Своєрідність композиції роману Олдінгтона "Смерть героя"

1

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

Вступ

Розділ 1. Композиція літературного твору як один з найважливіших компонентів форми. Специфіка літературної форми романів Р. Олдінгтона

Розділ 2. Своєрідність композиції роману «Смерть героя»

2.1 Жанрова приналежність роману Олдінгтона

2.2 Особливості композиції роману «Смерть героя»

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

олдінгтон композиція роман жанровий

Про ім'я Річарда Олдінгтона світ дізнався, щойно пролунали його перші вірші. Саме ім'я письменника в той час вимовлялося Ельдінгтон. Уперше воно було названо в 1915 році Зінаїдою Угорською в статті “Англійські футуристи”.

Олдінгтон належав до післявоєнного або “загубленого” покоління письменників, оскільки розквіт його творчості припадає на 20-30-і роки ХХ ст. Поет, новеліст, романіст, біограф, перекладач, літературознавець, критик, Олдінгтон був виразником настроїв «загубленого покоління», духовного сум'яття, спричиненого війною. Якийсь час він учився в Лондонському університеті, однак через недостатність коштів не зміг закінчити навчання. Усе життя Олдінгтон був невтомним літературним трудівником. У молодості брався за переклади, критику, редагування. Так було і після війни, коли він повернувся з фронту контуженим і без копійки в кишені. Незабаром він стає рецензентом у лондонській газеті «Таймс». Ще напередодні війни Олдінгтон зарекомендував себе як письменник. Його перші вірші були опубліковані в 1909-1912 рр., а перед відходом на фронт добровольцем він випустив збірку віршів «Образи» (1915), переклади з давньогрецької і давньоримської поезії. Перші твори письменника були відзначені, але справжній талант виявився пізніше.

Велике значення зіграла у творчості Олдінгтона Перша світова війна. В одному з листів Олдінгтон так писав про значення пережитого в роки війни: «Я набув широту погляду і здатність спілкуватися з широкою масою» . Після війни він випустив кілька віршованих збірок («Образи війни», «Війна і любов»), перекладав Шодерло де Лакло і Боккаччо, писав про Вольтера і Ремі де Гурмоне. А протягом наступного десятиліття (1929-1939 р.) виходять сім його романів.

“Смерть героя” (1929) - перший роман письменника, що одразу одержав популярність далеко за межами Англії.

У науковій літературі творчості Олдінгтона (Aldington, 1892-1962) присвячені численні книги, монографії, статті, есе і т.д. Однак при цьому єдиної думки з приводу особливостей структури досліджуваного роману «Смерть героя» (“Death of a hero”), його алегоричного змісту вироблено не було. Більшість робіт, огляд яких наводиться нижче, було присвячено проблематиці роману, характеристиці системи його образів і аналізу філософської і соціальної основи.

Тим часом роман становить чималий інтерес в аспекті структурного і словесного оформлення матеріалу як перехідної форми від оповідальної структури реалізму до роману модернізму з його відкритою, вільною формотворною структурою. Сам письменник назвав його “романом-джазом”.

Серед багатьох письменників, що оцінили реалістичну силу книги, були Арнольд Беккет і Герберт Уеллс, які затверджували, що все зображене в романі схоже на абсолютну правду.

У вересневому номері журналу “Новий світ” за 1931 рік був надрукований огляд Є. Ланна, цілком присвячений Р. Олдінгтону і його роману “Смерть героя”: “З англійської літератури. Роман про тіток Саллі і стріли духу”. Про роман йшлося як про значну літературну подію. У 1932 р. вийшов російський переклад роману (в авторизованому перекладі А.В. Кривцової і Є. Ланна), і Річард Олдінгтон одразу став популярним для російських читачів, про що свідчить безліч критичних рецензій, що з'явилися на роман у 30-х роках. Серед них - статті таких авторів, як: Міллер-Будницька Р. “Сповідь загубленого покоління” (1935), Рикова Н. (1932), Горький М. «Про стару і нову людину» (1932), Філатова Л. “Про сучасну англійську літературу” (1933), Галь Н. «Смерть героя» (1936), Немеровська О. “У пошуках гармонії” (1937), Пудалов Ф. “Від “Смерті героя” до відродження героїчної літератури” (1938); Анісімов И. Передмова до “Смерті героя” (1935), Лейтес А. “Гра в розпач. Про “Смерть героя” Олдінгтона” (1932), Мазуркін Б. “Про роман “Смерть героя” (1932), Ісбах А. “Про деякі проблеми сучасної англійської літератури” (1946) та ін.

У 1935 р. з'явилося друге видання “Смерті героя” у перекладі Н. Галя.

До кінця 30-х років Р. Олдінгтон став навряд чи не найпопулярнішим сучасним англійським письменником. Жодна його книга не залишилася поза увагою критики. Щирі і жагучі, перейняті жагою правди, його книги дійсно були написані “власною кров'ю”. Цю рису помітив Ч. Сноу, що випустив у 1938 р. брошуру про його творчість.

Однак при всьому достатку публікацій, присвячених роману Олдінгтона, власне літературному аналізу приділено не так вже багато уваги. Самі назви критичних статей 30-40-х рр., що вийшли як у Росії, так і за кордоном, говорять про спрямованість досліджень. Авторів в основному цікавила проблематика роману, закладена в ньому філософія, соціальна спрямованість авторської іронії. В оцінці соціальної значимості роману думки критиків в основному сходяться. За винятком негативної критики 20-30-х рр. в Англії, що змусила Олдінгтона залишити межі країни і довгі роки, до смерті, провести за рубежем, письменники і критики називають роман у числі найвидатніших явищ антивоєнної романістики.

Російський літературовед И.Л. Фінкельштейн у статті «Олдінгтон» у «Короткій літературній енциклопедії» (1968) звертав увагу на проблематику роману, відзначаючи за позитивний момент той факт, що Олдінгтон покритикував Англію передвоєнної і воєнної доби, показавши божевілля і злочинність війни. Втрата ілюзій, пристрасність протесту проти лицемірства і неправди, біль за безглуздо загиблих, ненависть до винуватців їхніх страждань, сполучення сатири і ліризму, натуралістичних деталей і високої патетики зробили, на його думку, цю книгу найвидатнішим англійським антивоєнним романом того часу.

М. Урнов називав «Смерть героя» найзначнішим з англійських антивоєнних романів, присвячених першій світовій війні.

Сам Олдінгтон із приводу своєї книги писав: «Я описав чесно, що бачив і відчував. Тут немає ні краплі неправди, ні тіні позерства».

Усі наведені висловлення, як бачимо, стосувалися проблематики роману.

Власне літературознавче дослідження роману почалося в повоєнний час, після смерті письменника.

З дослідників, що присвятили свої роботи аналізу творчості Олдінгтона і роману “Смерть героя” у цей час, виділяються: Жантієва Д. Передмова до англійського видання роману Олдінгтона «Смерть героя» у Москві (1956); її ж монографія «Англійський роман ХХ ст.» (1965), Урнов М. - монографія “Річард Олдінгтон” (1968), Івашева В.В. - стаття в підручнику “Література Великобританії” (1989), Головенченко А.Ф. - стаття в підручнику “Література Англії й Ірландії” (1984), Анікін Г.В. - монографія “Сучасний англійський роман” (1971), Михальська Н.П. - монографія «Антивоєнний роман Річарда Олдінгтона «Смерть героя» і англійська література 20-х років"» (1963); Іонкіс Г.Є. стаття “Інтелектуальний герой Річарда Олдінгтона” (1964) і його дисертація “Річард Олдінгтон-романіст” (Москва, 1964).

З цих робіт аналізу власне структури роману присвячені окремі сторінки монографії М. Урнова, глава дисертації Г. Іонкіса і деякі зауваження Г. Анікіна. Інші автори з перерахованих вище стосувалися у своєму дослідженні проблематики роману, розкриття теми «загубленого покоління» і характеристики образних рядів.

З англійських авторів аналізу творчості Олдінгтона присвятили свої роботи Ч. Сноу («Річард Олдінгтон», 1938 - рос. пров. 1985 р.), Т. Макгріві («Річард Олдінгтон, англієць», 1931), А. Кершоу (1950). Усі ці роботи розкривали творчий шлях Олдінгтона і проблематику і тематику його творів. Ч. Сноу багато місця відвів аналізу поетичної спадщини письменника.

Розділ 1. Композиція літературного твору як один з найважливіших компонентів форми. Специфіка літературної форми романів Р. Олдінгтона

Композиція в широкому розумінні -- це конкретне оформлення сюжету, тобто всі прийоми, засоби угруповання образів, зв'язків і їхнього розвитку в творі, що додають йому стрункість і «принадність порядку» (Горацій). На думку Л. Щепілової, «композиція ширше за сюжет, однак всі основні її засоби зв'язані із сюжетом». На думку В. Кожинова, термін «композиція» часто підмінюють синонімічними словами «структура», «конструкція». Під композицією іноді розуміють суто зовнішню організацію твору (розподіл на глави, частини, явища, акти, строфи і т.п. -- «зовнішня композиція»); іноді ж її розглядають як його внутрішню основу («внутрішня композиція»)».

Одним з головних законів композиції є виразна умотивованість усіх дій, поведінки і переживань персонажів.

Композиція має самостійну змістовність, її засоби і прийоми перетворюють і поглиблюють зміст зображеного. Згідно з В. Халізевим, композиція літературних творів включає «розміщення» персонажів (тобто систему образів), подій і вчинків (композиція сюжету), способів оповіді, подробиць обстановки, поведінки, переживань (композиція деталей), стилістичних прийомів (мовна композиція), ліричних відступів (композиція позасюжетних елементів) [26,c .164].

Літературознавці, що розуміють композицію більш локально, вважають її основною одиницею відрізок тексту, у межах якого зберігається одна точка зору на зображене чи один спосіб зображення: динамічне оповідання або статичний опис, діалог, пейзаж, портрет, інтер'єр, ліричний відступ і т.п.

Композиція відрізняється від сюжету і фабули. Вона обумовлюється матеріалом, об'єктом зображення, світоглядом письменника, його баченням світу, конкретною ідеєю, що лежить в основі твору і жанрових завдань, поставлених автором. Своєрідність композиції твору починається вже з експозиції, що може бути розташована на самому початку (пряма), у середині чи навіть наприкінці. А тип композиції залежить насамперед від оповіді, що може втілюватися в різні форми: хроніка, мемуари, щоденник, автобіографія, спогади, життєпис, роман і т.д. Жанр роману в нинішньому його вигляді виник у 18 ст. (хоча сам термін “роман” - від франц. roman - виник у 12-13 ст. від романських історій Так називалися оповідання, написані на одній з романських мов (франц., італ., португ., й ін.). Починаючи з 16 ст. слово roman «романський» стало позначати твір великої форми епічного чи оповідального жанру літератури зі складним і розгалуженим сюжетом.) і був зв'язаний з іменами Дефо, Річардсона, Філдінга.

Дослідники (зокрема, Є.М. Мелетинський, М.Г. Соколянський) переконані, що новий роман виникає в результаті злиття двох колись антиномічних ліній роману XVII ст. -- «комічної» (авантюрно-шахрайської) і «високої» (любовно-психологічної [14, c.77]), на думку інших (напр., А. Єлістратової), роман, послідовно відкидаючи умовності романістики попереднього сторіччя, звертається до достовірного, правдивого «документального» у процесі освоєння досвіду мемуарної літератури [7, c.28].

Класицистський принцип єдності часу, що існував до того в літературі, виключав з людського життя її тимчасовий вимір. Зневага часом була характерна практично для всієї до-романної літератури.

З часів же Відродження час стали розглядати не тільки як найважливіший вимір фізичного світу, але і як основний фактор індивідуальної і колективної історії людства.

Від тимчасової специфіки значною мірою залежить і характер образності в романі. Найбільш очевидним і радикальним доказом цього є роман потоку свідомості, що претендує на роль прямої цитати з життя людської свідомості, узятої в її тимчасовій динаміці. Найважливішою особливістю будь-якого роману є показ характеру в розвитку. Нарешті, типова для роману увага до повсякденності також зв'язана з особливостями його тимчасової організації, з новими принципами художньої репрезентації часу.

Настільки ж узагальнений і невизначений характер, як і час, мав в до-романній літературі художній простір

Можна дати визначення роману як літературної форми, що «має на меті відтворення картини світу, що претендує на дійсність і унікальність втілення індивідуального людського досвіду, найбільше повно відбиває цю індивідуалістичну і новаторську переорієнтацію» [21, c.161]. Передбачається, що роман пропонує читачу вичерпну і достовірну оповідь про людське життя і тому просто зобов'язаний задовольнити читацький інтерес до таких деталей, як індивідуальні характеристики діючих осіб, конкретні обставини часу і місця дії, стилізація епохи і мови і т.д.

Роман як жанр у його сучасному розумінні виник у Новий час - період, ознаменований рішучим розривом із класичною і середньовічною спадщиною.

Роман поставив під сумнів літературний традиціоналізм, що існував до того, що установилися канонам і зразкам. Основним критерієм для роману стала відтепер не історія чи міф, а індивідуальний людський досвід, а задачею романіста - його передача. Це завдання визначило й інші особливості роману як жанрової форми: розмитість жанрових конвенцій, що випливає з унікальності кожного людського досвіду, який заперечує значимість попереднього наслідування літературним зразкам; відмовлення від традиційної сюжетики; уведення просторово-тимчасового аспекту зображення; поява звичайних складних імен замість значущих чи умовних; стилізація романної прози в ім'я створення ілюзії документальності й ін.

Історію європейського роману можна розглядати як процес поступового «затягування» у сферу авторської свідомості і складу усе більш примхливих і «одиничних» подробиць зовнішнього світу й усе більш глибоких шарів зображуваної свідомості персонажів. Причому це був процес обопільної взаємодії, у якому авторський голос і склад перетворювався поряд з матеріалом, що асимілювався» [3,c.1046].

Найбільше це прагнення до літературної оригінальності знайшло себе в Англії в 18 ст.

На початку ХХ століття в сформованій у XIX столітті класичній романній формі відбуваються істотні зміни. На зміну уповільненому, самовдоволеному плину життя в Англії прийшла епоха потрясінь і різких поворотів в історичному розвитку. Разом з королевою Вікторією Великобританія поховала і свою могутність. ХХ століття диктувало свої ритми, швидкі і безжалісні, ритми економічної і політичної конкуренції, ритми війни, що захопили не тільки Англію, але й увесь Західний світ. Нова дійсність спричинила зламування у світогляді буржуазного інтелігента, вимагаючи нового осмислення життя, нетрадиційних форм відображення, утілення незнаного раніше досвіду.

У модерністському і символістському жанрових течіях у 10-20 рр. формуються нові принципи побудови фабули, сюжету, оповіді і композиції роману, відбувається перегляд традиційних уявлень про літературний характер [19, c.63-67].

Роман ХХ в. сприймається саме як розрив з певною конвенцією, що склалася в реалістичному романі XIX сторіччі. Роман 19 століття шукав рівноваги між свободою особи і традиційних моральних цінностей. Найважливішою загальною причиною розриву роману ХХ ст. із класичною формою є визнання як гуманістичного рішення моральних проблем буття відособленої особистості, що дав реалізм. Таким чином, у ХХ ст. роман змушений заново вирішувати проблему особистості, установлюючи новий контакт із реальністю [6, c.64].

Письменниками-модерністами, що зламали класичну схему роману на початку ХХ століття, були: М.Пруст, Ф.Кафка, В.Вулф, а також письменники інших напрямків: Андрій Білий, Б.Пильняк, В.Набоков, Т.Манн, Э.Хемінгуей, У.Фолкнер.

У загальному контексті роману можливе виділення різних його жанрових різновидів: роман історичний, сентиментальний, психологічний, філософський, шахрайський, лицарський, романтичний, детектив, сатиричний роман, воєнний і антивоєнний (або роман «загубленого покоління»), пригодницький, любовний, інтелектуальний, епістолярний, біографічний, роман виховання, постмодерністський, містичний, фантастичний і т.д. і т.п.

Розглянемо більш докладно такий різновид роману як роман біографічний, у традиційні рамки якого зовні укладається “Смерть героя” Олдінгтона. Нижче ми більш докладно зупинимося на визначенні його складної жанрової приналежності.

Біографічний роман являє собою історію життя окремої людини, як правило, від народження до смерті і завжди був поширеним літературним жанром, починаючи з античних життєписів, а потім перших середньовічних лицарських романів.

Особливо цей жанр став популярний у літературі 19 ст. З письменників цього виду літератури, що вплинули зокрема на Олдінгтона, можна назвати Томаса Гарді з його романом “Джуд непомітний”, Семюеля Батлера, що писали сімейні хроніки, уїдливого Теккерея з його “Ярмарком марнославства”.

Наприкінці 20-х - початку 30-х років відразу і рішуче заявив про себе жанр біографічного антивоєнного роману. Його супроводжували художні автобіографії, що охоплюють довоєнні і воєнні роки. Тут можна назвати книги Зиґфріда Сессуна “Виховання піхотного офіцера” і “Виховання мисливця за лисицями” (1928), у яких переважним є тон м'якої іронії, милої елегії (особливо в другій книзі), книги-спогаду Грейвза, Герберта Ріда, присвячених тій самій воєнній темі [23, c.29].

Говорячи про біографічний роман, не можна пройти повз новаторство Стерна, що сміливо зламав традиційні канони цього виду літератури і створив передумови для появи роману потоку свідомості і постмодерністського роману ХХ ст.

В. Шкловський, відносячи романи Стерна до літературної гри, порівнює їх з подорожжю в невідомий світ: "Коли Стерн писав свої романи, то він поставився до них як до величезної подорожі в новий світ, який не тільки відкривався, але і створювався... Старе сприйняття світу, старі структури роману були для нього вже пародійними, він виганяв їх, пародіюючи, відновлюючи гостроту художнього відчуття, гостроту нових життєвих оцінок за допомогою парадоксальності побудови...» [27, с.204].

Зачатки джазового роману, роману-гри можна простежити ще в прозі Лоренса Стерна. У цьому плані Олдінгтона можна якоюсь мірою назвати його послідовником, однак ясно, що роман його помітно відрізняється від кола йому подібних.

Характерно, що Олдінгтон і не намагався бути оригінальним. Він сам не повторив і не розвив свого першого досвіду в наступних романах. Так що “Смерть героя” - роман незвичайний навіть у ракурсі творчості самого Олдінгтона.

Слід зазначити, що при усім своєму розходженні всі романи Олдінгтона зв'язані загальною проблематикою і мають спільні риси щодо специфіки літературної форми. Герой усіх його книг - це зазвичай молода людина, що прагне знайти покликання і на свій страх і ризик вирішує цивільні і моральні проблеми часу. Перші романи зв'язані і тематичною єдністю. У «Смерті героя» автор ставив особисту трагедію головного персонажа залежно від «милих» «пап» і «мам» - їхнього егоїзму, неуцтва і лицемірства. Те саме ми спостерігаємо в «Дочці полковника», 1931 (найбільш традиційному за жанром романі зі всіх інших і найбільш ліричному), де показана історія особистої драми провінційної дівчини з «середнього класу», приреченої на порожнє жалюгідне життя. Герой роману «Усі люди - вороги» (1934) Ентоні Кларендон душевним складом дивно нагадує Джорджа Уінтерборна зі «Смерті героя». Обоє є представниками «загубленого покоління». Більш того, у них чітко відбивається особистість самого автора.

Воєнна тема і наслідки війни червоною ниткою проходять через усі романи і оповіді Олдінгтона. Усі герої їх зв'язані з війною, на усіх відбито її пагубний вплив.

Прагнення письменника до пошуку нових форм помітно ще в ранні роки. Почавши як імажист, Олдінгтон вже у своїх віршах шукає нові, невідомі раніше форми вираження почуттів і думок. У його віршах почувається биття пульсу життя, експресія, напір, хоча він і йде за деякими зразками наслідування (імажистів, давньогрецької поезії, яку перекладає). Ті самі пошуки форми притаманні його романістиці. Жоден його роман композиційно не повторює попередній. Після «Смерті героя», твору, у композиційному відношенні вкрай оригінально вибудованого, йде виконаний у кращих традиціях ліричного роману «Дочка полковника», що має традиційні ознаки великої оповідальної форми: розгорнутий сюжет, докладність характеристик. Щоправда, як зауважує Д. Урнов, «ознаки ці переважно зовнішні. Сюжету роману не вистачає узагальненості і драматизму, у характеристиках нерідко переважають другорядні психологічні портрети і побутові подробиці» [23, c.47].

Зовсім іншу композиційну структуру має роман «Усі люди - вороги», що оповідає про історію кохання Ентоні і Кати, перерваною війною, з наступною зустріччю після довгої розлуки. Цей роман насичений запахами і барвами життя. За своїми рамками дії він претендує на епічний розмах: 1900-1927 р. Роман розбитий на 4 частини, але, по суті, життєпис героя поділений на два основних періоди - до і після війни. Усі події протікають у ньому в двох пересічних площинах: реальному і символічному. Вступний розділ представляє нам раду богів у мегароні Зевса й уособлює філософський задум роману. У певному змісті вона перегукується з епілогом «Смерті героя». Боги роблять Тоні обранцем і посилають на землю шукати втрачену красу і гармонію і вказати до них шлях. У процесі пошуків Тоні приходить до розчарування.

Тон цього роману в порівнянні з «Смертю героя» більш спокійний і рівний, у ньому відсутня властива першому роману патетика, зате посилені елегійні настрої. Якщо в «Смерті героя» перша частина книги, присвячена спогадам про дитячі і передвоєнні роки героя, становить уривчасте оповідання, що виділяє те, що лягало на душу героя похмурою тінню, підштовхувало до самогубства, то в романі «Усі люди - вороги», навпаки, спогади про дитинство виконані в пасторальному плані. Грань між оповідачем і героєм, на відміну від «Смерті героя», отут ледь помітна.

Роман «Сущий рай» (1937), що оповідає про сучасну молодь і глибоке співчуття до неї, переривається безліччю емоційних відступів, думок, міркувань, сатиричних замальовок, що змінюються з величезною швидкістю.

Наступний роман «Семеро проти Рівза» (1938), у центрі розгляду якого знаходяться пригоди містера Рівза, що пішов на спокій і насолоди, місцями нагадує «Сатирікон», а по техніці оповідання близький до «Дочки полковника».

Таким чином, як ми бачимо, кожний роман письменника, тематично і проблемно зв'язаний з іншими його романами, у композиційному плані цілком оригінальний і не схожий на попередні. Однак усі романи ріднить багато що, і насамперед вірність пульсації життя. Як писав Ч. Сноу, «досить взяти в руки будь-яку його книгу, щоб уже за кілька хвилин відчути цю життєву енергію, цей жар душі, кипіння думки; слова ллються природно і плавно, і створюється враження, що здатність його сприймати світ, страждати і захоплюватися набагато перевищують усі наші здібності».

Дивна душевна тонкість пронизує всі його твори, а особливо романи.

Олдінгтон розвив власну вільну поетичну формулу. Він почав як імажист, оскільки в такий спосіб міг виразити швидкоплинне тутошнє життя, а це була його головна задача як художника. Ця задача стояла перед Олдінгтоном і в романістиці. Усі його методи і композиційні прийоми слугували в кінцевому рахунку цій меті.

Олдінгтонівський же роман-джаз “Смерть героя” починає нову літературну традицію, що веде в постмодернізм, плин свідомості. Джаз - це неоднорідне музичне явище, історія якого розпадається на кілька періодів. За часів Р. Олдінгтона джаз переживав пору свого дитинства. Тепер цей різновид джазу називають традиційним. В основному його визначають дві риси: імпровізація і швидка зміна ритму, що, у свою чергу, не дозволяє музиці бути гармонійною, порушує її лад. Імпровізація присутня й у «Смерті героя», так само як і різкі контрасти, і швидка зміна тону, калейдоскопічність сцен і подій.

Розділ 2. Своєрідність композиції роману «Смерть героя»

2.1 Жанрова приналежність роману Олдінгтона

Як уже говорилося мимохіть, жанрова природа першого роману Олдінгтона досить неоднозначна. Сам автор назвав його «джазовим романом» [17, c.5], маючи на увазі форму викладу.

«Эта книга, - писав він у листі до Олкотта Гловера, - не создание романиста-профессионала. Она, видимо, вовсе и не роман. В романе, насколько я понимаю, некоторые условности формы и метода давно уже стали незыблемым законом и вызывают прямо-таки суеверное почтение. Здесь я ими совершенно пренебрег» .

Саме там він назвав свою книгу «надгробним плачем».

Зовні, за сюжетним задумом, роман укладається в рамки біографічного роману (це історія життя окремої людини від народження до смерті), а за своєю проблематикою належить до антивоєнного роману. Разом з тим роман виходить за рамки одного жанру. Так, розглядаючи проблему воєнної катастрофи, докопуючись до її причини, можна помітити, що власне фронтовим сценам відведено в ньому менш половини місця. Історію же життя свого героя автор розбирає фрагментарно, пробираючись навпомацки крізь розрізнені впливи, але просліджує її від початку до кінця, заздалегідь попереджаючи про трагічний результат. Однак індивідуальна історія з'являється як історія типова, як доля покоління. Основні етапи цього розвитку, складний процес формування характеру, шлях індивідуальної долі, узятої у взаємозв'язках, представлений як приклад аж ніяк не приватного випадку. В особистості героя й інших персонажів відтіняються типові риси. Автор сам звертається до читача з проханням «у даному випадку бачити в кожнім з них не просто окрему особистість, але тип».

М. Урнов відносить роман Олдінгтона до різновиду «інтелектуального суб'єктивно-психологічного роману, зв'язаного зі школою плину свідомості. Це один із паростків ХХ століття, що виріс на галузі літературного древа, посадженого ще Лоренсом Стерном» .

І справді: побудова сюжету, оповідальна манера, тон і стиль авторського коментарю дуже незвичайні. М. Урнов помітив, що в романі «Смерті героя» немає оповідальної глибини, повноти розкриття ідейно-тематичного змісту, яку припускає велика епічна форма. Несхожий роман Олдінгтона і на книги-спогади письменників тієї доби Грейвза, Сессуна, Герберта Ріда, присвячених тій самій воєнній темі; головний персонаж діє поряд з персонажем звичайних пропорцій, “зворушливий ліричний вилив обривається грубим вигуком, майданною лайкою”.

До останнього відноситься, приміром, такий пасаж:

“Дивная старая Англия. Да поразит тебя сифилис, старая сука, ты нас отдала на съедение червям (мы сами отдали тебя на съедение червям). А все же - дай, оглянусь на тебя…” .

Або - поєднання високого книжкового пафосу з розмовним стилем, просторіччям:

«Матерь Энеева рода, отрада богов и людей, Афродита», - как бишь там дальше?» .

Не позбавлено підстав і зіставлення роману з «романом-джазом». Як відзначає М. Урнов, «Синкопічний ритм, рвучка експресія - характерна ознака стилю «Смерті героя». Ця експресія виникає на основі різкого сполучення контрастів, їхньої швидкої зміни і переходів: контрастних форм вираження - жагучої публіцистики і стриманого опису, викривальної патетики й уїдливої іронії; контрастних настроїв - меланхолійного, захопленого, повного розпачу; імпульсивного членування тексту і т.д.».

Іронія укладена в самій назві роману: «Смерть героя», у якому автор підкреслює і свою близькість і симпатію до головного персонажа, і іронію стосовно нього. Пафос цієї іронії звернений проти війни, шовінізму, патріотичних девізів. Іронія простежується й у самій оповіді. Особливо виразна вона в пролозі: «стримана і кричуща, глибока і патетична, груба і поверхнева, незвичайна, часом якась судомна, що розкриває складні переживання, вона як живе обличчя з рухливою і виразною мімікою, за яким можна судити про зміну настроїв і душевних станів».

Смерть героя - Джорджа Уінтерборна, капітана, художника і літератора, що пішов на фронт рядовим, виявляється зовсім не героїчною і цілком безглуздою.

«Джордж, якщо ви погодитися з моїм тлумаченням фактів, - говорить оповідач, - двадцяти шести років від роду покінчив самогубством».

Тому роман «Смерть героя» можна також назвати романом-трагедією, що став трагічною, сатиричною, ліричною книгою про війну, суспільство і людину.

2.2 Особливості композиції роману «Смерть героя»

Роман складається з трьох частин, прологу й епілогу. Кожна з частин роману має назву, яка є відповідним музичним терміном і передає темп, але не оповіді, а скоріше темп психічному відчуттю оповідачем перебігу часу, що то розтягується (на війні), то стискується («вікторіанська» Англія), залежно від подій і самопочуття персонажів.

Порівняння роману з джазом як формою оформлення художнього матеріалу не обмежується композицією, стилістикою роману і музичною назвою глав, «джазовість» відчутна й у способі зображення героїв, проблематиці роману, у його внутрішньому підтексті.

У романі п'ять учасників - оповідач, батько і мати Джорджа, його дружина і коханка, - виконують кожен свою «імпровізацію» на запропоновану Олдінгтоном тему - «смерть героя». Для автора й оповідача тема безумовно трагічна. З'єднання «джазового ритму» з високим пафосом класичного твору дозволяє письменнику майстерно і точно відобразити особливу атмосферу трагічного, розірваного і негармонійного буття «загубленого покоління». Інші персонажі, ведучи свої музичні партії, перетворюють жалібний марш у «легку» музику. Їхнє відношення до головної події роману сприяє їх сатиричному, огидному-комічному висвітленню [11, c.14].

Пролог має назву «Allegretto», що означає: «швидко». У цій невеликій частині твору мова йде про реакцію рідних і близьких Джорджа на його «геройську» смерть.

Роман по суті починається з кінця: звісткою про смерть Джорджа і потім її сприйняттям оточуючими його людьми. Автор одразу доводить читача до відома з приводу результату роману, сполучаючи в такий спосіб зав'язку і розв'язку в одному пролозі. Тим самим цілком знімається момент інтриги, сюжетної напруги, очікування, - те, на чому тримався класичний роман. Вся увага приковується до самої біографії героя і причинам її обриву. У той же час зачин роману дуже хльосткий і інформативний. У ньому звучить і гнів, і обвинувачення, і пафос, і зла іронія, і щирий сум. Саме тут з'являються основні персонажі роману, подані через їхнє відношення до смерті Джорджа. Їх характеристики короткі і місткі: «Миссис Уинтерборн была уже вполне зрелая матрона, однако она предпочитает воображать себя очаровательной семнадцатилетней девушкой»; «родители Джорджа были нелепы до карикатурности». Элiзабет и Фаннi «была присуща жесткая деловистость, что отмечало женщин в те военные и послевоенные годы» .

Таким чином, вже в пролозі намічаються основні точки роману. За думкою автора, читач повинен не стільки стежити за розвитком подій, скільки задуматися над причинами того, що трапилось з Джорджем і його ровесниками. Зміст роману, сконцентрований у пролозі, виявляється тією темою, яку будуть варіювати персонажі в трьох частинах роману.

Пролог не становить собою послідовний виклад подій, що включають опис смерті Джорджа і її сприйняття близькими. Оповідач, що назвався фронтовим товаришем Джорджа, перескакує з одного спогаду на інший, рухаючись в такому ритмі, обумовленому трьома факторами: становленням до загибелі друга, до війни і до реакції близьких Джорджа.

Назва першої частини - “Vivace”, що означає «швидко, жваво». Швидкий темп оповіді обумовлений не тільки тим, що тут йдеться про досить довгий проміжок часу, але і специфікою зображення діючих осіб. Усі вони - маріонетки. Швидкі безглузді дії, суєта позбавляє їх існування будь-якого змісту.

Перша частина присвячена опису ранніх років Джорджа. Біографія його відкривається сторінкою «історичного тла»: дріб'язковість запитів буржуа й аристократів, лицемірство й егоїзм імущих класів, загострення соціальних протиріч. «Про все - швидко, у кількох словах, загалом, без виділення головного, з недбалим посиланням на деталі, розрахованим на підготовлене сприйняття, здатне охопити підтекст» [23, c.19]. На цьому тлі великим планом виникає виродливе сімейне гніздо, з якого виникають відразливі постаті «милого папи» і «милої мами». Містер Уінтерборн - безвладний сентиментальний егоїст, що відрізняється «особым даром портить жизнь людям» [17, c.8]. Міссіс Уінтерборн - марнолюбна і цинічна жінка, що відчуває відразу до усього, що припускає розумову напругу. Однак Олдінгтон намагається зберегти справедливе відношення до людей, подібних Уінтерборнам, дошукуючись причин, що зіпсували їх душу. Він вимальовує три покоління Уінтерборнів, починаючи з бабусі, покаліченої вікторіанською мораллю, що висмоктала зі свого сина усю волю, позбавивши самостійності, а свою невістку Ізабеллу перетворила в собі подібну, котра тепер уже зі своїх власних дітей вибиває дух вільнодумства і волі. Довершує справу «виховання» Джорджа коледж, де готують майбутніх солдатів, бездушні машини для убивства. Але Джордж, маючи душу поета, не став таким, йому ненависні імперські амбіції Великобританії.

Як бачимо, у першій частині роману показані два традиційних для роману виховання етапи формування особистості Джорджа: дитинство в лоні вікторіанської родини і раннє отроцтво - у військовій школі. Усе, що визріло гарним і добрим в душі юнака, відбувається не завдяки сімейному і шкільному вихованню, а всупереч йому, у протиборстві з ним.

«Швидка» частина роману закінчується для героя повним розривом з родиною. Для Джорджа починається пора самостійного життя, про яку говориться в другій частині роману “Andante cantabile” - «Повільно, співучо». Така назва обумовлена тим, що вона присвячена інтимним переживанням героя, його любов'ю до Елізабет і Фанні. Але і тут тон оповіді досить саркастичний, іронічний.

В цій частині з деякою ностальгією описане напівстудентське, напівбогемне життя героя в Лондоні. У цій, дуже насиченій частині роману, як пише Ч. Сноу, «у зародку присутні майже усі найбільш типові для Олдінгтона риси глибокого, відчутого відношення до життя» [19, c.29]. Це - здоровий глузд і практичний інтерес. Недарма друга частина починається словами: «Текущий счет в банке и приходно-расходная книга - документы весьма красноречивые, и странно, что биографы не уделяют им никакого внимания».

Як і попередня, друга частина роману розпадається у свою чергу на дві частини, але якщо в першій частині дія відбувається в хронологічному вимірі, то в другій показані дві сфери життя героя - інтимна, що стосується Елізабет і Фанні, і професійна, зв'язана з журналістикою і мистецтвом.

Розглядаючи матеріали довоєнної біографії Джорджа, не багатої подіями, зв'язаної з інтелігентським середовищем, Олдінгтон у точності відновлює атмосферу, в якій дихав його герой, коло його запитів, характерні риси внутрішнього відгуку, побуту. Так, одну з причин моральної катастрофи свого героя він бачить у його інтимному житті, тому питання статей привертають підвищену увагу Олдінгтона. Зображення цих моментів не відрізняється послідовністю. Перед нами, скоріше, калейдоскоп, у якому по-різному освітлені і представлені зрізи і картини довоєнного життя героя. «Ворушачи інтимне минуле трикутника Елізабет-Джордж-Фанні, - пише М. Урнов, - автор перебирає його швидко і безладно, заміняючи заглиблене окреслення явищ штрихами і подробицями. Все-таки аналіз обстановки і характерів переконливий і наочний». Заплутавшись у своїх особистих справах, розчарувавшись в інтелігентському середовищі, Джордж вирішує записатися добровольцем на фронт.

Таким чином, Джордж проходить через всі етапи становлення, обов'язкові для героя «роману виховання», але в пародійному плані, оскільки становлення виявляється дорогою до смерті, у небуття .

Війна, описана в третій частині за назвою “Adagio”, що означає “Повільно”, завершує його формування, підбиває підсумок усього життя; вона виснажує його фізично, привносить розчарування і невір'я, і зрештою доводить до самогубства:

«Словно что-то сломалось в мозгу Уинтерборна. Он почувствовал, что сходит с ума, и вскочил. Пулеметная очередь стальным бичом яростно хлестнула его по груди. Вселенная взорвалась, и все поглотила тьма» .

Третя частина повертає нас до прологу, хронологічно відкриваючи його.

І в пролозі, і в ній описана одна і та сама подія - смерть Джорджа.

Але якщо в пролозі вона подається з суто зовнішнього боку, очима спостерігача, інакше кажучи, фактографічно (оповідач лише припускає її причини), то в третій частині описана очима самого Джорджа.

Розходження в подачі однієї і тієї самої події полягає також в оцінному факторі. Пролог містить елементи авторського сприйняття події, у ньому сильно виражене ставлення оповідача до того, що трапилось, його роздуми, коментарі:

«Смерть героя! Какая насмешка, какое гнусное лицемерие! Мерзкое, подлое лицемерие! Смерть Джорджа для меня - символ того, как все это мерзко, подло и никому не нужно, какая это треклятая бессмыслица и никому не нужная пытка» .

«Как искупить эту потерю - миллионы и миллионы лет жизни, озера и моря крови?… Весь мир виновен в кровавом преступлении, весь мир несет на себя проклятие, подобно Оресту, и обезумел, и сам стремится к гибели, точно гонимый легионом Эвменид…»

У третій же частині подано докладний опис деталей, але без яких-небудь висновків, роздумів і емоційного ставлення. Тут присутній хронологічний послідовний виклад подій у вигляді різних станів дійсності:

«Строчили немецкие пулеметы, непрестанно свистели пули. На ходу он увидел нескольких убитых солдат своей роты. Одно отделение уничтожил тяжелый снаряд - все, до последнего человека. В других местах мертвецы лежали поодиночке. Убит Джеймсон; убит Холлнуэл; а вот сразу трое убитых - сержант Мортон, Тейлор и Фиш» [17, c.357].

Таким чином, пролог і епілог замикають коло, коло смерті, усередині якого розгортається романна дія. Подібна заокругленість форми до цього не була властива романному жанру, що має розімкнуту структуру. Безумовно, Олдінгтон привніс її з поезії. Зв'язок свого роману з поетичним жанром він визнавав і сам у листі до Олкотта Гловера: «Техника этой книги, если тут вообще можно обнаружить какую-либо технику, та же, что я изобрел, когда писал свою длинную современную поэму под названием «Простак в лесу»… Кое-кто назвал ее «джазовой поэзией»; а теперь я написал, очевидно, джазовый роман» .

Характерним і важливим у композиції роману є прийом ліричних і авторських відступів, під час яких оповідач, фронтовий товариш Уінтерборна, але в якому ми легко впізнаємо самого автора, відкрито виходить на сцену зі своїми роздумами чи іронічними ремінісценціями. Ці відступи найчастіше виконані в стилі пародійного пафосу, що приховує гіркоту і біль. Коментуючи в них поведінку героїв, відкрито схвалюючи чи гудячи її, іронізуючи чи шкодуючи своїх персонажів, оповідач відходить від своєї ролі спостерігача, перетворюючись у свого роду дотепного конферанс'є на сцені життя своїх персонажів: “Дорогие мои Влюбленные! Не будь вас, как скучен был бы мир!» або ж “Матерь Энеева рода, отрада богов и людей, Афродита”, - как бишь там дальше?” .

За яскравий приклад пародійного пафосу можна навести також уривок авторського відступу про сутність та роль жінок у Британській імперії:

«Женщина? Немного тряпья, костей и волос. Эту задачу решить нетрудно - либо открыто презирайте женщину и насмехайтесь над нею, либо возведите ее на пьедестал целомудрия. Разумеется, женщина как собственность имеет известную цену. Еще бы! Мир на земле невозможен, ибо тот, у кого больше денег, получает и лучшую женщину, - заявил народам кайзер Вильгельм. Как будто народы - просто сборище киплинговских героев, старающихся перебить друг у друга дорогую шлюху! Экая гнусность, экая мерзость!» [17, c.131].

Цей прийом пародійно-пафосних коментарів руйнує ілюзію вірогідності подій, вносячи в нього підкреслену літературність, гру з читачем, мотив імпровізації, маскарадності, сценічності, однак при цьому надзвичайно поглиблює філософський підтекст роману, розширюючи бачення оповідача і його можливості. Образ оповідача завдяки таким прийомам виходить у романі на важливий план, перетворюючись в алегоричну фігуру судді, глашатая, що відкрито викладає точки зору, неприйнятні в сучасному йому суспільстві, однак викладає їх зі штучної сцени.

Таким чином, як бачимо, композиція роману “Смерть героя” підкреслює його проблематику як антивоєнного роману, як роману “загубленого покоління”, яке, спустошене розчаруванням, втратою ідеалів, відсутністю сподівань у суспільстві, змушене обертатися в якомусь зачаклованому штучному колі між грою в життя та грою в смерть. Першим різновидом у Джорджа є гра у визнані суспільством стосунки з жінками за принципом дружини і коханки, а другим різновидом є війна та безглузда смерть. Ігрова мотивація лежить в основі і реакції на його смерть всіх близьких йому людей. Інакше не можна. В суспільстві, мораль і політика якого заснована на зовнішньому обмані, все стає несправжнім, пародійним, все обертається на свою протилежність. Саме цей факт символізує композиція роману, яка показує поступове обривання всіх ниточок, що зв'язують героя зі світом.

Так, перша частина символізує розрив героя з родиною та розчарування в ній. Друга - крах власних амбіцій та сподівань у практичній та мистецькій сферах і розчарування в сфері інтимній. Третя - розчарування у суспільстві і політиці та розрив із власним життям.

Саме прізвище Уінтербон, що по англійськи прочитується як “народжений взимку” (Winterborn), невипадкове і символізує ту застиглість моральних норм та звичок, ту байдужість до всього на світі і одне до одного, що була притаманна багатьом “сімейних гнізд” вікторіанської Англії і, зокрема, сімейству Уінтерборн. Ця застиглість підсилюється особливою антипатією, яку відчувала власна мати Джорджа до свого сина. У своїй родині від почував себе наче на морозі. Прізвище Уінтерборн символізує і саме “загублене покоління”, що виросло у холоді і було назавжди душевно зруйноване безглуздою війною. Образно кажучи, Уінтерборни - це народжені взимку сходи, що не встигли розвитися у стебла за відсутності тепла, це загублені покоління, заморожені особистості, таланти. Це втрачені ілюзії, сподівання, надії, омануті мрії, нерозвинуті вдачі. У слов'янських мовах слову Уінтерборн за змістом відповідає слово “зимородок”.

Висновки

У романі “Смерть героя” Олдінгтон використовував композиційну форму, що не піддається однозначному жанровому визначенню. Дослідники вважали роман різновидом “плину свідомості”, “роману-джазу”, “інтелектуального” чи “суб'єктивно-психологічного” роману, антивоєнного, біографічного й ін. Таке розмаїття визначень свідчить про новизну і незвичайність запропонованої автором романної форми, що містить у собі ознаки різних жанрів. Олдінгтонівський роман починає нову літературну традицію, що веде в постмодернізм, плин свідомості.

Називаючи свій роман «романом-джазом», автор немов перекидає міст до творчості Ф.С. Фіцджеральда, що, як відомо, перший знайшов визначальні риси «епохи джазу» і відобразив їх у своїй прозі.

Порівняння роману «Смерть героя» із джазом означає схожість у формі оформлення художнього матеріалу. Джаз як музичну неоднорідну форму і роман Олдінгтона зближає ряд загальних рис: синкопічність мелодії (оповіді), наявність імпровізації, швидка зміна ритму, калейдоскопічність сцен і подій, перебивання темпу, сполучення протилежних початків: пафосу й іронії, глузування і суму, - що спричиняє навмисну диссонансність звучання, навмисне руйнування гармонійного ладу.

Зближення роману з джазом Олдінгтон позначає і семантично, даючи кожній главі музичні назви, що означають зміни музичних темпів - повільно, помірковано, помірковано-швидко, швидко. Подібно цим назвам, по ходу оповіді наростає темп і насиченість подій, закінчуючись різким обривом - смертю, що прийшла під час граничного наростання подійного плану - війни. Оповідь, почавшись «надгробним плачем» із приводу смерті Джорджа, розгортається в усе більш швидкому темпі, що приводить зрештою у вихідну точку. Роман починається і закінчується однією подією - смертю Джорджа, поданої з різних точок зору: очима зовнішнього спостерігача і близьких Джорджа в пролозі - і через самого Джорджа в епілозі. Ця суто музична завершеність, не властива до того романній формі, складає одне з головних достоїнств композиції роману, що повною мірою відповідає його проблематиці.

Три частини, пролог і епілог наводять на думку про тричастинність музичної побудови, властиву великим музичним формам. Слід зазначити, що саму назву «Смерть героя» має і третя частина 12-ої сонати Бетховена - жалібний марш на смерть героя. Усі ці моменти талановито обіграні Олдінгтоном у своєму творі, що приніс йому славу.

Роман «Смерть героя» з повним правом можна віднести до роману-роздуму, роману-переживання, у якому зовнішні перипетії не грають визначальної ролі, а подані для пробудження в читачеві думки.

На закінчення можна відзначити можливі шляхи подальших досліджень, зв'язаних з аналізом своєрідності композиції роману Олдінгтона «Смерть героя»: співвідношення композиції і сюжету, роль композиції у вирішенні проблематики роману, порівняльна характеристика композиції і проблематики роману «Смерть героя» Олдінгтона і «Смерть у Венеції» Т. Манна, значення музичного оформлення обох творів; зіставлення композиції роману «Смерть героя» і «Ярмарку марнославства» Теккерея; переломлення в композиції роману ідей символістів і імажистів і т.д. і т.п.

Список використаних джерел

Аникин Г.В. Современный английский роман. - Свердловск, 1971.

Аникин Г.В., Михальская Н.П. История английской литературы. - М.: Высшая школа, 1985.

Будагов Р.А. Роман // Краткая литературная энциклопедия: В 8 т. Т.8. / Под ред. Суркова А.А. - М.: Советская энциклопедия, 1973.

Головенченко А.Ф. Литература Англии и Ирландии // История зарубежной литратур ХХ века. 1917-1945: Учебник / Под ред. В.Н. Богословского, З.Т. Гражданской. - 3-е изд. - М.: Просвещение, 1984.

Горький А.М. О старом и новом человеке // Горький А.М. Собр. соч.: В 30 т. Т.26. - М.: Худ. лит., 1955.

Днепров В.Д. Черты романа ХХ века. - М.,1965.

Елистратова А.А. Английская литература//История всемирной литературы: В 9 т. Т.5 / Под ред. Тураева С.В.- М.: Наука, 1988. 

Жантиева Д. Предисловие // Aldington R. Death of a hero. - M.: Изд-во иностр. лит., 1958.

Жантиева Д.Г. Английский роман ХХ в. - М.: Наука, 1965.

Ивашева В.В. Английская литература ХX в. (1917-1945). - М.: Просвещение, 1967.

Києнко І. Річард Олдінгтон і його роман “Смерть героя” // Олдінгтон Р. Смерть героя (пер. Ю. Лісняка). - К.: Дніпро, 1988.

Размещено на www.allbest.