Микола Костомаров про національну своєрідність українського народу та його культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут»

Кафедра політичної історії

Реферат

На тему

Микола Костомаров про національну своєрідність українського народу та його культури

Виконав: Корж Сергій

ст. групи АП-42а

Перевірив: Вандишева-Ребро Н.В.

Харків - 2013

План:

1. Біографія Костомарова М.І. (1817-1885)

2. Діяльність Костомарова М.І.

3. Наукові доробки Костомарова М.І. (назви)

4. Національна концепція Костомарова М.І.

Висновок

Література

1. Біографія Костомарова М.І. (1817-1885)

Костомаров Микола Іванович [літ. псевдонім Ієремія Гапка; 4(16).5.1817-7(19).4.1885] -- видатний український історик, етнограф та письменник. Н. у Юрасівці Острогозького повіту Слобідсько-Української губернії (нині Ольховатського району Воронезької обл.). У 1832 К. позбувся кріпацької залежності. Вчився у Воронезькій гімназії. В 1836 закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету. В грудні 1837 склав іспити на звання кандидата, після чого вступив на військову службу юнкером до Кінбурнського драгунського полку. В 1840 К. розпочав підготовку до складання іспитів на ступінь магістра історичних наук, які успішно витримав і одержав дозвіл писати дисертацію. Першу дисертацію «Про причини і характер унії в Західній Росії» подав до захисту в 1841, але з огляду на протест церковної влади її було вилучено й знищено. У 1844 успішно захистив другу дисертацію: «Об историческом значении русской народной поэзии». Протягом 1844-47 К. вчителював у Віденській та 1-й Київській гімназіях, а згодом був ад'юнктом кафедри російської історії в Київському інституті шляхетних дівчат. Був один із засновників Кирило-Мефодіївського Братства, автор його програмних документів, У 1847 К. заарештовано і відправлено до Саратова, де був змушений служити чиновником у губернському статистичному комітеті. З 1857 за згодою уряду переїхав до Петербурга, де у 1859-62 був екстраординарним професором університету. У 1860-85 -- член-редактор Археографічної комісії, один з організаторів журналу «Основа» і редактор збірника «Акти Южной и Западной России». Оцінюючи науковий доробок К. Рада Київського університету в 1864 присвоїла йому вчений ступінь доктора російської історії. В 1876 К. було обрано чл.-кор. Російської Академії Наук, 1869 -- почесним членом сербського ученого Дружества, а у 1870 -- членом Південно-Слов'янської Академії. Помер К. у Петербурзі. Похований 11(23).4. на Волковському кладовищі.

2. Діяльність Костомарова М.І.

Після закінчення університету Костомаров пішов на військову службу, був юнкером у Кінбурзькому драгунському полку в Острогозьку.

Почавши розбирати багатий архів повітового суду, у якому зберігалося діловодство колишнього козацького полку з часу заснування міста, Костомаров став істориком полку. Його твір з цього приводу не зберігся, проте він відіграв велику роль у формуванні його інтересів як ученого.

Тоді ж Костомаров переконався, що історію треба вивчати не лише за літописами, але за народною творчістю. Для ліпшого знайомства з життям народу він, за його ж словами, почав «етнографічні екскурсії з Харкова сусідніми селами і шинками».

Великий вплив у ті роки справили на Костомарова вчення Йоганна Гердера, гегелівська філософія, чеське слов'янофільство, європейська романтична традиція (особливо творчість Ернста Теодора Амадея Гофмана).

Прослухані навесні 1838 року в Московському університеті лекції літературознавця Степана Шевирьова зміцнили в ньому романтичне ставлення до народності.

Уже в харківський період життя Костомаров став схилятися до думки про те, що серед слов'янських народів саме українському належить особлива місія у справі визволення всіх слов'ян від імперського деспотизму і кріпосницького рабства. У віршах і поемах тих років він оспівує князівські і козацькі часи України. Свої поетичні твори Костомаров друкує в різних альманахах і видає у вигляді збірників «Українські балади» (1838) і «Гілка» (1840) під псевдонімом «Ієремія Галка». Тоді ж під впливом творчості Вільяма Шекспіра створює історичну драму «Сава Чалий» (1838) і трагедію «Переяславська ніч» (1841).

Микола Іванович підтримував зв'язки з багатьма ліберальними та демократичними діячами, листувався з Олександром Герценом і регулярно друкувався в його альманасі «Колокол» (Лондон). На сторінках «Колокола» без цензурних обмежень Костомаров зміг опублікувати гострі історико-публіцистичні статті «Правда москвичам про Русь» і «Правда полякам про Русь».

В обстановці поляризації суспільства, що настала за селянською реформою 1861 року, Костомаров не бажав приєднуватися ні до революційного, ні до консервативного таборів, залишаючись при власних ліберальних переконаннях. Цим він настроїв проти себе обидва табори. Після викликаного студентськими заворушеннями 1861 року закриття Петербурзького університету, кілька його професорів, серед них і Костомаров, організували в приміщенні Міської думи систематичне читання лекцій. Однак на «неслухняних» щодо влади викладачів посипалися утиски, а потім і заборона на такого роду несанкціоновані виступи.

На знак протесту Костомаров 1862 року подав у відставку і більше до викладацької роботи не повертався. 1863 року він одержав запрошення очолити кафедру в Київському університеті, 1864-го аналогічний виклик прийшов з Харкова, а 1869 року його знову запросили в університет святого Володимира. Але російський уряд не дозволив Костомарову відновити викладання.

Костомаров цілком зосередився на дослідницькій роботі. З 1863 р. він бере активну участь у періодичному виданні томів зібрання документів з історії України та Білорусі XIV-XVII століть («Акти, що стосуються історії Південної і Західної Росії, зібрані і видані Археографічною комісією»).

Основними працями його життя стали «Богдан Хмельницький» (перше видання -- 1857 р., третє, вже в 3 томах, -- 1876 р.), «Руїна» (1879-1880), присвячена трагічним подіям, що настали після смерті Хмельницького, «Мазепа» і «Мазепинці» (1882-1884), а також фундаментальна праця «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів» (1874-1876), де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, української та російської історії.

Власне історії Росії, крім згадуваної роботи про повстання Степана Разіна, присвячене «Північноруське народоправство» (1863) і «Непевний час Московської держави» (1866). Особливий інтерес представляє його наукова розвідка «Останні роки Речі Посполитої».

1873 року розлучені долею багато років тому Микола Костомаров і Аліна Крагельська (мати трьох дітей) зустрілися знову. 9 травня 1875 року вони обвінчалися і 10 років, до самої смерті Костомарова, прожили разом.

3. Наукові доробки Костомарова М.І. (назви)

Науковий доробок К. величезний і різноманітний. Перший його твір «Сава Чалый, драматические сцены на южнорусском языке» було опубліковано в 1838 у Харкові. Основні історичні дослідження присвячені вивченню історії українських земель 16-18 ст., зокрема, монографії «Богдан Хмельницький» (1857), «Руїна» (1879-1880), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884), «Останні роки Речі Посполитої» та розвідки «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок», «Богдан Хмельницький данник Отаманської Порти» та ін. Характерною особливістю всіх цих праць є те, що вони базуються на документальних матеріалах. К. -- автор «Русской истории в жизнеописаниях ее важнейших деталей» (т. 1-3, 1874-76).

Костомаров -- засновник народницького напрямку в українській історіографії. У своїх працях він відстоював ідею самостійності української нації, окремішність українського історичного процесу, який, на його думку, є втіленням вільнолюбного демократичного духу українського народу. Велику цінність мають і етнографічні праці К.: «Об историческом значений южнорусского народного песенного творчества», «История казачества в южнорусских народных песнях» та ін. У 1867 ним написано передмову, а також упорядковано і відредаговано зібрання творів Т. Шевченка -- «Кобзар». К. є автором великої кількості публіцистичних статей, опублікованих у 1860-80 на сторінках часописів «Основа», «Отечественные записки», «Современник», «Вестник Европы» та ін. видань. К. -- представник української школи письменників-романтиків.

Його літературні твори відображають події часів Київської держави, Хмельниччини та Гетьманщини (поезії «Співець Митуса», «Ластівка», «Дід пасічник»; історичних драми «Сава Чалий», 1638 і трагедії «Переяславська ніч», 1841 та ін.). Написав кілька повістей російською мовою -- «Сорок лет» (1840), «Сын» (1865), «Холоп» (1878), «Черниговка» (1881) та ін.

костомаров народницький федерація братство

4. Національна концепція Костомарова М.І.

Миколі Костомарову належить заслуга заснування Кирило-Мефодіївського братства -- першої політичної організації національного ґатунку в Україні. Товариство об'єднало у своєму складі найпрогресивніших представників українського суспільно-політичного руху середини ХІХ ст., головним чином інтелігенцію -- викладачів університетів, учителів, службовців, студентів.

Слід відмітити, що саме інтелігенція 40-х років ХІХ ст. поєднала українську культурницьку діяльність із політичним світоглядом та свідомістю, що були частиною спадщини Гетьманщини. Діячі Братства виступали за скасування кріпосного права, встановлення соціальної рівності й політичної свободи, боротьбу проти російського самодержавства та за право кожного народу на вільний економічний і національний розвиток, утворення федерації рівноправних слов'янських народів.

Соціально-економічні та національно-політичні погляди кирило-мефодіївців формувалися в 40-60-х роках, коли після революційних потрясінь в Європі почали складатись більш прогресивні відносини. Тяжке становище народних

мас, панська сваволя та жорстокість державних чиновників примушували прогресивну громадськість України (до всього цього додавалася етнічна дискримінація з боку російського царизму) задуматись над долею свого народу.

Політична програма товариства була викладена у “Книзі буття українського народу”, “Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія” та у відозвах “До братів українців”, “До братів росіян”, “До братів поляків”.

Роль М. Костомарова у формуванні ідеології братства була визначальною, адже саме він, на думку більшості дослідників, був автором основних програмних документів, тому не випадково Я. Грицак називає вченого “хресним батьком модерного українського національного руху.

М. Костомаров чітко уявляв собі історичну еволюцію українського життя, як один неперервний процес від початків історичного життя і до новіших часів.

Всупереч офіційній історіографії, яка робила Володимиро-Московське життя безпосереднім продовженням старокиївського, М. Костомаров у своїх працях підкреслював органічний зв'язок з київським періодом пізнішої литовсько-польської і козацької доби українського життя, водночас бачив рішучий перелом, розрив між староруським укладом і укладом московським.

Вчений неодноразово підкреслював прагнення українців до самостійного національного та державно-політичного життя, розвиваючи при цьому ідеї слов'янської федерації. На думку П. Зайончківського, ідея об'єднання слов'ян виникла у кирило-мефодіївців у результаті неможливості іншим шляхом добитися звільнення українського народу та створити справді суверенну державу. Як зазначав М. Грушевський, у минувшині українського народу М. Костомаров завжди підкреслював прояви народоправства й федеративності, бачив їх у повному розвитку Київської Русі, усього домонгольського життя і пізнішої козацької доби .

Початки федеративної єдності слов'ян М. Костомаров вбачав у наявності суспільного ладу: “Вічове начало було рідне всім слов'янам руським.

Вічовий устрій повинен був діяти об'єднуюче на руський народ”. До умов формування федеративного зв'язку у Київській Русі учений відносив спільність походження, побуту, мови, православної віри. М. Костомарову докоряли, що вжитий термін “федерація” не зовсім вдалий для характеристики політичного ладу Київської Русі. У відповідь вчений зазначав: “…русская федерация (если мы ее станем сравнивать с тем, что человечество представляет развитым в этом роде) была еще в начале, почти в зародыше, но все-таки существовала до известной степени”.

Дослідники закидають М. Костомарову, що він розглядає федерацію не з політичних, а з етнографічних позицій. Проте, слід зазначити, що поняття федерації у ті часи лише формувалося, а використання політичних аспектів у поясненні певних історичних явищ могли перерости на репресивні заходи з боку царизму. Як зізнається у власній “Автобіографії” М. Костомаров: “Мимо нашей воли стал нам представляться федеративний строй как самое счастливое течение общественной жизни словянских наций. Мы стали воображать все словянские народы соединением между собой в федерации подобно древнегреческим республикам или Соединенным Штатам Америки.

Таким образом составилась мысль об административном разделении земель, населяемых словянскими племенами, независимо от того, к какой из народностей принадлежит это племя… Мы не могли уяснить себе в подобности образа, в каком должно было явиться наше воображаемое федеративное государство, создать это мы предоставляем будущей истории”.

М. Костомаров, між іншим, зазначав, що як у матеріальному світі, так і в світі ідеальному немає двох зовсім тотожних уявлень. Учений вважав, що слово “федерація” не варто розуміти так вузько, щоб не можна було його вжити відносно чого-небудь іншого, крім республіканських союзів новітньої формації, яким ми повинні давати цю назву. Воно в науці повинно ширше використовуватися. Не всяка федерація обов'язково має бути в усьому однакова, і людські суспільства стоять між собою на різних щаблях розвитку. Не можна заперечувати того, що у стародавній Греції була федерація, хоча й не повністю сформована. Але якщо ми порівняємо з нашою Руссю удільно-вічового періоду, то при надзвичайно важливих і різких відмінностях знайдемо дуже подібні ознаки.

Однією з головних праць М. Костомарова, яка розкриває його федералістську концепцію, є “Книга буття українського народу”. Цей твір написано у біблійному стилі, і він наскрізь пронизаний релігійністю.

У ньому простежуються ідеї справедливості, свободи, рівності, братерства, добра, віри і любові до єдиного істинного Бога. М. Костомаров наголошує на походженні всякої влади від Бога, бо він є “цар над родом людським”. “Книга буття українського народу”, відома також і як “Закон Божий”, містить ідеї національного месіанізму і панславізму, саме в ній Костомаров намагається обґрунтувати особливу історичну роль українського народу. Зберігаючи ідеї романтизму і народності, у “Книзі буття українського народу” стверджується: “І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний, пристаючи, був братом других -- чи був він преж то паном чи невольником аби християнин, і були козаки між собою всі рівні… і, дивлячись на Україну, так би зробилося і в Польщі, а там і других слов'янських краях… і Слов'янщина хоч терпіла і терпить неволю, та не сама її створила, бо і цар, і панство не слов'янським духом створено, а німецьким або татарським…”.

Дещо недавно пізнали істинного Бога слов'яни, і тому вони найбільше зберегли його заповіді. Проте, якщо Польща і Москва відійшли від Божого задуму і побудували собі держави, то українці позбавлені власної державної організації. Їм не властиві примуси, тиск, рабство, адже ці риси суперечать християнській ідеології. На шляху боротьби за християнські ідеали слов'яни повинні були йти разом, показуючи світові приклад злагоди й братерства.

Незважаючи на значущість цієї праці у розробці національної ідеї, впливу на тодішню українську інтелігенцію, вона не містить чіткої політичної програми. Політичну концепцію Костомарова розкривають інші документи -- Статут Кирило-Мефодіївського братства і відозва “Брати українці!”, написана ним і вилучена у М. Гулака під час обшуку в Олексіївському равеліні 2 квітня 1847 р. Федералістська концепція розвинена також в окремих статтях, надрукованих у журналі “Основа”, що виходив в Петербурзі у 1861-1862 рр. Значною мірою політичні погляди Костомарова відображають також погляди інших учасників Кирило-Мефодіївського товариства.

Основні завдання Кирило-Мефодіївського товариства як політичної організації зосереджувались у побудові слов'янської спілки християнських республік; знищенні кріпацтва та абсолютної царської влади в Російській імперії; поширенні демократичного ладу у світі як наслідку здійснення християнського заповіту.

Потрібно зауважити, що демократичний федералізм М. Костомарова не слід ототожнювати з іншими його різновидами, зокрема з національно-державним федералізмом. Як стверджує Ю. Пінчук, до класичної історії М. Костомаров прийшов від політики і став першим великим істориком-федералістом. Будучи прибічником загальнослов'янської федерації, він маніфестував у ній права українського народу. Його ідея панславізму ґрунтується не на зверхності однієї народності над іншими, а на рівноправності, внутрішній свободі.

Кожний слов'янський народ мав би право створювати самостійну демократичну республіку за наявності спільної центральної влади (яка вирішувала б переважно зовнішні справи), наявності спільного війська і флоту, законів і права, відсутності митниць і свободи торгівлі.

При цьому передбачалось, щоб кожний народ мав свою мову, літературу, культуру та повну автономію у внутрішньому управлінні. У майбутньому слов'янському союзі Україна повинна становити окрему державну цілісність на всій етнічній території, із збереженням єдності, заснованій не на згубній мертвій централізації, а на ясній свідомості рівноправності і власних інтересах.

Микола Костомаров виступав за рівність усіх людей та племен. Причини соціальної нерівності вчений вбачав у тому, що люди забули Бога, забули те, що всі вони від природи рівні та вільні. В основу слов'янської федерації мала бути покладена ідея національної автономії, дружби народів, ліквідації усякого гноблення людини людиною та привілеїв однієї нації над іншою, взаємна допомога в їх господарському житті і культурному будівництві.

На основі аналізу праць М. Костомарова з'ясовано, що вчений не був проти держави, а виступав лише за її демократизацію. Він був проти влади у формі самодержавства і відстоював владу народу, під якою розумів народоправство. Прагнучи до національного визволення України, вчений відводив українському народові центральну, месіанську роль.

Таку ідею він розглядав не лише в історичній ретроспективі, а й як можливість реалізації у майбутньому, через становлення республіканської форми правління та побудови слов'янської федерації.

Таким чином, федералістично-демократична традиція в українській політичній думці XIX ст. збагатилась ідеєю децентралізму.

Для М. Костомарова централізм -- це принцип організації влади й управління, який виключає демократію і веде до надмірного бюрократизму.

Децентралізація управління у федеративній державі -- це один із головних шляхів демократизації суспільства, залучення до управління широких верств населення.

М. Костомаров, будучи теоретиком загальнослов'янської федерації, маніфестував у ній права українського народу, для якого ідеї федерації, на думку вченого, є тим політичним ідеалом, до якого прагне народ. У свою чергу, наявність спільного ідеалу (національної ідеї) є основою для досягнення і збереження єдності самого народу. Таким чином, внаслідок кризи національної ідеї в Україні ідея консолідації усіх слов'ян посіла місце національної ідеї. При цьому слід зазначити, що федералістські ідеї М. Костомарова не замикались у вузькому колі національних інтересів тільки українців, вони обстоювали і захищали інтереси усіх слов'янських та неслов'янських народів.

Висновок

Отже, світоглядні політичні ідеї М. Костомарова, зокрема його федералістська концепція, випливають з ідеї народності. Він виступав проти школи істориків державності, особливо російської, які абсолютизували принцип державності та вважали державу основним рушієм суспільно-історичного процесу. Федералістські погляди М. Костомарова викристалізувалися в тих історичних умовах, у яких перебувала Україна у ХІХ -- на початку ХХ ст.

Література

1. Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування людської української нації ХІХ-ХХ ст.: -- К., 1996. -- 360 с.

2. Грушевський М. Українська історіографія і Микола Костомаров // Молода нація. -- К., 2002. -- №1(22). -- С. 91-106.

3. Зайончковский П.А. Кирилло-Мефодиевское общество (1846-1847). -- М., 1959. -- 128 с.

4. Костомаров М.I. Закон Божий (Книга буття українського народу). -- К.: Либідь, 1991. -- 40 с.

5. Костомаров Н.И. Автобиография // Исторические произведения. Автобиография. -- К., 1989. -- 736 с.

6. Костомаров Н.И. Мысли о федеративном начале Древней Руси // Укр. іст. ж-л -- 1993. -- №10.

7. Костомаров Н.И. Замечание Г. Лохвицькому // Самозванцы и пророки: Исторические монографии и исследования. -- М., 1996. -- С. 296-300.

8. Пінчук Ю.А. Микола Іванович Костомаров. -- К., 1992. -- 232 с.

Размещено на Allbest.ru