. До того ж, подібний стан має й всуціль універсальні, архетипові риси. Цей же універсальний архетиповий прояв відірваності від Землі яскраво увиразнюється і в долях героїв американського автора.

Архетипове значення Матері-Землі прочитується у текстах романів передовсім як одвічна пов'язаність людини із рідною землею. У цьому сенсі прояви названого архетипу сигналізують прагнення символічного пошуку своїх коренів та одвічних праоснов буття. Утім, героям обох письменників навряд чи вдається цього досягти. Концепт «відірваності» демонструється авторами як на мовному, так і на сюжетному рівнях. Приміром, один з романів В. Домонтовича має знакову назву «Без ґрунту», яка від самого початку окреслює код розгортання сюжетної лінії. Поза тим, герої американського та українського письмовців потрапляють у доволі схожі життєві ситуації, в яких вповні зреалізовується ситуація тотального «безґрунтів'я». Більшість героїв Ф.С. Фіцджеральда живуть не там, де народилися. Деякі з Домонтовичевих персонажів почуваються вкрай незатишно навіть у своєму рідному місті, яке перетворюється на відверто спрофанований простір існування, такий, що характеризується рисами розпусності, слабкості, незахищеності. Усі місцини, які б мали втілювати собою архетипізований символ Матері-Землі, так чи інакше виявляються спотвореними, причому часто винуватцем подібної ситуації є сама людина. У цьому випадку померла земля стає символом фатальності та зловісності. Подібна атмосфера позначається на внутрішньому стані та світовідчутті персонажів, що перебувають під гнітючим тиском цього простору. Їхній внутрішній стан, відтак, можна схарактеризувати як виразно несталий, а світовідчуття як таке, що виявляє яскраві риси апокаліптичності.

У схожому ракурсі постає і архетип Домівки, який знаходить своє втілення в межах названого фундаментального образу першостихії. Він також позначений явним браком сакрального характеру Дому як символу в житті майже всіх героїв обох письменників, що іще раз виокремлює ситуацію тотального «безґрунтів'я». Ф.С. Фіцджеральд витворює образи розкішних будинків-монстрів, що є абсолютно непридатними для життя, позаяк на архетиповому рівні єдино належним для існування домом є хижа1. В. Домонтович подає опис традиційної української оселі, яка, попри свою закоріненість, також більше не є справжньою, адже сама доба перетворила усталеність на ілюзію.

Універсальна модель «лабіринтної» загубленості, що зреалізовується в межах архетипу Лабіринту, є однією з основних у романістиці як Ф.С. Фіцджеральда, так і В. Домонтовича. Вражаючим є той мовний інструментарій, що з нього користаються обидва автори для виразного втілення означеного стану.

Потужний архетиповий код «лабіринтної» ситуації, яку проживають герої-чоловіки, повсякчас демонструє риси двовимірності. По-перше, це універсальна екзистенційна ситуація загубленості як така. У цьому архетиповому символі оприсутнено досить потужну метафізичну константу, що значною мірою домінує у житті людини, а тому сам архетип визначається неймовірно високим ступенем впливу. По-друге, це більш вузьке втілення архетипу через феномен мегаполісу як спрофанового життєвого простору. Майже завжди у текстах ці два аспекти увиразнюються навзаєм, постаючи як викликана «незручністю» та «несталістю» існування в місті ситуація «лабіринтної» загубленості й навпаки. Таким чином, значно зростає і потужність цього символу. Знаходячись у стані магічної одержимості коханою жінкою, герої-чоловіки воднораз відчувають і шалений тиск, що справляє на них велике місто, яке постає як безладна хаотична територія. У цьому зв'язку волею авторів також зреалізовується у текстах і та характеристика архетипу Лабіринту, яка визначає його як жіночий символ, позаяк саме Лабіринт є наймісткішим кодом темного, таємничого, прихованого та внутрішнього (а це, як відомо, традиційно приписувані фемінному риси). У такий спосіб Ф.С. Фіцджеральд та В. Домонтович вводять своїх героїв у «жіночий лабіринт», символічним виходом з якого стає розгортання процесу індивідуації через пробудження Аніми. Поза тим, кожен з героїв волею авторів витворює свій власний уявний лабіринт з догм, позірних цінностей, усталених життєвих уявлень. Блукання подібним лабіринтом природно спричиняється до відчуття величезної незахищеності. Це водночас свідчить і про універсальність ситуації загубленості як такої. Герої обох авторів, таким чином, проживають у своїх «лабіринтах» ініціаційне випробування, яке є вкрай самотнім і часто стає небезпечним. Постійна наявність у текстах творів означеної ситуації дозволяє зробити і ширший висновок: навзагал епохи, які є часовим тлом досліджуваних романів (зокрема, Jazz Age у Ф.С. Фіцджеральда та 20-і рр. ХХ ст. або епоха «безґрунтів'я» у В. Домонтовича) становлять символ суцільного падіння, несталості, міцно переплетених з витонченою гламурністю, якій вже ніколи не судилося «піднятися».

Специфіка втілення архетипу Вогню розкривається в текстах через архетиповий комплекс спеки, який постає в романах як означник доконечної екзистенційної «незручності» існування, тобто у пов'язаності із вищезгаданою ситуацією «лабіринтної» загубленості. Спека як явище символічне абсолютно в усіх романах зловісна, вона провіщає щось недобре, їй притаманна риса нечистоти. Вона викликає стани непевності, марень, нудоти. Зрештою, спека асоціюється в текстах із пекельним вогнем, що покликаний водночас покарати і очистити від гріхів.

Архетип Води у варіантах своїх охудожнень постає в романістиці Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича як символ плинності, мінливості, і водночас оновлення. Загалом, цей базовий архетип демонструє у своїх виявах безліч рис амбівалентності. У досліджуваному доробкові архетип Води найчастіше постає як багатоплановий архетиповий комплекс, з'являючись у художній плоті твору тоді, коли герой потребує саме духовного та душевного очищення. Очевидно, це пов'язано із давніми ритуалами хрещення, коли людина, вийшовши з води, оновлювалался. У первісних людей функцію подібного оновлення виконував обряд ініціації, причому дуже часто він провадився із застосуванням води.

З оприсутненим архетипом Води пов'язані майже всі межові ситуації у житті героїв обох авторів (це й своєрідна ініціація Ґетсбі, і проживання стану Першолюдини героями В. Домонтовича, і риси комплексу Офелії, втілені у постатях Зини Тихменєвої та Ніколь Дайвер, і «океанічне» відчуття, наявне у світосприйнятті Ростислава Михайловича та Витвицького тощо). Тексти обох письмовців демонструють і безліч прикладів «водних» метафор, що буквально працюють на посилення змістово насиченої символічності образів в межах цього архетипу.

Приміром, у «Великому Ґетсбі» за участю архетипу Води вибудовується колоподібна структура оповіді: Ґетсбі починає справжнє доросле життя на воді, свою загибель він знаходить у ній же. Вода постійно супроводжує героїв роману «Ніч лагідна». Дік Дайвер власноруч створює казковий пляж, на якому життя видається вічно щасливим і радісним. Згодом із сім'єю він живе поблизу швейцарських озер, чиї непорушні води постають символом духовної стагнації самого героя. Згодом у тексті з'являється образ брудної води, калюж, який також яскраво характеризує ту життєву ситуацію, в якій опиняється Дайвер. Контрастно в цьому сенсі виглядають прадавні індіанські річки, до яких врешті дістається головний герой роману. Вони навіюють спокій, затишок і впевненість, сприймаються ним як одвічно мудрі.

У всіх трьох романах В. Домонтовича герої прагнуть до води, усі вони обов'язково потрапляють до Дніпра, на пляж. Беручи до уваги те, що кожного разу вони мусять для того на човні переплисти на інший берег, можна говорити про втілення комплексу Харона. У такий спосіб зреалізовується ситуація символічного переходу з реального в позареальний, ілюзорний світ, яку проживають герої. Часто це ситуація символічного повернення до втраченого Раю, яке вможливлюється лише на берегах одвічної ріки. Образи річок є дуже виразними в романах українського автора. Вони різні: то це величний Дніпро, то спаплюжена висохла ріка, яка колись також була могутньою. Тепер же вона - найкращий символ тієї людської одірваності від своїх праоснов та коренів, яка й спричиняється до тотального «безґрунтів'я».

Третій розділ «Вербалізація першообразів несвідомого» присвячений детальному висвітленню тих особливостей фундаментальних архетипових значень, що зреалізовуються в романах Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича. Визначаються риси оприсутнень архетипу Матері як в постатях реальних матерів, так і на символічному рівні. При цьому виявляється, що сакральні характеристики цього архетипового символу майже не знаходять свого втілення в образах матерів героїв обох письменників. Це природно стає ще однією причиною того відчуття загубленості в світі, яке проживають персонажі. Тут маємо і чимало відмінностей, спричинених культурно, національно та індивідуально маркованими чинниками. Йдеться, зокрема, про глибоку родинну закоріненість героїв Ф.С. Фіцджеральда та доволі незначну роль сім'ї у дискурсі В. Домонтовича, а також про культурний комплекс втрати основ, який безпосередньо впливає на багатьох з героїв, великою мірою формуючи їхнє світосприйняття.

Специфіка втілення цього базового архетипу в постатях героїнь обох авторів (ведеться, зокрема, про негативний комплекс матері та гіпертрофію материнського у термінах К.-Ґ. Юнґа) дозволяє нам витлумачувати їхні образи в опозиції «традиційна жінка-»нова» жінка». Така дихотомія є виразнішою в текстах В. Домонтовича (безумовно, це пояснюється низкою культурологічних та національних особливостей, що проявляються в романах), однак героїні американського автора певною мірою також проявляють деякі з особливих рис модерної жінки. Знаковою у цьому контексті постає неоднозначність авторських позицій щодо образів героїнь: з одного боку, вони демонструють готовність надати жінці право голосу, право витворення своєї історії. З іншого ж, стикаємося із відвертим замовчуванням жінки або її неґацією. Таким чином, жіночий дискурс лишається у творах здебільшого «непромовленим».

Дія архетипу Матері дається взнаки і в долях героїв-чоловіків, що з'являються на сторінках творів обох письменників Зокрема, яскравого прояву останній набуває у такій специфічній рисі доктора Серафікуса як його гомосексуальність та певний гермафродитизм. Натомість у постатях героїв Ф.С. Фіцджеральда особливості архетипу Матері зреалізовуються передовсім у таких їхніх рисах як сміливість та рішучість, тактовність, ніжність та стійкість, амбіційні прагнення до високих ідеалів, готовність пожертвувати собою заради благородної мети. Подібного майже не подибуємо в образах чоловіків, що їх витворює українець В. Домонтович.

Фундаментальні архетипи Анімусу й Аніми демонструють у текстах творів розмаїття проявів, імплікуючи насамперед двоїстість людської душі, ситуацію особистісного виклику. Фактично ці архетипи є рушійними силами усіх психологічних процесів в чоловічій та жіночій душі, адже виокремлюються в теорії архетипів передовсім як означники того несвідомого аспекту особистості, що обумовлений статтю. Тож лише за умови їхнього впливу можливе набуття цілісності та внутрішньої гармонії особистості.

Особлива увага приділяється окресленню цих архетипових значень у зв'язку із комплексом «нової» жінки модерної доби, який повсякчас оприсутнюється у романах. Одним з аспектів витлумачення деяких жіночих образів є аналіз останніх через аспект одержимості Анімусом, що призводить до їхньої значної змаскулінізованості, яка є однією з базових рис образу «нової» жінки. Ця одержимість найпотужніше втілюється на різних рівнях в образах Домонтовичевих героїнь. Їхній агресивний, майже маскулінний дискурс, мовні та інтелектуальні ігри з оточуючими, постійне оцінювання ситуації, аналітичність розуму - усі ці риси значною мірою неґують традиційне уявлення про жіночність. Вони перебирають на себе чоловічі функції навіть у відносинах з чоловіками, постійно шукають для себе чоловічих відповідей на свої, властиво жіночі, запитання. У такий спосіб ще раз потверджується посутня модерність В. Домонтовича, який чітко і тонко відчуває свою епоху. Щодо героїнь Ф.С. Фіцджеральда, то більшість із них скоріше «одягають» на себе час, аніж проживають його, хоча є й винятки.

Реалізації архетипів Анімусу й Аніми слугують в житті героїв поштовхом до розгортання процесу індивідуацїі та подальшого досягнення Самості, що й простежується в романах. Жінки стають для героїв-чоловіків втіленням міфічної ситуації виклику, який необхідно прийняти. У стані магічної закоханості в жінку чоловіки проживають ситуації «візіонерського» прапереживання: чоловічий Logos натрапляє на невимовну красу жіночого Eros. Ці епізоди пов'язані так само із підсвідомою тугою за втраченим раєм та відчайдушною фантазією про ідеальне, райське кохання. Посутня двоїстість архетипу Аніми, що являє собою його іманентну характеристику, значно підсилює той вплив, якого зазнають на собі закохані герої-чоловіки. Вони опиняються у дуже потужному силовому полі, в якому наявні можливості як щасливого оновлення, так і внутрішньої духовної руйнації (їх уособлюють жіночі персонажі обох авторів).

Насамкінець подається характеристика низки жіночих образів через призму демонічної міфологеми жінки-відьми, котра оприсутнюється як поліархетиповий комплекс, в якому поєднані риси Мадонни, Діви, Дитя та Повії. Елементи цього сукупного уособлення численні: це голоси жінок, їхні визначні риси «золотавості» та янголоподібності, поєднані з ознаками диявольської, демонічної магічності та привабливості, мудрої «дитячості» й чистоти, яка справляє неймовірний вплив на чоловіків. Такі героїні, керуючися їм самим ледве зрозумілими інстинктами, затягують чоловіків у своє демонічне буття, замішане на сильному еротичному потягові та незрозумілій привабливості. Одним з аспектів ірраціонального, демонічного, містичного впливу на героїв-чоловіків у романах обох письменників стають жіночі голоси. Їх можна порівняти із голосами міфічних Сирен, які разом з неймовірною заворожуючою силою несуть в собі невідворотну загибель.

Окрім того, героїні являють собою доволі рідке, і тим жаданіше для чоловіка поєднання рис чистої праведниці Мадонни (або дитини) та Повії. Значно підсилює внутрішню контрастність, а, відтак, і дієвість такої сполуки абсолютизація чистоти Діви-Мадонни у західній культурній традиції, що природно призводить до абсолютизації забрудненості Повії як архетипової постаті. Архетип Мадонни містить у собі також і архетиповий образ Дитяті, який (в одному зі своїх втілень) символізує чистоту, щирість, відвертість, відкритість щодо світу та наявність безлічі потенційних можливостей. Саме тому, поза всім іншим, героїні, постаті яких витворюють письмовці, відповідають прагненню героїв-чоловіків оновити та очистити своє життя.

Архетип Дитяті також безпосередньо пов'язаний із реалізаціями архетипу Самості, адже Самість є найвищим проявом людської духовної і душевної повноти. За Юнґом же, архетип Дитяті є означником того, хто спроможний до створення цілого, тобто, іншими словами, це - символ первісної цілісності 1. Тут дається взнаки і та особлива дитяча мудрість, яка певною мірою притаманна героїням обох авторів. Усі ці риси втілені в постатях як молодих дівчат, так і доросліших жінок. Утім, у випадку з останніми, маємо змогу спостерігати їхню духовну трансформацію. Вона полягає саме у поступовому переважанні лихого, зловісного боку, тобто природи архетипового образу Повії. Особливо виразно це показує у своїх романах Ф.С. Фіцджеральд. Як справедливо зазначає Л. Фідлер, американський письменник майстерно описує, як Біла Богиня перетворюється на Білу Відьму 2. Поза імплікаціями опозиції Мадонна-Повія, це має відношення і до багатства та неоднозначного ставлення до цього соціального феномену з боку самого автора.

У четвертому розділі «Профанність вияву Selbst у долях героїв» з'ясовується ступінь та причини спрофанованості художнього втілення в романах архетипу Самості у його пов'язаності з архетипом Провідника, міфологемою героїчних пошуків та комплексом Homo Ludens, який значною мірою виявляє свій архетиповий характер. Аналізується знаковість останнього в контексті доби «безґрунтів'я» та «епохи джазу».

У процесі індивідуації герої зазвичай стикаються із мудрими товаришами, котрі у певний спосіб скеровують їх на важкому шляху. Архетип Провідника увиразнюється, проектуючись у свідомості на постаті мудрих старих, мудрих жінок, які часто можуть відігравати у житті людини роль духовного батька чи матері. Важливість цього архетипу полягає в тому, що він безпосередньо пов'язаний із досягненням Самості, до чого здебільшого мимоволі ідуть деякі з героїв романів. Утім, тексти демонструють у більшості випадків спрофанованість ролі мудрого старця. Це, відтак, унеможливлює для героїв звернення по допомогу та захист. Таким чином, маємо ще один приклад того, як сакральні риси архетипового символу великою мірою спотворюються. Зауважмо, однак, що ті образи, які несуть на собі риси архетипу Провідника, все-таки виконують свою функцію, часто даючи персонажам романів поштовх до внутрішнього розвитку, так чи інакше розхитуючи усталену до того систему світосприйняття.

У цьому розділі дисертації визначається специфіка функціонування в архетиповому шарі романістики Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича централізуючого архетипу Самості у поєднанні з міфологемою героїчних пошуків. Цей архетип отримує численні втілення в образах деяких центральних персонажів. Ми стикаємося з драматичними долями героїв, що встали на шлях індивідуації, позначений рисами апокаліптичного покликання та одержимості. Найяскравіше це проявляється у зв'язку з героями трьох романів з досліджуваного доробку (Джей Ґетсбі - «Великий Ґетсбі», Дік Дайвер - «Ніч лагідна» Ф.С. Фіцджеральда, Зина Тихменєва - «Дівчина з ведмедиком» В. Домонтовича).

Прояви архетипу Самості в жіночому образі В. Домонтовича природно мають яскраво окреслені фемінні риси. У цьому сенсі взагалі контрастно виглядає присутність жінки у виділеній низці героїв. Однак, зважаючи на виразний культурологічний концепт «нової» жінки, що оприявнюється на сторінках творів українського письменника, подібна ситуація не видається дивною. Основною рисою прояву архетипу Самості у цьому випадку стає прагнення до творення власного життя як проекту, тобто до життєтворчості. Утім, одірваність від своєї глибинної природи призводить до того, що героїня обирає згубний для себе шлях, уособлюючи образ «здичавілої» жінки (у термінах К.-П. Естес). Вона також перебирає на себе роль «втілювачки» нездійсненних бажань оточуючих, руйнуючи себе.

Архетип Самості увиразнюється через концепт напівбожественності та деміургійності («Великий Ґетсбі», «Ніч лагідна» Ф.С. Фіцджеральда), а також андрогінності та серафічності («Доктор Серафікус» В. Домонтовича) образів чоловіків. Приміром, обидва Дайвери, ця яскрава богемна пара, у культурологічному та архетиповому сенсі втілюють, сказати б, постаті сучасних богів, богів власної доби, на користь чого говорить їх вищий стан абсолютного спокою та бездіяльності. Сама вілла «Діана» стає на певний час центром Всесвіту, і вищим щастям є можливість потрапити у цей світ. Постійні посилання на неземну вдачу Діка насичують текст. Однак, згодом увесь цей казковий міфічний світ виявляється світом несправжнім, за яким стоїть страшна угода, схожа на таємницю Ґетсбі. Згодом має місце знакова трансформація. Герой-деміург (звісно, вкрай спрофанованого характеру) Дік Дайвер символічно міняється ролями зі своїм суперником Томмі Барбаном. Архетиповість цієї ситуації проявляється у втілених в ній мотивах двійництва, отримання новим героєм дружини колишнього, а також інверсії ролей.

У Ф.С. Фіцджеральда архетип Самості зреалізовується також і за допомогою колоподібної структури оповіді (символ мандали) та символізму чисел (у романі «Великий Ґетсбі»). Окрім того, у постаті головного героя подибуємо риси апокаліптичної покликаності до оволодіння своєю мрією, розгортання мотиву угоди з таємничими силами, зарівно як і мотиву міфічного героя, що стикається з реальністю та гине.

Архетип також проектується через комплекс pharmakos (за Р. Жіраром), що означує героїв як «пожирачів» гріхів, які коїть суспільство. Найпершою рисою, що об'єднує персонажів, в долях яких найвиразнішого прояву набуває архетип Самості, є їхня посутня «інакшість», яка воднораз слугує і найпершою причиною для виконання ними функції pharmakos. Поняття фатуму у зв'язку з образами цих героїв постає як сюжетотворчий мотив. Драматизм їхнього життєвого шляху є досить передбачуваним, а їхня здатність жертвувати собою підводить їх найближче до досягнення Самості (на відміну від низки інших героїв). Саме вони втілюють у собі риси справжніх pharmakos, адже колись були предметом захоплення з боку оточуючих, згодом ставши предметом їхньої ж зневаги. Аби зберігся звичний уклад життя, ці люди мусять перестати існувати. Вигнання, на яке прирікають своїх героїв обидва автори, має й біографічне підґрунтя. Певною мірою в романах втілився комплекс емігранта (Домонтович) та експатріанта (Фіцджеральд), і здебільшого саме через механізм pharmakos, основоположною рисою якого є саме вигнання.

Серафічність та андрогінність одного з героїв В. Домонтовича (роман «Доктор Серафікус») на архетиповому рівні мали би слугувати запорукою гармонійності світовідчуття. Утім, тут знову змушені робити висновок про десакралізованість цього символізму, позаяк наявна повна життєва неспроможність Комахи, а його позірна духовна врівноваженість є глибинною внутрішньою кризовістю.

У дослідженні також виявляються та аналізуються архетипові риси функціонування комплексу Homo Ludens. Останній втілюється через актуалізацію життя-гри в долях героїв обох авторів. Його оприявнення в постатях персонажів аналізованих романів певною мірою пов'язано із тим, що досягнення Самості героями творів (навіть якщо формальні його ознаки наявні) насправді є значною мірою спрофанованим. «Ігровий» момент епохи, така собі провокативність життя пояснюють подібну ситуацію. З іншого ж боку, символічне поринання у життя-гру є відчайдушною спробою порятунку в умовах тотальної несталості буття. Часто подібна гра втрачає риси несправжності, перетворюючись з ілюзії на реальність, що спричиняється до вкрай трагічних наслідків. Майже всі образи, що зустрічаються в романах, можна описати в термінах комплексу «двійництва», тобто такого стану свідомості, коли людина витворює двійника, який символічно проживає вигадане, бажане життя. З іншого боку, подібне вигадування певної гри пояснюється намаганням компенсувати повну й остаточну свою відірваність від праоснов та прообразів буття. Даються взнаки у цьому зв'язку і культурологічнi чинники (вплив голлівудського міфу на світосприйняття героїв Jazz Age та безтурботність киян за років НЕПу), які яскраво постають на сторінках романів. Знаково та символічно виглядають у цьому контексті неймовірно розкішні вечірки, що їх постійно описує у своїх творах Ф.С. Фіцджеральд. Вони набувають рис своєрідного ритуалу, свідченням чого постає власне сам текст. Безперечно, вражаючим є зникнення, фізичне та символічне, самих «дарувальників Раю» та героїв, які особливо виразно втілюють у собі «ігровий» маскарадний характер доби (романи «Великий Ґетсбі» та «Ніч лагідна»; роман «Дівчина з ведмедиком»), що метафорично уособлює кінець цієї епохи гри та початок справжньої катастрофи.

У висновках узагальнюються основні положення та результати дисертаційного дослідження. Зокрема зазначається, що застосування методології архетипової критики при аналізі романів Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича уможливило виокремлення надзвичайно глибокого за змістовою наповненістю архетипового шару, аналіз якого значною мірою допомагає висвітлити поетичний первень текстів. Таким чином, виявилося, що Ф.С. Фіцджеральд зосереджувався не лише на соціальній проблематиці, як вважала свого часу низка дослідників, а романи В. Домонтовича постали не лише в ракурсі загальноприйнятого уявлення про них як про зразки інтелектуального модерного письма в українській літературі ХХ століття.

Використовуючи у ході дослідження романів американського та українського авторів теоретико-методологічний доробок К.-Ґ. Юнґа, Ґ. Башляра, М. Еліаде, Н. Фрая, Дж. Кемпбелла, Л. Фідлера, К.-П. Естес, Р. Жірара, В. Проппа, Є. Мелетинського, В. Топорова, М. Євзліна, С. Пригодія, Н. Зборовської та інших дослідників, дисертант пересвідчився у конструктивності цієї парадигми критичного дискурсу. Вона цілком виправдала себе у процесі безпосереднього розгляду творів. У межах окресленої систематики архетипів стало можливим означення специфіки їхнього функціонування в архетиповому шарі романістики Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича. Окрім того, поєднання в подібній парадигмі низки положень визначних теоретиків архетипової критики робить її гнучкою при застосуванні, а, відтак, є запорукою об'єктивності та місткості студії.

Окреслюються основні, на думку автора дисертації, спільності та розбіжності в архетиповому шарі романістики Ф.С. Фіцджеральда та В. Домонтовича, що постали у ході компаративного аналізу романістики двох авторів. Утілення архетипів першостихій у художньому доробку американського та українського письмовців є одними з найпродуктивніших, такими, що великою мірою визначають специфіку архетипового шару досліджуваних текстів. Першообрази несвідомого, що вербалізуються у творах, часто сигналізують процес розгортання індивідуації в долях багатьох героїв, а також у більшості випадків є утворюючими компонентами образу «нової» жінки. Реалізації архетипів Самості, Провідника та комплексу Homo Ludens виявляють риси спрофанованості, що є закономірним у ситуації «безґрунтів'я» та доконечної несталості існування. Основні розбіжності, наявні у текстах, зумовлені своєрідністю культурологічно, національно та індивідуально маркованих чинників, які знаходять своє вираження у текстах романів. Ці чинники так само обумовлюють і те, що у романістиці американського та українського авторів часто віднаходимо приклади того, як певною мірою профануються та спотворюються сакральні риси окремих архетипових образів та символів.

Абсолютно всі прояви базових архетипів, що їх демонструють романи, мають місце за умов проживання героями межових ситуацій (які дуже нагадують одвічні міфологічні ситуації). Окрім того, наявний в досліджуваному доробкові діапазон оприсутнених архетипових кодів щоразу виступає засобом означення й увиразнення знакових смислових комплексів (як-от: апокаліптичність світовідчуття героїв та концепт «безґрунтів'я», що відповідають загальному звучанню прози обох письменників). Їхнє виявлення стає можливим саме завдяки поєднанню архетипового підходу з елементами інших методів. У такий спосіб відбувається оприявнення цілої низки особливостей прози письменників, які у більшості випадків і становлять ті розбіжності, котрі природно віднаходимо при порівнянні романів американського та українського художників. Воднораз такий підхід підвищує ступінь об'єктивості аналізу непересічної типології романів двох авторів, творчість яких на позір видається майже непорівнюваною.

Література

1. Художня трансформація апокаліптичних мотивів у прозі В. Домонтовича // Матеріали Всеукраїнської студентської наукової конференції «Актуальні проблеми природничих та гуманітарних наук у дослідженнях студентської молоді». - Черкаси: ЧДУ. - 2001. - С. 62.

2. «Тривога бути» як світовідчуття героїв В. Домонтовича // Матеріали Всеукраїнської студентської наукової конференції «Актуальні проблеми природничих та гуманітарних наук у дослідженнях студентської молоді». - Черкаси: ЧДУ. - 2002. - С. 184.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.