Андрій Чайковський – відомий випускник юридичного факультету Львівського університету

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

АНДРІЙ ЧАЙКОВСЬКИЙ - ВІДОМИЙ ВИПУСКНИК ЮРИДИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Б. Тищик

Вступ

Висвітлено питання, пов'язані з громадсько-політичною та державницькою діяльністю відомого випускника юридичного факультету Львівського університету кінця ХІХ ст. Андрія Чайковського. Цей матеріал опубліковано у рамках започаткованої рубрики у “Віснику Львівського університету, серія юридична” - “Наші випускники”. А. Чайковський став відомим адвокатом, який часто проводив політичні процеси в часи Австро-Угорської монархії, був державним повітовим Комісаром у час існування Західно-Української Народної Республіки у 1918-1919 рр. і одним із засновників Союзу українських адвокатів у Польщі. Він також був відомим письменником історичного жанру.

У 2012 році, виповниться 155 років із дня народження і 77 - від дня смерті одного з відомих, але призабутих у наші дні випускників юридичного (правничого) факультету Львівського університету, громадського і державно-політичного діяча, письменника Андрія Яковича Чайковського. Правник - адвокат за професією, який допомагав (часто - безкоштовно) за часів Австро-Угорщини і Польщі бідному населенню Галичини, особливо селянству, в захисті своїх прав, великий патріот України, державний повітовий комісар у Самборі за часів Західно-Української Народної Республіки, відомий письменник, якого знали і цінували І. Франко, М. Коцюбинський, М. Павлик, О. Маковей, М. Грушевський, митрополит А. Шептицький та інші. А. Чайковський заслужено займає одне з почесних місць у довгому переліку відомих, часто навіть прославлених випускників юридичного факультету.

Народився А. Чайковський 15 травня 1857 р. у Самборі в родині дрібного урядовця, який походив із галицької дрібноземельної або так званої “хадачкової” шляхти. Побут цієї шляхти мало чим відрізнявся від звичайного селянського, але зате вона пишалася своїм шляхетським походженням (отриманим, до речі, колись її предками від польських королів за військові заслуги). Батьки його швидко померли і хлопця виховували родичі у селі Гордині біля Самбора.

Початкову освіту А. Чайковський здобув вдома, де його навчав випускник дяківської школи у Перемишлі Т. Присташ, після чого готувався до вступу в гімназію. Готував його вихованець вчительської семінарії поляк В. Панек. Вчили А. Чайковського польською мовою, бо й гімназія у Самборі була польськомовною.

Українську історію та літературу хлопець знав хіба що з розповідей Т. Присташа, бабусі і деяких книжок для дітей.

У 1869 р. А. Чайковський вступив до гімназії.

У другій половині ХІХ ст., особливо останній його третині, були часи, коли у Східній Галичині розгортався український патріотичний рух, зокрема, серед гімназійної та університетської молоді. Виникали різні таємні гуртки і товариства, де вивчалися український правопис, літературу, зокрема, зачитувалися творами Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, М. Драгоманова, “Історією русів” та інші, цікавилися політикою.

У 1873-1877 рр. А. Чайковський теж належав до таємного гімназійного гуртка, а останнього року навіть став його головою. Гурток мав зв'язки з аналогічними українськими організаціями інших галицьких гімназій, які вели культурно-освітню роботу серед молоді. Улюбленим предметом А. Чайковського була українська мова і література, яка викладалася українською мовою, але була в гімназії “необов'язковим”, тобто факультативним предметом (до речі, майже усі гімназії в Галичині тоді були польськими, за винятком однієї - Академічної української гімназії у Львові і кількох німецьких, зокрема у Львові і Бродах). Він зачитувався історичними творами з давньої історії України, особливо доби козаччини, обурювався, як сам пише у автобіографії, українофобською повістю Г. Сєнкевича “Вогнем і мечем”. “Нам конечно треба - вважав А. Чайковський, - щось такого на спаралізування тієї антиукраїнської отруї сєнкевичівської” [1, с. 7].

У гімназійні роки були перші літературні спроби А. Чайковського: він пише оповідання, нариси. У той самий час він познайомився із старшим на рік Іваном Франком, який тоді вчився у Дрогобицькій гімназії. Дружні взаємини та переписки між ними тривали довгі роки.

Закінчивши у липні 1877 р. гімназію, А. Чайковський вступив на філософський факультет Львівського університету, де була кафедра української словесності, яку очолював професор Омелян Огоновський. Навчання в університеті було платним, і хоч оплату йому, як круглому сироті, знизили, вона все одно була надто високою, до того ж потрібні були кошти на проживання у Львові, харчування, отож, А. Чайковський після кількох місяців навчання вирішив вступити на військову службу і стати офіцером. Прослуживши рік у 77-му полку піхоти у Львові та отримавши звання “лейтенанта резерву”, він передумав робити військову кар'єру, і хоч рідня вмовляла його стати священиком, він записався на правничий факультет того ж Львівського університету. Правничий (юридичний) факультет університету відновлений (після розподілів Польщі) у 1784 р. дипломом австрійського імператора

Йосифа ІІ у складі чотирьох факультетів (юридичного, філософського, медичного і теологічного), був тоді, як і увесь університет, майже повністю сполонізований. У 1808 р. викладання українською мовою тут було припинене, виклади велись переважно польською і німецькою. Щоправда, після революції 1848 р. в Австрії, в університеті дозволено заснувати кілька українських кафедр, але з 1869 р. його переведено знову на польську мову - адміністрування та переважну більшість викладів. Така сама ситуація була і на юридичному факультеті.

Разом з А. Чайковським на правників-юристів вчилися майбутні провідні, українські, громадські і державно-політичні діячі - Антон Горбачовський, Кость Левицький, Євген Олесницький, Степан Федак, Теофіл Окуневський та ін.

Через матеріальні нестатки А. Чайковський шукав роботу і не покидаючи навчання, влаштувався на посаду урядовця у товаристві “Просвіта”. Брав активну участь у діяльності студентського товариства “Дружній лихвар”, де незабаром став його головою, та також одним із засновників українського студентського “Кружка правників”, опікуном якого був професор Олександр Огоновський. Зібрали правничу бібліотечку, виголошували доповіді, дискутували. З великим задоволенням А. Чайковський відвідував лекції і практичні заняття професора О. Огоновського, який був єдиним професором, що викладав українською мовою (цивільне право). У 1886 р. професора О. Огоновського обрали деканом юридичного факультету.

Вивчаючи юриспруденцію, А. Чайковський захоплювався українською історією, пишався, що з Самбірщини, де він народився, походив славний український гетьман реєстрового козацтва Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман Марко Жмайло-Кульчицький та ін. Ще не закінчивши правничого факультету, А. Чайковського у січні 1882 р. мобілізовано як резервного офіцера до війська, оскільки у Боснії вибухнуло повстання проти австрійського панування, і 77-й полк, в якому колись Чайковський служив, відправлено на придушення цього повстання. З собою, як згадує він сам, взяв кілька чисел “Діла”, “Зеркала”, календар “Просвіти” і “Енеїду” Котляревського [5, с. 30]. Перебування у Боснії надихнуло Чайковського до написання першого літературного твору, опублікованого після повернення у львівській газеті “Діло”, а згодом виданого окремою книжкою із назвою “Спомини з-посеред десяти літ”. Цей твір позитивно оцінив І. Франко, про що той особисто сказав А. Чайковському, чим заохотив його до подальшої літературної праці.

Повернувшись із Боснії, А. Чайковський у 1883 р. закінчив правничі студії, здав державні іспити та пройшов однорічну судову практику, яка була обов'язковою для всіх випускників, що хотіли обрати фах адвоката. Проходив він її у Самбірському окружному суді. Опісля належало ще пройти практику в якогось із відомих адвокатів.

У вересні 1883 р. А. Чайковський одружився. Його дружиною була Наталія Гладилович, дочка пароха (приходського священика) з Хирова, сестра Д. Гладиловича, довголітнього адміністратора газети “Діло”, відомого українського громадського діяча.

Адвокатську практику А. Чайковський проходив у Львові в адвокатській конторі значного адвоката Ф. Яцьковського. Під час проходження практики чимало їздив по території краю, близько знайомився з життям простих людей, переважно селян, що дало йому багатий матеріал не лише для професії, а й кількох дослідницьких статтей та оповідань, знову ж таки високо оцінених І. Франком [4. с. 36].

Адвокатських практикантів називали “конципієнтами” (помічниками), а сама практика тривала шість років. Після трьох років практики, мали право складати останній, “адвокатський” іспит, а тоді допускались до самостійних виступів у суді (по нескладних кримінальних і цивільних справах). Після цього належало ще три роки стажуватись у адвокатських канцеляріях (конторах), опісля здати ще кілька іспитів з галузевих предметів (кримінального чи цивільного права і процесу, судового права), тоді університет присвоював абсольвентові ступінь доктора права (без захисту дисертації).

А. Чайковський спеціалізувався на карних (кримінальних) справах.

У 1886 р. він закінчив практику у канцелярії Ф. Яцьковського і переїхав для подальшого проходження практики у м. Бережани (нині Тернопільська обл.), де практикувався у канцелярії польського адвоката І. Маєвського, оскільки інших сильних адвокатів не було. Тут він теж багато їздив (по судових справах) по різних містечках і селах.

Склавши у 1889 р. іспит і отримавши звання адвоката та ступінь доктора права, А.Чайковський у березні 1890 р. відкрив у тих же Береженах свою власну адвокатську канцелярію, ставши, як він сам пише у спогадах, “хлопським адвокатом”.

Бережани, на той час, як згадуюють сучасники, були провінційним, “невеликим тихим містечком”, де майже не було “ніякого українського національного життя, а й взагалі культурне життя було розвинене дуже слабо” [1, с. 221]. У бережанській гімназії було всього кілька вчителів-українців, інші - поляки. Незначне число українців було серед урядовців міста та один українець - суддя Д. Савчак (пізніший посол до Галицького крайового сейму).

Отож, молодий талановитий адвокат енергійно взявся до праці - професійної і національно-патріотичної. Власне тут, у Бережанах він мав широке поле діяльності, тут проявився його організаційний талант.

Ґрунтовно готуючись до виступів у судах, здібний правник і непоганий промовець, А.Чайковський відразу висунувся на чільне місце серед місцевих юристів. Він успішно захищав селян і міську бідноту від “лихварських п'явок”, від зловживань з боку місцевої адміністрації, переслідувань поліції. Його промови перед судом присяжних були аргументовані, переконливі, часто сповнені гумору чи сарказму.

Особливо важкими були т.зв. “політичні процеси” за антидержавні виступи-промови, заворушення, страйки, непослух жандармерії і ін., чимало з яких А. Чайковському вдалося виграти, тобто підсудних або виправдали, або присудили їм невеликі покарання. Було чимало випадків, коли він “врятував з біди” українських громадсько-політичних діячів, яким іноді загрожувало досить серйозне покарання [1, с. 223].

У політичних процесах Чайковський майже завжди виступав безплатно, переважно не брав гонорарів і з бідних селян, чим заслужив собі пошану серед населення Бережанщини. Відомим, зокрема, на всю Галичину був процес (судовий), кількох десятків селян зі Західної Галичини, що їх найняли на будівництво залізниці. Вони працювали на Бережанській ділянці і підняли бунт, бо готували їх вкрай погано, то ще не виплачували заробітної платні. Їх притягнули за цей бунт до суду - як за антидержавний виступ. Так ось, А.Чайковський зумів їх перед судом присяжних виправдати, про що писало кілька газет. Добився він виправдання і для студента-радикала Осипа Назарука у політичному процесі за “бунтарські” виступи та ін.

“Нечисті” справи де він не був переконаний у невинності підсудного, А. Чайковський переважно не брав, тому й не заробив великих матеріальних статків, але здобув авторитет і пошану як у судових колах, так і серед населення.

Польські судді й адвокати говорили про нього, що він “дуже порядна людина, шкода тільки, що русин”.

А. Чайковський першим у Бережанах активно почав добиватись уведення української мови у судівництві і урядуванні.

Незважаючи на щоденну адвокатську працю, сімейні обов'язки (в сімї Чайковських на початку 90-х років вже було четверо дітей - сини Микола і Богдан та дочки-близнята Марія та Олена, а п'ятий син - Лука, помер на третьому році життя), творчу діяльність, А. Чайковський був активним громадським діячем у Бережанах.

Коли у 1893 р. до Бережан прибув призначений на посаду директора повітової “дирекції скарбу” (фінансової палати) В. Яворський (родом з-під Самбора, приятель Чайковського ще з гімназії), то вони спочатку обидвоє, а потім й інші - “запалили на Бережанщині вогнище національно-патріотичного руху”. Так, вони виступили ініціаторами та засновниками повітового кредитно-позичкового товариства “Надія”, яке було хронологічно другим в Галичині (після перемишльської “Віри”), а незабаром після цього, разом з композитором Остапом Нижанківським (що був деякий час у Бережанах помічником пароха та проживав у домі Чайковських) - українське співоче товариство “Бережанський Боян” (теж друге в Галичині - після “Перемишльського Бояна”; третім був “Львівський Боян”, заснований Н. Вахнянином і В.Шухевичем). А. Чайковський і В. Яворський теж співали у цьому “Бояні”.

Товариства “Надія” і “Боян” на кілька років були центрами всього економічного, культурного та національно-патріотичного життя Бережанщини.

Обидва товариства містилися спочатку у домі А. Чайковського, точніше у спеціально збудованій для цього прибудові. Згодом - у купленому для них (теж за участю Чайковського) окремому будинку.

Вчений незабаром очолив філію повітової “Просвіти”, активно включившись у поширення освіти серед населення, формування бібліотек “Просвіти”. Він був одним із засновників кооперативу “Народний дім”, студентської організації “Руська бурса”, долучився до антиалкогольної пропаганди, яку проводили за вказівкою митрополита С. Сембратовича галицькі священики серед селянства, створивши у Бережанах товариство тверезості “Відродження”.

З ентузіазмом включився А. Чайковський в організацію “Січей”, які започаткував в Галичині К. Трильовський. Це були спортивно-військові товариства. Чайковського обрали повітовим кошовим отаманом “Січей” Бережанщини. Він разом з своїм однодумцем і приятелем О. Ковшевичем (військовим лікарем) часто приглядались вправам січової молоді.

Разом із суддею Д. Савчаком А. Чайковський почав систематично об'їздити села повіту. Метою цих поїздок була організація “Просвіт” і “Січей”, активізація національно-патріотичної свідомості серед селянства. Сучасники згадують: “сам селянська дитина, при тому добрий промовець і незрівняний оповідач, він скоро здобув повне довір'я серед селян”, і Бережанщина за короткий час перетворилася “із москвофільської в народовецьку”, тобто українську, а “читальні ім. Качковського (тобто москвофільські - автор), поступилися читальням “Просвіти” [1, с. 278].

Коли влітку 1896 р. до Бережан, які на той час стали вже одним з осередків національно-патріотичного руху в Галичині, вирішив завітати з гастролями український театр “Руської Бесіди”, то дирекція Бесіди попросила власне А. Чайковського взяти театр під свою опіку. Чайковський на власні кошти збудував для театру “солідний барак”, де могли поміститись багато глядачів.

Гастролі театру, де виступало чимало видатних акторів і співаків (директором його був тоді А. Стечинський), пройшли з великим успіхом. На його вистави ходили навіть офіцери австрійської армії (у Бережанах тоді проходили великі “цісарські маневри”). Вистави відбувалися українською та польською мовами. Згодом театр приїжджав у Бережани майже щороку і увесь час ним опікувався Чайковський.

У 1898 р., з нагоди святкування 100-річчя виходу “Енеїди” І. Котляревського, відбувся у Бережанах великий концерт, в якому взяла участь славетна співачка Соломія Крушельницька. Тоді ж відбувся ювілейний спектакль силами місцевої інтелігенції “Наталка-Полтавка”, де роль возного грав А.Чайковський, роль Петра - Богдан Лепкий, Наталки - дочка проф. Бачинського Галя.

Словом, А.Чайковський став у Бережанах стержнем, душею всього українського національно-патріотичного руху. Про нього потім писали: “Це була людина справді метка і повна запалу до праці…Треба було сказати промову на якомусь святі, він говорив, співати в хорі - він співав, виступати на сцені - виступав. Всюди спішив з порадою і поміччю” [1, с. 279]. У Бережанах і по селах він часто виступав з доповідями з історії України, з нагоди різних історичних подій, дат відомих українських діячів, гетьманів, а також з свого фаху - права.

Відповідна атмосфера була і в сім'ї А. Чайковського (у ній вже було до кінця ХІХ ст. восьмеро дітей). Як згадує найстарший син Микола (в'язень ГУЛАГу, відомий професор математики, який згодом працював у Львівському університеті і пам'ятна таблиця про якого донині висить на стіні біля входу в університет), - “у батьківському домі Шевченко зазнавав особливої пошани. Мій батько Андрій ще як учень гімназії вивчив напам'ять цілого “Кобзаря” і нас - дітей - учив любити найбільшого сина нашого народу…у двох кутах у найбільшій кімнаті стояли на високих постаментах гіпсові погруддя - бюсти Богдана Хмельницького і Тараса Шевченка…У такій атмосфері виростали ми, діти громадянина письменника… Ми були свідками його безкорисної громадської праці…, в нас закорінювалось переконання, що стало нам заповіддю на все життя: щастя людини полягає не в накопичуванні матеріальних благ, а в праці для народу, для людства” [1, с. 10].

Оскільки у Бережанській гімназії за австрійських часів мовою викладання була переважно польська, то серед учнів-українців виник таємний гурток, де займалися вивченням української історії, літератури, тривали політичні дискусії. Так цей гурток часто збирався у домі А. Чайковського, куди ні директор гімназії, ні жандармерія “не важились інтервеніювати”. Часто і сам Чайковський брав участь у дискусіях. За участю своїх дітей і учнів гімназії у домі Чайковських співали патріотичних пісень, акомпанував на гітарі сам господар.

Загалом дім Чайковських був на той час одним із вузлових пунктів, де “зосереджувалося товариське життя Бережанської української інтелігенції, виникали нові думки і плани суспільної праці”, - згадують сучасники. - В домі панства Чайковських сходилася молодь, там часто відбувалися збори “Молодої України” [1, с. 279]. Дружина А.Чайковського Наталія була однією з засновниць “Жіночого кружка”, син Миколи - диригентом “Бояна” інший син - Богдан започаткував організацію місцевого робітництва “Робітниче товариство “Сила”.

Зрештою, не лише дім, але й канцелярія А.Чайковського була “не тільки верстатом праці чи джерелом прожитку - це було місце порад у справах, пов'язаних із майже всіма проявами суспільного життя. Там складали статути різних товариств, готували протидію хибно - ворожим рішенням місцевої адміністрації, там часто полагоджували непорозуміння цивільно-правової натури (т.зв. “полюбовний” суд). Д-р Чайковський не любив “процесоманії”, досить поширеної серед наших селян…” [1, с. 280].

Коли у 1886 р. в Бережанах виникла окружна Народна рада, що згодом перетворилася у повітовий Народний комітет галицької Національно-демократичної партії, то А. Чайковський став на деякий час головою цього комітету, який мав основною метою готувати вибори до галицького сейму, віденського парламенту, повітової ради.

Про авторитет А. Чайковського на Бережанщині може свідчити той факт, що у 1890 р. українське громадянство висунуло його своїм кандидатом на виборах посла до Галицького крайового сейму. Але за підтримки крайової та місцевої адміністрації, шляхом підкупу і фальшування результатів, переміг польський кандидат граф Шеліський.

Поруч з професійною та активною громадсько-політичною діяльністю, не полишив А. Чайковський і видавничої справи. У різних періодичних виданнях він публікує фахові статті, у т.ч. з історичним підґрунтям, напр., статтю “Процес Ісуса Христа”, написану на підставі Святого письма і інших першоджерел, “Староафінський кримінальний процес”, “Причини зубожілості наших селян і міщан через судівництво” і ін. В цій останній статті, опублікованій в газ. “Діло” у 1888 р., автор порушує важливу й болісну для галицького селянства проблему.

Приводом до написання статті, вважає відомий сучасний історик права Т. Андрусяк, стали дебати, які тоді велись у австрійській Державній раді щодо проекту закону про неподільність селянських земель, який мав би запобігти зубожінню селян. А. Чайковський стверджував, що прийняття такого закону нічого не вирішить. Він наводить інші, справжні причини зубожіння селян: несправедливість судочинства, недосконалість ведення поземельних книг, лихварські проценти позик, відсутність контролю за дотриманням закону про пияцтво і ін. Для усунення цих причин А. Чайковський запропонував низку заходів [2, с. 307-308].

Опубліковані правничі праці, як небезпідставно вважає доцент Т.Г. Андрусяк, “виводять Андрія Чайковського в ряд провідних українських вчених-істориків права”, оскільки він заторкнув такі аспекти історії держави і права Стародавніх Іудеї і Греції, які як тоді, так і донині майже глибоко не були досліджені [2, с. 313]. Значна доля правди у такому твердженні є.

Заслуговує на увагу і цикл статей та заміток А. Чайковського “З судової зали”, які представляють інтерес з позиції аналізу його правових поглядів.

Незважаючи на зайнятість, не забував А. Чайковський і про літературну працю. Заохочений І. Франком та О. Маковеєм, вже у “бережанський” період він написав такі визначні твори, як повість “Олюнька”. “У чужому гнізді” (з життя галицької “ходачкової” шляхти та селянства), “Своїми силами”, “З ласки родини”, “Бразилійський гаразд”, “Рекрут” і ін. Проте найбільшим захопленням Чайковського була доба козаччини. Тут по-справжньому розрився його талант письменника-історика і патріота. Першою повістю з цього циклу була “За сестрою” (1907 р.), далі “Віддячився”. Інші “козацькі” повісті припадають на пізніші часи.

Не меншою популярністю, ніж художні твори А. Чайковського, користувалися його правничо-просвітницькі видання. Зокрема, у 1905 р. він видав брошуру “Що кожному треба знати про загальне, рівне, безпосереднє і тайне право голосування”.

У ній у формі запитань і стислих відповідей (їх 38) подається визначення таких понять, як конституція, парламент, сейм, їх повноваження, справедливість і несправедливість законів, суть куріальних виборів, засади виборчого права, що треба робити, щоб “обирати людей чесних і певних”, що належить робити народу, щоб відстояти своїх кандидатів і свої інтереси (Чайковський радить: “передовсім, не сидіти тихо, а кричати на увесь світ: давайте загальне, рівне, безпосереднє і тайне голосування!”), писати петиції до уряду та парламенту, збирати під ними підписи, робити демонстрації (пояснюється, що така демонстрація і яка з них користь). Чайковський закликає людей згуртуватись і “показати світові нашу силу” [1, с. 424-431].

В цій праці А. Чайковський показав себе вмілим популяризатором засад правових знань, що зумів коротко, але легко і доступно для кожного пояснити народу важливі державно-правові проблеми та ще й закликати до боротьби з гнітом та несправедливостями існуючого ладу.

В інших матеріалах та брошурах він виступав проти поширеної тоді “процесоманії”, пиятики серед простого населення, особливо селян, безглуздої, на його думку, доволі масової еміграції бідноти до Бразилії, вчив, як боротись з лихварями, радив як покращити тяжке економічне і соціальне становище народних мас, підвищити рівень їх національної свідомості, знань, освіти.

Про популярність та вплив А. Чайковського серед населення, особливо селянства, яке вважало його своїм, “хлопським” адвокатом, бо й сам походив з селян, свідчить ще один цікавий факт. Отож, у 1901 р. в Австрії (і в Галичині) відбувались вибори до австрійського парламенту. До Бережанського виборчого округу належало три повіти - Бережанський, Рогатинський і Підгаєцький.

Претендував на депутатський пост польський кандидат - поміщик, а від українців - Ю. Романчук, який належав до поміркованого крила народовців і разом з групою однодумців (О. Барвінським, В. Антоновичем, митрополитом С. Сембратовичем та ін.) намагався досягти порозуміння з австрійськими властями і польськими політичними колами, проголосивши настання т.зв. “нової гри” у цих відносинах. Хоч Ю. Романчук згодом (у 1899 р.) став одним з засновників української національно-демократичної партії, але його поміркованість у боротьбі за національно-політичні права українців в Галичині гостро критикувало молоде покоління, до якого належав і А. Чайковський, радикали і ін.

Тому А. Чайковський з однодумцями повів активно агітував за обрання від Бережанського округу не Ю. Романчика, а В. Яворського. І цей його задум вдався: В. Яворського було обрано послом до нижчої палати парламенту.

У Бережанах А. Чайковський мав своїх недоброзичливців та ворогів. Першим з них був парох у Бережанах і одночасно декан Бережанщини Т. Кордуба - спольщений греко-католицький священик, віце-голова повітової ради. Цей парох постійно захищав, як згадує син А. Чайковського Микола, “інтереси верховодів - австрійських і польських”, а А.Чайковський тривалі роки вів з ним боротьбу [6, с. 229], як і з деякими іншими священиками-москвофілами та полонофілами. Як пише сам А. Чайковський, “стали проти мене ворогувати священики за те, що я, організовуючи “Січи”, не міг терпіти “січий паламарських”, де священиків вибирали “кошовими” [1, с. 277]. Виникали у нього непорозуміння і з відомим громадським діячем Тимофієм Старухом.

Отож, влітку 1904 р. він переселився до м. Сколього (Стрийського повіту), де теж відкрив адвокатську канцелярію. Швидко й тут він здобув собі серед населення авторитет і довіря, його обрали послом до складу стрийської повітової ради. Але для діяльності А. Чайковського не було у Сколе належних умов: Сколівщина “була доволі відсталою - як і всі інші карпатські райони - в культурному відношенні”, місцевий суд розглядав переважно дрібні справи, а А. Чайковський “привик до кримінальної практики в окружному суді, де міг виявляти свій хист талановитого оборонця”. Оскільки він мав натуру рухливу, непосидючу, то, не витримавши у Скольому й двох років, восени 1905 р. переїхав до Рогатина. Тут йому теж не сподобалося, і влітку 1906 р. А. Чайковський повернувся до Бережан.

У ці роки в Австрії особливої інтенсивності набрала боротьба за демократизацію виборчого права. На кінець, у січні 1907 р. прийнято новий виборчий закон, яким встановлено загальне виборче право, відмінено куріальну систему виборів. Правда, не отримали права голосу жінки, військовослужбовці та молодь віком до 24 р. У цьому ж році відбулись і перші “загальні” вибори до австрійського парламенту. Українська Національно-демократична партія, до якої входив і А. Чайковський, здобула на цих виборах 25 місць. В 1908 р. пройшли вибори і до галицького сейму. А. Чайковський прийняв у передвиборчій боротьбі активну участь. На наступних виборах до сейму (у 1913 р.) його навіть висунули кандидатом у посли від Бережанського округу, він включився у передвиборчу боротьбу, але перед виборами, боячись перемогти інших українських кандидатів, зняв свою кандидатуру. Зате продовжував активну діяльність у “Просвіті”, яка обрала його своїм почесним членом, та у інших патріотичних і громадських організаціях.

Влітку 1911 р. А. Чайковський організував у Бережанах “велике дійство” - збір (здвиг) “Січей” і “Соколів” з кількох повітів Галичини. На нього приїхало багато почесних гостей - К. Трильовський, К. Левицький, Т. Старух, С. Голубович і ін. Відбувся парад біля 10 тис. січовиків, військові вправи, концерт, феєрверк. Очевидці писали, що “це був іспит зрілості свідомості і організованості українців повіту і краю” [1, с. 444].

Щоправда через свою непосидючу натуру здійснив черговий переїзд - на рідну Самбірщину, куди він щоліта їздив, відвідуючи своїх рідних і друзів. У травні 1914 р. А. Чайковський переїхав, як він вважав, до Самбора на постійно. Тут він, як відомий громадсько-політичний діяч і письменник, активно включився у діяльність української громади міста, зокрема “Просвіти”, “Січей”, “Соколів” і ін. Він взяв участь у крайовому з'їзді “Січей”, який відбувся у червні 1914 р. у Львові. На нього з'їхалося “кілька тисяч січовиків з усієї Галичини, на велике невдоволення й страх уряду й поляків” [6, с. 231], А. Чайковський під час параду на коні, з булавою в руках очолював колону січовиків Бережанщини.

В кінці липня 1914 р. розпочалася Перша світова війна. На початку серпня у Львові на зборах активу українських партій і організацій утворено Головну українську раду (скорочено - ГУР), яка мала своїм завданням представляти інтереси українського населення Австро-Угорщини. Очолив її Кость Левицький., Скориставшись війною, намагаючись відродити українські збройні сили, ГУР домоглися згоди у австрійських властей на створення легіону Українських січових стрільців (УСС). Настала хвиля патріотичного піднесення серед українців: добровольцями до легіону записалося близько 28-30 тис. осіб, але влада дозволила сформувати тільки 2-тисячний легіон. Активну участь у організаційній підготовці до формування УСС брав і А. Чайковський. Записалися добровольцями до УСС-ів і два сини Чайковського - Богдан і Андрій, але їх не прийняли (з приводу обмеження чисельності цього військового формування).

Коли у ході війни російські війська у вересні 1914 р. зайняли Галичину, А. Чайковський залишився у Самборі. Його невдовзі окупаційна російська адміністрація, яку очолював генерал-губернатор граф. О. Бобринський, за доносом галицьких “москвофілів, як і багатьох інших українських громадсько-політичних діячів та священиків, заарештувала і вивезла у Львів, у відому в'язницю “Бригідки”.

Правда, Чайковському пощастило, причому двічі. По-перше, його не вивезли, як інших українських патріотів, вглиб Росії, а по-друге, його швидко визволив В. Дудикевич, один з лідерів галицьких москвофілів, університетський товариш Чайковського, з яким, незважаючи на політичні розходження, він зберігав приязні стосунки. А. Чайковський, однак, мусив переховуватися, доки у Галичину не повернулася австро-угорська армія (в кінці червня 1915 р.).

У подальший період часу, тобто до кінця війни, А. Чайковський, перебуваючи у Самборі, займався адвокатською практикою та письменницькою діяльністю.

Настали події 1918 р. Закінчилася світова війна поразкою країн Центрального блоку (Австро-Угорщини, Німеччини та ін.).

У ніч з 31 жовтня на 1 листопада на галицьких землях народилася нова українська держава - Західно-Українська Народна республіка. Було створено її парламент - Українську національну раду, уряд - Державний секретаріат, збройні сили - Українську галицьку армію, видавалося в усіх галузях державно-політичного життя відповідне законодавство. Згідно з розпорядженням УНР від 1-го листопада на місцях - в усіх повітах, містах і містечках, селах і селищах належало на зборах населення обрати громадських комісарів та їх дорадчі органи - “прибічні ради”. Це розпорядження було підтверджене і уточнене детальним законом “Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки від 16 листопада 1918 р. [7, с. 169-172].

Отож, повітовим громадським комісаром у Самборі населення обрало А. Чайковського. Розпочалася його державницька діяльність, яку він згодом описав у спогадах “Чорні рядки”. Працював він самовіддано. “Я так щиро вірив в успіх нашої святої справи, я ніколи стільки раніше не працював…у непохитній вірі…, що ми по сотках літ неволі заживемо в своїй батьківщині своїм вольним життям” [1, с. 207].

На цій роботі довелося йому важко. Як згадував сам А. Чайковський, катастрофічно бракувало коштів, оскільки ніяких податків з населення не стягували, “бо все населення буде нарікати на Україну, а це для такої молоденької держави могло бути небезпечним”. До того ж “я мав на утриманні урядовців суду, адміністрації, фінансів, війська, та ще треба було виплачувати допомогу бідному населенню, подбати про ліки для повіту, де лютував пятнистий тиф” [1, с. 215].

Невдовзі на А. Чайковського “звалились” ще кілька складних проблем. Перша з них - це брак кваліфікованих кадрів урядовців для усіх повітових служб, оскільки майже усі поляки, які переважно й обіймали ці посади, відмовились служити Українській державі. Друга проблема - Самбірщина незабаром стала прифронтовою зоною у війні з поляками, які почали військові дії з перших же днів проголошення Української держави. Отож, належало годувати й одягати наявні в повіті військові частини, турбуватись про поповнення їх добровольцями, виплачувати воякам і офіцерам платню. Оскільки у повіті не було у достатній кількості продовольчих запасів, а, отже, процвітала спекуляція - належало з нею боротися. Ще однією бідою стало повернення з полону ешелонів колишніх російських вояків, де в товарних неопалених вагонах їхали живі і мертві, голодні, хворі тощо”. Такої нужди, - писав Чайковський, не дай мені більше, Боже, бачити. То були не люди, а кістяки, виснажені, обдерті, хворі, зовсім не годовані “культурними” мадярами”. Належало їм допомогти, нагодувати, хоч якось одягти. В місті негайно була створено “рятунковий комітет”, який робив усе можливе для порятунку цих нещасних людей. Через Самбір проїхало близько 80 тис. полонених, і всі поїзди з “поворотцями” зупинялися на самбірському вокзалі, де сподівалися на допомогу. А. Чайковський встигав усюди: у все вникав, намагався вирішити, організовував, допомагав. Докладав багато зусиль для забезпечення фронту харчами, медикаментами, одягом і взуттям. До речі, в галицькій армії служив добровольцем і його син Андрій. Необхідно було боротися (разом з військовим комендантом міста) з дезертирством, грабіжництвом, крадіжками, які в ці буремні часи значно почастішали, з самовільними реквізиціями у селян худоби, коней, продовольства.

За допомогою і порадами А. Чайковський часто їздив до тодішньої столиці ЗУНР - м. Станіславова (нині - Івано-Франківськ), оскільки Львів зайняли поляки, де зустрічався з вищими урядовцями, міністрами.

Але молода, незміцніла Українська держава, яка нізвідки й ні від кого не отримувала жодної допомоги чи підтримки, не змогла вистояти у міліарній боротьбі проти значно сильнішої Польщі, яку, до того ж, всіляко підтримувала Антанта, особливо - Франція. Навесні 1919 р. польські війська зайняли Самбір, і А. Чайковський із сім'єю в останню хвилину виїхав у Коломию, де був повітовим комендантом його зять. “Та тут, згадує А. Чайковський, мене прийняли нерадо, як ізгоя. Мене не хотіли зразу прийняти до української народної кооперативи, де лише можна було купити харчів” [1, с. 278].

Його не допустили на засідання місцевої організації трудової партії, до якої він належав (у 1919 р. так була перейменована колишня Національно-демократична партія), намагалися виселити з приміщення, яке Чайковському по приїзді у Коломию надали в будинку “Народного дому”. Це нежитлове приміщення А. Чайковський за свій кошт відремонтував і переробив у квартиру.

Чому так негостинно прийняли А. Чайковського у Коломиї, нам не вдалось до кінця з'ясувати. Правда, невдовзі ситуація змінилася на краще. Перед цим ще настала румунська окупація Покуття (і Коломиї), опісля румуни відійшли, і все Покуття (як і Східну Галичину) зайняли поляки. А. Чайковського заарештовано, декілька днів він просидів у в'язниці, але опісля випущено, оскільки він не брав участі у збройній боротьбі з Польщею.

Коли війна закінчилася, А. Чайковський відкрив у Коломиї, де він оселився на постійно, адвокатську канцелярію. Крім адвокатської роботи активно зайнявся письменницькою діяльністю. Саме у Коломиї він написав основні свої історичні повісті, які принесли йому всеукраїнську славу одного з найкращих історичних письменників - “На уходах” (1921 р.); “Олексій Корнієнко” (1924 р.); “До слави” (1929 р.); “Чорні рядки” (спогади); “Сонце заходить” (1930 р.); “Полковник Михайло Кричевський”, “Перед зривом” (1935 р.) і ін. Найбільшою літературноісторичною працею, яку задумав А. Чайковський, була шеститомна повість “Сагайдачний”. Правда, друком вийшли тільки перші два томи: “Побратими” і “До слави” (до речі, цей другий том був конфіскований польською владою). Доля інших - невідома.

У Коломиї А. Чайковський став невдовзі головою місцевої філії “Рідної школи”, належав до організаторів “Товариства українських письменників і журналістів” у Львові, був його першим головою.

Взимку 1928 р. це товариство влаштувало у Львові гучне святкування 40-річчя громадської і письменницької діяльності А. Чайковського. На ювілей зібралась велика кількість відомих українських громадсько-політичних діячів, письменників, інтелігенції з усієї Західної України. Ювіляр отримав сотні вітальних телеграм з України і з-за кордону (Німеччини, США, Канади, Румунії, Чехословаччини, навіть (!) від консула Радянського Союзу у Львові Г. Лапчинського. Ставимо тут знак оклику, бо після приєднання західноукраїнських земель до Союзу РСР (у 1939 р.) твори А. Чайковського не видаватимуться, на довгий час будуть заборонені, а сам Чайковський буде оголошений “українським буржуазним націоналістом”. Але це станеться пізніше.

На початку 1929 р. святкування ювілею А. Чайковського відбулися і в Коломиї. Він і далі продовжував активно працювати, зокрема став одним з засновників-організаторів Союзу українських адвокатів у Львові, головою його коломийської філії.

Останніми роками життя А. Чайковський іноді ще займався адвокатською практикою (рідко), ще дещо писав, але переважно хворів (рак печінки). 2 червня 1935 р. він помер, лише на кілька днів переживши своє 78-річчя.

Українські товариства Львова, Самбора, Бережан, Коломиї і інших міст вивісили чорні жалобні прапори і повідомлення про смерть цієї видатної людини.

На похорон А. Чайковського до Коломиї прибуло багато видатних діячів Галичини. Ось як описувала похорон тодішня преса: “Проводжали покійного в далеку путь не тільки Коломийщина, а вся Галицька волость, тисячні маси народу з Покуття, Гуцульщини, делегації з багатьох близьких і далеких місцевостей, сотні вінків - це були справді княжі похорони” [1, с. 282].

У багатьох місцевостях Галичини, як повідомляла преса, відбулися поминки - академії на пошану А. Чайковського. У Бережанах через рік відкрито музей ім. Андрія Чайковського, а в незалежній Україні йому поставлено пам'ятники - у Бережанах, Самборі та вперше (на початку 90-х років) видано збірку його творів (у восьми томах).

Таким був життєвий громадсько-політичний, державницький, літературний шлях А. Чайковського. Людини непересічної, жертовної, великого патріота України, творчість якого мала і має донині значення для пробудження національної свідомості і виховання молодого покоління справжніх патріотів України.

Отож, юридичний факультет Львівського національного університету має всі підстави пишатися такими своїми випускниками.

Література

андрій чайковський львівський університет

1. А. Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження : у 3 т. голов. ред. Б. Якимович. Т. 3. - Львів, 2002.

2. Андрусяк Т.Г. Правові погляди Андрія Чайковського. - А. Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження : у 3 т. // голов. ред. Б. Якимович Львів, 2002. Т.3.

3. Бемко В. Андрій Чайковський. - Андрій Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження. Твори. / В. Бемко. Т.3.

4. Різник Л. Отаман Бережанської “Повітової Січі”. - Андрій Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження. Твори. / Л. Рызник. Т.3.

5. Франко І. Зібрання творів: у 50 т. - К., 1986. - Т.50.

6. Чайковський А. Спомини з-перед десяти літ. Андрій Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження. - Львів, 2002, Т.1.

7. Чайковський Микола. Матеріали для біографії Андрія Чайковського. Андрій Чайковський. Спогади. Листи. Дослідження. - Львів, 2002. Т.3.

8. Тищик Б. Західно-Українська Народна Республіка (1918 - 1923). - Львів : Тріада плюс, 2004.

Размещено на Allbest.ru