Размещено на http://www.allbest.ru/

• КУРСОВА РОБОТА
• з теми: «Василь Андрійович Симоненко»
• Зміст
• 1. Життєвий та творчий шлях
• 2. Патріотична лірика
• 3. Аналіз твору «Казка про дурила»
• 4. Новаторство Симоненкової поезії

1. Життєвий та творчий шлях

Україно! Ти для мене диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

з тебе дивуватися повік…

В.Симоненко

Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935р. в селянській сім'ї в Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Дитинство припало на роки війни, було трудним, голодним, зростав Василь без батька, який залишив сім'ю. Мати тяжко працювала, заробляючи горьований шматок хліба. Допомагали дідусь і бабуся:

В мене була лиш мати

Та був іще сивий дід, -

Нікому не мовив "тату”

І вірив, що так і слід, -так згадував майбутній поет у поезії "З дитинства”. Його дитячі враження лягли в основу багатьох поезій. І коли у вірші "Жорна” згадує, як "материнські руки тягли за ручку камінь без кінця”, то і його дитячим рукам випало молоти на жорнах борошно на хліб насущний…

Бабуся і дідусь дуже любили свого кмітливого внука. Їхню любов та турботу пам'ятав Василь до останніх днів свого короткого життя. Може і не дивно, що дідова смерть глибоко потрясла тодішнього восьмикласника, викликала більші роздуми про суть життя, які згодом вилилися у вірші "Дід умер” та оповідання "Дума про діда”. Так само вірш "Баба Онися” присвячений легкій життєвій долі постової бабусі (вони з дідом Федором втратили трьох синів і всю любов до дітей перенесли до внука).

Від матері, Ганни Федорівни, та від діда Федора малий Василько брав перші уроки життя, уроки доброти, любові, невтолиму жагу знань. Дід був неписьменним, не ходив до школи, але самостійно навчився грамоти, багато читав, розповідав онукові про минуле.

Ходив до школи далеко, аж за дев'ять кілометрів. "Як на мої чотирнадцять років, то це не так уже й мало”, - згадує письменник в оповіданні "Дума про діда”.

Василева учителька Уляна Миколаївна Демченко пригадувала: "А якось зарядила хуртовина. В такі дні наша школа затихла, бо підвозу ж тоді не було… І раптом на шкільному порозі з'явилася снігова баба. Це із усіх чужосельців прийшов до школи лише Василь… У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, своїм розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень…” Писати хлопець почав ще у шкільні роки, вміщував вірші у шкільній стіннівці.

У 1952р. Василь Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету, де водночас із ним навчався Ю.Мушкетик, В.Шевчук, Т.Коломієць, С.Тельшок .

Студентське життя було багате на дружбу, на цікаві особистості, творчі суперечки, мрії про майбутнє. Щоб якось полегшити своє матеріальне становище, а ще, мабуть, щоб набути газетярського досвіду, практики журналістської роботи, Симоненко працює секретарем в університетській багатотиражці.

У роки навчання В.Симоненко продовжує писати, але з друком своїх творів не поспішає. На перших курсах університету мало хто з однокурсників чув його поезії. Потім він почав активно працювати у вузівській літературній студії, де його обрали старостою.

По закінченні університету Василь працює в газеті "Черкаська правда”, потім - у "Молоді Черкащини”, власним кореспондентом "Робітничої газети” , як журналіст, він сміливо вторгався у різні сфери життя, різко критикував вияви бюрократизму, неуваги до трудівників, теплим словом відгукувався про добрих людей. творчість патріотизм лірика поезія симоненко

Не втратили своєї цінності й на сього дні його статті та відгуки на літературні твори, кінофільми та театральні спектаклі.

Друкує В.Симоненко й вірші, проте ті його твори, в яких порушувалися гострі проблеми тогочасності, висловлювалися найглибші думки , на сторінках партійно-комсомольської преси, звичайно не могли бути опубліковані. Та й ті поезії Симоненка, як і всіх шістдесятників, які були надруковані, офіційна критика всіляко намагалася притлумити, оббрехати, звинуватити їх автора у гріхах, починаючи від формалізму і кінчаючи українським буржуазним націоналізмом.

Як відомо, напровесні 1960р. в Києві, з волі пробудженого "відлигою” юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. На суспільно-політичній арені на горе партократам з'явилася ініціативна й динамічна громадська інституція, яка ставила своєю метою об'єднати духовні і фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України. Пізніше, в літературі поетів, які належали до цього Клубу, почали називати шістдесятниками.

Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз'їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнуча пробудити в душах ровесників і жагу до національного відродження.

Проте просвітницька діяльність на задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув робити з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрацію сталінщини на рідній землі.

Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра сала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і вишукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Корською вони обходили десятки при київських сіл, опитали сотні й сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали своїх мерзенних злочинів.

Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биковнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні меморіали.

Звичайно, керована "вірними ленінцями” Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними. Проте цей вчинок Василя Симоненка слід вважати високим громадянським подвигом і водночас власноручним власним вироком. Бо відтоді талановитий майстер слова опинився, за компартійною термінологією, "в сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів”.

Щоправда, ще задовго до політичного краху великого "кукурузника” Хрущова Симоненко чітко і недвозначно усвідомив, що за особливими "відлигами” не завжди настають жадані весни. Більше того, йому дедалі чіткіше вчувалося лиховісне потріскування грядущих суспільних морозів.

Хіба ж не про повзучу реанімацію сталінізму свідчив бандитський розгін із застосуванням пожежних машин і водометів мирної сходки київської молоді біля пам'ятника Тарасові Шевченку в соту річницю прибуття з Петербурга домовини з прахом Кобзаря для поховання в українській землі ? А що означало спішне видобуття сусловцями з ідеологічних прискринків пронафталіненого жупана українського буржуазного націоналізму?

Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 р.: "Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. "Літературна Україна” каструє мою стаття, "Україна” знущається над моїми віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ж можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у "Зміні”, зарізані в "Жовтні”, потім надійшли гарбузи з "Дніпра” й "Вітчизни”.

Скільки в цих рядках гіркоти й доконечного суму!

Щоправда, на той час Василь уже точно знав, що йому лишилося три числиці до смерті. Знав давно, але, будучи людиною мужньою і трохи фаталістичною, не скаржився на долю. Єдине, що пекло йому душу, отруювало останні дні життя, то це - усвідомлення того, що примасковані вбивці, які прирекли його в могилу, залишаються верховодити на білому світі й будуть безкарно синити свої чорні справи.

Смерть дватцятивосьмирічного лицаря української поезії оповита ядучим туманом загадок, легенд, міщанських пліток. Ні, в правильності висновків патологоанатомів ніхто не сумнівається, а от що передувало тим висновкам… Не тільки в пору князювання "товариша” Щербицького в Україні , а навіть у роки горбачовської "перебудови” на цю тему було покладено якнайсуворіше табу. А суть ретельно охоронюваного сектору полягає в тому, що Василя Симоненка по-звірячому "обробили”, а точніше - прибили охоронці громадського порядку в міліцейських мундирах.

Сталося це влітку 1962 року. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилась дати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє міліціонерів, і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред'явив редакційне посвідчення. Побачивши його посвідчення, міліціонери перевезли його із залізничного вокзалу Черкас до Сміли. Коли він почав голосно протестувати,…з'явився один здоровило, як лещатами скрутив за спину руки, штовхнув донизу на дерев'яний лежак і прив'язав до нього поясами. Коли Симоненко сказав: "Що ж ти робиш, гад?”. Отоді він почав його лупцювати. Він відчув, ніби щось обірвалося усередині…

Про це раніше знати було заборонено. Смерть Василя Симоненка була першою жертвою на шляху відродження тоталітарної системи в Україні.

Після смерті у 1964р. вийшла друга збірка поезій "Земне тяжіння”.

У 1965р. вийшла збірка його новел "Вило з троянд”. Через три роки по смерті вийшли "Поезії”, де вміщено вірші з попередніх збірок і ще 20 ще не опублікованих творів. А потім - мовчанка, наче й не було Симоненка і його творчості.

Тільки у 1981 вийшла збірка "Лебеді материнства”, а в 1984р. ще одна збірка "Поезії”, яку видали друзі поета. В другій половині 1980-на початку 1990рр. в журналах опубліковано невідомі твори поета. Він прийшов до нас провісником нової доби України. Короткий спалах його життя став незгасною зіркою його поезії.

2. Патріотична лірика

Патріотична лірика, любов до рідної України посідає визначальне місце в творчості Симоненка. І не даремно. В.Симоненко знайшов проникливі, яскраві образи, щоб передати силу любові до Батьківщини, до рідної української землі. Почуття патріотизму - найсвятіше почуття людини. Кожен з нас любить землю, де народився, виріс, мову, вперше почуту з уст матері, вулицю на якій зростав. Любить сильно, щиро. А от знайти слова, щоб виразити свою любов - важко, не збиваючись на загальні трафаретні.

Василь Симоненко такі слова знайшов. Він зумів передати у "Лебедях материнства” й любов до рідної матері, й любов до прекрасної неньки нашої -України у простих, щирих словах. За формою це, власне, колискова пісня. Але здається, що створена не матір'ю, а батьком, хоч і має романтичну назву "Лебеді материнства”. У ній воєдино сплелися й материнська ніжність й чоловіча твердість. Головне в поезії - побажання синові вирости справжньою людиною, вірним сином України.

У колисковій Лесі Українки ("Місяць малесенький, промінь тихесенький…”) мати теж не тільки бажає синові вирости здоровим, бути щасливим, а й "битися з недолею”, коли прийде час.

У "Лебедях материнства” поет у дусі народної творчості малює картину вечора, Коли "заглядає в шибка казка сивими очима, материнська добра ласка в неї за плечима”, коли танцюють лебеді в хаті на стіні, лопочуть "крилами і рожевим пір'ям”. Чуєш, як ненька відганяє від синової колиски до саду, просить, або тихі зорі опускалися синові під вії. Весь світ в очах у матері фантастичний. А далі починається своєрідна розмова поета з сином, про те, що він, підрісши, вирушить в життєву дорогу - з дорогою часто зв'язані зміни в людському житті:

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги…

Поет говорить про зустрічі, які чекають сина на життєвих шляхах, про майбутнє кохання, друзів, дружину. Все, все може вибрати людина, і шляхи, якими піде. Та завше з сином будуть "очі материнські і білява хата”:

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

Епітет білява хата не тільки передає традиційний білий колір хати, а й наче олюднює її, створює таке враження, наче йдеться про живу істоту людину.

Ніколи й ніде не забуваймо: щоб нас у житті не спіткало, може, доведеться і впасти на сухому полі, але "Прийдуть з України верби і тополі”.

Завершується пісня рядками, які говорять, що можна вибирати друга, дружину "і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати”:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Для неї жив і творив сам Симоненко.

У вірші "Грудочка землі” у людській душі засіваються перші зерна любові до рідного краю, коли ще мала дитина любується природою, серед якої зростає:

Ще в дитинстві я ходив у трави,

В гомінливі трепетні ліси,

Де дуби мовчали величаво

У краплинах ранньої роси.

Краса природи зливається з красою рідного слова, пісень "замріяних і ніжних”, у яких "дзвеніло щастя непочате”, а співали ці пісні дівчата, які "ішли на поле на жнива”. Оці прикмети, чудова природа, пісні, праця, люди чесні й роботящі, і є те, що складає світлий образ Батьківщини, з якою поет хоче ділити "радощі, турботи і жалі” І в його грудях стукотить як в серце, "грудочка любимої землі” (А. Малишко "Балада про колосок”)

Вірш "Україні” - це поетична декларація, в якій автор образно говорить про свою злитість з Україною, з її долею:

Я… з твоїм іменем вмираю

І в твоєму імені живу…

Без любові до Вітчизни немає справжньої людини. Любити Україну, жити для неї - це означає любити її людей , працювати на їх благо. Дбати про те, щоб передати їм світ, землю кращими, як були до нас.

У вірші "Люди прекрасні” поет розкриває свою жадобу життя, творчості, любов до рідної землі та людей:

Люди - прекрасні,

Земля - мов казка,

Кращого сонця ніде нема,

Загруз я по серце

У землю в'язко.

Вона мене цупко трима.

Поет закликає не бути байдужим, залишити по собі добру пам'ять, щоб не сказали люди - "їх на землі не було”.

Україна для поета - найдорожче в світі. Він називає її "дивом”, своєю "молитвою, віковою розлукою” - бо ж вічно вона знемагала в боротьбі проти сильніших ворогів, часто майже безнадійній. Як і в інших поезіях, Симоненко говорить, що живе й творить лише заради України:

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю.

Хай мовчать америки й росії,

коли я з тобою говорю .

В цих рядках казенна цензура побачила вияв націоналізму, зневагу до інших народів, зокрема російського. Однак це думка хибна:

Одійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право

З матір'ю побуть на самоті.

Мати - найдорожча на землі істота. Їй несе людина свої болі й радощі, сумніви й успіхи, помилки й гріхи. З нею хочеться порадитись, поділитись турботами, покаятись в гріхах. І хіба може бути присутній при цій сповіді хтось третій? Бодай навіть брат, сестра чи батько? Ні - з матір'ю на самоті. Тому й попереджає ліричний герой недругів "одійдіте”, друзів просить "зачекайте на путі”. Отже, коли людина говорить з матір'ю-Україною, - то й усі інші країни - америки, росії мають не втручатися в цю розмову.

Поет немов клянеться у вірності батьківщині, прагне віддати їй усе: працю, творчість, всього себе:

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю.

І останні рядки вірша:

Я проллюся крапелькою крові

На твоє червоне знамено.

Ці рядки писалися в роки, коли писалися облудні звинувачення в націоналізмі. Отож занадто пильні критики веселилися за "перебільшене почуття національного”, "за зневагу до братньої Росії”.

Твори:

«Цар Плаксій та Лоскотон»

Цареве сімейство

Там, де гори і долини,

Де гуляє вітровій, -

Там цвіте краса-країна

З дивним ім'ям Сльозолий.

І колись в країні тій

Був па троні цар Плаксій,

Голова його мов бочка,

Очі - ніби кавуни.

В Плаксія було три дочки

І плаксивих три сини.

Старша звалася Нудота,

Середульшенька - Вай-Вай,

Третя донечка - Плакота,

Всі сльозливі через край.

А цареві три сини

Так і звались - Плаксуни.

Отака була сім'я

У царя у Плаксія.

Цілі дні вони сиділи,

Голосили, та сопіли,

Та стогнали, та ревли,

Сльози відрами лили.

Цар Плаксій велів сердито:

"Хай із ними день при дні

Плачуть всі в країні діти,

Бо сміятись і радіти

У моєму царстві - ні!

Хто всміхнеться - в часі тім

Я того негайно з'їм!"

Ще була у Плаксія

Грізна гвардія своя:

В ній служили молодці

Забіяки-сльозівці.

Хто сміявсь - вони хапали

І нагайками шмагали,

Так що в царстві тому скрізь

Вистачало плачу й сліз.

Цар любив, як плачуть діти,

Бо любив їх сльози пити.

Отакий був цар Плаксій

Україні Сльозолий.

Дядько Лоскотон

Але в тому диво-царстві,

Зневажаючи закон,

Жив у мандрах і митарстві

Добрий дядько Лоскотон.

Він приходив кожний вечір -

Хай чи дощ іде, чи сніг -

До голодної малечі

І усім приносив сміх.

Мав він вдачу теплу й щиру,

Ще й лукавинку в очах.

І була накидка сіра

В Лоскотана на плечах.

Лоскотливі мав він вуса

І м'якенькі, наче пух.

І м'яке волосся русе

Розсипалося до вух.

Він як прийде, залоскоче,

То сміється, хто й не хоче.

Тільки де він появлявся,

Зразу плач там припинявся,

І приходив до усіх

Голосний та щирий сміх.

Не любили Лоскотона

Цар Плаксій і Плаксуни,

Видавали заборони

Проти лоскоту вони.

І за дядьком Лоскотоном

Із нагайками в руках

Охоронці злих законів

Полювали по хатах.

Але дядько Лоскотон

Не боявся цих заслон:

Він ходив по всій країні

І носив з собою сміх

В розмальованій торбині,

В пальцях лагідних своїх.

Арешт Лоскотона

Розізливсь тоді Плаксій -

Цар країни Сльозолий.

Гнівно він гукнув із трону:

"Гей, ледачі сльозівці!

Хто впіймає Лоскотона,

Буде муж моїй дочці!

Хто його посадить в льох -

Вибирай одну із трьох!

Бо уже цей Лоскотон

Скоро нам розвалить трон:

Що тоді ми будем пити,

Як не будуть плакать діти!"

І завзяті сльозівці

Понеслись у всі кінці,

Щоб скарати по закону

Баламута Лоскотона.

Довго скрізь його шукали,

У всі шпари заглядали,

Перерили всі двори,

Обходили всі бори,

Час потратили дарма:

Лоскотона скрізь нема,

Бо його завжди і всюди

Од ловців ховали люди.

Опівночі Лоскотон,

Коли всіх колише сон,

Йшов собі в бідняцькі хати

Їхніх діток розважати.

Був тоді у Плаксія

Лютий посіпака,

Віроломний, як змія,

Капітан Макака.

Так хотілося йому

Царським зятем стати,

Що ні разу в ту зиму

Не лягав і спати.

Все ходив, усе він слухав

І нарешті все рознюхав.

На світанку Лоскотон,

Насмішивши діток,

У міцний поринув сон

Між кленових віток.

А лукавий капітан

Підікрався змієм

Й Лоскотонові аркан

Зашморгнув на шиї.

Руки вивернув назад,

Міцно спутав ноги

І мерщій у Плаксоград

Рушив у дорогу…

Весілля в палаці

Лоскотона посадили

За вузенькі грати,

А в палаці порішили:

- Час весілля грати…-

Гей, зійшлися царенята

І придворна свита

Наречених шанувати,

Сльози діток пити.

До вінця веде жених

Висохлу Нудоту,

Та дивитися на них

Зовсім неохота.

Хоч Макака був бридкий,

А вона ще гірша,

Їм поет один гладкий

Присвятив ще й вірша.

Стільки там було хвальби,

Так скрасив їх вроду -

Навіть жаби від ганьби

Булькнули у воду!

Але цар ходив, пишався,

Він із зятем цілувався,

Похвалявся: "Ну, тепер

Лоскотон, вважай, умер!

Недоступним став для всіх

Голосний та щирий сміх.

Тож від радості стрибайте!

Тож від радості ридайте!

Ми тепер встановим скрізь

Віковічне царство сліз!"

Так розхвастався Плаксій -

Цар країни Сльозолий.

Звільнення Лоскотона

Та поки гуло весілля,

То п'яниці вартові

Напились якогось зілля

Та й поснули у траві.

А вночі йшли до в'язниці

Батраки й робітники,

Щоб звільнити із темниці

Лоскотона на віки.

Рознесли всі перепони,

Гнули грати, мов прути:

- Гей, веселий Лоскотоне,

Це прийшли твої брати!

Йди до нас, веселий брате,

В нашу здружену сім'ю!

Підем разом догравати

Ми весілля Плаксію…

Продовження весілля

У палаці кожен скаче

Та від щастя гірко плаче,

Ллються сльози, як ріка, -

Бачте, радість в них така!

Раптом цар упав на трон:

- Ой, рятуйте - Лоскотом! -

Всі відразу "ох!" та "ах!",

Жах у кожного в очах.

А веселий Лоскотон

До царя стрибнув на трон

І сказав йому якраз:

- Насмієшся ти хоч раз!.. -

Став царя він лоскотати,

І Плаксій став реготати.

Так сміявсь - аж заливався,

Аж від реготу качався,

Кулаками очі тер -

Потім лопнув і помер.

Ой, була ж тоді потіха -

Цар Плаксій помер од сміху!

З ним придворні одубіли,

Бо сміятися не вміли.

А цареві три сини,

Три завзяті Плаксуни,

Так сміялись-реготали,

Що штани з них поспадали -

Тож всі троє без штанів

До чужих втекли країв.

Три царівни теж навтьоки

У чотири бігли боки.

Кровопивці-сльозівці

Стали п'явками в ріці,

А Макака-забіяка

З'їв себе із переляку.

Так веселий Лоскотон

Розвалив поганський трон.

Сам же він живе й понині,

Дітям носить щирий сміх

В розмальованій торбині,

В пальцях лагідних своїх.

Схочеш сам піти в цей край,

То маршрут запам'ятай:

Треба йти спочатку прямо.

Потім вправо завернуть,

А тоді поміж дубами

Поведе наліво путь.

Після цього вже помалу

Чимчикуй куди попало:

Як од втоми не впадеш -

В цю країну попадеш.

Подорож у країну Навпаки

Лесик, Толя й два Володі

Сумували на колоді.

Лесик скаржився: «Хлоп'ята,

Страх як тяжко жить мені --

Слухай маму, слухай тата,

Умивайся день при дні.

Ох, і тяжко жить мені!»

Толя теж сидить бідує,

Вилива жалі свої:

«Дуже Тоня вередує,

Розважай весь час її...»

А Володя скиглить:

«Тато Змусив квіти поливати...»

І зітхає вся четвірка:

«Як нам тяжко, Як нам гірко!»

Раптом трісь -- і перед ними

Бородань малий з'явивсь,

Хитруватими очима

На четвірку він дививсь.

І сказав до них суворо

Цей химерний чоловік:

«Я почув про ваше горе

Й через доли, через гори

Свою бороду волік --

Поспішав мерщій сюди

Виручати вас з біди.

Недалеко звідсіля

Є чудна одна земля --

Там ні дня нема, ні ночі,

Кожен робить там, що схоче...»

Тут всі четверо до нього:

«Поможіть нам, поможіть!

Як пройти в оту країну,

Розкажіть нам, розкажіть!»

«Поможу я вам охоче,-

Каже власник бороди,

-- Ви на мить заплющить очі --

Я відправлю всіх туди».

Тільки так усі зробили,

Всіх як вітром підхопило,

Закрутило, завертіло,

Заревло і загуло

Й над степами,

Над лісами

Аж під небом понесло!

Як розплющили всі очі,

Закричали:

«Тру-лю-лю!

Я роблю тепер, що схочу,

Що захочу, те й роблю!

Ми потрапили-таки

У країну Навпаки!»

Ну, а цей чудесний край

Для малечі просто рай:

Там в річках тече чорнило,

Там ніхто й не чув про мило!

Всі замурзані по вуха,

Галасують всі щодуху,

Оком чують, вухом бачать,

Догори ногами скачуть.

Сажотруси хати білять,

Землеміри небо ділять,

Косарі дерева косять,

Язиками дрова носять.

Взявши торби, малюки

Ходять в небо по зірки.

Наберуть їх повні жмені,

Ще й напхають у кишені

І додолу з неба -- скік! --

Хто на скирту, хто на тік.

Лесик, Толя, два Володі,

Як малі телята в шкоді,

Цілий день брикали, грались,

Реготали і качались,

То з якимись хлопчаками

Воювали галушками,

То в густих чагарниках

Танцювали на руках.

І кричали: «Тру-лю-лю!

Що захочу, те й роблю!»

Потім, стомлені й щасливі,

Спали, висячи па сливі.

Одіспавшись, ласуни

Рвали з дуба кавуни

І з кущів серед левад

Смакували шоколад.

Якось їх біля млина

Стріла гвардія чудна --

Ці вояки в штанях синіх

Верхи їхали на свинях.

«Хто такі? -- спитав похмуро

Найстрашніший мацапура.

-- Це перевертні, не діти!

Гей, хапайте їх, в'яжете!»

І вояки той наказ

Так і виконали враз

Та й погнали неборак

До палацу Невмивак.

Ждав їх в будці для собаки

Цар Великий Невмивака --

Він найстаршим тут вважався,

Бо сто років не вмивався.

Як побачив цар малих,

Закричав, завив на них:

«Що це в біса за прояви?

В них праворуч руки праві?!

Чом вони очима бачать?

Що це, слуги мої, значить?

Треба їх об мить чорнилом,

Бо від них одгонить милом.

Потім всім їм для науки

Треба викрутити руки,

Ще й відтяти треба вуха

Та навчить очима слухати.

Лиш тоді ці диваки

Зможуть жити в Навпаки.

А тепер цих недотеп

Замуруйте в темний склеп!»

Так, запершись на ломаку,

Гаркнув грізний Невмивака,

І дітей всіх чотирьох

Слуги кинули у льох.

У льоху в холодній тиші

Шаруділи сонні миші,

Од стіни та до стіни

Сновигали таргани

І, забившись в кутки,

Пряли пряжу павуки.

Пронизав усіх хлоп'ят

Страх нечуваний до п'ят,

Тож всі четверо щосили

У тюрмі заголосили.

І від тих солоних сліз

Льох увесь по швах поліз:

Спершу стіни тануть стали,

Потім двері з цукру впали.

І щаслива дітвора

З криком радісним «ура!»

Задала стрімкого дьору

Од царя страшного з двору.

А вояки в штанях синіх

Мчали назирці на свинях

І кричали, й докоряли,

Й помідорами стріляли.

Ось-ось-ось були б спіймали,

Але свині раптом стали

Й повернули до лози

Смакувати гарбузи.

Як вояки не галділи,

Свині й слухати не хотіли --

Тільки рохкали й хрумтіли,

Гарбузи все їли, їли.

А наївшись, як одна,

Всі чкурнули до багна.

Тож вояки всі чимдуж

Мчали слідом до калюж

Та благали: «Любі паці,

Вже пора ставати до праці!»

Свині добре все це чули,

Та й бровою не моргнули

І пролежали в багні

Дві секунди ще й два дні.

А тим часом наші діти

Мчали, мов несамовиті,

Через поле й сінокіс

Та й потрапили у ліс.

Тут, у лісі, на поляні,

Квіти бавились рум'яні --

Грали в гилки, в копірка,

Танцювали гопака.

Як побачили малих,

Прудко кинулись до них,

Застрибали, заскакали,

У листочки заплескали:

«Йдіть до нас! До нас у коло --

Потанцюємо, як ніколи!»

Квіти діток гратись кличуть,

А вони стоять кигичуть:

«Там вояки в штанях синіх

Доганяють нас па свинях.

Хочуть ці лукаві круки

Повикручувати нам руки.

Ой! Ой! Ой! Де наші мами,

Що без них тут буде з нами?»

Квіти з жаху стали сині:

«Нас також потопчуть свині!..»

Тут до них підскочив дід

Кущовик Червоний Глід:

«Не сумуйте, не кричите,

Я поляну оточу,

І свиней топтати квіти Відучу!»

Глід, Шипшина й Терен дикий

Вмить без галасу і крику

Всю поляну оточили,

Нашорошили голки

Й заганяли їх щосили

Свиням в ноги і боки.

І воякам шматували

Пишний одяг і тіла --

Впало ранених чимало,

Кров з них ріками текла.

Вже вояки як не брались,

Тільки геть пообдирались --

В колючках, усі в крові

Повтікали ледь живі.

Розізлився Невмивака,

Що зірвалася атака,

І звелів поставить, клятий,

Круг поляни вартових,

Щоб зухвальців упіймати --

Хай чи мертвих, чи живих!

Він сказав:

«Дітей схопіть

І в чорнилі утопіть!»

І вояки в штанях синіх

Сновигали скрізь на свинях,

Доглядали, щоб малечі

Не було шляхів до втечі

Ну, а діти, бідні діти,

Стали худнути, марніти,

Стала їх бороти втома,

Закортіло всім додому.

І зітхала вся четвірка:

«Як нам тяжко!

Як нам гірко!»

Раптом трійсь -- і перед ними

Бородань малий з'явивсь.

Хитруватими очима

На четвірку він дививсь.

«Хто із вас додому хоче,-

Каже власник бороди, --

Хай лишень заплющить очі --

Віднесу його туди...»

Тільки всі отак зробили,

Всіх як вітром підхопило,

Закрутило, завертіло,

Заревло і загуло

Й над степами,

Над ярами

Попід небом понесло!

Як розплющили всі очі,

Гульк -- уже в своїм дворі!

їх стрічають, обнімають

І бабусі, й матері,

І кричать мандрівники:

-- Нас тепер ніяким дивом --

Навіть бубликом красивим! --

Не заманите в віки

У країну Навпаки!

Казка про дурила

Ото ж воно й почалося з того,

що одружився дурний Петро.

Тільки до хати привів небогу -

зразу ж топитись пішов у Дніпро.

Стрибнув у воду - в воді не тоне,

почухав тім'я дурний, а тоді

почав серед річки - хай Бог боронить! -

ходить на руках по воді.

Походить трохи та ляже полежить,

на хвилю закине ноги брудні -

і хоч би тобі що! Схопив, правда, нежить

та рибалок до смерті злякав у човні.

Йому все байдуже - ходить та чхає,

та грайливо моргає до риб,

а небога із кручі рукою махає:

- Вернись, чоловіче, бо з'їм твій хліб! -

Почув те Петро та бігом додому,

що запопав - то усе перегриз,

добре, що жінка спалила солому

та в глечиках поховала дрова і хмиз.

Наївся Петро:

- Ну, стели постелю,

горличко ніжна моя,-

та сама лишень лізь під стелю,

а на долівці приляжу я.

Отак і жили без нужди та горя.

Сусіди шепталися, як один:

- Від чого товстіє Петрова Федора? -

Аж гульок -

у Федорі син.

І такий тобі хлопець, що далі нікуди,

і такий тобі хлопець, що - ну.

На другий рік вже навчився бігати,

а на шостий - виматюкав старшину.

Прийшли тоді до Петра пузаті

та й кажуть:

- Ти знаєш чи ні,

що виродок твій губатий

сказав, ніби ми дурні?

Розізлився Петро:

- Отаке тобі й на!

Та я ж його витурю з дому,

щоб не балакав малий сатана

того, що усім відомо…-

Узяв і прогнав. А що дурному?

Тільки приказував, як проганяв:

- Іди, лобуряко, з дому -

ти з мене останню сорочку зняв!

Іди собі, зла личино!

Може, десь виб'єшся у пани,

то гляди не поскупися, сину,

матері справить картату хустину,

а мені - кисет і штани…

Ну, йди вже, клята рахубо,

бо дома з голоду вріжеш дуба…

І пішло хлоп'я із убогої хати

кращої долі собі шукати.

Де воно не ходило, де воно не було!

Спало, де впало, їло, що мало,

та, мов трава, росло.

Та хлопця й вигнало - слава Богу:

не менше сажня в ріст.

Кулаки - мов горщата,

мов обаполи, ноги -

і де те здоров'я бралося в нього,

коли ж все життя - безконечний піст?

А люди про хлопця так говорили:

- Чому б не рости, коли він - Дурило! -

Отож, як Дурило уже зміцнів

і огидно хлопцеві байдикувати,

раптом ні сіло, ні впало він захотів

навідатися до рідної хати.

Спакував у кишеню речі,

доброго костура в руки взяв -

і, як говорять, ноги на плечі

та й пішов, куди знав.

Іде та й людей питає:

- А де тут дорога до Рідного краю? -

А люди говорять:

"Кругла Земля,

так що прямої дороги немає:

сонце сходить он звідтіля,

а такечки он сідає.

Спитай у нього. Воно

біга довкола Землі давно,

то, певне, тобі щось розумне порає".

Махнув рукою Дурило

та й пішов навпростець,

добре, що сонце у спину гріло,

а в груди віяв вітерець.

Іде та й іде. Аж у ногах занило,

присісти хотів, та ба -

з-за кущів до Дурила

вибігла враз галаслива юрба.

- Ти куди йдеш?

- Додому.

- А де ж та домівка?

- У Ріднім краю.

- А край де?

- Їй-богу, не знаю.

Я люди, шукаю вітчизну свою.

- А навіщо шукати?

Лишайся, хлопче, у нас -

у нас не життя, а свято,

щасливим зробишся враз. -

І вмить та юрба оточила Дурила

і дружно до нього отак говорила:

РЕЧИТАТИВ СТАРШИН РАЮ

Порода наша мудра від природи,

ми знаємо все, бо осягнули все.

І глипає на нас зворушено і гордо

щасливий предок - щирий шимпанзе.

Йому гойдатись на гіллі рипучім

і на тропічних тішитись вітрах,

а ми підемо і цілий світ научимо,

як у чорнильних плавати морях.

У нас до того мудрі всі та вчені,

що лімітуємо чорнило і папір.

Вулкани діють дужі і скажені

в хребтах висотних паперових гір.

Ми знаємо все! Для нас усе відоме!

Що буде завтра? Запитайте нас.

Як живить вогнища руда суха солома,

так нас годує мудрість повсякчас.

Ми пронесемо, ми підведемо і підемо,

ми дійдемо, ми сягнемо висот!

Ми стільки істин вам за мить наці дим,

що подив назавжди заціпить рот.

Чого ж тиняєтесь по світу, ніби п'яні,

чого шукаєте, коли ми все знайшли,

коли ведуть дороги осіянні

під наше сонце з вашої імли?

У нас давно ніхто й не чув про горе

та інші нісенітниці й бридню.

Одна турбота чола наші оре -

а що, як в мудрі паперові гори

раптово влучить іскорка вогню?

Чи вистачить чорнила, щоб звалить?

А більше нам нічого не болить

Дурило, звичайно, розвішує вуха,

Дурило аж рота роззявив та слухи,

Дурило гукає:

- Зрікаюся Рідного краю!

Візьміть мене, друзі, до вашого раю! -

І друзі Дурила під руки беруть,

і друзі Дурила до себе ведуть.

А хлопцеві думка сидить в голові:

- Чого, люди добрі, в вас ноги в крові?

- Та це,- йому кажуть, - така у нас звичка:

до щастя дорога веде через річку -

та річка із крові та трішки зі сліз,

але ти не бійся. Не втопишся. Лізь.

Вона не глибока - либонь, до колін…

- А кров там чия? - не гамується він.

- Чия? А відомо чия - тих людей,

що підло не визнали наших ідей…

Ми їх, значить, трішечки, зовсім помалу

кого задавили, кого зарубали.

- А це хто тут висить? - питається в них.

- Це дурень один із отих навісних,

що пруться на острів…

- На острів? За чим?

- Та, правду сказати, либонь, ні за чим:

там щастя закуте в печерах німих

не те, що для нас, а оте, що для всіх…

- То нащо ж повісили?

- Так, для годиться:

якби не повісили, міг би втопиться…

І далі Дурило по Раю іде,

круг себе очима дурними пряде.

- А це що за ідол? - питається знов.

- Це той, хто закон наймудріший знайшов:

навчив нас хапати, навчив убивати,

навчив людям в вічі оману пускати,

навчив нас, як жити годиться на світі,-

читай заповіту його на граніті

Заповіт засновника раю

Що кому на роду написано,

то й конем не обскачеш того.

Одному доля дарує лисину,

другому шляпу з широкими крисами,

а третього причастовує батогом.

А четвертому, п'ятому, шостому і дев'ятому

цілісінький довгий вік

стільки добра обіцятиме,

що врешті з четвертого, п'ятого, шостого і дев'ятого

поробить стандартних калік.

А найкраще тому, кому доля багата

не захоче нічого дати -

ані честі, ні глузду, ні сорому -

нічогісінько.

Ось цьому ми з нікчемства свого

п'єдестал створимо

та освятимо в кадильнім диму,

та сипнемо під ноги квітів,

та у лаври чоло вберемо,

та, щоб весело жив на світі,

приведемо панну Музу в гарем.

А самі заживемо без гризоти,

бо відомо й дитині малій,

що у Музи тієї цноти

вже не більше, ніж у повій.

Скільки бідною торгували,

стільки вже продавалась сама,

що назвіть її лярвою мало,

а сильнішого слова нема.

Ну а нам що до того?

Ми люди тихі.

Нам би повне корито бурди,

теплу ковдру, затишну стріху

та цукерку вряди-годи.

Бо таке на роду написано:

від Адама до наших днів

будуть людям світити лисини

величаво-мудрих вождів.

Думав, думав Дурило,

аж йому голова заболіла,

та ніяк собі не збагне:

куди і до чого той ідол гне?

Якщо йому правда - ріднесенька мати,

то нащо ж йому п'яти лизати?

А якщо йому люба лизня,

то тоді його ненька - брехня?

Так замислився, що аж присів,

сім днів не пив і не їв,

а на восьмий устав і каже:

- Якесь дуже дивне те щастя ваше!

Не хочу такого, щоб я вмер!

Сходжу ще на острів до тих печер…-

Та й ну Дурило

від друзів нових тікати,

а ті йому в спину кілки метати.

Добре, що наш Дурило водою не брів -

він, як і батько, ходить по воді умів -

отож він перший став у печері

і давай своїм костуром бити у двері.

За третім ударом впали двері,

і враз ніби сонце сяйнуло в печері.

І вийшло звідти дівча,

і всміхнулося мило:

- Спасибі за поміч тобі, Дурило!

Я долю тепер не мину і твою -

жду тебе, парубче, у батьківській хаті,

у твоєму Ріднім краю…-

Сказало і щезло.

Озирнувся Дурило -

дивиться:

гори вогнем охопило,

і кривава ріка змеженіла,

а там, за рікою, на тихій Зеленій горі

біліє батькова хата,

а під нею засмучена мати

пасе сонячних зайчиків у дворі…

3. Аналіз твору «Казка про дурила»

"Казка про Дурила", завершена 4 вересня 1963 року, пролежала в архіві письменника тривалий період, допоки її не оприлюднив В.Яременко. Безвідносно до часу створення - це казка про тих, хто відбирає в Дурила Батьківщину, відучує її любити, ховає живе життя в хребтах високих паперових гір і заливає його чорнильними морями облуди, забирає свободу освідчення в любові до неї. Це водночас і твір про блудного сина, що через поневіряння врешті-решт знаходить дорогу до Рідного краю, відмовляється простувати до "раю для обраних" через людські страждання. Це і твір, в якому правдиво відображено гіркі реалії нашої минувшини та долі самого митця. Отже, "Казку про Дурила" можна сприймати і як духовний заповіт В.Симоненка. Це казка-притча, яка в алегоричній формі повістує про трагічну долю українського народу.

Головний герой твору - Дурило, якого батько виганяє з дому, фактично рятуючи від голоду та бажаючи йому кращої долі: "Може десь виб'єшся в пани”. Хлопчина блукає по всіх усюдах, швидко зростає і захотілося йому повернутися додому.

У "Речитативі старшин раю” гостро сатирично зображується такі притаманні періоду сталінської диктатури явища, як жорстокість, прагнення створити рай для вибраних за рахунок праці й страждань народу, засилля бюрократичного апарату, обдурювання людей обіцянками про сонячне майбутнє. В.Симоненко в казці вдається до прийому дитячого наївного осмислення Дурилом побачених страшних картин і цим посилює враження віл них.

- Чого, люди добрі, в вас ноги в крові?

Та це, - йому кажуть, - така в нас звичка;

До щастя дорога веде через річку -

Та річка із крові та трішки із сліз….

Дурило довідується, що це кров тих, хто "підло не визнав ідей”, які панували в тому краї для обраних, ішли шукать заковане в печерах закуте щастя - "оте, що для всіх”. І тоді він, як і личить казковому Дурилові, залишає рай і йде звільнити (й справді звільняє) з неволі дівчину - щастя. А вона сказала, що чекатиме на нього в ріднім краю, в батьківській хаті. Облудний і жорстокий рай для обраних охопило вогнем, а Дурило побачив у далині батькову хату, рідну матір…



Розповідь про дурного Петра та його сина Дурила ведеться спокійно, непоквапливо, просторічною мовою.

Ці люди піддаються на обман, вступають врешті-решт в двобій зі злом і іноді перемагають, їм притаманний гумор. Коли старшина прийшов до Петра скаржитися на неслухняність Дурила, Петро відповів:

Та я його витурю з дому, щоб не балакав малий сатана то, що усім відомо.

Хоча і Дурила, вважають не розумним, його внутршньому світові повинні заздрити, більшість героїв казки. Він чуйний, добрий, не зважаючи на те, що його батько вигнав з рідної хати, він все одно намагається повернутися туди. Хлопця не можуть перетягнути на свій бік розбійники, яки звикли усе вирішувати кров'ю, він замислювався над їхнім щастям, але воно йому не прикипіло до серця. Він втік, від «юрби», звільнив дівчину Щастя, а вона йому натомість вказала шлях додому. Дурило уявляється нам великим, здоровим, сильним хлопцем:

Спало, де впало, їло, що мало,

та, мов трава, росло.

Та хлопця й вигнало - слава Богу:

не менше саженя в ріст.

Кулаки - мов горщата,

мов обаполи, ноги -

і де те здоров'я бралося в нього.

Ставлення до інших героїв:

4. Новаторство Симоненкової поезії

Василь Симоненко належав до поетів шістдесятників. За суттю своєю шістдесятники були новаторами, які прагнули поставити нашу літературу в рівень світової культури. Вони по-новому підходили до конструювання художніх образів, поетизуючи, зокрема реалії, що їх принесла науково-технічна революція, досягнення в розвитку космонавтики, атомної енергії, різних галузей науки. Особливо яскраво ці нові якості мистецтва слова розкрилися у творчості І.Драча, М.Вінгроновського, Ліни Костенко, Дмитра Павличка.

Проте, придивившись до поезії В.Симоненка, цих атрибутів новаторства не помітно. Немає в ній ні космічних масштабів, ні атомних пристрастей, ні прикмет наукових досягнень, вплетених в основу художніх образів, ні якихось жанрових новацій, символів. Увесь Симоненко в руслі поетики, основи якої заклав великий Кобзар, яку розвивали далі Леся Українка, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко.

І все-таки, мабуть, новаторство - це саме та якість, котрою назначена поезія В. Симоненка. Виявляється це новаторство не в пошуках нових поетичних форм, жанрів, а в самому змісті творів, у широкому, непідробленому інтересі до внутрішнього світу так званої простої людини, в проникненні в її багатий внутрішній світ, і розумінні і художньої відтворенні людської гідності, самоповаги, в розумінні неповторності кожної особистості, праві її на пошану, любов, на звичайне людське щастя за життя - та на добру пам'ять, коли вона піде з нього.

Саме розтоптану в роки сталінського свавілля людську гідність очищає від бруду, підносить з болота В.Симоненко. Одним із його найперших віршів, що справив враження вибуху в країні, де ще не відійшли духовні зашпори від постійного ляку, в якому жили-існували люди, є вірш "Ти знаєш, що ти людина…”

Наче нічого нового, невідомого читачеві не говорить поет. Але він здатний перевернути душу, примушує замислитися над таким простим - і таким складним питанням:

Ти знаєш, що ти - людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя - єдина,

Мука твоя - єдина,

Очі твої - одні.

А вже на цій основі, філософській, світо визначальній, різьбилися вірші, до щемливого болю вражаючі душу картини життя простих людей. Дядько добре знає, що "красти погано, куди вже гірш”. Та злидні, вимірювані порожніми трудоднями, штовхають його на це. Василеві боліло людське горе, він дошукувався першопричин його - і виносив на люди. В поезії Симоненка жодного разу не вжито слово система, але її зловісна примара постає між рядками поезій. Цим і страшний був Симоненко партійно-бюрократичному апаратові, системі, тим і намагалася вона заглушити голос поета, цькуючи його, не пускаючи твори в світ, між люди. Та поезія Симоненка сама йшла до людей, ішла не зі сторінок книжок, які мали б вийти і не виходили, а з вуст в вуста. Голос поета став голосом народної совісті, виразником правди, надії, віри народу. При цьому змальовуючи злободенні гроші життя конкретних людей, конкретного часу, він силою поетичного таланту, образного узагальнення підніс їх до рівня загальнолюдських проблем та ідеалів, залучив до духовних здобутків світової культури.

Размещено на Allbest.ru