Фольклорно-міфологічне мислення Лесі Українки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Фольклорно-міфологічне мислення Лесі Українки

поезія Українка творчість лісовий пісня

1. Міфопоетика «Лісової пісні» Лесі Українки

У своєму розвитку мистецтво часто повертається до художньої структури міфу, відроджує його на сучасному ґрунті.

На початку ХХ століття багато письменників і художників звертаються до образів і форм народного мистецтва. Звертання до міфології було пов'язано не тільки з потребою у відновленні мистецтва, але і з інтересом митців до відбиття «тайників людської психіки», до передачі несвідомого.

Українська література початку ХХ століття, розвиваючись у руслі загальноєвропейських тенденцій, відбила нові віяння науки та мистецтва.

Не з античних сюжетів, а на «місцевому» матеріалі зродилася геніальна драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня». Це поетичний і трагічний твір про красу чистого кохання, про високу мрію людини, про її одвічний потяг до прекрасного, до людяного. Прекрасне в природі, як і в людській душі, ніколи не вмирає.

В основі головного конфлікту «Лісової пісні» лежить вічна суперечність між високим покликанням людини й тією буденщиною, яка часто руйнує поезію людської душі. Драма переповнена образами, створеними народною уявою і реальними особами. Мавка -- дівчина з лісу. Пробуджена до життя весною та грою на сопілці Лукаша, вона оживає. З багатою, щедрою душею прийшла Мавка до людей. Від чистого кохання розквітає та збагачується душа «людського хлопця» Лукаша. Але на перешкоді їхнього щастя стоять буденні людські клопоти, які поступово засмоктують у своє болото Лукаша. Меркне в його душі все прекрасне, властиве його поетичній натурі.

Лукаш гине, зрадивши себе самого, не зумівши «своїм життя до себе дорівнятися». Але життя не можна вбити, як і вічного прагнення людини до щастя, до краси. До волі й добра.

Твір Лесі Українки -- глибоко національна драма, в якій образи українського фольклору піднесені до високого філософсько-етичного узагальнення. Водночас, це -- один з найпоетичніших творів вітчизняної літератури. Міфічні персонажі -- Мавка, Перелесник, Лісовик, русалки, лісові істоти -- відкрили широке поле фантазії для вирішення дійства в казково-феєричному ключі.

Втіленням піднесено-прекрасного в драмі є образ Мавки, за народною міфологією юної лісової красуні-русалки. Леся Українка наділяє цей образ особливим соціально-філософським змістом. Мавка -- це безсмертна, як сама природа, прекрасна мрія народу про щастя, про вільне творче життя. Велич Мавки-мрії -- в її дійсності, в нерозривному зв'язку з людьми.

В українському фольклорі мавки -- це недобрі звабниці, які показуються людям в образі гарних дівчат, і як тільки хто з молодих хлопців або чоловіків вподобає їх, то вони зараз залоскочуть того на смерть або стинають голову.

Але в драмі Лесі Українки Мавка сама зваблена Лукашем, голосом його чарівної сопілки. Леся Українка в своїй драмі-казці відтворила справжні фольклорні та міфологічні образи. Таке відтворення -- це не механічне перенесення фольклорних матеріалів у твір, а складний творчий процес.

Аналіз «Лісової пісні» показує, що Леся Українка дуже добре орієнтувалася у величезній кількості українських народних творів і виявила майстерність у відтворенні міфологічних постатей.

Драматургія Лесі Українки є багатоплановою та поліфонічною. Тому яскравим прикладом виступає її шедевр «Лісова пісня», в якому поєдналися фольклорні елементи та міфологічне мислення. Унікальність структури цього твору надає багатий матеріал для його інтерпретацій. А синтетичність мислення, яка характерна міфу, дає можливість видам мистецтва шукати різноманітні трансформації використання цієї драми. До цього твору зверталися багато діячів мистецтва, які також використовували синтетичні жанри, а саме: опера, балет, кінематограф. Але всі митці додають міфологічному аспекту «Лісової пісні» сучасний сенс, бо міф -- вічно живе джерело, необхідна умова й первісний матеріал для всякого мистецтва.

2. Оцінні назви осіб у ”Лісовій пісні” Лесі Українки: естетичний аспект

В останні десятиліття особливо загострилась увага дослідників до естетичної ваги слова в художньому творі, до естетичної функції мови в цілому як специфічної ознаки художньо-образного мислення і мовлення. Це зумовлено насамперед певним підходом до аналізу художніх текстів, одним із принципів якого є виявлення органічного зв'язку між тим, що зображено в творі і як зображено. Адже ідейний зміст будь-якого твору виражається в образній системі, яка виступає формою цього змісту, тоді як формою образів є поетичне мовлення, яке в свою чергу є сферою естетичного функціонування мови. На сьогодні в Україні ще бракує таких праць, де б всебічно і ґрунтовно розглядалися проблеми естетики слова як у теоретичному, так і в практичному планах. З огляду на це, тема, що передбачає дослідження естетичного аспекту однієї з груп лексики на матеріалі “Лісової пісні” Лесі Українки, є актуальною.

В органічному поєднанні реалізму з романтизмом, психологізму з ліризмом, котре робить своєрідним стиль Лесі Українки, вбачають науковці високу художню майстерність поетеси. Зразком такого талановитого поєднання стала драма-феєрія “Лісова пісня”. Мистецтво композиції цього твору полягає у тонкому переплетенні фантастики зі світом реальним, в особливій участі природи у розвитку драматичної дії. Ніхто в україніській літературі до Лесі Українки, як стверджують дослідники її творчості, не підніс національних фольклорних міфічних образів до рівня такого філософського узагальнення, як це зробила поетеса у своїй драмі.

Крім того, у “Лісовій пісні” Лесі Українка досягла вершин поетичної майстерності. Вона використовує найрізноманітніші ритми, в п'єсі є багато ліричних віршів, у репліках героїв знаходимо чимало прислів'їв, приказок, та чи не найбільше вражає драма своїм лексичним багатством.

Лексичні особливості є одними з визначників змісту й естетичного спрямування творів Лесі Українки. У “Лісовій пісні” поетеса вміло використовує різні групи лексики, помітне місце серед яких займають оцінні назви осіб, що й стали об'єктом наших спостережень, наприклад: неборак, сиротина, невільниця, приблуда, накидач, помітниця, баламут, п'яниця, поштурховисько, жебрачка та інші. Лексеми, що складають цю групу, об'єднує обов'язковий компонент оцінної характеристики особи.

Згаданий лексичний пласт постійно перебуває в центрі уваги багатьох вчених, відомі спроби класифікації таких назв (Р.Керста, С.Панцьо, Н.Мігіріна). Нашим завданням було виявити подібні лексеми у “Лісовій пісні”, певною мірою систематизувати їх та простежити, яку естетичну функцію вони виконують.

Відомо, що лексичний склад творів завжди пов'язаний з їх тематикою і жанром. У центрі уваги драми-феєрії перебуває людина з її силою і слабкістю, з її переживаннями і стражданнями, обумовленими тяжкою соціальною дійсністю, з її мріями про вільне щасливе життя. Взявши з народної міфології образи Мавки, Русалок, Перелесника та інших фантастичних істот, Леся Українка змальовує їх настільки реалістично, що ні на хвилинку не сумніваєшся в правдивості зображуваних подій. Її “казкові істоти», як і люди, живуть своїм життям - кохають і зраджують, творять добро і зло, прагнуть духовної свободи. Тому використані поетесою оцінні лексеми на позначення осіб однаковою мірою стосуються як образів людей, так і міфічних образів. За допомогою подібних назв авторка виражає своє ставлення до створених нею образів, змальованих картин тощо.

Симпатії Лесі Українки на боці людей добрих, правдолюбних, справедливих. З осудом ставиться вона до таких рис людської вдачі, як зажерливість, безсердечність, дріб'язковість і под., тому послідовно засуджує їх у своїх героїв. З цією метою широко використовує оцінну лексику на позначення осіб. Подібні назви, окрім того, що називають якийсь елемент дійсності (особу), також виражають певне ставлення до нього, його оцінку [1: 9].

У межах таких назв послідовно вирізняють позитивно - і негативнооцінні лексеми. Якщо перші з них характеризуються позитивним забарвленням і містять відтінки захоплення, схвалення, співчуття, то останні, навпаки, наділені яскраво вираженим негативним забарвленням і мають відтінки осуду, зневаги, презирства [2:5].

У драмі однаковою мірою представлені і позитивно,- і негативнооцінні, або, як їх ще називають, оцінно-марковані назви [3:9]. Позитивно забарвлені лексеми такі, як сирітка, любка, любчик, друг, приятель, коханок і под., - Леся Українка вживає насамперед у стосунку до Мавки, дядька Лева, рідше Лукаша, негативно забарвлені на зразок нехлюя, ледащо, нездарисько, відьма, злидень, мара, упириця та ін. - у відношенні до Килини, матері Лукаша, Перелесника. Наприклад:

Мавка (про дядька Лева)

Ой, як же плаче серце по тобі,

єдиний друже мій! [4:229]

або: Мати (про Килину)

Якби ж я знала, що вона така

нехлюя, некукібниця!..[4:238]

Щодо позитивних персонажів, то негативно забарвлена лексика на їх адресу теж лунає, але, як правило, з уст негативних героїв як засіб їх кваліфікації. Наприклад:

Мати (до Мавки)

Нездарисько! Нехтолице! Ледащо! [4:212]

Характерно, що авторка акцентує увагу передусім на внутрішньому світі персонажів і нерідко “забуває” про їх зовнішність. Тому частіше використовує оцінні назви осіб, що відбивають риси характеру людини, її вдачу, особливості поведінки тощо, рідше - назви на позначення зовнішніх ознак:

Килина (про Лукаша)

Втопила ж я головоньку навіки

За сим п'яницею! [4:236]

або: Килина (про Мавку)

Таж мали

отут якусь задрипанку! [4:232]

Більшість виявлених лексем є зразками власне оцінних назв [5:25]. Вони, як правило, однозначні, а компонент оцінки настільки очевидний, що не дозволяє вживати слова в інших значеннях. Це стосується насамперед таких лексем, як помічниця, сирітка, пройдисвіт, дурень, нехлюя, розбійник і деяких ін.:

Мати (про Мавку!)

Бо та “помічниця” вже скалічіла [4: 213].

Проте в п'єсі досить часто трапляються й емотивно-оцінні назви [5:25], які в прямому значенні здебільшого перебувають поза сферою оцінності, зате в переносному наділяються яскравим оцінним забарвленням і відзначаються посиленням естетичної функції, прикладами таких назв є: надія, рибонька, голубка, доля, біда, мара, відьма, гадюка, вжиті у стосунку до особи. Напр.:

Мавка (про Лукаша)

Зникай, Маро! Іде моя надія! [4:225]

або: Мати (про Килину)

Який би чоловік з тобою всидів?

Бідо напрасна! [4:223].

Характеризуючись функціональною єдністю, однорідними семантико-стилістичними особливостями, позитивно і негативно забарвлені назви розрізняються інтенсивністю вираження оцінної експресії. Порівняй:

Лукаш (до Мавки)

Та що ти, дівчино? Чи я розбійник? [4:174]

і Мати (Килину)

Ой, синоньку! Ой, що ж я набідилась

з отею відьмою! [4:238]

Широко використовує Леся Українка також оцінні назви, утворені за допомогою суфіксів суб'єктивної оцінки. У п'єсі такі лексеми характеризуються здебільшого позитивнооцінним значенням, рідше - негативним. Так, до позитивно забарвлених відносимо більшість назв осіб за родинними стосунками таких, як: матуся, дідусь, сестронька, братик, донечка, дитинка та багато інших. Прикладами негативно забарвлених лексем є свекрушисько, дітиська та деякі інші. Порівняй:

Лісовик (до Мавки)

Ти, донечко? [4:226].

і Килина (до матері):

Он чоловіка десь повітря носить,

а ти бідуй з свекрушиськом проклятим, -

ні жінка, ні вдова - якась покидька [4:223].

Відомо, що на значення позитивної чи негативної оцінки може впливати семантика мотивуючих основ. Зокрема, позитивно-оцінні назви утворюються насамперед від слів з позитивним значенням (сирітка, сиротинка, сиротята) і навпаки (нездарисько, поштурховисько, верисько). Крім того, оцінна лексика має свою специфіку. Наприклад, у драмі виявлено чимало слів, утворених від позитивно забарвлених основ за допомогою позитивних суфіксів, ужитих з негативним значенням. Так, як іронічні використовуються лексеми: рибонька, любчик, дядинуся, невісточка, тітонька та ін.

Килина (до Лукаша):

Тягався, волочився, лихо знає,

де, по яких світах, та й ”не питай”!

Ой любчику, не тра мені й питати...[4:235]

Специфіка іронії при цьому, на думку О.О.Тараненка, полягає в тому, що погане уявляється як гарне, негативне - як позитивне, погроза - як ласка [6:109].

Помітне місце у досліджуваному матеріалі займають оцінні назви осіб, виражені субстантивованими прикметниками і вжиті авторкою з певною стилістичною метою: коханий, миленький, любий, мудрий, хороший, робітний. За допомогою подібних найменувань Леся Українка намагається передати щирість почуттів Мавки до Лукаша, що символізує красу духовного життя людини:

Мавка (до Лукаша)

То не треба, милий!

Не треба, любий! Я не буду, щастя,

не буду прислухатися, хороший!

Я буду пестити, моє кохання! [4:193].

Як неперевершений знавець української мови, поетеса свідома у доборі її виражальних засобів. Зокрема, вміло використовує синонімічне (служебка, зарібниця, наймичка, жебрачка) і фраземне (такої матері такий і син) багатство української мови, порівняння (Мавка (про Килину “ся жінка хижа, наче рись,.. вона лукава, як видра”[4:215]), епітети (дитино бідна, мій щирий приятель) тощо.

Помітною особливістю синтаксичного функціонування згаданих назв є використання їх з оцінною функцією у ролі прикладок (сиротята-потерчата, вербиченько-матусенько, дочка-небіжка), звертань (“Не руш, коханий”...[4:205]), частини іменного складеного присудка (“Тепер я мудрий став” [4:243]) і таке інше.

Дослідження естетичного аспекту оцінних назв осіб у “Лісовій пісні” Лесі Українки дозволило нам краще зрозуміти й осмислити і грані таланту поетеси, і зображені в її творі події та персонажі. Майстерне використання нею зазначеної групи лексики є однією з тих рис поетичного стилю Лесі Українки, що зумовлюють силу і красу її безсмертного твору. Слова з оцінним значенням надають мові образності, експресивності, емоційної насиченості, українського національного колориту, посилюють вплив поетичного слова на читача.

3. Біографічні відомості

Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському. Мати, Олена Петрівна Драгоманова-Косач -- письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка (її поезію й оповідання для дітей українською мовою добре знали в Україні), була активною учасницею жіночого руху, видавала альманах «Перший вінок». Батько -- високоосвічений поміщик, який дуже любив літературу і живопис. Дитячі роки пройшли на Волині: у Звягелі, Луцьку, Колодяжному.

У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти. Дядько Лесі (так її називали у сім'ї і це домашнє ім'я стало літературним псевдонімом) -- Михайло Драгоманов,був відомим ученим, громадським діячем,який перед еміграцією до Франції й Болгарії співпрацював із І. Франком. Йому належить одна з провідних ролей у формуванні племінниці згідно зі своїми соціалістичними переконаннями, ідеалами служіння батьківщині, які вона, на щастя, переросла, і допомагав їй як літературний критик і фольклорист.

Леся Українка та її брат Михайло (в сім'ї їх називали спільним ім'ям - Мишелосія) вчилися у приватних учителів. Деякий час Лариса навчалася в школі Олександра Мурашки в Києві. З цього періоду залишилась одна картина намальована масляними фарбами. Пізніше їй довелося здобувати освіту самостійно, в чому допомагала мати. Вона знала багато європейських мов, включаючи і слов'янські мови (російську, польську, болгарську та ін.), а також давньогрецьку, латинську, що свідчило про її високий рівень інтелектуальний. Олена Петрівна виховувала її як сильну людину, яка не мала права до надмірного виявлення своїх почуттів. Слід цієї «paidei» можна знайти в кожному творі «поодинокого мужчини». Про рівень її освіти може свідчити факт, що 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів» (надрукована в Катеринославі 1918). Українка багато перекладала (М. Гоголя, А. Міцкевича, Г. Гайне, В. Гюґо, Гомера й ін.).

Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці. Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України: І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, В. Стефаником, О. Маковеєм, Н. Кобринською. Основний зарис соціально-політичний світогляду Л. Косач сформувався після цілорічного (1894--95) її перебування у М. Драгоманова в Софії і трагічної подією, якою була для неї смерть вуйка.

Декілька слів треба сказати про стосунки між Ларисою Петрівною та Ольгою Юліанівною. Їхня приязнь, з різними відтінками еросу (збереглися лишень листи Л. Косач)змінює візерунок «Дочки Прометея» і допомагає в розумінні її «Блакитної троянди» (1896). Історію кохання цієї незбагненної людини, яку часто утожсамлюється з фотографією з 1896 року, часто розпочинають із Сергія Мержинського, замість розповіді про її класичне розуміння «релігії любові» (О. Забужко).

У 1907 р. вона вийшла заміж за відомого музикознавця-фольклориста Климента Квітку.

4. Поетична творчість. Леся Українка в 1887 році

Писати поезії Леся Українка почала рано, 9-літньою дівчиною (вірш «Надія»), який присвятила своїй тітці Олександрі Судовщиковій. Вперше надруковані -- вірші «Конвалія» і «Сафо» 1884 у львівському журналі «Зоря». 1885 у Львові вийшла збірка її перекладів з Миколи Гоголя (виготовлена нею спільно з братом Михайлом).

Літературна діяльність Лесі Українки пожвавилася з середини 80-их pp., коли Косачі переїхали до Києва і в оточенні родин Лисенків і Старицьких вона увійшла до літературного гуртка «Плеяда». 1892 у Львові вийшла «Книга пісень» Генріха Гейне в перекладах Лесі Українки (спільно з М. Славінським). Перша збірка її оригінальних поезій «На крилах пісень» з'явилася у Львові (1893, друге видання в Києві 1904), там же вийшла й друга збірка «Думи і мрії» (1899), третя «Відгуки» (1902) -- в Чернівцях.

Після того Леся Українка працювала ціле десятиліття і написала понад сотню віршів, з яких половина за її життя не була надрукована.

В канон української літератури Леся Українка ввійшла передусім як поетка мужності й боротьби. Тематично багату її лірику трохи умовно (з уваги на взаємозв'язок мотивів) можна поділити на особисту, пейзажну та громадянську. Головні теми її ранніх ліричних поезій: краса природи, любов до рідного краю, особисті переживання, призначення поета й роль поетичного слова, соціальні та громадські мотиви. У перших творах її помітні впливи Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Генріха Гейне, але й у них видно виразні впливи Ольги Петрівни і Михайла Драгоманова (псевдонім -- Українець)на вибір її мотивів.

А вже поезію «Contra spem spero» (1890) характеризує античне розуміння доблесті (arete), блискуче володіння міфологічними алюзіями, автокреація жінки-воїна. Саме цей аспект творчості на довгі роки визначав тонус наукового «лесезнавства». Такі основні мотиви поезій «До товаришів», «Товаришці на спомин», «Грішниця», «Slavus -- Sclavus», «Fiat nox», «Епілог» і багато інших. Мотив волі набирає в ній досить різноманітних барв: від нескорення традиційному розумінню імперії по індивідуальний вибір modus vivendi, що означає відкриття істини і служіння їй. Зрада на будь-якій площині утожсамлюється з трагедією, з вчинком Медеї. Лірика жаги і прихованого тріумфу, пов'язаного з неможливістю зреалізувати свою любов, експонує схему лицарської любові. Лірична героїня -- лицар, який співає своїй дамі серця. Еротизм таких віршів як «Хотіла б я тебе як плющ обняти», «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами» -- це містичні дифірамби на честь божественної коханки.

Елемент епосу, властивий багатьом ліричним поезіям Українки, знайшов пізніше втілення в баладах, легендах, поемах, писаних на сюжети світової культури, проектованих на актуальні проблеми вільної людини в світі зневолених(«Самсон», «Роберт Брюс, король шотландський», «Віла-посестра», «Одно слово» й ін.) й роль поета в цій боротьбі («Давня казка», «Саул», «Орфеєве чудо»).

5. Драматургія. Леся Українка. 1888 рік

У другій половині 20-их років Леся Українка звертається до драматургії. Перша її драма «Блакитна Троянда» (1896) з життя української інтелігенції поширює тематику тогочасної української драми, що доти показувала переважно життя селянства. Філософський дискурс драми, нав'язуючи до творчості Гаутпмана, представляє не тільки божевілля як форму свободи, але і певну тугу за тілом.

Далі Леся Українка, широко використовуючи теми й образи світової літератури, розвинула новий жанр -- драматичну поему. Перша з них -- «Одержима» (1901). Канва біблійної історії Міріам і Месії трансформується в мотив еросу і танатосу, які, будучи самим втіленням життя, становлять антитезу до постави Міріам.Особливе місце в її творчості посідають драматичні поеми на теми вавилонського полону при аналогії полону України в Російській Імперії («На руїнах», «Вавилонський полон», «В дому роботи -- в країні неволі»). Символічний зміст цих поем поетка розкрила в поезії «І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя», де можна знайти такі рядки: «Чи довго ще, о Господи,// Чи довго, ми будемо блукати і шукати рідного краю на своїй землі?». Становлять вони своєрідний ключ до зрозуміння образу неволі як образу душі, раба власних стереотипів. Персонажі раб-єгиптянин і раб-гебрей з поеми «В дому роботи -- в країні неволі» - це люди, які забули власне коріння. Духовна сліпота стає певним лейтмотивом творчості Лесі Українки.

У драматичній поемі «Кассандра» (1907) письменниця розвиває метафору людської правди і трагічної істини, яку представляє головна героїня. Угодовство й пасивність поміркованої громади картає поетка в драматичній поемі «У катакомбах» (1905). Свобода творця це не служба народові і його утилітарним цілям. Кара за цей вчинок - неможливість творити далі. Мотив вищого покликання митця, який яскраво проявляється вже в циклі поезій «Сім струн» у вірші «Fa» (Фантазіє, ти сила чарівна) в даній драмі набувають особливого загострення. У драмі «Руфін і Прісцілла» світлий образ християнки протиставлено грубій силі імператорського Риму. Драматична поема «Бояриня» в новому ракурсі представляє тему волі. Виходячи поза схему мотиву «українського рісорджіменту», представлену в інтерпретації Д. Донцова, можна прочитати постать Оксани як образ людини, яка не відкрила чим є справжня свобода в її антично-християнській іпостасі.

Поема «Оргія» в певному сенсі продовжує тему попередньої драми. Античний фон подій експлікує провідні питання філософії. Контраст між діонізійським і аполінським началами підкреслює постать співця Антея. Розуміючи чим є мистецтво і його роль в історії, він обирає смерть, яка переносить його в безсмертя.

До найвизначніших творів Лесі Українки належать драми «Камінний господар» і «Лісова пісня». Традиційна тема світової літератури знайшла в драматичній поемі «Камінний господар» (1912) цілком оригінальне трактування образу Дон-Жуана. Жіночність героя і чоловіча постава Донни Анни континує класичну традицію зміни ролей, яка призводить до символічної смерті Дон-Жуана. «Лісова пісня» (1911) -- вершина творчості Лесі Українки. У ній показано конфлікт між високим ідеалом і прозаїчною дріб'язковою буденщиною. Головна героїня драми-феєрії Мавка -- не тільки поетичний образ казкової істоти, а й філософське узагальнення всього прекрасного, вічно живого. Циклічність натури протиставляється людському життю. І то власне натура перемагає, байдужа до трагедій.

6. Прозова творчість

Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки має мистецька проза. Перші оповідання із сільського життя («Така її доля», «Святий вечір», «Весняні співи») змістом і мовою пов'язані з народними піснями. У жанрі казки написані «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик». Гострим драматизмом відзначаються повісті «Жаль» і «Приязнь». Залишилася не закінченою передсмертна повість Українки «Екбаль Ганем», в якій вона хотіла змалювати психологію арабської жінки.

7. Останні роки життя. Надгробок Лесі Українки на Байковому цвинтарі в Києві

Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Разом із чоловіком, Климентієм Квіткою, вона працювала над зібранням фольклору, інтенсивно опрацьовувала власні драми. На звістку про важкий стан Лариси Петрівни в Грузію приїхала її мати. То власне їй письменниця диктувала проекти своєї так і ненаписаної драми «На берегах Александрії». Символічне значення її творчості можна прочитати в молитві дітей до Геліоса над манускриптами. Померла (в Сурамі) у віці 42 років. Похована на Байковому кладовищі в Києві.

8. Значення творчості

Винятково велике значення творчості Лесі Українки в історії української літератури полягає в тому, що вона збагатила українську поезію новими темами й мотивами; досконало володіючи катренами й октавами, сонетами й оригінальними строфічними будовами, використовуючи гексаметр, верлібр, п'ятистоповий вірш тощо, вона збагатила строфіку, ритміку й метрику української поезії. На переломі 19 -- 20 вв., використовуючи мандрівні сюжети світової літератури, Леся Українка стала в авангарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури.

Її твори видавалися багато разів. Науково об'єктивнішими є видання «Книгоспілки» (у 7 тт. 1923--25 і в 12 тт. 1927--30) з фаховими передмовами М. Зерова, Б. Якубського, М. Драй-Хмари, П. Руліна, Є. Ненадкевича, О. Білецького й інших. Усі пізніші видання мають умисні цензурні пропуски: у 5 тт. (1951 -- 56), у 10 тт. (1963 -- 65) і в 12 тт. (1975 -- 79). Цінне багатим біографічним і епістолярним матеріалом видання О. Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчості» (Нью-Йорк, 1970).

9. Метамова поезії в темі пробудження душі в «Лісовій пісні» Лесі Українки (філософський аспект)

Тема пробудження душі має в історії культури свою давню традицію осмислення. Цю тему можна знайти і в міфопоетичному образі, і в релігійно-філософських пошуках, і в містичному одкровенні як народів Сходу, починаючи з ведичної літератури та буддизму, так і народів Заходу вже з часів античності, а особливо - з прийняттям ними християнства. Християнство було могутнім стимулом для кристалізації теми душі у спеціально визначених розділах відповідної теологічної, богословсько-філософської та релігійно-художньої літературі. В цьому плані постійне звернення до вказаної теми в українській філософсько-світоглядній літературі органічно вписує останню у загальний тематичний контекст європейської та світової культури і у певному сенсі визначає її специфіку.

Проте у світовій філософській традиції вивчення людини часто спиралося на такі методологічні засади, котрі мали аналітичну спрямованість, внаслідок чого відбувалося певне порушення цілісного погляду на людину, а спеціальні напрямки дослідження її сутності формувалися як специфічні дисциплінарні «предмети», в межах яких розроблялися певні усталені «антропологічні» схеми. Ця традиція має значну інерційність, через що сучасні спроби цілісного опису людини та її сутнісних рис як на теоретичному, об'єктивно-науковому, так і на духовно-практичному, психологічному або індивідуально-особистісному рівнях дослідження зіштовхується із суттєвими труднощами. Але згадаємо Августина Блаженного з його відкриттям «внутрішньої людини», яке у дусі Біблії дозволяє розуміти душевне життя як переживання людських складових в їх єдності та взаємопроникненні. Поняття «внутрішньої людини» допомагає зосередити увагу на нематеріальних чинниках нашого життя, які переживаються як деяка спонтанність, активність, мінливість, текучість і залишають по собі сліди миттєвої зупинки. Останні сприймаються як форми духовності, на яких можна особливо плідно зосередити свою увагу. Є вираз - «заглянути в душу». Мова мов би підказує, з чим ми зустрічаємося, коли починаємо шукати внутрішню людину. Філософія багато століть вивчала людину, спираючись на пошук відмінних ознак її душевної та духовної, свідомої та підсвідомої, раціональної та ірраціональної складових. Без такого аналітичного підходу розвиток теоретичного знання був би неможливий. Проте жоден теоретик не буде заперечувати, що в реальному житті всі ці складові душі внутрішньої людини функціонують в єдності та визначають собою її конкретну цілісність.

Традиційна психологія та ті розділи філософії, що присвячені вивченню свідомості та духовного світу людини, цікавляться, перш за все, зрілою свідомістю, де можна достатньо ясно розрізняти складові душі (в широкому розумінні слова) та більш менш виразно їх експлікувати. Як і будь який інший теоретичний підхід, цей напрямок вивчення людини ставить за мету зупинити миттєвість, зафіксувати статику, фрагментизувати предмет вивчення, що схоже на прагнення визначити сутність життя душі при зустрічі з її ідеальними сутностями як щось застигле та нерухоме, образно кажучи, - зобразити її динаміку у вигляді «стопкадрів» кінострічки. Якщо ж описувати «внутрішню людину», котра тільки-но народжується, то такий метод «фіксації» просто не спрацьовує, оскільки складові її душі ще перебувають у становленні, до того ж вони у порівнянні із остаточно сформованими її формами знаходяться між собою у інших співвідношеннях, проявляються не так виразно або у їх помітних маніфестаціях ще зовсім відсутні.

Стан дитинної душі можна помічати і у дорослих. Причому ця дитинність може поєднуватись з якоюсь вражаючою мудрістю, наявність та походження котрої значною мірою «путає карти» дослідників-інтелектуалів і тому «виноситься за дужки» наукового пошуку. Всім добре відоме прислів'я: «вустами немовляти говорить істина». Істина проникає туди, де є чистота. Є якесь принципово інше джерело мудрості, окрім рецептивного життєвого досвіду та результатів свідомих інтелектуальних конструювань. Говорячи мовою філософії, цим джерелом мудрості немовляти, можливо, є все ті ж самі ейдоси Платона, або вроджені ідеї Декарта чи регулятивні ідеї практичного розуму Канта… Одна справа, коли все це ми розглядаємо як філософські конструкції, а інша - коли вони переживаються нами як реальність власної душі, де думки як факти свідомості можливо тільки і народжуються під впливом якихось неусвідомлених імпульсів чи емоцій і стають для нас помітними, отримуючи певне емоційне забарвлення. Життя душі - це не тільки емоційна сторона внутрішньої людини, особливо молодої. Душевне життя в широкому розумінні включає в себе також деякі спонтанні події свідомості. Ця їх спонтанність постає як свідчення зв'язку цих подій з тим особливим духовним світом, який за межами раціоналізованого іміджу постає як ілюзія саморозуміння.

Для розгляду відтворення особливостей душевного життя людини у ненаукових видах раціональності, де всі його вищезазначені риси постають перед нами в принципово іншому вигляді, ніж це знаходить втілення в теоретично-рефлексуючій думці, я звертаюсь до художньо-світоглядної свідомості, зокрема - до одного з творів нашого великого генія - «Лісової пісні» Лесі Українки, який яскраво показує здатність поетичної образної мови «торкатись словом» до життя того, що в теорії подекуди перетворюється в привид істини. Свій божественний дар глибокого прозріння таємних імпульсів людської душі Леся Українка явила нам всією своєю творчістю. Вишукана неодноманітність сюжетів, правдиве зображення представників різних верств населення з вдалим відтворенням тонких елементів їх психічної організації та специфічних культурно-ціннісних стереотипів тощо свідчить про фундаментальні культурні підвалини її неперевершеної майстерності, про витончений смак у виборі літературно-поетичних форм та засобів, високу духовність та здатність до художнього відтворення багатопланової правди зображуваного. Правди не в буквально-поверховому розумінні, як дзеркального відбитку матеріальних подій, а в такому дивовижному змальовуванні останніх мовою поезії, яке дозволяє відчути інший вимір, «торкнутись струн вічності», голос яких відлунює в людських серцях.

Відтворення вимірів вічності у «Лісовій пісні» Леся Українка здійснює, звертаючись до ірреального буття, вводячи до сюжету феєричних персонажів. Залучення їх до канви твору складає тло, що надає іншого виміру побутово-повсякденним подіям. Ця двомірність зображення подій твору є свідченням точного відчуття специфіки духовного, нематеріального світу. Через високохудожнє образне мислення, піднесену поетичну мову, незвичайні феєричні персонажі та події, що відбуваються у чаклунському світі чарівного лісу, відтворюється така активно діюча, цілісна духовна реальність, що свідчить про себе немовби незалежно від митця, внаслідок чого справляється враження, нібито ця реальність самостійно розкриває саму себе через поезію Лесі.

Багато історичних народів світу мають такі величні пам'ятки свого культурного розвитку, як соборні мовні храми зрілої міфології чи релігії, котрі виконують роль споконвічного джерела їх духовності. Це, наприклад, розвинута міфологічна система стародавньої Греції, Веди - в Індії, іудейська Тора чи скандинавська Едда. Українська народна світоглядна культура має своє коріння у міфологічних віруваннях древніх слов'ян, які не залишили по собі таких культурних пам'яток, котрі могли б забезпечити текстуальну культурно-світоглядну спадкоємність. Проте зникнення носіїв старовинних слов'янських вірувань не призвело до цілковитої втрати актуального існування цих духовних утворень у світоглядній свідомості нових генерацій українського народу. Хоча сьогодні пантеон наших язичеських божеств не є складовою частиною його практично-духовної свідомості, існування якого має, головним чином, «теоретичну» форму, носієм якого є невеликий прошарок інтелігенції, змістовно-образні знаки древніх вірувань подовжують зберігатися у народній обрядовості та народній пісенно-поетичній творчості, але, як правило, без їх раціонального усвідомлення, як деякі стереотипи, що передається через звичаї. Тому розуміння змісту таких обрядів, народних пісенних образів, повір'їв, казок, приказок та фольклорних персонажів є, як правило, зміненим і багато у чому невідповідним їх первинним значенням, котрі, хоча і не втратили за сучасних умов давнішнього укорінення в глибинних шарах життя народу, вже потребують спеціального тлумачення вчених.

Текстуальне оформлення духовно-міфологічної спадщини народів Західної Європи визначило особливості її сучасного переосмислення, суть якого полягала перш за все у застосуванні рефлексивно-наукових методів дослідження, що ініціювало роботу потужних культуротворчих чинників, котрі обумовили значний історичний поступ культури даної частини континенту. Збережені протягом століть міфологічні тексти стали, таким чином, не тільки предметом серйозних наукових досліджень, але й стимуляторами культуротворчих процесів. Вітчизняні дослідники, за окремими випадковими та фрагментарними залишками, не мали можливості працювати з текстуально зафіксованими творами нашої міфологічної та фольклорної свідомості. Проте наукові дослідження міфології не без впливу європейських ініціатив у нас також мали місце, але їх «джерелознавча» база формувалася перш за все за рахунок етнографічних експедицій, що ставили за мету запис та подальший аналіз фольклорних ремінісценцій старовинних вірувань та уявлень у їх перетворених часом формах. Тобто, головним методом для реконструкції старовинних культурно-світоглядних систем було вивчення глибинних прошарків народної свідомості, де могли зберігатися і дійсно збереглися архаїчні міфологічні структури та образи. Важлива відмінність нашої ситуації від західноєвропейської полягає у тому, що у нас культурно-світоглядна спадщина мала за свого носія індивідуальну пам'ять, живу людину, а не бездушний текст.

Через ці особливості консервації духовного спадку в нашій країні він виявився значно більш вкоріненим у традиційну народну свідомість, ніж це має місце там, де збережені тексти за своєю формою у своїй переважній більшості, хіба що за виключенням Тори, перетворилися на суто об'єктивне, теоретично-духовне явище, втративши свій суб'єктивний, духовно-практичний аспект. Давньогрецькі міфи читаються зараз як прості оповідання, які ніяким чином не торкаються глибинних пластів душевного світу сучасної європейської людини.

На відміну від науково-рефлексивного переосмислення міфів та фольклору на Заході, реконструкція духовних витоків вітчизняної культури відбувались не стільки у наукових, скільки у літературних формах, хоча не слід забувати і про помітні літературні рецепції давньої міфології у західноєвропейській літературі. Органічність, з якої духовно-практичні за своєю суттю українські фольклорні народні сюжети та символи, образи та персонажі переливалися у вітчизняні літературно-художні форми, можна пояснити у першу чергу їх світоглядною спорідненістю, оскільки останні мають ту ж саму духовно-практичну природу. Живий, близький до серця українців фольклорно-міфологічний світ народної духовності знаходив своє природне подовження в українських літературних творах, які, звертаючись до глибинних шарів особистісної свідомості читача, формували не науково-об'єктивістське знання про міф або фольклорну форму, а через знайому (хоча б на рівні підсвідомого) світоглядну символіку актуалізовували архаїчні, архетипні складові традиційного народного світогляду в особистісних формах розуміння, емоційного співпереживання та співвідчуття відтворених у художньому творі життєво значущих колізій та ситуацій.

Однією з квітучих гілок нашого літературного дерева, що таким чином асимілювала архаїку української народної міфології та надала їй нового життя, є творчість Лесі Українки. В її геніальних творах знайшли свій ясний вираз та подальший розвиток ті духовні цінності та ідеали народу, що споконвічно жили в його підсвідомості та мові. Беручи до уваги фактичне двовір'я, що мало місце протягом століть в Україні, ми можемо краще зрозуміти особливості людських персонажів «Лісові пісні», які органічно поєднували в своїй душі християнські та язичницькі уявлення про світ.

Леся Українка актуалізує ті древні міфологеми народної свідомості, про яких зараз часто говорять як про певні архетипні структури. Але мова радше йде про ту образну символіку, завдяки якій в літературному творі зображується загальнозначуща ієрархія людських цінностей та орієнтирів, за нормативними приписами яких в глибині душі співставляються поведінка та мислення людини на предмет їх відповідності до анімістично зрозумілого природного буття. В особах міфологічних надприродних істот воно не завжди є доброзичливим щодо людини, часом буває сповнене ворожих намірів щодо неї. Але архаїчна людина не відокремлюється від такого насиченого чарівними живими істотами природного буття брутальною агресивністю, вона лише певним чином знаково оберігає себе від можливих бід, не ламаючи природної гармонії. Не випадково такий гармонійно вписаний в природне буття персонаж «Лісової пісні» як дядько Лев, знає:

як з чим і коло чого обійтися:

де хрест покласти, де осику вбити,

де просто тричі плюнути, та й годі (1, с. 372).

Етимологічність та метафоричність мови Лесі Українки фіксує фундаментальні виміри національного космосу, способи узлагодженного поєднання природи й людини, речей та ідей і створення гармонійного світовідчуття та світорозуміння. Це дає можливість використовувати архаїчні шари мовного універсуму та створювати своєрідну метамову. Такою метамовою, яку використовує поетеса, є древня натурфілософська мова першоелементів, чотирьох стихій, де «земля», «вода», «повітря» та «вогонь» - це поняття-образи, що задають морфологію буття та мають традиційно символічну семантику, тоді як роль синтаксису виконують емпедоклові Любов та Ворожнеча. В «Лісовій пісні» кожна стихія має своє персоніфіковане уособлення, що формує конкретне метафоричне поле, з якого майстриня знімає свій врожай образів та асоціацій. Мова символів дозволяє читати природу духовно, а духовні явища, в свою чергу, осмислювати в контексті природи.

Мова образів, що відроджуються творчою уявою Лесі, відтворює безпосередню «досуб'єктну» дотичність з реальністю юної душі героя «Лісової пісні», яка ще не обтяжена умовностями та застиглими схемами рутинного соціального досвіду. Відомо, що первинні символи, в основі котрих, за К. Юнгом, лежать архетипи колективного підсвідомого, - інтернаціональні. Тому древня натурфілософська мова чотирьох стихій - це не просто класифікація всіх явищ буття в комплексі «земля - вода - повітря - вогонь». Це одночасно і символи, і поетичні образи, що виражають специфічний стан душі, особливості сприйняття нею реальності. Подібні образи неможливо втиснути в жорсткі рамки тьмяної побутової мови, тому що остання завжди несе в собі тягар поверхнево-чуттєвих, конкретно-детальних предметних ознак та значень зовнішнього світу.

Символи стихій - це первинна мова, якою говорить саме буття - чи то в природі, чи то в людині. І оскільки ця мова стихій-символів вказує на головне, спільне, незмінне в екзистенційно плинному часі всіх країн та народів, то вона є зрозумілою і для велично мудрих еллінських натурфілософів, і для вишуканих індійських знавців Упанішад, і для копітких теологів всіх релігій та конфесій, і для замріяних митців різних шкіл та напрямків, і для сучасних позитивістські налаштованим науковців та філософів науки. Без сумніву, ці символи говорять як про фізику, так і про метафізику, маючи спільне коріння як в матеріальній, так і в духовній сферах. Не випадково вже перше прочитання «Лісової пісні» невимовно хвилює читача і залишає відчуття чудесної таємниці. Таємниця пов'язана з відгадуванням того, що не дано нам наочно, в безпосередньому сприйнятті, але криється за розгалуженою символікою прихованих смислів. Не дивно, що мова символів цілком слушно вважається такою своєрідною метамовою, яка служить місцем зустрічі природознавства та поезії, -- історично визначених форм людського духу, що нині у своїх відмінностях розійшлися занадто далеко. Окрім того, ця метамова, імпліцитно присутня в основі конкретного національно-мовного універсуму з усіма його ознаками особливої національної ментальності, внаслідок своєї універсальності надає художньому твору загальнолюдського сенсу.

Поетизація натурфілософської символіки має глибинні філософські засади. Уява поетеси сягає тієї реальності, яку неможливо виразити в межах грубезних фізичних рубрик, оскільки символи - це форми сприйняття граничної реальності. Вони служать спільною платформою, на якій фізичні та поетичні явища наближаються один до одного до стану взаємного впливу. Роль поетичної мови у цьому зближенні полягає у тому, що вона безпосередньо переливає фізичне у духовне, природу в слово. Слово поета перетворює стугін стихій у звуки музики, відтворюючи відрив духу від тіла природи. Голос сопілки стає немовби предтечею зустрічі з таємницею, що потрясає наше єство. Сама природа сповіщає голосом Мавки про початок пробудження душі.

Як солодко грає,

як глибоко крає,

розтинає білі груди,

серденько виймає (1, с. 380).

Мова поезії народжується в глибинах людської душі. Поетеса лише вслуховується в те, що космос та природа підказують їй, навіваючи свої ритми та гармонію - і народжується слово. Воно дивовижно точне, бо має укорінене одночасно і в людській душі, і в устрої буття. Таке слово пробуджує, «й озвірілих в люди повертає» (1, с. 435). Персонажі «Лісової пісні», що уособлюють стихії природи, виступають у художньо-виразному аспекті носіями функціонуючої, (семантично) розмежовуючої форми, бо втілюють характерну для міфу єдність слова, тілесності (речі) та дії. Єдність останніх задає ознаки, що формують художній образ, виклад якого мовою понять може розглядатись як інтерпретація. Сенс зображуваного в творі не зводиться до суми чи комплексу поверхневих ознак речей та явищ. Вирішальну роль грає те, що приховується за цією зовнішністю як дещо вкрай фундаментальне. Ознаки (якості стихій) - лише уривки раціоналізації, за допомогою яких природа (фізична чи ментальна) окультурюється в результаті проекцій людського розуміння на те, що приходить у свідомість ззовні, або просто помічається в перспективі свідомості. Сам Логос розмовляє стихіями - водою, небом, повітрям, землею, лісом, вогнем, людьми. Ця розмова - художня космодрама, де стихії зголошуються як первинні змісти свідомості, котрі перетворюються поетесою в конструктивні елементи структури твору.

В «Лісовій пісні» Леся малює фрагмент національної космогонії, відтворюючи специфічно поліський уклад мислення, систему відповідних образів та цінностей. Але серцевину подій твору становить тема пробудження душі. Місце основної дії «Лісової пісні» - лісова галявина, має всі ознаки хронотопу, де за законами лінійного викладу (часу) наративно-послідовно розгортається природне буття, котре за основу, проте, має циклічний вимір, як синонім своєї вічності. Мізансцена твору - місце зустрічі стихій, що мають горизонтальний та вертикальний виміри. Універсальні параметри буття (які в творі виражені через взаємодію стихій) в житті кожного народу грають важливу роль, задаючи систему цінностей в залежності від їх конкретного співвідношення. Топос Полісся - це горизонтально обмежений, замкнутий лісом простір, що, одначе, має безкінечний вимір вгору, в повітряну стихію. Життя дерев, лісу немовби символізує духовний світ предків, а доповнення їх устремління догори міцним зв'язком із нижніми шарами говорить про непохитне укорінення в рідній землі. Старий дуб постає як символ Дерева Життя, доля якого асоціюється з долею народу. Земля - це здобута працею нивка, де ліс, неокультурена територія, відступає. Проте укорінений в землі ліс - це та ж сама земля, що крізь нього тягнеться вгору. Устремління догори можна здійснити, злетівши, як Мавка, у повітряну стихію в обіймах Перелесника, який уособлює стихію вогню як діяльного чинника, але це стає можливим лише через її віддачу у владу метаморфози перевтілення (метафора духовного переродження).

Горизонтальний вимір завдає жіноча (як і земля в традиційній інтерпретації) стихія води. Це, перш за все, спокійне, тихе за своєю суттю лісове озеро, що має береги (обмеження по горизонталі). Воно теж має вертикальний вимір, але вже не вгору, а вниз, у глибину, невідому, як безодня. Озеро виходить за свої береги, коли пробуджується від зимового сну та наповнюється вертикальною енергією «Того, що греблі рве», сина Метелиці гірської. Але через те, що вода в своїй доцентровій функції є ентелехією заземлення, в «Лісовій пісні» вона граматично виражається в чоловічому роді. Таким чином стихія води в драмі-феєрії має як горизонтальний, так і вертикальний виміри, уособлюючись в залежності від рольових функцій як у жіночих, так і у чоловічих персонажах. «Той, що греблі рве» несе традиційно горішню енергію пробудження від зимового сну (метафора духовного пробудження), енергію видозмін, руйнування чи запліднення. Водяник, Русалка, Потерчата уособлюють потенційну енергію глибин, спокою та порядку (бо в озері вода має знати свої береги). Це все хтонічні персонажі, як і Метелиця гірська, бо гори, хоч і здиблені уверх, все ж є земними утвореннями.

Разом з цим і вода, піднята догори як згін, теж має земне походження. Як художній образ вода символізує душу, що проходить певні випробування. Неявно вода присутня скрізь, бо насичує землю, даючи життя лісу, напоює людей, тварин, птахів. Вода - це мінлива стихія, що символізує динаміку людської душі, особливо в глибинах підсвідомості. З чотирьох стихій в «Лісовій пісні» вода протитульована найбільше. Вона співвіднесена з іншими стихіями, але саме з неї починаються (майже по Фалесу) всі події. Вона здатна до видозмін, структурування (сніг). Це всюдисуща, життєдайна стихія, яка проникає і до глибин землі, і у висоти повітряної стихії.

Глибинну суть хтонічного, спрямованого в земні глибини уособлює «Той, що в скалі сидить». Його жіночою іпостассю є скала, носієм потенційної енергії якої є «Той…». Завдяки такому специфічному поєднанню стихій Леся Українка змальовує поліський хронотоп, де явлена могутня сила земного тяжіння, де все довкілля наповнене життям. Подібне світовідчуття визначає специфічний склад мислення, який відображається у відповідних мовних стереотипах. Останні, в свою чергу, визначають та особливим чином спрямовують думку.

Укорінення в природі детермінує відповідну ментальність та цінності, якими живуть фольклорні персонажі «Лісової пісні», внаслідок чого їх взаємини та діяльність визначають усталені стереотипи, зокрема, мовні. Через драматичні колізії кохання головних персонажів (Лукаша та Мавки) можна виявити грані життя їх душі, котрі визначають найважливіші ціннісні орієнтири, що грають конструктивну роль у формування моральних відносин між людьми. Традиційний етос немовби випробовується на міцність у незвичайній обстановці, за межами села, місця його традиційного прояву.

Духовність у «Лісовій пісні» розлита у всьому, але у кожного народу є такі ціннісні осередки, де духовність набуває найбільшої концентрації. Поезія, що є близькою до народного духовності, чутливо реагує на ці її «згущення» та відображає її у свій спосіб. Відповідно до глибинної логіки українського національного світорозуміння для «Лісової пісні» осереддям цінностей людського буття є тема серця та душі. Мавка (феєричний персонаж, що має серце, хоча не має душі) пробуджується від голосу сопілки. Звук музики несе життєдайний імпульс зародженню кохання, що прокладає мости між різними світами.

Мавка:

Чуєш?… То весна співає?

Лісовик:

Та ні, то хлопець на сопілці грає (1, с. 375).

Кохання починається в сфері стихії, що символізує духовність.

Мавка:

Ох!.. Зірка в серце впала! (1, с. 395).

Сопілка співає про цвіт душі, про те, що Лукаш сам в собі не розуміє, що є кращим, ніж просто його хороша, люба врода.

Мавка:

Той цвіт від папороті чарівніший -

він скарби творить, а не відкриває.

У мене мов зродилось друге серце,

як я його пізнала. В ту хвилину

огнисте диво сталось… (1, с. 413).

Вражаюче точні слова, що свідчать про глибини майже езотеричного прозріння поетеси в приховану сутність таємних метаморфоз душевного життя людини в його найвитонченіших проявах. Якщо Гьоте в своєму геніальному творі описав душевно-духовні труднощі західної, «фаустівської» культури через зустріч головного персонажа з темними силами підземного походження, то важко знайти твір в українській культурі, який настільки ж талановито, як драма-феєрія Лесі Українки, змалював би динаміку пробудження душі як її народження. Друге серце - це не просто літературний образ чи плід примхливої фантазії. Це пряме бачення реального процесу аристократкою духу. Нижче ми подамо у першому наближенні типологію теми серця у творі нашого генія.