Антропологічні пошуки Івана Чендея

Размещено на http://www.allbest.ru/

чендей антропологія літературна спадщина

Антропологічні пошуки Івана Чендея

Українське літературознавство останніх десятиліть активізувало думку навколо малодосліджених сторінок історії літератури - «забутих», виключених з літературного процесу за ідеологічними мотивами творчих постатей, а також надбання письменників-дисидентів. Діаспори, еміграції. Водночас, не менш актуальною залишається доля письменників, що увійшли в літературний процес наприкінці 50-х - у 60-роки: Гр. Тютюнника, І. Білика, Б. Харчука. Є. Гуцала, Р. Іванчука та ін. Вона складалася по-різному - на них покладалися надії щодо оновлення літератури, приваблювала їх художньо-естетична і поведінкова знаковість, їх очевидний талант і вишукана майстерність, зростаюча популярність у читача. Хоча з часом їх успішність почала дратувати і непокоїти тих, хто вважав себе радянськими класиками і не мав ні бажання, ні намірів поповнювати цей ряд, вибудуваний завдяки таланту і майстерності. Отже, годі було й сподіватись на офіційне визнання, а саме: введення в історико-літературний процес і не лише з позиції засвоєння поколіннями традицій, а й новація, вивчення в школах і вузах, глибоке наукове осмислення.

Творчість Івана Чендея - важлива частина історики-літературного процесу української літератури другої половини ХХ століття. Він був Genius Loci (генієм місця), таким і залишився у пам'яті покоління. Життя і творчість його пов'язані із Закарпаттям. Його так і називали - «Співець зеленої Верховини» (В. Марко), «Закарпатський новеліст» (І. Вишневський); шлях його визначався «від Ясенової - у широкий світ» (В. Дончик: в ньому вбачали «літописця життя Закарпаття», а «історію його краю» сприймали лише через «його твори» (М. Жулинський) та й родовід вели від геокультурного простору з його людьми (І. Дзюба).Навіть на хвилі небувалого піднесення руху шістдесятників він не входив ні до знаменитих київських чи львівських суспільно-творчих об'єднань, що набули статусу дисидентських, ні до літературо-естетичних (селянська, міська проза). Але «буттєва присутність» І.Чендея в суспільному і культурному просторі створювала особливу творчу атмосферу, для якої сформулювати виміри було завданням складним.

Новели i повісті складають ту групу творів у спадщині I.Чендея, про які сам письменник сказав наступне: «...найбільшим моїм здобутком є якихось десяток-півтора новел, написаних по-справжньому. Не вважаю всі такими. Маю кілька повістей, яким, вірю, суджено не омертвіння з часом, а якесь життя» [1, с. 10]. Ідейно-змістовні, сталістичні i жанрово-композиційні характеристики свідчать, що I. Чендей створив особливий тип малої прози, якій притаманний ліризм i водночас критика повсякденності, моральних вад, дріб'язкового. Художня своерідність творів I. Чендея продукувала їх типологічну співвіднесенніть з ліризмом малої прози Гр. Тютюнника i Ю. Козакова, характерологічністю оповідань В. Шукшина, геоетністю повістей В. Распутіна. Мала проза Чендея була перекладена багатьма європейськими мовами, мала широке визнання, була високо оцінена науковцями, серед яких I. Дзюба, В. Дончик, М. Жулинський, В. Марко, Г. Сівоконь, М. Стрельбицький, В. Фашенко.

Зазначимо, антропологічна стратегія I. Чендея мала досить складне філософське підгрунтя, в якому є аспект поєднання непоєднуваного. Йдеться про те, що індивідуальний творчий метод І.Чендея з соцреалізмом ніколи i ніяким чином не був пов'язаний, шо притаманне поколінню митців, яці прийшли в літературу наприкінці 50-х - на початку 60-х poків. Але упередженість до соцреалізму все ж не завадила багатьом представникам легендарного покоління сповідувати соціалістичні чи комуністичні ідеали.

I. Чендей пережив досить складну i принципову ситуацію. У 1959 році його виключили з партії тільки за те, що не відмовився від тих твopiв, які були піддані гострій i несправедливій критиці чиновництвом. Чендей вказує на таку важливу дату свого буття: «3 1969 року для мене з партією уже все ясно» [1, с. 9], тобто він досить драматично пережив завершения «відлиги», чехословацькі події, але остаточно сам розірвав з компартією через десятиліття після ганебного засідання міськкому. Проте у 1981 році в інтерв'ю М. Жулинському I. Чендей озвучив думку, глибоко усвідомлену: «Переконався остаточно: найпрекрасніші зi вcix засад у свті - засади соціалізму. Що може бути прекрасніше за вчення про комунізм...» [1, с. 9]. Це було озвучено в роки стагнації, коли в комуністичних ідеалах зневірились навіть найпалкіші їх прихильники, хто колись називав себе «дітьми XX з'їзду». Ще більш переконаним у своїх поглядах постає I.Чендей у 90-i роки, коли i держава розпалась i компартійні ідеали були піддані нищівній критиці «Соціалістичні засади i нині я вважаю прекрасними» [1, с. 9]. Погоджуючись зi своїм опонентом, що соціалізм не став реалъністю, а залишився мрією, Чендей наголосив: «Але як ідеал - це велика справа. Що може бути прекрасніше за соціальну справедливість...» [1, с. 9]. Напрошується висновок - соціалістичний ідеал, що за словами Чендея, нi с в co6i «рівність і честність у розподілі набутого мозолями, розумом, талантом», [1, с. 9] був переломлений ним у творчий i був тим виміром, з яким від підійшов до створення народного характеру, формування своєї характерології. Сам письменник, був носієм цьогоідеалу, до певної міри навіть його втіленням. Звідси тi високі критерії та відповідальність за духовний стан народу, яку він взяв на себе, що i спричинило протистояння щодо письменника не лише з боку влади, а й так званої «творчої інтелігенції» та селянської громади, наростаюча бездуховність якої так бентежила Чендея. 3 цього приводу він зізнався: «Meнi здається, що я не був заласканий, тим паче на Закарпатті. Я завжди привітніше почував себе за межами області у Львові, Києві, навіть Москві. А найгіршій огуді як літератор піддавався на сторінках закарпатської преси... Але мене так товкли на Закарпатті за «Терен цвіте», «Березневий снiг» та «Птахи полишають гнізда», що коли лунають оці похвали, тим паче з уст тих, які мене розносили, то в цьому є якийсь осад кривди, болю» [1, с. 6]. Особливо тяжким ударом для Чендея був відкритий лист його односельчан-дубівчан з приводу пoвісті «Іван», в якій був створений образ «потворної постаті» активіста, голови сільради, що мав реального прототипа. За свідченням Чендея, «для мене це також була тяжка постать, дуже тяжка. I трагедію Івана я особисто переживав» [1, с. 6]. Але односельчани не розуміли позиції письменника, його переживань. Хоча на захист Чендея, як відомо, виступав Петро Панч зі своєю позитивною рецензією на «Івана», але стримати наступ опозиційних сил було складно, остільки практика «відкритих листів», спрямованих проти письменників, була тим ідеологічним прийомом, що бив боляче i влучно.

Роздуми Івана Чендея, його відданість соціалістичним ідеалам не мали приватного характеру, а типологічно співвідносились i суттєво поповнювали пошуки у царині так званого «радянського марксизму», що, на думку Інни Бондарчук, учениці відомої української неомарксистики Mapiї Злотіної, не сприймається як одноманітний монолог. Виявляється, філософську емпірію цього періоду можна розглядати також в її сутнісних еманаціях, i тоді сутнісний ряд утворять імена, що переросли свій час й сформували для нас надійну i спільну речовину інтелектуальної культури, сенс, значущість якої, додамо, ми тільки тепер можемо оцінити належним чином.

Причетність І. Чендея до цього потужного антропологічного процесу очевидна. Його «інший світ», в якому він перебував, явив собою тугий сплав геокультурності і знаковості філосування, де мислення, творча думка є етичною дією, а творчий метод - шляхом і вчинком.

Размещено на Allbest.ru