Проблема національного характеру в українській драматургії 20-х – початку 30-х років ХХ століття

Вияв української ментальності в драматичних, комічних та трагічних образах-характерах. Естетична природа героїв, їхня історико-часова зумовленість. Тісний взаємозв’язок національного характеру з жанровою природою драматичного твору та його поетикою.

Рубрика Литература
Вид автореферат
Язык украинский
Дата добавления 29.09.2013
Размер файла 90,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

У п'єсі "99 %", у якій більше драматичного, а то й трагічного, ніж комічного, Я. Галан відобразив складну ситуацію у колах тієї інтелігенції, яка прагнула якнайповніше реалізувати свої потенційні можливості, але, обмежена правами під чужим гнітом, тонула у взаємних обвинуваченнях, інтригах, чварах. Викриваючи фальш, лицемірство та підступність дійових осіб, драматург створив карикатурні образи-характери з метою загострити увагу на негативних рисах українців. Прагнення викрити потворні та огидні явища спонукало драматурга до такого способу відтворення складних і суперечливих процесів української суспільності.

У підрозділі 2.3 "Модифікація комедійних дійових осіб" наголошено на тому, що комічні характери не тільки передають дух часу, а й відображають традиції, звичаї, побут, спосіб життя, психологію та манеру поведінки людей, випробовують їх на здатність критично оцінювати свої вчинки, сміятися над власними вадами, дошкульно викривати їх з метою оздоровлення національного організму, який постійно потребує припливу нової енергії. Але національно-політичні комедії аж ніяк не влаштовували радянських ідеологів. Настав час творення нової "позитивної" комедії, "назрівала туга за теорією "позитивної сатири", яка б не картала, а ласкала і гладила; сатири, звільненої від критичних потрясінь та обурення, і в якій би сміх супроводжувався "безхмарним світлим ліризмом".

Таку спробу зробив І.Микитенко. Дві п'єси "Дівчата нашої країни" (1932) і "Соло на флейті" (1935) автор, виходячи з мажорного оптимізму зображених подій, назвав ліричними комедіями, яким притаманне органічне поєднання лірики з комізмом, поезії з сатирою, усмішки із дзвінким, веселим сміхом. Але йому не вдалося досягнути цього. У комедії "Дівчата нашої країни" образи Марії Шапіги, Моті Жердяєвої, Оксани Синиченко, Валі Чубової, Фросі Багатир, Ревеки Ходос та Антона Шметелюка, Миколи Пронашки, Івана Панахиди, Йосипа Новобранця, Павла Гайдаренка, Андрія Скрипки вийшли схематичними і надуманими. Не наважуючись на сатиричне зображення більшовицьких порядків, драматург не зумів перетворити реальних прототипів у художньо переконливі образи-характери.

Не досягнув належного успіху І.Микитенко й у комедії "Соло на флейті", у якій він намагався витворити тип нового пройдисвіта Григорія Ярчука. Драматург помітив появу в українському суспільстві крутіїв, які на новій ідеологічній платформі розбудовували своє благополуччя, добиваючись високих посад підлим і підступним способом.

Бадьорий, оптимістичний настрій і нахабна самовпевненість, якими наділив драматург кар'єриста Григорія Ярчука, давали йому змогу змалювати сатиричний образ-характер пройдисвіта. Та намагання І. Микитенка створити позитивну комедію з нормованим дозуванням добра і зла в більшовицькому трактуванні призвело до того, що він переобтяжив твір проблемами, які не вписувалися в комедійну атмосферу твору, позбавляючи дійових осіб жвавості, легкості й доброзичливості. Рамки регламентованої естетики не дозволили йому зануритися в глибини національного життя, почерпнути з нього природний український гумор, в'їдливу сатиру, справді народну оцінку тих подій, які відбувалися за більшовицького режиму, і витворити колоритні образи-характери.

Це явище надзвичайно показове. Воно засвідчує, що українська комедія 20 - початку 30-х років ХХ століття пройшла свій шлях від колоритних і глибоко національних творів М. Куліша, у яких він вивів цілу галерею українських характерів, до жанрово розмитих п'єс І.Микитенка, які драматург хоч і назвав комедіями, але такими вони не стали. У них уже штампи пролетарської літератури превалювали над національною формою, внаслідок чого українська драматургія втрачала свою ідентичність, значно понижуючи естетичну вартість.

Третій розділ "Трансформація величного у трагедійних творах" присвячений дослідженню трагічного характеру, для якого найважливішими є два моменти: трагізм ситуації і духовна велич головних дійових осіб.

Трагедія - дуже давній жанр, і трагічний характер завжди привертав до себе увагу як яскрава неординарна індивідуальність. А радянська система, намагаючись підкорити індивідуальність масі, класу, колективу, наклала табу на відображення найглибших людських почуттів і, таким чином, вихолостила з цього виду мистецтва трагічне як основну сутність катарсису.

Визначальна риса трагічного характеру - здатність до глибокого почуття, високої емоційної напруги, близької до страждання, зумовленого суперечністю між особистим почуттям і обов'язком перед своєю нацією. У трагедії більше, ніж в інших жанрах, виражається національний дух народу, народні думи і прагнення, що проявляються у слові. "У трагедії національна культура досягає свого завершення".

У підрозділі 3.1 "Характер у конфліктній ситуації" дисертант намагається з'ясувати взаємозв'язок характеру та конфліктної ситуації, погоджуючись з думкою В. Фащенка, що "різноманітні властивості характерів поєднуються в безмежній кількості комбінацій, химерно змінюються, домінують в одних і пригасають в інших ситуаціях, невпинно формуються внаслідок взаємодії особистості з навколишнім середовищем".

Автор розглядає конфліктну ситуацію як усвідомлену письменником оцінку національних характерів у драмі, оскільки ситуації у п'єсах відведена важлива роль - через неї переважно драматург реалізує героя і обставини. Адже конфліктні ситуації - це найбільш напружені, емоційні моменти твору, в яких фокусується ідейно-естетична концепція митця, виражається його творча індивідуальність.

Дисертант зосередив увагу на етнопсихологічній сутності українця, використовуючи для аналізу п'єсу "Зона"/1926/, у якій М. Куліш відтворив процес деформування українського національного характеру в образі головного героя Антипа Радобужного. Ця драма засвідчила, що М. Куліш розширив поле національно-психологічних спостережень, зацікавившись життям інтелігенції. Соціально-політичні проблеми українського народу, вибитого з традиційної колії більшовицькими експериментами над особистістю, все більше й більше привертали увагу митця.

Особливість українського національного типу в тому, що він базується на сімейному укладі, і все в нього починається з рідного порога. В українській свідомості утвердився незаперечний культ сім'ї, яка у складних умовах ставала відповідним камертоном душевної рівноваги і за будь-яких негараздів дозволяла вберегти себе від руйнівної корозії та духовного спустошення. І це утвердилося як захисний засіб в умовах багатолітньої бездержавності. Нікому не вдавалося знищити український світ, бо українці черпали потужну енергію з джерела, яке надійно оберігали від злого ока. Українська "задивленість у себе", "притаєність", "закритість" від світу зумовили "активно-рефлексивну настанову української душі". Українець завжди прагнув створити "свій світ", "свою домівку", "своє затишшя", і руйнування сімейного гнізда - трагедія для нього.

Зваживши на ментальну прив'язаність українця до сім'ї, М. Куліш у драмі "Зона" відтворив процес руйнування української родини за умов більшовизму. Головний герой Антип Радобужний, проповідуючи вільну радянську любов, не зміг змиритися з тим, що його зрадила дружина, хоча, як комуніст, не мав права на ревність. Переконавшись, що вона не повернеться до нього, він вбиває її разом з коханцем Брусом. Цей вчинок зумовлений характером героя. Радобужний не в змозі перемогти свою національну природу. Незважаючи на великі зусилля героя жити за новими радянськими приписами, він, як українець, не міг уявити себе поза сім'єю та родиною. Трагедія його в тому, що на більшовицькому шляху він власними руками руйнував духовні засади, без яких втрачав національно-культурну ідентичність і зазнавав моральної деградації. Конфліктні ситуації, у які потрапляв головний герой, підштовхували його до трагічної розв'язки сімейного конфлікту. Але характер Антипа Радобужного не трагічний. Йому не вистачає високої емоційної напруги, величі духу, непохитної віри у свої ідеали. Він - нікчемний та жалюгідний, не здатний викликати подив, захоплення та співчуття. Сімейний конфлікт, який став знаменням більшовицької епохи, драматург не зумів показати як головну суперечність української душі, хоч у різноманітних конфліктних ситуаціях намагався виявити істинну суть персонажів, розкрити їхній внутрішній світ, вмотивувати дії та вчинки.

Не трагічні образи Ніни та Бруса, хоча вони й загинули. У них немає трагічної величі духу. Це була спроба М. Куліша у реалістичній манері витворити трагічні образи-характери. Але ця манера вже сковувала драматурга й не могла забезпечити йому успіху. Тому М. Куліш надалі був змушений відійти від реалізму та вдатися до умовних засобів художнього вираження.

У підрозділі 3.2 "Характеротворча функція внутрішнього конфлікту" зосереджена увага на трагедійному творі М. Куліша "Народний Малахій" /1927/. П'єса написана в неоромантичному стилі, який позначився на вчинках дійових осіб та їхній характеристиці. Проте твір відображає реальний стан певної частини українців, розворушених революційними подіями.

Неординарне художнє чуття дало змогу драматургові почерпнути матеріал для твору з конкретних реалій життя. Підмітивши нові риси в характерах українців, зумовлені суперечностями їхньої душі, М. Куліш витворив художньо вивершені типи свого часу завдяки майстерно сконструйованому внутрішньому конфлікту. І трагедія "Народний Малахій" відображала не тільки найсуттєвіші проблеми суспільного життя, а й стала істотним зрушенням в художній практиці української драми. Зосередивши увагу на внутрішньому конфлікті, драматург застосував нові прийоми пластичного увиразнення образу-характеру, в якому тісно переплелися трагічне з комічним - усі грандіозні плани Народного Малахія виливалися в кумедні і не зовсім зрозумілі вчинки. Водночас він акумулював найхарактерніші риси більшовицької епохи. "Образ Малахія Стаканчика - сильний, майже символічний, і я стверджую - сатиричний, з болем і ненавистю виписаний М. Кулішем, чесно і правдиво", - зазначав В. Фролов.

Народний Малахій - це наскрізний образ твору, і від його дій та вчинків залежать трагічні та комічні перепади. У трагікомедії у найризикованішому поєднанні "зіштовхнулись між собою іронія, туга, грубий "низ" життя і високе просвітлення; пародія межувала зі стражданням, вірою і ностальгічним видивом мрій". Драматург, всупереч пропонованій теорії "позитивного героя", зосередив свою увагу на складній постаті Малахія Стаканчика, який запалився ідеєю оновлення людини і тому вирішив покинути свій дім та розірвати родинні зв'язки.

Українець за походженням, християнин за переконанням, Малахій Стаканчик жив за неписаними звичаєвими законами. Він не цікавився політикою. Родинне життя, робота, спів у церковному хорі наповнювали його існування глибоким змістом. Але революція зірвала його з насидженого місця, і він рушив у голубу даль. На його характері позначилися і суперечності більшовицької епохи, і роздвоєння самого М. Куліша на більшовицького чиновника та національного митця. І водночас на перше місце виступає болюча тема України. "У різних редакціях п'єси вона звучить з різною силою. Проте крізь химерну, впереміш із болем, патетику слів Малахія про "нову Фавор", "преображення України", про "реформу людини і в першу чергу українського роду" кожного разу чується Кулішеве сум'яття... Це сум'яття виростало із складних почуттів українського інтелігента кінця 20-х років, який уже бачив, що вчорашні його мрії про "голубий соціалізм", задля якого він під червоним прапором ішов на революційні барикади, не знаходять продовження в дійсності, навіть навпаки - обертаються безумством, насиллям над людиною, соціальним прожекторством, витісненням України... з України... Звідси - і сум'яття драматурга, звідси - асиметричність образу Малахія Стаканчика", - наголошує В. Панченко.

У душі Малахія Стаканчика вирують дві стихії: романтичні мрії, котрі надихають його на пошуки шляхів оновлення людини, і реальна дійсність, від якої він не може сховатися. Неоромантична манера М. Куліша проявилася в тому, що він показує Малахія Стаканчика в полоні ілюзій про оновлення людства. Примарні мрії героя підносять його над реальністю, у його душі відбувається емоційний спалах, але коли він знову повертається на землю, то жорстока дійсність боляче вражає його чутливе серце. Отже, трагедія "Народний Малахій" побудована на контрастах - висока емоційна напруга характеру головного героя протиставляється сірій буденщині. Такий художній прийом і дозволив драматургові створити трагікомічні конфліктні ситуації у творі.

М. Куліш визначив головну суперечність душі Малахія Стаканчика, який як український християнин жив за Біблією, а більшовицька революція покликала його іти за Марксом, теорія якого була дуже далека від українського уявлення про світ. У душі героя виник конфлікт - підсвідоме відчуття себе як українця давало про себе знати саме тоді, коли він намагався робити рішучі кроки на новому шляху. І тому розвиток характеру Малахія Стаканчика саме в такому напрямку не слід сприймати буквально. Його божевільні вчинки набувають узагальненого, символічного, застережливого змісту, хоч і зумовлені конкретними обставинами. Але намагання Народного Малахія поєднати непоєднане - Біблію і Маркса - призвело його до неминучої катастрофи - не може людина одночасно служити Богу і дияволу. А прагнення до цього робить його смішним і водночас трагічним. Захищаючи честь і гідність людини, Народний Малахій не може обійтися без біблійної термінології. Та як він не намагається стати червоним, йому це не під силу. Трагікомічна атмосфера твору зумовлена внутрішніми суперечностями образу-характеру головного героя. Малахій Стаканчик, ставши Народним Малахієм, поєднав у собі риси більшовицького пророка з традиційними українськими манерами. І саме ця внутрішня неузгодженість головного героя давала про себе знати на новому шляху.

Характер Малахія трагікомічний, бо він не зовсім усвідомлює те, що робить, і тому його вчинки кумедні. Як комічний персонаж Малахій Стаканчик є узагальнюючим типом, але його трагізм виражається у конкретно індивідуальному національному вияві. Мав рацію В. Фролов: "У цій п'єсі автор домінуючим мотивом вибирає сумний комізм, який викликає сміх "крізь небачені світом сльози", і цей комізм виступає разом із трагізмом, створюючи трагізм смішного, який і визначає жанрову основу п'єси: "Народний Малахій" М. Куліша - трагікомедія з яскраво вираженим сатиричним спрямуванням".

Трагічним характером стала Любуня, яка хотіла вирятувати батька від погибелі, але сама загинула. "Трагічна провина Любуні в тому, що вона покинула світ, що її виховав і дав їй змогу знайти себе. Шлях її на Голгофу - добровільний і усвідомлений. Жертва її даремна, і розплата життям неминуча. Голуба Беатріче українського театру, один з найкращих жіночих образів української літератури, Любуня вносить у плетиво тем "Народного Малахія" лірично-співучу тему ніжності й приреченості. Без цієї теми ріжучий дисонанс теми Малахія на контрастовому тлі двох суспільних ладів - патріархального й технічного - був би, може, нестерпним", - наголошував Ю. Шерех.

Композиційна роль Любуні у творі надзвичайно важлива. Вона своїм вчинком підсилила трагізм, довела до крайньої межі результат Малахієвого марення. І, здавалось би, саме смерть рідної дочки повинна протверезити батька. Це було б цілком логічно. Трагічна напруга досягла апогею: батько довів до смерті дочку і, за справедливими моральними нормами, повинен спокутувати гріх до смерті. Але розв'язати фінал так - означало б погрішити проти життєвої правди. Дійсність була багато в чому вже не українська, а більшовицька. Смерть людини легко оправдовувалася теорією класової боротьби. Не було сили, яка б могла змусити Малахія Стаканчика повернути з обраного шляху. Якась фатальна приреченість рухала вчинками героя, який ніяк не міг збагнути безперспективність своїх дій та намірів. У такій схильності до чужих, навіть шкідливих ідей, які привели Україну до катастрофи, М. Куліш вбачав трагедію українського народу. І це стало головним лейтмотивом трагікомедії "Народний Малахій". Незаперечна заслуга драматурга в тому, що він інтуїтивно відчув трагічний стан українців за умов більшовизму, глибоко проникнув у їхню психологію і відтворив найтонші порухи неспокійної української душі, яка відірвалася від рідного середовища.

У підрозділі 3.3 "Національний характер в аспекті бінарної опозиції" дисертант показав, що визвольні змагання в Україні по-різному висвітлювались в українській драматургії 20 - початку 30-х років ХХ століття. Багато залежало від того, яку позицію займав митець, бо це визначало не тільки його політичну орієнтацію, а й впливало на естетичні оцінки образів-характерів. Складні переплетення людських доль спробували відтворити Я. Мамонтов у драмах "Веселий Хам" /1923/, "Ave Marіa", "Коли народ визволяється", "Батальйон мертвих" /1924/, "До третіх півнів" /1925/, "Княжна Вікторія"/1929/. Овіяні романтикою більшовицької революції п'єси А. Головка "В червоних шумах" /1924/, І. Дніпровського "Любов і дим" /1925/ та "Яблуневий полон" /1926/, Є. Кротевича "Секретар прем'єр-міністра", "Син Сови" /1924/, Ю. Яновського "Дума про Британку" /1937/. Але, незважаючи на те, що ці драматурги відображали трагічні події, вони не зуміли розкрити глибини трагедії українського народу, проникнути у складні суперечності епохи і витворити трагічні образи-характери. Намагаючись показати героїзм у більшовицькому трактуванні, українські митці відривали героїв від національного ґрунту, а це призводило до надуманих колізій, примітивізму, схематизму та декларативності. Така тенденція виразно позначилася на п'єсі О. Корнійчука "Загибель ескадри"/1933/. За визначенням автора, "Загибель ескадри" - героїчна драма, хоча належного героїзму у творі знайти неможливо. О. Корнійчук мимоволі показав свавілля, підступність і насильство більшовиків. Такі вчинки ніколи не сприймалися як геройські. Фальшива патетика О. Корнійчука проявилася в тому, що підступні та злочинні дії більшовиків проти українського народу він потрактував як геройські вчинки.

За жанровими ознаками "Загибель ескадри" - це трагедія більше за змістом, ніж за формою, бо в ній, хоч і тенденційно та сфальсифіковано, але відображена трагічна доля українського народу у боротьбі з більшовизмом. Формальні ознаки трагедії теж можна відшукати. Помирає комісар Артем Максимович, гине за більшовицьку ідею Оксана. Але драматург послабив емоційну напругу твору, намагаючись припасувати цей жанр до радянської дійсності, надавши жертовності героїв оптимістичного звучання. Силуване поєднання оптимізму з трагізмом не йде на користь цьому жанру, бо виключає з нього страждання як основу катарсису.

Важливе значення у композиційній структурі твору має загибель Оксани. Смерть її випливає з перебігу подій, сконструйованих за принципами класового антагонізму. Вона поклала своє життя на жертовник більшовицької революції. Тут О. Корнійчук дотримувався принципів регламентованої естетики щодо літературних героїв. Характер Оксани, незважаючи на її загибель, не трагічний. Йому бракує величі духу, високої емоційної напруги, трагічної вини: вона сліпо виконує чужу волю, зовсім не задумуючись над наслідками своїх вчинків.

Трагічним образом не став представник Центральної Ради боцман Кобза, хоча й загинув за національну ідею. Змальований автором тенденційно негативними фарбами, він не зміг піднестися на трагічну висоту. Постріл Кобзи в Оксану і його смерть від руки Гайдая відповідали принципам "пролетарського" мистецтва. Кобза демаскувався як відкритий ворог більшовизму, а Гайдай його кров'ю змив свою провину перед революційно налаштованими матросами. Вирішивши класовий конфлікт у такий спосіб, О. Корнійчук намагався утвердити ідею більшовицької диктатури. Таке свавільне втручання автора у художню тканину драми позначилося на естетичній вартості образу-характеру. Художня принадність з нього вивітрилася. А це свідчить про те, що принципи соціалістичного реалізму наклали свій відбиток на цей твір, руйнуючи його цілісність і логічну послідовність розвитку характеру.

Цілеспрямовану тенденцію "пролетарської літератури", яка виховувала в людині здатність вмерти за більшовицькі ідеали або змити кров'ю ворога свою провину перед трудящими масами, відбиває Гайдай. На думку дисертанта, трагічна провина його в тому, що він засумнівався у правильності рішення комітету знищити Чорноморську ескадру. Адже зрозуміло, що він не міг беззастережно прийняти те, що було шкідливим для України. Його національна природа чинила спротив, він не хотів будувати своє щастя на чужих кістках грубою силою, терором та насильством. Але зваблений революційними гаслами, Гайдай кидається з одного боку в інший, не відчуваючи ґрунту під ногами, і все вирішує випадок. Коли почалося замішання на палубі корабля, він самочинно вбиває адмірала Гранатова, і його постріл став сигналом для розправи з російським командуванням флоту та українськими самостійниками. Характерний для українського національного типу індивідуалізм набув спотвореного вигляду і привів Гайдая до анархії та сваволі. Озброївшись маузерами, гвинтівками і бомбами, більшовики розстріляли українських самостійників та російських монархістів, знищили Чорноморську ескадру. Звичайно, такий фінал, у якому утверджувалася більшовицька диктатура, був продиктований принципами соціалістичного реалізму, хоча він і не відображав реального стану подій на Чорному морі під час української революції. О. Корнійчук не показав трагедії української нації, відійшов від реальної дійсності, сфальсифікував історичні факти, намагаючись у п'єсі "Загибель ескадри" змоделювати радянські характери. Але досягнути високого художнього рівня образів-характерів він не зумів, бо, зробивши їх рупорами більшовицької ідеології, не міг уникнути декларативності, надуманості та схематизму.

У підрозділі 3.4 "Національна органічність трагедійних образів-характерів" дисертант аналізує трагедію М. Куліша "Патетична соната" /1931/, яку можна вважати вершиною творчості драматурга. Задум роману про нещасливих закоханих Марину та Ілька, які у вирі революційних битв як непримиренні противники опинилися на різних берегах, драматург перетворив на трагедію про долю українського народу. "Як чайка над розораним бурею морем підноситься образ молодої Марини над супротивними стихіями і елементами української революції, виростаючи поза власні межі у всеосяжність, спростовуючи і об'єднуючи всіх патетичною сонатою українського відродження".

Трагедія "Патетична соната" М. Куліша - складний, багатоплановий і неоднозначний твір в українській драматургії 20 - початку 30-х років ХХ століття, що відповідає канонічним вимогам трагедійного жанру, на якому позначилися гострі суперечності епохи. Намагання драматурга дотриматись жанрових канонів та втримати трагедію на гребені національно-патріотичного пафосу було сприйнято радянською критикою як виклик більшовицькому режимові.

По-різному підходили до його поцінування Наталя Кузякіна, Ю. Кобилецький, Й. Кисельов, В. Чапленко та інші. Але найхарактерніші міркування Б. Алперса. На його думку, драматург, втиснувши у рамки елегійного вірша епоху жорстокої боротьби з різним класовим розшаруванням, "побудував у своїй п'єсі не конфлікт активних соціальних груп періоду громадянської війни, а конфлікт індивідуально-людського начала зі стихією революції, як самостійної сили, яка невідомо звідки обвалилася на світ…". І виходячи з постулатів більшовицької ідеології, дослідник робив серйозні закиди, нібито "Куліш не розрізняє соціальне обличчя своїх персонажів. Для нього кожний з них - тільки людина, тільки окрема особистість, яку він відшукав поза соціальним контекстом епохи. При тім, чим яскравіший кожний з них за його інтелектуальним змістом і емоційною наповненістю, то ближче стоїть він до світу минулого, приреченого, знесеного вихором революційних подій". У цих міркуваннях дослідника виразно відбилася загальна тенденція радянської критики, яка ігнорувала індивідуальність у художньому творі. Але в цьому випадку, критикуючи М. Куліша за відхід від більшовицького шаблону трактування революційних подій, Б. Алперс мимоволі високо оцінив майстерність драматурга як творця трагедії, для якої обов'язкова індивідуалізація неординарних образів-характерів.

Обравши головною дійовою особою дівчину-патріотку, М. Куліш надав цьому образові символічного значення: Марина символізує Україну - покривджену, поганьблену, пригноблену, але нескорену. "Герой трагедії - це індивідуальність, єдина в своєму роді", - зазначав Анрі Бергсон. І саме такою неординарною індивідуальністю показує драматург героїню в момент, коли вона взяла на свої тендітні плечі тягар визвольних змагань за Україну. Їй хочеться жити, кохати, насолоджуватися прекрасними почуттями, але обставини склалися так, що на неї покладений обов'язок відстоювати незалежність української нації. Такий напрям думок підносить Марину над реальною дійсністю, її репліки романтично забарвлені.

Порушуючи проблему продовження українського роду, драматург загострює увагу на природному бажанні Марини-Чайки народити від лицаря України голубоокого сина. Але її мрія була нездійсненною. Ілько, який ступив на більшовицький шлях, вбив кохану дівчину, перекреслюючи своє майбутнє, і, таким чином, зірвався з трагічної висоти, перетворившись з героя-борця в карлика духу. Романтичний юнак перероджується у немилосердного більшовика, не усвідомлюючи, що цим вчинком знищив себе як індивідуальність у жорстокій класовій боротьбі, за якої ігнорувалася повага, пошана, любов до людини. Він загинув пізніше, коли прозрів і збагнув катастрофу української нації. Такий фінал трагедії цілком закономірний. І Марина, й Ілько виконали свій обов'язок, належно зіграли відведені їм ролі, поклавши на жертовник своє життя в ім'я обраних ідеалів. Марина загинула як національний герой, а Ілько - як її кат. Але обоє вони трагічні, бо іншої розв'язки у цьому фіналі не передбачалося. Жорстока правда часу визначила шлях ліричного героя, хоча його дії та вчинки вступали у певну суперечність із загальним тонусом трагедії. Драматург позбавив Ілька Югу страждання як невід'ємної риси трагічного характеру. Захопившись лірикою, драматург послабив трагічну напруженість сюжету - не показав належного протиборства характерів, які опинилися у різних ворожих таборах. І коли Марина залишається жвавою й внутрішня динаміка розвитку її характеру виразно простежується, то Ілько Юга - статичний та одновимірний у фінальній сцені - перестає бути відповідною противагою у завершальному діалозі.

Трагедія "Патетична соната" відображає складну революційну ситуацію в Україні на початку ХХ ст. У різноманітних образах української національної еліти М. Куліш показав, наскільки була розшарована, збаламучена і деякою мірою деградована українська нація. У "Патетичній сонаті" він не тільки зумів передати складну атмосферу боротьби за незалежну державу, але й показати, що український національний організм, вражений денаціоналізацією, був нездатний до цілеспрямованої дії. Зачепивши глибино насущні проблеми, драматург вивів на сцену подій різноманітні національні типи, переконливо вмотивував їхні дії та розкрив найпотаємніші порухи української душі, яка завжди прагнула волі. В такий спосіб йому вдалося витворити трагедію високої художньої якості.

Аналіз драматичних творів трагедійного плану - "Зона", "Народний Малахій", "Патетична соната" М. Куліша, "Загибель ескадри" О. Корнійчука - дав змогу дисертантові простежити, як у драматургії 20 - початку 30-х років ХХ століття під впливом соціально-політичних катаклізмів деформувався національний характер, тому з нього вихолощувалося етноментальне єство. А це не могло не позначитися на художній вартості трагічних образів-характерів.

ВИСНОВКИ

У висновках викладено основні результати роботи. Аналіз п'єс драматургів 20 - початку 30-х років ХХ століття - М. Куліша, І. Кочерги, О. Корнійчука, І. Микитенка, Я. Мамонтова, Я. Галана - дав можливість дисертантові виокремити "український національний характер" і теоретично обґрунтувати його як літературознавчу категорію, висвітлити процес творення драматичних, комічних та трагічних образів-характерів, розкрити ментальну та естетичну природу героя, простежити його історико-часову зумовленість, показати тісний взаємозв'язок із жанровою природою драми, її поетикою, а також звернути увагу на особливості розвитку драматичного мистецтва.

Оцінні критерії художніх образів у драматичному творі випливали з природи національного характеру, попереднього культурного досвіду українства, соціально-політичних обставин, морально-етичних ідеалів та естетичних уподобань нашого народу. Поєднання етнопсихологічного та естетичного аспектів дослідження дало змогу зосередити увагу на розмаїтті нових художніх прийомів в осмисленні українського національного характеру, які виникли як продовження традицій класичної драматургії.

Серед українських драматургів 20 - початку 30-х років ХХ століття - Я. Мамонтова, І. Кочерги, І. Микитенка, О. Корнійчука, Я. Галана - найпомітнішою постаттю був М. Куліш. Він збагатив українську драматургію новими засобами письма і створив вид національно-психологічної драми, відображаючи звичаї, традиції та побут українського народу. Оригінальне і самобутнє світосприйняття сприяло створенню високохудожніх образів-характерів Мусія Копистки, Годованого ("97"), Вишневого, Лавра ("Комуна в степах"), Марка, Ільченка, Мотрони, Дмитрика ("Прощай, село"), які передають соціальний, психологічний, моральний і духовний стан українського суспільства 20 - початку 30-х років ХХ століття.

У комедіях М. Куліш створив колоритні образи-гіперболи. Використовуючи гумор, гротеск, іронію та сарказм, драматург змалював сатиричні характери Божого, Лепа ("Хулій Хурина"), Саватія Гуски ("Отак загинув Гуска"), Мини Мазайла, тьоті Моті з Курська ("Мина Мазайло"). Витримуючи мажорну тональність, М. Куліш зумів у комедійних творах порушити актуальні проблеми занепаду української нації, її розшарування, духовної та моральної деградації. Він поглибив можливості національно-політичної драми, спрямованої на оздоровлення українського національного організму.

М. Куліш показав національну органічність трагічних образів-характерів Радобужного ("Зона"), Малахія Стаканчика, Любуні ("Народний Малахій"), Марини, Ілька, Ступай-Ступаненка ("Патетична соната"), вплітаючи в художню тканину елементи героїчного, піднесеного, величного як важливі компоненти трагедійного твору.

Натомість І. Микитенко, намагаючись створити пропагандистську соціально-політичну драму, започаткував бадьору, оптимістичну манеру відтворення дійсності, яка випливала з більшовицького уявлення про світ. Він зробив спробу показати "нову людину" в образі більшовика Григорія Дударя ("Диктатура"), але, нехтуючи національною основою, не зумів створити повнокровний образ-характер. Ця тенденція позначилася також на п'єсах "Кадри", "Справа честі". Драматург хотів створити "позитивну комедію" з дозованою нормою добра і зла в більшовицькому трактуванні. Але, відірвавши героїв від рідної стихії у п'єсах "Дівчата нашої країни" і "Соло на флейті", він не знайшов для них сподіваного підсоння, і образи-характери вийшли неприродними, надуманими, штучними, художньо непереконливими.

Еталонний образ "нової людини" - радянського інтелігента Платона Кречета ("Платон Кречет") - запропонував О. Корнійчук, наділивши його імітованими національними рисами: традиційним українським гуманізмом, ідеалізмом, незалежністю вдачі, ліризмом, навіть сентименталізмом, які не завжди органічно поєднувалися з більшовицькою твердістю і рішучістю характеру героя. І тому Платон Кречет закумулював у собі не тільки ознаки більшовицької ери, а й був носієм багатовікових традицій та звичаїв українського народу, хоч і не виражав його ідеалів.

У трагедії "Загибель ескадри" О. Корнійчук сфальсифікував історичні факти, намагаючись створити образи-характери Оксани, Стрижня, Гайдая всупереч українському менталітету. Фальшива патетика О. Корнійчука виявилася в тому, що він тенденційно негативно змалював образ боцмана Кобзи - представника Центральної Ради, а підступні дії більшовиків проти українського народу потрактував як героїчні вчинки. Такий наперед визначений підхід до зображення революційної дійсності негативно позначився на естетичній вартості дійових осіб.

Я. Мамонтов спробував витворити карикатурні персонажі у трагікомедії "Республіка на колесах", але він не зумів поєднати жанрові особливості фарсу та трагікомедії, часто збивався з тональності, порушував ритм, руйнуючи органічність комедійного дійства. Денаціоналізовані образи-характери Андрія Дудки, Сеньки Хапчука, Феньки, Максима, Завірюхи надумані, схематичні і безбарвні. Їм бракує художньої плоті, природності й індивідуальної виразності.

Карикатурні образи-характери Дзуня, Помикевича, Помикевичевої, о. Румеги, Пипця і Рипця змалював Я. Галан у сатиричній комедії "99 %". Негатив дійових осіб драматург довів до крайньої межі, не позбавляючи їх української ментальності. Викриваючи фальш, лицемірство та підступність персонажів, драматург створив гіперболізовані образи-характери з метою загострити увагу на вадах дійових осіб.

Проаналізовані твори української драматургії 20 - початку 30-х років ХХ століття дають підстави твердити, що проблема українського національного характеру у цей період стала визначальною, бо саме від її розв'язання залежало збереження національно-культурної ідентичності української драми, яка під тиском більшовицької ідеології втрачала свою самобутність. На основі аналізу п'єс М. Куліша, І. Кочерги, О. Корнійчука, І. Микитенка, Я. Мамонтова, Я. Галана дисертант довів, що творення високохудожнього образу-характеру можливе тоді, коли митець опирається на національний ґрунт і розглядає національні проблеми як суперечності людської природи, зумовлені певними обставинами. Та коли він з тих чи інших причин намагається відірватися від естетичних та морально-етичних ідеалів свого народу, то зазнає невдачі, бо без національного колориту неможливо витворити художньо переконливі образи-характери, оскільки тематика, проблематика і природа української драми традиційно пов'язані з життям народу, його ідеалами, звичаями та уподобаннями. Такий аспект дослідження дав змогу дисертантові розглянути українську драматургію 20 - початку 30-х років ХХ століття з позицій української ментальності і на національних засадах вибудувати відповідну концепцію її розвитку.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Працьовитий В. Український національний характер у драматургії Миколи Куліша. - Львів: Світ, 1998. - 184 с.

2. Працьовитий В. Національний характер в українській драматургії 20-30-х років ХХ століття. - Львів: Ліга-Прес, 1999. - 282 с.

3. Працьовитий В. Українська драматургія 20-30-х років ХХ століття. Жанрова модифікація. - Львів: Ліга-Прес, 2001. - 132 с.

4. Працьовитий В. Українська історична драма. - Львів: Ліга-Прес, 2002. - 174 с.

5. Працьовитий В. Довга дорога повернення // Дзвін. - 1991. - №3. - С. 155-156.

6. Працьовитий В. Проблема творення національного характеру у комедії Миколи Куліша "Отак загинув Гуска" // Українська філологія: досягнення і перспективи. - Львів, 1994. - С. 326-331.

7. Працьовитий В. Проблема творення національного характеру в драмі Миколи Куліша "97"// Українське літературознавство. - Львів, 1995. - Вип.61. - С. 30-40.

8. Працьовитий В. Відтворення українського національного характеру в повісті О. Кобилянської "Земля"// Науковий вісник Чернівецького університету: слов'янська філологія. - Вип.58-59. - Чернівці,1999. - С. 47-51.

9. Працьовитий В. Жанрова модифікація української драматургії в 20-30-х роках ХХ століття // Українська філологія: школи, постаті, проблеми. - Львів, 1999. - Т.1. - С. 688-694.

10. Працьовитий В. Феномен українського національного характеру в українській драматургії 20-30-х років ХХ століття // Наукові записки. Серія: Літературознавство. - Тернопіль, 1999. - Вип.5. - С. 168-179.

11. Працьовитий В. Самчук Улас // Довідник з історії України. - Т.3. (Р-Я) / За ред. І.З. Підкови, Р.М. Шуста. - Київ, 1999. - С. 124.

12. Працьовитий В. Хвильовий Микола // Довідник з історії України. - Т.3. (Р-Я) / За ред. І.З. Підкови, Р.М. Шуста. - Київ,1999. - С. 522-523 (у співавторстві).

13. Працьовитий В. Образи-символи у драматургії Миколи Куліша // Сучасний погляд на літературу. - Київ, 2000. - Вип.2. - С. 116-130.

14. Працьовитий В. Проблема національного самоусвідомлення у комедії Миколи Куліша "Мина Мазайло" // Наукові записки. - Вип. 27. - Серія: Філологічні науки (літературознавство). - Кіровоград, 2000. - С. 280-292.

15. Працьовитий В. Виховування тележурналіста на національних святинях // Телевізійна й радіожурналістика. - Вип. 3. - Львів, 2000. - С. 91-102.

16. Працьовитий В. Іронія та сарказм у комедії "Отак загинув Гуска" Миколи Куліша // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. - Вип. 29. - Львів, 2000. - С. 214-220.

17. Працьовитий В. Жанрово-стильові особливості трагікомедії "Народний Малахій" Миколи Куліша // Сучасний погляд на літературу. - Вип. 4. - Київ, 2000. - С. 91-108.

18. Працьовитий В. Гуманістична концепція особистості в драмах Миколи

19. Куліша // Наукові записки. Серія: Літературознавство. - Тернопіль,

20. 2000. - Вип.7. - С. 129-139.

21. Працьовитий В. Образ Діви Марії в українській поезії ХХ століття //Київська церква. - 2000. - №1(7). - С. 113-116.

22. Працьовитий В. Трагедія українського роду у драмах "Зона" і "Закут" Миколи Куліша // Обрії. - № 1. - Івано-Франківськ, 2001. - С. 42-46.

23. Працьовитий В. Курбас Лесь // Довідник з історії України, (А-Я) / За редакцією І.З. Підкови, Р.М. Шуста. Видання 2-ге, доповнене і доопрацьоване. - Київ, 2001. - С. 384-385 (у співавторстві).

24. Працьовитий В. Образ Богдана Хмельницького у шкільній драмі "Милость Божія" // Сучасний погляд на літературу. - Вип. 5. - Київ, 2001. - С. 7-21.

25. Працьовитий В. Художня інтерпретація історичних постатей у драматичній поемі "Ярослав Мудрий" Івана Кочерги // Зб. праць кафедри української преси. - Львів, 2001. - Вип. 4-6. - С. 412-421.

26. Працьовитий В. Біблійні мотиви у драматургії Миколи Куліша // Літературознавчі зошити. - Львів, 2001. - Вип.1. - С. 123-131.

27. Працьовитий В. Ідея самопожертви у драматичній поемі "Вербунок" Юрія Липи // Юрій Липа: голос доби і приклад чину. - Львів, 2001. - С. 162-168.

28. Працьовитий В. Проблема трагічного гуманізму у "Патетичній сонаті" Миколи Куліша // "З його духа печаттю…": Зб. наук. праць на пошану Івана Денисюка. - Львів, 2001. - Т.1 - С. 144-152.

29. Працьовитий В. Мотив зради у трагедії "Сава Чалий" Миколи Костомарова // Наукові записки. Серія: Літературознавство. - Тернопіль, 2001. - Вип.9. - С. 178-194.

30. Працьовитий В. Проблема утвердження християнства у шкільній драмі "Владимир" Феофана Прокоповича // Сучасний погляд на літературу. - Вип. 6. - Київ, 2001. - С. 29-49.

31. Працьовитий В. Національна ідентичність української драматургії 20-30-х років ХХ століття // Гуманітарна освіта в технічних вищих навчальних закладах: Зб. наук. праць - Вип. 1. - Київ, 2002. - С. 115-121.

32. Працьовитий В. Мова як засіб вираження національного характеру в українській драматургії 20-30-х років ХХ століття // Мова і культура нації: Зб. наук. праць. - Львів, 2001. - С. 94-101.

33. Працьовитий В. Неоромантична трагедія "Патетична соната" Миколи Куліша // Літературознавчі та історичні студії Наукового товариства ім. Шевченка: філологічна секція. - Львів, 2002. - С. 142-156.

Матеріали та тези доповідей, виголошених на наукових конференціях:

1. Працьовитий В. Концепція людини в повісті О. Кобилянської "Земля" // Тези наук. конф. "Творчість Ольги Кобилянської у контексті української та світової літератури (до 125-річчя з дня народження письменниці). Чернівці, 1988. - С. 24-25.

2. Працьовитий В. Шляхи реалізації концепції національної школи // Учитель національної школи. Тези наук. конф. - Ч. 1. - Тернопіль, 1991. - С. 30-32.

3. Працьовитий В. Проблема національного характеру в драматургії Миколи Куліша // Тези наук. конф., присвяченої 100-річчю від дня народження Миколи Куліша. - Херсон, 1992. - С. 42-44.

4. Працьовитий В. Проблема творення національного характеру в драмі Миколи Куліша "97" // Другий Міжнародний конгрес україністів: Доповіді і повідомлення. - Львів, 1993. - С. 231-235.

5. Працьовитий В. Проблема творення українського національного характеру в трагедіях Миколи Куліша // Третій Міжнародний конгрес україністів: Доповіді та повідомлення. - Харків, 1996. - С. 136-140.

6. Працьовитий В. Гуманістична концепція особистості у творчості Миколи Хвильового // Тези доп. міжвузівської наук. конф., присвяченої 100-річчю від дня народження письменника. - Харків, 1993. - С. 47-48.

7. Працьовитий В. Відображення трагедії української еліти у "Патетичній сонаті" Миколи Куліша // Міжнар. наук. конф. "Національна еліта та інтелектуальний потенціал України": Тези доп. - Львів, 1996. - С. 255-256.

8. Працьовитий В. Проблема української ментальності у драмі Івана Франка "Украдене щастя" // Іван Франко - письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнар. наук. конф. (Львів, 25-27 вересня 1996 р.). - Львів, 1998. - С. 482-486.

9. Працьовитий В. Образ Діви Марії в українській поезії ХХ століття // Церква і соціальні проблеми: Доп. міжнар. наук. конф. - Львів, 2000. - С. 487-495.

10. Працьовитий В. Суперечності княжої доби у драмі Івана Франка "Три князі на один престол" // Тези доп. щорічної наук. франківської конф., присвяченої 145-річчю від дня народження Івана Франка. - Львів, 2002. - С. 58-61.

11. Працьовитий В. Романтика княжих часів у драмі-казці Івана Франка "Сон князя Святослава" // Шевченко. Франко. Стефаник: Матеріали Міжнародної наукової конференції. - Івано-Франківськ: Плай, 2002. - С. 203-213.

АНОТАЦІЯ

Працьовитий В.С. Проблема національного характеру в українській драматургії 20 - початку 30-х років ХХ століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності 10.01.01. - Українська література. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2004.

У дисертації порушено проблему національного характеру як літературознавчої категорії у творчості українських драматургів 20 - початку 30-х років ХХ століття - М. Куліша, І. Кочерги, О. Корнійчука, І. Микитенка, Я. Мамонтова, Я. Галана. Вперше в сучасному літературознавстві проаналізовано вияви української ментальності в драматичних, комічних та трагічних образах-характерах, розкрито естетичну природу героїв, простежено їхню історико-часову зумовленість, досліджено тісний взаємозв'язок національного характеру з жанровою природою драматичного твору, його поетикою. Дисертант дійшов висновку, що в період 20 - початку 30-х років ХХ століття проблема творення національних характерів стала надзвичайно актуальною, бо від її розв'язання залежала доля національно-культурної ідентичності української драми, яка під тиском більшовицької ідеології втрачала свою самобутність.

На основі аналізу п'єс М. Куліша, О. Корнійчука, І. Микитенка, Я. Мамонтова, Я. Галана доведено, що творення високохудожнього образу-характеру можливе тоді, коли митець опирається на національний ґрунт і розглядає національні проблеми як суперечності людської природи, зумовлені певними обставинами. Без рідної стихії, національного колориту неможливо створити художньо переконливі образи-характери, оскільки тематика, проблематика і природа української драми традиційно пов'язана з життям народу, його ідеалами, звичаями та уподобаннями. Такий аспект дослідження дав можливість розглянути українську драматургію 20 - початку 30-х років ХХ століття з позицій української ментальності і на національних засадах вибудувати відповідну концепцію її розвитку.

Ключові слова: український національний характер, національно-культурна ідентичність, український менталітет, конфлікт, конфліктна ситуація, драма, комедія, трагедія.

АННОТАЦИЯ

Працьовитый В.С. Проблема национального характера в украинской драматургии 20 - начала 30-х годов ХХ века. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора филологических наук по специальности 10.01.01. - Украинская литература. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2004.

В диссертации исследуется проблема национального характера как литературоведческой категории в творчестве украинских драматургов 20 - начала 30-х годов ХХ века - Н. Кулиша, И. Кочерги, А. Корнейчука, И. Микитенко, Я. Мамонтова, Я. Галана. Впервые в современном литературоведении анализируются проявления украинского менталитета в драматических, комических и трагических образах-характерах, раскрывается эстетическая природа героев, прослеживается их историко-часовая обусловленность, исследуется тесная взаимосвязь национального характера с жанровой природой драмы, ее поэтикой. Диссертант пришел к выводу, что проблема национального характера в этот период стала определяющей, поскольку от ее решения зависело сохранение национально-культурной идентичности украинской драматургии, которая под давлением большевистской идеологии теряла свою самобытность.

На основании анализа художестенных образов в драматических произведениях Н. Кулиша, А. Корнейчука, И. Микитенко, Я. Мамонтова, Я. Галана диссертант пришел к выводу, что создание высокохудожественного образа-характера возможно тогда, когда писатель рассматривает национальные проблемы как противоречия человеческой природы, обусловленные определенными обстоятельствами. Без родной стихии, национального колорита невозможно создать художественно убедительные образы-характеры, поскольку тематика, проблематика и природа украинской драмы традиционно связаны с жизнью народа, его идеалами, обычаями и симпатиями. Такой аспект исследования дал возможность рассмотреть украинскую драматургию 20 - начала 30-х годов ХХ века с позиций украинской ментальности и на национальных засадах выстроить соответственную концепцию ее развития.

Ключевые слова: украинский национальный характер, национально-культурная идентичность, украинский менталитет, конфликт, конфликтная ситуация, драма, комедия, трагедия.

SUMMARY

Pratsovytyy V.S. Problem of the National Character in the Ukrainian Dramaturgy of the 1920s - early 1930s. - Manuscript.

Dissertation presented for Doctor's Degree in Philology. Specialty 10.01.01. - Ukrainian Literature. Taras Shevchenko Kyiv National University. Kyiv, 2004.

The dissertation examines the problem of the national character as an aesthetic category in the works by the Ukrainian playwrights of the 1920s - early 1930s, viz. M. Kulish, I. Kocherha, O. Korniychuk, I. Mykytenko, Ya.Mamontov, Ya. Halan. Pioneering in present-day Literary Studies is the analysis of the Ukrainian mentality manifestations in dramatic, comic and tragic character-sketches, elucidation of characters' aesthetic nature, tracing of their historico-temporal determinism, research into close interrelationships between the national character and a genre nature of the dramatic work, its poetics; the process of developing the dramatic art is reflected here, too. The conclusion arrived at stresses that the 1920s - early 1930s witnessed an extremely topical and acutely dramatic nature of the national characters' formation, as the solution to the problem determined a preservation of the national and cultural identity of the Ukrainian drama, the latter losing its identity under the pressure of the Bolshevik ideology. The thing is that the national character as an aesthetic category is an image modelled in a piece of drama and possessing expressed ethnomental traits, inherent Weltanschauung model, historical memory, respective scale of values, unique world perception, genetic code, specific way of thinking-all of these formed with due regard to the uniqueness of the territory, language, everyday life, customs and traditions as affected by the economic and cultural development. A personage of the dramatic work embodies a relevant ethnogenetic type with the inherent feelings, will, mind manifesting the salient traits of the national character in conflicts and conflicting situations. This personage manifests his/her mentality in an essentially purposeful behavior, following the genre specificity, by coexisting, common understanding, or clashing with other characters, defending his/her creed, determining his/her fate, implementing the potential particularly and individually within the dramatic art. Creating dramatic, comic or tragic character-sketches in the light of the aesthetic ideal, the author by necessity takes into consideration the life realia, basing the work of drama on them. The character-sketch is inevitably related to the notions of the beautiful, the elevated, the misshapen, the tragic, the comic etc. as taking a characteristic national coloring. By means of the artistic convention a playwright transforms majestic or misshapen reality phenomena into aesthetic events in accordance with the national character. On the basis of analyzing each character-sketch in the plays by M. Kulish, O. Korniychuk, I. Mykytenko, Ya.Mamontov, Ya.Halan the researcher provides ample evidence to the fact that forming a highly artistic character-sketch is possible if the writer takes a national stand and treats the national issues as contradictions of the human nature determined by certain circumstances.

Key words: Ukrainian national character, national and cultural identity, Ukrainian mentality, conflict, conflicting situation, drama, comedy, tragedy.

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Аналіз специфіки художнього моделювання національного характеру в українській драматургії 20 – початку 30-х років ХХ століття. Художні прийоми при осмисленні національного характеру в драмі "Мина Мазайло". Національна соціокультурна концепція М. Куліша.

    курсовая работа [46,7 K], добавлен 22.04.2011

  • Конфлікт як екзистенційна категорія в драматургії XX століття. Конфліктність у драматичних творах В. Винниченка. Сутність характеру як реальної категорії в драматургії. Репрезентування характерів у драмах В. Винниченка. Танатологічні мотиви в драматургії.

    курсовая работа [62,9 K], добавлен 10.12.2010

  • Формування концепції нової особистості у демократичній прозі ХІХ ст. Суспільні витоки та ідейно-естетична зумовленість появи в 60-70-х роках ХІХ ст. інтелігентів-ідеологів в українській літературі. Історичний контекст роману І. Нечуй-Левицького "Хмари".

    курсовая работа [46,8 K], добавлен 10.05.2011

  • Поняття психології характеру образів. Художня своєрідність як спосіб розкриття психологізму. Психологія характеру Раскольникова та жінок в романі. Мовна характеристика героїв роману "Злочин і кара". Пейзаж як засіб зображення стану та характеру героїв.

    курсовая работа [56,6 K], добавлен 14.03.2014

  • Стан драматургії на початку XIX століття. Зв'язки Котляревського з українськими традиціями та російським літературним життям. Драматургічні особливості п'єси "Наталка Полтавка". Фольклорні мотиви в п'єсі "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка.

    курсовая работа [55,1 K], добавлен 07.10.2013

  • Основні типи дискурсів у сучасній українській літературі. Поезія 90-х років XX століття. Основні художні здобутки прози. Постмодерний роман "Рекреації". Становлення естетичної стратегії в українському письменстві після катастрофи на Чорнобильській АЕС.

    реферат [23,3 K], добавлен 22.02.2010

  • Роль образів світової літератури в ліриці Юрія Клена та їх стилетворча функція. Змалювання образа Енея в поемі "Попіл Імперія" як втілення рис українського національного характеру. Фаустівські мотиви і ремінісценції у художній структурі ліричного твору.

    дипломная работа [115,0 K], добавлен 03.11.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.