Дж.Б. Шоу "Пігмаліон", "Дім, де розбиваються серця"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка

Індивідуальне завдання

Дж.Б. Шоу «Пігмаліон», «Дім, де розбиваються серця»

Виконала студентка

групи АФ - 35

Спанчак Олена

Дрогобич - 2012

Зміст

Вступ

Життєвий та творчий шлях Дж.Б. Шоу

«Пігмалон» проблематика і система персонажів

«Дім, де розбиваються серця» проблематика і система персонажів

Висновок

Вступ

На межі XIX-XX століть у світовій драмі почали з'являтися нові типи драматичних конфліктів. Принципово новим у розвитку театру було те, що ідеї, а не особисті взаємини героїв стали головними, активними й драматичними учасниками сценічної дії. Саме Б. Шоу (Нобелівська премія - 1925 року) разом із Г. Ібсеном і А. Чеховим був "батьком" гостро соціальної, інтелектуальної драми, "драми ідей". Продовжуючи на новій основі традиції ібсенівського театру, Б. Шоу створив неповторно своєрідну драматургічну систему.

Джордж Бернард Шоу - видатний англійський драматург, критик, романіст і громадянський діяч, був ще одним представником “нової драми” наприкінці XIX - першої половини XX століття. Надхнений новоторством Г. Ібсена, він створив власну, цілком оригінальну театральну естетику - інтелектуальний проблемний реалістичний театр. Одним з ульблених засобів впливу Шоу на свідомість своїх читачів та глядачів був парадокс. У такий спосіб він аж ніяк не намагався заробити дешеву популярність. Письменник мав на меті зовсім інакше - змусити людину по-новому неупереджено поглянути на традиційні цінності, звільнити її від влади застарілих стереотипів. Саме з цих причим Шоу віддавав перевагу “відкритим”, незавершеним закінченням, які не усували проблем, що розглядались у п'єсах, а навпаки, ставили нові. Драматург закликав сучасників піти важким і небезпечним шляхом Свободи, не тільки політичної чи економічної, а насамперед духовної.

Творчість Бернара Шоу - видатного англійського драматурга, одного з засновників реалістичної драми ХХ ст., талановитого сатирика, гумориста, дотепний парадоксаліста - користується заслуженою популярністю і досих пір викликає загальний інтерес. Бернар Шоу вивів англійську драму кінця XIX ст. з глухого кута, створеного «комерційними театрами» та розважальнимиабо сентиментальними п'єсами, він відкрив перед нею широкий шлях соціальної та проблемної драматургії. Ще до початку першої світової війни англійська буржуазна інтелігенція перестала ідеалізувати свій світ і його духовніцінності і втратила той оптимізм, з яким вона колись виступала в XIXстолітті. Вже перші десятиліття ХХ століття ознаменований появою в Англії ряду драматургів, які прагнули говорити правду про соціальному житті країни, пробезправ'я робочого класу, про нерівність жінок, про ненормальних сімейних відносинах. Всі вони, так чи інакше пов'язані з Бернаром Шоу, надихнули його прикладом.

Життєвий та творчий шлях Дж.Б. Шоу

Корені оригінального світогляду письменника слід шукати в його дитинстві та юності. Джордж Бернард Шоу народився у 1856 році в Дубліні, столиці Ірландії, яка тоді була однією з бретанських колоній. Батько Шоу був комерсантом-невдахою, який, дотого ж, дуже пив. Мати була обдарованою жінкою, мала непоганий голос, але відчувала себе нещасливою за таким чоловіком. Життя родини супроводжували матеріальні нестатки, несприятливий моральний клімат (його шоу потім відтворив у своїй трагікомедії “ Дім, де розбиваються серця”): батьки часто сварилися і неприділяли належної уваги своїм дітям (окрім Бернарда, вони мали ще дві дочки). Майбутній драматург відчував себе покинутим і самотнім. Школи, де він навчався, були поганими, і хлобчик здебільшого добував знання самотушки. Він багато читав, захоплювався музикою. Поступово мати знайшла вихід із сімейної драми - вона почала вивчати музику, що потім дала їй змогу оселитися у Лондоні, де вона заробляла на життя приватними уроками співів. А Бернард Шоу якому тоді виповнилось лише 15 років, залишився віч-на-віч із хворим батьком і змушений був дбати про шматок хліба. Він покинув школу і почав працювати, спочатку клерком, а потім головним касиром у земельній конторі. Безумовно, така “кар'єра” зовсім не влаштовувала талановитого юнака, який мріяв про музику і письменництво. Одначе ті перші роки самостійного життя виховали незалежність його духу, вміння витримувати удари долі.

Ще одна риса світогляду Шоу бере початок у дитинстві - релігійне вільнодумство. Він виховувався в родині, байдужій до релігії. Його мати ніколи не забувала демонструвати свій атеїзм, атеїстами були й інші родичі. Шоу та його сестри навіть не відбували конфірмації. Нові можливості для розвитку незалежного духу постали перед Шоу з 1876 року, після переїзду до Лондона, який назавжди став місцем проживання великого драматурга. Тут він продовжив самоосвіту його душа і розум відкриваються всім інтелектуальним та естетичним впливом “кінця віку”. Його друг і меценат У. Арчер згадує, як він у перше побачив Шоу в бібліотеці Британського музею. Перед ним лежали “Капітал” К. Маркса і партитура опери “Золота Рейна” Р. Вагнера. Він по черзі читав обидва твори. Цей епізод дуже типовий для Шоу, який завжди збагачувався найрізноманітнішими здобутками в науці, філософії, мистецтві. Приваблювала його й політична та громадська діяльність. Ще в дитинстві, а також за часів роботи клерком у Дубліні Шоу зіткнувся з несправедливостями сучасного світу. Лондон тільки значно поглибив його почуття обурення недосконалим суспільним ладом. У нього сформувалася відверто антибуржуазна позиція, якій він був вірний до кінця. Йому здавалося, що він відшукав шляхи поліпшення ситуації. Свої надії він покладав на модний тоді соціалізм, але не революційний, а реформаторський. У 1884 році Шоу став членом Фабіанського товариства, метою якого було сприяння нереволюційному перетворенню капіталістичного суспільства на соціалістичне. Вступивши до Фабіакського товариства, Шоу виявив непересічні здібності мітингового оратора і пропагандиста. У словесних баталіях із опонентами він вигострював свою грізну зброю - в'їдливі жарти. Виховував він у собі і вміння поглянути на звичайне під нетрадиційним парадоксальним кутом зору - якість, без якої його інтелектуального проблемного театру просто не існувало б.

Ще один чинник мав велике значення для формування його світогляду і естетики: Шоу був ірландцем за національністю, а не англійцем. Він належить до групи так званих англо-ірландських письменників (представники літератури Великобританії, які народилися в Ірландії і вважали себе ірландцями). Майже всі вони були сміливими новаторами в царині мистецтва слова. Тут варто згадати хоча б такі імена, як О. Уайльд, У.Б. Їтс, Д. Джойс, без яких просто немжливо уявити історію світового модернізму XX ст.

Здається, що складне становище цих митців всередині британської культури зумовлювало їхнє своєрідне художнє світобачення. Їм було тісно в провінцівному Дубліні і не дуже затишно в Лондоні, де вони завжди залишалися чужинцями та мали своєрідний комплекс “вигнанців”. Це відчуження ірландських діячів культури в Лондоні відчувалось особливо гостро на тлі тієї запеклої боротьби, що розгорнулася наприкінці XIX - початку XX ст. навколо “ірдандського питання” - боротьби Ірландії за свою незалежність, яка була невідривна від релігійних розбіжностей між цими частинами Великої Британії. З цих причин саме англо-ірландські письменники одними із перших в XX ст. на власній долі відчули ті колізії, що визначають самопочуття сучасної людини, та зуміли знайти адекватну художню мову, щоб розкрити в своїх творах всю маштабність цієї трагедії. Звичайно, Шоу був далекий від тих настроїв, які потім назвали модерністськими та якими захоплювались інші представники англо-ірландської літератури. Він швидше метець протележного типу, ніж, наприклад, Джойс або Їтс. Крізь усе життя проніс Шоу віру в могутність людського розуму, постійно наголошував на суспільному призначенню мистецтва. Але попри все багато в чому він був ірландцем. “Англія завоювала Ірландію. Що мені робити? Завоювати Англію”, - жартував він. А друг Шоу, письменник і публіцист Честертон, додав: “Бернард Шоу відкрив Англію як чужинець, як загарбник, як переможець. Одне слово як ірландець”. Суто ірландским є сміх письменника - іронічний, безжаліний, раціональний. Своєрідним викликом британський імперський ідеології була і його моральна підтримка боротьби його співвітчизників за незалежність. Ось у чому Шоу також був “чужинцем” у “старій добрій Англії”. А це означало, зокрема, і те, що він дивився на її проблеми свіжин оком, ніби з відстані, що давало йому змогу помічати суперечності та парадокси англійської дійсності там, де звичайні англійці їх просто не бачили. Бернард Шоу війшов в літературу зрілою людиною. Його першими творами були газетні статті, критичні праці з питань музики, які він підписував псевдонімом Corno di Bassetto, а також театральні резенції, що виходили під ініціалами G.B.S. - Джордж Бернард Шоу.

На ниві красного письменства він дебював п'ятьма романами, які, однак, не принесли йому успіху. Значною подією в історії театрального мистецтва Англієї і всіє Європи було видання критичного нарису “Квінтесенція ібсенізму”. Це означало, що “порушник спокою”, “соціаліст” і “марксист” Шоу включився в боротьбу за “нову драму”. Як випливає із назви нарису, його центральна тема - суть театральної революції Г. Ібсена. вибір такої теми не був випадковим. Шоу свідомо намагався привернути увагу до постаті норвезького митця, аби сприяти радикальному оновленню англійського театру, де переважали водевілі, дешеві мелодрами чи розважальні “добре зроблені” п'єси В. Сарду або Е. Скріба. Шоу вірив, що настав час для нової проблемної драматургії, основоположником якої був автор “Лялькового дому” і “Будівничого Сольнеса”. Не варто казати, що “Квінтесеція ібсенізму” - це не науковий трактат, який відстворено розглядає внесок Ібсена в розвиток світової драматургії, а й виклад власного кредо Шоу-драматурга. Після цього він ще неодноразово повертався до теорії драми протягом усього свого тривалого життя.

Спробуємо узагальнити, в чому полягає його новаторство у царині театру.

1. Персонаж. Людей за межами літератури, а також персонажів своїх п'єс Шоу поділяв на філістерів, тобто рабів загальновизнаних цінностей, і бунтівників, які відмовляються прийняти на віру те, що бездумно повторює більшість. Він запропонував й іншу класифікацію людей та персонажів : ідеалістів - тих, які живуть неперевіреними, фальшивими ідеалами, і “реалістів”, які скептично споглядають на навколишній світ, скоряються критичному розумові, нешабнно мислять, добре розуміють хвороби і вади світу, але ці знання не вбивають їхнього прагнення до кращого облаштування того світу. Завдання драматурга, на думку Шоу, полягає в тому,щоб викривати філістерську та “ідеалістичну” мораль, критикувати й знищувати фальшиві цінності. Саме в тому насамперед, на його переконання, полягло значення творчості Г. Ібсена, саме Шоу брався продовжити його справу. Але він не тільки захоплювався норвезьким драматургом, а й критикував його, зокрема, за те, що той навіть не вдавався до спроби створити того позитивного персонажа, який міг би протистояти світові брехні.

2. Завдання театру. “Дискусія”. Театр для Шоу - засіб виховання свідомості людей, але здійснюється це виховання не розтлуматчення готових істин, а постановкою проблем. П'єса повинна мати “відкриту” кінцівку, спонукати читача до відповідіна поставленні запитання. Першим драматургом, хто використав цей прийом, був знову-таки Ібсен.саме таку “кінцівку” має “Ляльковий дім”. Сучана драма, продовжує Шоу, обов'язково повинна бути з дискусією, а не будуватись на емоційній ситуації. Під “дискусією” він розумів насамперед ідейний конфлікт, наявність у п'єсі носіїв протилежних, але однаково добре обгрунтованих поглядів. Взірцем такої “дискуції” є фінал “Лялікового дому” Ібсена, коли Нора каже Хельмеру:”Ми повинні сісти і обговорити усе, що трапилося з нами. При такому підході Шоу називав традиційні способи побудови інтриги - “лббовні трикутники”, а також такі- розв'язки, як убивство або самогубство, позбавленими драматизму ситуаціями. П'єса мусить бути ”фабрикою думки”,”пробудженням сумління”, сутичкою ідей, а не сценами життя чи картинами переживань. Тому Шоу надавав перевагу створенню не типів,а образів, підпорядкованих сутичці ідей. Саме в цьому конфлікті протилежних думок і слід шукати джерело драматичного. Шоу фактично відмовився від традиційної структури п'єси: зав'язка - розвиток дії - розв'язка. На томість він запропонував інший варіант: зав'язка - розвиток дії - дискусія, тобто весь перебіг подій повинен готувати фінальну розмову-суперечку, упродовж якої головна проблема п'єси не розв'язується, а, навпаки, ще більше загострюється. Конфлікт ідеї формує сюжет не тільки п'єси-дискусії, а й п'єси-притчі і трагікомедії.

3. Парадокс. Надзвичайно велика роль в п'єсах Шоу парадоксу, як основному засобові постановки проблеми. Парадокси Шоу не тільки словесні. Парадокс складеться в основу ситуації, навколо якої розгортається дія п'єси. Шоу говорив, що його парадокси відбивають дійсність, що парадоксальної не його п'єси, а саме життя, а він лише розкриває людям на це очі

4. Проблема жанру.Трагікомедія . Ще один засіб загострення проблеми, який Шоу теж проголосив відкриттям Ібсена, - повне змішування комедії і трагедії. Сучасна п'єса може бути тільки трагікомедією, причому, як комедія, так і трагедія виконують зовсім інші завдання, ніж це було раніше. Трагедія “більш не залякує”, не намагається підкорити емоції глядача жахливими чи катастрофічними подіями заради досягнення очищення. Комедія більше не повчає, розважаючи, не виправляє звичаї, сміючись, а обидві вони мають іншу мету - поставити глядача перед проблемою.

5. Втручання автора в дію. Драма і роман. Персонажі в п'єсах англійського драматурга цілком залежні відавторської волі. Їхні характери повністю визначені ідейним завданням. Шоу супроводить вчинки і репліки героїв коментарями та ремарками, а також широко використовує систему передмов і післямов, за допомогою яких владно вривається у дію, скеровує її та надає їй сенцу.

6. Театр і політика. Шоу-новатор усунув бар'єри між театром і політикою, між театром і публіцистикою. Його сатиричні п'єси - грізна зброя в його боротьбі за власні ідеали. Вони також є дуже оригінальними, звичайно ж, парадоксальним засобом пропаганди і агітації. У 1950 році Джордж Бернард Шоу помер.

«Пігмалон» проблематика і система персонажів

Серед творів, написаних Б. Шоу до Першої світової війни, найширшої популярності набула комедія "Пігмаліон" (1912). Вихідною точкою для драматурга був античний міф про скульптора Пігмаліона, який створив статую морської богині Галатеї. Вражений красою власного витвору, Пігмаліон ублагав богиню кохання Афродіту вдихнути в Галатею живу душу. Статуя ожила і, перетворившись на прекрасну жінку, стала дружиною скульптора. Б. Шоу запропонував сучасний варіант прадавнього міфу: в центрі уваги письменника не всесильне кохання, а проблеми багатства особистості й можливості реалізації духовного й інтелектуального потенціалу людини. Крім того, порівняно з міфологічною історією, взаємини сучасних Пігмаліона та Галатеї такі заплутані й дивні, що мимоволі виникає питання: а чи не є вибір назви ще одним парадоксом Шоу? "Хто є хто" в дуеті головних героїв? Пігмаліон насправді створив свою Галатею, а Хіггінс лише "шліфує" особистість, яка поступово змінюється сама й змінює свого "перетворювача". Професор фонетики Хіггінс, який у драмі Шоу виступає своєрідним Пігмаліоном, укладає парі з полковником Пікерінгом, що він проведе науковий експеримент - за кілька місяців навчить вуличну торговку квітами Елізу Дулітл правильній вимові і зробить так, щоб "її з успіхом могли прийняти за герцогиню". Експеримент Хіггінса дає блискучі результати. Еліза, яка знала лише лихо й злидні, в атмосфері поваги до її особистості виявляє надзвичайні здібності, розум, талант і почуття внутрішньої гідності. "Перетворення" Елізи, на думку Шоу, покликане заперечити думку про те, що соціальні бар'єри нездоланні: насправді вони лише заважають людям реалізувати закладені в них можливості. Шоу безмежно вірить у культуру, знання, які, за словами "прозрілого" Хіггінса, "знищують прірву, що відділяє клас від класу і душу від душі". Хіггінс веде Елізу в аристократичне суспільство, і вона затьмарює світських дам не лише красою. Пігмаліон-Хіггінс, торкнувшись своїм різцем до цієї Галатеї, розбуркав приспані в ній духовні й інтелектуальні сили, і його витвір виявився вищим і кращим за нього самого. Тут виникає характерна для драматурга тема бідності як сили, яка гальмує інтелектуальний розвиток людини. Із цією ідеєю пов'язаний справжній демократичний пафос п'єси Шоу. Народ в уявленні письменника - неопрацьований, але цінний матеріал, коштовний мармур, в якому закладені можливості перетворення на величний "твір мистецтва". Головною проблемою, яку Шоу майстерно вирішує в «Пігмаліона», стало питання «чи є людина змінною істотою». Це положення в п'єсі конкретизується тим, що дівчина з Іст Енду Лондона з усіма рисами характеру вуличного дитини, перетворюється на жінку з рисами характеру дами вищого світу.

Щоб показати, як радикально можна змінити людину, Шоу вибрав перехід з однієї крайності в іншу. Якщо така радикальна зміна людини можливо у відносно короткий час, то глядач повинен сказати собі, що тоді можливе і будь-яке інше зміна людської істоти.

Друге важливе питання п'єси - наскільки мова впливає на людське життя.

Що дає людині правильну вимову? Чи достатньо навчиться правильно говорити, щоб змінити соціальне становище?

Ось що думає з цього приводу професор Хіггінс:

«Але якби ви знали, як це цікаво - взяти людину і, навчивши його говорити інакше, ніж він говорив, до цих пір, зробити з нього абсолютно інше, нова істота. Адже це означає - знищити прірву, яка відділяє клас від класу й душу від душі».

Як показується і постійно підкреслюється в п'єсі, діалект лондонського сходу несумісний з істотою леді, так само як і мова леді не може в'язатися з істотою простої дівчини-квіткарки з східного району Лондона. Коли Еліза забула мову свого старого світу, для неї закрився туди зворотний шлях. Тим самим розрив з минулим був остаточним. Сама Еліза в ході п'єси ясно віддає собі звіт у цьому. Ось що вона розповідає Пікерінга:

«Вчора вночі, коли я бродила по вулицях, якась дівчина заговорила зі мною, бо я хотіла їй відповісти по-старому, але у мене нічого не вийшло».

Бернард Шоу приділяв багато уваги проблемам мови. У п'єси була серйозне завдання: Шоу хотів привернути увагу англійської публіки до питань фонетики. Він ратував за створення нового алфавіту, який більшою мірою відповідав би звуків англійської мови, ніж нині існуючий, і який полегшив би завдання вивчення цієї мови дітям і іноземцям.

До цієї проблеми Шоу неодноразово повертався протягом свого життя, і згідно з його заповітом велика сума була залишена їм на дослідження, що мають на меті створення нового англійського алфавіту. Дослідження ці продовжуються до цих пір, і всього кілька років тому вийшла в світ п'єса «Андрокл і лев», надрукована знаками нового алфавіту, що був обраний спеціальним комітетом з усіх варіантів, запропонованих на здобуття премії.

Шоу, бути може, першим усвідомив всесилля мови в суспільстві, його виняткову соціальну роль, про яку побічно в ті ж роки заговорив психоаналіз.

Саме Шоу сказав про це в плакатно-повчальному, але від того не менш іронічно-захоплюючому "Пігмаліона". Професор Хіггінс, хай і у своїй вузькій спеціальній сфері, але все ж випередив структуралізм і постструктуралізм, які в другій половині століття зроблять ідеї "дискурсу" та "тоталітарних мовних практик" своєї центральною темою.

Утім, "науковий" експеримент Пігмаліона-Хіггінса суперечить моральній відповідальності перед Елізою, долею якої він так безвідповідально скористався. Хіггінс порівнює свою роль із роллю Творця. Але для Шоу наслідувати дії Творця ще недостатньо. Він вважає, що творча діяльність людини повинна підпорядковуватися більш високій меті, ніж проста гра з життям. Фонетичний експеримент Хіггінса відбувається за принципом "людина для фонетики", а не "фонетика для людини". Еліза певний час є для нього лише дослідним матеріалом, і її внутрішній світ його ніяк не цікавить. Він не замислюється над тим, якою буде подальша доля його "Галатеї" і що їй робити з її розумом і красою у світі, де для неї немає місця. Що ж робити з Елізою? Це питання постає не лише перед Хіггінсом, але й перед самим автором "Пігмаліона". Звичайно, можна знову повернути її в безодню злиднів і примусити продавати квіти, можна, нарешті, віддати ЇЇ заміж за кого-небудь. Утім, "Пігмаліон" не розважальна драма, і Шоу лише кепкує над своїм глядачем, натякаючи на можливість традиційної "щасливої розв'язки". Щоправда, в атмосфері комедії витають натяки на почуття кохання, що зароджується, хоча й не зовсім усвідомлено. Але Шоу не мав наміру завершувати свою п'єсу шлюбом "Пігмаліона" і "Галатеї". Одружитися з Хіггінсом, із Фредді чи з вельможним герцогом - мало для його героїні, справжнє покликання якої бути вільною людиною. Жанр п'єси-дискусії надає характеру пристрасної полеміки висловлюванням і вчинкам персонажів "Пігмаліона".

«Дім, де розбиваються серця» проблематика і система персонажів

драматургія шоу пігмаліон дім серце

"Будинок, де розбиваються серця" - одна із кращих, найбільш поетичних п'єс Шоу. У творчій біографії Шоу п'єса займає особливе місце. Нею відкривається період діяльності драматурга, що звичайно називають другою епохою його творчості. Настання цієї епохи було результатом великих світових потрясінь. Війна 1914р. дуже вплинула на Шоу. У передмові до п'єси автор розвиває думку про непоправну зіпсованість миру й людини. Це сумний стан людства драматург розглядає як результат світової війни. Основною темою п'єси, як пояснює драматург, повинна була стати трагедія "культурної дозвільної Європи перед війною".

Злочин англійської інтелігенції, відповідно до твердження Шоу, полягало в тім, що, замкнувши у своєму тісному відособленому мирке, вона надала всю область життєвої практики в розпорядження безпринципних хижаків і неосвічених ділків. У результаті відбувся розрив культури й життя. Підзаголовок п'єси - «Фантазії в російському стилі на англійські теми» - пояснений Шоу в передмові, написаній в 1919р. У ньому він називає найбільшими майстрами в зображенні інтелігенції Л. Толстого («Плоди освіти») і Чехова (п'єси).

З 1913 по 1917 роки Шоу працював над великою і серйозною п'єсою, яку навіть не сподівався побачити на сцені, тому що наступив, здавалося, кінець «високої драми »і театри перетворилися на свого роду кабаре для солдатів. «Будинок, де розбиваються серця» - сама сумна з п'єс Шоу: в ній відбилися всі його роздуми і розчарування тих важких років. Це гірке, трагічне визнання кризи англійської буржуазної цивілізації, найгостріша насмішка над брехнею і нелюдськістю капіталістичних відносин. Одне із самих значних творів Шоу, ця п'єса не втрачає свого значення і при зіставленні з тим кращим, що було створено ним в наступні роки, і знаменує початок нового етапу в творчому розвитку драматурга.

Дія драми відбувається під час першої світової війни. Події розвиваються в будинку, що належить колишньому шкіперу Шотоверу яка побудована на зразок старовинного корабля. В основі сюжету - історія не відбулася одруження ділка Менген на Еллі, дочки винахідника-невдахи, «природженого борця за свободу». Дім Шотовера не справжній корабель, і все в цьому будинку обертається несправжнім: несправжнім виявляється і любов. Капіталісти прикидаються божевільними, шляхетні й самовіддані люди приховують своє благородство, зломщики виявляються несправжніми злодіями, романтики - дуже практичними і приземленими людьми. Серця в несправжню будинку теж розбиваються не по неварта.

Читающий п'єсу не дивується, коли один із її героїв заявляє: «Англія це чи дім божевільних?», У п'єсі парадоксально все з початку і до кінця.

Парадоксальні думки, які висловлюють її персонажі в діалогах. П'єса пронизана символікою, яка допомагає глибше зрозуміти сенс, вкладений автором в образи. Нова манера Шоу, основи якої були закладені у «Домі, де розбиваються серця», не послабила його реалістичних узагальнень.

Навпаки, письменник явно шукав все більш ефективних шляхів вираження своїх думок, які ставали на цьому новому етапі не менше, а, можливо, більш складними і суперечливими, ніж у довоєнний період його літературної діяльності.

Шоу зобразив «вродливих і милих сластолюбців», котрі ненавидять політику, уникають контактів з політиками, чиновниками і газетярами, створивши для себе нішу, у якій не визнають нічого, окрім порожнечі. Природа, «що не визнає порожнечі, негайно заповнила її сексом та всіма іншими різновидами вишуканих насолод. Добре освічені, начитані, маючи тонкий вишуканий смак, ці люди були надто ледачими і поверховими, потрапивши у залежність від варварів, вискочнів у міністерських фотелях, неймовірно темних у царині сучасної думки».Шоу намагався показати, що справжня романтика полягає в умінні дивитися життю просто в обличчя. І з цим умінням капітана Шотовера, винахідника, який багато що може зробити власними руками, не може зрівнятися ні вигаданий романтизований образ героя-коханця Гектора Хешебая, який уже давно набрид йому самому, ані показна заповзятливість ділка новітнього штибу Менгена. Осмислений відхід від справ Шотовера, котрий не хоче працювати на війну, тісно пов'язаний із його справдешньою захопленістю життям. Шоу стверджував, що життя готує для людини такі сюрпризи, які не спромоглися б передбачити ні Г. Веллс, ані Ч. Дарвін. Шотовер не визнає і псевдоромантичних батьківських почуттів. Зі своїми доньками він вимогливий і навіть суворий, прагне бачити в них людей, здатних на осмислені, гідні вчинки. Саме тому Шотоверові подобається Еллі Ден, наймолодша і найжиттєздатніша героїня п'єси, у якій капітана захоплює здатність спокійно, без екзальтації пережити крах ілюзій і тверезо поставитися до життя. До того ж, у житті Еллі є справжня романтика: вона готова самовіддано піклуватися про свого батька. Можливо, саме цього бракує донькам самого Шотовера. Кожен із мешканців дому повторить фразу про розбите серце, і кожен по-своєму щиро. Проте не у багатьох із них вистачить снаги не впасти у відчай. Мужності у повсякденності -- саме цього Шоу вимагав від своїх сучасників.

Висновок

Шоу був одним із найвеличніших європейських інтелектуалів, який зазнав складної ідейної еволюції. Він був свідком таких історичних подій, як перша і друга світові війни, Жовтневий переворот в Росії, прихід до влади Гітлера, і кожна з них мала жвавий відгук не тільки в театральній творчості Шоу, а й виступах, статтях, інтерв'ю. Він завжди залишався політичним бійцем. Творчість Шоу - розгорнута і всеосяжна панорама інтелектуального й політичного життя Західної Європи та світу протягом першої половини ХХ ст. Починаючи з 1900р. і до 30-х років він був найвпливованішим драматургом Великобританії. Унаслідок його діяльності англійський театр пішов зовсім іншим шляхом і знову, як і за часів Шекспіра, став одним із вирішальних чинників розвитку світового театрального мистецтва. Шоу був патріотом своєї землі. Основна думка драматурга - «П'єси створюють театр, а не театр створює п'єси». Він вважав, що основа нового театру - це насамперед Ібсен, Метерлінк і Чехов

Велике значення в новій драмі, на думку Б. Шоу, повинні займати ремарки, що містять інформацію про час доби, обставини, політичної й суспільної ситуації, манерах, зовнішності й інтонації акторів.

З'являється особливий жанр «драми-дискусії», присвячений «опису й дослідженню його [суспільства] романтичних ілюзій і боротьбі окремих особистостей із цими ілюзіями». Так у драмі «Будинок, де розбиваються серця» (1913-1917) зображені «гарні й милі сластолюбці», що створили для себе нішу, у якій не терпіли нічого, крім порожнечі

Цілком очевидно, що оцінювати творчість Шоу як на ранньому етапі його розвитку, так і після «Будинки, де розбиваються серця», можна і слід лише з урахуванням художньої ємності його творчості, викривального напруження його сатири, дієвості складного, але не завжди реалістичного методу драматурга. За життя, а тим більше після смерті Шоу в 1950 році його намагалися представити як жартівника і жартівника, який сам не приймав всерйоз свої каламбури, парадокси і «ексцентріади». Але не слід забувати, що драма Шоу була і завжди залишалася драмою-дискусією, драмою ідей. Вона розгорталася не в розкритті характерів або навколо розважальної фабули, а як доказ того або іншого становища.

Список літератури

1. Аникст А.А. Теория драмы на Западе во второй половине XIX века.- М., 1988.;

2. Балашов П.С. Художественньїй мир Б. Шоу.- М., 1982.;

3. Зингерман Б.И. Очерки истории дамы XX века.- М., 1979.;

4. Шоу Б.О драме и театре.- М., 1963.;

5. Образцова А.Г. Драматургический метод Бернарда Шоу.- М., 1965.;

6. Гражданская 3.Т. Б. Шоу. Очерк жизни и творчества.- М., 1979.;

7. Веселая Выдуша, Бернард Шоу.- Кишинев, 1988.

Размещено на Allbest.ru