Творчість Панаса Мирного

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПАНАС МИРНИЙ (1849-1920)

Життєвий i творчий шлях

В історії української літератури другої половини ХІХ століття творчість Панаса Мирного посідає визначне місце. Літературу Панаса Мирного розцінював як могутній засіб боротьби проти соціального гноблення. Письменник вважав, що літературні твори повинні активно втручатися у життя, викривати ворожі, підступні дії панівних класів, нести світлий ідеал майбутнього.

Панас Мирний (Панас Якович Рудченко) народився 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді на Полтавщині. Незначною була освіта Панаса Рудченка, бо після кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі чотирнадцятилітній хлопець йде на власний хліб.

Чиновницька служба Рудченка почалася в 1863 році в Гадяцькому повітовому суді. Наступного року він переходить у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебування в Прилуках, обіймає цю саму посаду в Миргородському казначействі. Так минули перші вісім років служби в невеликих містах Полтавщини.

На цей час припадають його перші спроби на ниві літературної творчости та фольклористичної діяльності. З 1871 року Панас Рудченко живе і працює в Полтаві, обіймаючи різні посади в місцевій казенній палаті. Його зовсім не приваблювала чиновницька кар'єра (хоч сумлінне, ретельне виконання службових обов'язків і дозволило досягти високого чину дійсного статського радника). І.П. Рудченко починає пробувати свої сили в літератури. Прикладом для нього був старший брат Іван, що вже з початку 60-х років публікував свої фольклорні матеріали в «Полтавських губернських ведомостях», друкувався в «Основі», а пізніше видав окремі збірники казок і пісень, перекладав оповідання Тургенєва, виступав у львівському журналі «Правда» з критичними статтями.

Панас Мирний почав писати художні твори в середині 60-х років, коли селянство після скасування кріпаччини одержало «голодну волю». Чотири пореформених десятиріччя - суцільний процес повільного болісного вмирання. Селяни постійно недоїдали і під час неврожаїв десятками тисяч умирали від голоду та епідемій. Ці жахливі події знайшли свій відбиток у творах П.Я. Рудченка. Перші твори письменника (вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав»), підписані ім'ям Панас Мирний, з'явилися закордоном, у львівському журнали «Правда» в 1872 році.

У цьому журналі 1874 року побачили світ нарис «Подорож од Полтави до Гадячого» та оповідання «П'яниця» а в 1877 році в Женеві з'являєтся повість «Лихі люди», яка стала помітним явищем у літературному процесі а в 1877 році ця повість була надрукована закордоном і ввозилась в Україну нелегально. У ній уперше було показане розмежування в середовищі інтелігенції. Письменник сміливо наголошував, що «лихі люди» то не революціонери, а ті, хто намагається врятувати занепадаючи систему.

Ще 1875 році в співавторстві з братом Іваном Біликом Панас Мирний закінчив роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Того ж року твір подано до цензури але в зв'язку з так званим Емським указом 1876 року в Росії цей твір не був опублікований і теж вперше з'явився в Женеві у 1880 році. панас мирний література рудченко

У другій половині ХІХ ст. болючі проблеми, що бентежили царську Росію, знайшли своє відбиття в творах російських письменників («Що робити?» М. Чернишевського, «Кому на Русі жити добре?» М.Некрасова та інші). Ці твори порушували життєво важливі теми, викривали експлуататорський характер класового суспільства дореформеного і особливо пореформеного періоду, закликали до боротьби і пошуку виходу із тяжкого становища, намагаючись дати відповідь на одвічні питання: хто винен у цьому становищі? І що робити?

Свій найвизначніший роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» автор задумав ще 1872 року під час подорожі від Полтави до Гадяча. Того ж року він написав повість «Чіпка». Пізніше вона була доопрацьована у співавторстві з Іваном Біликом і переросла у багатоплановий роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Тоді ж письменник займається зібрання фольклорних матеріалів. Частина зібраних П. Рудченком фольклорних матеріалів була згодом опублікована його братом Іваном Біликом у збірниках «Народние южнорусские сказки» (1869, 1870) та «Чумацкие народние песни» (1874).

Незважаючи на те що в 70-80-х роках письменник продовжує інтенсивно працювати, його твори, в зв'язку з цензурними переслідуванням українського слова в Російській імперії, друкуються переважно за кордоном.

Тільки в середині 80-х років твори Панаса Мирного починають друкуватися на Наддніпрянщині: на сторінках альманаху «Рада», виданого М. Старицьким у 1883-1884рр., публікуються перші дві частини роману «Повія» та два оповідання з циклу «Як ведеться, так і живеться». 1886 року в Києві виходить збірник творів письменника «Збираниця з рідного поля» та комедія «Перемудрив». Одночасно твори Панаса Мирного продовжують з'являтися і в західно-українських збірниках та журналах, де друкуються такі його твори, як «Лови», «Казка про правду та кривду», «Лимерівна», переспів «Дума про військо Ігорове».

Літературна творчість Панаса Мирного тісно поєднувалась з його громадською діяльність. Ще з 1875 року він брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка «Унія», утвореного у Полтаві; під час обшуку у нього було знайдено заборонено політичну літературу.

Особливо посилається громадська діяльність Панаса Мирного на передодні і в період першої російської революції. Він виступає з закликаннями до єднання всіх прогресивних сил у боротьбу за свободу й рівноправність жінок, співпрацює з журналом «Рідний край», що 1905 року почав видаватися в Полтаві. У ряді своїх творів («До сучасної музи», «Сон», «До братів-засланців») письменник відгукується на революційні події.

Міцними були зв'язки Панаса Мирного з діячами української культури - Лисенком, Старицьким, Карпенком-Карим, Кропивницьким, Коцюбинським, Лесею Українкою, Заньковецькою. Як член комісії міської думи він взяв активну участь у спорудженні пам'ятки І. Котляревському в Полтаві.

Панас Мирний висловив глибокий протест проти заборони вшанування пам'яті Шевченка в 1914 році. Не дивно, що в 1915 р. поліція розшукує «політично підозрілу особу» Панаса Мирного.

Не бажаючи ускладнювати свої службові стосунки, письменник весь час конспірувався, його особа для широких кіл читачів та, як бачимо, і для офіційних властей, була таємницею. До того ж Панас Мирний був людиною виключної скромності і вважав що треба дбати не про власну популярність, а про працю на користь народові. Вже незадовго до смерті в листі до знайомого І. Зубковського він просить не розкривати його псевдоніма.

Після встановлення Радянської влади на Україні Мирний, незважаючи на свій похилий вік, іде працювати в Полтавський губфінвідділ.

Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року. Поховано його в Полтаві. Згідно з постановою уряду Української РСР в будинку, де жив письменник з 1903 року, створено літературно-меморіальний музей.

У 1951 році в Полтаві письменникові було відкрито пам'ятник.

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»

Історія написання

Розкриттю соціальних умов життя українського села присвятив свій роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» корифей української літератури Панас Мирний

Автор широко відобразив тяжке життя українського селянства в дореформений і післяреформений періоди. Твір гнівно викриває антинародний характер реформи. Письменник переконливо показує, що реформа 1861 року була явним обманом трудящих, вона не поліпшила їх становища, а тільки змінила форму визиску і гніту.

Класові суперечки після реформи ще більше загострились. Безправний, розорений і жорстко експлуатований народ шукав виходу з тяжкого становища. Трудящі селяни починають протестувати, боротися проти несправедливого суспільного ладу. В алегоричній назві «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» звучала головна ідея твору: воли - символічний образ уярмленого селянства - не ревли б, якби було що їсти й пити.

В 1872р. Панас Мирний виїхав у службових справах з Полтави до Гадяча, де у свій час працював у повітовому суді. Цікавою була історія написання твору. Минуло кілька місяців потому, як Панас Рудченко переїхав до Полтави, багато часу відбирала робота, тому на необхідне для митця знайомство з навколишньою дійсністю часу майже не було. Тому Мирний дуже любив службові відрядження, які надавали таку можливість. Під час поїздки з Полтави до Гадяча навесні 1872 р. хлопчик-візник розповів йому жахливу історію про селянина Василя Гнидку, який вирізав сім'ю заможного козака, за що був засуджений до каторжних робіт.

Особа Гнидки так зацікавила митця, що він весь час у своїх думках повертався до початку. Під враженням цієї розповіді він пише нарис «Подорож з Полтави до Гадяча». Письменник припускає, що «…Гнидка є безталанна дитина свого Віку, скалічений виродок свого побуту, і пригніченого усяким панством… І де все стало і стоїть нерухомо на одному місці, стояло, поки зачало гнити у своєму корні… »

Іван Рудченко, відомий літератор, фольклорист, критик порадив соціальну вмотивувати вчинки головного героя твору. Поради були слушними, брати прийнялися за удосконалення твору. Було здійснено кілька редакцій, а в 1875 році під назвою «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» подано до цензури.

Однак роман не був надрукований через повну заборону друку творів українською мовою (вступив у дію Емський акт 1876 року). Він побачив світ лише 1880р. у Женеві. До революції роман друкувався у Львові 1887 року, в Києві 1903, в 1905 рр., але в києві під назвою «Пропаща сила».

Влітку 1872р. П. Мирний пише першу редакцію повісті «Чіпка», деякі зауваження до якої зробив його брат, відомий літературний критик і публіцист Іван Білик. У першій редакції автор повністю зосередився на постаті головного героя здійснюючи намір показати, як соціальні умови руйнують особистість, творячи із чесних людей «пропащу силу».

Одержавши рецензію на початку 1873 року, Панас Якович переглянув текст повісті, виправив деякі суперечності в образі головного героя, дещо деталізував, накидав штрихами нову сюжетну лінію про Грицька тощо. І відклав роботу на певний час за своїм творчим принципом: «Нехай вилежиться та достигне, як та овоч на дереві». Коли ж він знову повернувся до твору то почав писати заново і розгортати повість у багатоплановий соціально-психологічний роман.

Над четвертою і п'ятою редакціями Пана Мирний працював разом з Іваном Біликом (четверта редакція, написана 1874р., мала назву «Пропаща сила», складалась із чотирьох частин). У 1875 р. роман було закінчено під назвою «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Особливості композиції

Тема. Сюжет

Роман Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» - багатоплановий. У ньому відображено життя українського селянства протягом кількох поколінь: від заселення південних степів, закріпачення сіл - до реформи 1861р. та введення пореформених порядків.

Провідною темою в творчості майстра прози було викриття лиха давнього (кріпацтва) і сьогочасного (напівкапіталістичної і напівкріпацької дійсності). Це питання порушено в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Складна композиція роману, яку академік Олександр Білецький назва «Будинком з багатьма прибудовами і надбудовами», підпорядкована меті як найширше показати соціальні умови життя селянства і мотивувати поведінку героїв, розкрити, що ж саме штовхало селян на слизьку дорогу, калічило їх душі, нівечили мораль, тобто спричиняло трагедію.

Своєрідність і складність композиції зумовлено винятково широкими хронологічними рамками зображення життя. Роман має кілька сюжетних ліній: життя Чіпки та його родини; життя Максима Гудзя та його родини; Грицько і його дружини; пани Польські; історія села Пісок.

Ці лінії на тлі суспільно-історичних подій розвиваються, перетинаються і створюють загальний сюжет твору.

І композиція роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», і його сюжет підпорядковані головному завданню - розкрити соціально-психологічні мотиви протесту селянства, показати причини того, чому розумна, енергійна й здібна людина стає на шлях злочину.

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» мав ще й інший авторський заголовок - «Пропаща сила», який виник із цензурних міркувань, але цілком виражав авторську ідею. Ця назва є своєрідним ключем до розуміння і художнього задуму, і центрального персонажа твору. Ця назва містить роздуми автора про нереалізовані сили людини, яка народжена для прекрасних справ, але яка не розкрила своїх потенціальних здібностей і можливостей.

Таки чином, внутрішня масштабність роману, його проникливий психологізм, філософічність дають підстави твердити про появу у українській прозі нового типу епічного полотна, відмінного багатьма жанровими якостями від зразків, створених не тільки раніше, а й одночасно з ним.

Важливу роль в описі психологічного стану героя відіграє пейзаж. Досить згадати радісний, акварельно-чистий опис весняного поля на початку роману або ж кінцевий пейзаж, сумний і тривожний через перевагу кривавих барв. У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» вперше в українській прозі пейзаж виконує не тільки описову, а й психологічну функцію.

Характеристика образів

Письменник поставив персонажів роману в однакові життєві умови, але одні з них чинять зло, а інші - борються до останку. Що ж є тією силою, яка поставила цих людей по обидва боки вибору?

Це яскраво показано в образі Чіпки - селянина-бунтаря, невтомного шукача правди, котрий зрештою зійшов на криву стежку боротьби і став «пропащою силою». Панас Мирний підводить читачів до правильного висновку: криваві злочини Чіпки породжені характером суспільних відносин пореформених років.

Але надзвичайно важливим є і те, що у романі письменник створює і колективний образ селянства, що поступово звільняється від рабської залежності, дедалі наполегливіше й рішучіше заявляє про своє право на людське життя. Глибока, кровна зацікавленість Панаса Мирного в поліпшенні умов селянського життя, розв'язані злободенних соціальних проблем з демократичних позицій визначають значення твору, його новаторство. Саме тому роман має таку назву «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», він примушує читачів замислитися над цією важливою проблемою, шукати шляхів здобуття волі й правди.

Автор майстерно розкриває трагедію особистості не лише в центральному образі роману, хоча цю трагедію найповніше відтворено на прикладі долі Чіпки, але й Грицька, Максима, Моті. Інші персонажі - Галя, Христя, баба Оришка - сприяють рельєфнішому відтіненою головних характерів. Треті - Лушня, Матня, Пацюк, Порох, Чижик, Явдоха, генеральша, Кряжов, пан Польський - хоча і є епізодичними, але дали змогу авторові передати сутність тогочасних суспільних тенденцій та психологічно увиразнити причини трагедії особистості.

Чоловічі образи роману

Образ Чіпки

З Чіпкою читач знайомиться уже на перших сторінках твору. Це широкоплечий двадцятирічний парубок, гострими карими очима, довго бризи лицем, одягнений у білу вишивану сорочку та просту свиту, накинуту наопашки. На голові в нього висока шапка.

Та автори не задовольняються зовнішніми ознаками в змалюванні портрета. Вони знаходять риси, що розкривають соціальний стан персонажа («Не багатого роду! - казала проста свита»), і якості характеру («Таких парубків часто й густо можна зустріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в нього неабияке - дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою…»).

А далі докладно показано формування характеру героя, наростання його протесту проти поневолення людини. Син зневаженої селянки-біднячки, Чіпка зростав у злиднях, в атмосфері недоброзичливості і ворожості. Тільки бабусині казки розширювали світогляд хлопчика, примушували його задумуватися і часом викликали в нього не дитячі запитання. Розумний від природи, кмітливий, працьовитий, гордий, від гострого переживання соціальну несправедливість. У житті йому зустрічалося небагато хороших людей: баба Оришка, дід Улас, Галя. Найчастіше малого Чіпку ображали: батько покинув, мати лаяла й била, зриваючи злість за своє невдале заміжжя, тяжку працю та злидні. Доля не зглянулась і в подальші роки: землю відібрали, вигнали з земства. Прагнення помсти з'явилось у Чіпки ще в дитинстві. Коли за впертість його прогнав багатій Бородай, він «поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника…»

Вразлива душа й допитливий розум прискорюють зростання Чіпки. Його добре, гаряче серце, розбуджене побаченим чи почутим, довго не могло заспокоїтися. Розповідь діда Уласа про кріпацьку неволю, зокрема про нещасливу долю батька, важким каменем лягали в дитячу душу. Він так страждав у ті дні, аж зовні змінився.

Кожний етап життя героя подано дуже виразно через розкриття його внутрішнього світу. Так, великою силою емоційної наснаженості, психологічною переконливістю позначені роздуми Чіпки в зв'язку з несправедливим відбиранням землі. Чесну, бентежну душу парубка розкривають різкі переходи від сподівань життя щасливо до болісних думок про кривду, що «заснувала цілий світ», про лихо, з тенет якого трудівникові не вирватися. Яскраво розкриває характер Чіпки й гарячкова розмова з самим собою у важку безсонну ніч, коли зримо постала неправда у світі сильних, адже за право працювати на своїй землі чиновник з зіничною відвертістю вимагає у селянина хабара.

Саме в цю мить Чіпка тратив не лише ниву, а й віру в справедливість. У його серці знову закипіла ненависть, але, на жаль, не тільки до гнобителів та їх прислужників, а й до всіх людей. Це той психологічний момент, який проливає світло на його подальшу долю, пробуджує сліпе бунтарство зневаженої, обікраденої людини.

Своє горе, чорну безнадію Чіпка починає топити в чарці. Та й компанія для нього швидко знайшлась: Лушня, Пацюк, Матня. А від пиятики вже прямий крок до грабунку.

В романі глибоко вмотивовуються злочинні дії парубка. Болі змученої душі, кричуща соціальна несправедливість - ось що штовхнуло вчорашнього хлібороба, щасливого своєю працею, на шлях грабіжництва. Чіпка вважає ці вчинки відбиранням свого ж добра, привласненого багатшими і сильнішими.

Прагнення помсти ще більше поглиблюється в Чіпці після катування його екзекуторами в день придушення селянського бунту. Гнівні слова злітають з його вуст, звучать у них і біль, і грізне застереження гнобителям: «За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито… будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися!.. » Нестримним почуттям ненависті до панства Чіпка близький до шевченківських протестантів і месників.

Чіпці Варенику не вистачило сили волі протистояти руйнуванню свого життя. Він зрозумів, що гріховний шлях легший. Звідси - сліпе, стихійне бунтарство зневаженої, обікраденої людини. Роздумуючи над особистою недолею, над всенародним лихом, Чіпка все глибше усвідомлює соціальні корені пануючої несправедливості. Для нього стає очевидним, що на трудівника «налягли» і поміщики, і піп, і шинкар, і «свій брат-богатир», що «всім бажається поїздити» на шиї безправного селянина.

Під впливом лихого «товариства» Чіпка опустився на саме дно життя. Проте добро в його натурі на якийсь час перемогло. Він соромився свого давнього безпуття. А коли пішли розмови про земство, про вибори гласних, Чіпка закликає громаду захищати свої інтереси. Останнім поштовхом, що зіпхнув правдошукача на стежку сліпої помсти став наказ губернатора про виведення Чіпки з управи «по неблагонадежности». Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест. Кров невинних людей страшним тавром заплямовує чіпку. Із правдошукача він перетворився на кримінального злочинця, коли оголив банду, убив сторожа, вивіз мирну сім'ю хуторян.

Образ Максима

Максим Ґудзь - це ще один яскравий тип трагічної особистості, «пропащої сили». У дитинстві та юності мав лицарські задатки, прав гув волі, свободи, і, якби не було зруйновано Запорозьку Січ, став би чи не першим в ній. Привабливо, із симпатією письменник змальовує Максима в молодості. Він був щедро обдарований, відважний, кмітливий, розумний. Свою волелюбну та круту вдача успадкував від діда. Дід його, запорозький козак Мирон Ґудзь, вклав у серце онукові думки про волю і людську справедливість.

Душа Максима рвалася до енергійного діла, на широкий простір. У його крові кипіла воля, прищеплена його славним козацьким родом. Але замість сили і відваги у його серці оселилось зло: у бійці Максим міг скалічити товариша, пустив покритками кількох дівчат, а згодом почав красти і пиячити, аж доки не став отаманом банди. Безумовно, негативний відбиток наклало на його вдачу перебування в москалях.

Максим страждав від безглуздої служби-муштри. Коли йому потрапила до рук «граматка», самотужки опанував азбуку і навчився по церковним книжкам читати. Горілка, до якої Максим звик, вимагала грошей, і він не соромиться грабувати людей, оббирати солдатів. На прикладі життя Максима Пана Мирний показав, як служба в царській армії нівечить людські душі.

Всякими не правдами Максим збагачувався і повертався в село через тридцять років з грошима та «заслугами», з жінкою та донькою. В Пісках він звив злодійське гніздо, став ватажком зграї злочинців, до складу якої входив і Чіпка. Так вольова, порядна людина перетворилася на вбивцю. Максимів хутір стає пристановищем грабіжників. Морально зіпсований солдатчиною, Максим живе єдиною пристрастю - збагаченням. Про людську подобу нагадувала лише любов Максима до доньки.

Жіночі образи роману

Жіночі образи у романі П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» сповнені трагізму. У романі змальовано дві епохи: кріпаччину і пореформену дійсність. Обидві вони були ворожими простої людини. Кріпачки Мокрина й Уляна зазнали лиха від панів польських. Оришці і Мотрі дісталося вже після скасування кріпацтва. Ніхто з жінок не в змозі змінити свого життя. Загальна несправедливість накладає відбиток на їхні долі.

З-поміж великої кількості персонажів звертають на себе увагу образи трьох жінок. Кожна з них ніби представляє своє покоління: баба Оришка, дочка її Мотря та Галя, Мотрина невістка. Доля кожної з них тісно пов'язана з долею Чіпки Варениченка - головного героя роману. Баба Оришка - найтепліший Чіпчин спогад про дитинство. Вона була дитині єдиним порадником, добрим янголом і вихователем. Поки мати наймитувала, баба Оришка і доглядала хлопчика, і знайомила з навколишнім світом, і звеселяла онука казками. Після смерті баби Оришки найближчою для хлопчика залишилась мати. Аж ось на його шляху з'явилася Галя. Кожна з жінок , як може, намагається врятувати Чіпку, але всі зусилля виявляються марними.

Мотря

Мотря - одна з найтрагічніших постатей в українській літературі. Безталання Мотрі Не може не вражати. Що повинна відчувати мати, яка бачить повільну загибель своєї дитини! Із психологічною переконливістю вмотивовано останній крок жінки. Вона була готова віддати заради сина все. Та, не витримавши страшних випробувань, які впали на її сиву голову, не знісши кривавого розбійництва Чіпки, мати викриває його злочини.

Так образ матері-страдниці, її чесні, справедливі рішення і дії набувають символічного звучання: це сама справедливість, саме людське сумління карали і злочини, і злочинцям, ким би він не був. Такий поворот у розвитку образу цієї трагічної особистості засвідчує неминучість перемоги добра над злом як однієї з етичних засад нашого народу.

Тяжким було Мотрине материнство. Не знала вона щастя дівкою, не знала жінкою, не судилося зазнати його й матір'ю. Чоловік її виявився «двужоном», і, коли покинув її вагітною й вернувся до першої жінки, Мотрю підняло на глум усе село. Вона й сама не знала, хто вона: чи заміжжя покритка, чи невінчана вдова.

Але минув час, люди втомилися перемивати Мотрі кіски, і вона почала плекати щиру надію на сина. От вигодує його, виховає - і матиме на старість і втіху, і оборону. Тому, коли чіпка невсипущо дбав про господарство, розумом своїм і золотими руками множив його, Мотря несказанно раділа.

Але материне щастя було примарним і нетривким. Мотря багато чого зазнала від свого гарячого і швидкого на розправу сина. Коли ж син черговий раз у пошуках «правди» завадило на лихі манівці, коли він топив свою тугу в горілці або розбишакував, вона проклинала його зі всім шалом незбагненного материнського серця. Панас Мирний тонко підмітив, як каралась мати, водночас і люблячи свою дитину, і ненавидячи її. Доживаючи віку біля сина-розбійника, вона благала собі смерті. Після того як Чіпка вирізав цілу сім'ю хуторянина Хоменка, материнська любов не витримала такого випробування, і Мотря сама пішла у волость видати владі сина-душогуба.

Галя

Образом Галі автор ніби переконує читача, що над злом можна піднятися, якщо керуєшся законами моралі. Що люблячи Чіпку, вона намагається боротися за нього, закликає жити правдою. На деякий час їй вдається повернути чоловіка до чесного хліборобського життя. Та ворожі соціальні умови виявилися сильнішими за її сили, зламали її м'яку і добру душу.

Письменник примушує читача замислитись над тим, які сили можуть протистояти соціальному злу. У цьому полягає велика роль образу Галі.

Її образ не менш трагічний. Опису суючи її першу зустріч з Чіпкою, автор не шкодує яскравих і приємних фарб для змалювання цієї доброї, вродливої дівчини.

«Розбишацька дочка», ставши дружиною Чіпки, теж зробила вибір між добром і злом. Єдина дитина колишнього москаля Максима, вона від самого народження зростала в достатку. Але невідомо де почерпнуте благородство змусило її соромитися цього достатку і ненавидіти багатство, надбане грабунком.

Вона засуджувала батьків, не могла носити краденого одягу, жити в награбованому добрі. Силою своєї любові вона намагалася вирвати чоловіка з розбійницького кола, але виявилася надто слабкою проти сил зла. Душа її, що залишилася частою і незаплямованою серед багна, ненавиділа достаток, надбаний грабунком на чужих сльозах. У цьому образі втілено народні прагнення до чесного трудового життя, до краси і сердечності, ніжності та вірності. Панас Мирний симпатизує Галі, підкреслюючи зовнішню красу («…біле, рум'яне личко, очі оксамитові, чорні»), доповнюючи внутрішньою красою, що гармонує з мовою героїні, яка «щебече, як ластівочка». Ось такою постає перед нами «польова царівна» Галя.

Видовище страшної розправи, яку влаштував Чіпка над без нениними людьми, мотивуючи це боротьбою за «людську рівність», остаточно зламала молоду жінку. Смерть стала їй порятунком від неслави і водночас протестом проти вчиненого Чіпкою і його товаришами розбою. Побачивши маленьку Хоменкову дочку в закривавленій сорочечці, Галя не змогла пережити таке болісне прозріння і повісилась.

Христя

Доповненням до образу Галі є образ Христі - дружини Чіпчиного друга Грицька. Щоденні турботи, важкі будні надривають її сили, та тільки не добре серце. Після сирітського дитинства знайшлася близька людина, утворилася сім'я, чий добробут досягався власною працею. Але й Христинине життя не є безжурним, радісним. Жінка не бачить гармонії в сім'ї, не відчуває справедливості у світі. Тому й не покидають її роздуми про Чіпчину трагедію, тому й мучить Христю байдужість Грицька до чужого горя. Адже, на відміну від Грицька, вона чуйна до людського горя, переймається стражданнями інших людей.

Христю бентежать слова чіпки про бідняцьку долю, після яких вона різко змінилася. Але чоловікової підтримки Христя не відчула.

Сила образу Христі полягає у тому, що вона підтримує читача в його симпатіях (прихованих чи явних) до Чіпки. Ця жінка бачила в чіпці не волоцюгу, що завдає всім лиха, а добру людину: «У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша…»

Явдоха

Явдоха - це дитя соціального дна, злодійка-багачка. (Ще напівдитиною призвичаїлась вона до крадіжок, а потім і до торгівлі власним тілом, стала армійською повією. Одружившись з розбійником Максимом, перетворилась на сільську багачку.) Явдоха живе за мораллю соціального дна. Вона зневажає чесних трудівників. Нажива і прибуток були для неї найголовнішим у житті. А яким шляхом здобуте багатство, жодного значення для неї не мало.

Образи експлуататорів

Визначним досягнення реалізму авторів роману є правдиві художні узагальнення буржуазно-поміщицьких порядків, підкреслення гнобительської суті всього суспільного ладу царської Росії.

У романі напівсатирично виведено образи поміщиків (генеральшу, Василь Семенович), земських діячів (Шавкун, Кряжков), чиновників, поліцаїв.

Роздумуючи і над особистою недолею, і над всенародним лихом, Чіпка все більше усвідомлює соціальні корені несправедливості. Для нього стає очевидним, що на трудівника «налягли» і пан, піп, шинкар, і «свій брат-багатир», що всім бажається їздити на шиї обездоленого селянина.

Особливо цінні в романі картини, у яких розкрито становий, дворянсько-поміщицький характер земства, механізм «виборів», коли селянську масу та її представників залякують і обдурюють.

Коли пішли розмови про земство, про вибори гласних, Чіпка, незважаючи на те що становий Дмитренко радив вибирати панів, закликає громаду захищати свої інтереси, «а не даватись знову панам у руки». Серед інших гласних від селян Чіпка виділявся громадською мужністю, прагненням відстоювати права трудящих. Тому селяни-гласні всупереч волі дворян та чиновників обирають його членом повітової земської управи. Та пани все зробили, щоб «очистити» свої ряди від «мужика», і чіпка наказом губернатора було виведено з управи «по неблагонадежности».

Селянин відчув на собі, що панська «правда» гірше крадіжки, розбою. Не знайшовши справедливості і вище, Чіпка став мстити без розбору, бити направо й наліво, бити наосліп. Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест, кров загублених жертв, смерть ні в чому невинних людей невитравним тавром заплямовують Чіпку. Власне, він з правдошукача перетворився на звичайного кримінального злочинця.

Реформа ХІХ століття скасувала кріпацтво. Законодавчими актами закріпаченим селянам надавалися права купівлі-продажу нерухомого майна, ведення торгівлі, вільного заняття ремеслом, права на вільний шлюб, вирішення всіх родинних справ без дозволу поміщика. Але ці права надавались тільки після переходу на викуп, після введення уставних грамот, які складали самі землевласники-поміщики, а затверджували і вводили в дію мирові посередники, які призначалися тех. З поміщиків. Для складання уставних грамот надавався дворічний термін (він часто був і більшим), під час якого селяни лишалися тими ж кріпаками, тільки офіційно називалися тимчасовозобов'язаними. Після введення уставних грамот поміщицькі ланки лишалися у панській власності, а та земля, якою користувалися кріпаки, продавалася їм примусово. Поміщик мав повне право поміняти землю кріпака з кращої на гіршу. Пани загарбували такі життєво необхідні для селян угіддя, як луки, випаси, ліси, водопої, щоб поставити юридично вільних селян в економічну залежність. Право на викуп землі мали тільки ті родини кріпаків, які користувалися нею раніше.

Дворові кріпаки, які прислуговували панам, доглядали їхню худобу, маєток, такого права не мали і виходили з кріпацької залежності зовсім безземельними, в кращому разі з присадибною ділянкою. Зрозуміло, що така царська «милість» обурювала селян, спричинила до частих заворушень. Усі ці події і лягли в основу роману Панаса Мирного.

Образ Грицька

Антипод Чіпки в романі виступає Грицько Чупруненко. За походженням він, як і Чіпка, селянин, бідняк, він також зазнав злиднів. Грицько - найближчий приятель дитячих літ чіпки - обирає інший життєвий шлях. Хоч росли вони в однакових умовах, та шляхи їхні розійшлися. Життєвим ідеалом Грицька стає «хата тепла, жінка-любка та мала дитина». Невдачі, бідування, злидні породили у хазяйновитого парубка егоїзм, байдужість до долі інших, корисливість. Навіть приятелювання з Чіпкою Грицько намагався використовувати для власного збагачення. Неприховане злидарство щодо Чіпки, зневага свого товариша - це так само своєрідна трагедія Грицька.

Грицько, такий самий сирота й бідняк, як Чіпка, зумів заробити грошей, купити землю й чесно господарювати на ній. Образ Грицька допомагає краще зрозуміти постать чіпки, виразніше побачити класове розшарування, яке сталося на селі після реформ 1861 року.

Теорія літератури

Поняття про роман. Реалізм ХІХ ст., на відміну від епохи Ренесансу і Просвітництва, за визначенням О.М. Горького, є передусім реалізмом критичним. Головна його тема - викриття буржуазного ладу і його моралі, пороків сучасного письменнику суспільства. Ч. Діккенс, У. Теккерей, Ф. Стендаль, О. Бальзак розкрили соціальне значення зла, побачили його причину в матеріальній залежності людини від людини.

Найважливіша риса реалізму - психологізм, заглиблення через соціальний аналіз у внутрішній світ людини. Прикладом може служити «кар'єра» Жюльєна Сореля з роману Стендаля «Червоне і чорне», який пережив трагічний конфлікт честолюбства і честі; психологічні драма Анни Кареніної з однойменного роману Л.М. Толстого, яка розвивалася між почуттям і мораллю станового суспільства. Людський характер розкривається представники критичного реалізму в органічному зв'язку з середовищем, з соціальними обставинами і життєвими колізіями.

Головним жанром реалістичної літератури ХІХ ст. відповідно стає соціально-психологічний роман. Він найповніше відповідає завданню об'єктивного художнього відтворення дійсності.

Вершиною критичного реалізму стала творчість найвидатнішого французького романіста Оноре де Бальзака, автора циклу романів під загальною назвою «Людська комедія». Створивши 98 із задуманих ним 150 романів про життя сучасної йому Франції, Бальзак здійснив творчий подвиг, відобразивши характери і звичаї свого часу. Він не тільки дав широку і глибоко правдиву панораму життя його епохи, але й відкрив етичні істини, які мають загальнолюдське значення.

Трагедію особистості Панаса Мирного відбив уже в назві - при виданні 1903р., в Україні твір був названий «Пропаща сила». У романі, за визначенням І. Франка, «змальовано майже столітню історію українського села», розкрито тогочасну дійсність в усіх її складностях і суперечностях.

Соціально-психологічний роман - це роман, у якому суспільно значущі події і суспільні процеси передаються шляхом розкриття психології героїв, їх думок, прагнень і переживань. Українська література, зокрема проза, з часів Шевченка зазнала значного розвитку. Та особливе місце в багатому літературному доробку українських прозаїків посідає творчість Панаса Мирного та Івана Білика, зокрема їхній роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Це перший в українській літературі соціально-психологічний роман. Він вражає масштабністю зображення дійсності і в часі, і в просторі, змалювання широкої галереї персонажів, які представляють різні класи та стани українського суспільства і феодальної доби, і перших пореформених років. Новаторство твору виявилось не тільки в соціальному вмотивуванні поведінки героїв, а й у тонкому психологічному аналізі найпотаємніших порухів людської душі.

Значення твору

«Якби я міг, - писав ще в юнацькі роки письменник, - показати безталанну долю життя людського, високу його душу, яка вона є у мирі, - то б моя слава була і моя надія справдилася». Зараз ми з повним правом можемо зазначити, що мрія Панаса Мирного здійснилася. Визначні його твори зажили справжньої світової слави,стали великим здобутком не лише української, а й світової літератури.

Панас Мирний - письменник-новатор, активний продовжувач ідейно-творчих традицій великого Шевченка. Отже, можна говорити, що роман Панаса Мирного та Івана Білика вперше відкрив українській літературі нові горизонти, це був роман новаторський не тільки у відтворенні соціально-політичних рухів, а й у точному відображенні пороків людської душі, нехай і такої темної і заплутаної, як душа Чіпки Вареника.

Размещено на Allbest.ru