Вплив філософських ідей Миколи Федорова на творчість Андрія Платонова

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вплив філософських ідей Миколи Федорова на творчість Андрія Платонова

Бороденко О.В.

Ідеї російського релігійного філософа Миколи Федорова, на думку багатьох дослідників (М.Геллер, С.Семенова, Л.Шубін, М.Корнієнко та ін.) мали величезний вплив на світогляд та творчість Андрія Платонова. Як зазначає М.Корнієнко, «Філософію спільної справи» М.Федорова можна було знайти в невеликій особистій бібліотеці письменника» [1,131-132]. У ранніх науково-фантастичних творах А.Платонова неважко помітити образне художнє втілення федорівських ідей. Центральне місце серед них займають ідеї проекту метеоричної регуляції. Для А.Платонова, який ще в молоді роки міркував над шляхами досягнення щастя людством, ці ідеї стали провідними.

Поруч із планами метеоричної регуляції в ранніх творах Платонова знаходимо й міркування над тими питаннями, що непокоїли Миколу Федорова: про призначення вченого, про відносини людини з природою (і взагалі що є природа для людини?), про космічне покликання людини, про об'єднання людей. Саме тому тема цієї статті є досить актуальною.

Актуальність проблематики полягає в тому, що проблемні питання «Якими повинні бути стосунки між людиною і природою?» та «В чому покликання вченого, науковця?» досі не розв'язано. Більш того, ці проблеми набули в наш час особливої гостроти, оскільки глобальна екологічна криза поглиблюється, а людство, незважаючи на яскраві наукові досягнення, неспроможне віднайти ефективні засоби для її подолання.

Завданнями цього дослідження є:

1. довести думку про визначальність впливу філософії Миколи Федорова на філософську творчість А.Платонова у ранньому періоді;

2. показати спадкоємність філософсько-антропологічних традицій в історії російської філософської думки;

3. викласти деякі міркування з питання про те, в чому полягає відмінність між науково-теоретичною та практичною діяльністю людини і яку роль відіграє інтелект на різних етапах наукового пошуку (водночас показати підхід М.Федорова та А.Платонова до розв'язання цих питань);

4. проаналізувати дослідження М.Федоровим та А.Платоновим антагонізму між людиною та «сліпими силами природи» й порівняти із сучасним підходом до цієї проблеми.

Серед досліджень та публікацій 80-90-х років з зазначеної проблематики слід виділити роботи російських дослідників М.Геллера («Андрей Платонов в поисках счастья» Париж, 1982; Москва, 1999); Є.Яблокова (чудовий коментар до «Чевенгура» М., 1991); С.Семенової (численні публікації у періодиці та книги, зокрема: «В усилии к будущему времени...: Философия Андрея Платонова» М., 1989; «Н.Ф.Федоров» (1989); «Мытарства идеала» (1988)) та ін.

Практично усі дослідники платонівської творчості звертали увагу на тісний зв'язок між філософією М.Федорова та А.Платонова. Разом з тим, недостатньо акцентувалась увага на вплив федорівських ідей саме на «раннього» А.Платонова (початок-середина 20-х років).

Окрім того, у працях названих вище дослідників переважав філологічний, лінгвістичний підхід. З точки зору філософської антропології й у контексті філософсько-антропологічної проблематики питання зв'язку між М.Федоровим як представником російської релігійної філософії та А.Платоновим взагалі майже не розглядалось.

У «Філософії спільної справи» М. Федоров порушує питання про покликання вченого, дослідника природи. На думку російського філософа, існують два основні призначення вченого:

1) звернутись до вивчення злих сил природи як до свого священного обов'язку;

2) об'єднати всіх, вчених та невчених, у справі вивчення та управління сліпою силою» [2,38].

Героїв ранніх оповідань та повістей Андрія Платонова можна вважати втілювачами філософських ідей Федорова. Ці персонажі (Маркун із однойменного оповідання, інженер Вогулов з оповідання «Нащадки Сонця», німецький інженер Петер Крейцкопф з «Місячної бомби», професор Фаддєй Попов зі своїм учнем Михайлом Кірпічніковим з повісті «Ефірний тракт») мають спільні риси характеру, які позначаються на їхній діяльності.

Вони фанатично віддані науці, згодні пожертвувати своїм особистим життям (та й життям взагалі) заради обраної справи; вони енергійні, працелюбні, наполегливі, але крім цього, ще самотні. Цей всепоглинаючий стан трагічна, неподоланна самотність притаманна багатьом персонажам Платонова. Мотив людської самотності проходить крізь всю творчість письменника як один із провідних мотивів.

Маркун був «непомітний й жив самотньо»; «кожного разу після вечері, коли його маленькі брати вкладалися спати, він запалював залізну лампу і сідав міркувати» [3,4]. Інженер Вогулов пережив особисту трагедію. Його кохана померла невдовзі після їхнього знайомства. Відтоді «душа в ньому винищила саму себе» [4,19]. Про Крейцкопфа мовиться так: «самотність після в'язниці стала його пристрастю» [5,29]. Професора Ф.Попова характеризують знову ж таки «самотність, заглушеність душі» [6,98].

Якщо звернутися до біографії самого Миколи Федорова, кидається у вічі його схожість із ранніми героями Платонова. Така ж відданість справі, усамітнене життя відлюдника, а також ще «одна риса, яка всіх дивувала абсолютне небажання увічнити, закарбувати себе в історії як мислителя, як культурного діяча»; «... Федоров мав у собі особливе відчуття спільності духовного надбання людства. Звідси внутрішнє неприйняття будь-якого випинання особистості, індивідуального авторства» [7,5]. На думку М. Геллера, головне у науково-фантастичній прозі А.Платонова «дослідження взаємовідносин між думкою та справою, теорією і практикою» [8,64].

Для Платонова теорія і практика є невід'ємними складовими людської діяльності. Теоретична наука без практики наука мертва, нікому не потрібна. Головна мета вченого реально змінити світ, принести відчутне щастя людям. На шляху до цього роль науки є величезною. Наука грає вирішальну, головну роль на шляху до щастя. В цьому погляди Федорова та Платонова повністю збігаються.

Але існують й суттєві розбіжності у поглядах між двома видатними мислителями.

Для Платонова вчений це революціонер, людина прогресу. Він завжди поспішає, квапиться, відчуває потребу в терміновій, рішучій дії.

Для М.Федорова такий підхід неприйнятний. Федоров висловлює своє ставлення до прогресу у наступній формулі: «Прогрес це саме та форма життя, за якої людський рід може покуштувати найбільшу суму страждань, намагаючись досягнути найбільшої суми насолод»[2,20].

Отже, вже у ранній період творчості у Платонова виникає суттєве протиріччя, яке буде відчуватись у всіх подальших творах письменника -філософа. В чому ж сутність нього протиріччя?

Справа полягає в тому, що молодий Платонов абсолютизував інтелект, зробив його єдиним чільником та рушійною силою людської діяльності. Але, разом з тим, він віддавав перевагу науково-практичній діяльності над суто теоретичною. Щоб зрозуміти сутність такого протиріччя, звернемось до авторитетного джерела.

К.Г.Юнг у своїх «Психологічних типах» зазначає: «Інтелект володар у царстві науки. Але варто науці торкнутись області практичного застосування, як <... > інтелект», що був досі царем, стає не більш як допоміжним засобом, інструментом, хоча й науково витонченим, але все ж-таки лише ремісничим знаряддям, що вже не є самоціллю й перетворилось на просту умову. Тоді інтелект й разом із ним уся наука стають на службу творчого задуму та творчої сили»[9,91].

У процесі практичної діяльності, на думку Юнга, на перший план виступає творча фантазія, яка є тим містком, який знімає діалектичне протиріччя між розумом та почуттям, є об'єднуючим началом, синтезом їх обох. Творча (або, точніше, «створююча» фантазія) є тією рушійною силою, яка є кращим гарантом універсальності психічного життя індивіда, ніж голий інтелект [9,92].

Щодо керівної ролі інтелекту у процесі пізнання законів природи та світу то це положення є незаперечним ще з часів Аристотеля, який у «Другій аналітиці» сформулював визначення наукового знання, як ясне уявлення про причину кожної речі [10,259], а в інших частинах «Органону» дав розробку методів наукового пізнання. Ці методи спираються на закони логіки.

Таким чином, протиріччя раннього Платонова, який намагався зробити інтелект не лише керуючою силою теоретичної діяльності, але й практичної, стало головним протиріччям Платонова у подальшому. Боротьба фантазії й людського почуття за право звільнитись з-під влади жорстких інтелектуальних та прагматичних схем є головним нервом філософії Платонова.

М.Федоров вважає природу ворогом людини, щоправда, «ворогом лише тимчасовим». Як зазначають дослідники творчості цього філософа, дуже важливо правильно зрозуміти цю думку.

Так, С.Семенова вказує, що філософ розумів «природу як певний порядок існування, що базується на народженні, статевому розколі, пожиранні, витисканні та смерті, а зовсім не природу як сукупність всього існуючого, всіх божих істот» [2,17].

На думку Федорова, людина це вінець природи, найвище з її створінь. Бог створив людину для того, щоб Син людський виконав волю свого Батька, ставши керівником, організатором та розпорядником природних сил. Для цього люди повинні об'єднатися, подолавши взаємну незгоду, а об'єднавшись між собою, об'єднатись з природою, досягнувши повного злиття з нею, але не підкоряючись при цьому її сліпій силі. У статті «Хто наш спільний ворог?...» М.Федоров дає відповідь: «Цей ворог природа. Вона сила, доки ми безсилі, доки ми не стали її волею. Сила ця сліпа, доки ми нерозумні, доки ми не складемо її розуму « [11,239].

Отже, людство виступає у Федорова знаряддям Волі Божої. Людина створена за образом і подобою Бога й завжди є знаряддям Бога, в т.ч. у процесі регуляції природних сил.

А.Платонов розумів необхідність підкорення природних стихій. Як зазначалось вище, у 20-тіроки він сам працював меліоратором та гідротехніком. У своїй ранній публіцистиці він часто торкався питань меліорації та зрошення (наприклад, у статті 1924 року «Людина і пустеля»).

Федорівський антагонізм людини та «сліпої» природи простежується і в художніх творах Платонова. Тут природа чинить людині відчайдушний, жорстокий опір. Подолати цей опір у змозі далеко не кожна людина. Для цього треба бути романтиком у душі, революціонером-гуманістом та практиком (таким, як сам Платонов та герої його ранніх творів).

Ще у 1920 р. А.Платонов написав есе «Перетворення», де в художній формі фактично викладає погляди Миколи Федорова на роль та місце людини у природі. Платонов змальовує картину «необлаштованої Землі, планети, що вкрита темрявою та лісами, та морями без краю, які хвилями йдуть до неба» [12,405]. Різні велетенські тварини, нерозумні істоти, народжувались і вмирали в цьому темному хаосі, хижо поглинали одне одного, а потім зникали назавжди.

У 30-ті роки А.Платонов з усією гостротою відчуває необхідність досягнення гармонії між людиною і природою. У його «східних записах» цього часу знаходимо такий: «Людство без ушляхетнення його тваринами і рослинами загине, зубожіє, впаде у злобність відчаю, як самотній у самотності» [1,61].

Яким же чином можливо подолати закляклість, жорстокість природи, повернути її обличчям до людини? Та чи можливо це взагалі?

А.Платонов шукав відповіді на ці питання, які його дуже зачіпали, головним чином у «Філософії спільної справи» Миколи Федорова.

Федоров пропонує людям створити так званий «регулятор природи», тобто взяти до своїх рук управління усіма природними процесами на планеті. «Філософія спільної справи» створювалась на рубежі XIX та XX століть, і Федоров геніально відчув наближення нової епохи, коли людина стане господарем на Землі, оволодіє планетою неподільно, й її доля фактично опиниться в руках людини.

Це гостро відчували деякі інші філософи, наприклад Фрідріх Ніцше, вчення якого Федоров не сприймав.

М.Гайдеггер в одному з інтерв'ю сказав, що Ніцше «побачив прихід часів, коли людина готується поширити своє панування на всій землі й він питав себе, чи гідна людина такої місії, та чи не мусить сама її сутність бути перетворена. На це питання Ніцше відповів: Людина повинна подолати себе, стати Надлюдиною» [14,149].

М. Федоров, вбачаючи різницю між двома підходами до природи: хижацькому, на догоду прогресові, невситимому виробництву матеріальних цінностей та розумним, який він обстоює, вказує на значення природної регуляції: 1) для припинення братовбивчої війни; 2) для заміни важкої, каторжної праці рудокопів; 3) для об'єднання із землеробством кустарної промисловості; 4) для перетворення землеробства та індивідуального виробництва у колективне; 5) для перетворення землеробства із засобу отримання «найбільшого прибутку», який веде до криз перевиробництва на можливість отримувати «вірний прибуток».

М.Федоров вказує, що у процесі регуляції природи люди повинні, об'єднатися заради спільної справи. Він нерозривно пов'язує справу регуляції зі священним обов'язком воскресіння предків. Федоров писав, що «обернення сліпої сили природи не керовану розумом буде як метою, так і засобом»[11,394].

С.Семенова зазначає, що головною задачею всього проекту регуляції Микола Федоров ставить «перетворення самого статусу природи та космічного буття, самої природи людини» [11,17].

Метеорична регуляція це складова загального процесу регуляції природи, перша й найважливіша сходинка, без якої неможливі подальші етапи.

У ранніх творах А.Платонова ці ідеї дістали яскраве, образне втілення. Письменник пропонує власні варіанти реалізації федорівського проекту.

В оповіданні «Нащадки Сонця» (1922) діє інститут винаходів Елпідіфора Баклажанова, в якому винайшли новий прилад фотоелектричний резонатор-трансформатор. Цей апарат здатний перетворювати світло Сонця, Місяця і навіть зірок у звичайний електричний струм. Таким чином, «було розв'язане енергетичне питання (отримання найбільшої кількості корисної енергії з найменшим живим зусиллям), виразом якого була вся людська історія» [12,401].

Цей винахід дозволяє людству вижити після природного катаклізму 1924 р., коли з невідомих причин розпочалось блукання магнітних полюсів, «земля огорнулась полум'ям спеки», замерзло Середземне море, «зникло мистецтво, політика, й під кувалдою стихій перебудувалось саме людське суспільство» [12,400].

Отже у своїх ранніх творах А.Платонов перебуває ще дуже далеко від ідеї поріднення, злиття людини з природою в єдиний біосоціальний організм. Людина повинна бути беззаперечним володарем природи та планети в цілому, а головна мета побудова соціальної утопії із новими богами або взагалі без них. Одним словом, герої письменника прагнуть «розібрати» старий світ і заново його «зібрати», вже докорінно змінивши.

Звернемось ще до одної дуже цікавої та актуальної роботи. Це робота К.Г.Юнга «Різниця між східним та західним мисленням» (1939). Аналізуючи розвиток «східного» та «західного» традиційного мислення, видатний психолог робить висновок про те, що західне мислення екстравертивне, а східне інтровертивне. Але одна спільна риса в них є вони немов «не помічають» природу (якщо розуміти під «природою» біосферу як оболонку Землі, що складається із живої речовини та продуктів її діяльності) як цілісну систему, частиною якої виступає людина з її внутрішнім світом. Для східної людини існує лише внутрішня людська природа, а для західної лише зовнішня: «Наша біда це ідеології, вони й є давно очікуваний Антихрист! <...> Комунізм претендує на те, щоб бути новим раєм на землі. Ми значно краще захищені від неврожаїв, злив, епідемій та нашестя турків, аніж від нашої власної духовної неповноцінності, яка, на жаль, не сприяє належному спротиву, психічним епідеміям» [15,515].

Причому як «східна», так і «західна» позиції діють одним методом підкорення, завоювання. «Як наслідок, обидві у своєму екстремізмі втратили одну половину світу; тим самим життя ізолюється від повної дійсності й легко стає штучним та нелюдським. <... >

Екстравертована тенденція Заходу та інвертована тенденція Сходу переслідують спільно одну важливу мету: обидві розвивають відчайдушні зусилля задля того, щоб завоювати й підкорити собі просту природність життя» [15,522].

Ми звернулись до Юнга, щоб показати: витоки позиції раннього Платонова по відношенню до природи є типовими для традиційного західного мислення; ця тенденція формувалась століттями. Підкорення природи з метою побудови Утопії це лише глава з історії європейської філософії, написана ще за часів Відродження. Отже, спосіб мислення молодого Платонова ніяк не можна називати суто «комуністичним» або «марксистським».

Відхід від такої позиції, шлях до Великої Гармонії між людиною і природою, між соціумом і біосферою, помітний вже у творах А. Платонова 20-х років, а далі (у 30-40-х роках) розгортається сповна. І на цьому шляху Платонову була вкрай необхідна філософія Миколи Федорова, оскільки у ній закладено теоретичні положення такого гармонійного єднання через створення «регулятора». Щоправда, регуляція «по-федорівськи» передбачає повний контроль людини над усіма природними процесами. А чи можливо це взагалі?

Вже століття минуло від часу створення «Філософії спільної справи» Федорова та близько вісімдесяти років з часу написання перших оповідань і повістей Платонова. Людство увійшло в третє тисячоліття, але задовго до цього гостро відчуло існування глобальної кризи природного середовища, ненормальність у стосунках між людиною і природою.

Кращі мислителі XX століття намагались обміркувати цю проблему. У наш час переважає точка зору, згідно якої людина повинна негайно переглянути свої позиції стосовно природи, відмовитись від ролі пана, який керує усіма природними процесами, оскільки така постановка питання сама по собі є абсурдною. Людина це лише частка природи і не більше.

Так, у концепції ноосфери, розробленої В.Вернадським, знайшло відображення осмислення місця людини у системі природи, шляхів та напрямків біологічної еволюції, розвитку людської цивілізації.

На думку А.Швейцера, набуття людиною влади над силами природи призводить до того, що «водночас ми відриваємось від природи та переходимо у такі життєві умови, неприродність яких приховує у собі багато небезпек» [16,330]. Швейцер протиставляє такому аморальному ставленню до природи «етику благоговіння перед життям».

«По-справжньому моральною є людина лише тоді, коли вона підкоряється внутрішній спонуці допомагати будь-якому життю, якому вона у змозі допомогти, й утримується від того, щоб завдати живому якої-небудь шкоди. Вона не питає, наскільки те чи інше життя заслуговує її зусиль, вона не питає також, чи може воно і в якій мірі відчути його доброту. Для неї священним є життя як таке. Вона не зірве листика з дерева, не заламає жодної квітки й не розчавить жодної комахи» [16,307].

Неможливість повного контролю людини над природою (а проект метеоричної регуляції передбачає саме такий повний, глобальний контроль) обґрунтовують також прибічники філософської ідеї нестабільності світу наприклад, Ілля Пригожин.

У статті «Філософія нестабільності» він помічає: «...У детерміністському світі природа підлягає повному контролю з боку людини, являючи собою інертний об'єкт її бажань. Якщо ж природі, у якості суттєвої характеристики, притаманна нестабільність, то людина просто зобов'язана більш делікатно та обережно ставитись до оточуючого її світу, хоча б із-за нездатності однозначно передбачити те, що станеться в майбутньому» [17,12].

Як зазначає сучасний бельгійський дослідник Етьєн Фермеерс, до світової екологічної кризи призвело переконання, яке зародилось ще у XVIII ст., «що розум можна і необхідно використовувати для підкорення природи і таким чином поліпшити долю людини. Саме тут лежать початки наукового технологічного оптимізму. Почали вірити у можливість і доцільність прогресу, у розумність цього прогресу, який викличе поступ» [18,134].

Слід визнати, що Андрій Платонов справді був палким прибічником науково-технічного та соціального прогресу, на відміну від свого духовного вчителя Миколи Федорова. Федоров розробив проект метеоричної регуляції для об'єднання всього людства, а також для досягнення ще грандіознішої мети об'єднання всіх поколінь людей, іманентного воскресіння померлих. Ідею прогресу у тому вигляді, як її розуміли позитивісти, соціалісти, М.Федоров не сприймав.

Друга суттєва відмінність між Федоровим та Платоновим лежить у площині віри. Якщо перший був російським релігійним філософом, для якого вся діяльність «синів людських» є лише втіленням Волі Божої, то другий був атеїстом. Для А.Платонова людина є не зброєю Бога, а по суті, новим богом, що здатен перебудувати всю Землю собі на користь за своїм зразком, за своїм революційним «образом та подобою». Біда лише в тому, що людина А.Платонова це людина із надламом, порожнечею у душі, істота сумна і трагічна. Тому й новий світ, який вона будує, виявляється так само сумним, трагічним, нещасливим. Це утопічний світ, в якому немає Бога.

Отже, молодий Андрій Платонов відчув помітні інтелектуальні впливи з боку російського релігійного філософа Миколи Федорова. Він намагався поєднати федорівські ідеї (про роль науковця; про регуляцію природи; про поєднання в одне ціле теорії та практики) з ідеями «Пролеткульту», марксизму, утопізму, з тезами О.Богданова.

Але, водночас, вже у цей період формувалась оригінальна «художня» філософія самого Платонова. В цій філософії на авансцену виходить Людина - істота суперечлива, не передбачувана, яка займає особливе місце у часі та просторі.

Андрій Платонов письменник і філософ, який завжди сумнівався. Тому у своїй філософській прозі (особливо у романі «Чевенгур») показав усю нежиттєвість, неспроможність утопії. Утопічний Чевенгур це місто розірваних зв'язків із Богом, із природою, між самими людьми.

Єдине у чому Платонов не сумнівався ніколи це творча сила, творча енергія людської особистості. Здатність людини подолати всі труднощі. Тому філософія А. Платонова приваблює нас і досі.

Література

фантастичний твір платонов федоров

1. Платонов А. Из неопубликованного // Новый мир. 1991. №1.- С.46-70.

2. Федоров Н.Ф. Сочинения. М., 1995. Т.1. 440 с.

3. Платонов А. Маркун // Избранные произведения. М., 1983. 880 с.

4. Платонов А. Потомки солнца // Там само.

5. Платонов А. Лунная бомба // Там само.

6. Платонов А. Эфирный тракт // Там само.

7. Семенова С. Николай Федорович Федоров // Литературная газета, 22.11.1989.

8. Геллер М. Андрей Платонов в поисках счастья. М., 1999. 480 с.

9. Юнг К.Г. Психологические типы. М., 1998. 720 с.

10. Аристотель. Вторая аналитика (1,2)// Сочинения в 4-х томах. М., 1978. -Т.2. 688 с.

11. Федоров Н.Ф. Сочинения. М., 1995. Т.2. 480 с.

12. Платонов А. Чевенгур. М., 1991. 656 с.

13. Шубин Л. Андрей Платонов // В кн.: Платонов А. Чевенгур. М., 1991. -656 с.

14. Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге. М., 1991. -192 с.

15. Юнг К. Г. Различие между восточным и западным мышлением// Сознание и бессознательное. СПб. М., 1997. 544 с.

16. Швейцер А. Культура и этика. М, 1973. 336 с.

17. Пригожин И. Философия нестабильности. // Вопросы философии. 1991. №6. С.11-19.

18. Фермеерс Е. Очі панди. // Всесвіт. 2000, №7-8. С.120-136.

Размещено на Allbest.ru