Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Неповторність творчості Олександра Олеся

1.1 Перша збірка. Майстерність поетичного слова поета

1.2 Друга збірка. Громадянська поезія Олеся як суб'єктивний документ суспільної боротьби епохи

1.3 Музична гармонія поезії

1.4 Спадкоємець Кобзаря

Розділ 2. Мотиви поетичної лірики поета

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

олесь поезія письменник

Актуальність дослідження. Наприкінці ХІХ століття письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм вже не задовольняли митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ Краси та Гармонії, де панує вічна Істина. Письменники мріяли про такі твори, які відображали б не об'єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на їхню думку, має особливе значення. Як зазначив Стефан Малларме, все єство поетів заполонила думка про Книгу, де було б “орфічне потрактування Землі, справжнє призначення поета і найвища мета літературного дійства - бути знаряддям Духу”. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму - символізму, який виник і найяскравіше розвинувся у французькій поезії, справивши величезний вплив на всю світову літературу.

Метою дослідження є аналіз особливостей світобачення, проблематика та жанрова специфіка у творах письменника. Реалізація поставленої мети передбачає такі завдання:

– розглянути літературний доробок поета у сфері драматургії;

– з'ясувати жанрову специфіку драматичних творів письменника;

– натурфілософської проблематики;

– дослідити ідейно-естетичну основу символістської драматичної творчості Олександра Олеся;

– визначити структурні особливості системи символів;

– простежити оцінку критиків в контексті драматичного доробку О. Олеся.

Об'єкт дослідження - драми Олександра Олеся: “По дорозі в Казку”, “Над Дніпром”, “Трагедія серця”, “По Мюллеру”, “Злотна нитка”, “Тихого вечора”, “Осінь”, “Танець життя”, “При світлі ватри”, “На свій шлях”, “Хвесько Андибер”, “Земля обітована”, “Вилітали орли…”, “Ніч на полонині”, “Хам”, “Буржуї”.

Предмет дослідження - вивчення символістських особливостей драматичних творів Олександра Олеся соціально-моральної та натурфілософської проблематики.

Наукова новизна. Кваліфікаційна робота є однією із перших спроб дослідження ліричної творчості поета, жанрової своєрідності його творів. Порушені проблеми розглянуті з урахуванням закономірностей літературного розвитку як в Україні, так і в країнах Європи кінця ХІХ - початку ХХ століття.

Теоретична та практична цінність роботи. Наукове дослідження можна використати на заняттях, що присвячені вивченню драматургії в школі, у вузі, при написанні наукових посібників, підручників, при вивченні курсу історії української літератури.

Теоретичною базою кваліфікаційної роботи слугують праці таких дослідників творчості поета, як Мікулаша Неврлого, Ростислава Радишевського, Петра Хропка, Тамари Івахненко, Ольги Камінчук, Наталі Малютіної, Сергія Єфремова, Леся Курбаса, Ірини Чернової та інших.

Дослідники творчості письменника відзначають неоромантичну основу його художнього світу, а також підкреслюють розвиток неоромантичних і символістичних тенденцій. Олександра Олеся поза модерністичним дискурсом як поета-романтика, спираючись на висновки критиків початку ХХ ст.

Мікулаш Неврлий наголошує на тому, що Олександр Олесь зробив вагомий для свого часу внесок в українську драматургію. Його твори є виразним запереченням народницької драматургії, що традиційно змальовувала село, його біди. Його драми розвивали жанр коротких драматичних етюдів, до якого вдавалися Метерлінк, Стріндберг, Гофмансталь, Крлеж, Леся Українка та інші.

Ростислав Радишевський виділяє ранню драматургію Олеся як яскравий зразок художнього втілення засад символізму в українській літературі, його і позитивних, і негативних сторін.

За свідченням науковців, у драматургії О.Олеся лише в найбільш загальних образах-символах можна віднайти філософське осмислення загальнолюдських основ буття. Найважливіше в нього - це створити настрій. Його драматургія протиставлялась побутово-етнографічним постановкам, насичена ліризмом і підсилена психологізмом, вона задовольняла запити тогочасного глядача-читача.

“Драматичні етюди”, що вийшли 1914 року, були явищем новаторським, адже у них знайшли своє відображення неоромантичні віяння початку ХХ століття. Олесь плекав мрії та сподівання про світлу дорогу у весняну казку для рідного краю, у якій він прагнув відбити дійсність, тому твори насичував переносним змістом. Неважко розгледіти в алегоричних образах драм, в їхніх сюжетах роздуми про те, як змінити долю рідного народу і країни.

Структура роботи. Кваліфікаційна робота складається зі вступу, двох розділів, висновку та списку використаних джерел, що нараховує 32 позиції.

Розділ 1. Неповторність творчості Олександра Олеся

Крізь серпанок років постає перед нами світлий образ Олександра Олеся. Його проникливі щирі очі, здається, заглядають тобі в саму душу, кличуть до ніжності, гармонії, краси. А його поезія нам потрібна як ніколи. Нам говорили, що після смерті Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Івана Франка Україна залишилася без мудрого, пророчого слова. Але це була неправда - такий поет - пророк жив. Це був Олександр Олесь. Його талант увібрав у себе могутній творчий дух народу. “Найбільшим з нині живущих поетів на Україні” називав його у 20-ті роки Михайло Грушевський.

Олександр Олесь (літературний псевдонім Олександр Іванович Кандиба) народився 5 грудня 1878 року в містечку Білопілля (давня назва Крига) на Сумщині. Батьківський рід походив з чумаків, материн з кріпаків. Дід майбутнього поета Федір Кандиба торгував рибою, а батько Іван Федорович працював на рибних промислах в Астрахані, де й втопився у Волзі. Тоді Олександру, найстаршому з дітей, виповнилось одинадцять років. Мати Олександра Василівна згадувала, як вона “залишилось одна з трьома дітьми і трьома карбованцями в кишені” [8, c. 62-62]. Ця проста жінка навчила свого Сашка в чотири роки читати, згодом прищепила любов до поезії Т. Шевченка, до “Кобзаря”, якого він ще малим “майже знав на пам'ять і співав” [8, с. 63-64]. Серед краси природи, серед працьовитих і співучих земляків минало його дитинство. У рідному містечку він навчався спочатку в початковій школі, потім у двокласному училищі. Проте найкращими спогадами юнацьких років було перебування поета в “рідному селі” Верхосулля Лебединського повіту, що розташувалось за 30 км від Білопілля. Сюди він приїздив до тринадцяти років щоліта разом із своїми сестрами Галею та Марусею до батька їхньої матері - діда Василя Пархомовича Грищенка. Василь Пархомович, позбувшись кріпацтва з підданства графа

Толстого, став орендувати маєток у поміщика Башкирцева, чоловіка художниці Марії Башкирцевої. Саме дідусь, як згадували пізніше сестри, переповідав онукам легенди, казки, наспівував пісні, прищеплював Сашкові почуття щирості й доброти, людяності й справедливості, на які й сам був багатий.

Краєвиди шовкового степу, загадкові старі могили, шум трави й колосся жита, спів жайворонків, дзюрчання струмків, які збігали до Сули, що брали свій початок біля Верхосулля, - все це, за зізнанням самого поета, було для нього “суцільною казкою”, одним золотим днем, і звуки “тієї дивної весни” звучали в душі впродовж усього життя. Вони й зародили в хлопчині поетичне чуття і натхнення, вимережилися весною дев'ятилітнім юнаком рядками першого вірша російською мовою. Жартуючи, він порівнював себе з “жовтодзьобим горобцем ”, який тільки-но починає цвірінькати. Отак і йому хотілось виспіватись з “приводу того, що діється, бачиться й чується на білому світі” [28, с. 54-55]. І коли сестри запитували, чию пісню він так виводить у саду, відповідав, що її “ще ніхто не чув”, бо то власна. Сестри згадують і про подарований Олександрові зошит з гарною обкладинкою, куди він занотовував свої перші вірші. На жаль, його не вдалося розшукати, і дитячі спроби пера лишилися невідомими.

Саме десь у цей період читаємо у вірші “В дитинстві ще давно, давно колись” з ним сталось те, що буває з жайворонком весною серед степу:

Весь Божий світ сміявсь, радів.

Раділо сонце, ниви, луки.

І я не виніс щастя-муки,

І задзвеніли в серці звуки,

І розітнувсь мій перший спів.

Як людина і художник слова Олександр Олесь зростав і виховувався на вольовому прикладі матері, природній мудрості дідуся Василя, народній пісні і моралі, художній філософії “Кобзаря” Т. Шевченка. З таким багажем п'ятнадцятилітній юнак і вирушив з дому, вступивши до хліборобської школи

містечка Дергачі, що неподалік від Харкова. Звичайно, мріялось і про гімназію, та в матері не вистачало на навчання в ній коштів. Аби протриматись у цій безкоштовній сільськогосподарській школі, учень Кандиба мусив займатися репетиторством, даючи селянському хлопцеві уроки з арифметики. Бувало, що, замість математичного розв'язання, Олександр учив його складати вірші. Один з таких жартівливих віршів-експромтів, написаних разом, мав назву “Сало в бодні лежало...”. Рядки з нього згадують не лише в своїх спогадах сестри, М. Гнатюк та Г. Лащенко, вони використані дослівно й самим поетом у драматичному шаржі “Патріот”.

У стінах Дергачівської хліборобської школи сімнадцятирічний Олександр робить перші спроби у друкуванні своїх віршів, писані російською та українською мовами, в рукописному журналі “Комета”, який він випускав з відомим у майбутньому російським письменником Костянтином Треньовим. Сам Олесь навіть не сподівався, що у вирі життєвих і воєнних завірюх могли зберегтися ці його літературні твори, які він дарував вузькому колу своїх ровесників. На щастя, більшість із них дійшла до нас, і читач зможе вперше познайомитися з ними в окремому виданні. В архіві поета зберігся товстий зошит, озаглавлений “Первые опыты”. У ньому міститься 50 віршів, по-юнацьки багатослівних, за формою не вповні досконалих, але щирих і безпосередніх.

Молодий автор осмислює і декларує “чесний шлях” у житті й літературі. Але як, якими способами? Саме про це йдеться в коротенькому вірші “Моє благання” (1897):

О Боже мій милий! Пошли мені розум!

Пошли мені серце, пошли мені душу,

Щоб добре любила і коїть не вміла

Ніякого зла!..

Стилізовані під думу й баладу, з очевидним прагненням наслідувати шевченківську тематику й ритмічні інтонації, його ранні поезії цікаві насамперед своєю соціальною заангажованістю. Вже назви творів говорять самі за себе: “Дівоча доля”, “Сирітка”, “На чужині”, “Пташка”, “Дума”, “Песня бідняка”, “Мужицкая доля”, “На каторге”. Автор проймається щемким співчуттям і до бездомної пташини, і до нещасної дівчини-жебрачки, розповідає про гірку долю селянина-бідняка, в якого взимку нетоплена хата і на босих ногах “кров червона”. Вболівання за долю “зруйнованого краю” прочитується в рядках вірша “О край незабутній...”:

Я згадую часом кургани-могили,

Де славне козацтво за волю спочило...

Така вже в нас доля,

Гнучка, як тополя.

О край незабутній, зруйнований краю!

Заплачу я гірко, як часом згадаю

Останні руїни

І долю Вкраїни!

Одночасно з “Піснею про Сокола” М. Горького, сповненою запальних поривів, створює Олесь і свою “пісню свободи” вірш “До сокола”, де висловлює прагнення людини до волі, світла, щастя:

Полинеш за хмари, полинеш ще вище,

Де воля, де щастя не сплять.

Де, сизий, захочеш, то там і буваєш,

Одчинений скрізь тобі путь...

Завидную долю ти, соколе, маєш...

Хотів би тобою я буть!

Звичайно, молодий митець потребував поглибленої філологічної освіти, та, на жаль, вступати до університету після закінчення хліборобської школи з другим розрядом не мав права. Віддаючись літературним заняттям, хапаючись за вивчення в стінах цієї школи слов'янських мов болгарської, польської, сербської, молодий митець мало уваги приділяв фаховим дисциплінам. На досить короткий час Олесь стане вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, який довелося залишити через матеріальну скруту. Дорога долі приведе Олександра практикантом у маєток Харитоненка, що на Херсонщині.

Вирішальним у творчій біографії Олександра Олеся був 1903 рік, коли йому пощастило стати студентом Харківського ветеринарного інституту і побувати на відкритті пам'ятника І.П. Котляревському. Глибоке переосмислення долі української мови і літератури, усвідомлення свого громадянського покликання відбулося саме в Полтаві під час урочистостей. Про свої враження від зустрічей з Б. Грінченком, В. Самійленком, М. Коцюбинським, Лесею Українкою писав він у листі до майбутньої дружини: “Що я пережив важко сказати! Знаю лиш одне: сидів я, говорив, слухав, сміявся з тими, творчість яких так само дорога і рідна мені, як колискова пісня матері”[34, с. 89-91]. Сама атмосфера сприяла творчому окриленню: “.відчув в собі піднесення духу працювати, вчитись, творити” [34, с91 ].

Прочитані ним на прохання учасників свята вірші були тепло прийняті. Йому говорили, що закопувати в землю такий талант просто великий гріх, і радили пересилати рукописи до якогось видавництва. Олесь передав свої вірші до збірника “Багаття”, що виходив в Одесі. Його літературний дебют диптих “З пісень молодості”, що був написаний раніше, а тепер доопрацьований для цього видання. Поезії несли в собі романсову зажуру і світлу радість ліричного героя, повнилися прагненням краси, звучали викликом не лише життю, а й літературі:

Парубоцькі літа то бурхливий поток,

Не страшні їм ні кручі, ні гори:

Для них, повних замірів, мрій і думок,

По коліна глибокеє море!

Олесь глибше вдивляється в життя, душею відчуває наближення весняних громів. Як земельний статистик, із всіх верств населення він найкраще знав становище й психологію хлібороба і на селянство покладав свої надії. Напередодні першої російської революції Олесь бере певну участь у соціал-демократичному русі, веде пропаганду серед жителів Слобожанщини і Полтавщини. Це допомагає його літературній праці. Захоплюючись визвольними гаслами селянських заворушень, він для практичних потреб створює й свої бойові, закличного звучання пісні. У прозові прокламації вилітає поет метафоричні рядки про “дрібний дзвін”, “сонце, що несподівано сховалось”, прагнучи запалити людські серця вогнем ненависті й любові:

Рубіни іскр, вогонь крові

Потиху киньмо в люде!

Ці слова із вірша “Коли нас сніг не зміг убить”, написаного 1904 року, відбивали загальний настрій автора і його художні можливості. Поетичні заклики, сповнені риторики й патетики, звернені до співвітчизників “бути сонячним промінням”, “в политі кров'ю ниви з плугом сіяти зерно”, “ударити в дзвони”, схвилювати “глухий північний час”.

Олександр Олесь свідомо і послідовно, так би мовити, політизує українське поетичне слово, сповідуючи ідейну наснагу “Досвітніх огнів” Лесі Українки, окрилює інтелігенцію на розбудову української культури. Згодом академік Олександр Білецький назве його “романтиком-революціонером”, “інтелігентським Тіртеєм 1905 року”, бо уявлявся йому митець в образі грецького поета Тіртея, який вів спартанців на перемогу. В ці роки активного пробудження національної свідомості народу увиразнюється необхідність соціального визволення як гаранта і обов'язкової передумови визволення національного.

Символіка революції із властивим їй арсеналом алегоричних образів владно входить у поезію Олександра Олеся, й найважливіші гасла, що були написані на її прапорах, - земля, воля, рівність, звучать в його “Пісні селян”:

Биймо у дзвони, кличмо до зброї,

Скиньмо з народу гнітюче ярмо!

Хай ми поляжем в кривавому бої

Смертю своєю життя ми дамо:

Щастя і долю,

Землю і волю,

Волю рабам,

Рівність братам!

В одному з віршів він зізнавався, що хотів би бути “співцем селянства”, а в надрукованій публіцистичній статті писав: “Селяни мусять скувати своє щастя своїми руками. Це селяни давно зрозуміли і давно вже піднімались поодиноко боротись за своє щастя, за землю і волю. Здається, всі знають, що селянам треба землю, а всім волю” [34, с. 94-95].

Коли революція пішла на спад, втомлена “кривавими ріками” душа поета, що перегоріла болями й надіями бажаного визволення народу, зажадала спокою й перепочинку. Свій стан автор передав гіркими рядками вірша:

Мій дух труна зотлілого мерця.

Вона і мрій моїх руїна.

1.1 Перша збірка. Майстерність поетичного слова поета

Влітку 1906 року Олександр разом із студенткою Бестужівських курсів Петербурга, майбутньою дружиною Вірою Антонівною Свадковською та її сестрою Ольгою здійснили подорож у Крим. Ця приємна мандрівка сприяла фізичному й моральному оздоровленню, відродженню творчого натхнення й літературної праці. Саме тут Олесь укладав свою першу книгу з поетичною назвою “З журбою радість обнялась”, відбираючи з давно написаних поезій і постійно творячи нове. Саме тут Віра Свадковська почала називати Олександра ніжно й ласкаво Олесь, давши життя його літературному псевдоніму. Тоді ж з'явилися рядки вірша:

То ім'я, що мені дала Ти

У дні, осяяні Тобою,

У сні і вільне, і крилате

Літа і в'ється наді мною.

Його прийму я в свою душу,

Зіллю з своєю кров'ю...

На початку 1907 року, вже після виходу збірки, в одному з листів він звертався до дружини: “Чи ти думала, що наша книжка буде мати такий успіх, а ім'я, дане Тобою, зробиться символом кохання?” [34, с. 94-94].

Мабуть, тільки юному Павлові Тичині судилося таке велике визнання після появи його “Сонячних кларнетів”, якого удостоївся Олександр Олесь за свою першу збірку. Вона привернула увагу літературної критики, викликала захоплення в читачів різного віку, особливо в молодих; її автор вислухав чимало доброзичливих слів похвали і вдячності. “Олесю не довелося завойовувати своєї поетичної слави, відзначав Микола Зеров. Вона сама прийшла до нього на другий день після виходу з друку першої книжки його поезій. Свіжість поетичних образів, плавність і легкість вірша, сміливість деяких прийомів заінтересували і зачарували українське громадянство”. [7, с. 461-461]. Відомий український історик Олександра Єфименко назвала його “справжнім ліричним поетом”, що знайшов розмаїті відтінки для природного висловлення своїх думок, а письменниця X. Алчевська “українським Гейне”. Дійсно, поезії О. Олеся властиві тонке художнє сприйняття світу, загострена чутливість, всепоглинаюче поривання до краси і гранично щирий ліризм:

Затремтіли струни у душі моїй…

Ніжна, ніжна пісня задзвеніла в ній...

Що ж до їх торкнулось? Чи проміння дня,

Чи журба, і радість, і любов моя?!

Щоправда, одностайності в оцінці видрукуваних віршів не було, симпатії й висновки навіть тих, хто високо підносив талант Олеся, розділилися. Одні бачили в ньому перш за все чистого лірика, інші насамперед поета громадянського звучання. Нам здається, що обидві струни його мистецької ліри звучали однаково сильно й неповторно.

Чулися й окремі голоси про не сприйняття і нерозуміння поетових новаторських намірів, модерністських пошуків. Досить потужний струмінь громадянських мотивів, які в збірці перепліталися з інтимною, пейзажною лірикою, невідомо чому не помітив найбільший літературний авторитет того часу І.Я. Франко. Віддаючи належне оригінальності форми й музикальності Олесевої поезії, він назвав її “забавою” без думок, “соловейковим цвіріньканням”, і не більше. Вірші збірки не давали підстав для такого присуду, тому рецензія Франка боляче вразила молодого автора. Думаємо, Каменяр застерігав швидше від того, щоб такий талант не пішов манівцями, -не зайняв позиції представників течії “мистецтво для мистецтва”. Тим більше, І. Франку був відомий розвиток європейської модерни й маніфести його земляків з угруповання “Молода муза”, що теоретично протиставляли свою творчість тогочасному літературному оточенню. Знаємо й ми, що молодомузівці, як і модерністський спрямований журнал “Українська хата”, переманювали Олеся до свого табору. Треба сказати, що ні до одних, ні до других він не прилучився, не став ні їхнім проводирем, ні підспівувачем. На дорікання окремих критиків (Д. Дорошенка, наприклад) за те, що в його доробку нема нічого національного, поет відповідав: “О вузьколобі патріоти! Вища любов до народу їм не зрозуміла, вище розуміння мистецтва для них не доступне!” [9, с. 536-536].

У листі до дружини читаємо таке зізнання: “Не було в мене Шлегеля (вчит. Гейне) і не треба. Якщо є в мене дух Божий, він сам мені вкаже дорогу” [9, с. 540-541].

Леся Українка одна з перших помітила і визнала природжений талант художника слова, наділеного “Божою іскрою”. Як згадує чоловік письменниці К. Квітка, вона “по виході і тому віршів Олеся сказала, що він випередив її

як ліричний поет, і при тім не зажурилася і сказала тільки, що їй вже писати ліричних віршів не варто” [15, с. 461-462]. Може, надто категорично висловлювалась ця мужня й геніальна жінка, але, справді, в період між двома революціями, про що писав і Максим Рильський, Олесь “зайняв позицію першорядного українського поета”, став “володарем дум” покоління, яке підготувало революцію 1917 року.

Як гімни нескореним і сміливим, бойові, мобілізуючі заклики “кувати вселюдно мечі” звучали рядки віршів його першої збірки: “Ми не кинемо зброї своєї...”, “З військом за волю боролися ми...”, “Три менти”, “Жалібна пісня”, “Міцно, солодко...” та ін. А найвища хвиля народного піднесення в час першої російської революції передана в такій поетичній картині:

Глянь, повстає поневолений люд,

З себе кайдани і ярма зриває,

Морем шумить і про волю співає.

Гнівний іде на розплату й на суд...

1.2 Друга збірка. Громадянська поезія Олеся як суб'єктивний документ суспільної боротьби епохи

Поезія під такою назвою була вміщена в другій збірці Олександра Олеся “Будь мечем моїм” (1909), в якій голосно зазвучали громадянські мотиви. Але ще в ранній творчості поета поряд з інтимними віршами було чимало й таких, де чи в підтексті (“Айстри”, “Сонце на обрії, ранок встає”), чи з безпосередньою відкритістю (“Ой не квітни, весно, мій народ в кайданах”, “Для всіх ти мертва і смішна”, “Вони обідрані, розбуті”) йшлося про підневільний стан народу, про численні жертви, принесені його кращими синами на вівтар визволення.

Революційні події 1905 року посилюють громадянський пафос лірики Олександра Олеся. Хоч серце народу в ранах, проте він знайде сили розбити кайдани така ідея супроводжує розгортання мотивів багатьох віршів цього часу. Поет відгукнувся на криваву розправу над Шмідтом (“Капітану Шмідту”). У вірші “Три менти” передано настрій повсталої маси. Ще вчора страх перед карателями сковував людей (“Нахиляйтесь, пригинайтесь: може, мимо пройдуть звірі...”). Та жах поступово переходить в опір кривавим вампірам. Нарешті, третій момент наснажений революційними закликами:

Гей, до зброї! Бийте в дзвони!

Будьте смілі, як дракони!

Всіх гукайте,

Всіх скликайте

Хай гудуть, як громи, дзвони...

В іншому вірші “Xай наші вчинки божевільні” поет від імені героїв, що віддавали благородній справі визволення все найдорожче сили, здоров'я, навіть життя, висловлював упевненість, що рух до свободи нікому не зупинити. Борці щасливі “гордим духом”, який кличе їх до вимріяної мети. І прийдуть часи, коли імена мужніх гримітимуть, як дзвони в горах серед тиші, а луна розбудить суспільство.

1908 роком датується поезія “Яка краса: відродження країни!”. Революція вже пішла на спад, посилилися репресії проти борців за свободу. Все ж Олександр Олесь не впав у розпач, навпаки, він і в чорні дні реакції підносить хвалу тим осяйним дням, коли народ вперше розправив плечі. Поет оспівує красу визволення, нехай вже й зів'ялу, померклу, і цим самим передає наступним поколінням героїв естафету боротьби за волю, кличе живих до нових подвигів.

Яка краса: відродження країни!

Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,

Мовчали десь святі під попелом руїни,

І журно дзвін старий по мертвому гудів.

Поет у захопленні від могутнього пориву, який об'єднав народ під прапорами свободи. Він нагадує йому пробудження орла, політ вільного птаха. Народне піднесення зіставляється з морською стихією, могутньою і величною. Волелюбний пафос найістотніша риса цього прекрасного твору.

Новим змістом наповнюються громадянсько-патріотичні мотиви в поезіях, написаних у складні часи будівництва української державності. Від цих творів віє полум'яним оптимізмом, вони наснажені закличними інтонаціями, що виділяються навіть графічно:

Крики Усміхи привітні...

Прапори. Пісні.

Будьте мужні, непохитні,

Єдністю міцні!

Ліричному героєві хочеться вірити, що навіки згинула неволя, розірвалися столітні кайдани, розламано ґрати в'язниць, де конали патріоти. Правда, десь у підсвідомості б'ється й тривожна думка, чи не повернеться знову старе. Тому картина “свята волі” проймається застереженнями не заспокоюватися від перших успіхів, адже ж всюди чигає ворог. І знову у вірші “Крики усміхи весняні ” звучить звертання: “Вартові, вночі не спати! Пильно стерегти!”

Внутрішня тривога поета зрозуміла. Такі настрої посилювалися в зв'язку з реальним розбратом, який роз'їдав національно-визвольні сили. Поет бачив, як над нашою волею каркали зловісно імперські круки, як сліпа помста затьмарювала людей, засліплювала їм очі, що неминуче вело Україну на Голгофу.

1.3 Музична гармонія поезії

На поезії Олександра Олеся по-своєму відбились пошуки новоромантиків і символістів, які сприйняття природи намагалися передати через гру звуків і барв. Серед європейських митців на переломі віків найбільш ідеальної гармонії між формою і змістом добивалися Французькі поети; їхніми дорогами прагнули йти російські символісти. В українській літературі новим словом стала поезія Лесі Українки, якій повнокровно вдалося відтворити гаму звуків і кольорів навколишнього світу. Для таких митців, як П. Верлен, О. Блок, Леся Українка, поезія й музика становили єдину стихію. І лише так можна передати, вважали вони, “гармонію ідеалу з життєвою правдою”. Вірш забарвлюється глибоким ліризмом.

Таким шляхом у літературі прагнув іти Олександр Олесь. Характерні його слова з вірша про новаторство Миколи Вороного. Олесь пише, що поет прийшов до нас із “краю чарівного”, “місяця ясного” і приніс “звуків сонячно-небесних”, “слів нечувано-чудесних”, квітів і “розкидав їх усюди в кожну пісню, в кожні груди, в кожний скривджений куток!”. Це ж можна сказати і про самого автора поетичних метафор. У листі до дружини він скаржиться, що українська критика не зрозуміла його новаторства: “Мій друже! До ж в українській мові готові форми, готові категорії для висловлення всіх переживань душі і розуму? Їх нема, і мені довелось їх створювати. Цього критика не відзначила, і ні один з головотяпів не подумав навіть над цим. Ще вище я піднесу свій прапор вільної творчості людини і сміло буду оминати боротьбу і сварки. Ти знаєш, моя доля дивно нагадує долю кращих співців. І якщо життя не обірве мої струни, я заграю ще не чувані пісні” [38, с. 42-42].

Справді, О. Олесь, складаючи свої вірші-пісні, прагнув вигравати їх на музичних інструментах арфі, лірі, кобзі, які були у великій злагоді з його музою. Саме музика, вважав він, може найтонше передати стан душі, боротьбу й суперечку людських почуттів. Такими думками митець ділиться зі своєю дружиною: “Не знаю щось подібне і зараз твориться в моїй душі. Щось хотілось би заграти, повне краси і жалю. Не знаю може про те, що минуло і не вернеться; може, про першу любов, про весну серця, квіти, які вдруге не розцвітають. О Віро! Як я можу вловити слова в тій музиці, що шумить річками в моїй душі? Коли б я був композитором, я легко відбивав би сей шум, моя душа могла б безпосередньо говорити з душами людськими... На жаль, навіть грамоти музичної не знаю. Але годі” [38, с. 43-43].

Через те й поезія Олександра Олеся, сповнена загадкових ритмів, мелодій, тонів і справді моцартівської легкості, стала невичерпним джерелом для композиторів. Сьогодні ми можемо назвати понад 80 відомих композиторів, а серед них і російські, і білоруські, і французькі, і чеські, які клали Олесеві рядки на музику, створивши більше двох сотень музичних творів різних жанрів. Це солоспіви, хори, мелодекламації, опери, музика до вистав, пісні для дітей. Талановиті українські композитори М. Лисенко, К. Стеценко, С. Людкевич, А. Кос-Анатольський щедро прилучалися до музичної інтерпретації чистої, дзвінкової криниці його слова. “Весною дише від сих віршів, писав І. Франко Виступає молода сила, в якій уже тепер можна повітати майстра віршованої форми і легких, граціозних пісень. Майже кожний віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію”. Справді загальнонародне визнання приніс автору вірш “Чари ночі”, що нині співається як народна пісня. Вслухаємося в щемку, задушевну її мелодію, філософськи виважені, з епікурейським акцентом думки про бенкет весни і молодості і радісно-тривожно стає на душі:

Сміються, плачуть солов'ї

І б'ють піснями в груди:

“Цілуй, цілуй, цілуй її,

Знов молодість не буде!”

Чарами слова й музики торкаються найпотаємніших людських струн популярні пісні на його слова: “Айстри”, “Літньої ночі”, “Ой чого ти, тополенько, не цвітеш...”, “Любов”.

Світ з незбагненними таємницями живої природи, симфонією лісу, степу, найбагатшою гамою кольорів владно входить у поезію Олександра Олеся:

Де взяти кольорів стобарвних і живих

Для трав і квітів весняних,

Де взять мелодій, слів і згуків

Для всіх пісень гаїв і луків,

І шуму хвиль річних?!

Найбільш щедра на живописні замальовки, звукові тони, пейзажні картини поема “Щороку”, яка ввійшла до третьої книги. В ній різними ритмами і відтінками передано найважливіші явища природного річного циклу в їх розмаїтті та красі. “Сьогодні я творив одну свою фантазію “Весна”, писав автор, в якій я поставив собі ненормальну і неможливу для себе мету створити гармонію думок і форми з невловимими переходами від однієї форми до іншої. Це вдалося мені лише до певної міри” [5, с. 150].

Спорідненість живої природи й порухів людської душі характерна для вірша “Косять коси...”. Його образний лад підпорядкований єдиній меті вловити й передати процес косовиці ритмомелодикою твору:

Косять коси,

Луг голосе,

Косять, косять косарі;

А в моїй душі співають,

Срібло струн перебирають,

Грають, грають кобзарі.

Олесь співець бойової стихії, тому й косовиця в його уяві порівнюється з боротьбою. Ліричний герой звертається до юрби “босих і голих” селян з питанням-настановою:

Ось ви в злиднях, босі й голі,

А чи прагнете ви волі,

Чи готові до борьби?!

Проте збайдужілі до своєї долі косарики з іронією відповідають:

Ми, паничу, луки косим

І вже вас ласкаво просим:

“Потурбуйтеся за нас!”

Вражаюча емоційно-експресивна картина, яку подає поет у вірші “В степу”. Чи не основний смисл цієї мініатюри криється в символічному образі польових квітів дзвіночків, що є виразом неспокою і, переходячи в церковні дзвони, високої духовності. Через ліричний серпанок автор дає можливість відчути первозданну красу, неповторність природи в її злитті з душевним саморозкриттям, у зв'язках із цілим світом. Читач легко уявляє, як дзвіночки стають банями церков, а сам степ “суцільним храмом”. До людини, що потрапила в такий божественний храм, може прийти лише одне одкровення:

Я молюсь. Душа моя

Скрізь в повітрі розлилася...

Степом, небом пройнялася,

Світ в мені і в світі я.

Олександрові Олесеві властиве якесь шевченківське зачарування “божим світом”. Неважко в цьому пересвідчитися, читаючи його вірші про хмари й грозу, де “літає радість і тремтять сльози”. Стихійні суперечності у природі й людській душі перегукуються в них і з суспільними змінами. Вся природа, мінлива й неповторна, виграє в поетичних рядках мінорно-мажорними акордами симфонії, що звучить вічно.

Досить часто настроєво-елегійний тон в Олеся передається через пейзажі осені, яка “вишиває на канві зеленій золоті квітки”. Та все ж найулюбленіша його пора весна, а вірші-веснянки, що ввібрали в себе фольклорні традиції, містяться чи не в кожній збірці. Вони символізують оновлення природи й життя, високе піднесення й розквіт людського духу.

Разом з поетом і природою сміються і плачуть, радіють і сумують солов'ї, жайворонки, лебеді. А його троянди, айстри, проліски, нарциси, маки ніби справляють “весільне свято квітів”. Він розуміє мову вітру, трав і дерев, проймається глибиною блакиті неба й бездонного моря. З їхньою таїною говорить серце поета.

Неповторний Олесь у морських пейзажах. Взагалі, після Лесі Українки він є одним з найкращих поетів-мариністів. До опису чарівного і могутнього, грізного і водночас привабливого моря поет звертався не раз, висловлюючи волелюбні устремління:

Море і море! Блакить і блакить...

Крил мені, крил! щоб туди полетіть!

Чайкою в небі над морем спинитись,

Дихать і в далеч за обрій дивитись.

Принадність природи Карпатського краю колоритно виписана в поемі “На зелених горах”. Олесь творить свою легенду про казковий куточок землі, “де вітром дух наш вільний віє, на гори загнаний, як звір”, а самі гори, як велети, встають “на варті волі і краси”.

Музикальна й живописна гами збагачували асоціативні ряди поетового слова. Його образна система, побудована на контрастах і порівняннях, має виразні ознаки символізації, щирої асоціативної суті, алегоричного підтексту.

Олесь часто звертався до одних і тих же тем, образів. Але навіть такі повтори не дають підстав, поза окремим винятком, назвати його поезію одноманітною чи монотонною. Він дбав про багатство художньо-виражальних засобів для підсилення виразності образу, розкриття авторських задумів, про нові відтінки, нюанси у музиці вірша і його кольорових тонах. Мабуть, це дало підстави М. Грушевському назвати Олеся “поетом напівтонів” і “найсильнішим представником українського символізму”.

Прагнучи йти новими шляхами, поет намагався оволодіти мистецьким

надбанням своїх попередників і, звичайно ж, не відстати від найсучасніших стильових шкіл, знайти універсальні ключі до різноманітних літературних течій та їхніх програм. Чи не тому в одному з листів до дружини він пише: “Аж ніяково робиться. Протилежні по напрямках і літературних тенденціях про мене пишуть так прихильно, і кожний вважає за свого” [27, с. 125-126].

1.4 Спадкоємець Кобзаря

Після виходу першої збірки Олеся окремі критики відразу зарахували його до спадкоємців Кобзаря. Знайомлячи російського читача з кращими зразками української поезії, відома українська культурно-освітня діячка С. Русова називає твори Павла Грабовського, Лесі Українки і стверджує, що “прямим спадкоємцем Шевченка із всім його полум'яним натхненням і пристрасною любов'ю до батьківщини є молодий поет Олесь. Його пісня звучить могутнім закликом до свободи. І цей заклик є прямим відгуком на голос Шевченка” [24, с. 150-151].

Вільнолюбний патріотизм Олеся справді сягав шевченківських вершин у його любові й ненависті:

Для всіх ти мертва і смішна,

Для всіх ти бідна і нещасна,

Моя Україно прекрасна,

Пісень і волі сторона.

Олесь не був запаморочений, як дехто вважав, надмірною любов'ю до свого народу. В діалозі з земляками він говорить про щастя у відродженому краї, докоряє їм за рабську покору, короткозорість, міщанські звички. Він уміє вести розмову і з конкретною людиною, і з цілою нацією у хвилини народних страждань та радощів. Часто вживає своє улюблене порівняння народу з лицарем прекрасним, гордим орлом, але й висловлює обурення його інертністю, пасивністю, пише про “підтяті крила”. З поетових уст звучать гіркі слова правди, які проголошували найгеніальніші: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка:

О, правда! Мій народ смішний безкрає...

Сліпий, горбатий і чудний,

Він старцем з лірою блукає

І навіть хто він? Він не знає,

Такий безпам'ятний такий...

Але я всім вселюдно признаюся:

Я - син його, я старців син…

За руку, гляньте, з ним беруся

І завжди з ним іти клянуся

Кудись на гори із долин.

Олесь, як і його великий попередник Т. Шевченко, ставить своє слово на сторожі рабів німих, бере на себе обов'язок будити сплячих, вести “на гори” духовно сліпих і темних, підтримувати слабодухих, без честі осміяних з каліцтва. У вірші “Не слів мені, а стріл крилатих, вогняних” поет висловлює прагнення бачити своє слово “стрілою, що влуча в серце катів і зрадників”, “іскрою”, що розпалює дух волелюбності й непокори, “ніжною хвилею”, яка заспокоює душу, тамує біль після великих випробувань. Висока відповідальність за художнє слово, віра в його силу і безсмертя ріднить Олександра Олеся з Лесею Українкою, вслід за якою він заявляє: “Дайте, борці, мені кращу зброю!”

Хай поетичне слово стане мечем і сонцем! Таке контрастне поєднання образів-символів зустрічаємо у вірші “О слово рідне! Орле скутий”; воно засноване на життєвому й художньому ідеалі дорога до краси лежить через боротьбу. Революційна пісня, що лине “громом і блискавками”, має скликати під прапори на “свято волі”. Головне, що пісня ця повинна оздоровити національний організм, зробити найширші маси свідомими своєї високої мети вільного розвитку.

У творчості О. Олеся постійно присутні не лише образи вільного народу і рідного краю, а й вільної пісні.

Українське слово, що віками зазнавало утисків і глумления, лише після революційних бурь 1905 року відчуло незначне вивільнення з-під тиску царських заборонних циркулярів. Контраст пануючої неволі і вільного розвитку рідної мови становить серцевину досі не публікованого вірша “Як довго ждали ми своєї волі слова” (1911). Автор складає шану рідному народові, що зберіг рідну мову в “таку страшну годину, коли він сам стоять не міг”.

Проте уникнути геноциду духовності і зберегти генетичний код народу в майбутньому можна, як стверджує поет у вірші “Рідна мова в рідній школі”, лише при умові вільного, не упослідженого розвитку його мови:

Ні! В кім думка прагне слова,

Хто в майбутнім хоче жить,

Той всім серцем закричить:

“В рідній школі рідна мова!”

Нові перспективи вільного розвитку відкривались перед українською мовою після повалення царського самодержавства. О. Олесь тому й відстоює думку, що владне, повноцінне функціонування мови можливе лише при умові її державного захисту й узаконення:

В землі віки лежала мова

І врешті вибилась на світ.

Навік пройшла пора безславна...

Цвіти і сяй, моя державна!

А поки що воля витає лиш у мріях-снах, а злі вампіри продовжують “пити кров народну”. Серед хрестів, могил і трупів поетова кобза не може радісно вигравати, його пісні такі ж сумні, як “сумно на Вкраїні”. Навіть ворог, “чорний демон”, “сміється над рабом”. Хто ж його може розбурхати? Хіба що сам бог помсти “в раба запалить гнів”?!

Через те ліричний герой О. Олеся знає не лише піднесення боротьби, але й терпить страждання зраненого серця. Душа і пісня поета готові спалахнути відразу після обнадійливого знаку про можливість скинути духовне невільництво:

І ледве ти орлом в блакитне небо глянеш,

В моїх піснях заграє дзвін мечів...

І ледве ти ім'я своє згадаєш,

В побідний гімн обернеться мій спів...

Докір за хвилини сум'яття кидає автор і собі. Характерним у цьому плані є вірш “Я знаю тяжко вам...”. Його написання дослідники безпідставно пов'язують із виїздом за кордон, проте він увійшов до п'ятої збірки і був створений задовго до 1917 року. Поезія вражає насамперед інтимною сповіддю, що йде із найпотаємніших закутків душі митця. Він ніби хоче виправдатися перед рідними місцями степом, лугом, які кинув, “наче зрадник”, у “страшний, проклятий час”. Проте цей локальний біль саме й сприймається як страждання за Україну, котрій він, як лицар, мав би засвітити промінь нового життя. Ліричний герой, вважаючи, що мало зміг допомогти рідному народові й краю, готовий прийняти смерть навіть від “рідної руки”:

Схиляю голову, становлюсь на коліна...

Простіть мене, брати мої...

Нехай простить мене і мати Україна,

О, не забув, не зрадив я її.

Я марив лицарем з'явитись перед вами,

Гінцем і вісником життя!

І ось стою з порожніми руками

В сльозах ганьби і каяття.

Хай громом присуд ваш мене ударе,

Хай серце проймуть блискавки...

О рідний громе, рідні хмари,

О смерть від рідної руки!..

Олександр Олесь і далі нещадно таврує доморощених ренегатів, перевертнів. Він осуджує українську дівчину в “міщанській одежі і рідному вінку”, яка, забуваючи національні традиції, захоплюється модним танком “кек-вок”; “ганебного сина”, що соромиться народу, з якого вийшов. У віршах “Степи-брати і мати Січ”, “Я знаю вас, нащадки запорожців” поет торкається проблеми безпам'ятства роду і народу: нащадки; “славних прадідів великих” забули могили, героїзм і мову давніх лицарів-запорожців, а навчились лише догоджать:

Ще й шапку скинемо низенько

І свій покажем переляк...

Я знаю вас, нащадки запорожців,

І вірю, вірю, Боже, як!

У зітканій з фольклорних ритмів пісні-думі “Ой була на світі та удівонька...” в алегоричних образах України і її трьох синів показав автор відступництво різних верств населення. Один із синів Івашко до “панів найнявся” другий Василечко матір рідну обікрав, “скарби всі забрав” а Незнаїчко залишився при матері, вирісши духовним старцем. Прообразами таких відступників, напевно, були для поета конкретні історичні постаті. Через таких синів Україна “раба-страдниця”, “невільна сторона”, “цвинтарний край”.

Олесь виступав за гармонійний духовний розвиток кожної особистості, всього людства і суспільного організму. Ідеалом його стає світ, вільний від тиранії, з духовно розкутими людьми. Своєю поезією він закликає до очищення людської душі від того, що шкодить “святу вічної весни”, бо, лише очистившись, людина здатна пізнати піднесення, злитись воєдино з природою:

“Демократизм”, що з хамством нашим зрісся,

Не виведе нас з нетрів на узлісся:

Йому болота і ліси

Миліш простору і краси.

Міщанство наше, що врослося в душі,

Останні людські пориви в нас глуше,

І кожна квітка молода

Стоїть самотня і бліда.

Розділ 2. Мотиви поетичної лірики поета

Так починається один з віршів Олександра Олеся, написаних у вигнанні. Біль від розлуки з рідним краєм, розуміння неминучості похмурого майбутнього, що чекає на політемігрантів, - такі настрої домінують у поезіях збірки “Чужиною” (Відень, 1919).

Нас слухали, кривились і зітхали,

І в відповідь нічого не сказали...

І бігли ми на гори з голосінням,

І падали в сльозах перед камінням, --

так передає поет гнітючі настрої вигнанців, приречених на важкі, нестерпні десятиріччя фізичних і моральних страждань у чужому національному середовищі.

В іншому вірші “Слухайте, слухайте! Сурма гримить...”(1919) - ліричний герой душевно карається тим, що не розбудив рідну землю від летаргічного сну, не зумів повести людей до свідомого національного життя.

Навіть “мертві встають із могили ”, почувши звук сурми, а Україна продовжує спати, її й громи не розбудили. Звідси болісне узагальнення, що стосується долі мільйонів:

Хто в час відродження каменем спить,

Прав на життя вже не має.

Лірику 1919 року, коли Олександр Олесь опинився на чужині, проймає насамперед болісна туга за Батьківщиною. У вигнанні “дні течуть, як сльози”, думки “сплять, як мертві”, душа ридає, “як дитина ”. У вірші “Як жити хочеться! Несказанно, безмірно...” герой виливає біль душі, бо не надивився “ні на зелену землю, ні на далекі сині небеса”, не наслухався гомону української природи, “шуму рік широких”, шелесту лісів, “голосу пташок, що вихваляють світ”. Йому гірко, бо все попереднє життя “збирався тільки жити”, бо зараз доводиться горіти “на огнищі людському”. Йому боляче, що не здійснилися сподівання на майбутнє, що втрачено й те, що єднало з рідною землею. Жанр елегії найадекватніше відповідав гнітючим настроям, які переповнювали душу поета.

Ностальгія за Україною проймає й лірику збірки “Кому повім печаль мою” (Львів, 1931). Розлука з рідним краєм підсилюється стражданнями за недолю українського селянства, яке переносило страшний голод на початку 20-х років.

Краєвиди шовкового степу, загадкові старі могили, шум трави й колосся жита, спів жайворонків, дзюрчання струмків, які збігали до Сули, що брали свій початок біля Верхосулля, - все це, за зізнанням самого поета, було для нього “суцільною казкою”, одним золотим днем, і звуки “тієї дивної весни” звучали в душі впродовж усього життя. Вони й зародили в хлопчині поетичне чуття і натхнення, вимережилися весною дев'ятилітнім Сашком рядками першого вірша російською мовою. Жартуючи, він порівнював себе з “жовтодзьобим горобцем ”, який тільки-но починає цвірінькати. Отак і йому хотілось виспіватись з “приводу того, що діється, бачиться й чується на білому світі”. І коли сестри запитували, чию пісню він так виводить у саду, відповідав, що її “ще ніхто не чув”, бо то власна. Сестри згадують і про подарований Олександрові зошит з гарною обкладинкою, куди він занотовував свої перші вірші. На жаль, його не вдалося розшукати, і дитячі спроби пера лишилися невідомими.

Саме десь у цей період читаємо у вірші “В дитинстві ще... давно, давно колись” з ним сталось те, що буває з жайворонком весною серед степу:

Весь Божий світ сміявсь, радів...

Раділо сонце, ниви, луки...

І я не виніс щастя-муки,

І задзвеніли в серці звуки,

І розітнувсь мій перший спів...

У стінах Дергачівської хліборобської школи сімнадцятирічний Олександр починає друкувати свої вірші, писані російською та українською мовами, в рукописному журналі “Комета”, який він випускав з відомим у майбутньому російським письменником Костянтином Треньовим. Сам Олесь навіть не сподівався, що у вирі життєвих і воєнних завірюх могли зберегтися ці його літературні твори, які він дарував вузькому колу своїх ровесників. На щастя, більшість із них дійшла до нас, і читач зможе вперше познайомитися з ними у нашому виданні. В архіві поета зберігся товстий зошит, озаглавлений “Первые опыты”. У ньому міститься 50 віршів, поюнацьки багатослівних, за формою не вповні досконалих, але щирих і безпосередніх.

Молодий автор осмислює і декларує “чесний шлях” у житті й літературі. Але як, якими способами? Саме про це йдеться в коротенькому вірші “Моє благання” (1897):

О Боже мій милий! Пошли мені розум!

Пошли мені серце, пошли мені душу,

Щоб добре любила і коїть не вміла

Ніякого зла!..

Стилізовані під думу й баладу, з очевидним прагненням наслідувати шевченківську тематику й ритмічні інтонації, його ранні поезії цікаві насамперед своєю соціальною заангажованістю. Вже назви творів говорять самі за себе: “Дівоча доля”, “Сирітка”, “На чужині”, “Пташка”, “Дума”, “Песня бедняка”, “Мужицкая доля”, “На каторге”. Автор проймається щемким співчуттям і до бездомної пташини, і до нещасної дівчини-жебрачки, розповідає про гірку долю селянина-бідняка, в якого взимку нетоплена хата і на босих ногах “кров червона”. Вболівання за долю “зруйнованого краю” прочитується в рядках вірша “О край незабутній...”:

Я згадую часом кургани-могили,

Де славне козацтво за волю спочило...

Така вже в нас доля,

Гнучка, як тополя.

О край незабутній, зруйнований краю!

Заплачу я гірко, як часом згадаю

Останні руїни

І долю Вкраїни!

Одночасно з “Піснею про Сокола” М. Горького, сповненою запальних поривів, створює Олесь і свою “пісню свободи” - вірш “До сокола”, де висловлює прагнення людини до волі, світла, щастя:

Полинеш за хмари, полинеш ще вище,

Де воля, де щастя не сплять.

Де, сизий, захочеш, то там і буваєш,

Одчинений скрізь тобі путь...

Завидную долю ти, соколе, маєш...

Хотів би тобою я буть!

Звичайно, молодий митець потребував поглибленої філологічної освіти, та, на жаль, вступати до університету після закінчення хліборобської школи з другим розрядом не мав права. Віддаючись літературним заняттям, хапаючись за вивчення в стінах цієї школи слов'янських мов - болгарської, польської, сербської, молодий митець мало уваги приділяв фаховим дисциплінам. На досить короткий час Олесь стане вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, який довелося залишити через матеріальну скруту. Дорога долі приведе Олександра практикантом у маєток Харитоненка, що на Херсонщині.

Вирішальним у творчій біографії Олександра Олеся був 1903 рік, коли йому пощастило стати студентом Харківського ветеринарного інституту і побувати на відкритті пам'ятника І.П. Котляревському. Глибоке переосмислення долі української мови і літератури, усвідомлення свого громадянського покликання відбулося саме в Полтаві під час урочистостей.

Про свої враження від зустрічей там з Б. Грінченком, В. Самійленком, М. Коцюбинським, Лесею Українкою писав він у листі до майбутньої дружини: “Що я пережив - важко сказати! Знаю лиш одне: сидів я, говорив, слухав, сміявся з тими, творчість яких так само дорога і рідна мені, як колискова пісня матері” [34, с. 95-97]. Сама атмосфера сприяла творчому окриленню: “...відчув в собі піднесення духу - працювати, вчитись, творити” [34, с. 95-96]. Прочитані ним на прохання учасників свята вірші були тепло прийняті. Йому говорили, що закопувати в землю такий талант - просто великий гріх, і радили пересилати рукописи до якогось видавництва.

Олесь передав свої вірші до збірника “Багаття”, що виходив в Одесі. Його літературний дебют - диптих “З пісень молодості”, що був написаний раніше, а тепер допрацьований для цього видання. Поезії несли в собі романсову зажуру і світлу радість ліричного героя, повнилися прагненням краси, звучали викликом не лише життю, а й літературі:

Парубоцькі літа - то бурхливий поток,

Не страшні їм ні кручі, ні гори:

Для них, повних замірів, мрій і думок,

По коліна глибоке є море!

Олесь глибше вдивляється в життя, душею відчуває наближення весняних громів. Як земельний статистик, із всіх верств населення він найкраще знав становище й психологію хлібороба і на селянство покладав свої надії. Напередодні першої російської революції Олесь бере певну участь у соціал-демократичному русі, веде пропаганду серед жителів Слобожанщини і Полтавщини. Це допомагає його літературній праці.

Захоплюючись визвольними гаслами селянських заворушень, він для практичних потреб створює й свої бойові, закличного звучання пісні. У прозові прокламації вилітає поет метафоричні рядки про “дрібний дзвін”, “сонце, що несподівано сховалось, прагнучи запалити людські серця вогнем ненависті й любові:

Рубіни іскр, вогонь крові

Потиху киньмо в люде!

Ці слова із вірша “Коли нас сніг не зміг убить”, написаного 1904 року, відбивали загальний настрій автора і його художні можливості. Поетичні заклики, сповнені риторики й патетики, звернені до співвітчизників “бути сонячним промінням”, “в политі кров'ю ниви з плугом сіяти зерно”, “ударити в дзвони”, схвилювати “глухий північний час”.

Олександр Олесь свідомо і послідовно, так би мовити, політизує українське поетичне слово, сповідуючи ідейну наснагу “Досвітніх огнів” Лесі Українки, окрилює інтелігенцію на розбудову української культури.

Згодом академік О.Білецький назве його “романтиком-революціонером”, “інтелігентським Тіртеєм 1905 року”, бо уявлявся йому митець в образі грецького поета Тіртея, який вів спартанців на перемогу. В ці роки активного пробудження національної свідомості народу увиразнюється необхідність соціального визволення як гаранта і обов'язкової передумови визволення національного. Символіка революції із властивим їй арсеналом алегоричних образів владно входить у поезію Олександра Олеся, й найважливіші гасла, що були написані на її прапорах, - земля, воля, рівність, звучать в його “Пісні селян”: