Характеристика критичного наративу Євгена Маланюка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

ДЗ "Луганський національний університет імені Тараса Шевченка"

Контрольно-модульна робота

з курсу "Актуальні питання української літератури та методики її викладання"

Характеристика критичного наративу Євгена Маланюка

магістрантки спеціальності

"Українська мова та література"

факультету укр. філології

Герасименко Світлани

Луганськ 2012

Євген Маланюк відомий не тільки як письменник, а й як літературний критик. Найпоширенішими жанрами, в яких працював Маланюк-критик, були стаття та есе.

У теоретичних статтях "Думки про мистецтво", "Творчість і національність", "Поезія і вірші" та ін. письменник розробляв методологічні засади розуміння сутності та естетичної природи мистецтва й основ творчості.

В оглядових статтях або їх циклах письменник характеризує й оцінює літературні явища, об'єднані за певними принципами: 1) тематичним (статті у розділах "Мистецтво і творчість", "Від Кобзаря до нації", "Слідами національної мислі" та ін.); 2) жанровим ("На провесні" - розглядається стан розвитку поетичних жанрів української літератури 20-х років ХХ ст.); 3) хронологічним ("Буряне поліття" (1917-1927) - огляд обмежується хронологічними рамками, зафіксованими вже в назві); 4) хронотопним ("Inter arma" - простежуються особливості й тенденції еміграційного літературного процесу періоду війни). маланюк публіцистика есеїстичний

У цих розвідках, які мають дифузійний жанровий характер, письменник виявив не лише глибоке теоретичну підготовку, ґрунтовні відомості з духовного життя представників вітчизняної й зарубіжної культури, але й уміння аналізувати й синтезувати мистецькі явища, заглиблюючись у їхню сутність завдяки творчій інтуїції.

Є.Маланюк стояв біля витоків синергетичного пояснення витворів мистецтва. Він аналізує його, беручи до уваги відкриття учених Лавуазьє ("закон вічності речовини") і Ю.Маєра ("закон заховання енергії"), бо саме ці закони мають велике значення у духовній сфері, де "раз викладувана, творча енергія - ніколи не гине, чого найліпшим доказом служать повинні приклади письменницьких відроджень...".

Однією з найболючіших проблем історії українського мистецтва Є.Маланюк вважає явище малоросійства, називаючи його "національним гермофродизмом", що породжене механічною сумішшю народів і культур, затиснених в межі імперії, яка не визнавала ні власної, ні суспільної, ні національної, ні територіальної особистості. Основними ліками від малоросійства може бути повернення до джерел відродження віри в Націю, гордості за її самобутню й неповторну культуру, яка є рівноправною частиною всесвітньої культури.

І тому, за переконанням Є. Маланюка, творчість М. Гоголя для української душі майже не несе якихось особливих патологічних властивостей, він вертається до свого народу "ніби просвітлений і очищений, ніби видужавши з національного каліцтва". На відміну від Шевченка, який вибухнув вулканом в ночі бездержавності й освітив Батьківщину світлом, при якому "всі побачили, кудою мають іти", Гоголь не може бути феноменом зміцнюючим, будівним, він відіграє роль "місяця", як точно охарактеризував літературознавець, що "або згущував тіні на й без того тіньових явищах нашого історичного життя. Або й освітлював їх, але світлом фантастично-чарівним, часто зловісним, якимсь демонічним і страшним".

Заслуга Є. Маланюка також полягає в тому, що він, продовжуючи кращі традиції українського літературознавства, зокрема І. Франка, спробував дати відповідь на питання про "секрети поетичної творчості".

Його думка про це довічне питання є цікавою власне тому, що поезія - це особлива форма таємничої енергії, вогню: "Поезія - се вірш, наладований енергією, подібною до електричності. Коли тієї наладованості немає, тоді вірш, хоч технічно досконалий, зі всіма римами й алітераціями, залишається лише віршем". Аналізуючи поезію "Мені однаково" Т.Шевченка, полемізуючи з формалістами, поет-критик зауважує, що важливим є те, що робить поетичний твір живим і неповторним: "Те, що в спільнім ритмі дихання чудодійно сполучує його з природою, з музикою всесвіту, і творцем всесвіту.

І те, без чого від твору залишаються лише скороминущі вірші, хоч би як тематично актуальні, "ідеологічно" насичені і технічно "інструментовані". Без того "дихання життя", про яке говорить перша книга Біблії, "дихання", яке кожний творець мусить вдихнути в свій твір, - від твору залишається бездушний зліпок глини, аритметична сума хаотизованих атомів, що розпадуться від найменшого подмуху". Ці думки поета-вченого мають глибокий науковий сенс: займатися аналізом поетичних творів - значить уміти відчувати й досліджувати енергетику художнього слова.

Його розвідкам властиві дискусійність, полемічність. Емоційна схвильованість, неординарність висловлення, обґрунтованість викладу, які спонукають до нових дискусій і суперечок.

Письменник уміє спростувати вульгаризацію постатей Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, М.Рильського ("Від Кобзаря до нації", "М. Рильський в п'ятдесятиліття", "Репліка", "В Кулішеву річницю"), демонструючи глибокі знання літературного процесу різних культурно-історичних епох, незаперечні докази творчої діяльності окремих письменників, знаходячи переконливі докази для характеристики того чи іншого митця, його місця у вітчизняному й світовому мистецтві.

Ювілейні статті Є. Маланюка ("Мислі в роковини", "До роковин Лесі Українки", "В Кулішеву річницю", "До Шевченкових роковин", "В річницю Чупринки" та ін.), а також некрологи ("Пам' яті Освальда Бургардта", "Богдан І. Антонич", "Над могилою М. Рильського"), ці різновиди жанру статті, об'єднує намагання розкрити роль і місце митця в духовній скарбниці свого народу, уникнення від різкого критичного підходу (елементи панегірику, діалектичне поєднання публіцистичного й художнього, патетики й ліричності).

Публіцистика Є. Маланюка в своїй більшості носить есеїстичний характер. Автор уміло поєднує в ній інформаційно-логічний зміст і особисті художні узагальнення, що досягається афористичністю мислення, неповторною метафоризацією, наснаженість художніми тропами, оригінальним епіграфуванням, ораторською інтонацією, іронічно-памфлетною тональністю тощо.

Дар мислителя у публіцистичній прозі Є.Маланюка з ознаками дифузії жанрів поєднався з його поетичними "залізними строфами" національної незламності, в яких відтворювався світ і повноцінне життя в загальнолюдських вимірах і які формують творців людської духовності.

Размещено на Allbest.ru