Свобода та моральна відповідальність в соціальній драмі "Гетьман Дорошенко" Людмили Старицької-Черняхівської

Размещено на http://www.allbest.ru/

Свобода та моральна відповідальність в соціальній драмі "Гетьман Дорошенко" Людмили Старицької-Черняхівської

Пролине час, а й через млу віків Світитиме зорею Дорошенко.

Та провідна зоря осяє шлях Синам моїм... [6,193].

В наш час переходу людства до нової фази свого розвитку - інформаційного суспільства, переосмислюються традиційні поняття, змінюються світоглядно-філософські парадигми. Суб'єктом свободи постає особистість, здатна до духовного розвитку, що орієнтується на досягнення цілісності буття, на опанування буттєвими цінностями. На перший план виходить етико-онтологічне розуміння природи людини та її життєвої поведінки, своєрідне етико-онтологічне ставлення до власного буття як самоцінності. "... особистість - це не тільки неповторність індивіда, це й індивідуальна неповторність нації. Отже, нація повинна постійно звертатися до своєї "самості", відновлювати її, і через врахування своєї історії, свого історичного досвіду йти до самої себе. Тут духовність збігається з національною ідеєю" [2,54]. Думається, шлях нації до самої себе, про який говорить наш сучасник філософ С. Кримський, буде не таким яскравим і змістовним без відродження забутих імен, ідей та пророцтв українських вісників.

Серед яскравих особистостей минулого - талановита українська письменниця Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська, ознайомлення з творчістю якої стало можливим лише за часів незалежності України.

Висвітлення екзистенційних мотивів, а саме, проблеми свободи та моральної відповідальності у житті і творчості письменниці є метою публікації. Оскільки життєва філософія митця відображена в його творах, а твори, в свою чергу, передають основні прагнення та життєві принципи автора, перед нами постають завдання розглянути життєвий шлях письменниці, її історичну п'єсу "Гетьман Дорошенко" в контексті основних ідей екзистенціалізму - свободи та відповідальності, оскільки свобода як абсолютна здатність людської істоти, зумовлює відповідальність особистості за вибір того чи іншого шляху.

Для правдивого і детального викладу основних періодів життя письменниці ми будемо використовувати факти зі вступної статті Юрія Хорунжого до "Вибраних творів" Людмили Старицької-Черняхівської [8].

Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська народилася в Києві в старовинній козацько-шляхетській родині 29 серпня 1868 року. Батько - відомий літератор і громадський діяч Михайло Петрович Старицький, мати - Софія Віталіївна (в дівоцтві - Лисенко), рідна сестра уславленого музики Миколи Лисенка.

Рід Старицьких, за родинними переказами, брав початок від Рюріковичей. Князь Старицький утік від московського царя Івана Грозного до запорозьких козаків. Старицькі були як серед козацької старшини, так і серед українського духовенства. Дядько Михайла Старицького, Дмитро Михайлович Старицький - військовий, був автором п'єси про останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського.

Михайло Старицький грав на таких музичних інструментах як далебі, кобзу, бандуру, оспівуючи героїчні періоди в українській історії. Його середня донька - Людмила перейняла майже всі татові таланти, його активну людяну вдачу, вболівання за справи мистецькі й громадські.

Формування світогляду майбутньої письменниці відбувалося в родинному та мистецькому оточенні. Завсідниками господи Старицьких були Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Павло Чубинський, Володимир Антонович, Олександр і Софія Русови, Тадей Рильський, Олександр Кониський, Микола Лисенко, Косачі та інші відомі діячі Київської Громади. Про кожну названу особистість можна і варто писати окремі наукові розвідки з метою популяризації їх ідей щодо створення "гуманітарної аури нації" (Ліна Костенко).

У зрусифікованому Києві рідної мови дітей навчали батько й мати. Під наглядом Миколи Віталійовича Лисенка Людмила писала "українські диктовки" з повістей І. Нечуя-Левицького і брала в дядька перші уроки гри на фортепіано. Літувала родина на Поділлі, де мала власний маєток. Там діти поринали в сільську стихію рідної мови, пісень, жартів, народних обрядів.

Під впливом батька-драматурга і навколишньої театральної атмосфери майбутня письменниця почала писала перші п'єски ще в дитинстві. Героями виводила казкових королів і королівен, злих чаклунок і добрих духів. Ці п'єси сестри Старицькі виставляли на домашній сцені.

Великий вплив на формування Людмили Старицької мало знайомство, дружба і співпраця Михайла Петровича з такими корифеями театру, як Марко Кропивницький, Микола Садовський, Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті. М. Старицький очолив українську театральну трупу, взяв усі витрати й організаційні клопоти на себе. Продавши маєток у селі Карпівці, фінансував також і видання альманаху "Рада". Мало не щодня юна Людмила бачила цих людей, переймалася їхніми радощами і болями, успіхом і невдачами, їхнім творчим запалом.

Але навесні 1885 року стався розрив між М. Старицьким і М. Кропивницьким. Гурт корифеїв українського театру розпався. М. Старицький зазнав нищівного матеріального краху, з якого не зміг виборсатися до кінця життя. Тому Людмила, навчаючись у восьмому класі київської гімназії, вже мусила заробляти собі на хліб - давала приватні уроки, написала першу "дорослу" п'єсу для аматорського театрального гуртка, друкувала свої оповідання.

Зближення з Ларисою Косач посприяло створенню гуртка передової молоді "Плеяда", що здійснював переклади авторів світової літератури українською мовою. "Збирався наш гурток і не тільки для праці, а й просто побачитись, побалакати, побавитись; тільки ж і розваги наші мали літературний характер. Улюбленою забавкою був "конкурс". Давалося одно слово, наприклад, "навіщо", "нема", "понеділок", і всі присутні повинні були написати на сю тему оповідання, п'єску або вірш. Давався визначений час", - згадувала Л. Старицька [6,748].

1896 року вона взяла шлюб з Олександром Григоровичем Черняхівським - учасником гуртка "Плеяда". В юності він перекладав з німецької твори Фрідріха Шіллера, Йоганна Ґете, Генріха Гейне. Пізніше став відомим ученим-гістологом, професором Київського медінституту, одним із його засновників, автором понад ста друкованих наукових праць, одним із організаторів Донецького медичного інституту.

Доля Людмили і Олександра виявилася трагічною. "Пролетарський" суд на "показовому процесі СВУ (Спілки визволення України)" над сорока п'ятьма українськими інтелігентами звинуватив Людмилу Михайлівну Старицьку-Черняхівську в тому, що вона провадила керівну організаційну діяльність згідно з програмою і завданням СВУ. Вирок - п'ять років ув'язнення плюс три роки позбавлення прав. Аналогічним було рішення щодо Олександра Григоровича. У червні 1930-го, зважаючи на клопотання впливових людей і похилий вік підсудних, їх випустили з харківського ув'язнення і змінили вироки на умовні. Почалося тривале підневільне існування "на волі".

У жовтні 1929 року, потім у січні 1938 заарештували Вероніку Черняхівську, єдину доньку - красуню, тонку поетесу, перекладачку з англійської, французької, німецької, іспанської мов. До самої своєї смерті батьки (Олександр Григорович помер 1939 року) так і не довідалися про доньчину долю. Лише 1990 року стало офіційно відомо, що згідно з постановою трійки при Київському НКВС від 21 вересня 1938 року Вероніку Олександрівну Черняхівську розстріляно наступного ж дня.

14 вересня 1941 року службою держбезпеки Людмилу Михайлівну було звинувачено в "антисоветской деятельности" як активну українську націоналістку. Її допитували, але засудити не встигли - на Харків наступали німці. Через Валуйки її везуть у "телячому вагоні" до Акмолінська. Як згадував очевидець, "пасажир" цього ж потягу лікар Олексій Іванович Вилегжанин, письменниця не витримала напруги і дорогою померла. Конвоїри викинули тіло з вагона. Де похована Людмила Старицька-Черняхівська - невідомо.

Письменниці судилося пережити чотири різні епохи в історії України: часи імперської реакції щодо українства по Емському актові 1876 року; відлигу 1905 - 1914 років з піднесенням художньої літератури, публіцистики, з'явою газет і журналів, і знову - заборону українського у зв'язку з початком Першої світової війни; період найвищого злету національного духу за УНР і ще десять років відносної свободи у творчості, фундуючий процес українізації; і останню - найстрашнішу, найнелюдськішу епоху 30-початку 40-х років XX століття. Через це в її житті і творчості найвиразнішими стали проблеми людської сутності, свободи і відповідальності. Показником людської сутності є свобода. Людина виявляє себе, відбувається реально лише завдяки здатності показати свою волю, здійснити вибір форми життєдіяльності, світоглядної орієнтації, поведінки, продемонструвати творчу, невимушену, вільну діяльність.

За таких історичних подій, які довелося відчути на собі Л. Старицькій-Черняхівській, багато хто з інтелігенції змінював своє обличчя, щоб вписатися у новий формат, зраджуючи власні принципи і переконання, аби тільки вижити. В цій атмосфері губилася власна свобода, яка за поглядами екзистенціалістів, полягає в тому, щоб людина не виступала в якості речі, що формується під впливом природної або соціальної необхідності, а обирала саму себе, формувала себе кожною дією та вчинком. Це своєрідна практика існування, в якій здійснюється право вибору людиною власного життєвого шляху. старицька творчість свобода екзистенційний

Людмила Старицька приваблює сталістю своїх переконань, вірністю одного разу обраній історичній тематиці, непристосовництвом до перемін. Через буття самої людини, її екзистенцію можна осягнути буття як загальну категорію. Протест проти конформізму та пристосування, такий близький екзистенціалістам, знайшов вираз в творах письменниці, які (як і її життєвий шлях), стверджують абсолютну унікальність людського життя, в них постають екзистенціальні проблеми - буття, гуманізм, свобода та відповідальність, рішення та вибір, ставлення людини до свого покликання, кохання і зрада, відчуження, смерть як найпотаємніша суть людського існування, час як характеристика людського буття, місце людини в житті, орієнтація на вищі цілі та інші.

Саме ці проблеми знайшли своє відображення в історичній драмі "Гетьман Дорошенко", провідною темою якої є боротьба за об'єднання та визволення України. Індивідуальні смисложиттєві питання подані в ній через особисту трагедію самого гетьмана, що мав великі наміри та високий дух, але був розчавлений принизливими історичними обставинами. Не маючи змоги вибирати свою епоху, Петро Дорошенко обирає в ній себе, своє місце і діяння:

В моїй руці стерно - і поведу Україну я твердою рукою До берега, я захищу її Од ворогів ненатлих, дам їй силу Непереможну, уберу її,

Обшарпану вдовицю, в пишні шати І славою вквітчаю. [6,104].

Він продовжив справу Богдана Хмельницького, що прагнув самостійності Українській державі. Але соціальна ситуація була набагато складнішою - країна, поділена навпіл, розшарпана незгодами між самими козаками. Перед нами постає питання про те, наскільки Дорошенко був свобідним у своїх прагненнях? За часів гетьманату свобода розумілася в контексті протиставлення рабському існуванню. В соціальному аспекті примус, неволя виступають антиподом свободи. У цьому сенсі діяти свобідно - це добровільно йти за усвідомленою потребою саме в такій дії. В XX столітті сутність свободи пов'язується не з волею, тим більше не з причинною зумовленістю людської волі. Свобода панує в просторі, що виникає "як просвіт, тобто як вихід із потаємного" [7,232]. Тільки справді вільна людина здатна добровільно визначати межі своєї свободи та її реалізації (критерій відповідальності). Відповідальність за долю вітчизни звучить лейтмотивом всієї драми:

Поки ще б'ється серце,

Поки в руці ще шаблі маєм ми,

Поки козак соромиться неслави,

Ми мусимо боротися, й з'єднать

Розшарпану отчизну, і закласти

Свою державу власну, щоб ніхто

Втручатися не смів у наші справи,

Щоб гострий меч нам скрізь межею був! [6,77].

Свобідна людина несе відповідальність за все, що вона коїть, здійснює, не виправдовуючи себе обставинами. Прагнучи возз'єднати Україну, розірвану Андрусівським перемир'ям 1667 року між Росією і Польщею, Петро Дорошенко мусив звертатися до послуг різних союзників, оскільки Україна завжди була ласим шматком для багатьох сусідів. Л. Старицька- Черняхівська передає ті сльози, горе, які впали на Україну:

Женуть в полон! Рятуй нас! Муки, смерть. Потурчити нас хочуть всіх. Грабують,

Вирізують по селах всіх! [6,158].

А слова самого Дорошенка після відвідин падишаха є проявом його душевних страждань, його вибору в ситуації життя-смерть:

Не чув ніхто, не бачив Того, що я побачив і мовчав,

Мовчав як пень і не добув шаблюки, <...>

З святих церков, з костьолів всіх тягнули

Святі хрести, ікони і хоругви й гатили шлях султанові.

В тванюку

Їх кидали. <...>

А серед гатки

Поверх всього, так просто на шляху,

Лежала там стара свята ікона,

Аж почорніла од часу.

То був Святої Діви образ. Просто в небо

Дивилися ті очі із землі,

Сумні, святі, суворі. Ох, несила.

Кінь ногу звів і брязнув копитом

У лик святий.

Мов хруснуло щось в серці,

Потемніло у очах. Я стерявсь,

Я ошалів, порвався - і спинився.

Ха-ха! Спинився гетьман ваш,

Бо пам'ятав, що за плечима має

Лиш жмені дві останніх козаків! <...>

Будь проклят я, будь проклятий навіки!

Не гетьман я, а зрадник!

Од хреста Я одступивсь, мов той Іуда [6,161].

Драма досягає кульмінації в тій сцені, де посланці падишаха вимагають від Дорошенка данини - п'ятьох сотен українських хлопчиків, з яких у стінах Порти виховуватимуть яничарів. Попри бажання не віддавати дітей, гетьманові не вдалося дотримати слова. Л. Старицька-Черняхівська майстерно передає горе матері, у якої відібрали дітей, начебто відчуваючи, що через деякий час сама буде перебувати в такій ситуації, розшукуючи свою надію - єдину доньку.

Хто верне їх, маленьких соколят?

О ні, ні, ні! Не можу я забути,

Вони кричали: "Мамо!" - як тягли Їх турки ті:

"Матусенько, рятуйте!"

О ручками хапались за мене.

Ті рученьки маненькі, похололі,

Покляклі од жаху, вп'ялись в мене. [6,165].

Актуальністю позначена в драмі і така іпостась свободи, як вибір, який за своєю суттю є актом самоздійснення особистості. Здійснюючи вибір, людина насамперед обирає саму себе. Від Дорошенка відсахнулися козаки, люди тікають на лівий берег Дніпра, до Самойловича. На Вкраїні руїна. Гетьман усе розуміє, перед ним питання: вклонитися Самойловичу чи ні? З одного боку - як справжній лицар, козак, він коритися не хоче і не може, з другого - цього вимагає об'єктивна реальність. За визначенням Миколи Бердяєва, почуття провини за все, що здійснюється навколо тебе - це почуття свобідної людини. Криком звучать слова Дорошенка: "... людина я, людина, / І більш життя не можу дати" [6,189].

Після довгих вагань, зрозумівши, що не досягне мети (. я йду за Україну, / Її з'єднать, її зміцнить - мета / Мого життя.) подолавши власний гонор, він складає гетьманські клейноди. Тільки по-справжньому сильна духом, вільна людина може перемогти себе для всіх. Тут спрацьовує форма буття людської реальності - "буття-для-іншого" (за Ж.-П. Сартром), що виявляє фундаментальну конфліктність міжособистісних відносин. Історична ситуація, що склалася, була реалізована шляхом вибору і дії Дорошенка через пригнічення власних амбіцій та відмовою від гетьманства на благо сучасного та постсучаного України.

Є сцена, коли Дорошенко, обложений військом Самойловича і московського князя Ромодановського, в безнадійному становищі наказує музикам грати і йде в танок. "Ну ж, шпарче грай! / Танцює Дорошенко. <.> Козак вмира, але не йде на ласку." [6,180]. Це той дух і настрій, що допомагав національним героям стояти на своєму у безпросвітних ситуаціях і який допоміг Людмилі Старицькій-Черняхівській вистояти перед слідчими та суддями 1930 року. 17 травня, перебуваючи у в'язничній камері, вона написала вірш "Хтось приніс мені нарцис", закінчивши його словами:

Бо ж і ми у кельї цій

Бачим ще краєчок неба.

Бачим промінь золотий.

Ні! Журитись нам не треба.

Глянь - межа того життя

Ой, ой, ой, уже близенько.

Та жалю не знаю й я, -

Бо танцює Дорошенко! [6,621-622].

Кілька слів про майстерно створені образи інших героїв драми - гетьманші Прісі, молодого Мазепи (генерального писаря), полковника, а згодом гетьмана Івана Самойловича, полковника Яненка, полковниці Шульги, Запорозького кошового отамана Івана Сірка, матері Дорошенка, образ якої переростає в символ України.

Якщо Дорошенко постає перед читачами як свобідна та відповідальна в діях людина, то його дружина Пріся - повна протилежність - закидає таке: "Ти дбав лише про себе". На що Дорошенко вигукує: "О ні! Клянусь, я не про себе дбав, / Я мав усе, я дбав про Україну" [Там само, 127]. Хотілося Прісі веселощів, радощів, її пригнічують суспільні клопоти, які обсіли чоловіка. Як наслідок - Пріся зрадила Дорошенка, а він, у вирішальний момент (влітку 1668 року), не закріпивши перемог і не подолавши остаточно московське військо, рушив до Чигирина, до неї, проґавивши важливу мить у долі України.

Іван Самойлович сповідує угодовську філософію: "До часу / Скоритися нам треба. <.> ласкавеє телятко / Дві матки ссе"; "На час / Прикинутись овечками нам треба"; "Перед батька в пекло / Нема чого нам пертися"; "Той, що мовчить, той двох навчить"; "Хто дивиться лиш в небо, / Той на землі спіткнеться.". Сам Дорошенко характеризує його, як такого, що "межі дощ ходити добре вміє" [6,77,79,115,150].

Мазепа ж представлений в драмі як спритний політик, що подався до Івана Самойловича, відчувши поразку Дорошенка.

Філософським змістом наповнений діалог Дорошенка і Яненка, де гетьман розмірковує над своїм життям, не відокремлюючи його від долі України. Він не може зрозуміти, чому Самойлович здобув перемогу, на що мудрий Яненко відказує:

Не в перемозі правда.

Що перемога? Тінь, випадок, жарт.

Хай він здобув добро собі і владу,

Та влада та над тілом, а душі

Не подолав він і не опанує.

Бува - перемагає й подоланий. <Чим? >

Душі своєї силою.

Та сила Не умира, вона живе й живе,

І душі всіх запалює, й єднає,

І перемогу вічно добува.

На сумніви Дорошенка,

Яненко править своє:

Ні, сину мій, не згине те зерно,

А зацвіте і вродить наша нива.

Хай він тепер панує, час мине,

Загояться криваві наші рани,

Й прокинеться знеможена душа,

Прокинеться, відроджена і сміла.

І кожному воздасться по ділам [6,185-187].

Минуле - це не лише передумова сучасності та постсучасності, а й їхня невід'ємна частина. Це злиття того, що є, і того, що було. В книзі "Буття і час" М. Гайдеґер проголошує парадоксальну думку, що минуле, сучасне і майбутнє - тотожні. Ця думка є абсурдною щодо фізичного часу, але правомірною і змістовною щодо часу соціального (культурно-історичного). В драмі ідея наступності-спадковості, вічності буття озвучена словами Матері: "Україні / Ти дав минуле, сину, і воно / Уродить нам прийдешнє" [Там само, 193]. Попри всі трагічні колізії, філософський лейтмотив драми доволі оптимістичний:

І там, де нам ввижається часом Кінець всьому, - там твориться початок Новим шляхам і новому життю, Бо сказано в Писанії Святому: Поки не вмре зерно - не оживе [6,187].

Наведені вище думки дають підстави для таких висновків.

По-перше, життя і творчість Людмили Старицької-Черняхівської містять у собі екзистенційні мотиви, серед яких особливо яскраво постають питання свободи та моральної відповідальності. Людину не можна навчити свободи, але сформувати уявлення про свободу, її ознаки й цінності, є вкрай потрібною справою.

По-друге, сучасне етико-онтологічне розуміння природи людини, її життєвої поведінки дозволяє акцентувати увагу не лише на неповторності індивіда, а й неповторності нації. Шлях нації до самої себе видається можливим за умов звернення до своєї історії, свого історичного досвіду, до забутої філософської спадщини.

По-третє. Думається, доречними і актуальними для духовного розвитку сучасного суспільства будуть подальші наукові розвідки щодо відродження забутих імен українських вісників з метою популяризації їх ідей та пророцтв.

Література

1. Бердяев Н.А. Самопознание [сочинения] / Николай Александрович Бердяев. - М. : Эксмо, 2008. - 639 с. - (Серия "Антология мысли").

2. Кримський С. Ранкові роздуми [Зб. ст.] / Худож. оформ. О. Білецького / Сергій Кримський. - К.: Майстерня Білецьких, 2009. - 120 с.

3. Маслійчук Володимир. Кошовий отаман Іван Сірко [текст] / Володимир Маслійчук, Юрій Мицик. - К., 2007. - 76 с. - (Проект: "Про українців з гонором і гумором", Серія: "Наші полководці").

4. Сартр, Жан -Поль. Буття і ніщо: Нарис феноменологічної онтології [текст] / Жан-Поль Сартр [пер. з фр. Віталій Лях, Петро Таращук]. - К. : Видавництво Соломії Павличко "Основи", 2001.- 855 с.

5. Свобода: сучасні виміри та альтернативи [монографія] / [Лях, Пазенок В.С., Райда К.Ю., Лях Р.В та ін.]; за ред. В.С. Пазенка, В.В. Ляха. - К. : Український Центр духовної культури, 2004. - 486 с.

6. Старицька-Черняхівська, Л.М. Драматичні твори. Проза. Поезія. Мемуари [текст] / Вступ. стаття, упорядкув. та приміт. Ю.М. Хорунжого / Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська. - К.: Наук. думка, 2000. - 848 с. - (Б-ка укр. літ. Новіт. укр. літ.)

7. Хайдеггер Мартин. Бытие и время [текст] / Мартин Хайдеггер [пер. с нем. В.В. Бибихин]. - М. : Ad Marginem, 1997. - 452 с.

8. Хорунжий Юрій. Людмила Старицька-Черняхівська [текст] / Юрій Хорунжий // Старицька-Черняхівська, Л.М. Драматичні твори. Проза. Поезія. Мемуари. - К.: Наук. думка, 2000. - С.5-34. - (Б-ка укр. літ. Новіт. укр. літ.)

Размещено на Allbest.ru