Філософія любові у творчості Лесі Українки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософія любові у творчості Лесі Українки

Михайляк У.С.

Кінець ХІХ-початок ХХ ст. характеризуються швидким та впевненим рухом науки як провідного чинника суспільного життя. Внаслідок цього з'являється філософія позитивізму, яка виправдовує і розвиває цей рух. Позитивне, за О. Контом, - усе, що є реальне, достовірне, корисне, точне і конструктивне. Паралельно із позитивізмом розвивається і філософія екзистенціалізму, поштовх якій надали А. Шопенгауер та С. К'єркегор. Згідно з ученням екзистенціалістів, першим і єдиним предметом, який гідний уваги філософії, може бути тільки людина. Пізнання людини ставлять собі за мету також філософська антропологія, персоналізм, фройдизм, ніцшеанство. Ставила його й Леся Українка. Для поетеси, зокрема, важливим аспектом людського життя є почуття любові.

Про цілісну концепцію любові в системі філософських поглядів Лесі Українки ще донедавна ніхто й не говорив. Нову сторінку розуміння любові відкриває постмодерна і феміністична інтерпретація філософської спадщини поетеси, представлена дослідженнями В. Агеєвої, О. Забужко, Н. Зборовської, С. Павличко, та деякими іншими.

У даній статті спробуємо довести, що філософія любові Лесі Українки відобразила кризу усталеного консервативного погляду на цю категорію людського буття і знаменувала перехід до нової модерністської світоглядної парадигми. В контексті переоцінки патріархальних стереотипів розглянемо оригінальну концепцію любові Лесі Українки.

Криза усталеної європейської свідомості і пошук основ для нового людського життя привели до такого розуміння людського життя, яке вимірюється у порівнянні із його вищим космічним проявом того порядку, який у кращих своїх порухах знайшов вияв в античні часи, де жінка була рівною у правах з чоловіком. Любов починає оцінюватись не як сцена людського життя, а як її складова. На зміну матеріалістичній патріархальній концепції любові приходить прагнення проникнути за її іншу межу, що знаходить своє відображення у захисті суверенності, самодостатності і особистості жінки, насамперед не тільки як об'єкту, а й як суб'єкту кохання. Загалом, теоретичних постулатів щодо визначення ролі та значення любові в житті людини існує нині дуже багато. Уся строкатість існуючих уявлень про любов відбиває багатоманітне існування любові Лесі Українки як жіночої, а не патріархальної первини, яка проходить через усю творчість поетеси і через її життя. Власне, письменниця у своїх творах обстоює ідею загальнолюдської цільності, виступає за гармонізацію стосунків чоловіка і жінки, у яких перевага надається саме жінці. Дух фемінізму долає усталену традицію патріархальної концепції, що визнавала у жінці другорядну істоту, котра, немов якась річ, повністю залежна від чоловіка. Поетеса показує, що порушення гармонії чоловічого і жіночого єства у стосунках любові приводить до втрати себе як людини і чоловіка, і жінку, коли вони не рівні. Леся Українка ідею любові подає як подолання статевої диференціації чоловіка і жінки. У ході цієї боротьби народжується особистість - жінка, яка усвідомлює себе людиною на рівних з чоловіком і стає частиною української нації людства - рівною серед рівних. Ось чому любов у Лесі Українки стає ще й сутністю людського самоствердження та натхнення, надається не через приреченість, тобто, кінцевість власного життя, а через його жіночу вічність, як народження нового життя, як вічне прагнення до гармонії та самовдосконалення.

Тлумачення любові як категорії екзистенційної філософії Лесі Українки отримує значення нових смислових горизонтів. Любов набуває сенсу свободи життя у рівноправності чоловіка і жінки, яка (рівноправність) розумілася як перевага початку саме жіночого, що є умовою рівноправ'я. На думку поетеси, всі люди повинні жити на основі такого розуміння рівності й свободи, але умовою до нього є жіноча первина. Культ любові, творчого екстазу почуттів і переживань людини сприймається і об'єктивується письменницею на багаторівневому досвіді раціонального-чоловічого та ірраціонального-жіночого «не спрощено-прямолінійно, не однозначно-прозоро, а в усій мінливості, варіативності й парадоксальності» [7, 281]. Вона відкарбовує не тільки те, що є, а й те, що буде, а надмірність любові лише свідчить про її феноменологічну недоступність.

Після смерті С. Мержинського любов як самовідречення і співчуття для Лесі Українки наповнюється новою сутністю. «Одержима» стала тим твором, в якому проблема кохання отримала містичний зміст духовної драми. Леся Українка показує три рівні усвідомлення любові: Міріам, Месії та юрби-народу. Любов народу не розповсюджується далі задоволення власних потреб, є споживацькою. І все ж Месія, незважаючи на це, дбав про людей («улюблених люблять»). Він «годівлю дав юрбі, тілам і душам, / всім дав спокій, / ... нікому / не відмовляв потіхи і поради» [11, 126-127]. Юрба приймала Його любов, але не йняла віри, що Він Син Божий. Леся Українка показує страждання на шляху любові, яка залишається іноді незрозумілою людям. Так, письменниця відтворює складну колізію стосунків у любові по лінії «індивід - маса», «індивід - індивід», «індивід - провідник». «Якщо помилки й діяння Месії просякнуті глибоким гуманізмом - він любить всіх, то для Міріам виявляється неможливим поєднання любові до Месії з любов'ю до всіх» [7, С. 282]. Вона намагається оцінити ситуацію з боку розуму. Але там, де є розум, почуттів нема. Точніше, є і почуття - але притиснуті, відкинуті ratio. Вона не розуміє, як можна любити тих, хто кричав: «Розпни його, розпни!».

Межею пізнання любові у Лесі Українки стає сократівське «Я знаю, що я нічого не знаю». Міріам каже: «Я знаю те, що я нещасна жінка» [11, 128], з одного боку, а з другого: «Чого ж я сподівалась?.. Я не знаю!» [11, 127]. Так філософія любові у Лесі Українки водночас стає екзистенцією буття, яке поєднує її з Ніцше. Поєднання такого тлумачення і розуміння любові в контексті образів з галереї нових людей, які з'являються в Європі, виводить і переносить її з національно-українського кола в коло європейської культури. Водночас, і національний образ любові набуває європейського забарвлення, він ніби відривається від національного ґрунту і стає зрозумілим усім людям світу. Саме Леся Українка стала тим філософом в українській культурі, який виніс цю проблему на рівень вселюдських символів. Розкриття феномену любові вона здійснює через протиріччя української свідомості кінця ХІХ - початку ХХ ст. Символічним є і те, що для Лесі Українки це не тільки межа віків, а й межа «людинолюбства», яке еволюціонує від еґоцентризму до альтруїзму, від індивідуалістичного еросу чоловіка стосовно жінки, як до засобу задоволення, до надлюбові або любові до всіх і до жінки як до людини також (агапе). Так, «романтичний досвід ХІХ ст., що долав обмеженість класицизму, «бездушну розсудковість», уґрунтованого на раціоналізмі Просвітництва, був досвідом багатоплановим - свободи життя, свободи індивіда у виборі того, у що він, зрештою, вірив чи не вірив, в якому чільну роль відігравав культ любові, творчого екстазу, почуттів і переживань людини» [7, 28].

Леся Українка сприйняла сутність любові як обов'язок, поетично осмислила її і прикрасила могутніми засобами модерністського мистецтва. В образі Міріам вона сформувала психологічний тип романтика. Психологія любові Лесі Українки - це, передусім, жіноча психологія. У її любові жінка - водночас і донька, і коханка, і мати - виростає з несвідомих безодень минувшини, із «царства Матерів» (К. Юнг).

Поряд з А. Шопенгауером, Ф. Ніцше, О.Шпенглером та З. Фройдом ірраціоналістичний принцип світобачення Лесі Українки відкривав можливість індивідуально-особистісного проникнення у сутність поняття любові як національного, властивого українцеві почуття. Її любов - це аристократизм духу, до якого необхідно дорости, дійти. Одним з таких шляхів стає страждання з приводу любові і навколо любові. Особистість отримує власний шлях любові - очищення любов'ю, випробовування любов'ю. Любов стає певною системою цінностей і такою цінністю є повернення до національного життя. Отже, її любов тотожна життю, а життя повинно бути національним. Так кохання як категорія етики стає для Лесі Українки надією на визволення свого народу від ярма духовного кріпацтва. Те, що для російської культури кінця ХІХ-початку ХХ ст. було справжнім відкриттям, для української - на вищому витку еволюції стало модерним поверненням до власної національної природи. Світ любові, у розумінні її Лесею Українкою, розкриває нам сенс цього поняття боку її оцінки як характерної ознаки жіночості української культури, вияву телурократичності національного почуття, яке властиве кожному українцеві.

Прив'язаність до сакрального в житті кожного українця є наріжною щодо національної української міфопоетичної моделі любові як блага і добра, які протистоять один одному як минуле (жіноче) язичницьке та імперське (чоловіче, патріархальне) існування України. Ось чому у віковічному лісі на Волині відбувається й дія «Лісової пісні». Гімн любові Лесі Українки до свого народу перегукується з гімном любові до всіх людей, висловленим святим апостолом Павлом: «Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любови немаю, то став я як мідь та дзвінка, або бубон гудячий! І коли маю дар пророкувати і знаю всі тайни і всяке пізнання і всю віру, так що можу переставляти й гори, а немаю любові, то я ніщо. І якщо роздам усе своє майно, і віддам тіло своє на спалення, а не маю любові, то нема мені з того ніякої користі. Любов довготерпелива, любов лагідна, любов не заздрить, любов не чваниться, не горда, не поводиться нечемно, не шукає свого, не роздратовується, не гнівлива, не радіє з несправедливості, а тішиться правдою, усе покриває, всьому вірить, завжди надіється, все терпить. Любов ніколи не перестає» [8; І Кор.13:1-8].

Її любов - це роздум «про буття, про непоєднуваність моральних приписів, про те, що дотримання чи сповідування людиною кожного окремо з них є можливим, навіть необхідним, а от поєднати їх на рівні окремого людського духа не вдається, що, своєю чергою, призводить до виникнення «зони напруження» у відносинах між людиною й суспільством, людиною й людиною» [7,284]. Категорія любові, таким чином, набуває у Лесі Українки чинності моралі. Втім, розкутість і свобода, традиція і норма співіснують, борються і набувають ознак нового модерністського звучання стосовно любові саме як подолання колишніх заборон. У своїй концепції любові Леся Українка залишається жінкою. Мужність чоловіків по відношенню до жінки як статева диференціація на сильного і слабкого, жіночність з боку жінки у відношенні до чоловіків стають для неї найбільшою обмеженістю - перешкодою для людяності. Відкриття «жіночої» природи світу і любові «свого роду, компенсація, врівноваження раціонально-логічного («чоловічого») інтуїтивно-стихійним («жіночим»)» [3, 206]. У бінарній опозиції Річард - Джонатан («У пущі») ця дилема накладається на євангельську розповідь про Марту і Марію, де перша дбала про потреби господарські, а друга - про духовні. Джонатан впадає в буденність, Річард ж обирає шлях на Голгофу. Засуджуючи Річарда на вигнання, юрба нехтує найбільшим даром - талантом любові. Упокоєний громадою Джонатан, колишній побратим Річарда, з художника перетворюється на ремісника. Таким чином, Леся Українка показує, до чого приводить раціоналізація людського життя як перевага чоловічого початку у ньому, що веде до відкидання любові взагалі. Вона переконана - прагматизм дискредитує себе, а філософський позитивізм, у протистоянні з антропологізмом, стає переможеним жіночим гуманізмом.

Реалізація філософії любові як надлюбові у драмі «У пущі» здійснюється через притчу про талант. Христос вживає слово «талант» не як позначення грошової одиниці, а в означенні найбільшої християнської чесноти - любові до ближнього по-жіночому. Відмова від такого розуміння любові супроводжується втратою духовної ідентичності людини. На прикладі Річарда, сплюндрованого юрбою, будь-яка людина перестане бути творцем. Неспівпадіння культурних світів юрби і митця є свідченням невичерпності ідеї любові, в основі якої лежить універсальна довершеність жіночого буття. У процесі втрати гармонії «чоловік-жінка» втрачається «значимість як неповторність буття індивіда, так і силове поле етнокультурної спільноти» [5, 73]. Зіткнення різних поглядів і способів буття любові як патріархального, так і жіночого, в межах однієї імперії, є проекцією тієї моделі культури, до якої дійшла Леся Українка як філософ. Конфлікт онтологій, справжня «війна статей» є новим способом вирішення проблем буття любові у власному стражданні. Усвідомлення цього стає способом несення хреста свободи, а перемога жіночої любові над чоловічою ненавистю здійснюється через переживання стану богопокинутості і зникнення «обрію спільності». Це внутрішнє очищення, або катарсис, і не кінець, не смерть, а утвердження життя через самовдосконалення, через необхідність повернення до Жінки.

Філософія любові Лесі Українки відображає найтонші емоції, глибокі узагальнення, диспути з актуальних проблем буття. На зрілому етапі творчості її любов сповнена символічності, позначена спостереженням над індивідуальним. У ній підсилена ступінь умовності, глибокий психологічний зміст, з'являється нова лексика. Колізія любові проектується з самої душі письменниці, заснована на власному досвіді кохання. У ній відчутне прагнення любити і бути любленою. Альтруїзм (жіночий), на думку Фройда, якраз і відрізняється від егоїзму (чоловічого) нестачею прагнення сексуальних задоволень, які згодом сублімуються в його лібідо, в пристрасть [9, 420]. Ця любов, в її найвищому екстазі, значно приємніша за будь-яку тілесну насолоду, тому що з боку жінки - це є любов'ю до новонародженого життя. Сама мислителька цей стан намагається обґрунтувати у листі до А.Ю. Кримського: «... я належу до тих людей, що коли бачать перед очима маленьку хмарку, то їм здається, що сонце погасло, а коли піймають промінь, то думають, що сонце прийшло жити до їх в саму душу» [10, 371]. Любов у ній - це щось вічне, що стоїть над людиною. Мавка, зустрівши любов, оживає. У романтичних ідеалах та екзистенційних особливостях української духовності Леся Українка черпає силу своєї любові, визначає власну концепцію любові, яку можна назвати феміністичною.

У філософському житті другої половини XIX ст., зокрема у період раннього модернізму, відчутні тенденції кризи раціоналізму та реалізму. У своїй філософії любові мислителька, за С. К'єркегором, проходить три стадії розвитку: естетичну, етичну і релігійну. Так само, як і він, поетеса виходить за всякі межі, виражає любов з боку її неузасадненості, стає ідейним попередником українського аванґарду. Але якщо ранній романтизм намагався звільнити любов від натовпу, то новоромантизм Лесі Українки прагне звільнити любов у самому натовпі. Із зникненням натовпу його місце займає жінка з любов'ю. Самоусвідомлення любові як любові жіночої починається із з'ясування і подолання у собі комплексу меншовартості. Такі пошуки сутності любові відбуваються в межах бінарної опозиції, що ведуть між собою нескінченну дискусію між традиційним у свідомості людини і новим. Драматичні колізії любові викликають напругу, привертають до себе увагу, стають неповторним явищем світової літератури і філософської думки. З'являється нова інтерпретація трагічного модусу любові: трагізм національного поєднується у Лесі Українки з світовим. У збірці 1893 року «На крилах пісень» ми бачимо численні українофільські жалі-голосіння, готовність служити знедоленим, з'являється опозиція темряві, яка стане однією з центральних у філософії любові Лесі Українки. У збірці «Думи і мрії» (1899 р.) та в наступних «Відгуках» (1902 р.) романтична жіноча спрямованість посідає значно більше місце. Її любов утверджує культ незаанґажованого мистецтва й високої краси і не втрачає здевальвованих кризою матеріалізму ідеалів. Леся Українка відмовляється від раціоналізму та сцієнтизму, бачить просвіток у зближенні любові жіночо-індивідуальної і любові юрби. Безсмертя любові вбачає в сакральних цінностях національно-української моралі як самопожертви, відповідальності всіх за всіх. Однак із стверджувально-оптимістичною однозначністю з'являється прагнення осягнути наявну гармонію, ті «небеса любові», до яких вона йде із хаосу земного. У цій філософії відчувається прагнення «прориву до зір, до краси, до світла, від хаосу - до згармонізованого космосу» [1, 39]. Прагнення дістатися до сенсу життя здійснюється через любов. Її модернізм руйнує раціональну модель любові класичного типу, де чоловікові належить первинна роль. Від цього «глухонімого» сьогодення Леся Українка намагається відштовхнутися і повернутися до «високих» і плідних культурних епох національної української минувшини. Любов у її феміністичному русі і фемінізм у любові стають для Лесі Українки однією з найважливіших рис повернення національної і тому для неї модерної культури.

Література

любов українка філософський феміністичний поетеса

1. Агеєва В. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. - К.: Либідь, 1999. - 264 с.

2. Бичко А. Леся Українка: світоглядно-філософський погляд. - К.: Український центр духовної культури, 2000. - 184 с.

3. Дорошко Л. Ще раз про «жіночу» первину «Лісової пісні» Лесі Українки / / Леся Українка і сучасність (До 130-річчя від дня народження Лесі Українки). Збірник наукових праць. - Луцьк: Вид-во Волинська обласна друкарня, 2003. 444 с. - С. 201-207.

4. Забужко О. Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. - К.: Факт, 2007. - 640 с.

5. Захарчук І. Від драми любові до драми свободи // Леся Українка і національна ідея: Збірник наукових праць. - К., Вид-во імені Олени Теліги, 1997. - 127 с. - С. 69-74.

6. Зборовська Н. Моя Леся Українка: Есей. - Тернопіль: Джура, 2002 - 228с.

7. Кармазіна М. Леся Українка. - К. : Вид. дім «Альтернативи», 2003. - 416с.

8. Новий завіт Господа нашого Ісуса Христа. З додатком псалмів. Новий переклад. - Вид-во Еванджел Байбл Транслейторс енд міністріс. - Торонто: Канада, 1991. - 486 с.

9. Фрейд З. Психоаналитические этюды. - Минск, ПОПУРРИ, 2006. - 600 с.

10. Українка Леся. Лист до А.Ю. Кримського від 9 лютого 1906 р. // Леся Українка: Зібрання творів у дванадцяти томах. - К.: Наук. думка, 1979. - Т. 12. С. 155.

11. Українка Леся. Одержима // Леся Українка: Зібрання творів у дванадцяти томах. - К.: Наук. думка, 1976. - Т. 3. - С. 126-147.

12. Українка Леся. У пущі // Леся Українка: Зібрання творів у дванадцяти томах. - К.: Наук. думка, 1976. - Т. 5. - С. 9-134.

Размещено на Allbest.ru