Феномен американського постмодернізму і проблема естетичної центріорікі реалізму в романі Дж. Гарднера "Осінній світло"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Введення

американський постмодернізм твір літературознавство

Злам століть, а тим більше тисячоліть - час, як відомо, провокативне. Воно спокушає до підведення підсумків, і не тільки гуманітаріїв, а й людей, ніби як вільних від звички рефлексовать на теми історії і мистецтва. Перебуваючи на крихкій межі минулого і наступного століть, грані, чия умовність, хочемо ми того чи ні, не перевищує умовності циферблата годинника або настінного календаря, ми все одно вдивляємося по обидві сторони в надії охопити шлях, отверстаний людством за останні століття, і побачити контури майбутнього. Таке ж прагнення переважає дійти до певної завершеності, до остаточного визначення параметрів і конфігурацій художньої спадщини XX сторіччя.

Проте ні вичерпних формул вже здійсненого в мистецтві, ні переконливих пророцтв щодо магістральних шляхів його подальшого руху не чутно. Разом з тим чуємо сьогодні гучну поліфонію концепцій, які одне за одним суперечать і разом з тим незбагненним чином як-то одна з іншої - на кшталт Хасановський оксюморонно об'єднання Екклезіастовой мудрості «немає нічого нового під сонцем» з гераклитовської резиньяції «не можна увійти в одну і одну і ту ж річку двічі «. Роздумуючи над наслідками подібних сполук, ми зараз, слідом за С. Кіркегора, напевно, готові не жартома визнати, що в цю річку можна ввійти навіть і одного разу. А все це, здається мені, відбувається тому, що живемо ми в пору постмодерністську, в пору пародій на все те, що раніше здавалося непорушним, в пору іронії щодо наріжних каменів колишнього світорозуміння, таких, як Розум, Мета, Прогрес та ін Пародіювання стало сьогодні чимось більшим, ніж прийомом, зараз це, особлива філософія ставлення до життя. І в світі цієї філософії стає абсолютно очевидним неможливість висунути раз і назавжди придатні формули, принаймні у сфері мистецтва, духу, літератури. Все це і ускладнює роз'яснення постмодерністських творів.

Феномен американського постмодернізму. Виникнення поняття "постмодернізм"

Термін «постмодернізм» з'явився в період Першої світової війни в роботі В. Паннвіца «Криза європейської культури» (1917). У 1947 році Тойнбі в книзі «Вивчення історії» використовує його у культурологічному сенсі. На його думку, постмодернізм символізує кінець західного панування в релігії та культурі. У 1960-1970-х роках термін «постмодернізм» використовується і для визначення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації та техніцизму. Незабаром він приходить в літературу і живопис. Розвитку поняття «постмодернізм» сприяли думки філософів Ж. Дерріди, Ж. Баттея, Ж.-Ф.Ліотара, а також концепція семіотика і письменника У. Еко. Зараз ведеться чимало дискусій щодо того, що ж називати постмодернізмом. Всі визначення, представлені в сучасних словниках і довідниках, досить не точні. Однак, напевно, точності бути ще й не може, оскільки, по-перше, будь-літературознавче поняття є умовним і дати одне-єдине його визначення неможливо, а по-друге, постмодернізм - явище, яке активно розвивається, і тому всі крапки над « і «тут ставити явно зарано.

Втім, можна, все таки, визначити, що ж ми розуміємо під словом «постмодернізм» у самому загальному сенсі. Поняття «постмодернізм» у сучасному значенні охоплює, перш за все, тенденції чи явища в мистецтві, які з'явилося в останній третині XX століття і на початку XXI століття. Слушною є думка Д. В. Затонського, висловлена в його книзі «Модернізм і постмодернізм», про те, що постмодернізму властива певна циклічність, він виникає в різні періоди розвитку культури внаслідок своєї специфічної еклектичності, синтезу традиційного і новаторського, а також кризовості відчуття, яке характерне для будь-якої зміни епох. Отже, слово «постмодернізм» означає і загальні тенденції в сучасному мистецтві, і різноманітні школи і течії, які виникають на межі ХХ-ХХІ століть, і художній напрямок (розвиток культури дає підстави стверджувати, що постмодернізму вже притаманні всі ознаки мистецького спрямування). Разом з тим поняття «постмодернізм» використовується і для характеристики світовідчуття кризової епохи, і в значенні особливого способу організації художньої реальності, яка може виявлятися в різні періоди розвитку культури. І зараз настає час, коли поняття «постмодернізм» означає і певну пору в історії світового мистецтва, як це сталося, наприклад, з термінами «Відродження», «бароко» чи «романтизм». І якщо вже розуміти під «постмодернізмом» пору, то тут, звичайно, мається на увазі, перш за все сучасний етап. Таким чином, ми живемо в пору постмодернізму. Однак, постмодернізм - це, перш за все особливе світосприйняття, духовний стан, що характеризує кризову епоху.

Для цього стану характерні відчуття розчарованості, розгубленості, відчаю, вичерпаності буття. Постмодернізм не залишає ніяких надій, він засвідчує кризові моменти в розвитку суспільства і людини, які, за образним висловом У. Еко, «знаходяться на самому краї прірви». Далі вже йти нікуди. Людині, який опинився на краю прірви, все відкривається зовсім в іншому ракурсі - і життя і смерть, і саме його існування, яке і підводить його до цього жахливого стану. І оскільки будь-який реальний крок може стати останнім, залишається зробити тільки одне: зробити подумки крок у напрямку себе, заглянути в самого себе, поглянути на себе і світ з позиції цієї крайньої межі. І цей погляд, який усвідомлюється як «останній», тому що далі вже йти нікуди, відкриває всю неприховану правду невпорядкованій і до цих пір не влаштованої належним чином людського життя, позбавленої високої мети, духовного сенсу. Але, постмодернізм це не просто кризовий світосприйняття, а ще й усвідомлення кризи і самоусвідомлення себе в цьому кризовому, неспокійному, несталому світі, де руйнуються самі основи буття. І цей момент - усвідомлення і самоусвідомлення - робить твори постмодернізму актуальними для нашого часу. 1.2 Художній світ Постмодернізм відображає загальний абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв'язків, втрату моральних орієнтирів у суспільстві. Дисгармонія і деструкція - такі основні ознаки постмодерного художнього світу. Тут немає нічого певного, постійного. Цей світ жахливий і химерний. Він відлякує своєю заплутаністю й невизначеністю, глибиною кризи й безвиході. Тому не випадково в постмодерних творах стали знаковими такі просторові координати, як лабіринт, яма, прірва, глухий кут, стіна і т.п. Художній світ постмодернізму позбавлений завтрашнього, він не має розвитку, замкнений лише сам на себе. Світ ніби розбитий на тріски, розколотий, не цілісний, неорганічний. Тому фрагментарність, хаотичність, колаж у побудові сюжету стають характерною ознакою постмодерних творів. І єдине, що може зробити художник, - спробувати осягнути це абсурдне справжнє буття через минуле.

Хоча світ не має свого продовження, але він може бути осмислений крізь призму колишніх епох, культурного досвіду людства. Тому у творах постмодернізму об'єднуються різні стильові елементи, алюзії, ремінісценції, цитати з інших періодів мистецтва. Хаотичність у композиції творів, з одного боку, відображає хаос абсурдного світу, а з іншого - це крок до його усвідомлення. Накопичення різноманітних елементів, які містять відгомін попередніх епох, служить осмисленню сучасності через архетипи культури, через пам'ять поколінь (хоча, можливо, це лише уламки). І це не дозволяє сприймати постмодерний художній світ з позиції остаточної безнадії. Створення художнього світу в творах постмодернізму відбувається в підкреслено умовному ключі. «Текст» забризкується як «світ», а «світ як текст». Твір постмодернізму подається не як готова річ, а як процес взаємодії художника з текстом, тексту з простором культури і соціальним простором, тексту з художником і т.п. Тут мова йде про специфічну особливості постмодерного письма, яке передбачає підкреслену умовність зображуваного. Твір являє собою так званий умовний текст і умовний світ. І все у цьому художньому світі підкоряється правилам естетичної гри. Ігрове початок притаманно більшості творів постмодернізму. У читачів виникає враження, що герої не живуть, а грають у життя. І художник ніби не пише, а грає в літературу, грає з читачем. За законами гри в постмодерних творах можуть відбуватися різноманітні події на грані реального та ірреального. Гра дає можливість вільного переходу з одного часу в інший, з дійсності - у світ підсвідомості і т.д.

Виникає питання: а навіщо ж ця гра, ця підкреслено умовна естетична діяльність? .. А мова в тому, що естетична гра здатна перетворити трагедію на фарс, тобто певним чином подолати трагізм буття, хоча б і на естетичному рівні. Крім того, естетична гра, своєрідна театралізація мистецтва дозволяє художнику спільно з читачем переграти заново ті чи інші ситуації, зазирнути не тільки в потаємні куточки дійсності, а й у себе, і нарешті звільнити людину від гніту важкої реальності, існуючого абсурду. Як зазначав М. Бахтін, «у грі людство звільняється внутрішньо, а отримання внутрішньої свободи є кроком до звільнення та світу». До того ж естетична гра у творах постмодернізму нерідко поєднується з пародією, іронією, сміхом, а це завжди було засобом вільнодумства, руйнування будь-яких ідолів, подолання драматизму буття. Пародією на трагедію є комедія, а отже, абсурд буття не є безнадійним, він долається на суто мистецькому, естетичному рівні. А за естетичної грою у творах постмодернізму ховається мрія про справжню, неігровий життя, прагнення духовного сенсу, правди і щирості, тяжіння до відродження загальнолюдських норм і цінностей. Світ у творах постмодернізму зображується з позиції ідеологічного поліфонізму, що реалізується в об'єднанні різноманітних елементів, стилів, цитат, ремінісценцій і т.п. Неоднозначність і суперечливість світобудови призводить до того, що правом на остаточну істину про світ не володіє ніхто.

Д. В. Затонський зазначає: «Немає в цьому світі нічого певного, повністю завершеного: ні морального вироку, який не може бути переглянутий, ні морального заохочення, яке ніколи і нікому не здасться незаслуженим. Кожне брехня приховує в собі частинку істини, і кожна істина приховує в собі краплину отрути, так що слава і ганьба нерідко переходять одна в одну, навіть замінюють одна одну ... «Тому монополією на знання про цей світ у творах постмодернізму не володіє ніхто. Ні герої, ні автор, ні читач. І тому ці твори можна прочитувати по-різному. Вони залишають величезний простір для читацького уяви. Вони змушують думка напружено працювати, шукати втрачені моральні домінанти й орієнтири в цьому світі. І навіть якщо вони не знайдені, ця робота розуму і душі надзвичайно корисна.

Людина у творах постмодернізму

Особистість у постмодерністських творах - певною мірою маргінальне істота. Вона знаходиться ніби на перехресті різних просторів, часів, епох. Вона не знає куди йти, у що вірити, де знайти притулок. Вона продукт кризи буття, і ця кризовість відбивається на її внутрішньому стані, моральне здоров'я. Як правило, герої творів постмодернізму - люди з хворобливою психікою. Вони, емоційно вразливі, надзвичайно гостро відчувають все, що відбувається навколо, їх хвороба особлива. Вони хворі на свій час, на свою епоху, їм важко знайти істину свого існування (адже саме існування позбавлене змісту), їх бажання нерідко виходять за межі раціонального, можливого, морального.

І вони не такі, як усі. Прийом очуднення у творах постмодернізму дозволяє художникам дати дивний погляд дивної людини на цей чудовий предивний світ, і це диво в квадраті повинна вразити читача, захопити його і спонукати розібратися у всіх цих дивацтв. Твори постмодернізму підкреслено зорієнтовані на епатаж читача, створення у нього незвичайного враження. Це ще один прояв гри з читачем. Формування читацької зацікавленості твором, готовності до неодноразового звернення до тексту змушує постмодерністів шукати нові засоби для своєї художньої палітри. Таким чином, художники пробиваються до широкого загалу. Постмодерні твори не є елітарною літературою, вони розраховані на пересічного читача, який живе в постмодерністську епоху, хоча, можливо, і не усвідомлюючи її. Отже, через епатаж, сильне враження - до усвідомлення. Таку мету переслідують постмодерністи. Однак всупереч масовості постмодернізму притаманна і певна орієнтація на культурного читача. Зображуючи людини, який з'явився на уламках епох і різних культурних шарів, художники прагнуть оживити в ній минулий духовний досвід. Щоб «спрацювали» все ті алюзії, ремінісценції, асоціації, цитати, на який так багаті постмодерністські твори, треба, щоб людина мала ще й певний культурний багаж. Художники прагнуть повернути звичайну особистість до самої себе через минуле, оновити її духовно через дотик до культурних надбань (нехай навіть їх уламків), змусити по-іншому подивитися на себе і світ з позиції цього культурного досвіду.

Концепція людини у творах постмодернізму відзначається певною мірою скептицизму та іронії. Герой постмодернізму ні в що не вірить, він сповнений зневіри та безнадії щодо абсурдного світу. Скептицизм допомагає авторам викрити неможливість колишніх утопій, ідеологічних догм, показати світ у його теперішньому, неприхованому вигляді. І вижити в цьому вражаюче оголеному, жахливому постмодерному світі людині допомагає тільки іронія, яка не дозволяє остаточно прийти до занепаду духом, втратити здоровий глузд. Іронія, яка бере початок ще в мистецтві бароко і романтизмі, дає можливість авторам постмодернізму подивитися на людину і світ з певної дистанції, побачити жахливе в іронічному ракурсі, а значить, і піднятися над ним, отримати певну моральну перемогу над жахами і абсурдом буття через іронію . Іронія, крім того, надає ще й особливу свободу і герою, й автору твору постмодернізму. Іронічний погляд - завжди погляд людини внутрішньо вільного, який, можливо, і не може вийти за межі замкненого кола, але піднятися над ним, безумовно, може. Це підйоми духовне, підйом у думках і почуттях. Об'єднання естетичної гри з іронією створює умови для оцінки людини і світу з різних сторін, (серйозно, і не дуже, тобто багатогранно. Разом з тим це дає можливість посміятися (хоча нерідко і крізь сльози) над тим, що взагалі не дає підстав для сміху. А сміх - завжди засіб духовного оздоровлення.

Спробуємо зіставити героїв постмодернізму з героями попередніх напрямків. Герой-романтик не сприймає навколишню реальність, він тікає від неї в світ мрій та ідеалів чи одухотворяє, перетворює її силою думки і фантазії. Герой реалістичних творів змушений жити в тих суспільних умовах, в яких він опинився, і діяти відповідно до певних соціальних законів. Герой модернізму та авангардизму, не сприймаючи навколишнього середовища, вибудовує у своїй уяві новий світ, де він тільки й може здобути волю та жити справжнім, тобто духовної, життям. А герою постмодернізму і жити в тих умовах, в яких він виявився, неможливо, і тікати нікуди, так як він вже ні в що не вірить, і будувати він вже нічого не здатний, так як втратив всі орієнтири і сенс існування. Тому, умовно кажучи, становище героя постмодернізму набагато гірше, ніж у його попередників. Єдине, що може допомогти нього подолати цю замкнутість часу і простору - це іронія і гра, які дають можливість не тільки піднятися над собою і над обставинами, але й одержати ту міру свободи, без якої особистість вже перестає бути особистістю. Іронічна гра - можливість поглянути на себе і світ ззовні і зсередини одночасно, шлях до розкріпаченню духу, скутого суворими умовами та догмами. Оскільки художній світ в постмодерних творах виникає у вигляді хаосу, то і людина нерідко, виконує роль маріонетки в руках невідомих для неї сил, залежною від реальних й ірреальних стихій. І якщо у людини вже немає ніякого засобу впоратися з усіма небезпеками світу, які не тільки відчутні, а ще, і нагнітаються штучно, у нього залишається один-єдиний засіб - іронічно поставитися до себе і до свого буття, спародіювати власні жахи і своє безсилля.

І таким способом здобути внутрішню перемогу над хаосом і абсурдом. Звичайно, перемогою це назвати можна лише умовно, але на тлі суцільного занепаду, вмирання житті це перемога. Перемога духу, який не помер остаточно. Важливу роль у творах постмодернізму грає міф. Звернення до міфу не є даниною моди в сучасній літературі. Навпаки, це свідчить про традиції, про повернення до забутих витоків буття. Міф дає можливість вивести злободенне на філософський рівень, зробити його значущим для всіх часів і народів. Разом з тим міф дозволяє говорити про індивідуальне в аспекті загального. Міф у постмодернізмі служить з'єднанню часів, епох, трісок реальності. Він засіб повернення людській свідомості минулого, вічного. Через міф, що за самою своєю природою є «найбільш доступною формою спілкування», постмодерністи говорять з «широким взагалі». Міф будить мислити, оцінювати своє буття в контексті вічності, але він і повчає. Багатозначна природа міфу як можна краще відповідає суті постмодернізму, який відтворює людину і світ поліфонічно, у всій їх складності і суперечливості.

Роль автора у творі

У постмодерних творах досить незвичайними є відносини між автором і текстом, автором і його персонажами, автором і простором, автором і часом. Текст, персонажі, простір і час відчувають залежність від автора, його творчої волі. Однак і автор відчуває залежність від свого твору. Дж. Барт писав, що це сприяє усвідомленню того, що автор - всемогутній Творець, але разом з тим він - персонаж іншого, більшого, ніж його, «тексту» - життя, яка рухається за своїми законами.

Автор нерідко бере на себе роль героя твору. А якщо між ними все ж таки і зберігається різниця, то в творах нерідко використовується так званий літописний стиль. Постмодерністи прагнуть створити певний коментар, або сучасний «переклад», або «літопис» свого часу. Хоча авторська точка зору при цьому зазвичай ховається, проте особистісне, творче начало свідчить про торжество людського над безладом і хаосом буття. Крім того, не можна обійти увагою і той факт, що сюжет у творах постмодернізму, як правило, розпадається на мікросюжети, численні відступи, твори самих персонажів, авторські коментарі і ін Така «розбитість» тексту на формальному рівні, з одного боку, свідчить про розпад цілісності самої дійсності, про дісонансах, які утворилося в світі і свідомості людини. Тим не менше всі ці мікросюжети об'єднуються волею і почуттями оповідача. Творчий початок з'єднує те, що розпалося у світі. І творчості в даному випадку відведена надзвичайно важлива роль. Творець у постмодерних творах наділяється величезною силою. Він здатний з'єднати реальність і фантастику, свідоме і підсвідоме, відповідне дійсності і можливе, сьогодення і минуле. Художник створює палімпсест, багатошарове ціле, яке може повертатися тими чи іншими гранями до читачів, акктуалізовать в різні часи різні смисли.

Художнику надається право вільного переходу з одних просторово-часових рівнів на інші, подекуди протилежні, звертатися до різних культурних шарів, робити їх частиною реального світу. Він вільно маніпулює художньої дійсністю і героями, веде захоплюючу гру з читачем. У чому ж полягає сенс цієї надзвичайно гнучкою і толерантною манери? В опануванні логікою абсурду, в естетичній перемозі над хаосом. Жахливе, що стало об'єктом мистецтва, вже не є таким жахливим, бо мистецтво його опанувало своїми специфічними засобами. Жахливе в житті лякає, а в мистецтві його можна уважно розглянути, подумати над її причинами і наслідками і нарешті виробити своє ставлення до нього. А якщо уважніше придивитися до художнього світу героїв постмодернізму, тоді, можливо, і ми, люди третього тисячоліття, станемо самі собі трохи більш зрозумілими.

Феномен американського постмодернізму у творі Дж. Гарднера "Осінній світло". Естетичний реалізм у творчості Дж. Гарднера

Виходець з проживала в штаті Нью-Йорк фермерської родини, Джон Гарднер до кінця своїх днів залишався самим значним виразником морально-етичних цінностей в американській літературі. Джон Гарднер - письменник, який завжди глибоко усвідомлював національні традиції Америки. Разом з тим, спрямованість до аналізу і осмислення особливостей американського історичного та культурного досвіду поєднувалася в нього з інтересом та увагою до світової культури, яку він сприймав як невід'ємну частину свого життя. У книгах Гарднера тому обов'язково присутній його ставлення (пряме або опосередковане) до художньої культури різних країн як до об'єднуючого і затверджує початку, який протистоїть силам руйнації і хаосу, тобто, на думку Гарднера, виконує головну задачу, що стоїть перед мистецтвом: « За своєю суттю мистецтво має бути серйозно і благотворно - це гра, яка протидіє хаосу і смерті, протидіє ентропії «. Опору на світову культурну традицію Гарднер, фахівець з європейського Середньовіччя, здійснював у рамках своєї викладацької діяльності в ряді американських університетів і не втомлювався підкреслювати значимість цього у своїх інтерв'ю, і в роботах літературно-критичного характеру.

Ця спряженість з традиціями світової культури добре видно і в його книгах, де широко використовуються й вигадливо трансформуються сюжети і образи античної літератури («Крах Агатона», 1970), середньовічного епосу («Грендель», 1971), мотиви поезії Данте («Нікелеве гора «, 1973) і т.д. Ця риса творчості Гарднера пов'язана, як зазначали деякі критики, з однією з тенденцій розвитку американського постмодернізму: з металітератури (metafiction), але не зводиться до неї. Використання літературних алюзій та ремінісценцій для письменника - спосіб виявити творчу роль людської культури, в тому числі і літератури, як основоположну, «показати апофеоз всієї літератури і життя (a selebration of all literature and life)», як зауважує Гарднер в останньому розділі повісті « Королівський гамбіт «. Плідний і популярний романіст, Гарднер застосовував у своїх творах реалістичний підхід, але при цьому користувався цілим рядом нововведень, таких як порушення послідовності дії у вигляді повернення до минулого, розповідь всередині розповіді, переказ міфів і контрастують історії, з тим щоб виявити правду у відносинах між людьми . Сильними сторонами творчості цього письменника є мистецтво створення характерів (особливо вдаються йому повні співчуття образи простих людей) і барвистість стилю. У своїх творах Гарднер проповідує доброчинну силу товариства і закликає до виконання обов'язку і сімейних обов'язків. У цьому відношенні він є глибоко традиційним і консервативним автором.

Гарднер намагався показати, що певні цінності та вчинки ведуть до повноти життя. «Я невпинно запозичую, краду, відгукуюся на сказане іншими», - сказав про себе в інтерв'ю Джон Гарднер (1933-1982). Усвідомлена експериментальність, літературність, «філологічному» його прози не суперечить усталеним за ним репутації реаліста і мораліста. Гарднер не згоден з тими з своїх колег, хто вважає, що принцип міметичні наслідування в мистецтві зжив себе. За допомогою інтуїтивного співпереживання, стверджує він в есе «Про моральної літературі» (1978), художник проникає в логіку поведінки персонажів і життя взагалі. Залучаючи до цього процесу читача, література виховує в ньому терпіння і толерантність, прагнення розуміти та співчувати. 2.2 Роман Дж. Гарднера «Осінній світло» Роман «Осінній світло» (1976) складається з двох «книг». У цьому, самому прославленому з романів Гарднера, як відомо, два складно взаємодіють один з одним сюжету: зовнішній, які критики умовно називають «Вермонтського», і внутрішній («роман у романі») - «каліфорнійський». Одна з авторів збірки статей «Джон Гарднер. Перспективи літературної критики «зробила дуже дотепне зауваження, що стосується композиції книги Гарднера:» Тут під однією обкладинкою не один, а два романи «. Основне оповідання витримано в дусі традиційного реалістичного битоопісательства. «Книжечка», з якої читач знайомиться «між іншим» разом з героїнею Книги, - не менш майстерна стилізація під бестселер, міцно скроєний за популярним трафаретом. У Книзі змальовується сварка двох людей похилого віку, брата і сестри, Джеймса Пейджа і Саллі Еббот, які проживають на фермі в глухому куточку штату Вермонт.

У пародійно-зниженому вигляді цей конфлікт дублюється в книжечці - елементи схожості підкреслюють відмінність естетичних систем, між якими встановлюється ігрова взаємодія. Персонажі книжечки - маріонетки-алегорії, уособлюють кожен свою ідею. Герої Книги - об'ємні, зі смаком виписані характери, яким читач співпереживає, «як живим людям». Крізь комічну безглуздість побутової сварки, крізь лиховісні піруети авантюрної фабули проглядає істинний сюжет роману - нелегкий пошук контакту з іншою людиною, з самим собою. І, мабуть, що, в романі Гарднера «Осінній світло» чітко заявляє про свою присутність «сімейна думка». В одній з перших розділів роману ми бачимо розлад у будинку Джеймі Пейджа, ми застаємо і з самого початку роману Гарднера: «So he'd loaded the shotgun while the old woman, his sister, sat stupidly grinning into the flickering light ... and without a word of warning he'd blown that TV screen to hell, right back where it came from ... The old woman, his sister, ... was up there in the bedroom furiously pacing, locked in the bedroom by her brother's hand ...». Сутички (із застосуванням зброї і хитромудрих пасток) між Джеймсом і Саллі в романі Гарднера мають зовсім різні причини і мотиви, але ці (та інші) сімейні конфлікти свідчать про нестачу розуміння, взаємної поваги та любові між близькими людьми, вони, крім того, виявляють неблагополуччя і дисгармонію життєвого устрою.

У романі Гарднера сімейна тема зосереджена, головним чином, в «Вермонтського» сюжеті, хоча побічно відгукується і в «каліфорнійської» лінії. До початку дії роману «Осінній світло» від раніше великої родини Джеймса Пейджа залишилися лише він сам і його дочка Вірджинія, яка живе з чоловіком і прийомним сином. Саллі, сестра Джеймса, залишилася одна після смерті чоловіка і, позбувшись матеріальної підтримки, переїхала з міста на ферму, де народилася і виросла, в будинок, що належить тепер її братові, людині різкого і нестриманим навіть з найближчими людьми. Тема сімейного розладу, ослаблення та розпаду сімейних уз, відчуження та ворожнечі - одна з найхарактерніших для європейської та американської літератури з другої половини XIX ст. Початок роману «Жовтневий світло» також налаштовує на цей, що став вже традиційним для сімейного роману ХХ ст., Ракурс зображення сім'ї: знову дорослі не розуміють дітей (конфлікти між Джеймсом і його сином Річардом, про які часто згадують Джеймс, Саллі і Вірджинія), знову немає повної згоди між подружжям (суворість і несправедливість Джеймса по відношенню до лагідної і ніжною Арії), знову ворожнеча між братом і сестрою, яка загрожує серією потрясінь і нещасть і мало не призвела до непоправних наслідків. Але, картини сімейних негараздів і зіткнень в романі Гарднера представляють лише частину погляду письменника на проблему родинних відносин, і не вичерпують його концепції сімейного життя. Роман Гарднера не стільки про неминучість сімейного кризи, скільки про те, як і чому необхідно і можливо подолати цю кризу.

Тому насичена спочатку енергією руйнування, насильства, ворожості та відчуження «Вермонтського» історія, на відміну від «каліфорнійської», де ці руйнівні вихори вирують ще «крутіше» і викликають повний, майже вселенський, безпросвітний хаос, завершиться заспокоєнням і примиренням людей похилого віку, що зрозуміли, кожен на свій лад, радість життя серед рідних людей, привабливість спогадів про минуле. Особливо глибоко і переконливо Гарднер ріует процес морального відродження, що відбувається в душі Джеймса. Переживши потрясіння: сварку з сестрою, загибель друга (почасти з вини самого Джеймса, що розбушувався в хеллуінскую ніч подібно нечисту силу і довели своїми погрозами Еда Томаса до третього інфаркту), тривогу за життя доньки, яка стала невинною жертвою «військових дій» старих, Джеймс відчуває спочатку почуття каяття, а потім відчуття радості буття; воно виникає у старого після прощального розмови з Едом, який вимовляє гімн життю. Сповідь Еда вносить просвітлення в похмуру душу Джеймса. Він зазнає ще більше полегшення і радість, коли залишки його сім'ї (дочка, яка прийшла до тями після травми, зять, онук і сестра) нарешті збираються у вітальні його старого будинку, який зберіг пам'ять про минуле. Мотив зв'язку часів, яку повинна підтримувати, а не розривати сім'я, реалізується у виразному образі сімейних альбомів. На початку роману вони лежать, покриті пилом, всіма забуті, затиснуті в найдальший кут книжкової шафи. В кінці роману Джеймс, що переживає одночасно почуття провини і радість очищення, відчуває потребу поєднати минуле і сьогодення, побачити давно минулих близьких, яких він раніше не розумів, хоч і любив, по-своєму: «He moved ... over to the bookshelf to the left of the fireplace and bent down and drew out the albums. He opened the oldest of them ... opened it hungrily ... Tears streemed down the old man's face, though what he felt didn't even seem sorrow, seemed merely knowledge, knowledge of all from inside «. Знання, зсередини осмислене Джеймсом, - це розуміння, дещо запізніле, що істинного сімейного щастя неможливо домогтися без любові, поваги і терпимості, що не можна будувати відносини на насильстві та свавіллі.

Висновок

Поняття «постмодернізм» багатозначне і умовне, проте це не заважає його глибокому вивченню та визначенню характерних ознак, які, звичайно, не є остаточними, оскільки це явище надзвичайно динамічне і не застигле у своїх формах. Суперечки про постмодернізм тривають і по сьогодні. Це одна з дискусійних проблем сучасного літературознавства, яка привертає увагу широкого кола дослідників. І все ж таки при всіх розбіжностях у підходах більшістю наукових працівників визнаються основні особливості поетики постмодернізму. Внаслідок надзвичайно гнучкою художньої системи постмодернізму, який суперечить будь-яким канонами, постмодерні явища можна простежити в творах різних родів - і епічних, і ліричних, і драматичних.

Постмодернізм не є кризовим мистецтвом. Це мистецтво кризи. А будь-яка, навіть кризова, пора, яка породжує мистецтво, не є безнадійною. Отже, саме мистецтво подає нам надію на виживання. 2. Роман «Осінній світло», написаний у рік 200-річчя незалежності США, - твір, що розповідає про приватне життя героїв, яка вміщає в себе «загальну історичну думку» - містило найширшу панораму життя Америки і в просторовому і в часовому відношенні, надавав глибокий філософський сенс здавалося б простим життєвим ситуацій, вів дотепний і серйозний діалог про сенс і нісенітниці сучасної літератури. Ця книга стала важливою віхою в розвитку американського роману 70-90-х років: «Тяжіння до більшої духовної і моральної ємності художнього твору, до насичення його значною філософською проблематикою зробилося однією з найістотніших візьме американської реалістичної прози з кінця 70-х років, і посилення цієї тенденції було багатьом зобов'язана Джону Гарднера, його романом "Осінній світло".

Література

1. Gardner JC October Light. - New York, 1978. P.2, 4.

2. Бігун Б. Нариси про літературу постмодернізму / / Зарубіжна література, № 29-32 (190-193) серпень 2000.

3. Бігун Б. Феномен постмодернізму / / Всесвітня література та культура в навчальних закладах. - 2002. - № 3.

4. Джон Гарднер. Вибране. - М.1979

5. Зарубіжна література XX століття: Учеб. для вузів /. Г. Андрєєв, А. В. Карельський, Н. С. Павлова та ін; Під ред. Л. Г. Андрєєва. 2-е вид., Испр. і доп. - М.: Вищ. шк.; 2004. - 559 с.

6. Затонський Д. В. Модернізм і постмодернізм. - Харків, 2000.

7. Злобін Г. Діалоги Джона Гарднера. / / Джон Гарднер. Вибране. - М.1979

8. Ніколенко О.М., Мацапура BI Літературні епохи, напрями, течії. - К.: Педагогічна преса, 2004. - С.128.

9. Постмодернізм у дзеркалі літературознавства (добірка статей) / / Всесвітня література в середніх навчальних закладах. - 2002. - № 5-6.

Размещено на Allbest.ru