Життя і творчість Михайла Старицького

Размещено на http://www.allbest.ru/

Життя і творчість Михайла Старицького

Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року в с. Кліщинцях Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Черкаська область) у дрібнопоміщицькій дворянській родині. Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопцеві було лише 8 років. Незабаром, у 1852 році, померла й мати, Анастасія Захарівна. Вона походила з родини Лисенків, відомої на Полтавщині освіченістю, гуманністю, мистецькою обдарованістю. У їхньому маєтку була чудова бібліотека; саме тут минули дитячі роки Михайла під опікою діда - полковника, учасника війни 1812 року, людини широко освіченої, від якого він одержав і початкову освіту.

З 1851 року хлопець навчається у Полтавській гімназії, що на той час була одним з найкращих середніх навчальних закладів в Україні. Гімназисти не лише діставали ґрунтовні знання з предметів загальноосвітніх, а й мали змогу виробити прогресивні погляди на суспільне життя. Терпимим усупереч забороні було й ставлення до української мови. В одному з листів до І. Франка М. Старицький згадував: «В гімназії теж панувала тоді, поза класна та майже і в класна, українська мова, і я на ній пробував тоді віршувати».

Сам І. Франко відзначав, що «любов до українського слова і потреба висловлювати ним свої думки була у нього розбуджена дуже рано, а може, й виніс він її з батьківської хати».

Одержані в гімназії знання ґрунтовно розширював і поглиблював М. Старицький самотужки, читаючи вітчизняну й світову літературу. У гімназичні роки прийшло і захоплення театром, яке тривало все життя.

У 1858 році М. Старицький разом з М. Лисенком вступають до Харківського університету, а в 1860 році переводяться до Київського, де Михайло Петрович навчається спочатку на математичному, а потім на юридичному факультеті.

Це був час зрушень у суспільно-політичному житті країни. Загострюється криза кріпосницької системи, і царський уряд змушений стати на шлях селянської реформи. Студентська молодь жваво відгукувалася на політичні події часу.

В Україні розвивається і міцніє демократичний рух. У ряді міст - Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших - виникають культурно-освітні товариства української інтелігенції, так звані громади. Відкриваються численні недільні школи, народні бібліотеки тощо. Про культурно-освітній рух у Києві М. Старицький згодом писав: «Крім шкільних діячів, створилось тоді ще багато гуртків, що переслідували ті чи інші просвітні цілі: одні займалися етнографією - записуванням легенд, казок, прислів'їв, загадок, повір'їв, обрядів і т.п.; другі стали збирати матеріали майбутнього малоруського словника; треті взялися за складання популярних книг для народу; четверті стали для цього вивчати українську мову; інші пішли в народ». У цей період політичного і культурного піднесення Старицький перебуває у вирі громадського життя: відвідує студентські збори і мітинги, на яких обговорюються національні і політичні проблеми, активно працює в недільних школах і народних бібліотеках, бере участь у роботі театрального, етнографічного, хорового гуртків, нарешті, включається в діяльність київської Громади.

У 1861 році М. Старицький повернувся до рідного села, щоб вступити у володіння батьківською спадщиною. В 1862 році одружився з сестрою композитора М. Лисенка - Софією Віталіївною. Це ще більше зміцнило дружбу ентузіастів української культури.

Тим часом атмосфера громадського життя різко погіршилася. Досить сказати, що вже в 1864 році, коли М. Старицький повернувся до Києва, щоб продовжити навчання, він застав там, за його ж словами, «уже майже безнадійну зневіру». І, незважаючи на це, а може, саме всупереч цьому, Старицький працює з величезною енергією: опановує англійську, німецьку і французьку мови, пише, перекладає, а 1868 році публікує свої перші оригінальні поезії (під псевдонімом Гетьманець) у львівському часописі «Правда» («Думка», «До подруги», «Вечірня», «Мій рай» та кілька перекладів з О. Пушкіна).

1865 року М. Старицький завершує навчання в університеті, а в 1868 р. купує невеликий маєток на Поділлі, куди й переїжджає з родиною.

Проте широкі творчі задуми, бурхливий громадський темперамент кличуть його знову до міста, до осередків культури і літературного життя.

У 1871 році М. Старицький повертається до Києва й із захопленням віддається літературній і громадсько-культурній діяльності. Разом з М. Лисенком він організовує «Товариство українських сценічних акторів», зусиллями якого було поставлено чимало п'єс, опер й оперет, зокрема створену ними за мотивами М. Гоголя оперу «Різдвяна ніч», що мала великий успіх і стала помітною культурною подією.

У перекладі М. Старицького виходять українською мовою «Казки Андерсена» (1873), «Байки Крилова», повість М. Гоголя «Сорочинський ярмарок» (1874), «Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника та відважного крамаренка Калашникова» М. Лермонтова (1875), збірка переспівів «Сербські народні думи й пісні» (1876), оригінальні поезії «З давнього зшитку. Пісні та думи» (1881, 1883) переважно громадського звучання, в яких виразно відбилися настрої часу. Поновлюється робота Старицького в Громаді.

Тим часом реакція в країні посилювалась. Емським указом було підтверджено в більш категоричній формі заборону української мови в друкові і на сцені, заборонено і діяльність громад, які, на думку уряду, сприяли поширенню сепаратистських поглядів. Ніби у відповідь на принизливі заборони й утиски М. Старицький на початку 80-х років активно займається видавничою справою і врешті випускає альманах «Рада» (перший том - у 1883 р., другий - 1884 р.). «Серед багатого змісту сеї збірки, - писав І. Франко, - досить буде назвати два твори першорядної стійності: драму Старицького «Не судилось» і повість Мирного «Повія», щоб зрозуміти значення сеї збірки для піднесення духу серед тогочасної української громади. Се був мов перший весняний грім по довгих місяцях морозів, зльоту та занепаду. Дуже важна була в тій збірці перша проба української бібліографії, зладжена М. Комаром; вона уперше дала змогу своїм і чужим наглядно прослідити повільний зріст, ступневе шуршання та упадання українського письменства в Росії в XIX віці. Оцей перший том «Ради» дає нам найкраще свідоцтво про те, що Старицький міг би стати дуже добрим і редактором видавцем, проте обставини, сили й матеріальні засоби були забсорбувані театром».

1882 року М. Кропивницький створив першу українську професійну трупу, до якої ввійшли такі видатні митці, як М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, О. Грицай, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Садовська-Барілотті, О. Вірина та ін. Наступного року (1883) цю трупу очолив М. Старицький. Досить швидко театр набуває величезної популярності, і не тільки в Україні, а й у Росії, Молдавії, Криму, Польщі - скрізь, куди виїжджав на гастролі.

З болем оповідаючи про застій театральної справи у Галичині, І. Франко зазначав: «Тим часом на Україні сталося щось таке, що тому, хто здалеку б дивився на речі, могло б здатися неправдоподібним, неможливим. Як відомо, там вийшла 16 травня 1876 р. заборона української мови в друці; в громадськім житті вже й перед тим її нікуди не було допущено. Аж тут нараз, у 80-х роках, постає там український театр і відразу досягає такої висоти, про яку в Галичині довго ще навіть і мріяти не можна було. Як це сталося - не місце тут оповідати. Головну заслугу в тому мають троє людей: Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Тобілевич (Карпенко-Карий).

Театральна трупа, очолювана М. Старицьким, працювала в украй складних, несприятливих умовах. Київський генерал-губернатор заборонив трупі корифеїв виступати на території свого генерал-губернаторства, тобто Київської, Волинської, Кам'янець-Подільської, Полтавської і Чернігівської губерній. Можна уявити, наскільки складною в таких умовах була роль Старицького - керівника великого колективу акторів. Однак залишити цю справу він не хотів і не міг. У листі до І. Франка він писав про виняткові виховні можливості театру, про те, що сцена - «могутній орудок до розвиття самопізнання народного». Багаторічна робота Старицького в театрі - самовіддана, справді-таки подвижницька, гідна захвату. Насамперед він зміцнив театр організаційно, створив новий хор і оркестр, обновив декорації, костюми й реквізит, поліпшив умови життя всіх працівників (великою мірою за власний кошт, продавши маєток у Карпівці). Постійно дбав про розширення та поглиблення репертуару.

Вистави йшли на високому художньому рівні, різноманітний репертуар приваблював глядачів, справляв на них велике враження, примушував думати, співпереживати, хвилюватися.

1884 року трупа зросла й розділилася на два колективи, один з яких очолив М. Кропивницький, а другий - переважно молодь - М. Старицький. Під його вдумливою режисурою невдовзі постав новий злагоджений ансамбль, про який голосно заговорила періодична преса.

З успіхом проходили гастролі трупи Старицького у Москві, Петербурзі, Варшаві, Мінську, Вільнюсі, Астрахані, Тифлісі та інших містах (1887-1888). Та, крім радощів спілкування з глядачем, були й принизливі сутички з місцевими властями різних рангів - від губернаторів до поліцейських, важкі умови життя і праці, втомливі переїзди, непристосовані для роботи акторів театральні приміщення. Незважаючи на все це, вистави вражали глядачів. Про роль у підготовці їх Старицького режисера писав рецензент газети «Минский листок» (1883): «Народний театр - справа надзвичайно важка, і багато людей на ній провалилось. Потрібно було знати народне життя такою мірою, щоб на сцені показувати його в правдивому, а не в спотвореному вигляді. Михайло Петрович вірно розумів, як треба показувати життя. Сам він не грав, але постановка кожної нової п'єси у нього завжди була чудово відшліфована - все це наслідок його старання і турбот».

Украй напружена, виснажлива праця підірвала здоров'я митця. В 1893 році він залишає трупу і цілком віддається літературній творчості. У 1894 році прогресивні українські кола відзначили тридцятиліття літературної і громадської діяльності М. Старицького, а Російська академія призначила йому персональну пенсію «За літературні праці на рідній мові».

М. Старицький був одним з організаторів Всеросійського театрального товариства, яке у 1897 році скликало Перший всеросійський з'їзд діячів сцени. В ньому взяли участь такі видатні актори, як В. Немирович-Данченко, М. Єрмолова, М. Савіна, О. Ленський, О. Южин, І. Москвін та ін. Поява на трибуні М. Старицького викликала овацію, що довго не вщухала. Драматург розповів учасникам з'їзду про надзвичайно складні умови розвитку театрального мистецтва на Україні, висловив протест проти переслідування царизмом українського слова. Виступ гаряче підтримали передові діячі російської культури.

У Києві Старицький очолює Літературно-артистичне товариство, продовжує видавничу діяльність і літературну творчість, незважаючи на тяжку недугу, а також на цькування його шовіністично настроєними критиками. На захист Старицького стали видатні діячі культури, письменники і вчені - Д. Багалій, І. Франко, О. Потебня, М. Сумцов. І. Франко у статті «Михайло Петрович Старицький» дав глибокий розгорнутий аналіз творчості письменника, підкреслив його видатну роль у загальнокультурному, громадському й літературному житті.

1903 року М. Старицький почав готувати видання альманаху «Нова рада» і запросив до участі в ньому багатьох письменників, серед них і молодого М. Коцюбинського, але вже не зміг цей намір завершити. Повне самовідданої праці, творчого горіння, боротьби за утвердження високих ідеалів життя М. Старицького обірвалося 27 квітня 1904 року. Він похований у Києві на Байковому кладовищі.

Композитор Микола Лисенко у промові над труною друга і побратима проголосив: «Хоч ти тілом мертвий, та заслуги твої невмирущі. Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти немало втішився б, коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах оця молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддав сили й ти, брате Михайле».

Поетична творчість

Поетичний доробок М. Старицького - вагомий внесок у скарбницю духовної культури. Старицький творив упродовж майже 40 років - перший вірш «Ждання» написаний 1865 року, останній - «Двері, двері замкніть…» - 2 квітня 1904 року, незадовго до смерті. Поет перехідної формації, Старицький належав до тих людей, у яких, за словами Франка, «смак, розуміння літератури, їх суспільні й політичні погляди» відзначались новаторством і європейською широтою За сприятливих умов це забезпечило б їм «широкий вплив, і славу, і забезпечене життя. В Росії, а надто ще на Вкраїні, над ними тяжить прокляття зацофаного осередка, непочатого перелога. їх гаряча душа рветься до суцільної, гармонійної й широкої діяльності а дійсність ставить їх перед самі урізки, щерби, прогалини».

Відгукуючись на заклик Франка наблизити процес мистецького освоєння світу до суспільних потреб, опустити поезію «від зір, вітру, сонця, хмар або соловейка» 2 до потреб народу, М. Старицький-поет збагатив жанрові, ідейні та стильові можливості поезії за рахунок звернення насамперед до актуальних, злободенних проблем суспільно-політичного життя епохи, до осмислення внутрішнього стану нового для української поезії ліричного героя - інтелігента-українця, для якого щастя народу є сенсом життя і боротьби.

Поезія Старицького багата традиційними мотивами (роль митця й мистецтва в народному житті, відтворення краси природи та інтимних почуттів людини) і політично злободенними (боротьба за соціальне й національне визволення, передгроззя революції 1905 року, посилення національно-визвольного руху слов'янства).

У другій половині 70-х років серби й болгари повстали проти турецького ярма, і демократично настроєна молодь взяла активну участь у цій боротьбі. Це надихнуло поета на твори, де стверджувалась необхідність політичної свободи для всіх поневолених царизмом народів.

Загальний напрям і характер поезії М. Старицького чітко окреслив Франко. «Тут російський інтелігент, - писав він, - пробує українською мовою, в поетичній формі говорити до інтелігентів… про те, що всіх мучило і всіх боліло, говорити ясно, без афектації, без конвенціональної маски «мужицького поета».

На поезію М. Старицький дивився як на трибуну, на поета - як на оборонця покривджених, виразника дум пригнічених, борця за права людини проти усілякого насильства і наруги. Про високе покликання поета-громадянина, його роль поборника справедливості і правди йдеться у віршах «До Шевченка (Сповідь перед поетом)», «На спомин Т.Г. Шевченка», «Хай тепера рида в мене кобза сумна…», «Ой знущались з мого слова…».

У М. Старицького поет - «найвищий судія» довколишнього світу, речник народних дум і сподівань. Викриваючи сучасне його лихоліття весь ворожий народові лад урядового визиску, поет іде до Шевченка, який «вік страждав, гірку пив чашу» і вмер з надією на «слушний час» волі, визволення. З гірким сарказмом М. Старицький вигукує: «Так отакої, батьку, волі ми дочекались від царя!.». Гнівною інвективою звучить і вірш «На роковини Шевченка (До поновлення могили)». Геній Шевченка для М. Старицького - символ нерозривної єдності поета з народом. Шевченко не вмер і не вмре, поки живий народ, живе його слово. Воно шириться, протистоїть нестерпному політичному гніту, справжній колонізації з боку самодержавної Росії, - воно мусить перемогти:

І заповіт братерства і любові,

Що він нам дав, як стяг на боротьбу,

Перелетить луною в інші мови

І правдою подужає злобу!

Думки ці М. Старицький розвиває й у своєрідному циклі з 4 сонетів під назвою «Поету» - декларації поета-громадянина. Перший сонет - алегорична розповідь про човен серед бурхливого моря, плавця, що бореться зі сліпою стихією: чи переможе? Другий - роздуми про власний шлях. Перед поетом постає дилема: боротися, наражатися на небезпеку, чи замкнутися у власній господі «серед буяння в світі зла». У сонеті третьому, що починається енергійним «Ні, тричі ні!» експресія думки й почуття дедалі наростає, і у четвертому увиразнюється художнє і життєве митця:

Не бійся вражої наруги; З святим вогнем лини туди, Де панування скрути, туги Та віковічної біди…

Поет повинен усвідомлювати своє громадянське покликання, бути готовим замість лаврового - терновий вінець узяти на чоло: «І за таку тільки любов, співець, ти жити будеш знов!». Дещо абстрактно-романтична, ця поезія, проте, цілком виразно окреслює погляди автора на завдання митця і мистецтва в суспільстві.

З глибоким ліричним почуттям написано низку поезій про трудівників міста і села, зокрема про долю дітей бідноти («Швачка», «Сумно й тьмяно…», «Весна», «Край коминка», «Перед труною», «Сльоза», «Ніч. У хаті зимно, темно…», «І ґвалт, і кров…», «Місто спить…» та ін.).

На розгорнутому контрасті (розкішне буяння природи - нужденне існування жінок-заробітчанок) побудовано вірш «Весна» («Весна іде. Сніги чорніють»), який своїм образним ладом сягає у поетичний світ Т. Шевченка. Ще дужчий вплив музи Кобзаря в іншій «Весні» («Світить сонце»), де на тлі пишної природи подано контрастні малюнки: панські Діти, що забавляються в саду, і дівчинка-жебрачка, гірко ображена паненятами. Ця проста, сказати б, буденна сценка, забарвлена щирим співчуттям автора, викликає глибокий відгук у читача. Багатозначно звучать останні рядки поезії:

Світить сонце; хоч тепла ще Певного немає.

Виразні й конкретні у М. Старицького описи людської нужди недолі, приниження; всі деталі, помічені пильним оком художника, викликають біль за людину, співпереживання. Ось юна дів-чина-швачка, змальована за типових для неї пролетарських обставин:

Довгий кашель в довгі ночі, Вітру стогін під вікном… І червоні завжди очі, Не знайомі з тихим сном.

Спина, зігнута в роботі,

Зверху латаний платок…

Не смачний, мабуть, голоті

Загарьований шматок!

Не нова тема по-новому хвилює завдяки «щиро-народолюбному» (Франко) авторському чуттю, проникливо-стриманій ніжності поетичної інтонації.

Поет пристрасно вболіває за долю своєї батьківщини. Образ України постає з поезій «Нема правди», «Що не день, то гірша мир трухлявий…», «Серце моє нудне…», «За лихими владарями», «До І. Білика», «Нива», «Хай тепер рида…», «В грудях вогонь, холодне повівання…», «До молоді», «До України» та ін. Глибока синівська любов до рідного краю, замилування багатою і прекрасною природою повсякчас супроводжується гірким почуттям поета, що бачить злиденне життя трудящих, страждання бідняків, які ледь животіють серед цієї краси. Картини, створені авторською уявою, відзначаються точністю малюнка і сприймаються як грізний обвинувальний акт кривдникам.

З рядків цих поезій постають конкретні, зримі, яскраві деталі, що надають глибокої достовірності опису («За лихими владарями»).

М. Старицький закликає молодь не покладати рук, не гаяти й хвилини марно, «поки ще стогне менший брат»:

Хай всяк жене, а ви любіть Свою знесилену родину - Й за неї сили до загину І навіть душу положіть!

(«До молоді», 1876)

Боротися за добробут і волю народу, за просвіту, за право на культурний розвиток, орати рідну ниву, що розляглась «од Карпат аж до Дону», щоб вона, «лихом збита, потом, кров'ю полита», ожила, забуяла, - ось яким має бути завдання свідомих громадян:

… Додамо до праці руки: Хоч не ми, то діти, внуки - А таки діждуться жнива!

(«Нива», 1877)

Незважаючи на болісні втрати (арешти, репресії, на похмурий стан суспільного буття, на зраду високих громадянських ідеалів частиною інтелігенції), поет-громадянин не залишає високої місії: будити до активної роботи-боротьби, піднімати національну свідомість, не думаючи про втому, пригніченість, «припалений морозом волос». Уся громадянська лірика М. Старицького має програмний характер, у ній якнайкраще підтверджуються слова: «У народу, позбавленого суспільної свободи, література - єдина трибуна, з висоти якої він змушує почути крик свого обурення і своєї совісті» (О. Герцен).

У 70-90-ті роки у митця дедалі сильніше відчувається соціологізація поетичної думки. Відштовхуючись від конкретного (політичного, історичного) факту, поет роздумує над проблемами суспільного й національного життя. Переважають жанри медитативної, інтелектуальної, публіцистично-закличної лірики.

Гнівний протест проти спекуляції іменем народу в імперіалістичних війнах висловлює поет у вірші «Редакторові» (1879). Звертаючись до редактора офіційного часопису - «наймита, продажного лихослова», який запевняє читача, нібито народ у війнах, розв'язаних російським царизмом, прагне й шукає слави, поет гнівно вигукує:

Чи ти вбачав оті хати обдерті, Де з сліз людських аж вогкість полягла, Де голод - пан, де своєволя смерті, Де кублиться з віків неволя й мла?

Навіщо ж «рабу обшарпаному слава, - щоб нею ще засіяти ріллю?» - запитує поет. І. Франко наводить вірш повністю, підкреслюючи його актуальність і щирість: «Можна сміло сказати, що в ту пору на Україні не було поета, що міг би був здобутися на таке сильне та енергічне слово і не взяти в нім ані одної фальшивої ноти» 1.

Водночас виступи балканських слов'ян проти турецького гніту в Болгарії, Боснії та Герцеговині, факти участі у визвольній боротьбі українських добровольців знайшли в поета палку підтримку, пробудили надії на звільнення від соціального й національного гніту свого народу. В поезіях «До броні», «Смерть слов'янина», «На прю!», «До слов'ян» М. Старицький закликає боротись проти поневолювачів і підносить ідею братерської згоди між людьми різних націй. Деякі з цих поезій у нових редакціях втрачали свій суто «балканський» колорит і звучали як політичні заклики вибороти свободу особи і свободу суспільну в усьому слов'янському світі:

Геть набік всі чвари й змагання бридке, З'єднаймось у братському гроні, Всі разом повстанем за право людське… До броні, слов'яни, до броні!

(«До броні», 1902)

Саме цей вірш дав підстави М. Рильському стверджувати: «Не було, може, після Шевченка українського письменника, котрий так глибоко розумів і так палко обстоював ідею єднання слов'янських народів, як Михайло Старицький…».

Криза самодержавства загострювалась. Відчуття краху в панівних верствах напередодні революції 1905 р. стало особливо виразним. Цей страшний «бенкет під час чуми», коли «брат карає брата залізом та вогнем», змальовується поетом у пристрасних рядках поезії - інвективи «І ґвалт, і кров… Справляє бенкет сила» (1902). В дещо іншій поетичній тональності - суворо-стриманій, але від того ще більш трагічній - морок перед дня революції показано і в поезії «Місто спить. Млою густо повиті…» (1902). Місто - цей страшний Молох, цей содом - змальовано з нещадною силою викриття: в кам'яницях жахних сплять ситі й розбещені, сплять пристанища розпусти і жаги, безжальності й п'яних утіх, сплять розторгані нерви «дочок щербатої долі», забулися у тяжкім сні безталанні, тружденні, -

Стихло горе велике, і болі На хвилину забуло життя…

Темрява згущується, апокаліптичною темною силою придавлює все - душі людей, душу поета: «всюди ніч - хоч виколи ти око». Та важка темрява, задушлива ніч, що присипляє все живе, - не вічні. Зірветься «борвій» (буревій) - і пробудить силу й надію народні, підніме людей зі сну, розвіє чорне хмарище, омиє і відродить землю. Бурі, борвію треба не боятися, а йти їм назустріч:

Після борвію легше дихати, - Із заліз думки вириваються, Серце в грудях рве якось сміливо, І скривляється знов надіянка, Що й окривдженим правда станеться! («Борвій», 1902) Ніби билинний герой постав серед занепаду й зневіри, покликав до нового життя. Цій новій силі відповідає епічно-речитативний, стримано-мужній тон поезії. Своїм образним складом, прозорою алегоричністю, уславленням оновлюючих змін, що безумовно грядуть, вірш асоціюється з відомою поезією «Гримить!» І. Франка. Тема пробудження, рушення на прю з тими, «хто панує», розгортається і у вірші «Занадто вже! Чим дихати нема!» (1902).

Надійся лиш на себе і свій дух

Скріпляй, зміцняй в братерськім поєднанні,

Аби вогонь у грудях не потух,

А ще збуяв на лютім катуванні, -

закликає поет своїх сучасників і ніби передає естафету надії майбутнім поколінням, сповненим завзяття й сили:

Вітаю я коханих спадщиків! Ростіть, цвітіть і добувайтесь долі, Аби не знать ні ґвалту, ні неволі, Які й тепер іще гнітять батьків… («На ріднім попелищі», 1902)

Минає ніч, і вже «ранок пахощами віє», а з ним «ждеш і сам якогось чуда, Визволенного життя». Оживають надії, окрилюються в «дивні звуки»:

Помітну сторінку творчості М. Старицького й української драматургії в цілому становлять його п'єси на історичні теми: «Богдан Хмельницький» (1897, перша редакція -1887 р.), «Маруся Богуславка» (1897), «Юрко Довбиш» (1898), «Оборона Буші», «Остання ніч» (1899) й ціла низка творів, які за життя автора з цензурних міркувань не були опубліковані, а на сцені йшли під іншими назвами - «Осада Дубна», «Гаркуша» та ін.

Зацікавленість історичним минулим, людськими долями в складний героїчний час надихнула драматурга написати ряд п'єс у виразно романтичному стилі. Тут долі героїв злиті з великими історичними реаліями: з долею вітчизни, народу.

Так, у драмі «Богдан Хмельницький» широко відображено боротьбу українського народу проти польської шляхти, в якій брали участь селяни, ремісники, козаки, голота; всю складність цієї боротьби, зіткнення в ній різноманітних інтересів (навіть в одному таборі). Переконливо, хоча дещо надміру романтизовано, зображено гетьмана Богдана Хмельницького. У М. Старицького це справжній народний герой, мудрий полководець і політик. Усвідомлюючи становище батьківщини, він разом зі своїми однодумцями знаходить вихід, який у тій винятково складній історичній обстановці здається їм єдино прийнятним - возз'єднання з Росією. Сумніви й вагання гетьмана, як і його надію на те, що єдиновірні брати зрозуміють цей крок, не зрадять, не зламають слова, не порушать угод, звучать у прикінцевому монолозі Богдана:

Настане час, і брат обніме брата, Без каменя у пазусі, без лжі, Без утиску душі його святині, А з любою сльозою на очах Вчуватиме і нашу пісню-тугу, Широкую, безкраю, як степи, І нашу мову голосну, правдиву, Та, взявшися за руки, піде раз Широкою дорогою до слави!

Творчим досягненням Старицького в його соціально-побутовій повісті є жіночі образи. Особливо виділяється образ сильної, палкої характером Степанової дружини, чарує пластичністю зовнішнього малюнку, а також життєвою правдивістю кожного вчинку героїні. Прагнення щастя, страждання через неподілену любов до чоловіка, ревнощі, спалахи люті і безмежна самовідданість психологічно вмотивовані і творять в цілому неординарну постать. Сміливим сонячним променем - і для Степана, і для читача - постає в повісті ніжна, лагідна Маринка. Навіть Наталка наділена почуттям справедливості і здатністю до саможертовності, - адже це вона, повсякчас катована наймичка, розповідає про страшну небезпеку, яка загрожує підступно ув'язненому і хворому Степанові.

Правдиве відображення в повісті селянських «гараздів» близьке своїм суворим реалізмом до творів І. Франка, О. Кобилянської, В. Стефаника, А. Тесленка.

Майстерними зарисовками побуту, життя різних верств і прошарків, що в цілому дають досить виразну картину суспільних відносин українського села, відзначається і незакінчена повість «Безбатченко» (перша назва «Байстря», 1902). Найвиразнішими тут постають образи Антона Хруща і його дружини Докії. Особливо приваблює образ колишньої наймички, матері-покритки Докії, наділеної величезною силою духу, невгасимою ніжністю і душевністю. Працьовитістю, вірністю і відданістю сім'ї виборює Докія своє гірке щастя - і не так своє, як щастя своїх дітей. Добром, приязню, увагою відповідає вона на жорстокі кпини і пересуди, на зневагу й брутальність оточення. її безмежна жіноча лагідність, повсякчасне бажання допомогти скривдженим - це найглибший, найсокровенніший вияв її душі, зболілої, спраглої людського тепла, здатної розуміти високі, щирі людські поривання. Симпатію викликає й Антон - запальний, неврівноважений, але також справедливий і щирий. Нелегко дається йому подружнє життя з Докією - мучать підозри, плітки, не перетлілі ревнощі.

Розгорнутий план повісті свідчить, що письменник мав намір показати далі Антона не оборонцем громади, а «пропащою силою». Причиною трагедії Антона і Докії стало панське дворище. Тут М. Старицький, як і Панас Мирний у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», повістях «Голодна воля», «Лихо давнє і сьогочасне», І. Нечуй-Левицький у повісті «Бурлачка», продовжує й розвиває в нових історичних умовах традиції української літератури.

Кращими зразками української класики є більшість оповідань М. Старицького. Як правило, сюжети їх побудовано на дійсних фактах, що посилює їх емоційний вплив на читача. Написані переважно російською мовою, вони друкувалися в російських газетах; деякі письменник переклав українською для зарубіжних українських видань, переважно львівських.

Чиновницьку сваволю щодо селян, яка межує із садизмом, описано у сповненому гіркої іронії оповіданні «Остроумие урядника». У корчмі несподівано помер невідомий селянин, і виявилося це тоді, коли відвідувачі вже розійшлися. Можливі наслідки цієї події сповнюють жахом корчмаря: «Одна только мыль неотвязно вертелась в его мозгу, что ато ужасное несчастье, разорение: старшина, становой, лекарь, урядник… главное, урядник!». Виявляється, страхи недаремні: урядник вигадує такі випробування всьому селу, що, не знаючи як і чим відкупитися, селяни віддають останнє. Сваволя цього знахабнілого п'яниці дійшла до того, що за його наказом напіврозкладений труп возять від хати до хати і, під загрозою тримати три дні в кожній з них (до поховання «за християнським звичаєм»), вимагають відкупного.

Жорстока тупість сільських властей, віковічний страх мужика перед усяким освіченим панством призводять до загибелі єдиного сина в селянській родині («Дохторит»). На відчайдушні благання батька викликати до хворої дитини лікаря п'яні староста і дяк відповідають, що «земский врач может приехать только для эпидемии». Побачивши дитину на лаві у чистій сорочці зі складеними на грудях ручками, староста мимрить:

«- А, уже!. Ну, вот порадок… Теперь видно, что пидемия, стало быть, можно и беспокоить начальство…».

Страшна дійсність увиразнюється змалюванням подій у сухій протокольній манері, де діалоги замінюють мову автора, а лаконічний опис зосереджений на суттєвому, головному.

Трагічна історія дівчинки-напівсироти розкривається в оповіданні «Лихо», яке своїм суворим реалізмом, яскравим показом селянських злиднів, як і образом маленької героїні Прісі, стоїть на одному рівні з кращими творами вітчизняної малої прози. На очах у ніжної й вразливої, а до того ще й хворої дитини відбувається дика сцена: забобонна, фанатична юрба живцем закопує у землю єдину годувальницю сім'ї - корову, визнавши її за скажену (мати не мала чим заплатити знахареві). Дівчинка кидається вслід за коровою і гине.

Талановито передано жах наймички («Орися») перед господи-нею-панночкою, яка вдає із себе освічену, «передову» і водночас залякує дівчинку в'язницею, безпідставно звинувачуючи її у крадіжці, і доводить її до самогубства. У згадках Орисі про доброго тата, якого теж колись забрали до в'язниці за несплату податків, де він і помер, її «злочин» - дала дві котлети з панського столу голодуючій матері, яка зайшла її навідати, - передають безмірне людське горе, а водночас нерозтрачену духовну красу трудящої людини. Розкриваючи світ ніжних, чулих дитячих сердець, їхніх уявлень і переживань, не по-дитячому раннє відчуття справедливості, добра і зла, М. Старицький високохудожньо оспівує гуманні людські відносини. Високі поняття честі і гідності, оберігання незаплямованого сумління - навіть ціною життєвого добробуту - притаманне і робітникові Степану Петренку з оповідання «Будочник (Рассказ из железнодо-рожной жизни)». Оповідач починає історію про Степана такими словами: «Я сам долго служил следователем по железнодорожным делам и к простому народу присмотрелся: верить-то можно и слову его, и преданности, а разгадать иной раз его трудновато; меришь его по своей мерке, признаться, таки гниловатой, а она-то к его здоровой натуре и не подходит…».

У ряді оповідань виведено не лише жертви суспільної несправедливості, а й протестантів, бунтарів. Яскравий, колоритний образ «последнего защитника несчастной сиромы» зустрічаємо в оповіданні «Пан капитан». В іронічно-саркастичному оповіданні «Верба» парубки на чолі з мужнім і запальним Лукою, що відстоює свою честь, а також честь і щастя своєї нареченої, дошкульно провчили розбещеного пана.

З'являються у М. Старицького і образи «нових людей» - свідомих, ідейних борців за справедливий суспільний лад. Такі герої виступають у нього переважно як передчасно зломлена сила (дворянська дочка Анета-Галя з оповідання «Зарница»). Героїня порвала зі своїм середовищем, пішла на медичні курси і цілком присвятила себе праці для народу, хоча й зазнала тяжких розчарувань, особистих душевних травм.

Тему життя трудової інтелігенції (зокрема акторів), якій М. Старицький присвятив низку поетичних і драматичних творів, він продовжував розробляти в оповіданнях «Горькая правда» (1901), «Неудачница» (1901), «Копилка» (1903), показуючи її принижене і злиденне становище, її повну залежність від власті імущих. Цікаве відгомоном ідейних шукань інтелігенції є й гостросюжетне психологічне оповідання «Над пропастью».

Іронічно змальовує письменник іншу, дрібнобуржуазну інтелігенцію в оповіданні «Благодетель» (1892). Фальшива гра земським лікарем ролі благодійника бідних уривається, коли жертва його розбещеності юна красуня Наталя накладає на себе руки. Цинічно звучать слова цього «народолюбця»: «Нет! Бежать отсюда, и моментально! Тут очумеешь от зтой глуши, без света и воздуха!».

Історична проза

М. Старицький-прозаїк увійшов у літературу насамперед як автор історичних романів і повістей, в яких натхненно оспівано героїчну боротьбу українського народу за волю й незалежність в минулі часи (XVII-XVIII ст.). Усі вони, крім повісті «Облога Буші», написані російською мовою. Цей момент може бути пояснений не лише вимогами цензури, а й певним патріотичним настановленням автора: прагненням донести героїчну історію свого народу до широкої аудиторії всеросійського читача Найзначнішим твором за широтою охоплення історичних подій, як і за художнім рівнем, є трилогія «Богдан Хмельницький» («Перед бурею. Історичний роман з часів Хмельниччини», 1894; «Буря», 1896; «Біля пристані», 1897), в якій розгорнуто перед читачем одну з найгероїчніших сторінок української історії - визвольну війну українського народу проти польської шляхти 1648-1654 рр. Цій визначній темі, як і образові Богдана Хмельницького, передувала вже досить значна літературна традиція. Вперше звернулись до неї автори козацьких літописів - псевдо-Кониський («Історія Русів»), Самовидець, Г. Грабянка, С. Величко (XVIII ст.). Вслід за ними до сповненої героїчного пафосу й драматизму теми звернувся Ф.М. Глінка у повісті «Зиновій Богдан Хмельницький, або Звільнена Малоросія» (1816, друге видання 1819 р.) та поезіях «Переговори в Білій Церкві. Риса з життя Богдана Хмельницького» (1828), «Достопам'ятне сватання» (1827).

Схвилювала ця тема й поета-декабриста К.Ф. Рилєєва: в стилізованій під народну думі «Богдан Хмельницький» (1821) він прославляє боротьбу народу за волю, підносить героїчну постать народного вождя. Розробляли її й М. Маркевич, І. Голота, Є. Гребінка, О. Кузьмич.

Мала ця тема й романну традицію. Однією з найбільш ранніх спроб здійснити художню розробку сюжету про визвольну війну на Україні в першій половині XVII ст. і її керівника Богдана Хмельницького був незакінчений роман П.П. Білецького-Носенка «Зиновій Богдан Хмельницький» (1829). Другим значним твором, ближчим у часі до трилогії М. Старицького, був роман відомого польського епіка Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем», що публікувався у варшавській газеті «Слово» (1883-1884) і вийшов окремим виданням у 1884 році. Хмельниччина зображена в ньому з точки зору польської історіографії - з жахом і відчаєм, як «Божий суд», як страшна, неосяжна розумом кара. І на тлі апокаліптичних картин, які нібито віщували «близький Страшний суд», піднімалася виразно романтизована, овіяна містичним жахом «тисяч і тисяч, що гинули без скарг і поминання», постать полководця і гетьмана. «А з усіх цих крахів, смертей, стогонів, димів і пожеж виростала все вище і вище одна людина, ставала грізніше і грізніше, майже затуливши увесь світ білий й кидаючи тінь від моря до моря. Це був Богдан Хмельницький».

Трилогія М. Старицького синтезувала на новому історичному етапі і риси роману П. Білецького-Носенка (широкий історичний і побутовий фон, численні, старанно виписані реалії доби), і героїко-романтичного, сповненого трагічного пафосу твору Г. Сенкевича.

Події, відтворені у трилогії, охоплюють період з 1638 по 1654 р. і хронологічно поділяються так: «Перед бурею» охоплює період 1638-1646; «Буря» - 1646-1653; «Біля пристані» - 1653-1654. Своєрідними кульмінаційними чи емоційними вершинами першого роману є так звана ординація в урочищі Маслів Став і бій з турецькою галерою біля берегів Криму; перша забарвлена у похмурі, трагічні тони ординації стала засобом пригнічення українського козацтва польською шляхтою); друга має героїчне мажорне звучання, в ній підкреслено військову силу, міць козацтва.

У другій і третій книгах роману М. Старицький показав себе як видатний письменник-баталіст. Яскраві, вражаючі описи битв під Жовтими Водами і Корсунем, Збаражем і Жванцем, Зборовом, Берестечком і Пилявою представляють загальну монументальну картину і підкреслюють характерні деталі, відзначаються історичною точністю і героїко-романтичною піднесеністю. Можна сказати, що тут вдало поєднано реалістичне й романтичне начало.

Мудрим полководцем, відважним воїном показаний у романі Хмельницький. Вершиною його мистецтва як полководця стала битва на Батожському полі, де 22-23 травня 1652 року була оточена і знищена 20-тисячна армія гетьмана Калиновського.

В оцінці акту Переяславської ради М. Старицький не розходиться з істориком М. Костомаровим. Він не приховує, зокрема, напружених роздумів і сумнівів гетьмана. Ось Хмельницький переглядає в останній раз пункти угоди. «Урочиста хвилина, що наближалась, гнітила його своєю величчю і якось жахала; розумом він прозрівав її світове значення, але серце його чогось боліло… «Так, близький час, - думав він, - і вдарить останній дзвін, і доля України - звершиться… Що обіцяє їй майбутнє? Чи бажаний спокій і пристань тиху від бур і негоди, чи нове горе?. Боже, всюдисущий, всевідаючий, - схилився він навколішки, - просвіти розум мій, вкажи мені десницею твоєю шлях праведний і врятуй від бід народ твій!».

Патріотом Вітчизни, мудрим і далекоглядним політиком, просвітителем показав письменник Київського митрополита Петра Могилу. Саме він у романі надихає й спрямовує на боротьбу Хмельницького, закликає його підняти народні маси («пастухов» и «пахарей»), обіцяє свою допомогу. Він застерігає Богдана від честолюбства і гордині («Горе тебе, если в победе своей ты забудешь народ и веру…»). З ним у важкі хвилини прагне порадитися гетьман. Можливо (і таки напевне), М. Старицький тут дещо ідеалізував Могилу, перебільшив його роль як активного учасника визвольної війни, її ідеолога, проте перебільшення лежить в основі історико-романтичної прози як один з наріжних каменів її поетики.

Темі визвольної війни, а також гайдамацькому рухові під керівництвом Залізняка і Ґонти присвячено й такі епічні полотна Старицького, як романи «Молодость Мазепы» (1898), «Руина» (1899), «Последние орлы» («Гайдамаки», 1901), повість «Облога Буші». В романі «Разбойник Кармелюк» (1903) на широкому соціально-політичному тлі епохи письменник відобразив численні антикріпосницькі виступи на Поділлі в першій половині XIX ст. під проводом Устима Кармелюка.

У гостросюжетних повістях «Червоный дьявол» (1896) і «Первые коршуны» (1900) письменник звертається до такої малодослідженої теми, як життя Києва XVI-XVII ст. Широко змальовуючи староміський побут і станову боротьбу, виступи цехових ремісників і міщан проти засилля феодалів, поширення уніатства на Україні і, як протидію цій експансії, утворення церковних братств, покликаних відстоювати православ'я і ширше - національну самобутність, - Старицький досягає високої майстерності. Послуговуючись «вальтерскоттівською» манерою у написанні історичних творів (початок їй на Україні поклав П. Куліш своїм романом «Чорна рада. Хроніка 1663 року», 1857), М. Старицький подає пригодницьку фабулу з любовними перипетіями на широко виписаному історичному фоні. Твори із захопленням читаються, вводячи нас у складний і багатий світ середньовічного Києва.

У легендарно-романтичній повісті «Заклятий скарб. Подільська легенда» (1892) яскраво, знову ж таки за допомогою захоплюючої пригодницької фабули, зображено картини життя польської шляхти, політичні зміни у Речі Посполитій XVII ст., сцени жорстоких розправ магнатів з непокірними, грабежів і здирств, що чинилися над українським населенням.

Історичні романи й повісті М. Старицького позначені широтою охоплення й показу соціально-економічних умов життя, глибиною проникнення в суть історичних і політичних подій, психологізмом, динамічним, гострим сюжетом, точністю побутових, етнографічних реалій. У прозі М. Старицького на історичну тему органічно поєднуються романтичний і реалістичний струмені. Романтичну любовну інтригу, ідеалізовані почуття головної пари молодих героїв, як правило, змальовано на тлі розгорнутих реалістично точних, до найдрібніших деталей виписаних картин тогочасного життя широких суспільних верств: ремісництва, козацтва, урядовців, духовенства. Чимало взяв письменник і від фольклору - дум, пісень, балад, легенд. Усе це надає історичній прозі Старицького неповторного колориту, нев'янучої чарівності.

Багатогранна творчість Старицького має неминуще значення. Письменник сприяв подальшому розвитку української літературної мови і красного письменства в цілому. Твори його відзначаються широким діапазоном мовностильових пластів - від розмовно-побутового до романтично-піднесеного, від ніжно-інтимного до іронічно-саркастичного, засобами якого автор гнівно таврує суспільні й людські вади. Письменник «викував» багато слів-неологізмів. Відомі його словотвори - «мрія», «нестяма», «байдужість», «страдниця», «приємність», «чарівливий», «пестливий» та інші - увійшли до мовного активу народу, вживаються і нині, «втративши» свого автора.

Велика розмаїта мистецька спадщина М. Старицького живе повним життям і нині, зберігаючи не лише історико-пізнавальну, а й виховну та естетичну цінність. Співець трудової людини, письменник у своїх творах утверджував її високу мораль і етику, волелюбність і високий патріотизм, немеркнучу красу народної душі, яку не могли знівечити віки визиску, жорстокості, наруги.

старицький трупа театральний проза

Размещено на Allbest.ru