Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Творчість О. Бальзака

1.1 "Людська комедія": план та задум

2. Романтизм в Англії

2.1 Англійські поети романтичної доби

2.2 "Озерна школа"

3. Романтизм у Франції

3.1 Етапи французького романтизму

3.2 Творчість Франсуа Ренеде Шатобріана

3.3 Творчість Віктора - Марі Гюго

4. Творчість Марка Твена. Періодизація творчості. Ранні оповідання

4.1 Особливості гумористичних творів Марка Твена

бальзак поет романтизм гюго

1. Творчість Бальзака

Оноре Бальзак народився в Турі 20 травня 1799, помер у Парижі в 1850 році. Він був свідком піднесення і падіння Наполеона, повернення до влади династії Бурбонів, подій революції 1830 року; він жив в століття, коли аристократія і буржуазія прийшли до компромісу і живі Журден не здавалися смішними і легко досягали бажаного. 3 1821 по 1825 р. Оноре де Бальзак спочатку у співавторстві з іншими, а потім самостійно почав писати і випускати романи, сповнені таємниць, жахів і злочинів, романи: "Бірагська спадкоємиця" (1822), "Остання фея, або Нова чарівна лампа" (1822) та ін. Молодий прозаїк підписував їх різними псевдонімами і надалі відмовлявся включити у зібрання своїх праць.

У 1836 році, уже будучи відомим, він перевидав деякі з них, але під псевдонімом Орас де Сент-Обен. Хоча псевдонім був не більш як секретом, Бальзак так і не зважився видати ці книжки за свої.

Справжня бальзаківська творчість почалася на порозі революції 1830 року, яку письменник прийняв, однак дуже швидко зрозумів, що народ обманутий. Та все ж значна частина його творів розкрила тему Реставрації ("Гобсек", "Шагренева шкіра", "Полковник Шабер", "Батько Горю", "Музей старожитностей").

У 1833 р. побачив світ роман "Євгенія Гранде", який визначив нову епоху у творчому розвитку О. де Бальзака. Предметом зображення у новому творі стала буржуазна повсякденність з її зовнішнім і реальним плином. Одразу ж після публікації книги у Бальзака виник задум про об'єднання всіх своїх творів в епопею.

У 1835 р. після публікації роману "Батечко Горіо" до письменника прийшла справжня слава і визнання. З'являлися одна за одною новели і романи. Початок 30-х pоків ознаменований не тільки інтенсивною літературною діяльністю Бальзака. 40 - ві роки XIX ст. -- останній період творчості Бальзака і не менш значний і плідний. Вийшло 28 нових романів прозаїка. Проте з осені 1848 р. він працював мало і майже нічого не друкував, бо стан його здоров'я різко погіршився. Могутній організм творця "Людської комедії" був зломлений непосильною працею. Бальзак власне згорів у праці, доживши майже до 50-ти років. Це сталося 18 серпня 1850 р. Однак висновком його творчої діяльності та майстерності стала "Людська комедія", яка принесла йому справжнє визнання і безсмертя у віках.

1.1 "Людська комедія" план та задум

Влада золота стала однією із наскрізних тем світової літератури. Майже усі видатні письменники XIX--XX ст. зверталися до неї. He став винятком і видатний французький прозаїк Оноре де Бальзак, автор циклу романів під загальною назвою "Людська комедія", який він писав більше 20 років.

Зв'язок прози митця з реальним життям Франції епохи Реставрації складний і багато чисельний. Він уміло переплітав згадки про історичні деталі та реальні події з прізвищами героїв "Людської комедії" і описаними в ній подіями. Але Бальзак не мав на меті відтворити точну копію дійсності. Він не приховував, що на тому, якою постала в "Людській комедії" Франція, лежав відбиток його уявлень про сенс і зміст людського життя та історії цивілізації в цілому. Але можна точно сказати, що він послідовно реалізував у своїй творчості гуманістичний погляд на історію цивілізації. Письменник вирішив у своїх творах показати якомога ширшу панораму життя Франції своєї епохи, але згодом переконався, що це неможливо здійснити в рамках одного роману. Так почав складатися цикл, який у 1842 р. отримав назву "Людська комедія".

Оскільки план бальзаківської епопеї визрівав поступово, то й принципи класифікації творів, які ввійшли до неї, багаторазово змінювалися. Спочатку митець планував назвати головну працю свого життя "Соціальні етюди", але згодом "Божественна комедія" Данте навела його на іншу думку стосовно назви твору. Вона прийшла до письменника не одразу, а набагато пізніше (за аналогією до "Божественної комедії" Данте). Трагедія XVIII ст. змінилася комедією середини XIX ст. Першим кроком на шляху до "Людської комедії" стало звернення Бальзака до жанру "фізіологічного нарису", який не мав нічого спільного з фізіологією в медичному тлумаченні цього слова. "Фізіологічний нарис" -- художня публіцистика, яка зачіпає сучасні теми й розробляла багатий матеріал соціально-побутових і психологічних спостережень.

Перші начерки грандіозної праці з'явилися з 1833 року ("Шагренева шкіра"), робота над останніми сторінками закінчилася незадовго до смерті автора ("Зворотній бік сучасної історії", 1848). У 1845 р. письменник склав список усіх творів "Людської комедії", який налічував 144 назви. Але реалізувати свій задум у повному обсязі він не встиг. Називаючи свою працю саме так, а не інакше, Бальзак хотів підкреслити: "Людська комедія" повинна була мати для його часу таке ж значення, яке мало для епохи середньовіччя велике творіння Данте. Але "у вдало придуманому назві можна було також побачити і прагнення письменника протиставити божественному, потойбічного - земне, людське, колам Дантового пекла - соціальні" кола "людського суспільства".

Усі романи Бальзак розподілив за трьома розділами, назвавши їх "Етюди звичаїв XIX століття", "Філософські етюди", "Аналітичні етюди". Перший з розділів, самий великий, включає в себе 72 романи, що представляють собою "Сцени приватного життя", "Сцени провінційного життя", "Сцени паризького життя". Слід зауважити, що слово "етюди" Бальзак вживає в його прямому значенні - вивчення, дослідження. І слово "художник" у Бальзака синонімічно поняттю дослідник, людина пошуку, творчого творчої праці, до якої області знань не належав би він. Себе Бальзак теж вважав дослідником-істориком і завдання своє як художника бачив в осягненні соціального світу, у виявленні внутрішніх пружин і зв'язків. Тому кожне явище в зображенні Бальзака набувало типовий для епохи характер.

Створюючи "Людську комедію", романіст слідував принципом циклічності. Багато його герої переходили з одного твору в інше: це адвокат Дервіль, доктор Бьяншон, Ежен де Растиньяк, каторжник Вотрен, поет Люсьєн де Рюбампре, члени сім'ї графа де Ресто, банкіра Нусінжена та ін. В одних романах вони постають як головні герої, в інших - як другорядні, в третіх - проходять стороною, то ховаючись у тінь, то знову освітлювались яскравим світлом. Письменник зображує еволюцію їхніх характерів у різному віці, в різних обставинах, в дні гірких розчарувань і в хвилини урочистості.

Письменник не уникав складних сюжетів, але все в його книгах зрозуміло, мотивовано, в них немає таємничих нерозгаданих ситуацій. Бальзак умів показати загальний зв'язок інтересів, це створювало напруженість і динамічність у розвитку дії.

Осягнути грандіозність загального задуму Бальзака дала змогу "Передмова до "Людської комедії": "Первісна ідея "Людської комедії" постала переді мною як мрія, як один із тих туманних задумів, що їх плекаєш, але виразно уявити собі не можеш…".

2. Романтизм в Англії

Початок англійського романтизму пов'язують з появою збірки Вордсворта і Колріджа "Ліричні балади" (1789), з оголошенням передмови, що містить основні завдання нового мистецтва.

Характерною для англійського романтизму була особливо велика кількість творів із християнською релігійною образністю, а також хоч і меншою мірою, з подібною тематикою. Передусім це стосується Вордсворта і Сауті. В поезії Блейка маємо звернення до образу Бога, багато ремінісценцій з християнської міфології. Є вони у Шеллі, як і в Байрона, який у своєму "Каїні", наприклад, використовує й переосмислює біблійний сюжет. Звичайно, характер релігійності Вордсворта і молодших романтиків був різний, але всі вони виховувалися у вірі, хоч молодші і бунтували проти церкви. У зверненні художників до релігійних джерел, зокрема до Біблії, не було нічого дивного, це була норма доби. Однак саме у творах англійських романтиків подібні звернення надто часті і, що важливіше, досить специфічні. Так, вони охоче вдаються до тексту не Євангелія, а Старого Заповіту, в його конфліктах і образах шукаючи художнього й ідейного натхнення. І в самому Старому Заповіті їх приваблюють не стільки Книги пророцькі, скільки Перша книга Мойсея -- Буття.

Найупослідженішими в добу економічних змін, перерозподілу сфер впливу в політиці й господарському житті стають селяни, їхня важка доля привертає до себе увагу першого покоління романтиків, зокрема Вордсворта і Колріджа. Життя селянства, його своєрідна духовна культура стають об'єктом вивчення ще й тому, що починається захоплення національним фольклором, збирання його скарбів. Друге покоління романтиків, передусім Байрон і Шеллі, цікавляться долею нового, але вже достатньо великого і сильного в Англії класу -- робітничого, його боротьбою за свої права, за кращу долю.

Англія як велика колоніальна держава, чиї володіння розкинулися майже на всіх континентах, яка веде загарбницькі колоніальні кампанії, займається міжнародною торгівлею, -- знаходить своє відображення в публіцистиці і художній літературі. Орієнтальна тема, образи розкішного Півдня чи загадкового Сходу, тема далеких подорожей через моря і пустелі або льодові тороси характерні в цей час саме для англійського романтизму. "Старий мореплавець", "Кубла-хан", "Паломництво Чайльд Гарольда", "Повстання Ісламу" і багато інших творів відбивають характерну для романтизму Англії тенденцію постійного розширення простору творів, вихід за вузькі межі острівної Британії. Ці дві тенденції -- заглиблення в суто національне провінційне, сільське життя, з одного боку, й опанування простором далеких країн і континентів аж до космічного простору включно--з іншого -- складають своєрідність національного варіанту романтизму, яскравіше виражену в англійських авторів, ніж у німецьких чи французьких.

2.1 Англійські поети романтичної доби

Історичне мислення виявляється, як відомо, в літературі романтизму. Та в англійському це відбувається з особливою повнотою й виразністю. Саме Британське королівство дає світу першого великого історичного романіста -- Вальтера Скотта, та й інші романтики звертаються у своїх баладах, поемах, романах, у віршах до давнього чи недавнього минулого, причому не лише свого народу, а й народів Європи, інших континентів. Тому можна твердити, що часово-просторові виміри англійського романтизму відзначаються особливою масштабністю.

У жанровому відношенні в англійському романтизмі помітна перевага лірики, ліро-епічних форм і роману над традиційним епосом чи драмою.

Відносно нетривалий період розквіту романтизму, десь 30 -- 35 років, дав в Англії два покоління письменників, які суттєво відрізнялися одне від одного. Осторонь стоїть їх попередник і сучасник Вільям Блейк. Він був, фактично, піонером романтизму на Британських островах, але більшість романтиків про нього знали мало, або зовсім нічого, і його вплив на них був неможливим, хоча часто вони йшли близькими шляхами, особливо поети молодшої генерації, зокрема Шеллі.

До першої генерації поетів-романтиків належали Вільям Вордсворт (1770 -- 1850), Семюель Тейлор Колрідж (1772 -- 1834) і Роберт Сауті (1774-- 1843). Всі вони народилися на початку 70-х років XVIII ст., їх однолітком був поет і прозаїк Вальтер Скотт (1771 -- 1832). Всі названі письменники були людьми глибоко віруючими, за своїми політичними переконаннями консерваторами і монархістами, що зрозуміло, якщо взяти до уваги їхнє походження, виховання, спосіб життя, навіть місце постійного проживання -- провінційні міста або поміщицькі маєтки, зв'язки з панівною верхівкою (Сауті був поетом-лауреатом, тобто офіційним придворним віршувальником; від нього цю честь "успадкував" Вордсворт; Скотт одержав титул баронета, бував при англійському дворі і приймав у себе представників правлячого дому).

Коли на горизонті англійської поезії з'явився Байрон, Скотт припинив писати вірші, визнавши що не має ніякого сенсу робити це на фоні того, кого так щедро було наділено поетичним даром від природи.

Джордж Гордон Байрон на загальносвітовому рівні вважається найкрупнішою фігурою англійського романтизму. "Поетом погорди" назвав його Пушкін. Красивий, але кривий на одну ногу Байрон, нібито особисто втілював своїх величних, але скалічених морально героїв. Його ранні поезії склали збірку "Часи дозвілля" ( 1807 ), в якій студент Кембріджського університету висловив своє ставлення до сучасності ("Дім батьків, ти прийшов до розору…" ), і продемонстрував, у всякому випадку - на словах, легковажне ставлення до поезії.

Друге покоління романтиків було молодше за перше на 15 -- 25 років. Вони народилися між 1788 й 1795 і на час появи "Ліричних балад" були ще дітьми, їхній життєвий досвід, духовна і соціально-політична атмосфера, в якій вони формувалися, відрізнялися від того ж у їхніх попередників.

2.2 "Озерна школа"

"Озерна школа" англійських поетів - напрям в англійській поезії на межі XVIII - XIX ст.., представники якого (У. Вордсворта, С. - Т. Колрідж,Р. Сауті) мешкали в Озерному краї, спромоглися, заперечуючи раціоналістичний догматизм класицизму та Просвітництва, здійснити оновлення англійської лірики. Для їхньої поезії характерні мрійливість, переживання природи, любов до простої людини.

Імена В. Вордстворта і С. Кольріджа часто задуються поряд, тому що вони є представниками так званої "озерної школи" ( "лейкісти" ).

Вільям Вордсворт народився на півночі Англії, у Кемберленді, там і прожив більшу частину свого життя. Кемберленд називають "країною озер". Маєток Вордсворта було розташовано саме там, там він надавав притулок своїм друзям-поетам, тому їх і почали називати "лейкістами" (від англ. Lake - озеро). Вордсворт вважається в Англії одним із найзначніших поетів. Він - співець англійського пейзажу, спокійного і затишного. У 1798 р. Вордсворт разом із Кольріджем видає збірку "Ліричні балади". Збірку відкривала поема Кольріджа "Сказання про старого мореплавця", таємнича історія про помсту природи тим, хто її не поважає. Моряки із глибокої давнини поважають альбатросів, красивих птахів, які майже ніколи не сідають на землю. Вважається, що в них вселяються душі людей, які загинули на морі. Тому альбатросів не можна вбивати. Але старий мореплавець розповів сучасному перехожому: коли він був молодий, то просто заради дурної розваги вбив одну із таких птиць, яка проводжала їхній корабель. А потім члени екіпажу почали гинути один за одним, спочатку під час шторму, потім - від спраги під час штилю. І тільки винуватця трагедії духи природи залишили в живих, і тепер він блукає містом, скалічений алкоголем і божевіллям старець, і розповідає людям про помилку, яка зруйнувала йому життя, але ніхто не прислухається до нього Духи природи засудили свого кривдника до Життя - у - Смерті. Муки совісті катують старого моряка тяжкими видіннями про смерть і передсмертні прокляття товаришів. Ця людина не живе, а існує під тягарем тяжкого покарання. Чеканні рядки поеми діють на читача магнетично. Персі Біші Шеллі знепритомнів, коли вперше почув цю поезію.

Роберт Сауті , ще один представник "лейкізму", зробив видатну державну кар'єру.

Його було, також, як і Вордсворта, призначено державним лауреатом.

3. Романтизм у Франції

Французький романтизм сформувався пізніше, ніж англійський і німецький. Статус загальнонаціонального явища він набув лише у 20-х рр. ХІХ ст. Каталізатором розвитку романтизму завжди ставав розвиток буржуазних настроїв у суспільстві. На заміну феодальним, релігійним цінностям прийшли цінності інші. Відмовившись від суворого давнього Бога, люди післяреволюційної епохи створили нового кумира - грошового, який ніяким чином не міг задовольнити художньо налаштовані душі. Так було в Англії на початку індустріальної революції, так було в Німеччині, де геніальна особистість вимушена була усамітнитися, відгородити себе від світу філістерів. Ставлення до буржуа у Франції на початку ХХ ст. було іншим: там буржуа виступили революційною силою, вони проливали кров на барикадах, героїчно руйнуючи жорстокий світ абсолютизму. Тому на відміну від англійського і німецького, французький романтизм не відмовлявся від реальності, навпаки - він її стверджував як реальність героїчну. Мова йшла про сучасне суспільство і сучасного героя. Романтичні ідеї Франції навіть не припускали відокремленості художника від сучасності, яка була романтичною сама по собі. Жермена де Сталь, Шатобріан, Костан, Балланш, Сенанкур, не дивлячись на критику спадщини "філософів" ( так у Франції насмішливо називали просвітників ) наслідують Вольтеру, Дідро і Руссо у плані активного втручання у життя силою публіцистичного слова. Вони пишуть трактати про політику, про суспільну мораль, про ставлення літератури до суспільних установ. І ця заінтересованість у злобі дня не залишить французький романтизм ніколи. До політики прийде навіть "серафічний" Ламартин, корифеї французького романтизму Гюґо і Жорж Санд будуть постійно виступати як політичні і соціальні художники, створять жанр соціального роману. Хоча на пізньому етапі розвитку саме французький романтизм зробить ґрунт для виникнення напрямку "мистецтва заради мистецтва" ( Бодлер, Леконт де Ліль, Флобер, Ґотьє ), який в свою чергу виступить живильним середовищем для розвитку новітніх напрямків в поезії. Головною метою французького романтизму було знищення тиранічних правил і табу "класичного віку". Художники-романтики намагались довести французькій публіці: мірилом "доброго смаку" можуть бути і народне мистецтво, і героїчна сучасність, а не тільки застарілі класицистичні нормативи.

3.1 Етапи французького романтизму

Періодизація романтизму у французькій літературі визначалася як історичними передумовами, так і хронологією естетичного розвитку, еволюцією літературного процесу.

1795--1815 p. p. - період вступу в літературу перших романтиків, виникнення романтичного руху, засновниками якого були Жермена де Сталь і Франсуа Рене де Шатобріан. Так виникло 2 школи в ранньому французькому романтизмі -- школа де Сталь і школа Шатобріана.

Перші романтики -- перш за все філософи і політичні діячі, тому теоретичні питання і естетика французького романтизму від самого початку формувалися у зв'язку з постановкою загально філософських питань. В основу своєї естетики романтики поклали антитезу, яку В. Гюго визначив як здатність бачити дві сторони предмета чи явища. Справді, французькі письменники даної епохи любили поєднувати протилежності: добро і зло, трагічне і комічне, високе і низьке, матеріальне та ідеальне, реальне і фантастичне, життя і смерть тощо.

1827-1835 p. p. -у цей час романтизм повністю набуває рис напряму (тобто романтики об'єдналися єдиним художнім методом), і цей напрям став провідним у французькій літературі. Початок цього етапу ознаменований появою головного естетичного маніфесту французьких романтиків -- "Передмови до "Кромвеля" В.Гюго.

1835--1843 p. p. -- у цей час від романтизму виокремилася течія реалістичної орієнтації на чолі зі Стендалем, тому цей період ще називали "періодом між царювання", коли в літературі панувало 2 напрями. Але вони ще не протистояли одна одному, навіть недостатньо були диференційовані.

1843--1848 p. p. -- криза романтизму. Маніфестом пізнього романтизму став трактат В.Гюго "В.Шекспір". Успішно розвивалася лише романтична течія, пов'язана з утопічним соціалізмом (Ж.Санд, Сент-Бев, Гюго та ін). Поразка революції 1848 року знаменувала кінець історії романтизму як літературного напрямку. До 1870 року романтична течія остаточно занепала, на її основі виникли символізм і неоромантизм. Художній системі французького романтизму притаманні істотні відмінності: не набула розвитку фольклорно-народна течія, натомність інтенсивно розвивалась.

3.2 Творчість Франсуа Ренеде Шатобріана

ШАТОБРІАН, Франсуа Ренеде (1768 - 1848) -- французький письменник. Народився в аристократичній родині, здобув освіту у привілейованому колежі Доля, ліцеї Генна й ін. У літературу увійшов 1790 p., написавши ідилію "Сільське кохання".

У 1809 р. Шатобріан видав епічну поему у прозі "Мученики" з історії раннього християнства. Серед героїв цього твору -- "отці церкви" Ієронім і Августин. Хоча вибір жанру, особливості композиції вказують на близькість письменника до класицизму, проте Шатобріан продемонстрував новаторство романтика у способі висвітлення історії. Це перший у французькій літературі твір, у якому проявився романтичний історизм, ця епічна поема перебуває біля витоків романтичного історичного роману. Передмова до "Мучеників "сприймалася як виклад новаторської концепції історизму. Шатобріан шукає не яскравий епізод, який може слугувати уроком сучасності, а обирає переломну епоху, у якій виявляється динаміка боротьби соціальних сил, ідеологій; він прагне не лише до точності зображення іншого побуту й інших звичаїв, а й до психологічної правдивості.

Серед інших творів Шатобріана -- новела "Історія останнього з Абенсераджів", 1810; опубл. 1826), прозова епопея "Натчези" (1826), у якій знову з'являється образ Рене, переклад "Втраченого раю" Дж. Мільтона з додатком "Есе про англійську літературу" (1836), у якому Шатобріан охарактеризував творчість В. Шекспіра, Дж. Мільтона, Дж. Ґ. Байрона й інших видатних англійських письменників, автобіографічні "Замогильні нотатки" опубліковані за розпорядженням автора вже після його смерті у 1849-- 1850 рр.).

Шатобріан справив вирішальний вплив на формування французького романтизму, його високо цінували А. М. Л. де Ламартін і А. де Вїньї, Жорж Санд і А. де Мюссе.

3.3 Творчість Віктора - Марі Гюго

Віктор - Марі Гюго народився 26 лютого 1808 р. в м. Безансон, у Франції і помер 22 травня 1885, в Парижі - французький письменник, драматург , поет, публіцистист, громадський діяч. Член французької академії (1841). Його творчість дуже різноманітна: романи, лірична поезія, драми у віршах і прозі, політичні промови в Палаті перів, численні листи. Віктор Гюго вклав значний внесок в оновлення поезії і театру як лідер течії романтизму. Гюго ввів "смислову" цезуру, а також "перенос", і та ким чином розкріпачив поетичну думку. В галузі ритму поет відмовився від застиглого олександрійського вірша і здивував сучасників різноманітністю ритмів, які передавали то вічний спокій пустелі, то жах людини перед незнаним, то гуркіт бурі, то тріск дерев під час урагану. У 1830 р. в статті "Про пана Доваля" Гюго визначав романтизм як "лібералізм в літературі" і підкреслював, що "літературна свобода є дитиною свободи політичної".

Творчий шлях Віктора Гюго умовно розділяється на три періоди:

перший(1820-1850) -- реформування французької поезії, створення національної теорії романтизму, утвердження романтичного театру, утвердження французького історичного роману; другий (1851-1870) -- створення соціально-романтичного роману, граничне загострення політичних мотивів у ліриці; третій (1870-1885) -- осмислення революційного шляху Франції, загострення трагічного забарвлення творчості.

Віктор Гюго прийшов на позиції романтизму під впливом поезії Шатобріана і Ламартіна. Але його власний поетичний дар був набагато сильніший, ніж дар його вчителів. Активно виступав Гюго під час вигнання також у прозових жанpax. У цей період з'явилося три романи: "Знедолені" (1862), "Трудівники моря" (1866) і "Людина, яка сміється" (1869). В усіх цих романах центральною є тема народу. Одним із найвищих досягнень французького історичного роману доби романтизму є роман Гюго "Собор Паризької Богоматері" (1831). Цей роман відбиває національну Історію, пов'язаний з актуальною сучасною проблематикою. У центрі роману -- собор Паризької Богоматері, символ духовного життя французького народу. Собор зведений руками сотень безіменних майстрів; опис собору стає приводом для натхненної поеми в прозі про французьке національне буття. Собор надає притулок народним героям роману, з ним тісно пов'язана їхня доля, навколо собору -- живий народ, який не припиняє боротьбу. останній період творчості Гюго одна за одною з'являються його поеми та поетичні збірки: "Мистецтво бути дідусем" (1877), сатиричні і поеми: "Папа" (1878), "Осел" (1880), "Всі струни ліри" (1888-1893) та інші.

4. Творчість Марка Твена. Періодизація творчості. Ранні оповідання

Марк Твен справжнє ім'я: Самюель Клеменс (1835 - 1910) -- американський письменник, гуморист, сатирик, публіцист, видавець.

Найбільшим внеском Твена в американську й світову літературу вважається роман "Пригоди Гекльберрі Фінна ". Також великою популярністю користуються "Пригоди Тома Сойєра", "Янкі з Коннектикуту при дворі короля Артура" і збірник автобіографічних оповідань "Життя на Міссісіпі". Марк Твен починав свою кар'єру з невибагливих гумористичних куплетів, а закінчував повними тонкої іронії нарисами людських звичаїв, гостро-сатиричними памфлетами на соціально-політичну тематику і філософсько-глибокими і, при цьому, досить песимістичними роздумами про долю цивілізації.

Багато публічних виступів і лекцій були втрачені або не були записані, окремі твори і листи були заборонені до друку самим автором за його життя і на десятиліття після смерті.

Твен був прекрасним оратором. Він допоміг створити і популяризувати американську літературу як таку, з її характерною тематикою і яскравим незвичайним мовою. Отримавши визнання і популярність, Марк Твен багато часу приділяв пошуку молодих літературних талантів і допомагав їм пробитися, використовуючи свій вплив і придбану ним видавничу компанію. Захоплювався письменник наукою та науковими проблемами. Він був дуже дружний з Ніколою Тесла, вони багато часу проводили разом в лабораторії Тесли. У свій твір "Янкі з Коннектикуту при дворі короля Артура" Твен ввів подорож у часі, в результаті якого багато сучасних технологій опинилися в Англії часів Короля Артура. Технічні подробиці, які приводяться в романі, свідчать про гарний знайомства Твена з досягненнями сучасної йому науки.

Двома іншими найбільш відомими захопленнями Марка Твена були гра на більярді і куріння трубки. Відвідувачі будинку Твена іноді говорили, що в кабінеті письменника стояв такий густий тютюновий дим, що самого господаря майже не можна було розгледіти. Твен був видною фігурою Американської антиімперської ліги, яка протестувала проти американської анексії Філіппін. У відповідь на ці події, в яких загинуло близько 600 чоловік, він написав "Інцидент на Філіппінах", але твір було опубліковано тільки в 1924, через 14 років після смерті Твена. Час від часу деякі твори Твена заборонялися американської цензурою з різних причин. В основному це пояснювалося активної громадянської і соціальної позицією письменника.

Першого успіху як письменник Твен домігся в подорожі. У серпні 1867 року він відвідав Одесу, Ялту і Севастополь (в "Одеському віснику" від 24 серпня поміщений "Адреса" американських туристів, написаний Твеном. Марк Твен, у складі делегації корабля, відвідав у Лівадії резиденцію Російського імператора.

Листи, написані ним в подорожі по Європі, відправлялися і друкувалися в газеті. А після повернення ці листи лягли в основу книги "Простаки за кордоном". Книга вийшла в 1869, поширювалася за передплатою і мала величезний успіх. До самого кінця його життя багато знали Твена саме як автора "Простаків за кордоном". За свою письменницьку кар'єру Твен помандрував по Європі, Азії, Африці і навіть Австралії.

У 1870, на піку успіху від "Простаків за кордоном".

4.1 Особливості гумористичних творів Марка Твена

Вплив західного фольклору стало найважливішим формує чинником творчості Твена. Хоча більшість його гумористичних оповідань було створено в 60 - 70-х роках, гумор зі звичайними для нього фольклорними прийомами пронизує всю його творчість (правда, в порядку спадання прогресії). Навіть у 80 - 90-х роках, коли письменник знаходився у владі зростаючих песимістичних настроїв, він іноді повертався до своєї колишньої манері, і під його пером виникали такі гумористичні шедеври як "Викрадення білого слона" (1882). Ці раптові сплески чудового, соковитого гумору, несподівано виривалися звідкись із творчих глибин свідомості Твена, свідчили про незнищенність його гуманістичних першооснов. Ранні оповідання Твена були написані "на захист життя", і цим визначаються принципи їх художнього побудови. Твен-нарисовець невіддільне від Твена - гумориста, і підтвердження цьому можна знайти в його ранніх гумористичних оповіданнях. Вони написані тим же "почерком". У своїх гумористичних творах Твен зумів відтворити не тільки стиль західного фольклору, але і його атмосферу життєрадісного, задерикуватого "буйства".

Улюблений образ творчості Твена - "простак" - веде своє походження від різних джерел. Найважливішими з них є традиція західного фольклору. "Простак" - один з постійних персонажів американських гуморесок. Його простота і наївність служать не тільки приводом для створення різноманітних комічних ситуацій, а й маскою, за якою ховається іронічна посмішка за адресою офіційного кодексу пристойностей. Дискредитація джентльменських правил поведінки здійснювалася у формах своєрідною клоунади, створювали передумови і для сценічного використання цього прийому. Тому не випадково маска "простака" особливо широке застосування отримала у оповідачів гумористів, серед яких тривалий час перебував і Твен. Досвід, набутий письменником на цьому терені, безсумнівно, допоміг йому знайти свого комічного героя і, збагативши традиційний образ безліччю нових фарб, підняти його до рівня великого реалістичного мистецтва Америки.

Період оптимістичних надій та визвольних поривів дійшов кінця. На ґрунті, розчищеної громадянською війною, почалася оргія буржуазного користолюбства. Швидкий ріст промисловості, залізничного будівництва і торгівлі на Північно-Американському континенті супроводжувався небаченим розгулом шахрайства і шарлатанства. Початок 70-х років ознаменувався підприємницької лихоманкою, яка приймала найрізноманітніші види і форми. Дух обману і спекуляції проникнув у всі області діловому житті США. Акціонерні товариства, банківські об'єднання, торгові компанії виникали на кожному кроці, заперечуючи один у одного право на грабіж і розкрадання національних багатств. Саме в цей час в Америці остаточно склався культ успіху, і його реальний результат - багатство одержало значення всеосяжного морального критерію. Для тих, хто сповідував це цинічне кредо, воно було прямим вираженням національного духу. Вони бачили в ньому органічне продовження славних традицій піонерства. Погоня за наживою відкрито рекомендувалася як тієї форми діяльності, яка найбільш відповідала бадьорого, практичному складу "американського Адама".

Про всі ці запаморочливих зрушеннях, що відбулися в житті країни і в її свідомості, і сповістить роман Твена. Ставши поворотною точкою в літературному розвитку Америки, він буде одним з перших творів епохи, "проникли в самі джерела гнилі, замутив американське життя".

Марк Твен швидко отримав славу першого гумориста Америки, і слава ця з часом міцніла і ширилася, але в той час мало хто помітив, що твеновскій гумор змінювався. Його ранні оповідання, "Простаки за кордоном", книга Невади нарисів "Налегке" (1872), написаний у співавторстві з Д. Ч. Уорнером роман "Позолочений століття" (1873), твори, які відносять до жанру комедійній прози - новели "Мій годинник "," Журналістика в Теннессі "закріпили за їх автором репутацію блискучого, хоч і беззлобного дотепника. Але попереду ще "Пригод Тома Сойєра", які завершать перший період творчості Твена і змінять думку читачів про нього.

Список літератури

1. Д.С. Наливайко. Оноре де Бальзак Життя і творчість. // Дніпро. - 1985. - 108с.

2. Д.С. Наливайко, К.О. Шахова - Зарубіжна література ХІХ сторіччя. Доба Романтизму.// Дніпро. - 1985.

3. Бовін А. В. Розквіт США на початку XIX ст. / / Історичні нотатки. - 1999, № 8.

4. Трескунов М.С. Виктор Гюго: Очерк творчества.- М., 1961;

5. Моруа А. Олимпио, или Жизнь Виктора Гюго.- М.,1971.

6. Фролов І. Т. Художній світ Марка Твена. - М.: Политиздат, 1983.

7. Морозов Б. М., Фадєєв В. Є. Біографічний нарис М. Твена. - М.: Думка, 1997.

Размещено на Allbest.ru