Історичні знання у Київській Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Повість минулих літ (також звана "Первісна літопис" або "Несторова літопис") - найбільш ранній з тих, що дійшли до нас давньо-руських літописних зведень початку XII століття. Відомий за кількома редакціям і списками з незначними відхиленнями в текстах, внесеними переписувачами, був складений в Києві.

Охоплений період історії починається з біблійних часів у вступній частині і закінчується 1117 роком (у 3-й редакції). Датована частина історії Київської Русі починається з 852 року, початку самостійного правління візантійського імператора Михайла.

«Повість минулих літ» займає в історії російської суспільної самосвідомості та історії російської літератури особливе місце. Це не тільки найдавніший з тих, що дійшли до нас літописних зведень, що оповідає про виникнення Руської держави та перших століттях його історії, але одночасно і найважливіший пам'ятник історіографії, в якому відбилися уявлення давньоруських книжників початку XII ст. про місце русичів серед інших слов'янських народів, уявлення про виникнення Русі як держави і походження правлячої династії, в якому з надзвичайною ясністю освітлені, як би сказати сьогодні, основні напрямки зовнішньої і внутрішньої політики. «Повість минулих літ» свідчить про високо розвинену в той час національній самосвідомості: Руська земля осмислює себе як могутня держава зі своєю самостійною політикою, готова за необхідності вступити у двобій навіть з могутньою Візантійською імперією, тісно пов'язане політичними інтересами та родинними відносинами правителів не тільки з суміжними країнами - Угорщиною, Польщею, Чехією, але і з Німеччиною, і навіть з Францією, Данією, Швецією. Русь осмислює себе як православна держава, вже з перших років своєї християнської історії освячене особливою божественною благодаттю: воно по праву пишається своїми святими покровителями - князями Борисом і Глібом, своїми святинями - монастирями і храмами, своїми духовними наставниками - богословами і проповідниками, найвідомішим з яких , безумовно, був в XI в. митрополит Іларіон. Гарантією цілісності та військової могутності Русі повинне було бути владицтво в ній єдиної князівської династії - Рюриковичів. Тому нагадування, що всі князі - брати по крові, - постійний мотив «Повіcті минулих літ», бо на практиці Русь стрясають міжусобиці і брат не раз піднімає руку на брата. Ще одна тема наполегливо обговорюється літописцем: половецька небезпека. Половецькі хани - іноді союзники і свати руських князів, найчастіше все ж виступали як ватажки спустошливих набігів, вони облягали і спалювали міста, винищували жителів, забирали вервечки полонених. «Повість минулих літ» вводить своїх читачів в саму гущу цих актуальних для того часу політичних, військових, ідеологічних проблем. Але крім того, за словами Д. С. Лихачова, «Повість» була «не просто зборами фактів руської історії і не просто історико-публіцистичним твором, пов'язаним з насущними, але скороминущими завданнями руської дійсності, а цілісною літературно викладеною історією Русі» Лихачов Д. С. Російські літописи і їх культурно-історичне значення М, .... Л, 1947 С. 169. Можна з повною підставою розглядати «Повість временних літ» як пам'ятник літератури, доносив до нас і записи усних історичних переказів, і монастирські розповіді про подвижників, і що представив саму історію як оповідання, розраховане на те, щоб залишитися не тільки в пам'яті читачів, але й в їх серці, спонукати їх до роздумів і вчинків, спрямованим на благо держави і народу.

«Повість минулих літ» дійшла до нас лише в пізніх списках, старші з яких віддалені від часу її створення на два з половиною - три сторіччя. Але складність її вивчення не тільки в цьому. Сама «Повість минулих літ» - лише один з етапів історії вітчизняного літописання, історії, реконструкція якої представляє надзвичайно складне завдання.

Найбільш авторитетною донині залишається гіпотеза академіка А. А. Шахматова, доповнена і уточнена його послідовниками (насамперед - М. Д. Пріселковим і Д. С. Лихачовим ....). Згідно їх уявленням, «Повісті минулих літ» передували інші літописні зводи. А. А. Шахматов припускав, що біля витоків літописання знаходився Найдавніший літописний звід кінця 30-х рр.. XI ст., Д. С. Лихачов вважає, що першим етапом осмислення вітчизняної історії київськими книжниками було створення «Сказання про початкове поширення християнства на Русі» (назви обох пам'ятників дано дослідниками). У 70-х рр.. XI в. створюється літописний звід Никона, в 1093-1095 рр.. - Так званий Початковий звід. На початку XII ст. (У 1113 р.) Чернець Києво-Печерського монастиря Нестор створює «Повість минулих літ», істотно переробивши попередній їй Початковий звід. Він предпославши розповіді про історію Русі обширне історико-географічне введення, виклавши свої погляди на походження слов'ян і на місце русичів серед інших слов'янських народів, він описав територію Русі, побут і звичаї населяли її племен. Крім літописних джерел Нестор використовував перекладну візантійську хроніку - Хроніку Георгія Амартола, в якій викладалася всесвітня історія від створення світу і до середини X в. Нестор включив в «Повість временних літ» тексти договорів Русі з Візантією, додав до маючихся вже в літописах його попередників історичними переказами нові: про спалення Ольгою древлянського міста Іскоростеня, про перемогу юнаки-кожум'яки над печенізьким богатирем, про облогу печенігами Білгорода. Нестор продовжив оповідь Початкового зводу описом подій кінця XI - початку XII в. Саме під його пером «Повість временних літ» перетворилася на струнке, підпорядковане єдиної концепції та літературно досконалий твір про перших століттях російської історії.

А. А. Шахматов вважав, що текст Нестора до нас дійшов не в своєму первісному вигляді: у 1116 р. «Повість временних літ» була перероблена ченцем Видубицького монастиря Сильвестром (переробці піддалася, по А. А. Шахматову, лише заключна частина «Повісті»), Так виникла друга редакція «Повісті временних літ», відома нам по Лаврентіївському літописі 1377 р., Радзивилловской літописи і Московсько-Академічної літописі (обидві XV в.), а також по висхідним до них (точніше - до їх Протограф) більш пізнім літописним зведенням. У 1118 створюється ще одна - третя редакція «Повісті». Вона дійшла до нас у складі Іпатіївського літопису, старший список якої датується першою чвертю XV в.

Однак викладена вище концепція представляється недостатньо переконливою в тій частині, яка стосується долі тексту Нестора. Якщо прийняти точку зору Шахматова на існування трьох редакцій «Повісті» та реконструйований їм їх склад, виявиться важким пояснити включення в текст другої редакції значних фрагментів з третьої і, поряд з цим, збереження явного дефекту - обриву на середині тексту статті 1110 г, повністю. читається в тій же третій редакції, вимагає пояснення і збіг ряду справних читань Радзивиловской і Іпатіївському літописів при невірних або скорочених читаннях в Лаврентіївському і т. д. Всі ці проблеми вимагають ще вивчення, і цим в якійсь мірі було підказане рішення покласти в основу видання не Лаврентіївський, а саме Іпатіївський список «Повісті минулих літ».

київський русь повість минулий

1. Історичні знання у Київській Русі (XI - XII ст.)

У IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східно- слов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав середньовічної Європи - Русь. Роль історичного ядра відігравало Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. У зв'язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються також назви Давньоруська держава, Київська держава, Давня Русь Толочко П. П. Давньоруські літописи і літописці X--XIII ст. -- Монографія. -- К.: Наукова думка, 2005. -- С. 51..

Охоплюючи величезну територію - від Балтики й Північного Льодовитого океану до Чорного моря, від Волги до Карпат, - Русь становила собою історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією Скандинавією. Це й зумовило її швидке входження до загальноєвропейського історико-культурного процесу.

Про нову могутню державу одночасно заговорили в різних частинах Старого Світу. Повідомлення арабських та візантійських авторів, згадки у скандинавських сагах та французських епічних творах показують Русь як велику країну, яка посідає важливе місце в системі європейських політичних й економічних контактів. Перлина західноєвропейського середньо¬вічного епосу «Пісня про Роланда» засвідчує участь руських дружин у війні проти Карла Великого. Візантійський автор Нікіта Хоніат наголошував, що «християнський» руський народ урятував імперію від навали половців.
Одночасно з міжнародним визнанням на Русі зростало й зміцнювалося усвідомлення своєї належності до світової історії. Не випадково на монетах Володимира Святославича великий князь зображувався так само, як візантійський імператор.

Велике історичне значення мала Київська Русь і для багатьох неслов'янських народів. її досягнення в галузі суспільно-політичного, економічного, культурного розвитку ставали надбанням латишів, карелів, весі, мері, муроми, мордви, тюркських кочових племен південно-руських степів. Частина цих народів етнічно й політично інтегрувалася у складі Русі.
Існування відносно єдиної Київської держави охоплює період з IX по 30 рр ХІІ ст.- Політична форма - ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. В 30-ті„роки ХІІ ст вона вступила в період феодальної роздробленості, характеризований дальшим розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, кристалізацією окремих князівств. Видозмінюючи свою федеральну структуру, Русь проіснувала до 40-х років XIII ст. і впала під ударами монголо-татарських завойовників.

Стародавні руські літописи та інші письмові пам'ятки відобразили в собі найхарактерніші риси соціально-економічного, політичного і культурного життя давньої Русі. Літописи, поряд з «Руською Правдою», великою мірою відобразили процес феодалізації Русі. В них знайшли певне відображення характер експлуатації і феодальної залежності смердів, закупів, холопів, яка розвивалась на основі зростання великого феодального князівського, боярського і монастирського землеволодіння. В них ми знаходимо відображення гострих соціальних суперечностей в Київській Русі. Ці судеречнрш часто набували гострих форм, що призводило до народних антифеодальних повстань ХІ-ХІІ століть. Найбільші з них - це повстання 1068 і 1113 рр. та ін. В літописних та інших письмових пам'ятках зафіксовані цікаві сторінки соціальних відносин, побуту і культури феодальної знаті і народу, міського і сільського населення, розвиток письменства, архітектури, мистецтва, народної творчості тощо.

В Києві, як і в Новгороді, раніше, ніж в інших землях, розвивалося письменство і освіта. Введення християнства, як відомо, прискорило розвиток письменства і взагалі стародавньої культури Русі. В київських монастирях у XI ст. почалося літописання, що було головним засобом поширення історичних знань серед знаті і міського населення та взагалі серед народу. Швидкий розвиток літератури взагалі й історичної зокрема відбувався в зв'язку з усною народною творчістю, що склалася на Русі ще до появи письменства. Літописання і поширення історичних знань на Русі було складовою частиною загального розвитку письменства, освіти і культури.

Після прийняття християнства і поширення його відбувався швидкий розвиток і розповсюдження стародавньої літератури як церковної, так і громадянської перекладної літератури, що надходила на Русь з Візантії і Болгарії, та книг місцевого оригінального характеру, написаних мовою, доступною всім слов'янським народам. Цей розвиток був підготовлений тривалим попереднім періодом історії культури наших предків.
Пам'ятки письменства і літератури XI - XII століть збереглися до наших днів переважно в пізнішій переписці. Крім того, їх списки значною мірою осучаснені і в багатьох випадках змінені пере¬писувачами пізніших століть. Оригінальних творів збереглися лише одиниці. Решта загинула в часи тяжких лихоліть, що пережила наша Вітчизна внаслідок монголь¬ських завоювань, міжусобних війн князів, пожеж та іншого стихійного лиха.

До нас дійшло як відомо, лише кілька оригінальних пам'яток. До таких зразків давньої Руської книги відносяться -- «Остромирове Євангеліє» (1056-1057 рр.), написане в Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника' Остромира та «Ізборник» князя Святослава Ярославовича (1073 р.), що служив книгою для домашнього читання родини чернігівського князя Святослава. Взагалі сім'я Ярослава, як і сам князь, за свідченням літописця, захоплювалася книгами. Ярослав, пише літописець, «книгам прилажа почитая, часто в день и внощи; и собра писцы многы, и перекладаше от грек на словенскый язык и письма и списаша многы книгы и книжками же поучаются вернии людье...» В Софії Київській була велика придворна княжа бібліотека. Передові люди високо цінили книги.

Письменство і література, в тому числі історична, розвивалися на Русі в зв'язку із загальним розвитком культури і потреб освіти. Значне місце посідала перекладна література, що, запозичалася з Візантії і Болгарії. Це запозичення переломлялося через своєрідну місцеву призму і набувало місцевого, руського колориту. Воно відповідало запитам і потребам руського соціально-політичного і культурного життя.

Запровадження християнства поставило вимогу ведення ряду богослужебних книг літературних творів християнського вчення. Таке вчення містили в собі насамперед книги старого і нового заповіту-біблії.
Одночасно своїм змістом вони виходили за межі церковних і взагалі релігійних потреб. В книгах старого заповіту відображені часто цікаві, героїчні сторінки історичного життя стародавньої Іудеї.

На Русь надійшло багато історичної візантійської літератури. Найбільшою популярністю серед читачів користувалися історичні жанри перекладної літератури. Нам відомі дві історичні хроніки візантійського походження - Іоанна Малали, складеної в Болгарії в часи її культурного та державного розквіту, і друга, перекладена на Русі, - хроніка Георгія Амартоли, що була вдало використана як джерело староруськими літописцями. Поряд з цими хроніками на Русі відомі були й інші історичні твори, такі, наприклад, як «Летописец вкратце» константинопольського патріарха Никифора, хроніка Георгія Сінкела та ін.

При наявності великого числа перекладної літератури на Русі в XI- XII століттях все ж першорядне місце належить староруським оригінальним пам'яткам письменства. В них найсильніше відбито народні традиції, національну самосвідомість і прагнення об'єднавчих сил Київської Русі відстояти свою незалежність в боротьбі проти зовнішніх ворогів, а також проти відцентрових сил, що тягнули до феодальної роздрібненості. В оригінальній літературі XI - XII століть найвиразніше проявився творчий дух народу, його моральні і духовні сили.

2. Повість минулих літ

Майже з самого початку виникнення писемності в Київській Русі почали записувати найвизначніші історичні факти. Записували їх або дуже стисло, або у вигляді розгорнутих оповідань («сказаній»). Пізніше ці записи були об'єднані і розміщені в хронологічному порядку.

Раннє виникнення літописання на Русі є свідченням високого культурного рівня, досягнутого давньоруською державою вже на початку її існування. Воно сприяло розвиткові літературної творчості. Ні в якій іншій країні літописання не стояло на такому високому рівні, як у Київській Русі. Ніякі інші народи світу не створили нічого рівного стародавньому літопису східного слов'янства.

Літописом зветься зведення (звід) у хронологічному порядку коротеньких записів і докладних розповідей про історичні події. Є підстави гадати, що перше таке зведення було складене наприкінці XI ст. у Києві. Далі воно поповнювалось і продовжувалось до виникнення на початку XII ст. того зведення, яке починається словами: «Се повЪсти времяньных лЪт, откуду есть пошла Руская земля, кто в КиевЪ нача первЬе княжити и откуду Руская земля, стала есть» Грицай М.С., Микитась В.Л., Шолом Ф.Я. Давняя українська література. - К.: Вища школа. 1978. - С.38. «Повість» збереглася в багатьох списках. Найстаріші -- це Лаврентіївський (1377) та Іпатіївський (перша чверть XV ст.). «Повесть» відома нам у трьох головних редакціях. У кожній з них помітне різне ставлення до політики окремих князів - старших Ярославичів та їхніх синів. Перша редакція була зроблена близько 1113 р. для виправдання політики київського князя Святополка Ізяславича. За давньою традицією упорядником її вважається чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. Друга редакція виникла в Києво-Видубецькому монастирі, заснованому одним із синів Ярослава -- Всеволодом Упорядником її був ігуменнього монастиря Сильвестр (закінчив свою роботу в 1116 році). Він висуває на. перше місце серед князів сина Всеволода - Володимира Мономаха, який вороже ставився до політики Святополка. Третя редакція датується 1118 р. Вона теж, як гадають, виникла у Видубецькому монастирі і відбивала прихильне ставлення автора до Володимира Мономаха. Отже, ясно, що різні редакції «Повісти» відображають різні напрями феодальних угруповань. Незважаючи на це, руське літописання було виявом народної самосвідомості. Русь прийняла християнство в його візантійській формі, і перед нею стояла небезпека підпасти під владу церковної ієрархії Візантії і тим самим під її державну владу, бо візантійська ієрархія була провідником політичних домагань імперії.

За Ярослава Мудрого, в часи зміцнення держави і зростання культури, ця небезпека не могла не усвідомлюватися як така, що суперечить державним інтересам руського народу.

Для піднесення авторитету руської церкви Ярослав добився встановлення у Києві в 1039 р. вищої церковної організації -- митрополії, спершу на чолі з митрополитом греком, а потім, у 1051 p., на чолі з митрополитом з руських -- відомим проповідником Іларіоном. З тією ж метою він добився у Візантії канонізації двох своїх братів, Бориса і Гліба, убитих третім його братом -- Святополком.

Для посилення опору ідеологічній експансії Візантії на Схід, в інтересах розвитку культури Київської Русі, з ініціативи Ярослава створюється найдавніший літописний звід, що увібрав у себе записи, окремі статті, перекази та легенди, які виникли раніше. Не можна більш-менш точно визначити склад цього найранішого літописного зводу. В усякому разі, він містив ряд статей церковного характеру, які мали завдання зміцнити ідею незалежності від Візантії, утвердження християнства на Русі та релігійної рівноправності руського народу з візантійськими християнами. В цьому найвизначнішому зводі викладалася і світська історія Русі значною мірою на підставі усних переказів, епічних народних пісень і легенд. Тут знайшло своє відбиття лексичне й образне багатство руської літературної мови. Великою мірою позначився і високий ідейний рівень першого узагальнюючого історичного твору стародавньої Русі, автори якого намагалися утвердити державний авторитет Руської землі як рівноправної з усіма іншими землями.

Літопис, починаючи з найдавніших часів, пройнятий високою ідеєю служіння рідній землі, піклуванням про її благополуччя, ревним захистом її честі й гідності. Літописець виявляє почуття любові до батьківщини, усвідомлює спільність всіх руських племен. У своєму патріотичному ставленні до Руської землі він зумів піднестись над дрібними, егоїстичними і скороминущими інтересами до рівня усвідомлення інтересів загальноруських. До цього спонукають його передусім завдання оборони Русі від зовнішніх ворогів, що посягали на її цілісність і єдність. Автор літопису відображає настрої передових суспільних верств Київської Русі. Свої думки про благо рідної землі літописець вкладає здебільшого в уста князів, іноді їх радників -- «смысленных мужей» і, з свого боку, з доброзичливістю звичайно говорить лише про тих князів, які піклуються про свою вітчизну і, як Володимир Мономах, є «добрими страждальцями за Руську землю».

Заклики постояти за рідну землю, «поберечь» її, часто подані в літопису в прекрасній стилістичній формі, що відзначається словесною виразністю і художньою чіткістю мови. Ярослав Мудрий у своєму передсмертному заповіті, закликаючи дітей жити в мирі і любові, попереджає, що в противному разі загублять самі себе і «землю отець своих и дід своих, юже налізоша трудомь своим великым» (1054). Подібні висловлювання знаходимо і в Київському і в Галицько-Волинському літописах, які були органічним продовженням «Повісті минулих літ».

Захист Руської землі нерозривно пов'язаний у літописі з усвідомленням рицарської честі й жаданням військової слави, що запалюють на подвиг і на боротьбу, а також з повагою до славних традицій батьків і дідів. «Поискати отец своих и дід своих пути и своей чести» -- такий заповіт нащадкам і спадкоємцям від тих, хто своїми ратними подвигами зміцнював і звеличував Руську землю. Через весь літопис проходить настійна проповідь єднання князів у боротьбі проти ворогів.

Джерела літопису різноманітні. Літописець широко використовував історичні документи, оповідання сучасників певних подій, а про події свого часу часто розповідав те, що бачив на власні очі. Багато літописних оповідань мають своїми джерелами усну народну творчість, а також перекази та легенди, що виникали в князівському середовищі. Дещо йде від перекладної літератури (з біблійних книг, апокрифів, історичних хронік).

«Повість минулих літ» починається вступом, в якому літописець прагне зв'язати історію руського народу із світовим історичним процесом Грушевський М. Історія української літератури. -- К., 1993. -- Т. II, с. 25-27, 30..

Початкові сторінки історії Русі складаються в «Повісті» з відомостей про апостола Андрія, який по дорозі з Корсуня (давній Херсонес у Криму) до Рима відвідав Київ і Новгород, благословив київські гори і підніс на одній з них хрест як символ майбутньої ролі Києва в історії християнства на Русі. Далі викладені легенди про засновників Києва - Кия, Щека і Хорива та про їхню сестру Либідь, про воєвод Аскольда і Діра, про князя Олега, який ходив війною на Візантію і прийняв смерть від власного коня (цей сюжет розроблений у відомій баладі О. Пушкіна «Пісня про віщого Олега» та в наслідуванні їй С. Руданського). 945 р. датоване оповідання про смерть Ігоря від рук древлян і жорстоку помсту за це його дружини Ольги. Відгуки фольклорних переказів відчуваються також в оповіданнях про відважного князя Святослава, про Володимира і його бенкети, про прийняття християнства, боротьбу з печенігами тощо. Багато сторінок початкової частини «Повісті минулих літ» дають уявлення про характер руської народнопоетичної творчості найдавніших часів, що має особливе значення, якщо зважати на відсутність тогочасних записів творів руської народної поезії. Ряд літописних оповідань, що належать до найбільш ранньої епохи руської історії, мають явно народнопоетичне походження.

Значна частина розповідного матеріалу літопису більшою або меншою мірою має всі ознаки поетичного викладу. Художня цінність цього матеріалу іноді дуже велика. Здебільшого він виникав незалежно від літопису і був використаний у ньому вже в готовому вигляді після спеціальної обробки літописних зводів, але окремо від літописного тексту цей матеріал до нас не дійшов, знайомитися з ним можна тільки з літописних зводів, чим і зумовлюється велика цінність літопису з історико-літературного погляду.

У дальших частинах «Повісти», присвячених Ярославу Мудрому, феодальним війнам XI ст., які вів Володимир Мономах, взагалі подіям, більш-менш безпосередньо відомим літописцям, оповідання ведеться переважно на основі їхніх власних спостережень.

Різноманітний матеріал об'єднується в літописному зводі своєрідною «філософією історії», яка, з одного боку, підносить феодальний лад, а з другого, ніби побоюючись за його міцність, наводить різні «перестороги» і «вразумлєнія» з неба, від бога, у вигляді незвичайних явищ природи (затемнення сонця, появи комет і т. ін.).

У літописі знайшла своє відображення внутрішня боротьба часів Київської Русі. Під 1068 р. розповідається про заворушення народних мас у Києві, що було викликано поразкою трьох князів Ярославовичів - Ізяслава, Всеволода і Святослава -- під час їхньої битви з половцями на річці Альті.

Літописець прямо не висловлює свого ставлення до повсталих киян, але з усього видно, що він на їхньому боці насамперед тому, що причиною заворушення було намагання захистити Київську землю від степових ворогів, які спричинили до першого серйозного збитку руським силам.

Більш певну позицію займає літописець щодо селянського заворушення 1071 року під керівництвом волхвів, які виражали інтереси опозиційно настроєного селянства. У третій редакції «Повісти» під 1113 р. літописець повідомляв, що кияни після смерті князя Святослава і відмови Володимира Мономаха зайняти київський престол, розгромили двори тисяцького Путяти та лихварів. Київська знать пригрозила Мономаху, що, коли він буде упиратися, бунтівники підуть грабувати ще й невістку князя, його бояр і монастир. Тільки тоді Володимир погодився.

У розповіді про суперечки феодалів літописець бере сторону «великого князя» (київського): він - старший, і обов'язок інших феодалів - коритися йому. Тому літописець прославляє князя Ярослава, дуже прихильно ставиться до його внука Володимира Мономаха, сумує з приводу князівських міжусобиць, наприклад з приводу міжусобиці 1015 p., коли син Володимира Святополк убив своїх братів Бориса і Гліба.

Ще за часів Ярослава, в усякому разі наприкінці його князювання, руське літописання переходить від київської митрополії, де воно зародилося, до Києво-Печерського монастиря, що став центром давньоруської духовної культури й освіти, а на початку XII ст. - до Видубецького монастиря. При цьому редактори кількох літописних зводів аж до зводу, відомого під назвою «Повесть временных лЪт», не тільки продовжують виклад подій руської історії на початку XII ст., а й доповнюють текст, що дійшов до них, новими матеріалами, зокрема взятими з джерел народної поезії. Природно, що зосередження літописання в Києво-Печерському монастирі не могло не спричинитися до внесення в літопис матеріалу, тісно пов'язаного з історією і долею самого монастиря, який прославився «подвижництвом» його засновників та ченців і книгописанням. Авторитет Печерського монастиря в очах літописця був дуже високим Дмитриева Р. П. Библиография русского летописания. М. - Л., 1962. - С.154.

Що ж до загальних особливостей літописного стилю, треба зважити, що внаслідок різнорідності матеріалу, з якого склався літопис, не може бути й мови про його стилістичну єдність. Він значною мірою визначався жанром окремих літописних статей. Здебільшого літописний стиль відзначається стислістю, лаконічністю. Яскравим зразком такої стислості є хоча б оповідання про смерть Олега від свого коня: «И жил Олег в мире со всеми странами, и пришла осень и вспомнил Олег коня свого, и віпасал кормить его и не садился на него и спрашивал волъхвов и кудесник: «От чего ми есть умрети?» И рече ему кудесник один: «Княже! конь, его же любиши и бздиши на нем, от того ти умрети» тощо. Ця лаконічність особливо відчувається в коротких, суто фактичних нотатках на один або кілька рядків. У поширених оповіданнях значне місце займає діалог, що вносить у виклад елементи драматизації. В тих місцях літопису, де розповідається про бої, виступають традиційні стилістичні формули військових повістей, як-от: «сступишася... бысть еьча зла», «за руки емлющеся сечаху», «яко по удольем крови тещи». Як зразок наведемо опис битви із Святополком: «Бъ же пяток тогда, въсходящю солнцю, и сступишася обои, бысть съча зла, яка же не была в Руси, и за рукы емлюче сечахуся, и сступашася трижды, яко по удольемь крови тещи».

Порівняно багатослівні й риторичні літописні повісті житійного типу на зразок сказання про вбивство Святополком Бориса і Гліба. Це зумовлено і значною кількістю біблійних цитат, що найчастіше зустрічаються в тих частинах літопису, які цілком зв'язані з церковною традицією. Проте в інших випадках літописна риторика дає зразки справжнього поетичного натхнення. Ось, наприклад, похвала книгам, вставлена літописцем в записи 1037 р. у зв'язку з оповіданням про організацію Ярославом Мудрим перекладацької роботи: «Велика бо бываеть полза or ученья книжного: книгами бо кажеми (наставлювані) и учими есмы пути покаянью, мудрость бо обртугаем и вьздержанье от словес книжных. Се бо суть рЪкы, напаяюще вселеную, сс суть исходищя (джерела) мудрости; книгам бо єсть неищетная (незліченна) глубина: сими бо в печали угвшаеми есмы; си суть узда въздержаныо». Або посмертна похвала княгині Ользі: «Си бысть предътекущия (предтеча) крестьяньстЪй (християнської) земли, аки деньница пред солнцемь и аки зоря пред светом. Си бо сьяше, аки луна в нощи, тако и си в невьрных человЪцЪх свЪтящеся, ки бисер в калЪ; кальни бо бЪша грЬхом, неомовени крещеньем святымь... Си первое вниде в царство небесное от Руси; сию бо хвалят рустие сынове, аки началницю: ибо по смерти моляще бога за Русь».

Часто похвала супроводить згадку в літописі про смерть видатних історичних діячів, головним чином князів, причому поряд з описом душевних якостей вихвалюваної особи дається часто і опис її зовнішніх рис, її схематичний живописний портрет: «Бъ же Ростислав мужь добль ратен, возрастом же леп и красен лицемь и милостив убогым»; «бь бо Глъб милостив убогым и страннолюбив, тщание имея к церквам, тепл на веру и кроток, взором красен». У цих характеристиках, особливо в другій, відчувається рука церковника, для якого найважливіше -- морально-релігійне обличчя померлого князя. Ця тенденція благочестивого княжника відбилася, наприклад, на характеристиці Ярополка (помер в 1086 p.). І зовсім інші якості підкреслюються в характеристиці Мстислава (помер у 1036 p.): «Бъ же Мьстислав дебел гблом, чермен (червоний) лицем, вели-кыма очима, храбор на рати, милостив, любяше дружину по-велику, именья не щадяше, ни питья, ни Ъденья браняше».

Цілком очевидно, що така характеристика могла виходити лише з відданого Мстиславу дружинного середовища.

Згадка про похід на половців і смерть князя Романа Святославича супроводиться ритмічним приспівом у стилі Бонової пісні:

И суть кости его и доселе тамо лежаща, сына Святославля, внука Ярославля.

В описі князівського похорону звичайно згадується про плач рідні і люду. На похороні Олега «плакашася людие все плачем великим». Коли народ дізнався про смерть Володимира,-- «плакашася по нем боляре акы заступника их земли, убозии акы заступника и кормителя».

Зберігаючи в церковних розповідях і в цитатах з біблійних книг лексику і форми церковнослов'янської мови, літопис в інших випадках ближчий до живої розмовної мови XI--XII ст. Це особливо виявляється у використанні літописцем прислів'їв і приказок. Літописець згадує про ходячі приказки: «Погибоша, аки обрЪ», «БЪда, аки в РоднЬ». Древляни, дізнавшись, що до них повертається Ігор за новою даниною, говорять: «Аще ся въвадить волк в овцЬ, то выносить все стадо, аще не убьють его». Воїни Володимира сміються з радимичів, кажучи: «Пищаньци (що живуть по ріці Піщаній) Волчья хвоста бЪгають» (гра слів: «Волчий хвост» -- прізвисько київського воєводи, який переміг радимичів) Лихачев Д. С. Человек в ли-тературе древней Руси. М.- Л., 1958, с. 27-79..

«ПовЪстъ временных лЪт» була покладена в основу пізніших зводів, які доповнювали її переважно місцевим матеріалом. Так, у XII--XIII ст. виникли літописи Переяслава південного, Чернігівський, Володимирський (три зводи), Ростовський, Переяслав-Суздальський, що в свою чергу лягли в основу наступних літописних зводів. Всі пізніші обласні літописні зводи починалися «ПовЬстю временных літ», яка в очах літописців була синтезом всієї давньоруської історії, і цим самим визначала їхній зв'язок з інтересами не тільки певної області, але й всієї Руської землі.»

До продовжень «Повісті» належить і згаданий вище Київський літопис (від 1111 до 1200 р.). В так званому Іпатіївському списку (від назви Костромського Іпатіївського монастиря, де його знайдено) він розміщений за «Повістю».

На думку дослідників, Київський літопис - це зведення трьох втрачених літописів -- київського, чернігівського і переяславського, зроблене в Києві у Видубецькому монастирі близько 1200 р Дмитриева Р. П. Библиография русского летописания. М. - Л., 1962.

В часи, коли складався цей звід, Київ через часті напади кочовиків та міжусобну боротьбу князів уже втратив значення важливого пункту на великому торговельному шляху «з варяг в греки». Проте майже до початку XIII ст. він все ж залишався «стольним містом», неодмінною резиденцією «великого» (старшого) князя. Боротьба за Київ між князями Мономаховичами та Ольговичами часом набувала великої гостроти. Багато князів, незважаючи на родове старшинство, намагалися, всупереч всяким угодам і клятвам, заволодіти київським «отнім столом» (престолом), закликаючи собі на допомогу війська польських та угорських феодалів, кочових половців.

На противагу «ПовЪсти временных літ» укладачі Київського літопису на перше місце висували не загальноруські, а місцеві інтереси. Це вже типова риса доби феодальної роздробленості. Багато місця в літописі відведено уславленню князів (зокрема, великого князя Рюрика Ростиславича, покровителя Видубецького монастиря).

Значну частину Київського літопису займає оповідання про тривалу боротьбу за київський престол князя Ізяслава Мстиславича. Оповідаючи про цю боротьбу, літопис відзначає співчутливе ставлення киян до Ізяслава, який не надавав значення родовому старшинству -- істотному принципу феодальної ієрархії Дмитриева Р. П. Библиография русского летописания. М.--Л., 1962..

Народ у Київському літописі нерідко виступає як сила, що вирішує результат подій. У записах 1113 р. вміщено оповідання про бурхливе повстання київського населення проти бояр та купців. Після смерті великого князя Святополка, який підтримував міську знать, народні маси Києва розгромили будинки бояр і лихварів, і налякана київська знать під натиском «низів» запросила на князівський престол Володимира Мономаха.

Під час міжусобної боротьби князів, які закликали на допомогу кочовиків, Київ кілька разів зазнавав руйнувань. У записах 1171 р. є оповідання про розорення Києва князем Андрієм, онуком Володимира Мономаха. Військо Андрія кілька днів грабувало Київ «весь град, Подолье и Гору, и монастыри, и Софью, и Десятиньную Богородицю, и не бысть помиловлния никомуже ни откудуже церквам горящим, крестьяном убиваемом, другым вяжемым, жены ведоми быша в шгЪн, разлучаеми нужею от мужии своих, младенци рыдаху, зряще материи своих, и взяша именЪя множьство, и церкви обнажиша иконами, книгами, и ризами... и бысть в Києв на всих человЬцех стенание и туга, и скорбь неугЪшимая, и слезы непрЪстаньныя».

З кінця 70-х і початку 80-х років XII ст. літописна розповідь все більше місця відводить нападам половців і походам проти них руських князів. В оповіданнях Київського літопису, складених за свіжими слідами подій, можна відзначити риси реалізму. У записах 1185 р. знаходимо докладне оповідання про похід князя Ігоря Святославича проти половців -- про той самий похід, якому присвячене «Слово о полку Ігоревім».

Оповідання літопису розкривають нам психологію князів-феодалів. Понад усе вони ставлять ідею «честі» -- ідею зверхності над іншими князями. «Або честь свою здобуду, або голову свою покладу»,-- говорив не один із них. За всяку зневагу цієї «честі» вони вважають своїм обов'язком помститися («сором з себе зложити»).

У літописі розповідається про набожність і щедрість князів, що звичайно виявляються в пожертвуваннях на будівництво церков і монастирів. Головним своїм моральним обов'язком, крім піклування про свою «честь», вони вважали любов до свого війська (дружини). Більшість з них турбувалася про «руську землю», про захист її від половецьких нападів, але у виконанні цього патріотичного обов'язку вони часто неспроможні були досягти будь-якої погодженості в своїх діях.

З оповідань Київського літопису, які головним чином констатують факти, фіксують події, постає картина напруженого, сповненого суперечностей життя феодальної Русі незадовго перед страшною катастрофою -- татарською навалою у XIII ст.

Висновки

У середині XI ст. найбільшим центром літописання стає Києво- Печерський монастир. Основою давньоруського літописання є «Повість минулих літ» (кінець XI -- початок XII ст.), укладена ченцем Печерського монастиря Нестором. Це історико-художній твір, що розповідає про виникнення держави Київська Русь, про ратні подвиги русичів, про народні заворушення та княжі міжусобиці. Увесь літопис просякнутий закликом до єднання князів у боротьбі проти зовнішніх ворогів, засудженням чвар. Цей літопис увібрав у себе весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а також досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. «Повість минулих літ» доведена до 1110 року і була покладена в основу пізніших зводів, які доповнювали її місцевим матеріалом. Відомі її три редакції. Перша до нас не дійшла, друга читається у складі Лаврентіївського літопису, а третя -- у складі Іпатіївського літопису.

Особлива цінність літописання полягає в тому, що історія даного періоду написана сучасниками і дійовими особами. Створені ними літописні зводи і повісті різняться за стилем викладання, відбором фактів, ідейною спрямованістю, але всі вони відтворюють правдиву картину життя Київської Русі.

Відомий історик-дослідник О. О. Шахматов писав, що давньоруське літописання нагадує велетенське вікове дерево, коріння якого глибоко проросло в київський духовний грунт, а потужний стовбур розгалузився рясними гілками по усіх давньоруських землях.

Список використаної літератури

1. Грицай М.С., Микитась В.Л., Шолом Ф.Я. Давняя українська література. - К.: Вища школа. 1978. - 416 с.

2. Грушевський М. Історія української літератури. -- К., 1993. -- Т. II, с. 25-27, 30.

3. Дмитриева Р. П. Библиография русского летописания. М. - Л., 1962.

4. Лихачев Д. С. Человек в литературе древней Руси. М.- Л., 1958, с. 27-79.

5. Жуковська А. П. Гіпотези і факти про давньоруську писемність // Літературна спадщина Київської Русі і українська література XVI--XVII ст. - К., 1981, с. 9.

6. Россия в ХVIII-ХХ веках: Страницы истории / МГУ им. М.В. Ломоносова. Ист. фак.; Отв. ред. Л.В.Кошман.

7. Толочко П. П. Давньоруські літописи і літописці X--XIII ст. -- Монографія. -- К.: Наукова думка, 2005. -- С. 51.

Размещено на Allbest.ru