Епістолярій Лесі Українки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Епістолярій Лесі Українки

Історія збирання і публікації листів Лесі Українки сягає 1911 року, коли (ще за життя Лесі Українки) М. Павлик опублікував у виданні «Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом», т. 8 (Чернівці, 1911, с. 212, 221 - 222, 237 - 238) три листи Лесі Українки.

Після смерті Лесі Українки її листи з'являлись у різних виданнях:

· Кримський А. Розвідки, статті та замітки. І - XXVII. К., 1928, с. 365 - 367 (лист до А. Кримського);

· журнали «Червоний шлях», 1923, кн. 4-5, 6-7, 8 (8 листів до матері, один до батька, 2 до брата Михайла);

· «Україна», 1924, кн. 1-2, с. 168 - 170 (листи до M. M. Коцюбинського);

· «Україна», 1926, кн. 2-3, с. 181 (лист до М. П. Старицького);

· глухівський альманах «Вперед», 1928 (3 листи 1911 - 1913 pp. до Ф.П. Петруненка);

· «Літературно-науковий вісник» (1925, кн. 10) - 6 листів до Н. Кибальчич-Козловської;

· «Нові шляхи» (1930, кн. 2, 6, 7) М.Д.Деркач опублікувала деякі листи до М. Павлика;

· 1938 року В. Сімович здійснив публікацію листів Лесі Українки до О. Маковея окремою книжкою.

Численні листи Лесі Українки зберігалися у приватних осіб. Десятки її листів як сімейні реліквії берегли родичі О. Кобилянської в Чернівцях, у професора Ф. Колесси зберігалися листи поетеси до нього. є відомості, що близько 100 листів зберігалося в академіка А.Ю. Кримського.

Значну кількість листів Лесі Українки зібрала її сестра Ольга Петрівна Косач-Кривинюк, в якої зосереджувалися не лише автографи, але й копії листів із закордонних архівів. Ольга Косач-Кривинюк у 1930-ті роки готувала на основі листів біографічну працю «Хронологія життя і творчості Лесі Українки». У зібранні О. Косач-Кривинюк збереглися копії листів Лесі Українки до М.П. Драгоманова та його родини, зроблені нею з копій письменника Гліба Лазаревського (копії ним знято з автографів Лесі Українки, що зберігалися у Варшаві). Зараз понад 50 копій листів до М.П. Драгоманова і його родини зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР (ф. 2, № 1548). Відома дослідниця життя і творчості Лесі Українка М.Д. Деркач зберегла копії 28 листів (1888 - 1894 pp.) до М. Драгоманова (ф. 2, № 1220 - 1227).

Разом із копіями О.П. Косач-Кривинюк та М.Д. Деркач до 1939 р. було зібрано 230 листів, з яких лише близько 30 було опубліковано.

Слід знати, що епістолярна спадщина Лесі Українки зазнала великих непоправних втрат. Повністю зникли листи до Сергія Мержинського, уже в 1920-х роках було відомо про загибель листів до Людмили Старицької (Черняхівської) (відомі у фрагментах лише 3 листи, опубліковані у 1913 р.); близько 100 листів зберігалося в академіка А.Ю. Кримського, з них опубліковані лише 10 (решта, слід здогадуватись, загинула); також маємо лише 10 листів і листівок до Климента Квітки, а їх було, безперечно, значно більше. Ці втрати є тим більш прикрими, що вказані адресати були найближчими, найщирішими друзями й однодумцями поетеси, і вони, безперечно, містили такі відомості, якими вона не ділилась більше ні з ким.

Сьогодні епістолярна спадщина Лесі Українки складає близько 900 листів, і можливості виявлення їх ще далеко не вичерпані.

Наявна епістолярна спадщина Лесі Українки - це листи до осіб, що складали найближче родинне (мати, батько, брати, сестри, родина М.П. Драгоманова, тітка Олена Антонівна Тесленко-Приходько) та літературне оточення (І.Я. Франко, M.І. Павлик, О.Ю. Кобилянська, В.С. Стефаник, Надія Кибальчич, О.С. Маковей, М.М. Коцюбинський, Б.Д. Грінченко, X.О. Алчевська, М.П. Старицький, В.М. Гнатюк, Ф.М. Колесса, А.Ю. Кримський та інші, російські письменники і критики - В.О. Поссе, Є.М. Чириков; громадські діячі - В.Г. Крижанівська-Тучапська, учителька народних шкіл А.С. Макарова; етнографічна комісія та бібліотека Наукового товариства імені Шевченка у Львові, багато інших осіб і установ).

Зараз відомо понад сорок адресатів Лесі Українки, листи до яких зібрані частково. Так, із листування з M.M. Коцюбинським виявлено лише 3 листи, значно більше листів було до тітки О.А. Тесленко-Приходько (відбувала заслання в Сибіру). Активно листувалася Леся Українка з редактором російського прогресивного журналу «Жизнь» В.О. Поссе, з критиком П.М. Ге.

Відомо, що Леся Українка листувалася з соціал-демократом П.Л. Тучапським, з товаришкою дитячих і юнацьких років Марією (Манею) Биковською (в одруженні Беляєвою), з учителем гімназії Сергієм Френкелем. Писала Леся Українка листи до «Русского театрального общества» в Москву, до редакції журналів «Вестник Европы», «Мир божий», «Русская мысль», в які вона після закриття журналу «Жизнь» слала свої статті. Не тільки листи, а й деякі статті до цих видань ще не розшукані. Ширшим, безперечно, було й листування із М.Ф. Комаровим і його дочками, подругами Лесі Українки, Галиною та Маргаритою. Мабуть, назавжди втрачено значну частину листів до брата Михайла і його дружини О.Є. Судовщикової (письменниці Грицька Григоренка). Мусять бути листи Лесі Українки до російського письменника Г.О. Мачтета, до австрійської прогресивної письменниці Марії-Євгенії Делле-Граціє, про яку вона мала намір написати статтю.

За останні десятиріччя дослідниками здійснено чимало цінних публікацій листів Лесі Українки з науковими коментарями, поясненнями, примітками. Ці публікації підготовлені на основі автографів, зосереджених у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР у фондах Лесі Українки (ф. 2), І. Франка (ф. 3), О. Кобилянської (ф. 14), М. Павлика (ф. 101). Найголовніші із публікацій повоєнних років:

· «Леся Українка. Збірник. До 75-річчя з дня народження» (Львів, 1946, с. 45 - 58) - листи до Ф.М. Колесси 1908 - 1913 pp.;

· «Радянське літературознавство», 1948, № 9, с. 128 - 150 - до І.Я. Франка, О.П. Косач (матері), А.Ю. Кримського;

· Украинка Л. Собр. соч. в 3-х томах, т. 3. М., 1950;

· Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вил. 1. К., 1954 (до I.Я. Франка, до О.Ю. Кобилянської); вип. 2, 1956 (до родини Драгоманових);

· Українка Л. Твори в 5-ти т., т. 5. Листи 1881 - 1913. К., 1956 (у томі надруковано 465 листів до 28 адресатів, більшість листів надруковано вперше);

· Леся Українка. Публікації, статті, дослідження. Вип. 3. К., 1960, с. 9 - 109 (до Є.І. Драгоманової, О.П. Косач (матері), Г. Хоткевича, М. Павлика та ін.);

· Украинка Л. Собр. соч. в 4-х т., т. 4. М., 1957 (частину листів у перекладі російською мовою, в уривках, надруковано вперше);

· «Літературна Україна», 1965, 5 квітня (до М. Аркаса);

· «Вітчизна», 1964, № 11, с. 174 - 176 (шість листів до В. Гнатюка);

· «Радянське літературознавство», 1965, № 6, с. 80 - 86 (до Б. Грінченка і А. Кримського);

· Українка Л. Твори в 10-ти т., тт. 9, 10. К., 1965 (тут надруковано 395 вибраних із попередніх публікацій листів Лесі Українки до 40 адресатів).

· Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. - Нью-Йорк: 1970 р. - 932 с.

Лукаві укладачі 10 - 12 томів 12-томного зібрання, перебуваючи під гнітом злочинної комуністичної влади, повністю зігнорували книгу Ольги Косач-Кривинюк, видану в Нью-Йорку в 1970 році. В нашому виданні ця цінна книга врахована, і в тих випадках, коли лист було вперше надруковано у книзі О. Косач-Кривинюк, її пріоритет зазначено у відповідних примітках. Тексти листів звірено з цим виданням, відновлено скорочення, пороблені у радянському виданні з міркувань політичної цензури.

Листи Лесі Українки є цінним джерелом для вивчення її біографії, творчості, літературно-естетичних і політичних поглядів, для висвітлення участі письменниці у революційно-визвольному русі. Її листи - це першоджерело для вивчення суспільно-політичної думки та революційної боротьби в Україні.

Листування серед інших видів творчості займає осібне місце в спадщині Лесі Українки. Через листування Леся Українка підтримувала зв'язки не тільки з рідними, знайомими, друзями, а з цілим літературним і мистецьким світом. В окремі дні вона писала до десяти листів і, незважаючи на це, як сама зазначала, залишалася «в довгу» у своїх, кореспондентів. Кожен лист доносить до нас думки, почуття, настрої, які велика поетеса переживала в конкретний момент. Усі вони глибокі, щирі, безпосередні.

Як уже відзначали дослідники, незмірно поглибленим постав би образ письменниці, численні літературно-громадські події, про які йдеться в листах, при вивченні і публікації двостороннього листування. На жаль, листи до Лесі Українки майже не збереглися. Перебуваючи під таємним наглядом поліції, Леся Українка весь час пам'ятала - в разі її арешту листи друзів до неї стануть звинуваченнями проти її товаришів.

Через листування невиліковно хвора письменниця підтримувала зв'язки не тільки з рідними, знайомими, а й цілим літературним і мистецьким світом. В окремі дні, коли дозволяло здоров'я, вона писала до десяти листів. Хоч, як відомо, сама Леся Українка рішуче висловлювалася проти того, щоб оголошувати друком листування письменників. Листи, мовляв, це інтимна справа кожної людини. Проте саме там віддзеркалюється вся багатогранна палітра взаємин автора з людьми, особистісне сприйняття суспільно-історичних подій, культурного середовища відповідної доби. Образи митців, культурних і громадських діячів постають перед читачем у природному, невимушеному стані, адже «найкраще пише чоловік тоді, коли не думає про своє писання» (З листа до Антоніни Семенівни Макарової 11 січня 1895 р.) [5, с. 274).

Листи поєднували Лесю Українку, яка вимушено вела міграційний спосіб життя, зі світом, «оживляли» дні її самотності. Вона зізнавалась, що тривала відсутність новин з дому викликала в неї хворобу листування. Як ніхто інший, Леся добре знала ціну листам «з рідного краю», хоч не раз жалкувала, що доки дійдуть вони на чужину, «то мають вже не сучасний, а хіба історичний інтерес» [5, с. 24]. З гіркотою Леся писала й про те, що листи не можуть, однак, замінити не тільки розмову, а й «навіть мовчання удвох, сам на сам», бо «якби могло писане слово справді вимовити все, що так глибоко почувається, а то воно все виходить наче холодне чи офіційне…» [6, с. 48]. Насправді її листи - то дивовижно глибинна й чиста криниця людського духу, високого й сильного, нескореного й жертовного, культура її почуттів і тонке знання мови рідного краю. А зізнання, що начебто вона «не вміє листів писать», бо їй «бракує» епістолярного таланту, а тому її листами «ніхто не задоволений, а менше всього сам автор» [5, с. 371] свідчить насамперед про Лесину вимогливість до себе.

Листи вона писала українською мовою, лише зрідка російською - до російськомовних адресатів. Питання мови як найважливішої ознаки національної свідомості, етнічної самобутності було надзвичайно важливим для Лесі Українки. Свої думки, враження, оцінки суспільно-політичних, наукових, культурних подій і звичайні побутові турботи вона передавала рідною материнською мовою. Для письменниці було принциповим зізнання: «ніколи іншою мовою, як тільки своєю, листів не писала і, певне, не писатиму» [5, с. 91]. Саме слово лист у Лесі українки має різні синонімічні найменування: лист, листище, «книга», «універсал», карточка, одкритка, закритка, графійка. Наприклад: «Одкриток я взагалі не пишу, а на «книги» не завжди є час і сила. (Сестрі 16 листопада 1899 р) [6, с. 42].

«Я така рада завжди, коли отримую «графійку» від моєї Лілеї лілейної! Так воно славно дряпає завжди і такого багато різного наскребе» [6, с. 312]. Епістолярій Лесі Українки складають листи найрізноманітнішого стильового регістру: «листи-розмови, листи-рецензії, листи-спогади, листи-діалоги, листи-звіряння, листи-зізнання, листи-мрії» [2, с. 285]. Залежно від обставин, умов, ситуацій, настрою і стану душі авторка сама характеризує лист: «довгий», «довжелезний», «справжній», «хватаний»,«порядний», «безтолковий», безладний, «фактичний», «товариський», «короткий», «ласкавий», «милий» якийсь «авторський», довге «слово», довга «книга» тощо. Лексика епістолярної спадщини Лесі Українки переконливо свідчить про глибоке знання писемно-літературної, розмовної і фольклорної стихій, високу мовну культуру автора. У її листах поєднуються розмовні вислови з книжними і науково-термінологічними. Хоч письменниця не брала участі в лінгвістичних дискусіях, але з її листів, а головне з мовної практики випливає, що вона «дотримувалася усталених на той час літературних традицій, наслідувала не лише Т. Шевченка, але й користувалася виробленим у Галичині культурним лексичним мінімумом і не цуралася діалектизмів, зокрема волинських типу начиння «посуд», повіз, копняк «удар ногою» та ін. [4, с. 267]. Разом з тим на її мові позначився і полтавський діалект. У листі до О. Маковея Леся Українка висловлює думку, «що зовсім нема чого ставити питання про перемогу того чи іншого діалекту, адже літературна мова мусить витворитись з усіх діалектів, без жадного насильства, сварки й колотнечі. Я не такий завзятий лінгвіст, щоб так уже «преломляти копье» за мову, маю надію, що мене розуміють усі добрі люди і в Галичині, і на Україні. Принаймні мене в Галичині розуміють і старі і діти» [5, с. 386]. «Незалежно від діалектних явищ її мова надзвичайно багата лексично, граматично й фразеологічно. В цьому розумінні вона використала українську народну мову так, як ніхто інший з українських письменників» [цит. за: 4, с. 267].

Мовна свідомість письменниці вбирала в себе всю різноманітність українського дотепного гострого слова, і воно допомагало Лесі Українці в її листовному спілкуванні. Її листи - це джерело різних форм усної народної творчості: сталі словосполучення: «в ступі улучати»; «байдики бити» [7, с. 21]; «волами не вивезеш» [7, с. 13]; «закинула гадку за грядку» [6, с. 12]; прислів`я, приказки: «Обіцянка цяцянка, а дурневі радість!» [5, с. 317]; «Біс біду перебуде одна мине, друга буде» [6, с. 292]; «Баба з возу, кобилі легше» [6, с. 18]; «Прийшла коза до воза!» [6, с. 29]; «Не кажи гоп, поки не вискочиш» [6, с. 127]; «Не було змалку, не буде й до останку» [7, с. 234]; «В нещасну годину родилася, в нещасну і помирати буде» [7, с. 19]. Кожний із таких образних висловів завжди доречний і переконливий з погляду стилю приватного листа. Один з листів до матері (від 26 жовтня 1897 р.), де йдеться про постановку драми «Блакитна троянда», Леся починає з вибачення, що лист буде «діловий» і просить вмовити «головну актрису, хто б вона не була, щоб вона не передавала куті меду (виділення наше), себто, щоб не впадала занадто в істерику… [5, с. 349]. У листі до дядька М.П. Драгоманова (10 грудня 1892 р.): «…коли Ви мене отак сварите, то «крається серденько начетверо моє», як співають в одній нашій пісні.» [5, с. 34]. З іншого листа до матері: «…читаючи лист Франка, я не могла не подумати: «прийшла коза до воза». Тимчасом я відповіла йому в дуже ґречному тоні, без жодних натяків на козу…» [5, с. 364]. У листі до М.І. Павлика (31 січня 1895): «Не хотілось би, щоб на моїй книжці стояв невидимкою епіграф:«Бігла через місточок. вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, тільки ж я пила й їла». Використання письменницею усної народної творчості свідчить про високий рівень володіння мовою, образне мислення, здатність влучно характеризувати будь-яке явище. Українська мова в Лесиних листах стає відкритою до всіх культур світу, до літературних надбань інших народів. Поряд співіснують українська приказка, народний дотеп і французький усталений вислів, польський фразеологізм і латинський афоризм, російський літературний зворот і поетичний рядок із відомого твору німецького письменника. Ці іншомовні вкраплення функціонують як емоційно-експресивні засоби.

Мовна особистість Лесі Українки в епістолярному дискурсі увиразнення індивідуального стилю, точніше - як форма передачі емоційного стану особистості, яка відчувала внутрішню форму образного вислову, яка жила в світі іншомовних літератур і постійно трансформувала цей світ в український інтелектуальний контекст. У цьому виявляється своєрідний мовний європеїзм Лесі Українки. рос.: «С глаз долой, из сердца вон» [6, с. 323]; лат.: «O tempora, o mores!» [5, с. 351]; французькою: «Laisser faire, laisser passer» («Хай буде, як буде») [5, с. 163]; «А la guerre comme a la guerre» (на війні, як на війні») [5, с. 170]; «fais gne tu devars, advinne gue pourra» («Роби, що треба, хай буде, що буде») [5, с. 337]; «Quand on est bete, c`est pour toujuors» («Коли хто дурний, то це вже назавжди») [5, с. 391]; італ.: «Veder Napoli e poi morire» («Побачити Неаполь, і потім вмерти») [5, с. 173]; польською: «Nie mila ksiadzu o? ra - idi, cider, do domu» («Не мила панові жертва - іди, теля, додому») [5, с. 278]. Це засвідчує, що письменниця добре знала не лише рідну мову, а й інші. Про своє знання європейських мов Леся Українка писала в листі до М. І. Павлика 27 березня 1903 р. [7, с. 57 - 58], де йшлося про можливість викладати мови в галицьких гімназіях. Французьку, німецьку вона знала так досконало, що могла писати статті цими мовами; вільно володіла італійською, польською; за її словами теоретично знала англійську. Могла розмовляти, як довідуємося з інших листів, болгарською мовою. Сама відзначала, що вимову в російській мала гіршу, ніж у французькій. У листах письменниця часто торкається теми вивчення чужих мов: «Серед киян молодих остатнього часу починає ширитись європеїзм; вони починають учити європейські мови і інтересуватись європейською літературою» (З листа до М.П. Драгоманова 24 грудня 1889 р.) [ 5, с. 45]. Знання мов для Лесі - це вихід у широкий світ, бачити його не лише через переклади з російської: «Біда, що більшість нашої української громади сидить на самій нужденній українській пресі, а через те не бачить як слід світу - ні того, що в вікні, ні того, що поза вікном… Та вже тепер поміж нашою молодою громадою почалось таке „западнечиство», що багато хто береться до французької, німецької, англійської мови, аби могли читати чужу літературу» (З листа до М.П. Драгоманова 17 березня 1891 р.) [5, с. 85]. Взагалі ж її мрією було видання українською мовою бібліотеки іноземної літератури, зокрема творів Байрона, Бальзака, Бомарше, Поля Бурже, Вольтера, Гаршина, Короленка, Конопніцької, Мольєра, Петрарки, Руссо, Сервантеса, Вальтера Скотта… [4, с. 268]. Вічне питання європеїзму й народництва для української літератури, загалом культури Леся Українка відчувала дуже тонко. Воно стояло для неї як у перекладній практичній діяльності (вибір тем, літератури для просвіти народу), так і в мові як словесно-художній творчості. У листі до брата М. П. Косача 25 лютого 1891 р. вона дуже образно передає тодішні суперечки в Галичині, подібні до таких: «…що краще - Міллер чи нові чоботи, Венера Мілоська чи куль соломи і т.п.» [5, с. 71]. Це засвідчує, що письменниця добре знала не лише рідну мову, а й інші.

«Леся Українка була поборником інтелектуальної, поліфункціональної української мови, добре розуміла складну ситуацію роз'єднання українців, поділ їх державним кордоном. Погляди Лесі Українки на літературну мову як результат синтезування різних говорів, у поєднанні свого й запозиченого, народного й книжного й «без жадного насильства, сварки й колотнечі». Вона прекрасно усвідомлювала, що розриву між усним і писемним мовленням не було б, «якби у нашої мови були такі права в Росії, які є в Галичині». Як від літератури, так і від мови вона, за словами В. Сімовича, „вимагала того, що ми тепер називаємо європейськістю, домагалася такої ширини та глибини, які робили б її цікавою всім, а не тільки, мовляв, „українському хуторянинові»» [цит. Власенко В.В.353 за: 3, с. 267]. Великим болем перейняті її думки й про мовний стан по обидва боки кордону в листі до О.С. Маковея 31 листопада 1893 р.: «Не знаю, чим се об'яснити, тільки галичани краще говорять, ніж пишуть, а українці краще пишуть, ніж говорять. Що ж до того, що часто українські сім'ї говорять по-російськи, то, здається, не так давно було, що галицькі русинські сім'ї говорили по-польськи; якби у нашої мови були такі права в Росії, які є в Галичині, то я твердо вірю, що й ми не зосталися б позаду, а тепер нехай хто хоче кидає камінь на українців пригнічених школою, урядом, громадськими інституціями, тільки я свого каміння не зважуся здійняти. Щоб Ви вірили в мою безсторонність, я мушу сказати, що вихована в українській мові і що до нашої сім'ї той камінь патріотичний все одно не долетить, хоч і буде кинутий» [5, с. 179 - 180].

«Вихована в українській мові», Леся Українка була завжди чутлива й чуйна до тих людей, в яких бачила цікавість до української мови й літератури. Живучи, наприклад, в Одесі, в Ялті вона розмовляла українською мовою, тому й траплялися в неї знайомства теж з українцями. Ось як описує Леся в листі до матері типовий образок мовної ситуації на півдні України: «Мені добре трапилось, що маю дуже добру служанку, дівчину з Малої Перещепини… Вона вже звикла, що з нами можна говорити по-простому, і вже не мучить мені вух тим „новоруським жаргоном», що панує в нашому дворі. Наші хазяї полтавці і вся двірня з України, але мова така, що аж жаль слухати (хоч хазяйка передплатниця „Рідного краю» і величає себе малоросіянкою), вже досить того, що кухарку Горпину звуть Грушею…» [7, 12, с. 233]. Бажання бачити свій народ творцем високої політичної культури, з високим європейським рівнем науки, літератури, виснажлива праця в ім'я цих ідеалів давала письменниці право заперечувати поверховий, зовнішній патріотизм: «Ще й тепер можна у нас почути таку фразу: „Як се? От Ви казали, що дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому» - се вже ценз! А послухати часом, що він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи» [5, с. 219].

Поетеса, перекладач, вона тонко реагувала на власне лінгвістичні характеристики вислову, на етимологію слів, їх стилістичне забарвлення, напр., коли брат М. Косач запитував Лесю, як краще перекласти слово маятник у реченні з оповідання В.Г. Короленка „Ночью»: На стене стучал маятник, вона відповідає: «Слово маятник, я думаю, можна так залишити, бо корінь сього слова український. Маятник по-болгарськи пахальце, по-сербськи - шеталиця, по-чеськи kywadlo, по-польськи wahadlo, по-галицьки - пендель, кивало» [5, с. 37]. Леся Українка йшла попереду свого часу своєю творчою манерою, виробленням українського інтелігентного мовлення, утвердженням єдиної української літературної мови і її стильової розбудови. Водночас вона бачила перспективу свого народу, а тому так дбала про збагачення й інтелектуалізацію його мови, потрібної для відтворення всіх сфер суспільного, культурного життя. Мова Лесі Українки - це на початок ХХ ст. зразок інтелігентної мови Східної України [4, с. 268]. Будучи прихильницею органічного для української мови фонетичного правопису, Леся Українка відстоювала правописні правила, які справді закріпились в українській орфографії. У листі до І.Я. Франка, 14 травня 1892 р. зауважує: «Я стою за правдиву фонетичну правопись (радикальну)… В слові слізьми таки треба писати м'який знак, бо так вимовляється. Слово в'яне можна писати або так, або в'яне, але ніяк не в'яне, бо то власне вийде російська вимова». Головний критерій словодобору, яким Леся Українка керувалася під час написання листів до рідних, друзів, знайомих, - живе мовлення її сучасників. Мовна особистість Лесі Українки в епістолярному дискурсі виступала проти засмічення літературної української мови просто безграмотними виразами і фонетичними помилками.

Список літератури

1. Єрмоленко С.Я. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / С.Я. Єрмоленко, С.П. Бибик, О.Г. Тодор. - К.: Либідь, 2001. - 224 с.

2. Мацько Л.І. Мовотворчість Лесі Українки / Л.І. Мацько, О.М. Сидоренко // Дивослово. - 2002. -№3. - С.14-16.

3. Панько Т.І. Інтелігентність нашого мовлення / Т.І. Панько //Молодь України. - 1992.- 4 грудня. - С. 6.

4. Русанівський В.М. Історія української літературної мови: підручник / В.М. Русанівський. - К.: АртЕк, 2001. - 392 с.

5. Українка Леся. Листи (1876-1897) / Леся Українка //Зібр. творів: [у 12 т.]. - К.: Наукова думка, 1978. - Т. 10. - 542 с.

6. Українка Леся. Листи (1898-1902) / Леся Українка //Зібр. творів: [у 12 т.]. - К.: Наукова думка, 1978. - Т. 11. - 480 с.

7. Українка Леся. Листи (1903-1913) / Леся Українка //Зібр. творів: [у 12 т.]. - К.: Наукова думка, 1978. - Т. 12. - 694 с.

8. Власенко В.В. Языковая личность Леси Украинки в эпистолярном дискурсе. - 2012. - Т.25 (64). - № 1. Часть 2.

епістолярний українка лист твір

Размещено на Allbest.ru