Валерій Шевчук "Дім на горі"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

письменник роман балада

З біографією та творчістю Валерія Шевчука я вперше ознайомилась рік тому. Його роман-баладу «Дім на горі» у школі ми вивчали позакласно, але приділили йому досить багато уваги. Тому коли постало питання про те, творчість якого письменника описати у рефераті я без вагань вирішила, що це буде саме Валерій Шевчук з його постмодерністським твором «Дім на горі». Адже як мені не написати про письменника, який жив і писав про Житомирщину - мій рідний край. Зокрема у романі-баладі він описує схили та пагорби поблизу річки Тетерів, назви вулиць, що є мені такими знайомими.

Може здатися, що читати постмодерністські твори дуже складно, але це зовсім не так, якщо там піднімаються близькі й зрозумілі проблеми та питання, які й нині є актуальними. Адже у творі «Дім на горі» абсолютно кожен може знайти собі близьку тему. Такі проблеми, як пост воєнний складний час, коли багато хто не повернувся з фронту, а якщо й повернувся, то з каліцтвами, визначна роль сильної жінки, здатної підтримати й допомогти чоловікові в потрібний час, щирі почуття, які виникають в нового покоління не залишать байдужим нікого.

Життєвий шлях Валерія Шевчука

Валерій Шевчук - один із українських письменників, чий сміливий творчий старт відбувся в 60-х рр., а змужніння, хай як то парадоксально звучить, випало на роки застійні, роки панування в літературі «соціалістичного реалізму». Сталося так тому, що він вчасно зрозумів, як за тих абсурдних суспільних умов зберегти внутрішню свободу, а отже, і своє істинне обличчя, як витворити власний «сад нетанучих скульптур» (Л. Костенко), аби квітнув він для поколінь прийдешніх. У той час, коли інші стрімголов кинулися служити правлячій владі, Валерій Шевчук лишався рабом літератури. Роками він «писав у стіл», без найменшої надії на опублікування своїх творів, однак це його не пригнічувало, а навпаки, додавало внутрішньої гордості, що світ так само не впіймав його, як колись і мудрого вчителя Григорія Сковороду.

Його життя, таке нелегке, можливо, аскетично-непривабливе для багатьох сучасників, для самого Валерія Шевчука стало розкішним «садом житейських думок, трудів та почуттів». Недарма письменник спромігся створити в цьому саду великий духовний космос, що його не одразу всі можуть збагнути, але який притягає, чарує, будить свідомість і почуття багатьох. А значить, він по-справжньому може прислужитися людям. Це, певно, найвища нагорода, якої доля удостоює далеко не всіх лауреатів навіть найпрестижніших премій.

Народився письменник у місті Житомирі 20 серпня 1939 р. у родині шевця Олександра Івановича. Про свого батька в автобіографії він скаже так: «Був великий трудівник, і я ніколи не пам'ятаю його при безділлі - і після роботи сидів на своєму пасастому стільці і шив взуття, бо жили ми дуже бідно. При роботі вельми любив, коли мати читала йому українську класику, улюбленими його письменниками були Іван Нечуй-Левицький та Панас Мирний. Отак вони допізна засиджувалися: він шевцював, а мати йому читала. Я згадую цей факт, бо він пробудив у мені інтерес до української літератури».

Не менший вплив на формування світогляду майбутнього письменника мала і його мати, полька за походженням, але українка за самоусвідомленням. Вона розмовляла правильною українською мовою, найбільше любила українську класику і над усе хотіла вивчити своїх дітей Анатолія і Валерія.

Найцікавіше, що саме старшому синові пророкувалася письменницька доля. Анатолій рано почав друкуватися, його помітив Іван Сенченко... Так тривало до 1966 р., коли Анатолія Шевчука було арештовано і відправлено на п'ять років до Мордовського концтабору (за поширення статті про пожежу в Центральній науковій бібліотеці), звідки він повернувся морально зломленим.

У шкільні роки Валерій Шевчук захоплювався географією та геологією, перегодом навіть брав участь у геологорозвідувальній партії. Намагався вступити до Львівського лісотехнічного інституту - не поталанило, перепробував різних робітничих професій. У 1957 р. закінчив технічне училище в Житомирі. Мрія вчитися не покидає його, багато читає. Жадібний потяг до книжок визначає характер його навчання на історико-філософському факультеті Київського університету. Як зізнається тепер, до навчання ставився формально, в основному займався самоосвітою. Впевнено і цілеспрямовано топтав стежку до студентської бібліотеки, від якої лише час від часу відволікали театр, кіно і дівчата. Відкрив для себе В. Винниченка, Є. Плужника, М. Грушевського, захопився Кнутом Гамсуном, ретельно студіював філософію, історію.

У ті роки пробує також писати вірші, оповідання, бере участь у літературній студії при видавництві «Молодь» та університеті.

У 1961 р. дебютував у збірнику «Вінок Кобзареві» новелкою «Настунька». У цей період захоплюється творчістю Гейне, а також Василя Чумака, чия поезія «потрясла» настільки, що знищив власні твори і вирішив «почати новий період».

На початку 60-х рр. Валерій Шевчук уже досить активно друкувався в «Літературній Україні», «Вітчизні», був учасником Всесоюзної наради молодих митців, де його зустріли досить прихильно. Помітила і тогочасна критика, щоправда, здебільшого негативними відгуками, але це не зупиняло його настирливих пошуків власного шляху в літературі. Зараз ті свої перші кроки Валерій Олександрович розцінює як учнівські, наслідувальні.

Після закінчення університету працює власним кореспондентом газети «Молода гвардія» по Житомирській області. У Києві у нього було багато знайомих та друзів, серед яких він, як й інші молоді літератори, одержав тавро неблагонадійного. За це, власне, і було відправлено Валерія Шевчука до армії, яку відбував у Мурманській області. Така ж доля спіткала, до речі, і Володимира Дрозда. Там багато писав, зокрема перший свій роман «Набережна, 12». Рукописи надсилає до брата, тоді ще вільного, який їх редагує та передруковує.

У 1965 р. повернувся в Україну, працював у відділі музеєзнавства в Державному історичному музеї УРСР на території Києво-Печерської лаври, одначе недовго. Для тогочасної інтелігенції наставали тривожні часи. Закінчувалася пора хрущовської «відлиги», накочувалася нова репресивна хвиля. 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі «Україна» під час демонстрування фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» (за повістю М. Коцюбинського) група київських інтелігентів підтримала протест проти утисків з боку влади, що його виголосив І. Дзюба. Серед непокірних був і Валерій Шевчук, чого, ясна річ, не обминули своєю увагою «компетентні органи». Після арешту брата обшуки були і в його помешканні, невдовзі залишився без роботи...

І все ж 1967 р. з'являється перша книжка оповідань «Серед тижня». Її схвально привітав І. Сенченко. Автора прийняли до Спілки письменників, хоча і була «злива негативних рецензій». Його оповідання перекладаються в Польщі, Франції, Москві.

Наступний рік став щедрішим -- надруковано роман «Набережна, 12» і «Середохрестя». Саме з цього часу «почав відходити від чистого реалізму, зануреного в побут, і звернувся до умовних форм». А це вже був симптом, який неабияк насторожив партійних наглядачів. Вихід 1969 р. книжки «Вечір святої осені» став для автора фатальним. Як непокірного, інакомислячого, його надовго вилучають із літератури. На щастя, це не знищило в ньому живого митця, а навпаки, сприяло витворенню самобутнього світу, хай відчуженого від абсурдної навколишньої дійсності, але мінливого й цікавого. Майже всі друзі відвернулися від затаврованого владою, але поряд було багато книг, щоденна праця над давніми манускриптами, власними рукописами, що писалися поки що «в стіл». «Позаду залишалася літературна метушня, змагання, стосунки з видавництвами й періодикою, нервування, захоплення, натомість підійшла врівноважена дорослість...» І як далі пише В. Шевчук, «я тоді знав у своєму житті одне: щоденну працю без вихідних та відпусток, знав я і моменти високого духовного ояснення, яке допомагало мені жити; в ім'я тих ояснень і задля них, може, я й жив».

Тільки після 1979 р., коли вийшла книжка «Крик півня на світанку», Валерій Шевчук знову з'являється в літературі. У 1981 р. виходять «Долина джерел» і «Тепла осінь». Крига скресає, тепер уже назавжди. Друкуються книжки: «На полі смиренному», «Дім на горі», «Маленьке вечірнє інтермеццо», «Барви осіннього саду», «Три листки за вікном», «Камінна луна», «Вибрані твори», «Птахи з невидимого острова», «Дзиґар одвічний», «Місячний біль». У 90-х рр. побачили світ повісті «Початок жаху», «Чортиця», «Місяцева зозулька з ластів'ячого гнізда», епопея «Стежка в траві» («Житомирська сага»), роман «Юнаки з огненної печі». «Стежка в траві» є спробою митця створити соціально-психологічну картину життя понівеченої української інтелігенції, робітників, службовців, люмпенів його рідного міста Житомира в 50--60-х рр. Водночас, як зізнається сам письменник, це і показ «екзистенційної "закиненості" людини у Всесвіт, безпорадність її перед долею й напружені шукання людиною своєї стежки для втечі від самотності, із зони герметичної духовної ізоляції, у простір добра й любові».

Майже всі твори Валерія Шевчука, що побачили світ у 80--90-х рр., писалися ним під час вимушеної ізоляції від суспільства. З їх поверненням у літературу активною стає і діяльність самого автора. У Спілці письменників Валерій Шевчук веде лабораторію молодої прози, керує клубом «Літописець», організовує чимало літературно-мистецьких заходів.

Його п'єси «Вертеп», «Сад божественних пісень», «Птахи з невидимого острова» ставляться сучасними модерними театрами.

У 1988 р. письменник удостоєний Шевченківської премії за роман-триптих «Три листки за вікном», а 1991 р. - однієї з найпрестижніших нагород - премії фундації Антоновичів.

Час довголітнього усамітнення був для Валерія Шевчука і періодом наполегливого дослідження та перекладів давньоукраїнської літератури. Результати її - антології «Аполонова лютня. Київські поети XVII - XVIII ст.», «Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні в XVI - поч. XIX ст.», «Антологія української поезії. Том 1. Поезія XI - XVIII ст», «"Сад пісень" Г. Сковороди», двотомного видання його творів, «Твори» Івана Вишенського, «Літопис Самійла Величка» та ін.

В. Шевчук написав також літературознавчі есе «Дорога в тисячу років», «Мисленне дерево», які свідчать про його всебічні та глибокі зацікавлення українською літературою від часів Київської Русі до сьогодення.

Велика сподвижницька праця митця вражає. Вона є невід'ємною рисою його творчої особистості. Недарма літературними вчителями Валерія Шевчука були такі велети духу як Самійло Величко, Григорій Сковорода, Іван Франко, Михайло Драгоманов, перекладач Борис Тен. Так, зокрема, ще студентом перейняв від С. Величка «безумство творчої праці, коли працюєш без розрахунку на славу й винагороду». А Григорій Сковорода допоміг зберегти свою «духовну істоту» від зазіхань жорстокого зовнішнього світу і показав, як «копати криницю в самому собі».

Роман-балада «Дім на горі»

Найяскравішим прикладом необарокового стилю є роман-балада Валерія Шевчука «Дім на горі». Створювався він у 1966--1980 рр., а вийшов у світ 1983 р.

Цікавою є історія написання. Ось як розповідає про це сам В. Шевчук: «Книжку "Дім на горі" я писав мовби з кінця, тобто з другої її фольклорно-фантастичної частини "Голос трави". Писалася вона поволі: спершу одне оповідання, котре я відкладав убік - хай вилежиться, тоді друге й так далі. Мав щастя, що мене ціле десятиліття не друкували, отож міг собі дозволити таку розкіш - не поспішати. А коли згодом переглянув усі ті оповідання, побачив, що вони утворюють певну цілість. І от вона собі лежала, я відчув, що чогось їй бракує. І дописав тоді першу частину - роман-преамбулу, що, власне, дав назву цілій книжці - "Дім на горі". Тим самим у творі розлилась часова перспектива, увиразнились елементи притчі, що промовляє до нас не якимись силогізмами моральних повчань, а художніми образами, котрі не потребують логічних коментарів».

Отже, твір складається з двох частин: повісті-преамбули «Дім на горі» і другої частини, яка має назву «Голос трави. Оповідання, написані козопасом Іваном Шевчуком і приладжені до літературного вжитку правнуком у перших» і об'єднує 13 оповідань.

Певно, працюючи над обома частинами роману, Валерій Шевчук не задумувався над тим, що підсвідомо втілював у ньому специфічне барокове світосприйняття, яке відбилося вже на самій композиції твору. Уявімо зразки барокової архітектури в Києві: Андріївська церква, Марийський палац, брама Заборовського у Софійському соборі, церкви Києво-Печерської лаври, Видубицький монастир... Краса, чарівність, розкіш, незбагненна велич цих споруд водночас спонукає до високих роздумів над чимось важливішим, аніж повсякденні проблеми і звичайна життєва метушня.

«Дім на горі» асоціюється з подібними бароковими спорудами. Друга частина - «Голос трави» - ніби основа цієї споруди, своєрідне підніжжя. Тринадцять оповідань в алегоричній, замаскованій формі розповідають про реальне життя. Фольклорно-міфологічна їх основа виконує роль не екзотичного тла: міфи, легенди, перекази були невід'ємною частиною світовідчуття наших предків, привносили в нього своєрідну духовну корекцію. Тому так тісно переплетено тут реальні картини з фантастичними, умовними, ірреальними.

Життя героїв перебігає мовби в якомусь химерному (бароковому) світі, який, однак, суттю своєю нічим не відрізняється від світу реального. В ньому так само відбувається протиборство між добром і злом, світлом і тінню, людина постійно шукає сенсу свого буття, самої себе, прагне розібратися в довколишньому світі, в якому панують страх, непевність, неспокій. Кожне оповідання--своєрідна притча, морально-етичний постулат, до якого варто прислухатися, щоби вижити в такому світі. Про перемогу тут не йдеться. Автор анатомізує, тобто художньо досліджує сутність добра і зла («Відьма», «Чорна кума»). В оповіданні «Панна сотниківна» він тривожиться душевною роздвоєністю людини. Згадаймо, ця проблема хвилювала і давнє українське бароко. Він навіть показує, як ця роздвоєність може погубити («Перелесник»). Особливу увагу звертає на відповідальність кожного за свої вчинки на цій землі («Свічення»). І, певна річ, усі герої В. Шевчука свідомо чи підсвідомо прагнуть внутрішньої чистоти, гармонії («Швець»).

Той дім на горі побіля річки Тетерів, довкола якого розгортаються події повісті-преамбули, уособлює своєрідну фортецю нашої духовності, той ідеал, до якого прагне жива душа. Дарма що той дім не розгаданий до кінця, загадковий і недоступний декому. Зате традиція дому є стійкою: там володарюють жінки - зачинательки та продовжувачки роду, берегині моралі. Чоловіки тут з'являються вряди-годи; їм належить доля блудних синів. Лише від тих, хто нап'ється води тут, на горі, з рук жінки, народжуються дівчатка. Хлопці народжуються від таємничих прибульців, які зваблюють жінок усупереч їхній волі, - «джиґунів». Спочатку вони з'являються в подобі сірого птаха, який перетворюється в чоловіка, а потім так само таємниче зникає. Зате залишаються по них нащадки - Хлопці, покликані бути творцями - поетами, художниками. Так народився козопас Іван, який згодом залишить нащадкам свої тринадцять напівфантастнчних оповідей, так народився і син Галі Хлопець, який ті оповідання «приладить до літературного вжитку». Сама по собі напрошується думка про те, що першопоштовхом творчості є неземна, диявольська (не Божа!) сила.

Взагалі сюжет повісті «учуднений» багатьма засобами. Важливе значення має в ньому й символіка, зокрема кольорів (синій, сірий, жовтий, зелений), образів (як реалістичних, так і умовно-фантастичних).

Цікаво, що ця символіка тісно пов'язана із суто бароковими мотивами, які пронизують твір. Наприклад, мотив небесної дороги. Автор пояснює його як «символ життєвого шляху», йдучи по якому, «кожна людина відчуває потребу ступити не лише на житейську дорогу, а й на ту, що провадить до вічності». Піднімаючися крутою стежкою до будинку, що височів на горі, недавній фронтовик Володимир навіть не підозрював, що від того життя його круто зміниться, там він знайде спокій і душевну гармонію - він підсвідомо змушував себе підніматися вгору.

Мотив самотності водночас є прокляттям та благом. Відчуття самотності переживають усі герої твору, в різний час і за різних обставин вона відіграє свою роль.

Мотив блудного сина, заснований на біблійній притчі, передає горе вигнання з рідного дому-фортеці, своєрідну втечу від світу, від себе і радість повернення - знаходження себе, пізнання законів природи і світу.

Висновки

Bалерій Шевчук, мабуть, найплідніший письменник донедавна ще «середнього», а тепер уже старшого покоління, прозаїк, який стійко й послідовно не потрапляв (принаймні в тематичному, явному плані) в соцреалістичну манеру, у своїх численних романах, повістях та оповіданнях постійно наголошував і розробляв питання потойбічного, ірраціонального, демонічного. В репресивні 1970-ті й ранні 80-ті він часто «писав в стіл», щоб потім, кращої пори, друкуватися широким потоком, на втіху публіці.

Як на мене, його праця не марна. Адже письменник своїм словом чинить досить вагомий вплив на людську свідомість, підштовхує до роздумів.

Список використаних джерел

1.Валерій Шевчук. Вибрані твори. - К.: Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1989.

2.Журнал «Українська мова та література» від числа 31 (143). 1999.

3.Слово і час. 1999. №11.

Размещено на Allbest.ru